Размещено на http://www.allbest.ru/

Адміністративно-правове забезпечення права на свободу слова в Україні та досвід Європейського Союзу

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В Україні демократизація суспільних відносин, інтеграція до Європейського Союзу (далі - ЄС) зумовлюють необхідність приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних та європейських принципів і стандартів, що базується на раціональному співвідношенні інтересів держави та особи. Історією доведено, що найбільш розвинутими в економічному та соціальному плані є ті держави, які, сповідуючи принцип вільного обігу інформації, ставлять свободу слова на найвищий щабель соціальних цінностей. Інформаційно насичений простір як результат здійснення свободи слова є тим середовищем, де кожна людина формується як особистість, держава зберігає свою демократичність, нація - самобутність, а людство - мир. Однак свобода слова, будучи одним із базових прав людини, не є абсолютним і обмежується у кожній країні по-різному, залежно від традицій та системи цінностей. За таких умов виникає потреба у вивченні, аналізі та узагальненні передового досвіду країн-держав ЄС у сфері правого забезпечення права на свободу слова й подальшого його впровадження у законодавство України.

Водночас аналіз адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова в Україні дозволяє стверджувати, що у багатьох випадках не в достатньому обсязі представлені, а то й взагалі відсутні, деякі юридичні засоби реалізації, охорони та захисту окремих елементів свободи слова, вільного висловлювання поглядів, вільного вираження переконань, а отже, і права, що розглядається, загалом. Огляд чинного національного законодавства з питань свободи слова виявив з-поміж його приписів такі, які є взаємно суперечливими, потребують коригування і внесення доповнень унаслідок змін, що відбулись у соціальному житті держави. Адже така ситуація подекуди здатна призводити до порушення права на свободу слова, його неправомірного обмеження та неможливістю повною мірою реалізувати, охороняти й захищати вказане основоположне право людини.

З огляду на викладене, необхідним постає розкриття концептуально-теоретичних засад адміністративно-правових відносин у сфері забезпечення права особи на свободу слова; вивчення кращих здобутків держав-членів ЄС у галузі його забезпечення та захисту, особливо тих країн, які нещодавно до нього приєдналися, оскільки політична й соціальна ситуація в них має багато спільного з українськими реаліями; дослідження питань сутності та значення адміністративно-правого забезпечення права на свободу слова в Україні, що включає в себе вироблення цілісної системи наукових поглядів та формулювання на цій основі пропозицій організаційно-правового характеру, спрямованих на підвищення ефективності реалізації вказаного права.

Окремим аспектам правового регулювання у сфері забезпечення та захисту права людини на свободу слова, на вільне вираження поглядів і переконань у галузево-предметній площині присвячені дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, а саме: С. Авак'яна, В. Авер'янова, Л. Алексєєвої, О. Андрійко, І. Арістової, О. Бандурки, В. Берже, К. Бєлякова, Ю. Битяка, В. Білоуса, І. Бородіна, В. Блюмкіна, М. Вербенського, А. Волкова, В. Гвоздєва, Ш. Голдмана, І. Голосніченка, Л. Гуцало, Т. Емерсона, М. Ентін, С. Єфремова, Б. Калініченко, Р. Калюжного, Ф. Кемпіса, В. Климова, А. Колодія, В. Колпакова, А. Комзюка, О. Кохановської, Н. Кушакової, Є. Кубка, Р. Ланденсона, К. Левченко, О. Логвиненко, М. Маковей, С. Максимова, В. Мункян, К. Настечко, О. Негодченка, О. Нестеренко, Н. Нижник, А. Олійника, В. Орлова, А. Пазенок, В. Погорілка, Т. Проценка, П. Рабіновича, Б. Райковського, В. Селіванова, В. Сікалова, В. Сіренка, В. Тація, Е. Тітко, Є. Тихонової, В. Туманова, Н. Тунян, Т. Хлівнюк, В. Цвєткова, О. Чуб, Ю. Шемшученка, І. Шопіної, М. Яніса, О. Ярмиша та ін.

Однак, незважаючи на інтенсивність досліджень, присвячених різним аспектам зазначеної проблематики, адміністративно-правове забезпечення права на свободу слова в Україні та досвід Європейського Союзу щодо забезпечення та захисту вказаного права предметом окремого наукового дослідження до сьогодні ще не було. Таким чином, вибір теми дисертації зумовили соціальна значущість досліджуваного питання, недостатній рівень його теоретико-методологічної розробленості, нагальна потреба в удосконаленні чинного законодавства України, з урахуванням досвіду країн ЄС щодо забезпечення права на свободу слова та усунення зловживань з боку органів державної влади щодо його обмеження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано відповідно до окремих положень Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки, затверджених Законом України від 9 січня 2007 року; п. 17 Пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2010-2014 років, затверджених наказом МВС України від 29 липня 2010 року № 347.

