Міська правова система як відображення цілісності міського права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІСЬКА ПРАВОВА СИСТЕМА ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ЦІЛІСНОСТІ МІСЬКОГО ПРАВА (НА ПРИКЛАДІ ДЕЯКИХ УКРАЇНСЬКИХ МІСТ)

Ю. М. Оборотов, В. В. Завальнюк,

О. С. Мельничук, К. В. Горобець, Ю. В. Хижняк

Урбаністична правова система: правова система міста та міська правова система

Актуалізація проблематики міського права у сучасному історичному аспекті є відображенням тенденцій розвитку центру і периферії сучасної держави. Понад те, складно сперечатися з тим, що сьогодні державні інституції починають втрачати свою монополію на право, що по суті означає визнання ідеї правового плюралізму та усвідомлення того факту, що право формується як продукт життєдіяльності суспільства, а не правотворців. При цьому на шляху формування теорії міської правової системи слід використовувати увесь арсенал методологічних засобів, який пропонує юриспруденція. У той же час дослідження такого роду неможливо проводити без використання системного підходу.

Мета дослідження полягає у використанні системного підходу в утвердженні міської правової системи, правових систем окремих українських міст, характеристиці їх основних властивостей та практичного втілення міського права у правовому житті України.

Стан дослідження проблематики. Питання міської правової системи до сьогодні залишаються малодослідженими в загальнотеоретичному дискурсі. А втім окремі аспекти цієї проблематики розкривалися у працях Р. А. Ромашова, М. І. Корнієнко, В. В. Таболіна, А. В. Корнєва та ін. Крім того, концептуальне значення мають сучасні інтерпретації права та правової системи як особливих соціальних систем: С. С. Алексеев, Р. Алексі, 3. Н. Аюпова, М. Й. Байтін, О. М. Балинська, М. О. Больсунов, Є. Булигін, Л. О. Гладишева, Р. Давід, Р. Дворкін, Ж. Карбоньє, Л. А. Луць, С. І. Максимов, Б. В. Малишев, О. В. Малько, М. Г. Матузов, Ю. М. Оборотов, Н. М. Оніщенко, Є. Л. Поцелуев, Дж. Раз, Н. Рулан, Ю. О. Тихомиров, М. Г. Хаустова, І. Л. Честнов та ін. міський правовий система

Виклад основного матеріалу. Міське право постає складним феноменом, що має велику кількість граней, інтерпретацій та іпостасей. Одна з таких іпостасей -- урбаністична правова система, яка є проявом правового образу міста, його логічним продовженням. Двоякість урбаністичної правової системи як міської правової системи та правової системи міста пов'язана із застосуванням теорії правової системи при виявленні напрямів розвитку міського права як інституціоналізованої форми правового буття.

Для загальнотеоретичної юриспруденції питання про поняття правової системи, її внутрішню будову, зміст, співвідношення із поняттям права, про її межі, форму тощо стають усе більшою мірою актуальними. Це зумовлено, з одного боку, дослідженнями у сфері порівняльного правознавства, яке створює попит на відповідні загальнотеоретичні розробки. З іншого боку, формування сучасної парадигми юриспруденції як ніколи визначається ідеями цілісного сприйняття соціальної реальності, що отримує своє вираження в уявленнях про взаємодію різних її складових. Як підкреслюється спеціалістами у сфері методології науки, якщо для класичної та некласичної науки керівною була ідея диференціації наукового знання, то для постнекласичної -- його інтеграції [1, с. 42].

На ці обставини звертає увагу також Дж. Раз. На його думку, теорія правової системи безпосередньо має справу з чотирма основними проблемами:

проблема існування: що саме дозволяє нам стверджувати про існування чи не існування правової системи? Чому ми говоримо, що французька правова система існує у Франції, але не в Бельгії'?

проблема ідентичності: яким є критерій, що визначає, до якої правової системи належить конкретний закон?

проблема структури: чи можна говорити про існування єдиних структурних закономірностей для усіх правових систем, чи кожна з них має свою унікальну будову?

проблема змісту: чи існують типи законів, які в тій чи іншій формі виникають у будь-якій правовій системі? Чи є якісь такі змістовні елементи, які існують в усіх правових системах? [2, р. 1--2]

Аналізуючи ці фундаментальні проблеми правової системи, американський філософ права пише, що юристи чомусь вважають, що, визначивши поняття права, вони автоматично вирішують і проблему існування правової системи, хоча насправді це далеко не так [2, р. 3]. Дійсно, незважаючи на значні успіхи, досягнуті через десятиліття після виходу монографії цього науковця, не можна стверджувати, що загальнотеоретична проблематика правової системи знайшла більш-менш конвенціональне вирішення. З'явилися нові типи правових систем (наприклад, інтеграційні), усе частіше досліджується проблема фрагментації міжнародно-правової системи. Якісна відмінність між різними правовими системами не дозволяє остаточно порівнювати їх та здійснювати їх структурно-функціональний аналіз, виходячи із запропонованих Дж. Разом проблем, адже ці види правових систем мають різні цілі, різні засоби їх досягнення та різні механізми забезпечення потреб суб'єктів. Серед «нетрадиційних» правових систем можна виділити міську правову систему. Зазначимо, що її доволі складно розглядати, спираючись на усталені уявлення про правову систему як явище, що формується на національному (державному рівні). Тут варто навіть прислухатися до думок, які ще кілька десятків років тому вважалися доволі радикальними: якщо можна констатувати поступову історичну «смерть» концепції «держави-нації» з переходом до «держави-корпорації» [3], то й національна правова система усе більшою мірою стає підвладною процесам ерозії, а тому до сучасних механізмів правового впливу має застосовуватися плюралістичний підхід, заснований на виході права за межі державних структур [4, с. 93].

