Актуальність теми. Розбудова України як незалежної, соціальної, правової держави передбачає вирішення багатьох організаційних та правових проблем, зокрема й тих, що пов'язані зі створенням нової моделі публічного управління з урахуванням міжнародних стандартів реалізації прав і свобод людини. У рамках такої моделі має знайти місце інститут громадського контролю як спосіб спостереження приватних осіб за діями та рішеннями представників публічної влади.

Проблематика громадського контролю у його сучасній інтерпретації є відносно новою для вітчизняної юридичної науки, оскільки належну вагу вона почала набирати лише на початку 90-х років ХХ ст. Вітчизняні автори та державні діячі, що цікавились означеним питанням, прагнули спільними зусиллями осмислити сутність цього інституту з демократичних позицій, виробити відповідні орієнтири для його подальшого розвитку. Але результати їх роботи не можна визнати цілком плідними, ефективними, оскільки в Україні досі немає спеціального закону, який би заклав правове підґрунтя інституту громадського контролю, бракує цілісного розуміння сутності, призначення та змісту останнього.

Громадський контроль став предметом наукового пошуку широкого кола українських авторів, серед яких насамперед варто назвати О.Ф. Андрійко, С.Г. Брателя, В.М. Гаращука, О.В. Джафарову, С.Ф. Денисюка, О.М. Клюєва, Т.О. Коломоєць, А.Т. Комзюка, С.Ф. Константінова, А.С. Крупника, С.М. Кушніра, О.М. Музичука, В.М. Пальченкова, Л.П. Рогатіну, О.І. Сушинського, О.Б. Федоровську, С.В. Шестака та ін. Звісно ж, ученим вдалося розкрити не всі аспекти даної проблематики. Тож зараз постало завдання здійснити комплексне дослідження інституту громадського контролю у публічному управлінні.

Додатковим свідченням наукової актуальності та практичної необхідності такого дослідження є й те, що нині у низці офіційних документів чітко вказано, що інститут громадського контролю повинен знайти в Україні нові форми прояву та реалізації. Зокрема, в Указі Президента України від 24.03.2012 р. № 212/2012 "Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації" зазначено, що одним із стратегічних пріоритетів державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні є запровадження громадського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, посилення впливу інститутів громадянського суспільства на прийняття управлінських рішень та їх реалізацію. Гармонійне поєднання громадського впливу на прийняття рішень та контролю за діяльністю влади, наголошується в Указі, має підвищити рівень суспільної компетентності і довіри до влади, стати гарантією становлення демократії в Україні.

Отже, потреба у поглибленні теоретичного опрацювання інституту громадського контролю, з одного боку, та необхідність подальшого вдосконалення відповідних нормативних актів, з іншого, - обумовлюють актуальність комплексного дослідження громадського контролю у публічному управлінні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження сформульована відповідно до положень Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", Указу Президента України від 24.03.2012 р. № 212/2012 "Про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації", пп.2-4 розділу "Правові механізми забезпечення і захисту прав та свобод людини і громадянина" Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2011-2015 рр., затверджених 24 вересня 2010 р. загальними зборами Національної академії правових наук України, а також планів наукових досліджень Запорізького національного університету на 2011-2014 рр., зокрема комплексного наукового проекту "Дослідження основних напрямків реформування законодавства України в контексті глобалізаційних процесів" (номер державної реєстрації 0111U008532).

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, міжнародних актів, відповідних підзаконних нормативно-правових актів, критичного опрацювання зарубіжних та вітчизняних сучасних наукових теорій розкрити сутність, основні риси, механізми реалізації громадського контролю у публічному управлінні, розробити пропозиції, спрямовані на підвищення його ефективності.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення таких завдань:

охарактеризувати публічне управління як об'єкт громадського контролю;

з'ясувати поняття та зміст громадського контролю як системного утворення;

дослідити ідеологічні та правові передумови громадського контролю у публічному управління;

визначити особливості громадського контролю у публічному управлінні за законодавством дореволюційної Росії;

охарактеризувати організацію та здійснення громадського контролю у державному управлінні радянського періоду;

розглянути загальні засади організації та здійснення громадського контролю за публічним управлінням у зарубіжних країнах;

окреслити основні напрямки становлення та розвитку громадського контролю в Україні;

охарактеризувати мету, завдання та функції громадського контролю у публічному управлінні;

