Доведено, що адміністративно-господарські правовідносини можуть носити двоїсту правову природу, яка характеризується тим, що певна їх частина побудована за принципом влади та підпорядкування, у той час як інша заснована на засадах рівності правового статусу їх учасників.

З урахуванням системного аналізу особливостей адміністративно-господарських правовідносин виділено їх види - владні адміністративно-господарські відносини, сервісні адміністративно-господарські відносини, договірні адміністративно-господарські правовідносини, координаційні адміністративно-господарські відносини. Виокремлено ознаки, які характеризують адміністративно-господарські правовідносини і відрізняють останні від адміністративних та господарських правовідносин.

Як додаткові ознаки адміністративно-господарських відносин названо: владний характер (проявляється у випадку, коли відносини виникають унаслідок видання обтяжувального адміністративного акта); домінування публічного інтересу; зв'язок з реалізацією публічних завдань; зовнішньо-організаційне спрямування.

У підрозділі 3.2 "Суб'єкти адміністративно-господарських правовідносин" досліджено питання суб'єктів адміністративно-господарських правовідносин, виділено їх групи та з'ясовано особливості участі останніх в адміністративно-господарських відносинах. Наголошено, що основними суб'єктами названих відносин є органи публічної адміністрації та суб'єкти господарювання.

Суб'єкти, які реалізують публічну функцію, утворюють взаємопов'язану та взаємоузгоджену систему, до складу якої, крім органів держави та місцевого самоврядування, варто включати публічно-правові установи, публічно-правові фонди та суб'єктів делегованих повноважень. Названі суб'єкти можуть функціонувати на загальнодержавному та місцевому рівнях. Сформовано повний перелік таких суб'єктів.

Особливу увагу приділено з'ясуванню правового статусу національних комісій регулювання природних монополій як учасників адміністративно-господарських відносин. Висловлено пропозиції, спрямовані на приведення нормативних актів, які регулюють діяльність названих комісій, у відповідність до Конституції України.

Розглянуто особливості участі в адміністративно-господарських відносинах місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, публічно-правових установ, публічно-правових фондів та суб'єктів делегованих повноважень. Проведено розмежування адміністративно-господарської та господарської компетенції окремих з названих суб'єктів.

Визначено також види суб'єктів господарювання, які беруть участь в адміністративно-господарських відносинах, та сформульовано їх характерні риси, що дозволяють відрізняти останніх від інших учасників суспільних відносин, які виникають у сфері господарювання

У підрозділі 3.3 "Права та обов'язки суб'єктів адміністративно-господарських відносин" розкрито специфіку та взаємозалежність прав і обов'язків суб'єктів адміністративно-господарських відносин.

На підставі аналізу наукових джерел та чинного законодавства зроблено висновок про відсутність системності у вирішенні питань класифікації та взаємоузгодження прав та обов'язків суб'єктів адміністративно-господарських відносин. Це не сприяє ефективному правовому регулюванню управління економікою, перешкоджає належному визначенню прав та обов'язків суб'єктів, порушує права приватних осіб. З метою усунення зазначених недоліків проведено систематизацію прав та обов'язків суб'єктів адміністративно-господарських відносин.

Функції суб'єктів публічної адміністрації формують їх правовий статус, зокрема впливають на визначення їх прав та обов'язків. У суб'єктів публічної адміністрації при виконанні функції публічного регулювання економіки між правами і обов'язками немає відмінностей, що дозволяє вести мову про наявність у них правообов'язків. Запропоновано поділяти права і обов'язки суб'єкта публічної адміністрації на загальні та спеціальні.

Окрему увагу приділено правам та обов'язкам суб'єктів господарювання, оскільки навколо їх виконання та реалізації будуються правовідносини, в яких останні беруть участь. Наголошено на тому, що формування системи прав та обов'язків приватних осіб як учасників публічних правовідносин здійснюється з врахуванням можливості забезпечення публічною адміністрацією досягнення публічного інтересу. Система прав та обов'язків суб'єктів господарювання як учасників адміністративно-господарських відносин у певній мірі є похідною від системи прав та обов'язків суб'єктів публічної адміністрації, задіяних у публічному регулюванні економіки. З урахуванням цього зроблено висновок, що дієвість та результативність правообов'язків суб'єктів публічної адміністрації може бути забезпечена лише за умови їх кореспондування з правами та обов'язками суб'єктів господарювання.

