Адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави

Актуальність теми. З моменту проголошення незалежності України та розбудови її як демократичної, соціальної, правової держави виявилася потреба у докорінно новому регулюванні всіх сфер буття, у тому числі й галузі культури. Акцентування уваги саме на культурі як особливому явищі людської цивілізації зумовлено тим, що вона є одним із головних чинників, який визначає духовний розвиток нації, показником її самобутності, саме культура сприяє становленню й розвитку правової демократичної держави, побудови в нашій країні громадянського суспільства. Проте, як доводить практична реалізація державою культурної функції та аналіз чинного законодавства, вести мову про належне забезпечення виконання цієї функції ще не можна. На численні недоліки, що існують у сфері культури, а також неефективність діяльності держави з її забезпечення постійно вказується науковцями, практиками та громадськістю. Найбільш негативним наслідком такого становища є поступова втрата культурного потенціалу нашої країни, зниження інтелектуального та духовного рівня населення, відставання в промисловому, інформаційному та освітньому просторах від досягнень інших розвинених демократичних країн.

Необхідність усунення зазначених недоліків у розвитку цієї сфери, її виняткова важливість, а також гостра необхідність покращення стану правового регулювання відповідних правовідносин обумовили розробку та прийняття Закону України «Про культуру», реалізація положень якого потребує забезпечення належним науковим підґрунтям, що дозволить оперативно усунути можливі колізії.

Незважаючи на те що проблемам реалізації даної функції держави у різні часи та в різних аспектах приділялася увага з боку як вітчизняних, так і зарубіжних учених, зокрема таких як В. Б. Авер'янов, О. Ф. Андрійко, Г. В. Атаманчук, В. Г. Афанасьєв, О. М. Бандурка, Д. М. Бахрах, І. Л. Бачило, К. С. Бєльский, А. І. Берлач, Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. П. Гетманець, С. М. Гусаров, О. А. Задихайло, В. В. Зуй, І. Г. Ігнатченко, Р. А. Калюжний, С. В. Ківалов, В. В. Ковальська, В. А. Козбаненко, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, В. В. Конопльов, Т.М. Кравцова, О. Д. Крупчан, Є. Б. Кубко, М. Н. Курко, Б. М. Лазарєв, К.Б. Левченко, А.В. Мазур, В. М. Манохін, Н. П. Матюхіна, Р. С. Мельник, О. М. Музичук, В. Я. Настюк, О. П. Орлюк, В. П. Пєтков, Д. В. Приймаченко, О. С. Проневич, А. О. Селіванов, О. Ю. Синявська, Ю. М. Старилов, Ю. О. Тихомиров, М. М. Тищенко, Р. В. Шаповал, Ю. С. Шемшученко, В. А. Юсупов, О. М. Якуба, Х. П. Ярмакі, О.Н. Ярмиш та ін., необхідно констатувати, що комплексних та системних досліджень зазначеного питання, в тому числі механізму його практичної реалізації, фактично не існує. До того ж більшість наукових праць у цій сфері мають вузькогалузеву спрямованість або їм не властивий комплексний характер, тобто одночасне врахування інтересів особи, суспільства та держави у сфері культури. Зокрема поза увагою науковців залишається вивчення культурної функції сучасної держави як комплексного самостійного явища, не завжди серед учених існує єдність і щодо розуміння самого поняття «сфера культури» та його змісту, що обмежує розгляд цього питання лише частиною явищ, що становлять культурну сферу суспільства. В окремих працях діяльність держави розглядається з точки зору управління культурою, а не як окрема функція держави із забезпечення культурних прав особи та культурної сфери суспільства, як цього вимагає сучасність. Недостатньо опрацьовані питання механізму правового забезпечення реалізації державою її обов'язку із забезпечення культурної сфери або, іншими словами, культурних потреб особи, групи осіб, усього суспільства.

Зазначені недоліки не сприяють формуванню комплексного уявлення про те, як держава повинна виконувати покладені на неї обов'язки щодо задоволення культурних потреб особи. Більше того, це безпосередньо впливає на ефективність та якість практичної діяльності з реалізації зазначеної функції.

Окремо варто підкреслити, що процеси реформування, які відбуваються останнім часом у системі державного управління, свідчать про перегляд місця, функцій і повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо сфери культури, їх ролі у забезпеченні культурних прав особи та потреб суспільства.

