Адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави

Висвітлено питання співвідношення централізації і децентралізації у адміністративно-правовому забезпеченні розвитку мистецтва, від розв'язання якого залежить структура досліджуваного механізму (або загальнодержавний засіб впорядкування відносин у сфері мистецтва, або як сукупність різнорівневих механізмів, що діють стосовно окремих складових мистецтва та на певних територіях). При вирішенні цього питання підтримано позицію науковців, згідно з якою оптимальний тип державного управління розвитком культури полягає у балансі принципів централізації та децентралізації. На цій підставі зроблено висновок, що доцільно й необхідно у діяльності щодо забезпечення мистецтва та впорядкування мистецької діяльності здійснити перехід від суто державної (централізованої) моделі через посилення тенденцій до децентралізації до змішаної моделі - моделі державно-громадського забезпечення (управління) мистецтва. Відзначено, що держава при цьому визнається основним суб'єктом адміністративно-правового забезпечення розвитку мистецтва, але таким, який діє у тісній взаємодії з громадськими суб'єктами.

Розділ 4 «Адміністративно-правове забезпечення розвитку засобів масової інформації» присвячено аналізу ролі засобів масової інформації у суспільстві та державі, а також механізму адміністративно-правового забезпечення їх діяльності та розвитку.

У підрозділі 4.1 «Засоби масової інформації та їх роль у суспільстві та державі: питання адміністративно-правового забезпечення» досліджено поняття та функцій ЗМІ, наведено напрямки їх забезпечення.

Відмічено, що істотне значення та суттєве збільшення обсягів інформації, інформаційної діяльності передбачає існування особливих засобів - ЗМІ, які є об'єктивно необхідними для забезпечення прав осіб, розвитку інформаційних відносин у сучасних суспільстві та державі. Це передбачає забезпечення діяльності ЗМІ, зокрема, правове. Його специфіка пов'язана з подвійністю їх статусу та його реалізацією, адже ЗМІ одночасно є складовими суспільства і держави, виконуючи одночасно щодо них відповідні ролі, але при такій подвійності вони залишаються цілісним за змістом та формою явищем.

Наведено аргументи на користь віднесення ЗМІ до сфери культури і визнання їх об'єктом адміністративно-правового забезпечення при реалізації державою її культурної функції, що пов'язується з тим, що ці засоби забезпечують таку важливу складову культури як комунікація, наслідком якої є поширення і засвоєння знань, умінь, цінностей та норм людської цивілізації.

Досліджено поняття ЗМІ, доведено, що у чинному інформаційному праві існують суперечності та розбіжності з приводу його визначення (носій, джерело інформації або суб'єкт інформаційної діяльності). На підставі аналізу правових актів, позицій науковців відмічено, що у понятті ЗМІ акцент необхідно робити на суб'єктній характеристиці цього засобу як учасника інформаційних відносин, який забезпечує доступ до відкритої інформації та її поширення через засоби масової комунікації (ЗМК), що і забезпечує масовість інформації. Підкреслено, що віднесення друкованих видань, радіо, телебачення тощо до засобів масової комунікації підтримується у науковій літературі. Наголошено, що передумовою трансформації ЗМІ (в контексті ст. 20 Закону України «Про інформацію») в ЗМК став перехід від одного типу суспільства (доінформаційного) до іншого (інформаційного), в основі чого лежить заміна інформування на інформаційну комунікацію, поява якої відповідає умовам створення інформаційного суспільства.

Сформульовано авторське визначення поняття «засіб масової інформації» - це особливий суб'єкт інформаційних відносин, організаційно оформлений у вигляді юридичної особи, основним призначенням якого є вчинення за допомогою засобів масової комунікації дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб фізичних та юридичних осіб, держави (здійснення інформаційної діяльності). Наведено істотні ознаки ЗМІ.

Розкрито роль ЗМІ в суспільстві та державі, яка визначається: здійснюваною ними діяльністю; формами її реалізації (радіо, телебачення тощо); їх впливом на забезпечення конституційних прав особи; участю у житті суспільства та діяльності держави. З урахуванням узагальнення позицій науковців стосовно ЗМІ опрацьовано перелік конкретних ролей, що вони виконують, а також основних форм та напрямків реалізації адміністративно-правового забезпечення діяльності ЗМІ.

У підрозділі 4.2 «Суб'єкти адміністративно-правового забезпечення функціонування та розвитку засобів масової інформації» проведено систематизацію учасників інформаційних відносин.

ЗМІ розглядаються як обов'язковий суб'єкт інформаційного суспільства, що отримує своє поширення в Україні, який є активним учасником процесу комунікації, відіграючи у ньому роль посередника між суспільством та державою. Запропоновано погляд на ЗМІ як на фактор та засіб їх об'єднання, яке відбувається шляхом встановлення інформаційних зв'язків між ними. На цій підставі ці засоби характеризуються як суб'єкти комунікації та інформаційного права, активні учасники інформаційних відносин та інформаційного простору.