Слід зазначити, що теорія правової системи сьогодні бурхливо розвивається, що, безумовно, пов'язано зі стрімким зростанням популярності юридичної компаративістики. Водночас у літературі звертають увагу на недоцільність переведення теорії правової системи винятково в площину порівняльного правознавства, оскільки це не відповідає статусу цієї сфери знань [5]. Однак, як не парадоксально це виглядає, при розкритті змісту категорії «правова система» практично не використовується системна методологія, що призводить до суттєвих проблем як усередині теорії правової системи, так і в загальнотеоретичній юриспруденції загалом.

Слід також зазначити, що правова система часто розглядається як певна альтернатива поняттю «право», хоча це не зовсім коректний підхід. Більш доцільно говорити про те, що правова система є одним з аспектів правового буття поряд із іншими аспектами, такими як правове життя, правова реальність, правова культура. Тут цілком слушною є думка О. В. Малька, що термін «правове життя» містить у собі весь комплекс юридичних явищ -- як позитивних, так і негативних. І якщо до перших, на його думку, слід віднести право як таке, правову систему, юридичну практику, правосвідомість та правовий порядок, то до других -- протиправні явища, які створюють перепони для позитивної юридичної діяльності. Отже, правова система виступає як нормативно-впорядковуючий прояв права, який створює нормальні умови для його функціонування [6, с. 7].

Можна констатувати існування трьох основних підходів до розуміння правової системи. Представники першого підходу схильні розглядати правову систему у контексті різних форм зовнішнього вираження та закріплення правових норм, а також їх взаємодії між собою. Зокрема, такої точки зору дотримується Ю. О. Тихомиров: «Правова система є базовим юридичним поняттям, яке охоплює усі правові акти та їх зв'язки у національно-державному масштабі» [7, с. 6].

Характерною рисою другого підходу до правової системи є прагнення охарактеризувати її не лише крізь призму правових норм, але й інших інституціоналізованих елементів правової дійсності. Таку точку зору послідовно обстоював С. С. Алексеев, коли писав, що правова система -- «це все позитивне право, яке розглядається у єдності з іншими активними елементами правової дійсності -- правовою ідеологією та судовою (юридичною) практикою» [8, с. 47].

Нарешті, третій підхід, який сьогодні стає все більш популярним, полягає у тому, що правова система розглядається як явище, котре включає абсолютно всі правові феномени, усю правову дійсність, яка існує у суспільстві (мабуть, саме завдяки популяризації цього підходу поступово відбулося змішування понять «право» та «правова система»). Така позиція, зокрема, послідовно простежується у працях М. Г. Матузова, який пише: «Правова система охоплює весь юридичний апарат, усю юридичну діяльність, здійснювану в різних формах» [9, с. 9]. Такої ж думки дотримується С. В. Полєніна: «Поняття «правова система» включає в себе всю сукупність правових феноменів, у тому числі правореалізацію, правосвідомість, правову культуру та ін.» [10, с. 4]. Схожу позицію займає Н. М. Оніщенко. На її думку, правова система постає комплексом юридичних явищ, пов'язаних єдиною метою -- забезпеченням прав і свобод людини і громадянина [11, с. 40--44].

Для розуміння правової системи важливим є питання, всі чи не всі правові явища вона в себе включає, охоплює чи не охоплює негативні елементи правового життя тощо. При цьому центральним має бути питання інституціоналізації правової системи, тобто здатності вирішувати ті завдання, які стоять перед правом -- забезпечення безпеки людини, захист її прав, інтеграція суспільства. Інституціоналізована правова система є ефективним фактором забезпечення соціального життя. Інституціоналізація в правовій та державній сферах пов'язана зі схильністю членів спільноти слідувати правовим розпорядженням у своїй поведінці та схильністю членів цієї спільноти сприяти реалізації правових норм у поведінці інших членів цієї спільноти [12, с. 133]. Кожна правова система залежить від того, наскільки її члени активні в реалізації нормативних приписів та поширенні правових цінностей. Це, своєю чергою, є причиною відсутності хоча б навіть двох однакових правових систем.

Визначення специфіки міської правової системи потребує не лише застосування урбаністичної методології як особливої міждисциплінарної науково-дослідної програми, але й системної методології, за допомогою якої уможливлюється структурно-функціональний аналіз міського права. Тут слід погодитися з Л. А. Луць, що без методології системного аналізу будь-які судження про правову систему приречені на поверховість [13]. Водночас варто підтримати думку про те, що розгляд права як системи передбачає багато різних підходів, оскільки правова система є не єдиним проявом системності права. Саме тому слід визначити, в якому сенсі міське право буде розумітися як система.

При дослідженні правових систем на рівні загальнотеоретичної юриспруденції важливим є питання про співвідношення понять «право» і «правова система», щодо якого склалося три основні підходи:

а) поняття «правова система» і поняття «право» тотожні за обсягом і можуть використовуватися як синоніми. Наприклад, це характерно для порівняльного правознавства, де можна однаково використовувати поняття «право України» і «українська правова система», «право Франції» і «французька правова система» тощо. Основна риса цього підходу полягає у тому, що право розглядається як реально існуюче лише тоді, коли воно втілене у певному інституційному утворенні. Інакше кажучи, не відбувається розмежування права як поняття та реального діючого права. Прикладом такої позиції є підхід В. І. Червонюка, на думку якого «правова система постає як об'єктивно існуюча в різних країнах соціально-правова реальність» [14, с. 597]. У західній юриспруденції такого підходу дотримуються Р. Давід [15], Ж. Карбоньє [16] та інші науковці, які розуміють правову систему як взяту в єдності систему джерел права;

