Актуальність теми. Однією із сучасних тенденцій світового розвитку є подальше законодавче закріплення, поглиблення змісту й розширення спектру прав і свобод людини. Визначальним у цьому процесі є зміщення акцентів з юридичного декларування таких прав на створення гарантованих умов і можливостей для їх реалізації в усіх сферах суспільного життя.

Концептуальним положенням теорії прав людини є принцип рівності, зокрема, жінки і чоловіка. Будь-яке розвинуте суспільство, що впроваджує загальнолюдські цінності, прагне до забезпечення паритету осіб обох статей із максимальним врахуванням при цьому психофізичних особливостей кожної з них. Безумовно, реалізація принципу рівності повинна охоплювати всі сфери життєдіяльності людини, в тому числі й публічну.

На сьогодні в Україні створені реальні передумови для забезпечення ґендерного балансу, принаймні на законодавчому рівні. Разом із тим досконалим механізм реалізації ґендерної рівності назвати поки що не можна. Дискримінація осіб як жіночої, так і чоловічої статі продовжує існувати в українському суспільстві, зокрема у сфері здійснення прав на участь у публічному управлінні.

Так, за офіційними статистичними даними Державної служби статистики України рівень економічної активності, тобто потенційної працездатності, у 2012 році становив у середньому 64,6 %, при цьому жінок - 58,6 %, чоловіків - 71,3 %. Рівень зайнятості населення за аналогічний період склав склав у середньому 59,7 %, при цьому жінок і чоловіків - 54,8 % і 65,2 % відповідно. За даними Глобального звіту про ґендерну рівність Україна у 2012 році за коефіцієнтом забезпечення участі жінок в економічному житті країни посідає 34-е місце серед 135 країн світу, а за коефіцієнтом участі у політичному житті - 119-е.

Кількість жінок у вищих ешелонах влади незалежно від її гілки залишається мінімальною із часів проголошення незалежності до сьогодні, демонструючи лише незначну позитивну динаміку. Зазначена проблема повною мірою стосується й органів прокуратури України. Водночас прокурорсько-слідчі кадри майже на 40 % представлені особами жіночої статі.

Реформування системи прокуратури України, що наразі перебуває в активній стадії, передбачає впровадження в її діяльність загальновизнаних принципів публічного управління, одним з яких є забезпечення рівного доступу до прокурорської служби на всіх її рівнях.

Питання доступу до служби в органах прокуратури, організаційно-правові основи функціонування прокуратури, публічне управління в її діяльності становлять предмет адміністративного права, роль та зміст якого сьогодні докорінно переглядаються. Основним призначенням галузі є забезпечення реалізації прав і свобод та захист законних інтересів осіб у публічній сфері. У контексті зазначених трансформацій актуальним є втілення задекларованих принципів рівності у сфері адміністративно-правового забезпечення організації діяльності працівників прокуратури України. Проведення таких перетворень обумовлює необхідність створення теоретичного підґрунтя для них.

Фундаментальною та основоположною базою дослідження вказаної проблематики є праці вітчизняних і зарубіжних вчених, зокрема й фахівців у галузі адміністративного права, які в різні історичні періоди досліджували окреслене коло питань, а саме: К. Бартлет, Дж. Батлер, Р. Брайдотті, Т. де Лауретіс, В. Авер'янова, С. Айвазової, О. Бандурки, А. Берлача, Ю. Битяка, В. Близнюка, М. Бурбики, Л. Гентош, Н. Грицяк, О. Дашковської, Г. Дмітрієвої, І. Жеребкіної, П. Каркача, С. Ківалова, О. Кісь, В. Кириченко, Л. Кобелянської, К. Левченко, О. Лукашової, Д. Лученка, А. Лушнікова, В. Маляренка, І. Марочкіна, В. Марчук, Т. Мельник, М. Мичка, С. Нечипоренка, Н. Оніщенко, О. Руднєвої, С. Стеценка, С. Хрисанової, Н. Цакадзе, В. Чечерського, Ю. Шемшученка, В. Шуби та ін.