розкрити принципи організації та здійснення громадського контролю у публічному управлінні;

громадський контроль публічне управління

визначити суб'єктів та об'єкти громадського контролю у публічному управлінні;

з'ясувати форми та процедури громадського контролю у публічному управлінні;

дати характеристику громадському контролю за публічним управлінням у сфері охорони навколишнього природного середовища;

проаналізувати стан та перспективи розвитку громадського контролю за публічним управлінням у сфері охорони громадського порядку та громадської безпеки;

охарактеризувати громадський контроль за публічним управлінням у сфері освіти;

виробити конкретні пропозиції теоретичного та практичного характеру, спрямовані на удосконалення нормативного регулювання громадського контролю у публічному управлінні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері взаємодії громадськості з суб'єктами публічної влади.

Предмет дослідження становлять теоретико-правові та праксеологічні аспекти громадського контролю у публічному управлінні.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали сучасні загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат, зокрема з'ясовано сутність термінів "публічне управління", "суб'єкт владних повноважень", "громадськість", "громадський контроль", "громадянське суспільство" (п.1.1-1.3). Системний метод використовувався для визначення загальних засад функціонування суб'єктів публічного управління (п.1.1, розділ 4), дослідження ролі та місця громадськості як структурного елемента громадянського суспільства (п.1.2-1.3). Порівняльно-правовий метод застосовано для дослідження особливостей формування та розвитку громадського контролю у зарубіжних країнах (п.2.3). Визначення чинників, що перешкоджають становленню та подальшому розвитку інституту громадського контролю у публічному управлінні, відбувалося завдяки аналізу й синтезу (розділи 1-4). Метод групування та структурно-логічний метод допомогли з'ясувати особливості побудови системи суб'єктів та об'єктів громадського контролю (п.3.3). Системно-структурний метод уможливив характеристику окремих елементів громадського контролю: його мети, завдань, функцій та форм реалізації (пп.3.1, 3.2, 3.4). Метод документального аналізу використовувався для ілюстрації досягнень і недоліків у правовому регулюванні процесу здійснення громадського контролю у публічному управлінні (розділи 1-4).

Нормативною базою дисертації є Конституція України, законодавчі акти України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативні акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, спрямовані на регулювання питань організації та здійснення громадського контролю, а також відповідне законодавство зарубіжних держав.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першою монографічною працею, де комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, здобутків вітчизняної та зарубіжної правничої науки окреслено проблеми становлення, формування та подальшого розвитку інституту громадського контролю у публічному управлінні. На підставі проведеного дослідження обґрунтовано нові концептуальні теоретичні та прикладні положення й висновки, запропоновані здобувачем особисто. Найбільш значущі з них такі:

уперше:

громадський контроль представлений у вигляді системного утворення, яке, з огляду на теорію систем, складається з низки підсистемних утворень (систем нижчого рівня). У змісті громадського контролю необхідним є виділення: міжнародного громадського контролю (здійснюється міжнародними недержавними утвореннями); політичного громадського контролю (здійснюється політичними партіями, рухами тощо); неполітичного громадського контролю (здійснюється національними громадськими об'єднаннями та приватними особами); громадського контролю, який здійснюється засобами масової інформації;

інститут громадського контролю розглянуто через призму системи права. Доведено, що він є складовим елементом системи адміністративного права, оскільки саме норми даної галузі права визначають порядок його організації та функціонування. Зазначений інститут має знайти місце у рамках Особливого адміністративного права;

запропоновано історичну періодизацію процесів становлення вітчизняного інституту громадського контролю. Доведено, що названий інститут розвивався у межах основних етапів розвитку адміністративного права, тобто: дореволюційного, радянського (етапу військового комунізму та нової економічної політики; етапу від завершення нової економічної політики та до кінця 30-х рр.; етапу формування "нового" радянського адміністративного права (40-50-х рр. ХХ ст.); етапу завершення формування радянського адміністративного права (60-80-х рр. ХХ ст.) та сучасного (90-ті рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.);

обґрунтовано необхідність проведення систематизації нормативних актів з питань громадського контролю. Запропоновано піддати офіційному опрацюванню (систематизації) правові акти як міжнародного, так і національного рівнів, судові рішення, зокрема Рішення Європейського Суду з прав людини та Конституційного Суду України, а також інші соціальні норми, які регулюють порядок організації та здійснення громадського контролю;