Отже, необхідність покращення реалізації культурних та інших прав, свобод та законних інтересів особи, суспільства та держави, з одного боку, та відсутність предметних наукових досліджень з цієї проблематики - з іншого, обумовлюють актуальність комплексного дослідження системи адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2011-2015 pp., затверджених постановою загальних зборів Національної академії правових наук України від 24.09.2010 № 10-14, а також пп. 18.6, 19.6, 19.11 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2011-2014 рр., затверджених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 27 грудня 2010 р. (протокол № 10).

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та практики його реалізації визначити систему адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави, а також шляхи його вдосконалення.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні задачі:

- з'ясувати ознаки, значення і місце культурної функції держави серед інших її внутрішніх функцій;

- визначити основні об'єкти адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

- виявити зміст діяльності з адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

- розкрити структуру та виявити особливості функціонування механізму адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

- з'ясувати місце та роль адміністративно-правових відносин у механізмі адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

- дати характеристику сучасного стану освіти та науки в Україні та суб'єктного складу діяльності з адміністративно-правового забезпечення їх розвитку;

- виявити основні напрями реалізації механізму адміністративно-правового забезпечення освіти і науки в Україні;

- розкрити функції, поняття та різновиди мистецтва як об'єкта адміністративно-правового забезпечення, виявити його суб'єктів та основні напрямки забезпечення його подальшого розвитку;

- встановити роль засобів масової інформації у суспільстві та державі, а також класифікувати основних суб'єктів інформаційних відносин та опрацювати їх адміністративно-правовий статус;

- сформулювати поняття культурної спадщини, виявити значення та її видові прояви як об'єкта адміністративно-правового забезпечення;

- з урахуванням результатів дослідження суб'єктів адміністративно-правового забезпечення збереження та використання культурної спадщини опрацювати структуру та напрями реалізації механізму її адміністративно-правового забезпечення;

- надати пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави.

Об'єкт дослідження становлять суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації державою її культурної функції.

Предметом дослідження є система адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави.

Методи дослідження. Методологічним підґрунтям наукового дослідження є сукупність загальнонаукових та спеціальних методів і прийомів наукового пізнання, використання яких дозволило сформувати цілісне та комплексне уявлення про предмет дослідження.

Застосування діалектичного методу дало можливість виявити значення і місце культурної функції держави серед інших її внутрішніх функцій (пункт 1.1.2), визначити сутність та особливості державного управління у сфері культури (підрозділ 1.1), а також взаємодію між окремими проявами (напрямками реалізації) цієї функції (підрозділ 1.2). Використання формально-логічного та системно-структурного методів сприяло виявленню правової сутності адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави та її окремих складових (пункт 1.1.1, підрозділ 1.4), встановленню особливостей та специфіки механізму її реалізації, у тому числі в аспекті видових його проявів (підрозділи 1.3, 2.3, 3.3, 4.3, 5.3), формуванню понятійного апарату дослідження, а також опрацюванню класифікацій суб'єктів за окремими напрямками реалізації культурної функції держави (підрозділи 2.2, 3.2, 4.2, 5.2). За допомогою правового аналізу здійснено дослідження правових норм відповідних галузей права, якими закладено основу культурної функції держави, правового статусу відповідних фізичних та юридичних осіб, а також закріплено механізм адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави. Використання методів правового аналізу та формально-логічного дозволило сформулювати відповідні пропозиції до чинного законодавства у сфері культури (висновки до розділів, висновки). Порівняльно-правовий та історичний методи забезпечили дисертаційне дослідження необхідними узагальненнями досвіду інших країн, а також форм та методів адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави в різних соціально-економічних та політичних умовах розвитку суспільства та держави на території сучасної України (підрозділи 1.1, 2.1, 3.1, 5.1). Метод моделювання дозволив визначити загальну структуру механізму адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави та його видових проявів (підрозділи 1.3, 2.3, 3.3, 4.3, 5.3), опрацювати структуру окремих складових культурної функції держави (мистецтва, культурної спадщини) (підрозділи 3.1, 5.1). На підставі використання соціологічного та статистичного методів проведено дослідження стану та виявлено характеристики окремих складових сфери культури (підрозділи 2.1, 5.1), проаналізовано діяльність державних органів з реалізації культурної функції держави.