Разом із тим проблеми забезпечення ґендерної рівності при проходженні служби в органах прокуратури України дотепер комплексно не досліджувались. Прокурорській діяльності притаманна низка особливостей, як-то: спеціальний порядок відбору та призначення на посади, специфічні права, обов'язки й повноваження службовців, особливий порядок забезпечення діяльності, - що обумовлює необхідність вирішення ґендерних питань з урахуванням названих обставин. Безумовно, розв'язання цих завдань вимагає наявності досконалої наукової концепції. Наведені положення в сукупності і зумовили актуальність обраної теми дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в рамках планів наукових досліджень Запорізького національного університету на 2011-2014 роки, комплексного наукового проекту "Дослідження основних напрямків реформування законодавства України в контексті глобалізаційних процесів" (номер державної реєстрації 0111U008532). Крім того, тема дисертації пов'язана з підготовкою змін до адміністративного законодавства та має безпосереднє відношення до Концепції адміністративної реформи в Україні, впровадженої Указом Президента України від 22.07.1998 №810, відповідає Пріоритетним напрямам розвитку правової науки в Україні на 2011-2015 рр., затвердженим постановою Загальних зборів НАПрН України від 24.09.2010. Предмет дослідження пов'язаний також із Концепцією реформування кримінальної юстиції України, затвердженою Указом Президента від 08.04.2008 №311/2008, Концепцією Державної програми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.11.2012 №1002-р.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є всебічний науковий аналіз стану адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури України, виділення його проблем та визначення шляхів їх вирішення, в тому числі з урахуванням зарубіжного досвіду.

Згідно з поставленою метою визначено такі основні задачі дослідження:

– з'ясувати сутність поняття "ґендерна рівність" в юридичній науці, виокремити основні риси ґендерної рівності як правової категорії;

– надати юридичну характеристику стану нормативно-правового регулювання рівних прав і можливостей жінок і чоловіків в Україні;

– охарактеризувати ґендерний аспект проходження служби в органах прокуратури України; проаналізувати законодавство про прокуратуру України з точки зору його відповідності стандартам адміністративно-правового забезпечення рівних прав жінок та чоловіків;

– виявити та проаналізувати фактичний стан реалізації принципу рівності статей в органах прокуратури України, адміністративно-правового забезпечення його в організації діяльності прокуратури;

– вивчити зарубіжний досвід адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності при проходженні служби в правоохоронних органах та запропонувати шляхи його запозичення в Україні;

– визначити основні напрями вдосконалення адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в органах прокуратури України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури.

Предмет дослідження - адміністративно-правове забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури.

Методи дослідження. Методологія дослідження ґрунтується на органічному поєднанні філософських, загальнонаукових та спеціально-юридичних методів дослідження. Дослідження проведене в контексті розгляду будь-якого державно-правового явища з позиції соціального детермінізму, обумовленості державотворчих та правотворчих процесів змінами в суспільних відносинах та суспільній свідомості.

За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (розділ 1). Із використанням історико-правового підходу проаналізовано низку теорій ґендеру та ґендерної рівності (підрозділ 1.1). Для з'ясування сутності, виокремлення основних властивостей поняття "ґендерна рівність", співвідношення його із суміжними правовими поняттями застосовано структурно-функціональний, системний методи, прийоми логічного методу та метод правової статистики. Структурно-логічний та порівняльно-правовий методи використано для аналізу адміністративно-правових засад забезпечення ґендерної рівності в діяльності працівників органів прокуратури України (розділ 2). За допомогою методології порівняльного правознавства, прийомів логічного методу досліджено зарубіжний досвід адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності правоохоронних органів, виокремлено можливі шляхи його запозичення для України (підрозділ 3.1). Вищезазначені методи в поєднанні з методами юридичного моделювання, правової статистики використані й при виділенні пріоритетних напрямів удосконалення регулювання ґендерної рівності в органах прокуратури України (підрозділ 3.2).

Нормативна основа дослідження - чинне законодавство України, міжнародно-правові акти, законодавство зарубіжних країн у сфері адміністративно-правового забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків.

Емпіричну основу дослідження становлять статистичні дані, акумульовані Державним комітетом статистики України, Міністерством соціальної політики України, органами прокуратури України, а також громадськими організаціями; статистичні дані міжнародних та зарубіжних урядових і неурядових інституцій; узагальнені результати проведеного автором анкетування працівників прокуратури.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлюється самою постановкою проблеми і полягає в тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній адміністративно-правовій науці цілісним комплексним дослідженням, присвяченим адміністративно-правовому забезпеченню ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури України. Зокрема, наукову новизну дослідження становлять основні висновки, положення та рекомендації, які відображають істотний внесок автора:

вперше:

– здійснено комплексне дослідження адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури України, яке полягає в поєднанні імперативних (визначення механізмів забезпечення принципу рівності) та диспозитивних (встановлення способів реалізації прав) методів правового регулювання; обґрунтовано доцільність максимального використання їх ресурсу;