Відзначено, що належного адміністративно-правового забезпечення з боку держави потребують не лише ЗМІ, а й взагалі всі особи, які є суб'єктами інформаційного суспільства. Тобто вести мову лише про забезпечення діяльності ЗМІ недостатньо, адже без інших суб'єктів, які також є учасниками процесу комунікації, ЗМІ фактично не мають того значення та ролі, які вони дістають при включенні їх у систему інформаційних відносин. Саме ці відносин слід вважати об'єктом адміністративно-правового забезпечення, адже за рахунок їх розвитку відбувається розвиток їх складових, однією з яких є суб'єкти інформаційних відносин, у тому числі і ЗМІ. Звернуто увагу, що ЗМІ існують та функціонують в двох аспектах, як: самостійні суб'єкти права та учасники взаємодії із членами інформаційного суспільства. Відмічено, що обидва аспекти потребують свого адміністративно-правового забезпечення з боку держави.

З метою систематизації суб'єктів адміністративно-правового забезпечення функціонування та розвитку ЗМІ проведено аналіз існуючих у науковій літературі класифікацій учасників інформаційного суспільства (за характером (фізична, юридична особа), за організаційною формою (індивідуальний, колективний суб'єкт), за функціональним призначенням (виробники, власники, споживачі інформації) тощо). Відмічено, що найбільш прийнятною та такою, що забезпечує системність в аналізі ЗМІ та інших суб'єктів інформаційних відносин є класифікація, заснована на комплексному критерії (організаційно-функціональному). Наведено авторську класифікацію, яка відображає роль та функції ЗМІ як посередника у процесі комунікації: приватні суб'єкти-споживачі інформації, які наділені культурними правами в інформаційній сфері; виробники інформації, інформаційних ресурсів, продуктів, послуг, а також засобів їх забезпечення - ЗМІ та їх об'єднання (медіа-корпорації); публічні суб'єкти - суб'єкти, що зобов'язані забезпечувати та гарантувати права суб'єктів першої групи. Підкреслено, що наведена класифікація сприяє опрацюванню науково-обґрунтованого підходу до виділення суб'єктів інформаційного суспільства та адміністративно-правового забезпечення його розвитку, адже при виокремленні як базових першооснов людини та держави саме ЗМІ виконують об'єднуючу їх функцію в інформаційному просторі, а для цього вони повинні мати власний, самостійний та незалежний від інших суб'єктів статус. Звернуто увагу, що саме незалежність статусу ЗМІ та вільна його реалізація є однією із головних проблем сучасного правового, у тому числі і адміністративно-правового забезпечення їх функціонування та розвитку.

У підрозділі 4.3 «Механізм адміністративно-правового забезпечення діяльності та розвитку засобів масової інформації» досліджено питання сутності, підвищення якості, ефективності та результативності дії цього механізму.

Доведено можливість та доцільність виділення як окремого явища правової дійсності механізму адміністративно-правового забезпечення розвитку та діяльності ЗМІ. Цей висновок обґрунтовано: віднесенням ЗМІ до прояву реалізації взаємопов'язаних функцій держави - культурної та інформаційної; включення їх розвитку у процес інформатизації як його складової, сприяння якому є обов'язком держави; визнання цих засобів особливим суб'єктом інформаційних відносин із властивою йому роллю.

Акцентовано увагу на тому, що характеристикою ефективності та дієвості функціонування досліджуваного механізму є відповідність його правового підґрунтя загально визнаним вимогам нормопроектувальної техніки (зокрема, належне відображення в статтях нормативно-правових актів правових норм, що регулюють інформаційні відносини за участю ЗМІ, а також відповідність чинного законодавства, яким регулюється їх статус, вимогам єдності, системності, цілеспрямованості, збалансованості і внутрішньої узгодженості). В результаті дослідження доведено, що ці вимоги не завжди дотримуються, що впливає на ефективність врегулювання інформаційних відносин та дію вказаного механізму.

З метою усунення виявлених недоліків на підставі узагальнення позицій науковців, практики забезпечення розвитку та діяльності ЗМІ, аналізу чинного законодавства опрацьовано основні напрямки вдосконалення досліджуваного механізму, до числа яких віднесено: усунення правових колізій та прогалин у вітчизняному інформаційному законодавстві, зокрема шляхом розробки та прийняття Інформаційного кодексу України; створення та забезпечення належних умови для існування національного інформаційного простору; більш чітке та повне визначення компетенції органів виконавчої влади у відносинах із ЗМІ; розширення прав споживачів відкритої інформації; запобігання приватизації державних чи комунальних ЗМІ, а також надмірній їх концентрації у власності окремих осіб; посилення гарантій діяльності ЗМІ та їх працівників; подальше розширення системи суспільного телебачення і радіомовлення; нормативне закріплення норм професійної етики працівників ЗМІ; запровадження громадського контролю у цій сфері; вжиття заходів щодо випадків обмеження поширення відкритої інформації та запобігання поширенню інформації з обмеженим доступом; адаптація вітчизняного законодавства до європейських норм і стандартів забезпечення діяльності ЗМІ.