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці фахівців у галузі загальної теорії держави і права, теорії управління, конституційного, адміністративного інформаційного, міжнародного права, інших галузевих правових наук, а також філософії, логіки, культурології, мовознавства, соціології та інших галузей знань, в тому числі зарубіжних дослідників. Положення та висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, які належать до системи адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави. Дисертант звертався також до законодавства деяких зарубіжних держав, досвід яких щодо правового регулювання відносин у сфері культури може бути використано в Україні. Інформаційну та емпіричну базу дослідження становлять узагальнення практичної діяльності відповідних державних органів у сфері культури, інформаційні повідомлення, політико-правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній юридичній науці комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави. У результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових концептуальних наукових положень та висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі:

вперше:

- запропоновано ресурсно-об'єктний підхід до розгляду сфери культури, а також її використання та забезпечення розвитку, в межах якого культура загалом та відповідні її прояви (освіта та наука, мистецтво, культурна спадщина тощо) розглядаються як важливий ресурс для задоволення потреб і реалізації культурних та інших прав, свобод та законних інтересів особи, суспільства та держави, виступаючи одночасно при цьому об'єктом забезпечення з боку держави;

- з метою забезпечення максимальної системності та комплексності реалізації культурної функції держави опрацьовано та запропоновано до застосування як основний метод кінцевих об'єктів забезпечення, сутність якого полягає у послідовному поділі сфери культури на відповідні елементи - від найбільших (мистецтво, культурна спадщина тощо) до мінімальних об'єктів-проявів культури (конкретні культурні права особи, предмет живопису тощо), оскільки реалізація культурної функції держави спрямовується безпосередньо на мінімальний об'єкт, а сума їх забезпечення становить забезпечення сфери культури в цілому;

- запропоновано двоелементну основу для систематизації суб'єктів - учасників правовідносин у сфері культури, з урахуванням характеру взаємозв'язків між ними, ролі, призначення їх прав та обов'язків у даній сфері виділено дві групи суб'єктів-першооснов (людина та держава), значення яких як полягає в тому, що зміна організаційно-правових (структурних) форм цих суб'єктів-першооснов утворює всі інші види суб'єктів, які, у свою чергу, виступають самостійними суб'єктами сфери культури та учасниками відповідних відносин; віднесення суб'єкта до тієї чи іншої першооснови визначає роль його у сфері культури (задоволення потреб та реалізація культурних прав або забезпечення реалізації культурної функції держави);

- сформульовано авторську позицію щодо побудови системи суб'єктів діяльності з реалізації культурної функції держави як організаційно-функціональної структури, що складається із суб'єктів двох груп, до першої з яких віднесено колективних осіб публічного права (основна роль - забезпечення прав осіб та реалізації культурної функції держави), а до другої - індивідуальних та колективних суб'єктів приватного права (основна роль - реалізація культурних прав та виконання обов'язків у сфері культури);

- розроблено і обґрунтовано пропозиції щодо подальшого вдосконалення чинного законодавства України, зокрема щодо підготовки Концепції державної політики в галузі культури, внесення змін і доповнень до Конституції України, законів України «Про освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інформацію», «Про охорону культурної спадщини» тощо в аспекті розвитку адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

удосконалено:

- структуру культурної функції держави як цілісної нормативно-правової системи діяльності, до складу якої обґрунтовано необхідність включення таких елементів як власне функція як обов'язок та основний напрямок діяльності держави, об'єкт забезпечення, зміст забезпечення; напрямки забезпечення;

- характеристику механізму адміністративно-правового забезпечення реалізації відповідних функцій держави в частині уточнення його ознак, структури, встановлення значення;

- понятійний апарат у частині опрацювання низки взаємопов'язаних термінів, які характеризують явище адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави (культура, культурна функція, механізм адміністративно-правового забезпечення, адміністративно-правові відносини тощо);

- розуміння характеру державного впливу на сферу культури, у зв'язку з чим обґрунтовано необхідність запровадження в обіг замість термінів «державне управління культурою» та «державне регулювання культури» терміна «адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави»;

- позицію щодо особливостей існування мистецтва як об'єкта адміністративно-правового забезпечення, циклічного характеру його розвитку, чим обґрунтовано висновок, що держава не може зупинятися або тимчасово припиняти здійснення в належному обсязі відповідного забезпечення мистецтва і культури загалом;