– визначено поняття "ґендерна рівність" як закріплений на нормативному рівні та втілений у реалізації норм права принцип рівності жінки та чоловіка, що включає рівність прав, свобод, обов'язків та відповідальності, а також рівність їх перед судом;

– розглянуто ґендерну рівність як принцип адміністративно-правового забезпечення організації діяльності працівників прокуратури, у зв'язку з чим запропоновано відповідні зміни до законодавства України, а саме: законодавче закріплення принципу у вигляді окремої статті профільного закону (Закону України "Про прокуратуру"), встановлення квот на заміщення вакантних посад у системі органів прокуратури та при формуванні кадрового резерву тощо;

удосконалено:

- положення концепції ґендерної рівності, згідно з якими останню слід розглядати як принцип, який включає чотири взаємопов'язані аспекти рівності: рівність прав, рівність можливостей, рівність відповідальності та рівність перед судом;

- пропозиції щодо вдосконалення положень законодавства у сфері забезпечення діяльності працівників прокуратури щодо заходів правового та соціального захисту осіб жіночої статі, а також гарантування прав жінок при прийнятті на службу в органи прокуратури, переміщенні або призначенні на посаду; узгодження положень чинного, перспективного законодавства про прокуратуру з положеннями ґендерного законодавства;

набули подальшого розвитку:

- доктринальні пропозиції щодо вдосконалення процедури відбору кандидатів на службу в органи прокуратури та проходження служби прокурорсько-слідчими працівниками. Зокрема, запропоновано впровадити квотування як метод забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури, максимально використовуючи його ресурс як при вирішенні питань допуску до служби, так і в подальшій діяльності особи в органах прокуратури, а також квоти для заміщення посад в органах прокуратури;

- положення доктрини щодо необхідності вжиття низки заходів наукового, нормативного змісту, що сприятимуть адміністративно-правовому забезпеченню ґендерної рівності в суспільстві в цілому та в органах прокуратури зокрема: запропоновано низку заходів, спрямованих на забезпечення рівних можливостей для жінок і чоловіків, у тому числі у сфері професійної реалізації, як-то: проведення наукових поглиблених спеціалізованих досліджень з проблем реалізації прав працівників прокуратури в практичній діяльності; розробка пропозицій щодо вдосконалення положень чинного законодавства, у тому числі й Закону України "Про прокуратуру", перспективного законодавства в частині максимального забезпечення ґендерної рівності як на стадії допуску до служби, так і при вирішенні всіх організаційно-правових питань діяльності працівників прокуратури; збільшення кількості та урізноманітнення засобів адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури;

- положення адміністративно-правової доктрини щодо виваженого врахування зарубіжного досвіду нормативного врегулювання відповідного питання, без штучного калькування, необґрунтованої пріоритетності досвіду будь-якої країни, з акцентом на прийнятність такого досвіду для України, відповідність його потребам часу;

- положення сучасної адміністративно-правової доктрини щодо адміністративно-правового забезпечення організації діяльності органів держави з акцентом на його специфіці й обґрунтуванням положень щодо доцільності використання регулятивних та охоронних засобів такого забезпечення, у тому числі з використанням адміністративно-деліктних аналогів (посилення адміністративної відповідальності за порушення засад ґендерної рівності при вирішенні питань служби в органах прокуратури).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес і можуть бути використані:

– у науково-дослідній сфері: положення та висновки дисертації можуть бути основою для подальшого дослідження адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності працівників прокуратури (акт впровадження Запорізького національного університету від 09.11.2012);

– у правотворчості: результати роботи можуть бути використані під час розробки пропозицій для вдосконалення чинного та формування перспективного законодавства про прокуратуру в частині організації діяльності працівників прокуратури, службового законодавства в частині регулювання засад реалізації принципу ґендерної рівності, а також адміністративного законодавства в аспекті регулювання відповідного принципу у відносинах публічного управління;

– у правозастосовній діяльності: матеріали дисертаційного дослідження використовуються в практичній діяльності органів прокуратури для поліпшення стану забезпечення ґендерної рівності (акти впровадження Заводського районного суду м. Запоріжжя від 27.11.2012, прокуратури Ленінського району м. Запоріжжя від 22.07.2013, прокуратури Хортицького району м. Запоріжжя від 08.10.2013, прокуратури Орджонікідзевського району м. Запоріжжя від 08.10.2013);