Розділ 5 «Адміністративно-правове забезпечення збереження та розвитку культурної спадщини в України» містить три підрозділи, в яких визначаються поняття, значення та види культурної спадщини, а також структура та особливості механізму адміністративно-правового забезпечення її охорони і використання.

У підрозділі 5.1. «Поняття, значення культурної спадщини та її видові прояви» досліджено її склад, види та значення для суспільства і держави.

На підставі аналізу чинного законодавства та міжнародно-правових актів, узагальнення позицій науковців відмічено відсутність єдності у розумінні та застосуванні низки основних понять у цій сфері (синонімічність, багатозначність понять, порушення вимог до формулювання дефініцій, неузгодженість окремих положень між різним нормативними актами тощо), наслідком чого є неналежне виконання обв'язку держави з охорони та використання об'єктів культурної спадщини, а часом і втрати окремих таких об'єктів. Опрацьовано пропозиції щодо усунення виявлених недоліків.

Враховуючи системність понятійного апарату у досліджуваній сфері, пропонується розглядати культурну спадщину як певне цілісне явище (об'єкт адміністративно-правового забезпечення та ресурс суспільства), що має власну структуру, відповідні елементи якої знаходять своє відображення та нормативне закріплення у відповідних поняттях. З метою реалізації ресурсно-об'єктного підходу до сприйняття, використання та управління культурною спадщиною було проаналізовано основні поняття, які утворюють понятійну систему, що визначає внутрішню будову культурної спадщини як самостійного явища. До числа цих понять віднесено: культурну спадщину, культурні цінності, об'єкти культурної спадщини. Зазначається, що саме вони є необхідними та достатніми для характеристики досліджуваного явища як цілісного об'єкта (забезпечення та користування). Запропоновано авторські визначення зазначених понять з урахуванням їх системного зв'язку як філософських категорій загального (культурна спадщина), особливого (культурні цінності), одиничного (об'єкти культурної спадщини).

При вирішені питання включення об'єкта до складу культурної спадщини підтримано аксіологічний підхід, який пов'язаний із наявністю у об'єкта властивостей, які обумовлюють його певну культурну цінність (історичну, художню, наукову тощо). Доцільність цього підходу обґрунтована урахуванням теоретичних положень, норм основних правових актів в цій сфері та практикою їх реалізації.

Окрему увагу приділено узагальненню існуючих класифікації об'єктів культурної спадщини, на підставі чого зроблено висновок, що її комплексність сприяє як упорядкуванню сукупності відмінних за своєю природою елементів культурної спадщини, так і визначеності у діяльності державних органів щодо її охорони та використання.

З'ясовано значення культурної спадщини для особи, суспільства та держави. Відзначено, що вона виконує ідеологічну, виховну, естетичну, пізнавальну, економічну, соціально-політичну, рекреаційну функції. Але, незважаючи на виділення такої кількості функцій, вказано, що вони можуть реалізовуватися та проявляти себе в єдності, адже їх джерелом є цілісне за змістовною природою та формою існування явище - культурна спадщина.

У підрозділі 5.2 «Суб'єкти адміністративно-правового забезпечення збереження та використання культурної спадщини» окреслено коло учасників відповідних відносин у цій сфері, визначено їх роль та функції.

Проведений аналіз наукових джерел та чинного законодавства у цій сфері доводить, що в них, на жаль, відсутня системність у вирішенні питань статусу, ролі та форми участі відповідних суб'єктів діяльності, пов'язаною із охороною та використанням культурної спадщини. Це не сприяє упорядкуванню такої діяльності, перешкоджає належному визначенню прав та обов'язків суб'єктів, не забезпечує координацію діяльності між органами держави у цій сфері. З метою усунення зазначених недоліків проведено дослідження критеріїв віднесення особи до суб'єктів діяльності зі збереження та використання культурної спадщини. Підтримано «широкий» підхід до їх розуміння, який охоплює всіх осіб, пов'язаних із цим явищем. Доведено, що саме такий підхід повинен характеризувати цю сферу, бо культурна спадщина, культура загалом є загально доступними явищами і існують як загальнолюдський ресурс.

З метою виявлення кола фізичних та юридичних осіб, які мають відношення до сфери охорони та використання культурної спадщини, проаналізовано відповідні акти міжнародного та національного законодавства. У результаті дослідження сукупності виділених осіб, запропоновано всіх суб'єктів з урахуванням їх призначення поділити на дві групи: суб'єкти охорони та забезпечення культурної спадщини - колективні особи публічного права (окремі країни, органи державної влади); суб'єкти використання культурної спадщини - індивідуальні та колективні суб'єкти приватного права (неурядові організації, територіальні громади, особи).

