Форми державного правління в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Україна перебуває в ситуації незавершеної революції, оскільки не знята вимога інституційного перезавантаження системи. Щоб створити стійкий конституційний порядок, треба розпочинати нормальний конституційний процес з реалізацією установчої влади народу, за участі усіх груп суспільства, усіх суспільних акторів. Однією з найскладніших є проблема врахування особливостей українського суспільства, таких як: відсутність справжніх політичних партій та інституціолізованої лояльної опозиції; наявність корупції в законодавчому органі; слабкість, недієздатність і корумпованість судової гілки влади; потужний вплив олігархів та тіньових інтересів загалом на політичні партії і політичний процес; звичка політичних акторів керуватися неформальними правилами тіньових середовищ; високий рівень популізму і залежності значної частини політиків від залаштункових гравців; низький рівень життя, що робить виборців спокусливими на усілякі подачки на виборах, нестійкими у своїх політичних прихильностях та чутливими до маніпуляцій; високий рівень політичної недовіри і розчарованості; амбівалентне ставлення громадян до закону, що визначає високу актуальність дослідження.

Аналіз стану наукової розробленості теми. На сьогодні проблема форми правління України, у зв'язку із реформами та постреволюційними настроями є об'єктом наукових досліджень. Проте вони стосуються переважно окремих питань та носять обмежений характер. Тому все ще залишається необхідність подальшого наукового дослідження та переосмислення даної теми.

Викладене вище, зумовлює актуальність та доцільність дослідження вибраної теми в контексті сучасної правової думки, оскільки в сучасних умовах вона є досить актуальною та не досить дослідженою.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері здійснення владних повноважень.

Предметом дослідження є форми державного управління в Україні.

Науково-теоретичною базою дослідження стали праці таких вчених-правознавців, як: Богушова І.В.Венгеров А. Б. Завальнюк В.В. Котюк В.О. Протасова В.Є. Сахарова А.С. Харченко О.В. Шаповал В. Яценюк А. та інші. Метою дослідження є всебічний комплексний науково-правовий аналіз діяльності керівних ланок і структур держави, виявлення проблемних аспектів та шляхів їх вирішення.

З огляду на мету та враховуючи логіку дослідження постановка завдань є такою:

Визначити поняття та види форми державного правління

Дослідити історію становлення форми державного правління в Україні

Дати характеристику республіканської форми правління в Україні

Охарактеризувати Україну як республіку змішаного типу

Знайти шляхи вирішення проблем форми правління в Україні

Методологічною основою дослідження є сукупність, методів наукового пізнання, що ґрунтуються на вимогах об`єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру. Основним методом дослідження в роботі є аналіз відповідних нормативно-правових актів та науково-теоретичних джерел, що стосуються законодавчої діяльності Верховної Ради України та функціональних обов'язків Уряду, Президента України, судової влади. Порівняльно-правовий метод застосовувався при вивченні та порівнянні чинного законодавства, а також для порівняння різних наукових позицій. В ході розробки пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України застосовується формально-юридичний метод. Відповідно до формально-логічного методу в дослідженні застосовується категоріально-понятійний апарат та закони логіки тощо.

Структура роботи визначена у відповідності до завдань, мети та логіки дослідження. Робота складається зі вступу, 3 розділів, які у свою чергу поділені на пункти та підпункти, висновків, списку використаних в процесі дослідження джерел, який має 41 найменування.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ

1.1 Поняття та види форми державного правління

Республіка є домінуючою формою державного правління у світі. Із понад 200 існуючих нині держав близько 160 перейшли до демократичної республіканської форми правління. Головною ознакою республіки, яка відрізняє її від монархії, є те, що в ній найвищі органи публічної державної влади обираються народом на певний строк. Вони підзвітні й підконтрольні народові, виконують свої повноваження на підставі конституції та інших законів і у разі протиправної діяльності несуть різні види юридичної, політичної, а також моральної відповідальності [35, с. 25]. Виділяють такі юридичні ознаки республіки: а) обмеження влади вищих органів державної влади строком, закріпленим у конституційних законах; б) виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої влади та глави держави (президента); в) відповідальність глави держави; г) верховенство актів, які видаються вищим представницьким законодавчим органом країни [16, с. 88]. В. Протасова визначає два підходи до класифікації республіканської форми державного правління. У межах першого об'єкт дослідження становлять розвинені державно-правові системи, яким властиві ознаки сучасних демократичних правових держав. Прихильники цього підходу виокремлюють певний набір базових юридичних ознак і на їх підставі доходять висновку про різновид форми державного правління конкретної республіки. Кількісний набір їх нечисленний, обмежена і кількість форм: президентські, парламентські й змішані (парламентсько-президентські та президентсько-парламентські) республіки. Відмінності ж в організації державної влади певної країни прихильниками цієї позиції сприймаються, скоріше, як виняток [46, с. 27].

державний правління республіканський змішаний

У межах другого підходу в об'єкт дослідження попадають не тільки реальні, але й ті, що позбавлені основних юридичних ознак республіки, номінальні республіки. Аналіз форм державного правління сучасних держав показує, що реальна, фактична форма правління не завжди відповідає її формально-юридичному (конституційному) прототипові. У зв'язку з тим, що в кожній країні державний механізм відрізняється безсумнівною специфікою і численними особливостями, це надихає вчених виділяти все нові й нові різновиди республік замість того, щоб об'єднати держави на підставі спільних базових юридичних ознак і звести до класифікаційних моделей [46, с. 35]. Визначивши два основні підходи до класифікації республік, В. Протасова вбачає раціональним дотримуватися першого підходу, а значить традиційної класифікації форм державного правління. Ми також є прихильниками класичного поділу республіканської форми державного правління. Враховуючи те, що серед науковців немає єдиної точки зору щодо визначення різновидів республік, на перше місце виходить питання встановлення сукупності класифікаційних критеріїв, на основі яких виділяються різновиди республіки. Вважаємо, що дослідникам необхідно більш зважено підходити до цього питання, перш ніж обирати класифікаційні критерії. Варто врахувати усі особливості, які притаманні республіканській формі правління, так як необдуманість і недослідженість обраного критерію може призвести до появи непридатних і неправильних класифікацій, у результаті чого отримані типи та їх ознаки будуть некоректними і не матимуть значення як для юридичної науки, так і для практики в подальшому. У дійсності головним критерієм щодо виокремлення взагалі сучасних форм правління та різновидів республіканської форми правління є взаємовідносини парламенту, глави держави та уряду.