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, міжнародних правових документів, законодавства Європейського Союзу, відповідних підзаконних нормативно-правових актів, узагальнень практики їх реалізації, критичного опрацювання зарубіжних та вітчизняних сучасних наукових теорій розкрити сутність, значення та зміст адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова в Україні; дослідити стан забезпечення та захисту права на свободу слова в Європейському Союзі; розробити концептуально-теоретичні засади, пропозиції та рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності реалізації вказаного права в Україні та удосконалення відповідних нормативних актів у цій сфері. Визначена мета дослідження зумовила постановку та розв'язання таких завдань:

- розкрити ціннісну природу права на свободу слова, особливості його розвитку, законодавчого закріплення і адміністративно-правового регулювання в Україні та країнах Європейського Союзу;

- проаналізувати зміст адміністративно-правових відносин у сфері забезпечення права на свободу слова;

- дослідити поняття адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова в Україні ;

- визначити коло органів державної влади, які уповноважені забезпечувати право на свободу слова в Україні;

- проаналізувати основні елементи адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова в Україні;

- висвітлити адміністративно-правові гарантії забезпечення права особи на свободу слова в Україні та Європейському Союзі і на підставі опрацьованого матеріалу запропонувати шляхи усунення проблем під час їх реалізації;

- визначити та охарактеризувати поняття, сутність та структуру адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова;

- проаналізувати на основі узагальненого досвіду країн Європейського Союзу проблеми забезпечення права кожного на свободу слова в Україні у світлі суспільного розвитку та поглиблення європейської інтеграції;

- розробити пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення теоретико-правових засад і практики забезпечення права кожного на свободу слова та окреслити шляхи удосконалення національного законодавства.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі правового забезпечення та реалізації права на свободу слова в Україні та Європейському Союзі.

Предмет дослідження - адміністративно-правове забезпечення права на свободу слова в Україні та досвід Європейського Союзу.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання, а їх застосування зумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в поєднанні їх соціального змісту і юридичної форми. Для досягнення наукової об'єктивності результатів дисертантом використовувався весь комплекс загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Так, застосування історико-правового методу дало змогу простежити розвиток права на свободу слова з часу його виникнення й існування в різні періоди історичного розвитку суспільства як на території України, так і в інших країнах (підрозділ 1.1). Методи аналізу та синтезу використовувались для з'ясування поняття і сутності права на свободу слова в Україні та ЄС (підрозділ 1.2). Провести аналіз правової термінології та правових категорій у сфері забезпечення права на свободу слова дозволило застосування формально-логічного методу дослідження (підрозділи 1.2, 1.3, 2.3). Системний метод використовувався для визначення поняття, сутності та структури адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова (підрозділи 2.1, 2.2). Розробка пропозицій щодо вдосконалення та розвитку адміністративно-правового механізму забезпечення права на свободу слова була здійснена за допомогою методу моделювання (підрозділи 2.1, 2.2). Застосування статистичного, структурно-логічного та компаративного методів дозволили визначити напрями удосконалення нормативно-правового забезпечення реалізації права на свободу слова в Україні (підрозділи 3.1-3.3), а зроблені висновки та пропозиції ґрунтуються на вимогах формальної логіки з урахуванням визначеності, несуперечності, послідовності й обґрунтованості суджень та здійснення в межах загальнотеоретичних і адміністративно-правових конструкцій з використанням понятійного апарату правової науки.

Нормативну базу дослідження складають міжнародні нормативно-правові акти, законодавство України, законодавство ЄС та держав-членів ЄС з досліджуваної теми.

Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять узагальнення статистичних матеріалів, які характеризують стан забезпечення права на свободу слова як в Україні, так і в ЄС, аналіз політико-правових публікацій, довідкових видань, узагальнення правозастосовної практики в досліджуваній сфері.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним із перших у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням, присвяченим теоретичним і практичним проблемам адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова в Україні та вивченню відповідного досвіду ЄС, у якому сформульовано й аргументовано низку наукових положень, ідей, висновків, що мають наукову новизну і виносяться на захист. Основні з них такі:

вперше:

- сформульовано авторське визначення поняття адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова, під яким слід розуміти систему взаємопов'язаних і взаємодіючих правових засобів та заходів, спрямованих на створення умов, необхідних для повноцінного здійснення права на свободу слова у вигляді його визнання, гарантованості, реалізації, охорони, захисту та відновлення у разі порушення; проаналізовано складові елементи цього механізму: адміністративно-правові норми, правовідносини, принципи, стадії забезпечення права особи на свободу слова, адміністративно-правові гарантії, юридичні факти, акти застосування норм права, правосвідомість і правова культура;

- на основі аналізу закріплених в національному законодавстві, законодавстві держав-членів ЄС та в міжнародних правових документах категорій «право на свободу думки», «право на свободу слова», «право на вільне вираження поглядів», «право на вільне вираження переконань» та інших пов'язаних із ними термінів та понять надано авторське визначення дефініції «право на свободу слова»;

- визначено адміністративно-правове забезпечення права на свободу слова як сукупність адміністративно-правових норм, якими регулюються суспільні відносини, пов'язані з реалізацією та забезпеченням цього права, його охорони і захисту, а також практики реалізації цих норм шляхом здійснення органами державної влади і місцевого самоврядування відповідної адміністративної діяльності, в межах їх повноважень, наданих Конституцією України та іншими законодавчими актами. Встановлено елементний склад адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова та розкрито їх зміст;

- доведено, що внутрішня здатність людини як суверенного суб'єкта до вільного, не обмеженого будь-якими зовнішніми чинниками самовизначення, зумовлює можливість її творчої самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору свободи слова як особливої визначеності людського буття;

удосконалено:

- систему юридичних гарантій забезпечення права на свободу слова, що містить національні нормативно-правові та міжнародно-правові заходи, механізм здійснення яких дасть змогу реалізувати вказане право людини;