б) поняття «правова система» ширше, ніж поняття «право». Така точка зору сьогодні є домінуючою, що пов'язано, насамперед, з позитивістською традицією у пізнанні змісту права. Типовими є твердження, згідно з якими «право [...] є ядром правової системи» [17, с. 528]. Дійсно, якщо зводити право лише до системи нормативів, то такий підхід виправданий, оскільки в такому випадку за межами розгляду залишаються механізми правового впливу, а правова система є «сукупністю внутрішньо узгоджених, взаємопов'язаних, соціально однорідних юридичних засобів, методів, процедур, за допомогою яких публічна влада здійснює регулятивно-організуючий вплив на суспільні відносини, реалізує засоби юридичної відповідальності» [18, с. 388]. Така традиція розгляду правової системи пов'язана з розробками С. С. Алексеева, який наполягав на тому, що правова система включає в себе «саме право як особливе інституційне нормативне утворення, судову та іншу юридичну практику, правову ідеологію, правотворчу та правозастосовну діяльність компетентних органів, сукупність правових актів-документів, у тому числі нормативних, індивідуальних, інтерпретаційних, індивідуальні правові приписи, правовідносини (суб'єктивні права та юридичні обов'язки, юридичні санкції)» [19, с. 322]. Іноді такий варіант співвідношення права та правової системи використовують і європейські теоретики права. Так, Б. Рютерс пише, що «до кожного правового положення треба ставити питання про його значимість для системи і поставити його у взаємозв'язок відповідного закону і загалом правопорядку. Окрема норма є частиною загального правопорядку і знаходиться у тісному внутрішньому та зовнішньому зв'язку з іншими численними правовими положеннями. Отже, правопорядки не є непов'язаними одна з одною правовими нормами на кшталт купи піску. Взаємодія окремої норми з іншими нормами часто позначається терміном «правова система» [20, s. 106]. У цьому судженні яскраво простежується ідея Г. Кельзена про ототожнення права та правового порядку, а тому зроблено акцент на взаємозв'язку норм, ієрархічна будова яких утворює правову систему. Але якщо включати до права й інші феномени, через які виражається буття права, наприклад, правові відносини, правосвідомість, правові цінності тощо, такий підхід не спрацьовує. Проблема полягає в тому, що право і механізм його реалізації ніби відірвані один від одного. Такий підхід, як уявляється, містить у собі внутрішнє протиріччя: якщо правова система є певною сукупністю юридичних засобів, то тоді незрозуміло, чому ці юридичні засоби не є елементами самого права;

в) третій підхід, в якому поняття «право» трактується як більш широке поняття, ніж поняття «правова система» [21, с. 53--54]. Тут, крім того, що право розуміється у широкому сенсі, тобто включає в себе, крім норм, ненормативні елементи правової реальності [22, с. 5], використовується ще один аргумент. Так, на думку Ю. М. Оборотова, право постає як така, що склалася історично, морально обґрунтована і релігійно вивірена, легалізована ціннісно-нормативна система, що розрахована на всезагальне визнання (легітимацію) і відповідну поведінку людей, організацій, соціальних спільнот, в якій використовуються процедури, формалізовані рішення і державний примус для попередження і розв'язання конфліктів, збереження соціальної цілісності [23, с. 52]. Тобто право постає як ідея, система уявлень про те, як має бути впорядковано суспільство. Правова система -- це окремий випадок реалізації цієї ідеї. Такої точки зору дотримуються також деякі західні теоретики, наприклад, Дж. Раз [24], Р. Дворкін [25] та Є. Булигін [26]. Право при цьому може мати й інші форми свого буття, наприклад, правова культура, правове життя, правова реальність тощо, які формують різні його грані та іпостасі. Як точно підкреслює М. Г. Хаустова, «правова система -- це право, взяте в цілісно-понятійному, розгорнутому й функціональному стані» [27, с. 6].

Саме на основі розгляду правової системи як прояву права буде розглядатися проблематика міської правової системи. Але тут варто наголосити, що системний підхід у юриспруденції та теорія правової системи, особливо в її застосуванні до міської правової системи, мають базуватися на апеляції до філософських підвалин системної теорії.

Як вважають спеціалісти з системного підходу, його основний зміст до правових явищ полягає в такому:

системний підхід є методологічним підґрунтям, фундаментом, основою дослідження правової системи;

він є системоутворюючим чинником, що сприяє виникненню й розвитку сукупності властивостей правової системи;

звівши ці явища в систему, необхідно визначити місце та роль кожного з елементів і функції, що ними виконуються;

варто окреслити ієрархічну співпідпорядкованість останніх, а також їх закономірні зв'язки;

треба виявити протиріччя, властиві правовій системі, які зумовлюють її подальший розвиток і перетворення. Вони можуть бути: а) між правом та законодавством і юридичною практикою; б) між правом та законодавством і суспільною правосвідомістю; в) між юридичною практикою і правовою ментальністю народу; г) між законодавством та юридичною практикою і рівнем розвитку юридичної науки та ін. У вирішенні цих протиріч -- джерело розвитку правової системи, а одна з їх причин -- різночасність визрівання тих чи інших компонентів правової системи;

системний підхід до аналізу функціонування правової системи дозволяє розглядати її як складну соціальну групу, а також виявити головний напрям її формування й розвитку;

правова система становить цілісне правове утворення, систему юридичних засобів, за допомогою яких офіційна влада законодавчо впливає на поведінку людей;

системний підхід до правових явищ і конструкція правової системи відкривають додаткову можливість для виявлення причин дисфункційних збоїв в її функціонуванні, або, мовою кібернетики, -- тих «шумів», які супроводжують це функціонування. Такі дисфункційні збої можуть виникати на рівні конкретних компонентів правової системи. Остання може дисфункціонувати або функціонувати недостатньо ефективно. Саме системний підхід дозволяє з'ясувати причини такого дисфункціонування її елементів [28, с. 307--308].