доведено доцільність поділу форм громадського контролю на окремі види. З огляду на принципові відмінності у порядку нормативного регулювання форм громадського контролю запропоновано поділ останніх на загальні (доступні будь-якій приватній особі на безумовній основі), спеціальні (їх реалізація передбачає дотримання певних умов або виконання певних передумов з боку приватних осіб) та опосередковані ("включаються" в дію за ініціативою не приватних осіб, а суб'єктів публічного управління);

запропоновано внести зміни до нормативних актів, які стосуються питань організації та здійснення громадського контролю. Зокрема, доповнити Закон України "Про місцеве самоврядування" окремою главою, присвяченою організації та здійсненню громадської експертизи на муніципальному рівні;

з посиланням на історичний та зарубіжний досвід, обґрунтовано доцільність заміни терміна "правоохоронний орган" терміном "поліція", під останньою запропоновано розуміти систему органів державної влади, котрі, діючи на підставі норм публічного права, реалізують функції щодо охорони громадського порядку та громадської безпеки, будучи уповноваженими при цьому застосовувати до осіб, які порушують вимоги нормативних актів або розпорядження працівника поліції, заходи примусу, у тому числі й вогнепальну зброю;

удосконалено:

розуміння змісту інституту делегованих повноважень. Запропоновано виділення у його структурі двох підінститутів: підінституту прямого делегування та підінституту опосередкованого делегування. У першому випадку делеговані повноваження знаходять пряме закріплення у законодавстві, тож суб'єкти публічного управління мають лише виконати (застосувати) положення того або іншого закону, яке стосується делегування повноважень. У другому випадку право на залучення приватних осіб до реалізації публічного управління закріплюється за відповідними суб'єктами публічного управління, які на власний розсуд можуть визначати інтенсивність, періодичність, а подекуди й умови делегування повноважень приватним особам;

систему суб'єктів громадського контролю. Наголошено на неможливості зарахування до їх числа парламенту, органів місцевого самоврядування, політичних партій, представлених у владі, а також громадських інспекторів;

розуміння сутності та змісту, мети, завдань і функцій громадського контролю. Сформульовано їх переліку, який запропоновано закріпити у Законі України "Про громадський контроль у публічному управлінні";

зміст категорії "принципи громадського контролю", що визначаються як сформовані у процесі становлення та розвитку громадянського суспільства загальні положення (ідеї), що відображають сутність та призначення інституту громадського контролю, закладають необхідне підґрунтя для його функціонування та подальшого нормативного врегулювання;

дістали подальший розвиток:

ідея про необхідність розробки та затвердження Концепції розвитку громадського контролю в Україні, у межах якої мають знайти закріплення питання про: загальні засади громадського контролю за суб'єктами публічної влади; основні напрямки нормативного забезпечення громадського контролю в Україні; суб'єктів громадського контролю; основні форми громадського контролю в Україні; фінансове та організаційне забезпечення реформування громадського контролю;

розуміння категорії "законність". Законність не може обмежуватися лише необхідністю дотримання законів, адже, окрім законів, існують інші нормативні акти та судові рішення, які підлягають виконанню суб'єктами публічної влади. Відповідно, до тлумачення законності необхідно підходити з максимально широких позицій;

теорія розмежування категорій "законність управління" та "дисципліна у сфері управління". Обґрунтовано думку, що відмінність між ними встановити неможливо, оскільки дисципліна у переважній більшості випадків зводиться до необхідності виконання/дотримання вимог нормативних актів, тобто до законності;

визначення категорії "об'єкти громадського контролю", а також система останніх. Під об'єктами громадського контролю запропоновано розуміти результати роботи суб'єктів публічного управління, які можуть бути представлені як юридичні акти або фактичні дії (бездіяльність). Безпосередніми об'єктами громадського контролю названо нормативні та адміністративні акти, акти-дії, адміністративні договори та акти-плани, прийняті (вчинені) суб'єктами публічного управління;

погляд про необхідність поширення практики функціонування спостережних комісій при спеціальних виховних установах на діяльність органів внутрішніх справ. Необхідність такого кроку пояснюється щонайменше двома причинами: по-перше, органи внутрішніх справ мають право застосовувати заходи примусу, пов'язані з обмеженням свободи приватних осіб; по-друге, кількістю порушень прав людини і громадянина, що нині мають місце в практиці діяльності останніх (або органів внутрішніх справ);