- класифікацію державних органів влади України відповідно до визначених законодавством повноважень згідно з оновленим законодавством (спеціальні й загальні);

- наукову позицію щодо характеристики таких елементів адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова як: реалізація, охорона та захист;

? теоретичне обґрунтування необхідності адаптації міжнародних стандартів забезпечення права на вільне вираження переконань та напрями їх реалізації в нормах національного права України;

дістали подальшого розвитку:

? питання щодо запровадження у складі Верховного Суду України колегії з інформаційних спорів та свободи слова, а також застосування прецедентів Європейського Суду з прав людини при вирішенні спорів, пов'язаних із захистом права на свободу вираження;

- обґрунтування, що в процесі розвитку української та європейської цивілізацій в міжнародному праві склалася система норм гарантування та забезпечення права на свободу слова, які в подальшому знайшли своє закріплення в універсальних і регіональних міжнародних договорах з основоположних прав та свобод людини;

? аналіз досвіду країн Європейського Союзу щодо правого забезпечення та захисту права на свободу слова та розуміння шляхів його імплементації в Україні;

- пропозиції щодо удосконалення Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), Законів України «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних», «Про звернення громадян», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про основи національної безпеки України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про засади запобігання і протидії корупції» та ін., а також прийняття Інформаційного кодексу України й Адміністративно-процедурного кодексу України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

- у науково-дослідній діяльності теоретичні положення, пропозиції і висновки дисертації можуть стати базою для розробки й удосконалення концептуальних законодавчих засад, спрямованих на забезпечення права кожного на свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (акт впровадження від 30.10.2013 р.);

- у сфері правотворчості - для удосконалення низки законодавчих та підзаконних актів, зокрема Законів України «Про доступ до публічної інформації», «Про інформацію», «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» тощо (акт впровадження від 14.01.2014 р. № 04-15/13-137);

- у правозастосовній діяльності - для поліпшення практичної діяльності посадових та службових осіб органів державної влади щодо забезпечення права громадян на свободу слова;

- у навчально-методичній роботі - матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних посібників, підручників, викладанні загальної частини курсу адміністративного та інформаційного права, спецкурсів за магістерськими програмами (акт впровадження від 22.01.2014 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації, теоретичні та практичні висновки, узагальнення і пропозиції оприлюднені в доповідях та повідомленнях на: Міжнародній науково-практичній конференції науково-практичній конференції «Шляхи реформування правової системи України» (м. Луцьк, 8 жовтня 2013 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Право на життя: аспекти реалізації» (м. Чернівці, 22-23 листопада 2013 р.); IV Всеукраїнської науково-теоретичній конференції «Проблемні питання стану дотримання захисту прав людини в Україні» (м. Київ, 5 грудня 2013 р.); «круглому столі», присвяченому 65-й річниці прийняття Загальної декларації прав людини (м. Київ, 6 грудня 2013 р.); Міжнародній науково-практичної конференції «Актуальні проблеми прав людини, держави та вітчизняної правової системи» (м. Дніпропетровськ, 27-28 грудня 2013 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертаційної роботи відображено у п'яти наукових статтях, з яких чотири опубліковані у наукових фахових виданнях України, одна - у закордонному фаховому науковому виданні, а також у п'яти тезах доповідей за матеріалами науково-практичних конференцій.

Структура та обсяг дисертації відповідає предмету, меті, завданням та методології дослідження й дає можливість детально розкрити тему. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які охоплюють вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел, що складається з 205 найменувань. Загальний обсяг дисертації становить 212 сторінок, з них основний текст - 190 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі дається загальна характеристика роботи, обґрунтовуються актуальність теми дослідження, зазначається її зв'язок з науковими програмами, планами, визначаються його мета та завдання, об'єкт, предмет, методологічні та теоретичні засади, висвітлюється наукова новизна, формулюються теоретичне і практичне значення одержаних результатів, ступінь їх апробації.

Розділ 1 «Теоретико-правова характеристика адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова в Україні та практика Європейського Союзу» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Генеза права на свободу слова в країнах демократії» зазначається, що перші складові поняття свободи слова зародилися ще у Стародавній Греції - рівність, свобода, незалежність людини як критерії можливості висловлення особистої позиції, яка спрямована на пізнання себе та навколишнього світу. Значний внесок у розробку, правове оформлення й законодавче введення в життя принципів свободи слова, вільного висловлення внесли гуманісти епохи Відродження й Реформації, мислителі Просвітництва, ліберали ХVIII-ХIХ ст. Разом з тим, тільки буржуазна епоха приступилася до конкретного втілення принципів свободи слова в життя.

Початком законодавчого унормування свободи слова можна вважати «Біль політичних прав», 1689 р. - частину неписаної Конституції Великої Британії. Прикладом для наслідування багатьма європейськими країнами стали Декларація прав людини та громадянина, 1789 р. і Конституція Франції, 1791 р. Так, положення щодо свободи слова та друку з певними обмеженнями, а також заборона цензури знайшли своє втілення у конституціях: Бельгії 1831 р., Нідерландів 1848 р., Пруссії 1850 р., Португалії 1826 р., Швейцарії 1848 р. та ін.