– у навчальному процесі - при підготовці навчально-методичних матеріалів, проведення лекційних та практичних занять із навчальних дисциплін: "Адміністративне право України", "Адміністративне судочинство", "Адміністративна відповідальність", "Адміністративна реформа в Україні" та ін. (акти впровадження Запорізького національного університету від 09.11.2012, Бердянського інституту державного та муніципального управління Класичного приватного університету від 15.05.2013, Навчально-наукового інституту земельних ресурсів та правознавства Національного університету біоресурсів і природокористування України від 22.11.2012, Юридичного інституту Національного авіаційного університету від 15.05.2013, Національного гірничого університету від 03.09.2012, Одеського національного університету імені І.І. Мечникова від 05.12.2012).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи були оприлюднені на всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях: "Національна правова система в умовах реформування європейського правового простору" (м. Київ, 2012 р.), "Розвиток наукових досліджень - 2012" (м. Полтава, 2012 р.), "Людина, суспільство, держава: публічно-правовий аспект" (м. Миколаїв, 2012 р.), "Проблеми реалізації принципу верховенства права: теоретичні і практичні аспекти" (м. Київ, 2012 р.), "Пріоритетні напрямки розвитку правової системи України" (м. Львів, 2013 р.), "Міжнародні та національні правові виміри забезпечення стабільності" (м. Львів, 2013 р.), "Сучасне правотворення: питання теорії та практики" (м. Дніпропетровськ, 2013 р.), "Передовые научные разработки" (м. Прага, Чеська Республіка, 2013 р.).

Публікації. Основні положення роботи знайшли відображення у 7 наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визнані як фахові з юридичних дисциплін, у тому числі у двох зарубіжних наукових виданнях, а також у 8 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 224 сторінки. Список використаних джерел налічує 193 найменування і займає 23 сторінки.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв'язок з науковими планами та програмами, а також мета та задачі, стан наукової розробки, розкривається наукова новизна, формулюються пропозиції, що виносяться на публічний захист, розкривається теоретична та практична значимість отриманих результатів, наводяться дані щодо їх апробації.

Розділ 1 "Історико-правові та загальнотеоретичні аспекти ґендерної рівності", який містить два підрозділи, присвячено дослідженню теорій ґендеру, концептуальних підходів до визначення ґендерної рівності, її основних ознак, історіографії вітчизняних та зарубіжних ґендерних доктринальних правових досліджень, а також засад закріплення принципу ґендерної рівності в законодавстві України.

У підрозділі 1.1 "Ґендерна рівність як предмет доктринальних правових досліджень" здійснюється аналіз становлення й розвитку уявлень про статус чоловіка та жінки, їхньої ролі в різних сферах суспільного життя, досліджуються теорії ґендеру та обґрунтовується думка про відсутність єдиного визначення, загальноприйнятного підходу до визначення понять "ґендер", "ґендерна рівність", незважаючи на їх широке використання в різних сферах наукового знання, зокрема: соціології, культурології, лінгвістиці, психології, політології, філософії, юриспруденції. На підставі ґрунтовного аналізу основних теорій ґендеру (теорія соціального конструювання гендеру, теорія взаємодії, гендер як стратифікаційна категорія, гендер як культурний символ, гендер як система владних відносин, гендер як соціальний інститут, теорія відокремлення гендеру), поєднання їх положень, у тому числі й критичного підходу до деяких із них, формулюється авторське визначення ґендеру як комплексного поняття, яке представляє собою соціально-культурну конструкцію, що охоплює соціально-психологічні характеристики статей, а також способи взаємодії між ними. При цьому в широкому розумінні поняттям "ґендеру" пропонується охоплювати п'ять статей: жіночу, чоловічу, гетеросексуальну, гомосексуальну й транссексуальну, тоді як у вузькому - може йтися лише про взаємодію жіночої та чоловічої статі. Автором зазначається, що відповідне питання є й предметом дослідження вчених-юристів, і, як наслідок, констатується множинність та розмаїття підходів до його визначення, залежність змістовного наповнення поняття "ґендер" як правової категорії від "тяжіння" правової системи країни до тієї чи іншої правової сім'ї світу.