концепція розширення меж дії інституту громадських спостерігачів. З огляду на існуючий рівень корупції у вищих навчальних закладах України, а також недостатній рівень фахової підготовки їх випускників запропоновано поширити дію інституту громадського контролю у формі громадського спостереження за підсумковою атестацією досягнень випускників вищих навчальних закладів України;

предмет громадської експертизи. Зроблено висновок, що громадська експертиза має поширюватися на: проекти нормативних та індивідуальних актів, які стосуються функціонування відповідного органу виконавчої влади, а також юридичні акти, що вже набули чинності; стан виконання органом виконавчої влади як законодавства в цілому, так і за окремими напрямками; стан виконання посадовими і службовими особами органу виконавчої влади державних та регіональних програм, які фінансуються з державного чи місцевого бюджетів; рівень інформаційної відкритості та прозорості діяльності органу виконавчої влади; іншу діяльність посадових і службових осіб органу виконавчої влади щодо якості виконання покладених на них функцій.

Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що вони можуть бути використані:

у науково-дослідній сфері для подальшої розробки теорії громадського контролю у публічному управлінні (акт впровадження Київського національного університету імені Тараса Шевченка від 11.03.2013 р.; акт впровадження Донецького юридичного інституту МВС України від 20.03.2013 р.);

у правотворчості для визначення основних напрямків розвитку та подальшого удосконалення нормативного забезпечення громадського контролю у публічному управлінні (акт впровадження Верховної Ради України від 09.07.2013 р., акт впровадження Івано-Франківської обласної державної адміністрації від 27.02.2013 р., акт впровадження Розівської районної державної адміністрації від 25.12.2012 р.);

у правозастосовній діяльності для підвищення ефективності діяльності громадськості, а також суб'єктів публічного управління у сфері організації та здійснення громадського контролю (акт впровадження Запорізької торгово-промислової палати від 10.04.2013 р.; акт впровадження Державної податкової інспекції Красногвардійського району м. Дніпропетровськ від 13.03.2013 р.; акт впровадження представника Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини в Житомирській області від 05.04.2013 р.; акт впровадження Херсонського окружного адміністративного суду від 20.03.2013 р.; акт впровадження Запорізької обласної ради від 07.03.2013 р.);

у навчальному процесі для підготовки лекцій, навчальних посібників, а також підручників з дисципліни "Адміністративне право України" (акт впровадження Національного університету державної податкової служби України від 23.05.2013 р.; акт впровадження Кримського економіко-правового інституту Міжнародного гуманітарного університету від 25.02.2013 р.; акт впровадження Одеського національного університету імені І.І. Мечникова від 18.03.2013 р.; акт впровадження Харківського національного університету внутрішніх справ від 22.03.2013 р.; акт впровадження Юридичного інституту Національного авіаційного університету від 01.03.2013 р.; акт впровадження Бердянського інституту державного та муніципального управління Класичного приватного університету від 08.04.2013 р.; акт впровадження Навчального-наукового інституту земельних ресурсів та правознавства Національного університету біоресурсів і природокористування України від 20.03.2013 р.).

Особистий внесок здобувача. Дослідження виконане дисертантом самостійно, з використанням новітніх здобутків вітчизняної та зарубіжної науки адміністративного права, усі викладені в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі власних досліджень автора.

Апробація результатів дисертації. Результати проведеного дослідження, його основні висновки й узагальнення було оприлюднено на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах, "круглих столах": "Молода наука" (м. Запоріжжя, 14-15 грудня 2012 р.); "Правова система України у світлі сучасних активних реформаційних процесів" (м. Київ, 15-16 грудня 2012 р.); "Сучасне правотворення: питання теорії та практики" (м. Одеса, 14-15 грудня 2012 р.); "Роль права у забезпеченні законності та правопорядку" (м. Запоріжжя, 31 серпня 2012 р.); "Теорія і практика сучасної правотворчої та правозастосовної діяльності" (м. Харків, 9-10 листопада 2012 р.); "Право, суспільство і держава: форми взаємодії" (м. Київ, 15-16 березня 2013 р.); "Держава і право в умовах глобалізації: реалії та перспектива" (м. Дніпропетровськ, 31 березня 2013 р.); "Перспективные направления развития современной юридической науки" (г. Симферополь, 16-17 марта 2013 г.); "Реформування законодавства України та розвиток суспільних відносин в Україні: питання взаємодії" (м. Ужгород, 30-31 березня 2013 р.); "Рівень ефективності та необхідність впливу юридичної науки на нормотворчу діяльність та юридичну практику" (м. Донецьк, 23-24 березня 2013 р.).