Вказується на те, що розвиток свободи слова на території сучасної України впродовж багатьох століть, починаючи від занепаду Київської Русі у середині ХІІІ ст. відбувався за надзвичайно складних умов, які визначалися специфікою геополітичного простору, впливом різних державних устроїв, політичних та релігійних центрів. У період з 1917 до 1920 рр. кожен українець мав право на свободу оголошувати свої думки й «пересвідчення всяким способом», «не був обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, скільки він не переступав при тім постанов карного права». За радянських часів склалася вкрай несприятлива ситуація зі свободою слова, друку та інформаційною відкритістю влади, і загалом була набагато гіршою ніж у Російській імперії, про що свідчать історичні джерела. Сучасний період лібералізації правового регулювання свободи слова характеризується значними позитивними змінами у механізмі гарантування його реалізації. Вперше в історії нашої держави Конституція України 1996 р. підтвердила право кожного на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, визначила вимоги до обмеження його здійснення, закріпила заборону цензури.

Підкреслюється, що кожна країна ЄС, незважаючи на ідентичність основних принципових підходів щодо забезпечення свободи слова, по-своєму вирішує цю складну проблему, виходячи з певних традицій, історичного, політичного досвіду та умов свого розвитку, місця й функціональної ролі вказаного основоположного права людини у житті тієї чи іншої держави.

У підрозділі 1.2 «Поняття і сутність права на свободу слова в Україні та Європейському Союзі» наголошується, що свобода слова, як одна з найважливіших і невід'ємних свобод людини, як загальнолюдська соціальна й духовна цінність виступає конкретним виявом свободи особи в суспільстві, важливим правовим принципом у державі. Внутрішня здатність людини як суверенного суб'єкта до вільного, не обмеженого якимись зовнішніми чинниками самовизначення, зумовлює можливість творчої її самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору свободи слова як особливої визначеності людського буття.

Звертається увага на те, що свобода слова та право на свободу слова - поняття хоча і дуже близькі за змістом, проте не тотожні. Суб'єктивне право на свободу слова як явище юридичне - це основне, невід'ємне, природне право суб'єкта вільно поширювати інформацію, яке потрібне для її існування та нормального розвитку і підлягає вузькому колу обмежень, що необхідні в демократичному суспільстві для охорони та захисту прав інших суб'єктів, ці обмеження мають бути закріплені у законі та мати законну мету. Право на свободу слова в об'єктивно-юридичному розумінні - це сукупність загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою, які регулюють суспільні відносини з приводу поширення інформації. За своєю загальносоціальною сутністю право на свободу слова є природним, основним, невід'ємним, активним правом людини та інших суб'єктів (об'єднань людей, держави, народу, нації та людства загалом).

Усі конституції демократичних держав світу закріплюють свободу слова, однак сам термін «свобода слова» застосовують не всі. Так, Україна, Російська Федерація, Швеція, Словацька Республіка його використовують, а наприклад конституції Австрії, Німеччині, Іспанії, Нідерландів, Франції, Португалії, Болгарії, Угорщини, Румунії, Естонії, Литви використовують інший термін, а саме: «свобода вираження думки, переконань, поглядів». Крім того, термін «свобода вираження» застосовується здебільшого у сфері міжнародного права, є підпорядковуючим, об'єднувальним, узагальнюючим відносно свободи слова, свободи преси, свободи інформації та інших похідних від родового слова «свобода» видових понять, а останні, відповідно, - є підпорядкованими. Свобода вираження виходить за межі свободи слова, інформації, преси, засобів масової інформації, журналістики загалом.

Акцентується увага на тому, що джерела, в яких містяться міжнародні стандарти свободи слова, можна поділити на універсальні міжнародні акти, прийняті ООН (Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права) та документи регіонального характеру, які прийняті в рамках європейських міжнародних організацій - Ради Європи, ОБСЄ, ЄС (Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Декларація про свободу слова й інформації, Політична декларація про засоби масової інформації в демократичному суспільстві, Хартія Європейського Союзу про основні права).

У підрозділі 1.3 «Елементи адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова» правове забезпечення права на свободу слова розкривається як уніфікована система правових засобів утвердження, реалізації, охорони, захисту та відтворення цього права, що закріплені у нормативно-правових актах кожної конкретної держави-члена ЄС. У свою чергу, поняття адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова в Україні розкривається через систему таких взаємозалежних та взаємопов'язаних елементів як: юридичне закріплення цього права, створення умов для його фактичного втілення, реалізацію, охорону, захист та відновлення у разі порушення.

Розглянувши низку концепцій і позицій щодо змісту понять «забезпечення», «правове забезпечення», «адміністративно-правове забезпечення» автором виявлено, що у більшості випадків науковці формулюючи поняття «правове забезпечення прав і свобод людини» ігнорують двоєдину сутність терміна «забезпечення», а саме як процесу і як стану. Обґрунтовано, що вказане поняття слід розкривати саме через конструкцію утвердження, створення умов, тобто сприяння реалізації, охорону, захист та відновлення у разі порушення.

Звертається увага на те, що правом на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може користуватися кожен, не зважаючи на те, чи є він громадянином України чи ні, адже це право закріплене в Конституції України і наша держава зобов'язалася його гарантувати так само, як й інші основоположні права людини. Українське суспільство усвідомило необхідність утвердження загальновизнаних норм свободи слова, прийнятих міжнародною спільнотою, що підтверджується не лише ратифікацією міжнародних документів та приведенням у відповідність до них національного законодавства, а включенням цього права до програмних документів більшості політичних партій та громадських об'єднань.