У підрозділі приділяється увага концепціям ґендерної рівності, дослідженню їх положень вченими-юристами, в тому числі й адміністративістами. Зазначається те, що, незважаючи на відсутність комплексних спеціалізованих галузевих досліджень, присвячених відповідному питанню, все ж таки вчені-адміністративісти зосередили, хоча й фрагментарно, увагу на ґендерній рівності в аспекті адміністративно-правового регулювання. Так, вагомим є внесок К. Левченко, В. Кириченко Н. Максименко у висвітлення потенціалу ґендерної рівності в діяльності у публічному управлінні, діяльності органів внутрішніх справ, що обумовлює доцільність аналогічних досліджень і щодо діяльності органів прокуратури. Автором зазначається, що певна спеціалізація галузевих доктринальних досліджень є пріоритетним напрямом науки і має бути збережена, що сприятиме формуванню ґрунтовного базису для нормотворення в контексті реформування організаційно-правових засад діяльності прокуратури та реалізації основоположних принципів правового регулювання. На підставі аналізу енциклопедично-довідникових, наукових, правових (зокрема, О. Руднєвої, К. Левченко, В. Кириченко, Н. Аніщук, П. Рабіновича, О. Петришина, М. Цвіка, О. Скакуна, Ю. Шемшученка та ін.) і нормативних джерел пропонується авторське визначення даного поняття, виділяються ознаки ґендерної рівності з розкриттям їх змісту, яке пропонується використовувати у загальноправових та галузевих, зокрема адміністративно-правових доктринальних дослідженнях.

У підрозділі 1.2 "Ґендерна рівність як нормативна дефініція: ґенеза закріплення в міжнародному та вітчизняному законодавстві" на основі вивчення міжнародних та вітчизняних нормативно-правових актів формулюється висновок про те, що правове регулювання ґендерних відносин відбувається на трьох рівнях, які тісно взаємодіють між собою: міжнародно-правовому, регіональному та національному.

У роботі підтримується позиція тих науковців (О. Піщуліна, С. Рябошапка, К. Левченко та ін.), які обґрунтовують наявність кількох моделей правового регулювання ґендерних відносин:

1) з ліберальною системою "ґендерного законодавства" та неухильним виконанням усіма учасниками відповідних відносин правових приписів (США, Велика Британія, Канада та ін.);

2) із жорстким "ґендерним законодавством", положення якого є лише декларативними, що зумовлює низький рівень їх дотримання (країни Латинської Америки);

3) із жорсткою системою "ґендерного законодавства", дотримання якого забезпечується державою (країни Західної Європи). На підставі аналізу вітчизняного законодавства обґрунтовується приналежність України до другої з названих моделей, виокремлюються специфічні ознаки вітчизняного "ґендерного законодавства".

Аналізуються положення міжнародних (Загальної декларації прав людини і Факультативних протоколів до неї, Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок та Факультативного протоколу, Пекінської декларації та Платформи дій, Декларації Тисячоліття ООН та ін.) і вітчизняних (Конституції України, Закону України "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків", указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України) нормативно-правових актів у сфері забезпечення ґендерної рівності, наводиться авторська класифікація.

Ґендерна рівність розглядається і в аспекті галузевого правового, зокрема адміністративно-правового, регулювання, крізь призму адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності у публічному управлінні, в організації діяльності окремих державних органів. Автор доходить висновку про те, що адміністративно-правове забезпечення ґендерної рівності здійснюється фрагментарно, відсутня чітко побудована та ефективно функціонуюча система суб'єктів публічної адміністрації, діяльність яких спрямована на врегулювання цього питання. Доволі спрощеним, декларативним виглядає інструментарій такого забезпечення, узагальненим є підхід до регламентації ґендерної рівності як принципу організації діяльності державних органів зі звуженою компетенцією суб'єктів, "розпливчастим" формулюванням засад їхньої діяльності, обмеженими засобами регулювання, що в цілому негативно впливає на ефективність законодавчого регулювання усього питання.

На підставі аналізу найважливіших міжнародних та вітчизняних нормативно-правових актів виокремлюються позитивні та негативні риси "ґендерного законодавства". До перших, зокрема, відносяться: конституційне закріплення принципу рівності, в тому числі рівності статей (зокрема, ст. ст.21, 24, 54 Конституції України); наявність спеціального ґендерного закону, в якому вперше офіційно закріплено "ґендерну рівність"; механізми забезпечення рівних прав та можливостей у різних сферах суспільного життя; визначення повноважень державних органів у цій сфері. Серед недоліків відповідного законодавства - неузгодженість змісту норм, їх переважно декларативний характер тощо. Дисертантом обґрунтовується потреба виваженого підходу законодавця до врегулювання відповідного питання з одночасним урахуванням тенденцій вітчизняного нормотворення, потреб часу, запозичення зарубіжного досвіду в зазначеному питанні. Вважається за доцільне зберегти сучасну тенденцію законотворення, а саме спеціалізацію регулювання відносин з урахуванням новітніх методів, форм такого регулювання. Це повною мірою має відношення й до питань ґендерної рівності, а саме: поступовий перехід від регулювання питань ґендерної рівності в цілому як принципу відносин до закріплення засад забезпечення цього принципу в діяльності різних державних органів, у тому числі органів прокуратури в аспекті реформування останньої, запозичення численних європейських правових інститутів в аспекті перегляду змісту і призначення адміністративного законодавства, запозичення принципів європейського адміністративного права, запровадження "людиноцентристської моделі" адміністративно-правових відносин, розширення її сервісної складової тощо. З урахуванням проведеного аналізу автором формулюються конкретні пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання ґендерних відносин в Україні.