Такий підхід обґрунтований не лише теоретико-історичними доводами, а й практично-політичними (інструментальними), що дає змогу визначитися щодо ефективності державного керівництва, дієвості державного механізму, оптимального співвідношення держави з громадянським суспільством, людиною, що особливо важливо в умовах визнання людини найвищою соціальною цінністю та оцінки діяльності держави саме під таким кутом зору [37, с. 73]. Так, В. Протасова при класифікації республіканської форми державного правління вважає конститутивними такі критерії: а) поділ державної влади; б) модель компетенційної взаємодії, врівноваження й обмеження між вищими органами законодавчої, виконавчої влади і главою держави, яка, зокрема, передбачає певний ступінь впливу останнього і законодавчої влади через засоби й порядок формування й відповідальності на виконавчу владу; в) спосіб обрання глави держави (парламентський або позапарламентський). Зміст другого критерію відбиває поняття «система (механізм) стримувань і противаг», яке традиційно вважається складником теорії поділу державної влади. Оскільки ця система іноді розуміється як окремий принцип організації державно-владних інститутів, доцільно визначити її як окремий класифікаційний критерій [46, с. 26].

Класична доктрина конституційного права, прихильниками якої є ми, класифікує республіканську форму правління на президентську, парламентську і змішану (парламентсько-президентська, президентсько-парламентська). Вважаємо, що ця класифікація є найбільш характерним відображенням політико-правових реалій сьогодення при виділенні різних типів сучасних республік. У межах нашого подальшого дослідження візьмемо за основу вислів М. Дюверже, який зазначав, що юристи «продовжують шанувати тільки дві священні корови - парламентський режим і президентський режим» [69, с. 7]. Зауважимо, що у межах зазначених форм будемо класифікувати типи, які безпосередньо вийшли з них, беручи за основу притаманні їм риси, доповнюючи їх своїми особливостями. Варто сказати про те, що у XIX-XX ст.ст. виникли декілька типів і видів республіки: 1) класична республіка, яка має різні види: президентська, парламентарна і президентсько-парламентарна (змішана форма правління або напівпрезидентська). Назви значною мірою умовні, особливо «президентська республіка», оскільки в чистому вигляді таких республік майже не існує, за винятком тих, де вся фактична законодавча і виконавча влада сконцентрована в руках президента; 2) соціалістичні республіки: Паризька комуна, Радянська республіка, народно-демократична республіка, народна республіка; 3) інші види республік: ісламська, кооперативні, військові республіки тощо [31, с. 160]. Одні автори настоюють на існуванні трьох типів (президентський, парламентський, напівпрезидентський), інші - п'яти типів (президентський, парламентський, президентсько-парламентський, прем'єрсько-президентський, асамблейно-незалежний) [17].

Останнім часом все частіше відбувається поєднання елементів, які характерні для парламентарних та президентських республік. У ході цього поєднання з'являються нові, специфічні риси, які до цього часу не були притаманні жодній з форм. Варто підкреслити те, що серед науковців існує позиція, відповідно до якої об'єднання різних держав зі своєю специфікою, за загальними рисами під класичним типом є неправильним, оскільки в силу постійних змін у процесі державотворення уповільнюється розвиток юридичної науки. Зауважимо, що для нас більш правильною і прогресивною є класична класифікація форми державного правління, але ми не можемо не згадати про існування теоретичної проблеми і у зв'язку з цим, як наслідок, появи «нових гібридних форм». Як слушно зазначає В. Чиркін, відбувається не просто змішування різних сторін окремих різновидів республіканської форми державного правління, а народжується нова підстава, виникає своєрідний гібрид. У результаті залишається все менше «чистих» президентських чи парламентських республік, виникають напівпрезидентські, напівпарламентські [58, с. 4]. Вважаємо, що при виділенні таких підвидів необхідно говорити про те, що вони вийшли саме з такого класичного типу республіканської форми правління, як змішана, і об'єднуються під цим поняттям. Під президентською республікою розуміється така республіка, в якій президент обирається всім населенням або колегією виборців. Він є главою держави, формує та очолює найвищу виконавчу владу, тобто уряд, і несе всю відповідальність за його діяльність [31, с. 160].

Сучасне конституційне право зарубіжних країн розрізняє такі різновиди президентської республіки: президентсько-монокрастичну, президентсько-партократичну, президентсько-мілітарну. Дійсно, на думку М. Орзіха, є така класифікація президентської форми правління, але ж її вада у відсутності єдиного критерію, підстави запропонованої класифікації. Тут є елемент, що орієнтований на роль політичних партій або засіб утворення форми правління, насамперед державного режиму. У літературі всі ці форми об'єднуються у суперпрезидентську республіку [37]. Таким чином, вважаємо, що для здійснення повної класифікації республіканської форми правління неможливо не звернути увагу на один із підвидів президентської республіки, який виділяється науковцями як суперпрезидентська. Суперпрезидентська форма правління - це незалежна, практично неконтрольована законодавчою, виконавчою чи судовою гілкою влади, система управління, основною рисою якої є гіпертрофована президентська влада.