У роботі дається авторське визначення понять «адміністративно-правова охорона права на свободу слова», «адміністративно-правовий захист права на свободу слова», «адміністративно-правові засоби захисту права на свободу слова», «адміністративно-правові способи захисту права на свободу слова».

До способів захисту права на свободу слова, які мають адміністративно-правовий характер автор відносить: право на оскарження; судовий контроль та нагляд щодо захисту цього права громадян; загальний нагляд прокуратури, представництво прокурором інтересів громадян в адміністративному судочинстві.

Наголошується, що форма захисту права на свободу слова передбачає відновлення його у разі порушення через вжиття особою, право якої порушене, активних дій до порушника шляхом звернення за захистом до відповідних державних органів (юрисдикційна форма) або самостійно (позаюрисдикційна форма). Захист права на свободу слова складається із двох частин: захист за внутрішньодержавним правом та захист за міжнародним правом.

Розділ 2 «Адміністративно-правовий механізм забезпечення права особи на свободу слова в Україні та Європейському Союзі» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Поняття, сутність та структура адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова» зазначається, що адміністративно-правовий механізм забезпечення прав та свобод особи деякі науковці ототожнюють з механізмом адміністративно-правового регулювання під яким розуміють сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права, а також вплив на відносини, що виникають в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Недоліком ототожнення механізму адміністративно-правового регулювання із простою сукупністю правових засобів є відсутність певної системоутворюючої ознаки, яка надавала б імпульс руху зазначеному механізму. Якщо розглядати адміністративно-правовий механізм забезпечення права особи на свободу слова через теорію механізму адміністративно-правового регулювання і як його складову, то під ним треба розуміти систему адміністративно-правових засобів, спрямовану на врегулювання суспільних відносин у процесі реалізації кожним права на свободу слова, а його складовими будуть адміністративно-правові норми, адміністративно-правові відносини, правореалізація і законність. Автором доведено, що адміністративно-правовий механізм є значно ширшим за змістом, ніж механізм адміністративно-правового регулювання, і його складовими є не лише перелічені, а й інші елементи.

Дається авторське визначення адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова, розкривається його зміст.

Доведено, що державні органи влади, що уповноважені забезпечувати реалізацію права на свободу слова в Україні, різною мірою беруть участь у забезпеченні права на свободу слова, відповідно до обсягу повноважень.

Звертається увага на те, що міжнародні механізми забезпечення та захисту права на свободу слова включають з одного боку, систему юридичних норм, прийнятих міжнародною спільнотою у вигляді міжнародних конвенцій чи пактів, в яких закріплене право на свободу вираження як основоположне право людини, а з іншого - систему організаційних інструментів та процедур, що діють на міжнародному рівні з метою виявлення (моніторингу), вивчення й запобігання порушенням міжнародно-визнаних норм і стандартів щодо свободи слова та вільного вираження поглядів. З огляду на це, усі міжнародні механізми захисту права на свободу слова поділяються на конвенційні (нормативні) та інституційні. Найбільш досконалим та ефективним з-поміж усіх механізмів захисту права на свободу слова є європейський конвенційний та інституційний механізми.

Наголошується, що обмеження на свободу слова мають відповідати трьом міжнародно-правовим вимогам: легітимності, необхідності та доцільності, які повинні бути чітко виписані в національному законі, зрозумілими та гарантувати правовий захист від довільного втручання з боку влади, мають бути необхідними в демократичному суспільстві, під яким Європейський суд з прав людини розуміє панування плюралізму та верховенства права, а також повинні відповідати встановленим міжнародним правом цілям.

У підрозділі 2.2 «Характеристика складових адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова» зазначається, що складовими частинами механізму адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова виступають елементи, які значною мірою впливають на його ефективність, а саме: адміністративно-правові норми, правовідносини, принципи, стадії забезпечення права особи на свободу слова, гарантії, юридичні факти, акти застосування норм права, правосвідомість і правова культура.

У роботі сформульовано авторські визначення понять «адміністративно-правові норми» та «адміністративно-правові відносини» у сфері забезпечення права на свободу слова. Проаналізовано адміністративно-правові норми, які відрізняються своєю регулюючою спрямованістю та юридичним змістом, викладені в законах, указах, постановах та інших нормативно-правових актах, забезпечують чіткість і ефективність адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова.

Розкриваються принципи як складова адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова, що засновані на міжнародних і внутрішньодержавних законах та стандартах. Окремо звертається увага на Йоганнесбурзькі принципи, які ґрунтуються на міжнародних і регіональних правових нормах і стандартах захисту прав людини, державній практиці, а також на загальних принципах права, визнаних міжнародною спільнотою, згідно з якими «кожен може вільно висловлювати свої думки, але зобов'язаний діяти в межах закону, не порушувати прав інших осіб і не завдавати їм шкоди».

Проаналізувавши такий елемент адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова як стадії, автор виділяє декілька логічно взаємопов'язаних етапів та дає їм характеристику.