Розділ 2 "Адміністративно-правове забезпечення ґендерної рівності в органах прокуратури" складається з двох підрозділів і присвячений аналізу ґендерного аспекту адміністративно-правового забезпечення проходження служби в органах прокуратури України та вивченню фактичного стану дотримання ґендерної рівності в організації діяльності прокуратури.

У підрозділі 2.1 "Адміністративно-правове забезпечення проходження служби в органах прокуратури України: ґендерний аспект" поглиблено вивчається механізм адміністративно-правового забезпечення проходження служби в органах прокуратури України з точки зору реалізації принципу ґендерної рівності. На підставі аналізу нормативних та наукових загальнотеоретичних, галузевих джерел (праці С. Стеценка, С. Ківалова, І. Гриценка, В. Колпакова, О. Кузьменко, М. Пучкової, О. Наливайка, А. Хабібуліна, І. Ієрусалімової) визначається сутність такого забезпечення, яке полягає, з одного боку, у встановленні адміністративно-правових гарантій проходження служби, а з іншого - в регламентованій нормами адміністративного права діяльності суб'єктів публічної адміністрації, спрямованій на реалізацію встановлених гарантій щодо здійснення ґендерної рівності. Механізм адміністративно-правового забезпечення пропонується розглядати як систему адміністративно-правових засобів впливу на суспільні відносини, які виникають у сфері проходження служби в органах прокуратури (принципи, мета та завдання, функції, методи, режими, форми діяльності суб'єктів публічної адміністрації тощо), й наголошується на необхідності включення принципу ґендерної рівності до системи принципів як елементу відповідної системи. Дисертантом зосереджується увага на доцільності розширення переліку методів впливу на сферу публічних відносин, які виникають при проходженні служби в органах прокуратури України, в аспекті адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності, активного використання їх ресурсу, в тому числі й диспозитивних різновидів.

Адміністративно-правове забезпечення організації та проходження служби в органах прокуратури досліджується автором у рамках службового права як підгалузі адміністративного права, що наразі перебуває в стадії формування. Підтримуючи позицію окремих науковців (В. Авер'янов, Т. Аніщенко, В. Бевзенко, Р. Мельник, Ю. Старилов та ін.) щодо можливості виділення службового права у підгалузь адміністративного права, дисертант розглядає службу в органах прокуратури як специфічний вид публічної служби, забезпечення реалізації ґендерної рівності в діяльності прокуратури - як принцип виду публічної служби.

За результатами аналізу даних щодо заміщення посад в органах прокуратури, як рядових, так і керівних, дисертантом формулюється висновок про наявність низки тенденцій, детермінованих статевими ознаками службовців. Так, автором відмічається розподіл функціональних обов'язків і, відповідно, напрямків роботи на традиційно "чоловічі" та "жіночі", а також явна диспропорція в "жіночому" та "чоловічому" представництві на керівних посадах. Проводиться аналогія зі статевою сегрегацією у сфері державної служби, служби в органах внутрішніх справ, відзначається специфіка останніх.

На підставі дослідження нормативного та наукового матеріалу у сфері адміністративно-правового забезпечення організації проходження служби в органах прокуратури автор робить висновок про його ґендерно нейтральний характер. Проте як суттєвий недолік відмічається відсутність спеціальної правової норми, яка б закріплювала принцип ґендерної рівності в діяльності прокуратури, що вимагає усунення шляхом внесення доповнень до Закону України "Про прокуратуру".