Одна із важливих теоретичних проблем, пов'язаних з категоріальним статусом правової системи, -- це її співвідношення з іншими суміжними категоріями сучасної юриспруденції. Так, М. Г. Хаустова зазначає, що особливе теоретико-методологічне значення має розмежування правової системи, правової надбудови, правової реальності та правового життя [29]. Утім, з точки зору уявлень про те, що правова система є вужчим поняттям, ніж право, таке розмежування втрачає своє методологічне значення, оскільки усі ці чотири категорії є, по суті, просто різними шляхами концептуалізації права, виступаючи його основними іпостасями. Такої точки зору дотримується також С. І. Максимов, коли стверджує, що категорія «правова система» є загальнотеоретичним аналогом філософсько-правової категорії «правова реальність» [30, с. 55]. Продовжуючи цю ідею, можна представити категорію «правове життя» як соціолого-правовий аналіз правової системи та правової реальності.

Ці три ключові іпостасі права змінюють одна одну не онтологічно, а гносеологічно. Тобто це просто три різних підходи до онтологічної характеристики одного явища -- права. Виходячи з цього, можна зауважити, що і правова реальність, і правове життя, і правова система є системами, але різними, внаслідок того, що при їх побудові використовуються різні концепти.

Ці судження наштовхують на думку, що саме поняття системи є надзвичайно багатогранним і плюралістичним. При цьому, як зазначає А. Ю. Цофнас, слід розмежовувати системний підхід і системний метод як різні методологічні одиниці. Системний підхід здійснюють не лише ті, хто свідомо застосовує якусь із численних теорій систем, а й ті, хто мислить про свій предмет як про систему, відрізняє її від інших систем чи від того, що системою, на їх думку, не є, і отримують з цього певні наслідки. Водночас системний метод -- це і є свідоме застосування певної теорії систем, коли або обмежуються представленням об'єкта у вигляді системи і його специфічною системною характеристикою, або йдуть далі, до застосування теорії систем у повному обсязі -- зі всіма її дистинкціями, чіткою послідовністю кроків та операцій, спрямованих на отримання нових знань чи практичного результату [31, с. 26--27].

Звернення до системного підходу в рамках гуманітарних і соціальних наук дає підстави для розширення сучасного розуміння багатьох явищ. Цінною є розробка загальної теорії систем у філософській думці з урахуванням її особливостей мови тернарного опису [32, с. 42]. При використанні теорії систем в юриспруденції відкриваються нові можливості для виявлення та визначення параметрів будь-якого предмета дослідження. При цьому результативність цього процесу може бути пов'язана не лише з чітким виявленням характеристик феномена, що пізнається, але й з його формальною визначеністю.

Твердження про те, що будь-який об'єкт є системою, якщо в цьому об'єкті реалізуються якісь відношення, що має певну властивість, дає можливість верифікувати або фальсифікувати його в руслі юриспруденції. При цьому система розглядається з позиції трьох основних понять: концепт, тобто ідея, з точки зору якої розуміється система; субстрат, який складається з елементів, на яких реалізовано концепт; структура, тобто сукупність зв'язків між елементами субстрату.

Вивчення міста як феномена в рамках загальнотеоретичної юриспруденції є одним з чинників, що підтверджує розуміння міського права як правової системи. Виведення міста в центр певної системи як концепту дає підставу для побудови особливої моделі системи міського права, яка може бути підкріплена доказами свого існування як в історичному, так і в сучасному контексті.

Міське право є проявом правового плюралізму, адже воно існує поряд і паралельно з іншими системами, такими як національне право, інтегративне право тощо. Тим часом сама ідея плюралізму часто не сприймається через близькість до еклектики, тобто простої сукупності методів, підходів та концепцій, пов'язаних лише ситуативно. Саме тому важливо розкрити власний зміст принципу методологічного плюралізму. Для цього доцільним є використання методології загальної теорії систем. З цієї точки зору плюралізм постає як метапринцип, і його можна сформулювати двома способами: «плюралізм -- це можливість побудови однієї і тієї ж системи на основі різних концептів» або «плюралізм -- це можливість побудови різних систем на основі одного концепту» [33, с. 245].

Звісно, право є складною системою, а тому неможливо визначити єдиний концепт, тобто один сенс, в якому ми розуміємо його як систему. Саме тому жодне представлення права як системи не може претендувати на істинність. Ця теза може бути обґрунтована суто логічним шляхом, без апеляції до ідей плюралізму праворозуміння. Видатний логік XX століття А. Тарський, один із авторів непозитивістської інтерпретації істини, стверджував, що для достатньо багатих мов (як природних, так і штучних) не може існувати єдиного критерію істини. Цей висновок обґрунтовується теоремою про неповноту Гьоделя: система дедуктивних суджень не може мати єдиного критерію істинності, якщо система не є завершеною (закритою), тобто навіть найбільш злагоджену систему дедуктивних суджень (наприклад, математичну теорію) неможливо звести до одного-єдиного логічно істинного судження [34].

Навіть такий досить побіжний погляд на плюралізм з точки зору системного підходу демонструє, що право є плюралістичним навіть більшою мірою, ніж про це зазвичай говорять, адже воно не є суто дедуктивною системою. Спроби обґрунтувати право з позицій дедуктивних систем, які мали місце у радянській юриспруденції (наприклад, розробки В. К. Бабаева на тему «Норма права як істинне судження» [35]) не можна вважати успішними з огляду на те, що право є відкритою системою, зміст якої не вичерпується судженнями (нормативними чи ненормативними).

Побудова однієї системи на основі різних концептів є пропозиційним плюралізмом, оскільки він заснований на різних судженнях, які ведуть до одного висновку. Прикладом пропозиційного плюралізму в юриспруденції є існування різних концепцій праворозуміння в межах одного його типу (наприклад, етатизм, нормативізм, неонормативізм -- у межах юридичного позитивізму).

При дослідженні правових систем різного рівня пропозиційний плюралізм має значення для обґрунтування єдності ідеї права та його структури при різноманітності їх прояву. Так, національні, інтегративні правові системи, міжнародна правова система, а також поступово виникаючі глобальна та міська правові системи мають різні цілі, але при цьому використовують однакову систему правових засобів. Пропозиційний плюралізм як методологічний принцип здебільшого використовується на теоретичному, дедуктивному рівні при виявленні можливостей різних підходів до одного й того ж правового явища. Так, на основі пропозиційного плюралізму можуть розвиватися уявлення про необхідність одночасного використання антропологічного, феноменологічного, герменевтичного та інших так званих суб'єкт-орієнтованих методологічних підходів до права [36, с. 463--464].