Наголошується на подвійній природі юридичного факту, зокрема як факту-реальності та факту-моделі. Під юридичним фактом як елементом адміністративно-правового механізму забезпечення права особи на свободу слова пропонується розуміти обставини, які визнані нормами права і прямо чи опосередковано відображені в законодавстві, при цьому зазначається, що юридичний факт не здійснює додаткового моделювання правовідносин, які виникають з приводу забезпечення права на свободу слова, оскільки таке конкретне правовідношення та його нормативна модель є якісно різними рівнями, а перенесена нормативна модель є трансформованою моделлю.

Розкрито сутність правової свідомості та правової культури як елементів вказаного адміністративно-правового механізму. Підкреслюється, що рівень правової свідомості та правової культури українців щодо забезпечення права на свободу слова все ще залишається на низькому рівні у порівнянні з європейськими державами. Проте найбільше занепокоєння викликає рівень правової культури молоді, адже саме від неї залежить утвердження в Україні засад правової держави з пріоритетом прав і свобод людини та верховенства закону. Першочерговими завданнями молодіжної політики в Україні повинні стати розвиток правового виховання у навчальних закладах усіх рівнів з урахуванням досвіду високорозвинутих країн щодо забезпечення права на свободу слова та потреб сучасного суспільства, пропаганда законослухняної поведінки, вивчення причин виникнення деформацій правосвідомості молоді та розробка рекомендацій відносно її підвищення.

У підрозділі 2.3 «Гарантії забезпечення права особи на свободу слова в Україні та Європейському Союзі» на підставі проведення аналізу теоретичних понять і особливостей практичного застосування гарантій забезпечення права на свободу слова сформулювано і обґрунтувано відповідну систему та особливості функціонування окремих її елементів.

Автор під гарантіями пропонує розуміти сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, що спрямовані на справжню реалізацію права кожного на свободу слова, на усунення можливих причин та перешкод його неповного або неналежного здійснення і захист вказаного права від порушень. Такі фактори є досить різноманітними й стосовно процесу забезпечення права на свободу слова виступають як умови, засоби, способи, прийоми та методи. Мається на увазі, що забезпечення права на свободу слова передбачає створення державою таких умов, за яких його реалізація будь-ким є безперешкодною й максимально ефективною, охорона здійснюється з метою запобігання найменшій можливості його порушення, а захист від вчиненого порушення сприяє відновленню вказаного права та притягнення винних осіб до відповідальності.

У роботі, з урахуванням висловлених в юридичній літературі загальних класифікацій гарантій, запропоновано систему правових гарантій забезпечення права на свободу слова поділяти на загальні та спеціальні гарантії, а в залежності від функціональної спрямованості - на гарантії реалізації, гарантії охорони і гарантії захисту права на свободу слова. Під загальними гарантіями слід розуміти економічні, політичні, ідеологічні та організаційні умови й передумови, що створюють реальну можливість здійснення права кожним на свободу слова, у свою чергу під спеціальними - юридичні норми, що визначають умови і порядок реалізації права на свободу слова, а також засоби його охорони та захисту.

Визначено та проаналізовано організаційно-правові гарантії забезпечення права на свободу слова під якими варто розуміти діяльність держави, всіх її органів, посадових осіб, громадських організацій та політичних партій, засобів масової інформації, а також міжнародних правозахисних організацій у сфері правотворчості, правозастосування, правоохорони, спрямованої на створення сприятливих умов для реального користування кожним правом на свободу слова, а також надання надійних засобів його захисту.

Стверджується, що хоч Основний Закон України й гарантує кожному право на свободу думки і слова, однак це право є не абсолютним і може бути обмежене. Автором запропоновано закріпити на законодавчому рівні, що право на свободу слова пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, які передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, територіальної цілісності, з метою запобігання злочинам, для охорони здоров'я чи суспільної моралі, для захисту прав і свобод, для запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом або для підтримання авторитету і безсторонності суду. А також вказати, що здійснення свободи вираження поглядів в літературі, мистецтві та наукових дослідженнях має бути вільним від будь-яких обмежень.

Розділ 3 «Шляхи удосконалення адміністративно-правового забезпечення права на свободу слова у світлі тенденцій суспільного розвитку та поглиблення європейської інтеграції» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Напрями імплементації досвіду країн Європейського Союзу щодо забезпечення та захисту права людини на свободу слова в законодавство України» зазначається, що потреба участі людини у справах держави і суспільства, а також участь держав у процесах світової спільноти та необхідність зворотного зв'язку між ними, розширили рамки поняття «свобода слова». Право особи, яке на початку стосувалося самої свободи думки, коли людина мала право на власні погляди та переконання, залишаючись компонентом свободи слова, стало вбирати в себе поняття «свобода вираження», тоді людина вже могла передавати свої погляди іншим членам суспільства, а згодом охопило можливість людини самій отримувати інформацію, що стосувалася як її особисто, так й інших членів суспільства й була пов'язана з іншими ідеями, думками, висловлюваннями. З'явилася потреба виходу з традиційного терміну «свобода слова», яке розумілося лише як право вільно говорити, і у конституціях більшості країн ЄС почали використовувати терміни «свобода вираження поглядів», «свобода вираження переконань», які означають і свободу мати будь-які власні погляди, і свободу передавати свої погляди іншим членам суспільства, і свободу отримувати інші ідеї, думки, висловлювання. Зміна акцентів, обов'язків держави призвела і до зміни термінології з «свободи» на «право», й до застосування терміна «право на свободу вираження», оскільки йшлося вже не про те, щоб не втручатися в приватне життя особистості, а про те, щоб забезпечити цій особистості, як члену суспільства права безперешкодно дотримуватися власних переконань, мати доступ до джерел інформації, здійснювати її пошук незалежно від кордонів, а також захищати використовувані джерела інформації.