Отже, на підставі вищезазначених думок доходимо висновку, що в залежності від того, який класифікаційний критерій обирається при визначенні президентства, як наслідок виникають різні форми, що наповнюються відповідним змістом. У структурно-інституціональній системі державної влади, побудованій на підставі «м'якого» («гнучкого», «часткового») її поділу, над урядовою владою домінує парламент, форми державного правління таких держав зазвичай іменують парламентськими [33, с. 52]. Парламентська форма правління передбачає наявність колегіального органу представницької влади (парламенту), колегіального органу виконавчої влади (уряду) та системи вищих судових органів. Державно-владні функції розподіляються між ними рівномірно. Уряд може успішно виконувати свої функції лише у тому випадку, коли користується довірою парламенту, несучи перед ним відповідальність. Політична відповідальність уряду перед парламентом - одна з найяскравіших ознак цієї форми правління [35, с. 26].

Розглядаючи парламентську форму правління, особливу увагу необхідно звернути на визначення її основних типів. Так, Дж. Сарторі виділяє три різновиди парламентських систем: прем'єрська (або кабінетна) система англійського типу, при якій виконавча влада значно переважає над парламентом; асамблейне правління французького типу (часів Третьої і Четвертої республік), при якому, за словами Дж. Сарторі, «управління практично неможливе»; «помірна (middle-of-way) формула партійно-контрольованого парламентаризму [68, с. 189]. А. Сайрофф, як і Дж. Сарторі, розрізняє три основних типи парламентських систем у розвинутих індустріальних демократіях: система домінування кабінету (Австралія у 1946-1982 рр., 1983-1995 рр. і з 1996 р.; Великобританія з 1945 р.; Греція з 1974 р., Канада з 1945 р.; Нова Зеландія з 1946 р. тощо); поляризована система з центральною роллю фрагментованого парламенту (Ізраїль в 1949-1995рр.; Ісландія з 1991 р.; Італія в 1948-1970 рр. і з 1971 р. тощо); система «спільної дифузії влади парламенту і кабінету в процесі прийняття рішень при працюючому парламенті» (Німеччина з 1949 р.; Нідерланди з 1946 р.; Норвегія з 1945 р.; Швеція в 1948-1969 рр. і з 1970 р.). Простіше кажучи, у третьому випадку йдеться про систему розбалансованої влади, при якій парламент і уряд використовують погоджувальну, кооперативну стратегію політики. Між цими типами розташовуються проміжні форми [68, с. 189]. У рамках прем'єрської системи Дж. Сарторі виділяє «сильний» (Великобританія) і «слабкий» вид, т.зв. «канцлерська демократія» (ФРН). Останній випадок є дещо згладженою версією прем'єрського правління у силу того, що: а) існує конструктивний вотум недовіри, б) парламент призначає тільки канцлера, а не весь склад уряду, як це зазвичай буває у парламентських системах [68, с. 101]. Варто зазначити, що однією із сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів державної влади у парламентарній республіці є підвищення ролі глави уряду, наділення його широкими повноваженнями. Прем'єр-міністр стає центральною посадовою особою, навколо якого і здійснюється вся вища державна влада.

У багатьох західних підручниках для опису парламентської системи використовується латинська формула: прем'єр-міністр - «перший серед рівних» (primus inter pares). Однак, як видно з попередніх міркувань, далеко не завжди парламентські системи функціонують відповідно до цього принципу. На думку О. Зазнаєва, модернізувати цю формулу стосовно різновидів парламентаризму з домінуванням виконавчої влади можна так: прем'єрська система - перший над рівними; кабінетна система - перший серед рівних; міністерська система - рівний під рівними [20, с. 199]. Проаналізувавши різні наукові позиції, пропонуємо власну класифікацію республіканської форми державного правління, беручи за основу такий класифікаційний критерій, як правовий статус глави уряду: 1) із «сильним» прем'єр-міністром (главою уряду) - домінуюча роль глави уряду при здійсненні вищої державної влади, за якої він займає центральне положення відносно до інших органів і посадових осіб; 2) зі «слабким» прем'єр-міністром (главою уряду) - домінування парламенту безпосередньо над урядом; 3) збалансованість відносин у владному трикутнику (глава уряду-президент-парламент). При цьому зауважимо, що перенесення на практику існування останнього виду відносин можливе тільки за ідеального розмежування повноважень у конституції, законодавчих актах між зазначеними суб'єктами.

Для нашого дослідження у класифікації республіканської форми державного правління більший інтерес становить змішана форма правління. Однак звернемо увагу, що нині в колах західних учених немає єдиного погляду на сутність змішаної республіканської форми правління і, відповідно, немає чіткого розмежування держав зі змішаною та парламентською формами правління. Про це свідчать праці таких дослідників, як М. Дюверже, М. Шугарта, Дж. Кейрі, Дж. Сарторі, які упродовж двох останніх десятиліть XX століття доклали значних зусиль для з'ясування сутності й розмежування систем влади. У літературі висловлюється слушна думка про те, що поділ республіканської форми правління на дві групи має умовний характер, оскільки у сучасних умовах і парламентські, і президентські республіки в «чистому» вигляді зустрічаються відносно рідко. Найчастіше кожна з таких держав має змішану форму правління [35, с. 26]. У західній політичній науці подібного роду системи правління називають різними термінами: система біполярної (двоїстої) виконавчої влади, система розділеної виконавчої влади, парламентсько-президентська республіка, квазіпарламентська форма правління, прем'єр-президентська форма, змішана форма правління, президенціалістський режим. У вітчизняній політології та юриспруденції напівпрезидентську систему зазвичай іменують змішаною [18]. У межах нашого дослідження будемо дотримуватися класичного визначення конституційної доктрини даного виду форми державного правління як змішаної. У своїх працях М. Дюверже використовував термін «напівпрезидентська республіка» і виділив три види напівпрезидентства: режим з президентом - номінальним главою держави (Австрія, Ірландія та Ісландія); режим зі всемогутнім президентом (Франція); режим, в якому існує баланс між президентом і урядом (Веймарська республіка, Фінляндія, Португалія) [19, с. 190]. На думку вчених, позиція президента у системі взаємовідносин президент-парламент-прем'єр-міністр (уряд) залежить від форми правління, норм національної конституції та співвідношення політичних сил [32]. Враховуючи зазначену позицію дослідників, вважаємо, що обрана та чи інша форма державного правління здійснює безпосередній, визначальний вплив на правовий статус вищих органів державної влади та вищих посадових осіб. Адже ключовим фактором є той, яка форма побудови взаємовідносин береться за основу.