У методологічному сенсі пропозиційний плюралізм має використовуватися також для формування нових юридичних концептів. Концепти, на противагу категоріям, мають самостійне буття, тобто вони не залежать від протилежних концептів, а виступають самостійними смисловими «згустками» [37, с. 43]. Наприклад, для обґрунтування концепту міського права не обов'язково протиставляти його «сільському праву». Міське право та міська правова система з точки зору ідеї пропозиційного плюралізму мають самостійний концептуальний статус.

Побудова різних систем на основі одного концепту є концептуальним плюралізмом: в його основі лежить не судження, а поняття. Використання поняття «право» як концепту може бути основою для побудови надзвичайно різноманітних систем залежно від того, в якому системному значенні розуміється це поняття (наприклад, «право -- це міра свободи і справедливості» або «право -- це воля влади»).

Для концептуального плюралізму характерним є максимально широкий зміст концепту, коли існує можливість для широкого кола його інтерпретацій. Наприклад, концепт міста можна використовувати для побудови багатьох систем наукового знання у сфері економічної теорії, соціології, політології, етногеографії, а також юриспруденції. Саме тому концептуальний плюралізм сьогодні набуває усе більшого значення, адже він тісно пов'язаний з іншим принципом постнекласичної науки, а саме з принципом міждисциплінарності. Синтезування різних наукових напрямів, які досліджують суміжні предмети, відбувається шляхом їх концептуального зближення. Таке концептуальне зближення стає можливим за умови визнання плюралістичної природи права та його проявів.

Отже, два розуміння плюралізму, що взаємно доповнюють одне одного, можуть використовуватися при поясненні плюралістичної природи права незалежно від типу праворозуміння, що, на нашу думку, дає йому можливість вважатися науковим принципом. Використання пропозиційного та концептуального плюралізму в сучасній юриспруденції, з одного боку, дозволяє відмежувати використання цього принципу від еклектики, а з іншого -- розкрити плюралістичну природу права на методологічному рівні загальної теорії систем.

Представлення міста як концепту міського права, що існує разом з іншими рівнями права (національним, інтеграційним і міжнародним), дає підставу для більш глибокого вивчення міського правового простору. При цьому очевидною є можливість використання системного підходу, де концептом системи розглядатиметься місто, субстратом виступатиме міський правовий простір, а структурними складовими є ціннісна, нормативна, суб'єктна та комунікативна наповненість.

Відповідно, міське право, його структура, яка відповідає концепту, включає в себе також особливості правового статусу міста, його типологію, вплив на правову сферу, специфіку образу права у міської людини. Право у цьому контексті розглядається як творіння міської культури. У зв'язку з цим важливо підкреслити, що право як історично сформована ціннісно-нормативна система першочергово мислиться як міське явище, а вся історія архаїчного права -- це за своєю сутністю історія міського права. Слід зазначити, що й сьогодні місто є центральною ланкою не тільки територіального розвитку, але й розвитку правового та державного. Тому міське право виступає як правова система зі своїми складовими у вигляді особливих суб'єктів, правових джерел, інститутів, набору функцій, ціннісно-нормативних підстав та багаторівневих правових відносин, що може бути обґрунтовано з позицій його розуміння крізь призму системного підходу.

Варто зауважити, що правова система будь-якого типу (національна, міжнародна, інтегративна тощо) має розглядатися з позицій поєднання в її змісті статики та динаміки. На цю обставину звертали увагу ще радянські теоретики та філософи права [38; 39]. Як вірно стверджує М. О. Больсунов, під правовою системою слід розуміти комплекс соціально-юридичних феноменів, що відображають сутнісні характеристики права, які характеризуються відносною самостійністю, стабільністю та якісною визначеністю у поєднанні з динамізмом та розвитком [40, с. 64-65].

Розгляд міського права як особливої правової системи дозволяє стверджувати, що воно утворює правові системи нового типу -- урбаністичні правові системи. Вони включають в себе правові системи міст та міські правові системи:

а) правова система міста формується у процесі інституціоналізації міського правового простору, коли в межах міста формуються особливі правила поведінки, які отримують нормативно-правове закріплення та соціальне визнання. Правова система міста також пов'язана з виділенням особливих організаційних інститутів, що діють в межах того чи іншого міста. Так, в історичному аспекті багато європейських міст формували власні міські правові системи, багато з них існують і нині (зокрема, в Англії, Франції, Німеччині, Чехії, а також у містах, які володіють автономним статусом у державі -- наприклад, Аоминь і Гонконг в Китаї). Якщо говорити про Україну, то сьогодні перспективою формування автономної правової системи володіє місто Київ, оскільки йому на законодавчому рівні надана така можливість. Решта міст реалізують свою можливість щодо створення правових систем лише на зародковому рівні -- шляхом прийняття статутів територіальних громад міст, які багато в чому дуже подібні і слабо відображають специфіку того чи іншого міста. Варто сподіватися, що в результаті заявленої урядом децентралізації міста отримають більш широкі можливості щодо формування автономних правових систем;

б) міська правова система існує як правова система міста, що вийшла за межі його правового простору, і використовується як зразок для побудови правових систем інших міст. Так, історично відомі багато моделей міських правових систем -- Магдебурзьке право, Хелмінське право, Готландське право, Ризьке право тощо. Сформовані і відточені в так званих материнських містах, вони пізніше стали використовуватися за транскордонним принципом (тобто існування міських правових систем не було пов'язане із законодавством тієї чи іншої держави, ці правові системи існували паралельно).