Публікації. Основні положення та результати дисертації відображені в монографії, 26 статтях, опублікованих у фахових виданнях, у тому числі зарубіжних, та 10 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою та характером дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять чотирнадцять підрозділів, висновків до кожного розділу і загальних висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 413 сторінок. Список використаних джерел налічує 541 найменування і займає 58 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими програмами, планами та темами, мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 "Загальнометодологічний аналіз концепції громадський контроль у публічному управлінні" складається з трьох підрозділів, у яких досліджено публічне управління як об'єкт громадського контролю, з'ясовано поняття та зміст громадського контролю як системного утворення, охарактеризовано ідеологічні та правові передумови громадського контролю у публічному управління.

Підрозділ 1.1 "Публічне управління як об'єкт громадського контролю" присвячено з'ясуванню сутності та змісту публічного управління, а також доведенню необхідності зарахування останнього до кола об'єктів громадського контролю.

Визначено особливості становлення та змістового наповнення категорії "державне управління". Наголошено, що переважна більшість сучасних підходів до тлумачення державного управління сформульована без урахування змісту принципу розподілу влади. Однак зараз державне управління слід аналізувати виключно через призму діяльності органів виконавчої влади, а також інших державних органів, які реалізують виконавчу владу.

Окрему увагу приділено вивченню сутності та змісту управлінської діяльності, що реалізується органами місцевого самоврядування. Доведено, що в Україні поряд із державним управлінням здійснюється також самоврядне або муніципальне управління, зміст якого складає діяльність органів місцевого самоврядування, спрямована на виконання покладених на них чинним законодавством обов'язків.

Проаналізовано основи управлінської діяльності суб'єктів делегованих повноважень. Охарактеризовано зміст інституту делегованих повноважень та запропоновано виділити у його змісті підінститут прямого делегування та підінститут опосередкованого делегування.

Публічне управління є комплексним поняттям, що містить у собі державне управління, самоврядне (муніципальне) управління та управління, яке здійснюється суб'єктами делегованих повноважень.

Процес реалізації публічного управління не повинен здійснюватись у "вільному", тобто безконтрольному режимі, оскільки це може призвести до узурпації влади. З огляду на це, обґрунтовано необхідність розглядати публічне управління як об'єкт державного та громадського контролю, останній з яких визнано основою функціонування демократичної та правової держави.

Підрозділ 1.2 "Громадський контроль як системне утворення: поняття та зміст" розпочато зі з'ясування сутності та змісту категорії "громадськість".

На підставі проведеного аналізу нормативних актів та наукової літератури зроблено висновок про відсутність сталої концепції тлумачення поняття "громадськість", запропоновано його авторське визначення.

Поглиблено розуміння категорії "громадський контроль", дано визначення такого контролю.

Проаналізовано основні наукові підходи до розуміння громадського контролю й зроблено висновок, що вони відрізняються переважно за таким елементом, як суб'єкт громадського контролю. Обґрунтовано неможливість відносити до суб'єктів громадського контролю парламенту, органів місцевого самоврядування, політичних партій, представлених у владі, громадських інспекторів, адвокатів. Зроблено проміжний висновок про те, що характерною рисою громадського контролю є те, що він здійснюється як окремими приватними особами, так і громадськими об'єднаннями, які є організаційно та функціонально незалежними від суб'єктів публічного управління.

Громадський контроль, з огляду на положення теорії систем, визнано системним утворенням, яке складається з таких елементів: міжнародний громадський контроль, політичний громадський контроль, неполітичний громадський контроль, громадський контроль, який здійснюється засобами масової інформації.

Розкрито зміст категорій "недержавний контроль", "цивільний контроль та громадський контролінг", а також встановлено їх співвідношення з громадським контролем.

У підрозділі 1.3 "Ідеологічні та правові передумови громадського контролю у публічному управління" наголошено на значенні громадського контролю для належного функціонування суспільства та держави. Акцентовано увагу на тому, що для підвищення ефективності останнього необхідним є існування його відповідних ідеологічних та правових передумов.