Коригуючи типологію М. Шугарта і Дж. Кері, О. Зазнаєв змішану форму державного правління поділяє на два типи - прем'єр-президентська і президентсько-парламентська. Відмінності між ними він виявляє у тому, що в одному випадку кабінет відповідальний винятково перед парламентом, а в іншому - і перед парламентом, і перед президентом. Тому за підставою «відповідальність уряду» вчений класифікує напівпрезидентські системи на системи з парламентською відповідальністю уряду і системи з подвійною відповідальністю уряду [19, с. 195]. Що ж до вітчизняних вчених, то вони досі не дійшли спільної думки щодо того, які ознаки слід передусім брати до уваги, визначаючи форму державного правління. В. Шаповал характеризує країни як такі, де функціонує напівпрезидентська, чи змішана, форма правління [61, с. 39]. Водночас В. Погорілко вважає, що вони є уособленням парламентської демократії [29, с. 232]. Зауважимо, що визначальним є положення президента відносно системи виконавчої влади, яке має політичні особливості. Так, взаємовідносини між президентом, урядом та главою уряду за відповідних умов прийнято визначати як «дуалізм (виконавчої) влади» [53, с. 9]. Глава держави у змішаній республіці не обов'язково є одноосібним носієм виконавчої влади, а здебільшого поділяє ці повноваження з прем'єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави та глави уряду відзначаються системною та структурною взаємопов'язаністю, при цьому глава держави відповідає за вирішення загальних і стратегічних питань, контролює ключові сфери діяльності уряду [56, с. 37]. Науковці зазначають, що змішана форма правління республіки має певні позитивні риси: вони забезпечують стабільність уряду, протистоять його змінам з різних кон'юнктурних міркувань, виключають часті урядові кризи, які властиві деяким парламентським республікам. Водночас слід відзначити і недоліки цієї форми правління, зокрема порушення принципу поділу влади, системи стримувань і противаг, внаслідок чого президентська влада посилюється, а її носії нерідко виявляють прагнення до встановлення авторитаризму [56, с. 27]

1.2 Історія становлення форми державного правління в Україні

Еволюція форм і типів держави - складний і тривалий процес розвитку держави, який має велике значення безпосередньо для становлення такого комплексного політико-правового утворення, як держава [6, c. 48].

У межах дослідження питання еволюції форми держави, доцільним є розгляд факторів, що впливають та визначають еволюційний розвиток форми держави. І. Л. Бачило з цього приводу зазначав, що проблема визначення факторів, від яких залежить стійкість форми держави, є надзвичайно важливою. Їх важливість можна обґрунтувати тим, що всі перераховані вище теорії виникнення держави розглядають виникнення держави, як результат впливу різноманітних факторів, що в свою чергу й зумовлює різноманітність самих теорій її походження [4, c. 21-30].

Вперше питанням щодо факторів, які впливають на форму держави, в XVIII ст. зацікавився Ш.-Л. Монтеск'є.

До таких зокрема можна віднести географічні умови, релігію, політичні традиції народів тощо.

Сучасник Монтеск'є В. М. Татіщєв поряд з природно-географічними умовами звертав увагу на вплив рівня загальної освіченості населення. Прикладом такого ставлення автора до факторів впливу, зокрема до географічних, є думка Татіщєва про те, що для держав, які займають досить велику площу найбільш, прийнятною формою держави є монархія. Таку ж думку підтримували й С. С. Уваров та К. Д. Каєлін, які вважали, що народ органічно пов'язаний з самодержавством, який є політичною формою його існування, тому розквіт такої держави відповідно можливий лише за умови унітаризму [54, c.7].

І. О. Ільїн зазначав, що вибір способу організації влади в тій чи іншій країні залежить від її території, густоти населення, державних та господарських планів держави, соціального та національного складу, релігійної приналежності та культурного рівня населення [22, c.25-28]. Особливу увагу з-поміж інших факторів впливу автор приділяв ролі праворозуміння та національному менталітету в процесі становлення форми держави [22, c.129].

Дещо інший підхід до факторів становлення форми держави підтримує В. К. Бабаєва, який з поміж усіх факторів, вважає визначними «класову боротьбу, національний склад населення, традиції, суспільно-економічні, політичні, ідеологічні та інші фактори» [22, c.129]. А.І. Денисов вважав такими факторами економічний лад, співвідношення сил у класовій боротьбі, місце держави на міжнародній арені [14, c.18-19]. А. Б. Вєнгєров відзначає вплив не лише класових факторів, але й таких, як історичні традиції, національна психологія, релігійне та культурне середовище, рівень ідеологізації та політизації суспільства, географічні фактори [8, c.121]. В.Є. Чіркін зазначав, що факторами впливу є співвідношення соціальних сил, рівень культури, традиції, зарубіжний досвід, суб'єктивні фактори тощо [57, c.109].

З аналізу вище викладеного можна зробити висновок, що форма конкретної держави формується під впливом багатьох факторів як матеріального, так і нематеріального характеру [6, c.49].

Серед матеріальних факторів слід звернути увагу на першочерговий вплив суспільно-економічного ладу, який, зокрема, визначає тип держави в рамках формаційного підходу до типології. Дотичними до економічних факторів є соціально-політичні, а саме: співвідношення суспільних сил в процесі боротьби за політичну владу. Результат такої боротьби знаходить своє відображення в конкретних формах держав, визначає взаємовідносини органів влади між собою та з населенням, держави з її складовими частинами, способи реалізації влади. Так революція є традиційною причиною переходу від монархічної форми правління до республіканської. Природно-географічні фактори так само мають вплив на всі інші елементи форми держави [6, c.50].