Наголошується, що ЄС як інтеграційне об'єднання 28-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання, є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес.

У роботі висвітлені питання, що стосуються регулювання й контролю влади із забезпечення свободи слова, які здійснюється системою законодавства держав-членів ЄС. Зазначається, що у таких країнах, як Австрія, Болгарія, Іспанія, Італія, Естонія, Латвія, Німеччина, Нідерланди, Франція, Швеція та ін. свобода вираження поглядів закріплена письмово в конституціях цих держав. Захист права кожного на отримання необхідної інформації передбачено у конституціях таких країн як Нідерланди, Іспанія, Швеція, а суди Франції та Німеччини звертаються до положень конституції для забезпечення такої гарантії. Відносно забезпечення поваги до приватності зазначається, що воно передбачено у законодавстві більшості держав-членів ЄС та полягає у забороні поширення інформації про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, коли приватне життя пов'язане із здійсненням такою особою публічних функцій, владно-розпорядчих повноважень, і якщо така інформація є суспільно значущою. Водночас право на відповідь чи спростування за наявності необхідних для реалізації цих прав підстав не передбачено лише законодавством Нідерландів.

Передумовами ефективності трансформаційних процесів щодо входження нових країн до європейського правового простору є втілення європейських гуманітарних стандартів, цінностей, зокрема, поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини, які визначено в Гельсінському Заключному акті та Паризькій хартії для нової Європи, а також в інших відповідних документах щодо захисту прав людини, серед них Загальна декларація прав людини ООН і Європейська конвенція з прав людини та основоположних свобод тощо.

Наголошується, що одним із пріоритетів зовнішньої політики України поряд з гарантуванням конституційних прав і свобод людини, захистом державного суверенітету, територіальною цілісністю є інтеграція у європейський політичний, економічний та правовий простір. Наша держава продемонструвала готовність продовжувати проведення політичних, соціально-економічних, правових та інституційних реформ з метою посилення економічної інтеграції та політичної асоціації з ЄС. Продовжується втілення заходів щодо реформування інформаційної сфери згідно з рекомендаціями Парламентської Асамблеї Ради Європи та ЄС, в тому числі щодо поліпшення нормативно-правової бази, які сприяють свободі слова, а також роботі журналістів, створення суспільного телерадіомовлення та підвищення рівня незалежності засобів масової інформації.

У підрозділі 3.2 «Проблеми адміністративно-правового забезпечення права особи на свободу слова в Україні та шляхи їх вирішення» стверджується, що конституційне та законодавче регулювання права особи на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір, не повністю узгоджується із міжнародними нормативно-правовими актами, а нинішній стан реалізації вказаних конституційних положень хоч і забезпечується розвиненою нормативно-правовою базою, зокрема, Законами України, Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України та ін., однак частина законодавчої бази містить певні неузгодженості й протиріччя та потребує уточнення, а розміщення значного масиву норм щодо інформації в кодифікованому законодавстві, зокрема, в цивільному, адміністративному, кримінальному, ускладнює їх пошук, аналіз і узгодження для практичного застосування.

Запропоновано внести зміни до ч. 1 і ч. 2 ст. 34 Конституції України з метою приведення їх редакції у відповідність зі ст. 10 Європейської конвенції з прав людини та доповнити ч. 3 для гарантування юридичного забезпечення свободи вираження поглядів. Зазначається, що запровадження такої конституційної заборони вимагає встановлення у галузевому законодавстві юридичної відповідальності за її порушення. Водночас зважаючи на те, що ст. 34 закріплює свободу будь-яких переконань, пропонується доповнити її новою частиною, в якій закріпити загальну заборону звільняти від обов'язків перед державою або відмовлятися від виконання закону за мотивами переконань, у тому числі, й релігійних. Наголошується, що підстави для такої відмови мають бути чітко визначені законом, оскільки на практиці можуть виникати ситуації, коли людина відмовлятиметься від виконання обов'язків перед державою, посилаючись не лише на свої релігійні переконання, а на інші.

Здійснюючи реформи щодо подальшого вдосконалення, систематизації і адаптації до європейських нормативно-правових актів у сфері забезпечення права на свободу слова, доступу до інформації, суспільного мовлення, діяльності друкованих ЗМІ тощо, Україна не повинна вдаватися до сліпого та неадаптованого до національних реалій копіювання досвіду країн-членів ЄС, хоча безперечно доцільність його врахування й узагальнення буде сприяти удосконаленню адміністративно-правого забезпечення права на свободу слова. Виділено та проаналізовано декілька напрямів оптимізації адміністративно-правового забезпечення права кожного на свободу слова в Україні.

Незважаючи на певні теоретико-правові та нормативні досягнення щодо забезпечення права на свободу слова і на інформацію, у в роботі висвітлюються такі проблеми як: наявність цензури (відкритої і прихованої), яка спрямовується на захист інтересів та іміджу окремих політичних сил і політиків (особливо в галузі телебачення і радіомовлення); існування фактів перлюстрації; прослуховування телефонних розмов; беззастережність Інтернету, який може, з одного боку, посилити загрозу для державних таємниць, особистої конфіденційної інформації громадян, а з іншого, збільшити залежність національного інформаційного простору від зарубіжної продукції, чужої інформаційної політики; наявність фактів переслідування журналістів за їх професійну і творчу діяльність, замахів на них та їхнє майно; приховування від громадян інформації, якої вони потребують; суперечливість норм законів України «Про звернення громадян», «Про доступ до публічної інформації» в частині притягнення посадових та службових осіб до юридичної відповідальності з нормами КУпАП та ін.