Проаналізовано правовий статус суб'єктів охорони та використання культурної спадщини, в результаті чого зроблено висновок, що при всьому різноманітті суб'єктів всі їх організаційні та правові форми зводяться до двох базових суб'єктів-першооснов - людини та держави. Саме вони лежать в основі структури інших суб'єктів правовідносин в цій сфері, визначають розподіл функцій, завдань та ролі між ними, а вдосконалення їх статусу є базою для підвищення ефективності адміністративно-правового регулювання відповідних правовідносин.

Відмічено, що саме держава відіграє провідну роль у забезпеченні охорони та сприянні використанню об'єктів культурної спадщини, а тому її діяльність у цій сфері слід характеризувати як обов'язок. Його виконання переважно пов'язано та здійснюється у формі адміністративно-правового забезпечення культурної спадщини (нормативно-правове регулювання та вжиття передбачених в законі заходів, спрямованих на охорону, захист, збереження та використання культурної спадщини). Практичним аспектом реалізації цього висновку є пропозиція щодо викладення ч. 4 ст. 54 Конституції України у такій редакції: «Культурна спадщина охороняється державою. Забезпечення охорони об'єктів культурної спадщини покладається на органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

У підрозділі 5.3 «Особливості дії механізму адміністративно-правового забезпечення охорони і використання культурної спадщини та шляхи його вдосконалення» розкрито специфіку його функціонування.

Звернуто увагу, що спрямованість діяльності держави в цій сфері на забезпечення загально визнаних культурних прав осіб обумовлює необхідність приведення вітчизняного законодавства з питань культурної спадщини у відповідність до міжнародно-правових актів у цій сфері, адже у таких актах втілено основні концептуальні ідеї та погляди на зміст, форми та методи здійснення будь-яких дій, пов'язаних із такими специфічними явищами як культурні права осіб та об'єкти культурної спадщини.

На підставі аналізу відповідних міжнародних та національних правових актів аргументовано позицію, що діяльність держави у цій сфері пов'язується із виявленням, охороною, збереженням, популяризацією й передачею об'єктів культурної спадщини. Наголошується, що навіть якщо цю діяльність і позначати терміном «охорона», її зміст є більш широким, ніж функція охорони. Тому кожен напрям діяльності у цій сфері потребує свого адміністративно-правового врегулювання. На цій підставі опрацьовано пропозиції щодо внесення відповідних змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини».

Звернуто увагу на структуру досліджуваного механізму, яка знаходить своє закріплення у відповідних правових актах, особливість якої полягає в тому, що культурна спадщина існує як загальнолюдський ресурс. На цій підставі пропонується виділяти міжнародний, національний, регіональний рівні правового закріплення зазначеного механізму. Підкреслено, що оскільки культурна спадщина є неоднорідною за складом тих об'єктів, що її утворюють, то існує потреба у горизонтальній диференціації кожного із згаданих рівнів на підставі врахування специфіки конкретного різновиду об'єктів спадщини. Такий комплексний підхід має значення для ефективної та результативної охорони та використання цього культурного ресурсу.

З метою вдосконалення правової основи механізму адміністративно-правового забезпечення охорони і використання культурної спадщини обґрунтовано низку пропозицій, зокрема щодо запровадження структури реалізації державної політики у цій сфері, закріплення її у законі та забезпечення реалізації у інших нормативно-правових актах. Вказано на актуальність прийняття відповідної Стратегії державної політики в сфері виявлення, охорони, збереження та використання культурної та природної спадщини України. Аргументовано також висновок про необхідність істотного оновлення Закону України «Про охорону культурної спадщини», особливо в частині вдосконалення його структури, яка повинна бути змінена (наведено приклад структури). Відмічено, що саме послідовна та системна правова регламентація у нормах закону механізму адміністративно-правового забезпечення охорони і використання культурної спадщини сприятиме як більш чіткому визначенню ролі та функцій держави та її органів в цій сфері, так і забезпеченню належного виконання покладених на них обов'язків щодо цієї специфічної складової культури.

ВИСНОВКИ

В дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми щодо розробки теоретичних засад та практичних форм реалізації державою культурної функції та її адміністративно-правового забезпечення в сучасних умовах розвитку України. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд концептуальних висновків, пропозицій та рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

1. Оскільки культура та культурні права і свободи особи є самостійними явищами суспільного та державного життя, вони розглядаються як окремий об'єкт забезпечення з боку держави, а також як основа визначення самостійної функції держави. Під культурною функцією держави розуміється один з основних напрямів її діяльності, спрямованість якого конкретизується в завданнях щодо забезпечення сфери культури та культурних прав і свобод особи.