- підхід до відмежування об'єктів культурної спадщини від схожих об'єктів, які є результатом розвитку людської цивілізації або дії природи, єдиним критерієм якого визнається наявність у відповідного об'єкта особливої властивості - культурної цінності (археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової тощо), яка має значення для сфери культури;

дістали подальшого розвитку:

- теоретичні положення щодо взаємозв'язку між формами та методами адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави та окремими складовими культури, що виявляється в залежності обраних засобів забезпечення культури та її виявів від особливостей існування та реалізації окремих складових культури; виділено два види такої залежності: зовнішню та внутрішню;

- визначення понять «мистецтво», «засіб масової інформації», «суб'єкт правовідносин в сфері охорони та використання культурної спадщини», «культурна спадщина», «культурні цінності», «об'єкти культурної спадщини» та ряду інших;

- точка зору щодо класифікації суб'єктів інформаційних відносин, запропоновано одночасне послідовне використання трьох видів їх класифікації, зокрема організаційної, за критерієм організаційно-правової форми (фізичні особи; громадські об'єднання; юридичні особи приватного та публічного права; держава тощо); функціональної, залежно від функції (виробники інформації; власники інформації; споживачі інформації); організаційно-функціональної (приватні суб'єкти інформаційної сфери, які є споживачами інформації; виробники інформації; публічні суб'єкти інформаційної сфери);

- положення щодо розвитку конкретних форм та напрямків реалізації культурної функції держави стосовно окремих складових культури (освіта, наука, мистецтво, засоби масової інформації, культурна спадщина тощо), спрямовані на підвищення ефективності виконання державою цієї функції та найбільш повне задоволення культурних прав особи;

- визначення особливостей способу нормативно-правового регулювання окремих складових культури, які полягають у тому, що при істотному ускладненні системи правовідносин у відповідній сфері, а також накопиченні значної кількості правових актів, які їх регулюють, виникає колізійність, суперечливість та неузгодженість у механізмі правового регулювання цих відносин, відтак способом подолання такої розбалансованості може бути кодифікація відповідного законодавства.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що:

-у науково-дослідній сфері результати, які в сукупності становлять концепцію адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави, можуть бути основою для подальшої розробки проблем державної підтримки сфери культури;

-у сфері правотворчості висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані для удосконалення чинних і розробки проектів нових нормативних актів, що буде сприяти поліпшенню адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

-у правозастосовчій діяльності використання одержаних результатів дозволить покращити практичну діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері культури;

-у навчальному процесі матеріали дисертації може бути використано при підготовці підручників та навчальних посібників з дисципліни «Адміністративне право», вони вже використовуються при проведенні занять із зазначеної дисципліни у Харківському національному університеті внутрішніх справ. Їх враховано також у навчально-методичних розробках, підготовлених за участю автора.

Апробація результатів дослідження. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки було оприлюднено дисертантом на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах, «круглих столах», зокрема: «Актуальні проблеми забезпечення безпеки дорожнього руху» (Харків, 2008); «Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні» (Запоріжжя, 2009); «Державне управління та місцеве самоврядування» (Харків, 2010); «Держава і право в умовах глобалізації: реалії та перспективи» (Сімферополь, 2010); «300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика: проблеми становлення і розвитку українського державотворення» (Львів, 2010); «Актуальні проблеми адміністративного законодавства України: шляхи його вдосконалення» (Івано-Франківськ, 2010); «Теорія і практика сучасного права» (Херсон, 2010); «Практична філософія перед викликами сучасності» (Харків, 2010); «Суверенність, незалежність, конституційність: становлення та розвиток української держави» (Харків, 2011); «Історико-правова реальність у глобальному і регіональному вимірах» (Євпаторія, 2012).

Особистий внесок здобувача в одержання наукових результатів, що містяться в дисертації. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, всі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора. У співавторстві опубліковано статтю «Юридична освіта: проблеми становлення і розвитку в Донецькому державному університеті управління», в якій дисертантом визначено шляхи розвитку вітчизняної юридичної освіти (автором виконано третину її загального обсягу).