Різноманітність типів держав, що мали місце в той чи інший період існування світу вимагає певної упорядкованості, класифікації.

Сучасна наука має, на думку Реєнт О.О., два підходи до типології держав:

1. Цивілізаційний;

2. Формаційний [49, c.277].

Зважаючи на те, що поняття «цивілізація» має різні й часто навіть протилежні значення автор виокремлює кілька типів держав. Зокрема:

1. Східні, західні, мішані;

2. Стародавні, середньовічні, сучасні;

3. Селянські, промислові, науково-технічні;

4. Індустріальні, постіндустріальні;

5. Локальні, особливі, сучасні [49, c.277].

Відповідно до цивілізаційного підходу сутність держави визначається і співвідношенням соціальних сил, і спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки. Політика ж - не стільки продукт соціальних сил, скільки результат впливу світогляду суспільства, його моралі та ціннісних орієнтацій. Недолік такого підходу в тому, що не виокремлюється розуміння змісту держави. Те кому належить така політична влада.

В основі формаційного підходу - суть та соціальна належність влади. Такий підхід дає значно чіткіше уявлення про сутність держави [49, c.277].

Суттєвий вплив на форму держави має рівень політичної та правової культури населення. Зокрема, форма держави з розвитком демократичних інститутів характеризується стабільністю, а в країнах Африки, Латинської Америки, де політична культура знаходиться на стадії становлення, можна спостерігати часті зміни форми держави як результат численних переворотів. Вагому роль також відіграють історичні традиції країни. Наприклад, Великобританія і Японія впевнено існують, маючи за основу консервативний монархічний фундамент, і навпаки - Франція та США занадто волелюбні, аби відмовитись від республіканської форми, за яку в свій час вони так довго та вперто боролись [6, c.50].

Сучасний етап розвитку держави, права та суспільства характеризується появою дещо інших підходів до виокремлення факторів, що значною мірою впливають на становлення та розвиток певної форми держави. Зазначене пов'язано із глобальними змінами в суспільстві, які відбулись у зв'язку з поширенням глобалізаційних процесів. Саме тому на сьогоднішній день складно досліджувати форму держави окремо від середовища її суспільного і політичного існування. Тому, на нашу думку, можливо виокремити наступні фактори, що впливають на процес еволюції форми держави: внутрішні та зовнішні [6, c.50].

Зовнішні фактори впливають на розвиток кожної країни щонайменше на двох рівнях. Перший рівень виокремлює фактори глобального планетарного характеру, що діють відносно всіх держав. До другого рівня можливо віднести фактори, що визначаються для кожної окремої держави під впливом її зовнішніх зв'язків та відносин, що склалися з іншими державами та союзами [3, c.7].

Договірно-юридична парадигма державності вже в середині XIX ст. піддавалася сумніву Л.Г. Морганом і Г.С. Меном у їх дослідженнях «архаїчного права». За логікою вчених, людина мала досить розвинену систему правових координат ще до утворення держави. І це продовжувалося століттями, навіть тисячоліттями, так що «державне буття» людини є набагато коротшим за часом, ніж її буття общинне. Проте обидва автори прийшли до визнання неминучості виникнення держави: перший - за схемою «генос - фратрія - плем'я - держава», другий - роблячи акцент на таких факторах, як територія та власність. Однак обидва заперечували притаманні прихильникам природного права ідеї про переростання «природно-державного» (чи «напівдержавного») стану в «договірно-державний», політичний, у якому воля людей об'єднувалася певним договором. Для Л.Г. Моргана і Г.С. Мена первинним було об'єднання людей за ступенем споріднення, за характером виробничих зв'язків, які потім із появою окресленої території розселення й власності перейшла з одного стану соціуму до іншого. Л.Г. Морган і Г.С. Мен наголошували на об'єктивних і матеріальних передумовах появи держави, прихильники договірної теорії - на суб'єктивному й погодженому акті волевиявлення. Однак якими б різними не були вихідні позиції цих основних шкіл походження держави, антропологу в підсумку важливіше усвідомити інше: якщо державна організація відрізняється від інших (називається інакше: громадянське суспільство, цивільна чи релігійна громада, етнічні утворення тощо), то цікавість викликає суть цієї різниці, як вона позначається на правовому стані самої людини [15, c.43].

У політичному плані еволюція приводить нецентралізовані системи до централізованих і етатистських форм. У юридичному плані вона дозволяє додати праву специфічного характеру щодо моралі й релігії та перенести поступово процес зародження права із соціальної групи (звичай) на державу (закон). Еволюція створює умови для виникнення спеціалізованого карального апарату (виникнення й розвиток судових систем) починаючи з «примітивних» форм, де конфлікти врегульовуються самими сторонами (помста), тоді як у цивілізованих суспільствах їх вирішення залежить від усе більш вирішального втручання третьої сторони (посередник, арбітр, суддя), чиї повноваження зростають разом зі статусом представника суспільства [15, c.43].

Багато досліджень підтверджують таку специфіку ранньої держави, як сакральний характер влади вождя-правителя. Сама ця сакральність за аналогією з тотемною сакральністю стає за браком «апарату примусу» важливим засобом примусу тих, хто є об'єктом володарювання. Цій меті слугували, наприклад, закони вавилонського царя Хамурапі (1792-1750 рр. до н. е.), укарбовані на чорному базальтовому стовпі, які дійшли до нас. У них Хамурапі повідомив, що боги передали йому царство для того, щоб «сильний не пригноблював слабкого». Людина, будучи включеною в таку правову систему, повинна була завжди пам'ятати таке: правила, якими вона повинна керуватися, надано їй зверху, а наглядати за їх виконанням повинен правитель і призначені ним для цього чиновники [5].