2. Під культурою як об'єктом культурної функції пропонується розуміти систему закладів, заходів та дій, які втілюють власне людський спосіб існування та забезпечують зміни якісних умов існування особистості, суспільства, в цілому людської цивілізації шляхом створення, відбору, вдосконалення, збереження, поширення і засвоєння знань, умінь, цінностей (матеріальних і нематеріальних) та норм.

3. Культурну функцію держави визначено один з основних напрямків її діяльності; її об'єктом, явищем, яке обумовлює відокремлення цього напрямку діяльності держави, виступає власне культура як система закладів, заходів та дій та культурні права особи; змістом її реалізації є діяльність держави, спрямована на підтримку здійснення приватними особами їх культурних прав; основними сферами (напрямками) її реалізації (видовими проявами культури) є освіта та наука, мистецтво, діяльність об'єктів та закладів культури, охорона та збереження об'єктів культурної спадщини, інформаційна діяльність у сфері культури.

4. Запропоновано запровадження в обіг замість термінів-характеристик форми та ролі держави в сфері культури («державне управління (регулювання) культурою») терміна «адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави», що більш точно відображає сучасні форми та методи діяльності держави.

5. Механізм адміністративно-правового забезпечення розуміється як взаємопов'язана система засобів реалізації державно-владних повноважень, спрямованих на адміністративно-правове регулювання (забезпечення) суспільних відносин, які реалізуються уповноваженими на те державними органами з метою забезпечення прав особи та виконання відповідних функцій держави.

6. Уточнено визначення поняття адміністративно-правових відносин як врегульованих нормами адміністративного права суспільних зв'язків публічно-сервісного характеру, які виникають, розвиваються та припиняють своє існування між представниками держави та іншими суб'єктами адміністративного права з приводу утвердження та забезпечення потреб, прав, свобод й інтересів приватних осіб, переважно шляхом надання адміністративних послуг цим особам з боку представників держави.

7. Невід'ємною складовою культури визнаються освіта і наука; наголошено, що соціально-економічний розвиток нашої країни, зміцнення її суверенітету і незалежності значною мірою залежать і забезпечуються завдяки освіті і науці, а також обумовленим ними освітній та науковій діяльності, яка також сприяє поширенню і засвоєнню культури.

8. Умовою подолання системної кризи у розвитку освіти і науки визнаються підготовка та реалізація «Концепція розвитку освіти і науки в Україні» та відповідного «Плану заходів розвитку освіти і науки в Україні», прийняття яких дозволить встановити взаємозв'язок між всіма їх складовими, сприяти системності та комплексності їх взаємного та узгодженого розвитку.

9. Зроблено висновок, що зміна соціально-політичних умов в країні, докорінна перебудова відносин особи та суспільства з державою обумовлюють зміну змісту, структури, форм і методів управління освітою і наукою, де основною тенденцією цих змін повинен стати перехід від централізованого державного управління до державно-громадського управління цими складовими культури.

10. На підставі проведеного аналізу суб'єктів адміністративно-правового забезпечення розвитку освіти і науки та специфіки реалізації їх правового статусу наведена характеристика системи управління цими складовими культури. Зокрема відмічено, що: в Україні переважає централізована модель управління освітою і наукою, яка була характерна для часів СРСР; фактичне управління освітою і наукою здійснює саме виконавча влада, її органи та їх посадові особи; декларативний характер розвитку державно-громадської моделі управління освітою і наукою, оскільки серед методів впливу на освіту і науку управління переважає над забезпеченням.

11. Для змістовної та всебічної характеристики явищ культурної сфери суспільства на прикладі освіти і науки пропонується запровадження комплексних показників - тенденцій-станів (одночасне охоплення як напрямків розвитку процесів у окремих явищах, так і встановлення умов та середовища, в яких вони існують). Застосування таких показників сприятиме комплексності, системності та актуальності отриманої характеристики, а також можливості встановлення стану вказаних явищ та прогнозування перспектив подальшого розвитку відповідних складових культури.

12. Мистецтво визнається невід'ємною складовою людської культури, існування якої обумовлено здатністю людини до образного віддзеркалення буття, яке становить особливий спосіб художнього (духовно-практичного) освоєння дійсності, який втілюється (реалізується) у різних за змістом та формою видах творчої діяльності людини із створення та споживання творчої продукції (творів мистецтва).

13. Зазначається, що функції мистецтва (естетична, інформаційна, виховна тощо) виконують роль засобів досягнення суспільно значущих цілей і в такому значенні повинні становити самостійний об'єкт адміністративно-правового забезпечення з боку держави, де сутність їх забезпечення полягає у визнанні їх регулюючого впливу, визначенні сфер їх застосування при регулюванні суспільних відносин, в створенні умов для їх реалізації та використанні в процесі сприяння задоволенню потреб особи та суспільства.