З метою забезпечення свободи слова та інформаційної діяльності, задоволення духовно-культурних, професійних та інших запитів громадян запропоновано внести зміни до ст. 212-3 КУпАП «Порушення права на інформацію», оскільки це право виявляється лише як збирання, а використання, поширення та зберігання в ній не відображені, отже не відповідає ч. 2 ст. 34 Конституції України і Закону України «Про інформацію».

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу міжнародних актів, чинного законодавства ЄС, України та держав-членів ЄС, узагальнень практики їх реалізації, теоретичного осмислення низки зарубіжних та наукових праць, автором сформульовані висновки, пропозиції та рекомендації, спрямовані на підвищення ефективності реалізації права кожного на свободу слова та удосконалення адміністративно-правового забезпечення цього права в Україні. Основні з них такі:

1. Під свободою слова слід розуміти правовий інститут міжнародного права та національних правових систем, який складається з правових норм, що мають на меті забезпечити право особи вільно думати про різні суб'єкти, об'єкти, явища, відносини та відомості, на підставі її уявлень і переконань, освіти, психологічного стану й середовища, в якому вона живе, а також можливість вільно виражати свої думки у словесній чи знаковій формах, вільно збирати, зберігати, використовувати, поширювати та отримувати інформацію у будь-якій формі, будь-якого змісту та обсягу, в межах, визначених чинним законодавством.

2. У результаті проведеного аналізу повноважень органів державної влади щодо забезпечення права на свободу слова запропоновано поділити їх за такими критеріями: 1) ті, для яких право на свободу слова є пріоритетом їх створення і діяльності - спеціальні; 2) ті, для яких забезпечення права на свободу слова, поруч із забезпеченням основних функцій, є факультативним - загальні. Акцентовано увагу на відсутності правової регламентації взаємодії і координації між державними органами щодо забезпечення права на свободу думки.

3. Адміністративно-правове забезпечення права на свободу слова - це сукупність адміністративно-правових норм, якими регулюються суспільні відносини, пов'язані з реалізацією цього права, його охороною і захистом, а також практикою реалізації цих норм шляхом здійснення органами державної влади і місцевого самоврядування відповідної адміністративної діяльності, в межах їх повноважень, наданих Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Елементами адміністративно-правого забезпечення права на свободу слова є чинне національне законодавство України, у тому числі, й ратифіковані у встановленому порядку міжнародно-правові акти, де проголошується як свобода слова в цілому, так і окремих її елементів (свобода думки, вільного вираження власних поглядів, свобода вираження переконань); адміністративно-правові засоби реалізації; адміністративно-правові засоби охорони; адміністративно-правові засоби, способи і форми захисту права на свободу слова та його відновлення у разі порушення.

4. Адміністративно-правова реалізація права на свободу слова як регламентована адміністративно-правовими нормами сукупність дій суб'єктів адміністративно-правового забезпечення, спрямована на втілення вказаного права у життя за допомогою різних правових явищ, інструментів, заходів, а також контролю за дотриманням всіма суб'єктами, що беруть участь у його здійсненні, положень нормативно-правових актів у сфері утвердження свободи слова.

5. Адміністративно-правова охорона права на свободу слова - це цілеспрямована діяльність державних органів, установ та організацій з метою створення та забезпечення належних умов для вільного вираження кожним своїх поглядів та переконань, крім випадків, передбачених чинним законодавством України, а також виявлення та припинення порушень цього права, усунення перешкод для його реалізації і притягнення винних до адміністративної відповідальності.

6. Адміністративно-правовий захист права на свободу слова можна охарактеризувати як правозастосовну та правоохоронну владну діяльність державних органів щодо забезпечення дотримання свободи слова в Україні, а також систему принципів, норм, засобів, способів та заходів, спрямованих на припинення незаконного посягання на право особи вільно виражати свої погляди та переконання, ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при його здійсненні, а також відновлення у разі порушення і притягнення винних до адміністративної відповідальності.

Адміністративно-правовими засобами захисту права на свободу слова є сукупність різних за своєю сутністю та призначенням правових явищ, інструментів, які спільно вирішують завдання щодо недопущення порушень вказаного права, а також здійснення активних заходів протидії реальному порушенню та відновлення у разі його порушення.

Під адміністративно-правовими способами захисту права на свободу слова слід розуміти врегульовану адміністративно-правовими нормами діяльність уповноважених органів та їх посадових осіб, спрямовану на правильне розуміння та застосування діючого законодавства, що визначає право кожного на свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань, а також процес відновлення цього права і вплив на правопорушника, за допомогою засобів примусового характеру.

7. Адміністративно-правовий механізм забезпечення права особи на свободу слова - це система взаємопов'язаних і взаємодіючих правових засобів, спрямованих на створення умов, необхідних для повноцінного здійснення права на свободу слова у вигляді його визнання, гарантованості, реалізації, охорони та захисту та відновлення у разі порушення.