У Давньому Єгипті, у Шумері, у Вавилоні та інших найдавніших державних утвореннях зберігалася та навіть розвивалася на нових основах міфологія, що виконувала найважливіші нормативні функції, лише їй було додано більш чіткої «ідеологічної» функції - підпорядкування людини волі правителя [12]. Отже, аналіз форм генезису держави цікавить також юриста-антрополога, хоча проблема особистості посідає далеко не перше місце в дискусіях на цю тему. Серед учених радянського часу все активніше обговорювалася проблема походження держави не лише як результату появи антагоністичних класів, а й внаслідок дії інших факторів, насамперед завдань управління [2].

Не бажаючи ідеалізувати той чи інший підхід до проблеми виникнення держави, особливої форми набуло відчуження управлінської влади в землеробських східних суспільствах: людині фактично немає місця в деспотії. Натомість у багатьох кочових народів військова демократія та органи общинно-племінного самоврядування часто зберігалися як стійка форма організації суспільної влади. В оповіданні Геродота про скіфів чітко простежується збереження ролі народних зборів, незважаючи на глибоке соціальне розшарування та утворення спадкоємної родової й військової аристократії [11, с. 17-18].

У цьому випадку народні збори, очевидно, можуть розглядатися і як нормотворчий орган, і як важливий інструмент «рівноваги влади» - родоплемінної та військової, до якого могли апелювати угруповання, що конкурують (наприклад, використовувати його право змінювати вождя). У тих же суспільствах, у яких родоплемінна й військова влада, образно кажучи, були зібрані в єдино та персоніфікувалися одним вождем - проводирем, відокремлення влади від іншого населення зайшло вже досить далеко. У будь-якому випадку зрозуміло, що варто відмовитися й від хрестоматійного зображення виникнення держави як лише вираження класового панування. У своїй роботі про походження держави й права Т.В. Кашаніна, говорячи про передумови виникнення держави та ставлячи за традицією на перше місце економічні передумови, виділяє в них такий важливий фактор, як інтелектуальний, що дозволив перейти від моделі господарства, яке привласнює, до моделі господарства, яке виробляє. Водночас науковець вказує на політичні передумови (забезпечення безпечних умов життєдіяльності, у тому числі засобами права), ідеологічні передумови (релігія як фактор консолідації) та психологічні передумови (усвідомлення загальних інтересів) [24, с. 33-38]. Останній фактор відзначають також інші дослідники [15, c.46].

Існує спроба спрощено тлумачити процес еволюції самоуправління з додержавної в державну епоху як поглинання державою інститутів общинно-родового самоврядування з відповідними процесами в правовій сфері. Навпаки, дані історії, етнографії, археології дають підстави вважати, що відбувалося поетапне «одержавлення» як інститутів самоврядування, так і нормативної системи в змісті їх подальшого розвитку на власній основі, тому термін «одержавлення» доцільно вживати саме в цьому значенні. Найважливішим фактором «одержавлення» общинно-племінних структур самоврядування, що відбилося й на системі правовідносин, стає ускладнення завдань управління суспільством, яке значно збільшилося (племені, етнічної групи, народності). Відбувається ніби поділ потестарних функцій на власне управління тією чи іншою сферою життєдіяльності спільнот і на володарювання як процес забезпечення інтегративної цілісності цієї спільноти й підтримки в ній загального порядку [15,c.46].

У результаті проведеного нами аналізу можна зробити висновок, що загалом фактори, які впливають на форму держави, можливо розподілити на дві основні групи: зовнішні та внутрішні, кожна з яких в свою чергу кореспондує з факторами матеріального (економічний, соціальній) та нематеріального (духовний, психологічний тощо) характеру. Перераховані вище фактори необхідно розглядати в комплексі, оскільки врахування лише матеріальних чи лише нематеріальних факторів впливу в рамках дослідження категорії «форма держави» не є коректним.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1 Республіканська форма правління в Україні

Навіть не звертаючись до ранніх етапів утвердження Української державності на початку ХХ ст., можна стверджувати, що питання визначення форми держави постали перед Україною вже на самому початку 90-х років минулого століття. Причому активно обговорювались як проблеми вибору оптимальної форми державного устрою (цікаво зазначити, що на той час, як зазначає В. Медведчук, окремі національно орієнтовані сили виступали саме за федеративну форму державного устрою [25]), так і питання співвідношення між такими вищими органами державної влади, як глава держави, уряд і парламент, які, зрештою, змусили усіх науковців та політиків розподілитися на прихильників чистої президентської та змішаної республіки (цікаво зазначити, що ідеї чистої парламентської республіки на той час не знайшли широкої підтримки ані в юридичних колах, ані серед широкої громадськості).

Сам факт порушення цього кола проблем наприкінці минулого століття є цілком логічним, а також історично і юридично детермінованим, оскільки виникнення на карті Європи нової держави, якою стала Україна, означало необхідність її оформлення. Тому вже в Концепції нової Конституції України, яка була схвалена Верховною Радою Української СРСР 19 червня 1991 р., перший розділ, який мав назву “Засади конституційного ладу”, містив у собі пропозиції щодо чіткого визначення усіх трьох основних елементів форми держави. На думку розробників згаданої концепції, Україна повинна була постати як унітарна демократична держава з президентського формою правління. При цьому, основна увага всіх учасників тогочасних дискусій щодо вибору оптимальної форми держави здебільшого точилась навколо проблеми вибору форми правління. Домінуючою на той час виявилась ідея доцільності розбудови України як президентської республіки. Пояснюючи таке конституційно-правове “тяжіння” до президентських форм правління (маються на увазі чисті президентські або президентсько-парламентські республіки) в усіх пострадянських державах, В. Сухонос відзначає те, що одразу після розпаду СРСР “у союзних республіках саме президент, а не виборний губернатор, розглядався як ознака незалежності, а тому кожна союзна, а іноді й автономна республіка намагалися запровадити цей інститут у своєму державному апараті” [23].