14. На прикладі мистецтва обґрунтовано залежність між формами та методами державно-правового (адміністративно-правового) забезпечення окремих складових культури від особливостей їх існування та реалізації. Виділено два види такої залежності, які об'єктивуються у таких аспектах: основу першого виду залежності становлять особливості конкретного виду культурної діяльності; основу другого виду залежності становить загальна структура культурної діяльності (вміння, спосіб, дії, результат).

15. Опрацьовано структуру мистецтва як діяльності, елементи якої пропонується визнати відносно самостійними об'єктами адміністративно-правового забезпечення з боку держави.

16. Доведено, що мистецтво, як і культура в цілому, як певні системно-структурні явища (їх підвиди та їх структурні частини, сам культурний процес, власне функції культури, окремі права особи тощо) мають бути забезпечені з боку держави відносно кожного їх елемента окремо, адже сукупна забезпеченість самостійних частин (наприклад, мистецтва, ефективності здійснення його функцій), їх належні існування, розвиток та функціонування має своїм наслідком належний стан існування та розвитку самого цілого - культурної сфери українського суспільства.

17. Наголошується, що при нормативно-правовому регулюванні (забезпеченні) мистецтва для визначення статусу особи необхідно охоплювати всі категорії фізичних осіб, оскільки культурні права є загально визнаними і належать особі незалежно від її громадянства, адже ці права складають друге покоління прав людини. Тому до чинних нормативно правових актів пропонується внести відповідні зміни та доповнення, змістом яких було б розширення кола осіб, які можуть бути безперешкодно включені у мистецьку діяльність. Це варто зробити шляхом заміни терміна «громадянин» словами «особа», «кожна людина» тощо.

18. Обґрунтовано точку зору, що ЗМІ в межах інформаційного суспільства та в процесі участі в інформаційних відносинах функціонують в двох взаємопов'язаних аспектах: як самостійні суб'єкти суспільства, які мають власну структуру та призначення, виконують властиві лише їм функції та отримують забезпечення з боку держави взагалі як суб'єкт права; як учасники інформаційних відносин, в яких вони вступають у взаємодію із суб'єктами інформаційного суспільства, що забезпечується з боку держави завдяки механізму адміністративно-правового забезпечення їх розвитку.

19. Під засобом масової інформації розуміється особливий суб'єкт інформаційних відносин, організаційно оформлений у вигляді юридичної особи, основним призначенням якого є вчинення за допомогою засобів масової комунікації дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави (здійснення інформаційної діяльності). З функціональної точки зору роль ЗМІ полягає у діяльності їх як засобів комунікації між приватними та публічними суб'єктами.

20. Запропоновано і обґрунтовано доцільність заміни поняття «засоби масової інформації» в значенні, що міститься у ч. 2 ст. 22 Закону України «Про інформацію», на поняття «засоби масової комунікації» (ЗМК), що відображає ті процеси, які відбуваються в інформаційній сфері, де передумовою трансформації засобу масової інформації в засіб масової комунікації став перехід від одного типу суспільства (доінформаційного) до іншого (інформаційного). Останній пов'язується зі зміною характеру, форм та методів здійснення інформаційної діяльності, яка з інформування перетворилася на інформаційну комунікацію, забезпечення існування якої можливе вже не за допомогою ЗМІ, а за сприяння ЗМК.

21. У сфері інформаційного права, яке має відношення до регламентації механізму адміністративно-правового забезпечення розвитку та діяльності ЗМІ, відзначено порушення вимог нормопроектувальної техніки, що впливає на ефективність врегулювання інформаційних відносин та дію досліджуваного механізму. На цій підставі вказано, що існування інформаційного права як самостійної галузі права України, яке представлено цілою низкою законів та підзаконних актів, але певним чином непослідовних у викладі окремих положень, суперечливих у їх змісті, а також не завжди узгоджених між собою, обумовлює потребу у його систематизації. Найбільш прийнятним вирішенням цієї ситуації є розробка та прийняття Інформаційного кодексу України як основного акта, що регламентував би інформаційні відносини.

22. Обґрунтовано висновок, що при всьому різноманітті суб'єктів культури (освітньої, мистецької, інформаційної сфери, а також сфери охорони та використання культурної спадщини) всі їх форми зводяться та походять від двох базових суб'єктів-першооснов - людини та держави. Їх значення як першооснови полягає у тому, що зміна організаційно-правових (структурних) форм цих суб'єктів-першооснов утворює інші види суб'єктів, які, в свою чергу, виступають як самостійні суб'єкти культури та учасники відповідних відносин. Саме ці два суб'єкти-першооснови лежать в основі структури суб'єктів правовідносин у сфері культури; визначають розподіл функцій, завдань та ролі між різними суб'єктами; їх взаємодія лежить в основі як напрямків удосконалення адміністративно-правового регулювання відповідних правовідносин, так і діяльності щодо забезпечення цієї сфери.