Дисертантом виділяються групи причин фактичної ґендерної дискримінації, що має місце в системі органів прокуратури, серед яких: правові (відсутність нормативної основи забезпечення ґендерної рівності при доборі та розстановці кадрів у прокуратурі зокрема та в органах держави в цілому); політичні (невіднесення забезпечення ґендерної рівності до пріоритетних напрямів державної політики, непослідовність та незавершеність політичних рішень та заходів у сфері ґендеру); економічні (відсутність належного фінансування державних програм утвердження ґендерної рівності, спеціальних інститутів та органів, функціонування яких сприяє досягненню ґендерного паритету); ідеологічні та психологічні (тип свідомості та правосвідомості громадян, при якому панують стереотипи жіночих і чоловічих соціальних ролей та якостей, жінці відводиться другорядна в порівнянні з чоловіком роль у суспільстві).

Автором формулюється висновок про те, що в організації діяльності прокуратури України при формальному ґендерному нейтралітеті однозначна перевага при просуванні по службі надається працівникам-чоловікам. Запропоновано низку правотворчих та правозастосовних заходів, спрямованих на усунення ґендерної дискримінації.

У підрозділі 2.2 "Стан забезпечення ґендерної рівності в органах прокуратури та основні шляхи його поліпшення з використанням адміністративно-правових засобів регулювання" на підставі аналізу емпіричних даних, отриманих шляхом проведення опитування прокурорсько-слідчих працівників, а також узагальнення офіційних та неофіційних міжнародних і національних статистичних даних дисертант робить висновок про наявність яскраво вираженої трудової сегрегації за ознакою статі в організаційному забезпеченні діяльності прокуратури.

Автор, спираючись на результати опитування, наголошує, що службові відносини у прокуратурі є переважно змішаними за ґендерною ознакою, тобто такими, де чисельна перевага чоловіків над жінками чи навпаки є мінімальною. Разом із тим ґендерна диспропорція достатньо помітна в розподілі напрямків роботи: так, серед процесуальних керівників приблизно 75% працівників є особами чоловічої статі, а серед службовців, функціональними обов'язками яких є представництво інтересів держави та громадянина в суді, навпаки, частіше зустрічаються жінки. Автором також констатується перевага чоловіків і за стажем роботи: представники "сильної статі" мають більший стаж роботи як на посадах, що вони обіймають на теперішній час, так і на попередніх. Серед помітних тенденцій також відзначаються: чітко сформована орієнтація чоловіків на кар'єрне зростання; орієнтація жінок на "внутрішньо-організаційну вертикальну кар'єру", а чоловіків - на "зовнішньо-організаційну"; вищий рівень підтримки саме жінками переваг чоловіків у професійній діяльності. Окремо висвітлюється проблема дискримінації чоловічої статі (неможливість узяти лікарняний лист через власну хворобу, неможливість узяти відпустку достатньої тривалості та відсутність доплат і преміювання за роботу у позанормований час).

У роботі аналізуються доктринальні положення елементів механізму адміністративно-правового забезпечення організації діяльності працівників прокуратури (наприклад, роботи С. Стеценка, С. Ківалова, О. Кузьменко, Ю. Битяка, С. Кузніченка, О. Миколенка та ін.) та обґрунтовується доцільність їх використання у більшій кількості та у всіх наявних різновидах задля ефективного забезпечення відповідно до принципу ґендерної рівності в діяльності органів прокуратури. Дисертантом доводиться можливість відходу від усталеного, дещо обмеженого погляду на ресурс цих елементів, урахування сучасних державотворчих та правотворчих тенденцій щодо розширення сфери диспозитивних форм і методів регулювання, залучення громадськості до публічного управління, посилення непрямого, економічного впливу тощо. Так, більш позитивного результату у вирішенні зазначеної проблеми можливо досягти за допомогою методу переконання (проведення семінарів, зборів, роз'яснень), ніж зосереджуючи увагу лише на суто примусових засобах.

Модифікації підлягають усі елементи: принципи, суб'єкти (розширення участі громадськості), форми (акцент на правові, хоча й збереження неправових), методи (акцент на прояв диспозитивного ресурсу) тощо. Ці елементи повинні реалізовуватися на всіх етапах організації діяльності прокуратури, як-то: допуск до служби, організаційно-правові аспекти діяльності, деліктні відносини. Дисертантом пропонується розширення переліку та сфери застосування адміністративно-правових методів для впровадження принципу рівності статей. Серед таких методів, перш за все, необхідно виокремити: переконання та примус; адміністративно-правові заборони, дозволи та стимулювання; економічне стимулювання; заохочення; квотування тощо. На окрему увагу заслуговує використання методу контролю як з боку суб'єктів публічної адміністрації, так і громадськості. Останній, на думку деяких вчених (І. Сквірський, А. Крупник, Д. Сірик, С. Денисюк, С. Кушнір, Т. Наливайко), повинен стати потужним механізмом захисту прав і свобод людини. Незважаючи на досить активну діяльність в Україні як національних, так і міжнародних громадських організацій ґендерної спрямованості, рівень їхнього впливу не можна назвати високим. Це пояснюється відсутністю нормативно визначеної процедури здійснення такого контролю й механізмів взаємодії державних та громадських інституцій. Що ж до забезпечення ґендерної рівності в органах прокуратури, то ця сфера взагалі виключена з громадського контролю, враховуючи специфіку системи прокуратури, яка є закритою для громадського спостереження за внутрішньо-організаційною діяльністю. Враховуючи наявні доктринальні напрацювання щодо цього питання, щоправда по відношенню до органів внутрішніх справ (роботи Т. Коваленко), дисертант виокремлює специфіку вирішення його стосовно адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в діяльності органів прокуратури.