Публікації. Основні положення та результати дисертації відображені в 3 одноосібних монографіях, 25 статтях, 22 з яких опубліковано у наукових фахових виданнях, та 5 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, що містять шістнадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 472 сторінки. Список використаних джерел містить 542 найменування і займає 64 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами‚ мета і задачі, об'єкт і предмет, методи дослідження, обґрунтовуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Загальнотеоретичні та методологічні засади адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави» складається з чотирьох підрозділів, у яких визначаються поняття та особливості культурної функції держави та механізму адміністративно-правового забезпечення її реалізації.

Підрозділ 1.1 «Культурна функція держави та її значення і місце серед інших функцій держави» присвячено розгляду стану наукових розробок у цій сфері, дослідженню розуміння функції держави, а також сфери культури та культурних прав особи як об'єктів забезпечення з боку держави.

У пункті 1.1.1 «Загальна характеристика проблеми та стан її розробки» висвітлено роль і значення культури як основи для формування особистості, прогресу суспільства, держави. Визнання цього передбачає охоплення розвитку культури державою через її правове регулювання, що є основою для виникнення окремих напрямків діяльності державних органів та виділення самостійної функції держави у цій сфері.

Проаналізовано сучасний стан наукової розробки питань забезпечення державою розвитку культури. Ознайомлення та узагальнення останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, свідчать, що на цей час поза увагою науковців лишається аналіз культурної функції сучасної держави як комплексного самостійного явища. Наукові дослідження переважно стосуються окремих проявів культурної функції (І. І. Кириченко, Н. М. Ільченко, Н. С. Ракша, Т. Г. Каткова тощо), що не сприяє отриманню цілісного уявлення про місце цієї функції в системі інших функцій держави. Серед сучасних дослідників лише декілька праць безпосередньо стосуються питання культури та забезпечення її розвитку державою. Предметом їх дослідження є здійснення державної політики у сфері культури, загальні напрями і форми регулювання цієї сфери (О. С. Батіщева, В. В. Карлова, Н. С. Фесенко тощо), а також управлінські відносини у сфері культури та їх особливості (І. Г. Ігнатченко, О. І. Мельничук тощо). Але більшості праць бракує єдності у розумінні понять «сфера культури», «культура», що дещо звужує науковий пошук, робить його фрагментарним. Значну частку досліджень здійснено на старій ідеологічній основі, яка не враховує зміни характеру взаємовідносин між особою, суспільством та державою. Недостатньо опрацьованим є також питання механізму реалізації державою її обов'язку щодо забезпечення культурної сфери.

У пункті 1.1.2 «Культурна функція держави та культурні права і свободи громадян як окреме явище суспільного життя та об'єкт забезпечення з боку держави» на підставі аналізу наукових досліджень поняття «функція держави» та її видів доведено обґрунтованість та доцільність виокремлення культурної функції як відображення багатовекторності функціонального призначення сучасної держави. Опрацьовано поняття «функція держави» (опосередкований цілями держави основний напрям її діяльності, спрямованість якого конкретизується в певних завданнях, що ставить перед собою держава у межах відповідного історичного етапу свого існування). Щодо культурної функції відзначено, що її можна розглядати як універсальну функцію держави, яка одночасно може існувати у формі внутрішньої та зовнішньої функції, що пов'язано з процесом глобалізації та поглиблення міждержавних зв'язків, а також загальнолюдським характером культури.

Охарактеризовано зміст культурної функції, який проявляється як окремий основний напрям діяльності держави, що конкретизується в її обов'язках у культурній сфері. З урахуванням аналізу позицій науковців цю функцію пов'язано з певним об'єктом забезпечення, який для суспільства та держави має істотне значення, є чинником їх існування та розвитку - сферою культури та культурою. Під останньою пропонується розуміти систему закладів, заходів та дій, які втілюють власне людський спосіб існування та забезпечують зміни якісних умов існування особистості, суспільства, в цілому людської цивілізації шляхом створення, відбору, вдосконалення, збереження, поширення і засвоєння знань, умінь, цінностей (матеріальних та нематеріальних) та норм.

Доводиться, що забезпечення розвитку культури має здійснюватися на основі нової ідеологічної концепції демократичної, соціальної, правової держави, пріоритетом у діях якої є права та свободи особи (в тому числі культурні), які впливають на формування функцій держави щодо їх забезпечення, зокрема і культурної функції.