Отже, використання системного підходу у розумінні міського права виводить до визнання міської правової системи (Магдебурзьке право, Хелмінське право, право міст порто-франко тощо) та правової системи міста, яка включає у себе міське право одного міста (міське право Львова, Києва, Одеси тощо). Відповідно, міське право -- це міська правова система або правова система міста, яка складається з відповідних компонентів: статусного (суб'єктного), ціннісного, нормативного, інституційно-функціонального та комунікативного.

Міське право може стосуватися, з одного боку, правових відносин між містом та державою, містами, містом та окремим городянином тощо, де місто набуває особливого правового статусу. З іншого боку, концепт муніципального права є надто широким, оскільки охоплює питання місцевого самоврядування не лише у містах. Отже, наявні дві різні системи зі своїми концептами, які мають, відповідно, різну структурну організацію.

Системне забарвлення міського права пояснюється також тим, що міське право має специфічну телеологічну характеристику. Як зазначає Б. В. Малишев, правова система завжди постає як автономна цілісна взаємоузгоджена сукупність правових явищ, що функціонує з метою досягнення суспільних ідеалів-цінностей справедливості, рівності, свободи і гуманізму [41, с. 16]. Інакше інтерпретує цільову спрямованість правових систем З. К. Аюпова, яка, розглядаючи правову систему як полісистемний комплекс нормативного, ідеологічного й організаційного рівнів правової дійсності, пов'язує її зі здійсненням інтегративної, регулятивної і комунікативної функцій, які використовуються з метою зміцнення правового порядку. Характерним при цьому є твердження автора, що головною функцією правової системи є інтегративна, на противагу тому, що головною функцією права виступає регулятивна [42, с. 49].

Цікавою є альтернативна позиція, запропонована О. М. Балинською. На її переконання, цілеспрямованість правової системи завжди має розкриватися крізь призму дуальної характеристики «цілеспрямованість/безцільність». При цьому якщо цілеспрямованість чітко пов'язується з потребами, що формуються у суспільства і які отримують своє вираження у змісті правових норм, то безцільність права пояснюється не відсутністю у правової системи якоїсь мети, а розпорошеністю правового впливу, коли система правових інститутів розглядається як статична система [43, с. 31--32].

Як правило, мета того чи іншого елемента правової реальності в нормативному вимірі встановлюється у преамбулі нормативно-правового акта. Наприклад, у преамбулі до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» закріплено: «Цей Закон відповідно до Конституції України визначає систему та гарантії місцевого самоврядування в Україні, засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування» [44]. Тобто мета муніципального права виражається у побудові єдиної системи принципів, на яких здійснюється місцеве самоврядування в Україні. Вважаємо, що ключова телеологічна характеристика міського права -- це збереження цілісності міського правового простору, забезпечення унікальності та культурної самобутності кожного міста, а також розвиток міст на основі інклюзивної системи міського управління. Тобто телеологічна характеристика міського права передбачає існування зовсім інших вимірів міського права, його функціональність пов'язана із забезпеченням належного рівня сталого розвитку міст, їх інституціоналізації як центрів економічного, політичного, наукового та правового життя суспільства.

Важливим аспектом осягнення міської правової системи є також звернення до її статики та динаміки. Тут актуальним є розуміння правової системи, запропоноване Р. Алексі. Він пише, що «як система процедур правова система є системою дій, що базується на правилах, за посередництвом яких норми встановлюються, обґрунтовуються, тлумачаться, застосовуються та реалізуються. Як система норм правова система є системою результатів (або продуктів) процедур зі створення норм, незалежно від характеру чи джерела цих процедур. Можна сказати, що той, хто розглядає правову систему як систему норм, посилається на її зовнішню сторону. Навпаки, йдеться про внутрішню сторону, якщо правова система розглядається як система процедур» [45, с. 28--29]. Варто зауважити, що така постановка проблеми певною мірою перетинається з ідеєю нормативного та процесуального аналізу права, запропонованою Н. Руланом [46, с. 43--50]. У зв'язку з проблемою існування міської правової системи це означає, що значення мають не лише нормативи, які формуються в межах правової системи конкретного міста, але й процедури, які використовуються для нормування життя городян та міської адміністрації.

З позицій системного підходу правова система може формуватися та розвиватися як усередині держави, так і незалежно від неї. На цьому акцентує увагу Є. Л. Поцелуев, коли пише, що правових систем у світі існує щонайменше стільки ж, скільки існує держав, а також невизнаних держав, квазідержав, міждержавних об'єднань, універсальних організацій. Але до цього переліку також слід додати правові системи суб'єктів федерацій, автономій, регіонів в унітарних державах [47, с. 131 --132]. Як видається, цей перелік доцільно доповнювати і містами, оскільки головний критерій існування чи неіснування правової системи -- це наявність специфічних правових процедур та засобів їх реалізації. Якщо інституціоналізація міста досягає рівня, коли такі процедури починають відігравати сутнісну роль, то це і є початком формування його правової системи.

Отже, системна методологія при дослідженні міського права відіграє важливу методологічну роль іще й тому, що пропонує представити міську правову систему крізь призму її концепту, субстрату та структури, виявити системні параметри та закономірності цієї системи і на цій основі продемонструвати її місце у структурі сучасного права. Тому формування теорії міського права має використовувати загальну теорію систем, щоб розкрити особливість сучасного урбаністичного правового розвитку. Міське право сьогодні стає тим зрізом правової реальності, який є найбільш наближеним до городян, розкриває ціннісно-нормативну визначеність кожного окремого міста.

Від правового режиму столиці до формування правової системи міста Києва

Формування цілісного загальнотеоретичного дискурсу міського права та міської правової системи неодмінно передбачає звернення до емпіричних аспектів цієї проблематики. Особливо важливим це є у зв'язку з необхідністю аргументації тези щодо правового плюралізму у становленні та нормативному й інституційному оформленні правових систем сучасних українських міст.