З урахуванням результатів проведеного дослідження дисертантом визначаються першочергові правотворчі та правозастосовні заходи, спрямовані на подолання ґендерної дискримінації в організації діяльності прокуратури.

Розділ 3 "Перспективи розвитку законодавства у сфері адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в органах прокуратури України" складається з двох підрозділів і присвячений аналізу зарубіжного досвіду адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності прокуратури, шляхів його запозичення, а також визначенню основних напрямів удосконалення відповідного забезпечення.

У підрозділі 3.1 "Зарубіжний досвід адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності прокуратури та шляхи його запозичення в Україні" обґрунтовується доцільність комплексного, виваженого, багатовекторного врахування досвіду зарубіжних країн щодо доктринального дослідження та нормативного закріплення засад адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в організації діяльності прокуратури.

Акцентується увага на існуванні в країнах світу різних інституційних підходів до організації органів прокуратури. Зазначається, що у світі склалися дві основні функціональні моделі прокуратури: прокуратура як (переважно) орган кримінального переслідування і прокуратура як (насамперед) орган нагляду за законністю. Першої моделі дотримується абсолютна більшість країн континентальної системи права. Їй значною мірою відповідає інститут аторнейської служби у США. У зазначених країнах прокуратура являє собою орган, функції якого зазвичай полягають у кримінальному переслідуванні осіб, які вчинили злочини, у підтриманні публічного обвинувачення в суді, а також у нагляді за законністю попереднього розслідування злочинів та утриманням осіб у місцях позбавлення волі. Другої моделі дотримуються соціалістичні (КНР, КНДР, Куба, В'єтнам) і ціла низка колишніх соціалістичних країн.

У дисертації аналізується досвід адміністративно-правового забезпечення ґендерної рівності в органах прокуратури Російської Федерації, Республіки Білорусь, Грузії, Республіки Казахстан, Республіки Молдова, Королівства Норвегія, Китайської Народної Республіки, Республіки Індія, Держави Ізраїль, Французької Республіки, Федеративної Республіки Німеччина, Королівства Іспанії, Чеської Республіки, Сполучених Штатів Америки, Великобританії та ін., виділяється низка загальних рис, характерних для законодавства переважної більшості країн. При цьому аналіз здійснюється з урахуванням особливостей самого адміністративного права зарубіжних країн.

Дисертантом розглядається питання запозичення введення квот на добір жінок в органи прокуратури (досвід Аргентини, Індії, Бразилії, Домініканської республіки, Скандинавських держав, Перу, Індонезії), нормативного закріплення принципу ґендерної рівності в спеціальному законодавчому акті про прокуратуру (досвід Республіки Казахстан, щоправда, на рівні підзаконного акту), запровадження посиленої адміністративної відповідальності за порушення цього принципу тощо. Акцентується увага на ролі, яку відіграють професійні правничі спілки в питаннях вирішення ґендерних проблем у країнах Західної Європи, як прояві громадського контролю в цій сфері. Встановлюється залежність між функціональним навантаженням органів прокуратури й кількістю працюючих у цих органах осіб певної статі.

Автором зазначається, що виважене запозичення зарубіжного досвіду не тільки сприятиме підвищенню якості роботи, але й надасть можливість вивести діяльність цих органів на якісно новий європейській рівень. При цьому важливим є: офіційне нормативне закріплення цього принципу в спеціальному законі про прокуратуру, визначення елементів механізму його забезпечення, абсолютна визначеність нормативних засад використання їх положень, посилення контролю, відповідальності за дотриманням цього принципу, узгодження положень спеціального закону у відповідній частині з національним ґендерним законом.