З урахуванням системного аналізу культурних прав особи та їх змісту наведено основні характеристики культурної функції держави: культурна функція - один з основних напрямків діяльності держави; об'єктом, який обумовлює її виокремлення, є культура; зміст цієї функції складають дії держави щодо забезпечення культурних прав особи; основними сферами реалізації цієї функції є: освіта і наука; мистецька діяльність, функціонування об'єктів культури; охорона та використання об'єктів культурної спадщини; інформаційна діяльність.

Проаналізовано основні проблеми правового регулювання культурної функції держави: відсутність комплексного закріплення у Основному Законі обов'язків держави у цій сфері, недостатній їх взаємозв'язок з культурними правами особи тощо. Висвітлено причини такого стану. Вихід із наведеної ситуації вбачається у перегляді змісту правових норм, які мають відношення до визначення системи обов'язків держави у сфері культури та їх виконання.

У підрозділі 1.2 «Зміст та напрямки адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави» досліджено метод, об'єкти та напрями регулюючого впливу держави на сферу культури.

Відмічено, що оскільки основний обсяг обов'язків щодо забезпечення розвитку культури та культурних прав особи лежить на органах виконавчої влади, то правовою оболонкою здійснення ними виконавчо-розпорядчої діяльності щодо реалізації культурної функції держави є адміністративне право. Для останнього, як відомо, характерні суб'єктно-об'єктні зв'язки та зв'язки влади-підпорядкування. Однак, доведено, що в сучасних умовах розвитку України в напрямку становлення її як демократичної, соціальної та правової держави адміністративне право має відповідати цим умовам, у тому числі при здійсненні правового регулювання функцій держави. Зокрема це стосується сфери реалізації приватними особами наданих їм культурних прав, регулювання яких здійснюється у дещо відмінних від звичного адміністрування та усталеного управління формах.

Акцентовано увага на тому, що для сфери культури найбільш придатною формою впливу з боку держави є забезпечення. На цій підставі обґрунтовується необхідність заміни понять «державне управління культурою», «державне регулювання культури» поняттям «адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави». Зміна термінології має ознаменувати собою також і зміну підходу до взаємодії держави та сфери культури, зокрема в частині: зміни правового статусу відповідних суб'єктів, перегляду правових засад та форм взаємодії держави, її органів з представниками культури, запровадження сучасних форм та методів підтримки розвитку культури у державі тощо.

Відмічено, що як самостійне правове явище адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави є складною правовою конструкцією, до характеристик якої варто віднести: об'єкт (відповідні суспільні відносини в цій сфері); зміст (впорядкування поведінки суб'єктів в цій сфері); напрямки (окремі правові явищами: правовий статус суб'єктів забезпечення та учасників культурної сфери; адміністративні процедури та управлінська діяльність, пов'язані із реалізацією культурної функції держави; засоби охорони відносин у сфері культури тощо).

У підрозділі 1.3 «Механізм адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави» досліджено його структуру, зміст та об'єкти.

На підставі комплексного аналізу взаємопов'язаних явищ, які утворюють понятійний ряд (держава - державна влада - державно-владний механізм - правове регулювання - механізм правового регулювання - механізм адміністративно-правового регулювання - механізм адміністративно-правового забезпечення культурної функції держави), що показує процес виникнення досліджуваного механізму, наведено характеристику його основних рис та властивостей, що обумовлені специфікою об'єкта регулювання (культура) та засобів його впорядкування (нормами адміністративного права).

Обґрунтовано думку, що зазначений механізм характеризується таким чином: це засіб реалізації державно-владних повноважень у сфері культури, що становить цілісну систему впливу на неї та відповідні відносини; до складу механізму входять дві взаємопов'язані підсистеми (засобів впорядкування суспільних відносин та впорядкування державно-владних відносин); на зміст елементів механізму та особливості його реалізації впливає об'єкт впливу (освіта, наука, мистецтво, засоби масової інформації, культурна спадщина тощо), а також характер здійснення культурної функції держави (забезпечення на противагу управлінню); до механізм входять правові явища, за допомогою яких регулюються суспільні відносини; необхідність впорядкування самої реалізації культурної функції держави обумовлює включення до складу механізму також правових явищ впливу на державно-владні відносин (діяльність органів держави).