Щоправда, згодом це дало підстави говорити про необхідність перегляду доцільності збереження президентської республіки в Україні і потребу запровадження парламентсько-президентської форми правління, яку наразі часто пов'язують з реформою 2004 р. і прийняттям Закону України “Про внесення змін до Конституції України” № 2222, який набув чинності у 2006 р. [55]. Дещо пізніше ідеї, закладені в концепції, знайшли своє втілення у проекті Конституції України, який був винесений Верховною Радою України на всенародне обговорення в редакції від 1 липня 1992 р. Тоді у розділі четвертому “Територіальний устрій” було запропоновано встановити, що за формою державного устрою Україна є унітарною державою (ст. 104). Що ж до форми державного правління, то навіть з огляду на відсутність чіткого визначення форми республіки (мається на увазі ст. 3), аналіз співвідношення повноважень глави держави (який, як передбачала ст. 175, одночасно був главою держави і виконавчої влади) і законодавчої влади (до речі, заслуговує на увагу той факт, що сам проект конституції було складно писати у двох варіантах, один з яких писався під двопалатні Національні Збори України - тобто двопалатний парламент, а другий - під однопалатний парламент) дає підстави стверджувати про домінування ідеї президентсько-парламентської республіки.

На відміну від цього, у проекті Конституції України, внесеному Комісією Верховної Ради України по розробці нової Конституції України в редакції від 27 травня 1993 р., у ст. 181, яка відкривала розділ ІХ “Територіальний устрій і територіальна організація влади в Україні”, замість усталеної характеристики “унітарна держава” було вжито дещо новий для конституційної практики термін “соборна держава”, який формально юридично закріплювався у двох нормах: “а) Україна є єдиною соборною державою; б) територіальний устрій України ґрунтується на засадах цілісності державної території, комплексності соціально-економічного розвитку і керованості її частин з урахуванням економічних, історичних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій” [62].

До певної міри подібні зміни в юридичних формулах можна вважати своєрідним відображенням тих подій, які мали місце на півдні України і були пов'язані з визначенням статусу Криму, які, по суті, стосувались проблеми запровадження в Україні федеративного державного устрою. Однак, вже в наступних проектах Конституції було відтворено два базові визначення щодо форми держави, які характеризували Україну як унітарну республіку. Причому, говорячи про форму правління, слід відзначити, що в усіх без винятку проектах, а також в Конституції України 1996 р., застосовувалось загальне поняття “республіка” без подальшої конкретизації її форми.

2.2. Україна як республіка змішаного типу

Україна всі роки свого існування була і є нині республікою. Республіканізм настільки глибоко «вкорінився» в нашій суспільній свідомості, що про іншу форму правління взагалі не йдеться. Всі дискусії точаться виключно навколо того, яка модель республіканської форми правління є найкращою для України. Головним для визначення тієї чи іншої форми правління як президентської, парламентської чи напівпрезидентської республіки є особливості відносин у системі «президент - парламент - уряд», насамперед - хто (президент чи парламент) формує уряд і перед яким із зазначених органів він відповідає. Ідеальної моделі немає і бути не може, у кожної з форм правління є свої переваги і недоліки. Тому при виборі найбільш придатної моделі слід враховувати широке коло критеріїв, що характеризують суспільство на кожному конкретному етапі його розвитку.

Звичайно, змішана республіка - це певний відступ від класичного парламентаризму, але вона є більш гнучкою, ніж попередні, оскільки об'єднує елементи президентської та парламентської форми правління. Як зазначав відомий французький конституціоналіст М. Дюверже, змішана республіка є: синтезом кількох форм правління, узагальнює історичний досвід французького бонапартизму, американського президенціалізму й британської концепції сильного прем'єр-міністра. Більшого відступу від традицій парламентаризму європейські країни собі не дозволяють, тому на європейському континенті нині взагалі немає «чистих» президентських режимів. Президентська влада при змішаній формі правління може бути сильною, навіть сильнішою, ніж у президентській республіці, адже у змішаній формі президент є ще й гарантом конституції, суверенітету, територіальної цілісності та правонаступництва держави, він наділяється арбітражними повноваженнями щодо забезпечення узгодженості діяльності окремих гілок державної влади.

Але для цього президентській партії треба вигравати двоє виборів підряд - президентські та парламентські. До речі, змішана форма правління не випадково отримала поширення у транзитних країнах «молодої демократії», які тільки вийшли з тенет авторитаризму та розвиваються в напрямі цінностей європейського конституціоналізму. Зумовлена вона й власним досвідом функціонування української держави, якщо враховувати різні моделі правління, які пропонувались у конституційних проектах, «боротьбу за повноваження» між різними гілками влади, яка завершилась досягненням певного компромісу у вигляді саме змішаної форми правління. Інша річ, що змішана форма правління, відображена у нинішньому тексті Конституції, підлягає удосконаленню, але навряд чи Україні сьогодні потрібні радикальні зміни у цьому питанні, які можуть спричинити додаткові проблеми для держави та суспільства, зумовлені перелаштуванням функціонування усього державного механізму. Як відомо, за Конституцією 1996 р. Україна отримала «сильний» парламент і «сильного» президента, що забезпечувалось за допомогою «слабкого» уряду, який, залишаючись підзвітним і відповідальним перед обома політичними гравцями, відправлявся у відставку щоразу, коли протистояння між ними досягало апогею.