Досліджуючи ідеологічні передумови громадського контролю у публічному управлінні, автор наголошує, що такий контроль як явище може існувати лише у тій державі, де визнається пріоритет людини та її прав перед суб'єктами публічної влади. Обґрунтовано думку про необхідність виділення у системі суб'єктивних публічних прав приватних осіб права на їх участь у здійсненні громадського контролю. Зазначене право має знайти закріплення на конституційному рівні. Додатково до ідеологічних передумов громадського контролю зараховано право громадян брати участь у реалізації публічної влади. Окрему увагу приділено аналізу концепції громадянського суспільства, яку також покладено дисертантом у підґрунтя інституту громадського контролю.

Правові передумови громадського контролю у публічному управлінні досліджуються шляхом аналізу чинних вітчизняних та зарубіжних нормативних актів, які регулюють порядок організації та здійснення громадського контролю. Обґрунтовано необхідність розробки загальнодержавної концепції розвитку інституту громадського контролю, Закону України "Про громадський контроль", а також низки спеціалізованих законів, які б регламентували порядок здійснення громадського контролю за окремими сферами (напрямками) діяльності суб'єктів публічного управління.

Розділ 2 "Вітчизняний і зарубіжний досвід організації та здійснення громадського контролю у публічному управлінні" присвячено з'ясуванню історичних особливостей формування та розвитку інституту громадського контролю, загальній характеристиці громадського контролю за публічним управлінням у зарубіжних країнах, а також визначенню основних напрямків розвитку громадського контролю в Україні.

У підрозділі 2.1 "Громадський контроль у публічному управлінні за законодавством дореволюційної Росії" акцентовано увагу на необхідності вивчення історичних аспектів становлення інституту громадського контролю через призму історії розвитку вітчизняного адміністративного права.

Зроблено висновок, що громадський контроль на теренах нашої держави розвивався у межах трьох основних історичних етапів: дореволюційного, радянського та сучасного.

На дореволюційному етапі становлення інститут громадського контролю існував на теоретичному рівні, адже у ті часи лише починали формуватися наукові концепції, на підставі яких можна було б обґрунтувати право громадян здійснювати контроль за суб'єктами державного управління.

Дисертантом обґрунтовано думку, що інститут громадського контролю за російським публічним управлінням почав формуватись у межах права громадян на об'єднання у товариства та спілки; воно отримало у роботі детальний аналіз. Поряд з цим автор аналізує інститут мирних зібрань та інститут адміністративної скарги, розглядаючи їх як засоби громадського контролю.

Підрозділ 2.2 "Організація та здійснення громадського контролю у державному управлінні радянського періоду" присвячено вивченню особливостей становлення та розвитку інституту громадського контролю за радянським законодавством.

З посиланням на нормативні акти та наукові джерела обґрунтовано думку, що на перших етапах становлення радянського державного управління питання законності діяльності його апарату не відігравали принципової ролі, а відтак робило непотрібним громадський контроль. Подальший розвиток громадського контролю здійснювався у межах формування інституту адміністративної скарги, інституту професійних спілок, інституту робітничих та селянських кореспондентів, ці інститути детально проаналізовано у даному підрозділі.

Наприкінці 20-х - початку 30-х рр. інститут громадського контролю продовжив свій розвиток, що здійснювався у напрямку його "одержавлення", тобто громадський контроль розглядався як засіб, використовуваний державою для реалізації власних цілей. З огляду на викладене, акцентовано увагу на тому, що громадський контроль формувався та розвивався у вказані часи не як самостійний інститут, а лише як елемент інституту залучення громадськості до реалізації державного управління.

Окрему увагу приділено аналізу окремих форм (суб'єктів) громадського контролю, а саме: інституту адміністративної скарги, партійними та професійними організаціям, профспілкам, технічним інспекторам центрального комітету профспілок, громадським контролерам, громадським радам, виробничим цеховим та загальнозаводським нарадам, постійним комісіям місцевих Рад депутатів трудящих, спостережним комісіям за місцями позбавлення волі, Комітету народного контролю.

Підрозділ 2.3 "Громадський контроль за публічним управлінням у зарубіжних країнах: загальні засади організації та здійснення" розпочато з аналізу форм громадського контролю у публічному управлінні Російської Федерації.