Під механізмом адміністративно-правового забезпечення (як родовим поняттям) запропоновано розуміти взаємопов'язану систему засобів реалізації державно-владних повноважень, спрямованих на адміністративно-правове регулювання (забезпечення) суспільних відносин, що реалізується уповноваженими на це державними органами з метою забезпечення прав особи та виконання відповідних функцій держави. Такий системний погляд на зазначене поняття сприяє формуванню засобу впливу, що забезпечує належне поєднання та узгодження державних та приватних інтересів у цій царині.

У підрозділі 1.4 «Адміністративно-правові відносини у механізмі забезпечення реалізації культурної функції держави» розглянуто їх поняття та місце як основного об'єкта впорядкування під час реалізації державою її культурної функції.

На підставі дослідження загального родового поняття «адміністративно-правові відносини», його ознак та властивостей наведено його змістовну характеристику, а також запропоновано визначення цього поняття, яке опрацьовано на ґрунті сучасної публічно-сервісної концепції діяльності держави. Так, під ними пропонується розуміти врегульовані нормами адміністративного права суспільні зв'язки публічно-сервісного характеру, які виникають, розвиваються та припиняють своє існування між представниками держави та іншими суб'єктами адміністративного права з приводу утвердження та забезпечення потреб, прав, свобод й інтересів приватних осіб, переважно шляхом надання адміністративних послуг цим особам з боку представників держави.

З урахуванням отриманих результатів наведено комплексну характеристику адміністративно-правових відносин у відповідному механізмі забезпечення реалізації культурної функції держави:

- ці відносини нерозривно пов'язані із здійсненням регулювання у сфері культури - механізмом адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави;

- характер правовідносин (публічно-сервісний характер), спосіб їх впорядкування (потреба - забезпечення) визначають зміст механізму, форми та методи виконання завдань, вирішення яких він забезпечує;

- адміністративно-правові відносини характеризують цей механізм з точки зору його реалізації, коли відбувається перетворення суспільних відносин у сфері культури в упорядковану систему зв'язків між їх учасниками, де ці відносини отримують власну правову форму існування, що є наслідком виконання взятого на себе державою обов'язку з утвердження та забезпечення культурних прав громадян України;

- у сфері функціонування механізму адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави виділяються дві підгрупи адміністративно-правових відносин - змістовно-культурні та організаційно-культурні, які відображують динамічний аспект дії цього механізму, коли державно-владні повноваження перетворюються у правову форму забезпечення реалізації культурних потреб особи.

Відмічено, що виявлення діалектичного взаємозв'язку між механізмом адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави та правовідносинами в цій сфері, встановлення впливу специфіки цих відносин на формування та дію вказаного механізму дає можливість сформувати всебічне уявлення про те, яким чином в сучасній Україні відбувається забезпечення культурної функції держави, на відміну від вчорашнього управління.

Розділ 2 «Адміністративно-правове забезпечення розвитку освіти і науки» присвячено характеристиці механізму адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки.

У підрозділі 2.1 «Сучасний стан адміністративно-правового забезпечення освіти і науки в Україні» проаналізовано дані Держстату України, позиції науковців, діяльність закладів та установ освіти і науки з метою формуванню комплексного уявлення про ситуацію, яка склалася у цих складових культури.

Розглянуто роль та значення освіти і науки, а також освітньої та наукової діяльності для особи, соціальних груп, суспільства та держави (основа їх розвитку, умова зміцнення суверенітету і незалежності держави), додатково обґрунтовано характер співвідношення цих явищ із культурою (невід'ємні складові культури).

Виділено три основні характеристики, які визначено як тенденції-стани (освітній та науковий потенціал України, система (структура) освіти і науки, а також ступінь їх забезпечення державою) і які одночасно показують як сучасні процеси розвитку освіти і науки, так і характеризують умови та середовище їх існування. Такий підхід забезпечив комплексне, системне і актуальне уявлення про сучасний стан існування та можливі напрями розвитку цих складових культури. Зокрема:

- тенденція-стан освітнього та наукового потенціалу України (соціальні (людські) ресурси) характеризується: зменшенням кількості та якості кадрового складу, повільним його оновленням; низькою здатністю до засвоєння нових інноваційних технологій; низьким рівнем правового та соціально-економічного забезпечення працівників цих сфер; відсутністю взаємозв'язку та взаємодії освіти і науки тощо;