У цьому контексті перехід від теоретичного до емпіричного аналізу міської правової системи прямо пов'язаний з тією обставиною, що розвиток нормативів, цінностей та інститутів міського права в Україні поступово сягає того рівня, який дозволяє констатувати наявність специфічних рис у правових системах багатьох українських міст. Але при цьому у загальносоціальному аспекті становлення міської правової системи в Україні не може виходити за рамки загального процесу урбанізації суспільства, а отже, ми маємо враховувати, що лише крупні міські агломерації, довкола яких формується особливий економічний, правовий та політичний простір, можуть претендувати на статус урбанізованих територій, в яких сформувалася міська правова система.

З цієї точки зору найбільш перспективним уявляється розгляд інституціоналізації міських правових систем, фундаментальні основи яких закладені Конституцією України, тобто міських правових систем Києва та Севастополя.

Варто зазначити, що особливості здійснення місцевого самоврядування у цих містах доволі часто ставали предметом досліджень здебільшого у сфері конституційного та муніципального, іноді -- адміністративного та фінансового права. Утім, як видається, проблематика правового становища цих міст у правовій системі України, а так само їх значення для правового життя української держави зумовлює актуальність саме загальнотеоретичного осмислення їх правових систем.

Виявлення особливостей правових систем міст Києва та Севастополя, правовий статус яких в українському законодавстві часто якщо не ототожнюється, то, принаймні, розкривається в одному контексті, ускладнюється питаннями правового регулювання окупованих територій, до яких, згідно з чинним законодавством, відноситься і місто Севастополь.

У зв'язку з цим проблематичним є розгляд правової системи цього міста з точки зору його фактичного виключення з правового поля України. Незважаючи на те, що території АР Крим та м. Севастополя на рівні світового співтовариства однозначно розглядаються як незаконно окуповані [48], усе ж положення Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» вказують на те, що м. Севастополь з його сформованою правовою системою виключено з правового простору України (зокрема, положення ст. 12 вказаного Закону, які регламентують зміну територіальної підсудності внаслідок неможливості здійснювати правосуддя судами на тимчасово окупованій території).

Тому проблеми та напрями інституціоналізації правових систем міст, яким Конституцією України надано спеціальний правовий статус, мають досліджуватися з урахуванням специфіки правового регулювання режиму тимчасово окупованих територій.

Водночас проблематика розвитку міських правових систем в Україні не може розглядатися окремо від інституціоналізації міського права у столиці України місті Києві. Можна зауважити, що формування правової системи міста Києва на сьогодні перебуває під знаком протистояння між територіальною громадою міста та державою, яке, зокрема, знаходить свій прояв у тому, що розроблені проекти законів «Про столицю України -- місто-герой Київ» з різних причин ігноруються парламентаріями. Це призводить до того, що місцеве самоврядування в Києві та формування київського міського права є сповільненим та таким, що не відповідає статусу цього міста в структурі державного та правового простору сучасної України.

Як видається, така ситуація пов'язана, передовсім, із тим, що місто Київ за Конституцією України та Законом України «Про столицю України -- місто-герой Київ» має особливий правовий режим, що зумовлює наявність специфічного довготривалого зв'язку між містом та державою. Виконання Києвом своїх столичних функцій, з одного боку, є важливим стимулом його соціально-економічного розвитку, а з іншого -- фактором, що накладає певні обмеження на його самоврядний статус. І. Й. Магновський зазначає, що специфіка конституційно-правового статусу Києва пов'язана з тим, що конституційно-правовий режим цього міста передбачає ширші, порівняно з іншими містами, функції міста та відповідні повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування, а також закріплені у спеціальному законі державні гарантії та особливу систему органів місцевого самоврядування [49, с. 44].

Наявність такого особливого конституційно-правового режиму безпосередньо впливає на формування в українському законодавстві теоретичної та нормативної конструкції столиці як міста з винятковим правовим статусом. Цій проблематиці присвячена дисертація М. П. Хонди. Утім, мета нашого дослідження полягає не у виявленні специфіки конституційно-правового режиму міста Києва, а у розгляді особливостей формування його правової системи та перспектив її розвитку.

Слід наголосити на тій обставині, що виконання Києвом столичних функцій зумовило специфіку розвитку нормативних засад його правової системи. Йдеться тут не лише про перманентний конституційно-правовий конфлікт, пов'язаний з розмежуванням чи, навпаки, злиттям посад голови Київської міської ради та Київської міської державної адміністрації, який набирає обертів незадовго до кожних місцевих виборів. Одна з характерних рис правової системи Києва полягає в її залежності від законодавчої та виконавчої гілок державної влади.

Наприклад, характерними є спроби впливати на діяльність Київської міської ради та на формування правової системи міста з боку Президента України. Демонстрацією такого впливу може слугувати Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва» від 25 лютого 2008 р., в якому Кабінету Міністрів України та Київській міській державній адміністрації доручено вжити низку заходів, значна кількість яких виходить не лише за межі компетенції цих органів, але й за межі компетенції виконавчої влади загалом [50].

Але такі спроби носять ситуативний характер і загалом лише підкреслюють політичну залежність Києва від Президента та Кабінету Міністрів України. Політична залежність має при цьому хоча би частково економічні підстави. Незважаючи на те, що Київ як окрема адміністративно-територіальна одиниця є одним із найбільш економічно успішних регіонів держави, все ж можна говорити і про те, що за абсолютними економічними показниками Київ не є самозабезпечувальним регіоном. Про це свідчить, зокрема, бюджет Києва на 2015 р., де доходи хоча й перевищують видатки (22 млрд 215 млн гривень проти 17 млрд 446 млн гривень відповідно), але при цьому більше 8 млрд гривень у структурі дохідної частини бюджету є субвенціями із Державного бюджету [51]. Така ситуація є загалом типовою для більшості місцевих бюджетів, але для Києва вона має особливе значення саме тому, що, виконуючи функції столиці, Київ використовує для цього кошти Державного бюджету, а порядок використання цих коштів встановлюється Кабінетом Міністрів України. Результатом такої економічної та політичної залежності Києва є також те, що він поступово втрачає позиції у провідних економічних рейтингах [52]. Вважаємо, що формування правових систем українських міст має базуватися на бюджетній та управлінській децентралізації та деконцентрації влади. Саме тому проведення таких реформ є вкрай необхідним не лише для розвитку української економіки, але й права.