Однак така ситуація не могла тривати довго: конституційна реформа 2004 р. була спрямована на зміцнення позицій парламенту та уряду. Після оновлення персонального складу органів виконавчої влади, що відбулося протягом 2004 р., глава держави зіткнувся з тим, що його компетенція не дає змоги самостійно втілювати в життя власну програму дій. Пост прем'єр-міністра за повної конфігурації державного механізму та наявності більшості у парламенті став відігравати не менше значення, ніж президент, а в економічній сфері навіть переважати його. З другого боку, прем'єр-міністр виявився позбавленим підтримки з боку голів місцевих державних адміністрацій, адже право щодо їх призначення було збережено за президентом. Тому коли нині йде мова про дисбаланс в організації державної влади, то мається на увазі саме недостатньо продумані результати проведеної конституційної реформи. Адже змішана форма правління аж ніяк не передбачає багатоканальність формування уряду, який за своєю природою має бути цілісним та згуртованим. Отже, майбутнє конституційного реформування лежить у площині подальшого удосконалення існуючої напівпрезидентської форми правління в напрямі до загальновизнаних, усталених в Європі, насамперед П'ятою республікою у Франції, стандартів функціонування державного механізму в сучасній демократичній правовій державі .

Так, однією з особливостей змішаної республіки є біцефальний характер виконавчої влади - існування двох керівних центрів виконавчої влади - президента і глави уряду, яка здійснюється урядом за одночасної наявності певних виконавчих за своєю юридичною природою повноважень у президента. Конституції таких республік містять визначення уряду як суб'єкта виконавчої влади, а щодо президента - таке положення не прямо передбачено. Юридична природа виконавчих повноважень президента (поряд із представницькими, арбітражними тощо) випливає з системного аналізу конституційних положень і може бути різною. Значення уряду зумовлюється його становищем як самодостатнього колегіального органу виконавчої влади. Відповідно й доволі вагомим є становище прем'єр-міністра, який виступає главою уряду й має значний обсяг владних повноважень. Проте «дуалізм» виконавчої влади в змішаній формі не означає, що різні сегменти виконавчої влади підпорядковуються різним центрам - президенту або уряду, а насамперед свідчить про можливість зміни внаслідок політичного чинника певних циклів функціонування державного механізму - президентського або парламентського («співіснування гілок влади»). У разі перемоги на парламентських виборах політичної партії, яка підтримує президента, уряд фактично формується президентом, коли на парламентських виборах перемагає опозиційна президенту політична партія - парламентом. Варто нагадати, що «співіснування гілок влади» - це не лише теоретична конструкція. Таке співвідношення політичних сил підтверджується і французьким досвідом (1986-1988, 1993-1995, 1997-2002 рр.). Нині Франція функціонує за іншим «партійно-президентським» циклом, однією з причин чого стали конституційні зміни 2000 р., на підставі яких строк повноважень президента скорочено з семи до п'яти років. За чинним законодавством цієї держави президент і депутати нижньої палати французького парламенту обираються на однаковий строк, а їх вибори проходять майже водночас. Така зміна спричинила зміцнення позицій президента і зробила ймовірнішим установлення президентського циклу організації державної влади. Отже, на нашу думку, піддавати існуючу в Україні форму правління радикальній ревізії не варто. Є нагальна потреба у заміні окремих ланок цієї конструкції, які заважають нормальному функціонуванню всього механізму

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Почнемо із з'ясування причин, через які сьогодні недостатньо вносити окремі точкові зміни до чинної Конституції, а потрібно прагнути замінити її новим правовим документом, який дорівнюватиме укладенню нової суспільної угоди між владою і народом.

1. Найголовнішою підставою для всеосяжної реформи Конституції є потреба в її легітимації. Доки Конституція користувалась необхідним авторитетом, інкрементальний, покроковий підхід до внесення змін до неї був найбільш доцільним, бо виключав можливість невдалих поспішних модифікацій і задовольняв вимозі «не нашкодь». Проте зараз ситуація змінилася. Неперервні розмови про необхідність конституційної реформи, незаконність чи нехай лише сумнівність процедур при її проведенні, свавільні переходи від однієї редакції Конституції до іншої підірвали легітимність Основного Закону та його здатність створювати стійку основу правового порядку та інституційної стабільності в державі.

Кожен амбітний політик (та/чи політична сила, що його підтримує), зазнавши невдачі на високому посту і втративши надії стати всенародно обраним Президентом країни, починає розмови про реформу Конституції, апелюючи, здебільшого, до необхідності впровадження парламентської форми правління. Першими в цьому ряду були О.Мороз з П.Симоненком, а останніми - А.Яценюк [62] та Б.Колєсніков [52; 40]. Через тривалі «маніпуляції» з Конституцією, вона перестала сприйматися як щось святе й недоторканне, що становить основу суспільної організації і стосунків громадян та держави. Щоб надати йому більшої ваги, авторитету й дієвості, необхідно прийняти нову цілісну Конституцію силами всього суспільства - на основі законних процедур, із ґрунтовним обговоренням та свідомим вибором інституційного дизайну, у тому числі і форми державного правління.

2. Другою підставою для системної переробки Конституції є кількість і масштаб тих змін, яких вона нині потребує. По-перше, коли в 2014 році приймали Закон «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» (№ 742-VII) [44], ніхто не вважав редакцію Конституції 2004 р. досконалою і не збирався залишати її надовго. Навпаки, передбачалося в скорому часі ухвалити нову Конституцію, що не було зроблено через низку об'єктивних і суб'єктивних причин. По-друге, частина положень нинішньої Конституції України (особливо в частині прав людини) були даниною уявленням і вимогам лівих політичних сил, які в 1990-і роки мали ще значний вплив у Верховній Раді; зараз ці положення потрібно усунути або змінити, бо вони не можуть бути виконані. Деякі інші положення вимагають заміни, бо в минулому їх просто не встигли або не зуміли прописати належним чином. А ще інші - просто застаріли і тепер потребують оновлення.

Слід врахувати й те, що за 20 років, які минули з часу ухвалення першої редакції Конституції 1996 р., країна встигла апробувати дві форми змішаної системи правління і накопичений досвід збалансування влади (позитивний і негативний) міг би бути творчо використаний при системному опрацюванні Конституції та закріпленні у ній певної форми державного правління, з добре опрацьованою системою стримувань і противаг та доповненнями у вигляді конституційно затверджених механізмів дорадчої демократії як відповідних традиції і менталітету українського народу.