- тенденція-стан структури освіти і науки України (матеріально-технічний потенціал) характеризується: складною структурою, що утруднює контроль за якістю діяльності системи; зменшенням кількості та обсягу виконуваної у цій сфері діяльності; неефективністю витрачання державних коштів; низьким ступенем використання сучасних форм та методів освітньої і наукової діяльності; комерціалізацією освіти і науки з відходом від основного їх призначення як засобів поширення та засвоєння культури;

- тенденція-стан забезпечення розвитку освіти і науки (забезпечення державою) характеризується: низьким рівнем державної підтримки та надання фінансових ресурсів; переважно декларативним характером визнання освіти і науки пріоритетними сферами розвитку; відсутністю ефективного та якісного, у тому числі і фінансового менеджменту цих галузей; відсутністю державної стратегії планування капіталовкладень в освіту і науку.

Узагальнена тенденція-стан освіти і науки визнана як незадовільна та така, що потребує системних змін та участі в цьому держави, зокрема за рахунок посилення її ролі у забезпечені цих складових культури. Запропоновано систему організаційно-правових та соціально-економічних заходів щодо поліпшення стану освіти і науки.

У підрозділі 2.2 «Суб'єкти адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки» окреслено і охарактеризовано коло учасників цієї діяльності.

Відзначено, що із зміною соціально-політичних умов в країні мають відбутися і зміни у змісті, формах та методах управління освітою і наукою. Основною їх тенденцією є перебудова підходів до визначення складу суб'єктів адміністративно-правового забезпечення розвитку цих складових культури та встановлення їх ролі та функцій за рахунок розширення кола осіб, які здійснюють у тому чи іншому аспекті адміністративно-правове забезпечення розвитку освіти і науки, наприклад, шляхом делегування державою частини її повноважень недержавним суб'єктам.

Додатково наведено аргументи на користь позиції, що в сучасних умовах відбувається зміна ролі держави у забезпеченні суспільних потреб та прав осіб, а також характеру реалізації її культурної функції. Це проявляється у тому, що управління з боку держави, яке має місце зараз, трансформується у забезпечення нею розвитку освіти і науки.

Відмічено, що суб'єкти адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки утворюють взаємопов'язану та взаємно узгоджену систему, до складу якої крім органів держави варто включати інших учасників освітньої та наукової діяльності. В основі такого підходу лежить зміна характеру відносин особи та держави, а також способів адміністративно-правового впливу на культуру з управління на забезпечення. Підтримано позицію щодо необхідності подальшого становлення державно-громадської форми управління освітою і наукою в Україні.

Основну увагу в підрозділі приділено комплексній класифікації суб'єктів сфери освіти і науки за низкою критеріїв (правова природа статусу, роль та значення, правова форма суб'єкта, масштабом та сферою реалізації повноважень) з наступним розглядом кожної із виділених груп. Об'єктом для класифікації став опрацьований перелік суб'єктів адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки, повнота та обґрунтованість якого підтверджується узагальненням позицій науковців та нормами чинного законодавства. Як висновок зазначено, що: в Україні продовжує переважати централізована модель управління, яка була характерна для часів СРСР; фактичне управління здійснюють саме органи виконавчої влади; розвиток державно-громадської моделі управління освітою і наукою має декларативний характер, адже серед методів впливу на освіту і науку над забезпеченням переважає управління.

У цьому контексті пропонується підтримати розвиток таких тенденцій у сфері освіти і науки: 1) відмова від надмірного централізованого державного управління ними; 2) подальше розмежування функцій державних та громадських органів; 3) включення освітнього та наукового простору України у Європейський та світовий простір. Сформульовано також пропозиції щодо внесення відповідних змін до чинного законодавства, яким регламентовано статус та завдання суб'єктів адміністративно-правового забезпечення та управління розвитком освіти і науки в Україні.

У підрозділі 2.3 «Механізм адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки: шляхи та форми вдосконалення» характеризуються об'єкти та напрямки впливу цього механізму, визначаються шляхи підвищення якості, ефективності, результативності його дії.

Аналіз результатів функціонування цього механізму підтверджує обґрунтованість висновку, що ці явища в Україні зараз перебувають у кризовому стані. Однією із причин цього є неефективність механізму їх забезпечення, функціонування якого не відповідає сучасним умовам інноваційного типу розвитку суспільства.