23. До основних системоутворюючих понять у сфері охорони культурної спадщини пропонується віднести ті, що здатні сформувати цілісний взаємопов'язаний понятійний ряд: культурна спадщина; культурні цінності, об'єкти культурної спадщини, пам'ятка культури. Найбільш прийнятним підходом до вирішення питання про відмежування об'єктів культурної спадщини від схожих об'єктів, які є також результатом розвитку людської цивілізації або дії природи, визнається наявність у об'єктів культурної спадщини відповідної властивості - культурної цінності (археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової), яка має значення для сфери культури.

24. Обґрунтовано висновок, що адміністративно-правове забезпечення культурної спадщини пов'язується із вчиненням системи взаємопов'язаних та взаємообумовлених дій щодо виявлення, охорони, збереження, популяризації та передачі матеріальних та нематеріальних об'єктів культурної спадщини.

25. Щодо культурної спадщини розрізняються дві групи суб'єктів:

- суб'єкти охорони та забезпечення культурної спадщини (колективні особи публічного права) - здійснюють діяльність з охорони культурної спадщини, що проявляється як їх функція та знаходить своє відображення в змісті їх правового статусу;

- суб'єкти використання культурної спадщини (індивідуальні та колективні суб'єкти приватного права) - мають здатність (фізіологічну, інтелектуальну) створювати, сприймати та використовувати об'єкти культурної спадщини, що проявляється у визнанні їх основними суб'єктами, яким ця спадщина належить та котрі її використовують, а також у змісті їх правового статусу щодо наділення їх відповідними правами.

26. З метою удосконалення адміністративно-правового забезпечення виявлення, охорони, збереження та використання культурної спадщини запропоновано розробити відповідну концепцію або стратегію (наприклад, Стратегія державної політики у сфері виявлення, охорони, збереження та використання культурної та природної спадщини України).

27. На підставі проведеного дослідження сформульовано пропозиції щодо внесення змін та доповнень до низки нормативно-правових актів, які регламентують відносини з приводу реалізації культурної функції держави (зокрема Конституції України, законів України «Про освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про інформацію», «Про охорону культурної спадщини» тощо).

адміністративний культурний правовий держава

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Шестак В. С. Адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави: монографія / В. С. Шестак. - Х.: НікаНова, 2011. - 474 с.

2. Шестак В. С. Культурна функція держави: поняття, зміст та напрямки реалізації: монографія / В. С. Шестак. - Донецьк; Вид-во «Ноулідж» (Донецьке відділення), 2009. - 344 с.

3. Шестак В. С. Адміністративно-правове регулювання відносин у соціально-культурній сфері (освіта, наука, засоби масової інформації): монографія / В. С. Шестак. - Донецьк: Вид-во «Ноулідж» (Донецьке відділення), 2010. - 294 с.

Наукові статті та тези доповідей і наукових повідомлень:

1. Шестак В. С. Від державного управління культурою до адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави / В. С. Шестак // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. - 2007. - № 77/78. - С. 27-30.

2. Шестак В. С. Адміністративно-правове забезпечення реалізації культурної функції держави: поняття, зміст та напрямки / В. С. Шестак // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2007. - № 39. - С. 275-281.

3. Шестак В. С. Культурна функція у системі функцій сучасної держави / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2008. - № 7`2. - С. 29-34.

4. Шестак В.С. Правотворче забезпечення реалізації культурної функції держави / В.С. Шестак // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2008. - № 42. - С. 34-40.

5. Шестак В. С. Адміністративна реформа в Україні: здобутки та перспективи / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2009. - № 2. - С. 16-20.

6. Шестак В. С. Участь громадськості у правотворчому забезпеченні реалізації культурної функції держави / В. С. Шестак // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2009. - № 45. - С. 152-159.

7. Шестак В. С. Система суб'єктів правотворчого забезпечення реалізації культурної функції держави / С. В. Шестак // Форум права. - 2009. - № 1. - С. 578-584 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009-1/09scvkfd.pdf.

8. Шестак В. С. Сучасний стан та перспективи законодавчого забезпечення культурної функції держави / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2009. - № 1. - С. 29-34.

9. Шестак В. С. Механізм адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави / В. С. Шестак // Форум права. - 2010. - № 2. - С. 578-585 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-2/10svckfd.pdf.

10. Шестак В. С. До визначення змісту поняття «культура» як об'єкта культурної функції держави / В. С. Шестак // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2010. - № 2 (49). - С. 6-14.

11. Шестак В. С. Засоби масової інформації та їх роль у суспільстві й державі: питання адміністративно-правового забезпечення / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2010. - № 5 (37). - С. 146-151.