Водночас фінансова та політична залежність Києва від виконавчої та законодавчої влади хоча й є значною, але усе ж не настільки потужною, щоб унеможливити формування у ньому міського права. На це вказує активна нормотворча діяльність Київської міської ради. Варто підкреслити, що загалом Київ не вибивається із загальної української тенденції ухвалення локальних правових актів: більшість їх носить індивідуальний характер, а правові акти нормативного характеру становлять незначний відсоток. Можна припустити, що це знову ж таки пов'язано із залежним характером міського самоврядування в Україні, отже, правова децентралізація є неможливою без децентралізації державної.

Значна увага в нормативно-правових актах Києва приділяється благоустрою. При цьому примітним є прагнення Київської міської ради створити автономну щодо національного законодавства систему заборон та санкцій за правопорушення. Яскравим прикладом тут може слугувати Прейскурант тарифів оплати дій юридичних та фізичних осіб, що призвели до порушення нормативних актів про зовнішній благоустрій міста, який був затверджений Рішенням Київської міської ради від 14 липня 1998 р. №94 [53] і є продовженням Правил благоустрою території по забезпеченню чистоти і порядку у місті Києві, які були затвердженні тим самим Рішенням. З одного боку, положення ч. 2 ст. 5 Кодексу України про адміністративні правопорушення прямо передбачають можливість органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові правила, за порушення яких наступає адміністративна відповідальність [54, ч. 2, ст. 5]. З іншого боку, у цьому випадку йшлося не лише про наявність додатково встановлених нормативних заборон, але й про регламентацію порядку стягнення та обсягу додаткових санкцій, які діяли паралельно з санкціями, передбаченими КУпАП. Примітно, що Київська міська рада, затверджуючи цей Прейскурант, встановила найвищі штрафи за самовільне будівництво (47 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), самовільне розширення діючих підприємств (45 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), самовільну реконструкцію та реставрацію будівель (43 та 40 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян відповідно).

Очевидна невідповідність такого підходу положенням Конституції України привела до скасування відповідних пунктів рішення у судовому порядку. Господарський суд міста Києва підкреслив, що винятково законами України визначаються основи цивільно-правової відповідальності; дії, що є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушеннями, і відповідальність за них. Тобто незалежно від виду відповідальності, до якої притягують особу, така відповідальність повинна бути передбачена виключно законами України. Оскільки рішення Київської міської ради є підзаконним актом, то в ньому не можуть встановлюватися нормативні приписи, що встановлюють додаткову адміністративну відповідальність за порушення правил благоустрою [55].

Нормативність рішень Київської міської ради не може виходити за рамки загальної нормативної системи, яка діє в державі. Такий підхід є цілком логічним з урахуванням того, що, виходячи з концепції юридичного позитивізму, нормативні рішення можуть ухвалюватися лише сувереном або з його дозволу (про що писав Дж. Остін). У міському праві України склалася система, коли нормативні приписи, ухвалювані на рівні міських рад (зокрема Київською міською радою), можуть спиратися на обмежений набір правових засобів. Так, засоби юридичної відповідальності повною мірою віднесено до сфери законотворчості.

Одна із характерних рис сучасного Києва -- його розвиток як міської агломерації мегаполісного типу. Це, своєю чергою, зумовлює специфіку містобудівної діяльності з її орієнтацією на високоповерхове будівництво. Можна помітити, що саме в Києві часто мають місце порушення порядку забудови, процедур виділення земельних ділянок тощо. Тому містобудівна проблематика в міському праві Києва посідає особливе місце. Особливої уваги у цьому контексті варті такі рішення Київської міської ради: «Про основні засади містобудівної політики у місті Києві» [56], «Про Порядок громадського обговорення містобудівної документації в м. Києві» [57], «Про забезпечення недопущення самочинного будівництва та самовільного зайняття земельних ділянок» [58] та ін.

Інтерес викликають принципи містобудівної політики м. Києва: компактне місто, культурно-діловий центр країни, збалансований інтегрований розвиток міста та приміських територій, відповідальність перед прийдешніми поколіннями, привабливе та гуманне місто, мобільне та доступне місто. Зміст цих принципів, розкритий в основних засадах містобудівної політики у місті Києві, цілком вписується в сучасні інтерпретації засад урбаністики та розвитку міських агломерацій, що формуються на рівні міжнародних актів декларативного та нормативного характеру. Суб'єктами реалізації цієї політики визначено Київську міську раду, її виконавчий орган (Київську міську державну адміністрацію), Департамент містобудування та архітектури й інші структурні підрозділи виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).

Основний недолік цього акта -- він є суто декларативним за своїм характером, що знижує його реальний вплив як на містобудівну діяльність у місті, так і на ухвалення інших індивідуальних і нормативних правових рішень. Документ не містить жодних конкретних, навіть рамкових, положень, які б визначали особливості здійснення містобудівної діяльності в Києві.

Конкретнішим є зміст Порядку громадського обговорення містобудівної документації в м. Києві, який регламентує процедуру громадського обговорення містобудівної документації. Так, у ньому зазначається, що під час розроблення Генерального плану міста Києва, інших містобудівних програм розвитку загальноміської інфраструктури державного або загальноміського значення, місцевих правил забудови проводиться громадське обговорення принципових вирішень планування, забудови та іншого використання території міста Києва. При плануванні і забудові окремих територій міста Києва забезпечується громадське обговорення містобудівної документації: схем планування та детальних планів територій, проектів комплексної реконструкції та забудови кварталів, мікрорайонів.