Проаналізовано сутність, зміст та особливості нормативного регулювання діяльності громадської палати Російської Федерації, спостережних комісій за діяльністю закритих установ Федеральної служби виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Міністерства освіти, інституту представників громадськості у кваліфікаційних колегіях суддів. Окрему увагу приділено вивченню порядку проведення в Російській Федерації публічних слухань.

Вивчено передумови функціонування інституту громадського контролю у США та державах-членах Європейського Союзу. Зроблено висновок, що зазначений інститут є одним із засобів практичного втілення принципу прозорості та відкритості публічного управління.

Розглянуто окремі аспекти функціонування інституту громадського контролю у США та державах-членах Європейського Союзу. Досліджено інститут місцевих уповноважених з прав людини, інститут звернень громадян, інститут громадської участі (консультацій з громадськістю), інститут громадських рад.

У підрозділі 2.4 "Становлення та основні напрямки розвитку громадського контролю в Україні" зроблено спробу визначити перспективи розвитку громадського контролю у вітчизняному публічному управлінні.

Дисертантом наголошено, що в Україні дотепер відсутнє цілісне та системне розуміння інституту громадського контролю. З огляду на це обґрунтовано ідею щодо розробки комплексної державної концепції розвитку інституту громадського контролю. У межах даної концепції мають бути сформульовані також і основні напрями правового забезпечення громадського контролю. З посиланням на європейські юридичні акти доведено, що розвиток правового регулювання громадського контролю має здійснюватися у напрямку поширення його впливу на усі без винятку сфери публічного управління.

Сформульовано основні структурні елементи (розділи) державної концепції розвитку інституту громадського контролю, а також висловлено пропозиції щодо їх змістового наповнення. Обґрунтовано необхідність прийняття Закону України "Про мирні зібрання", а також удосконалення положень законів України "Про громадські об'єднання", "Про звернення громадян", "Про доступ до публічної інформації".

Важливим кроком у напрямку розвитку громадського контролю в Україні визнано також і систематизацію нормативних актів з питань громадського контролю. Уточнено зміст категорій "законодавство", "систематизація законодавства", "систематизація права". Висловлено авторські пропозиції щодо інкорпорації відповідних нормативних актів.

Розділ 3 "Структурні елементи інституту громадського контролю у публічному управлінні" присвячено розгляду ключових категорій інституту громадського контролю - мети, завдань, функцій, принципів, суб'єктів, об'єктів громадського контролю, а також форм та процедур його здійснення.

У підрозділі 3.1 "Мета, завдання та функції громадського контролю у публічному управлінні" сформульовані мета, завдання та функції громадського контролю для нормативного забезпечення його функціонування.

Зміст категорії "мета громадського контролю" розкрито через призму цілей, на досягнення яких спрямовано громадський контроль. Такими цілями названо: взаємообумовлену та спільну участь держави та приватних осіб у реалізації публічної влади; ефективну реалізацію публічного управління; сприяння розвитку громадянського суспільства.

Продемонстровано тісний зв'язок між метою та завданнями громадського контролю. Наголошено, що завдання контролю більшою мірою характеризують його соціальне покликання та призначення, а також є визначальними для подальшого формування функцій останнього. Запропоновано авторську систему завдань громадського контролю, детально проаналізовано ці завдання.

Аргументовано необхідність визначення функцій громадського контролю через призму вивчення суміжної категорії, якою названо функції державних органів (органів державної влади), з подальшим пристосуванням отриманих результатів до потреб дослідження. З'ясовано зміст категорії "функції державного органу", запропоновано перелік функцій громадського контролю.

Обґрунтовано необхідність закріпити у Законі України "Про громадський контроль" мету, завдання та функції громадського контролю.

У підрозділі 3.2 "Принципи організації та здійснення громадського контролю у публічному управлінні" уточнюється зміст категорії "принципи" та окреслюються особливості принципів громадського контролю у порівнянні з принципами інших видів соціального контролю. Запропоновано авторське визначення поняття "принципи".

Обґрунтовано думку про похідний характер принципів громадського контролю від принципів права, про їх зв'язок з принципами публічного управління та принципами державного контролю. Названі групи принципів піддано у підрозділі детальному аналізу. Виявлено специфіку впливу принципу верховенства права на формування та реалізацію громадського контролю.