12. Шестак В. С. Дотримання вимог нормопроектувальної техніки як чинник упорядкування інформаційних правовідносин в Україні / В. С. Шестак // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2010. - № 4 (51), ч. 2. - С. 135-142.

13. Шестак В. С. Суб'єкти адміністративно-правового забезпечення охорони та використання культурної спадщини / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2010. - № 4 (36). - С. 66-71.

14. Шестак В. С. Впорядкування понятійного апарату в сфері охорони культурної спадщини як напрямок удосконалення реалізації обов'язків держави з її охорони / В. С. Шестак // Форум права. - 2010. - № 4. - С. 953-959 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2010-4/10svczio.pdf

15. Шестак В. С. Сучасний стан кадрового потенціалу освіти і науки в Україні: проблеми та шляхи їх вирішення / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2011. - № 4 (41). - С. 184-188.

16. Шестак В.С. Сучасний стан фінансування освіти і науки в Україні та шляхи його покращення / В.С. Шестак // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2011. - № 4 (55). - С. 322-330.

17. Шестак В. С. Сучасний стан системи закладів та установ освіти і науки в Україні / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2011. - № 5 (42). - С. 146-151.

18. Шестак В. С. Правотворчість як правова форма реалізації культурної функції держави / В. С. Шестак // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. № 988. Серія «Право». - 2011. - Вип. 10. - С. 22-29.

19. Шестак В. С. Мистецтво та структура мистецької діяльності як об'єкти адміністративно-правового забезпечення / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2012. - № 4 (46). - C. 112-116.

20. Шестак В. С. Зміст та напрямки адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави / В. С. Шестак // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2012. - № 4 (59). - С. 33-39.

21. Шестак В. С. Функції культури як самостійний об'єкт адміністративно-правового забезпечення з боку держави (на прикладі функцій мистецтва) / В. С. Шестак // Форум права. - 2012. - № 4. - С. 841-849. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/10svczio.pdf

22. Шестак В. С. Адміністративно-правові відносини у механізмі адміністративно-правового забезпечення реалізації культурної функції держави / В. С. Шестак // Право і Безпека. - 2012. - № 5 (47). - C. 42-47.

23. Мамутов В. К. Юридична освіта: проблеми становлення і розвитку в Донецькому державному університеті управління / В. К. Мамутов, В. С. Шестак, І. Л. Олійник // Вісник Донецького державного університету управління. - 2007. - № 3. - С. 52-56.

24. Шестак В. С. Культурна функція держави в системі юридичних понять і категорій / В. С. Шестак // Проблеми правового забезпечення реалізації функцій державного управління і місцевого самоврядування: збірник наукових праць ДонДУУ. Серія «Право». Т.III. Вип.3. - Донецьк, ДонДУУ, 2010. - С. 34-45.

25. Шестак В. С. Система гарантій законності та її інтерпретація у спеціальній літературі «радянського» і «пострадянського» періоду (60-ті - 90-ті рр.) / В. С. Шестак // Тези до XV Міжнародної історико-правової конференції, присвяченої пам'яті професора К.Г.Федорова 2-4 червня 2006 р., м. Запоріжжя. - Запоріжжя, 2006. - С.71-74.

26. Шестак В. С. Забезпечення контролю та нагляду в Україні (теоретико-правові питання) / В. С. Шестак // Правова держава: історія, сучасність та перспективи формування в Україні: Всеукраїнська науково-практична конференція 24 квітня 2009 р., м. Запоріжжя: матеріали у 2 ч. Ч.1. - Запоріжжя: Юридичний ін-т ДДУВС, 2009. - С.196-199.

27. Шестак В. С. Конституційні засади контрольної влади в Україні (теоретико-правовий аспект) / В. С. Шестак // 300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика: проблеми становлення і розвитку українського державотворення: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 14 травня 2010 р., м. Львів. - Львів: ЛьвДУВС, 2010. - С. 272-277.

28. Шестак В. С. Культурна функція держави: яке значення вона відіграє сьогодні? / В. С. Шестак // Практична філософія перед викликами сучасності: [зб. наук. ст. з мат. «круглого столу» 22 грудня 2010 р.]: редкол.: О. М. Бандурка (голова редкол.) [та ін.] ; МВС України, Харк. нац ун-т внутр. справ. - Х.: ХНУВС, 2011. - С. 190-193.

29. Шестак В. С. Культурна функція держави: державне регулювання чи забезпечення реалізації (історико-правовий аспект) / В. С. Шестак // Історико-правова реальність у глобальному і регіональному вимірах: матеріали XXVII Міжнародної історико-правової конференції 21-23 вересня 2012 р., м. Євпаторія / Ред. колегія: І. Б. Усенко (голова), О. О. Малишев (відп. секр), О. А. Гавриленко та ін. - Київ ; Частина І. Сімферополь: «ДОЛЯ», 2012. - С. 290-296.

Размещено на Allbest.ru