Акцентовано увагу на тому, що обов'язки суб'єкта господарювання повинні являти собою мінімальні чітко визначені вимоги, які можуть висуватись до нього з боку суспільства. Перелік обов'язків суб'єктів господарювання має бути максимально стислим.

У підрозділі 3.4 "Юридичні факти як підстави виникнення, зміни та припинення адміністративно-господарських відносин" вказано на двоєдину природу юридичних фактів у системі правового регулювання суспільних відносин. Наголошено на необхідності розглядати юридичні факти у матеріальному та юридичному аспектах. Окремо розглянуто питання про детермінацію юридичних фактів, з якими пов'язані виникнення, зміна та припинення адміністративно-господарських відносин, зроблено висновок, що останні викликаються до життя: загальними соціальними передумовами; особливими передумовами; передумовами одиничного характеру.

У підрозділі доведено, що адміністративно-господарські відносини виникають, змінюються та припиняються лише на підставі правомірних дій. Встановлено, що юридичні факти, які викликають виникнення, зміну та припинення публічних правовідносин, у тому числі адміністративно-господарських відносин, принципово відрізняються від юридичних фактів, які викликають виникнення, зміну та припинення приватноправових відносин.

Проаналізовано окремі види юридичних фактів, які спричиняють виникнення, зміну та припинення адміністративно-господарських відносин.

Через призму вивчення категорії "адміністративний акт" встановлено особливості та види адміністративно-господарських актів, які, на думку дисертанта, займають центральне місце у системі юридичних фактів, що детермінують адміністративно-господарські правовідносини. З огляду на існуючі проблеми у сфері підготовки та видання адміністративних актів взагалі та адміністративно-господарських актів зокрема висловлено думку про необхідність прийняття Закону України "Про правові акти органів виконавчої влади".

Наступним видом юридичних фактів у сфері, що розглядається, названо адміністративно-господарський договір. У підрозділі дано авторське визначення цього договору, сформульовано його ознаки та види.

Окрема увага приділена аналізу адміністративно-господарських актів-дій, які також спричиняють виникнення, зміну та припинення адміністративно-господарських відносин. Названо види таких актів-дій. Висловлено думку про необхідність формалізації адміністративно-господарських актів-дій в адміністративно-процедурному кодексі.

Розділ 4 "Інструменти участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах" присвячено аналізу правових інструментів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах.

У підрозділі 4.1 "Прямі (адміністративні) механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах" доведено, що суб'єкти публічної адміністрації, які здійснюють публічне управління сферою господарювання, для виконання покладених на них обов'язків видають обтяжувальні адміністративні акти, які є центральним елементом прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах з урахуванням принципу верховенства права, доцільності та економічної ефективності.

До переліку прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах віднесено інститути: антимонопольного регулювання; регулювання цін та тарифів; державного контролю та нагляду за господарською діяльністю. Кожен з названих інститутів піддано детальному вивченню; сформульовано низку пропозицій теоретичного та практичного характеру, спрямованих на підвищення ефективності їх дії.

Обґрунтовано наступні пропозиції: кодифікувати антимонопольне законодавство України шляхом розробки Антимонопольного кодексу України; делегувати частину функцій Антимонопольного комітету України на виконання приватним особам; внести зміни до назви та змісту глави 21 Господарського кодексу України, спрямованих на розмежування державного регулювання ціноутворення, з одного боку, та державної тарифної політики, - з іншого; закріпити у Законі України "Про ціни та ціноутворення" принципи публічного регулювання цін та тарифів; посилити правовий статус працівників Державної інспекції України з контролю за цінами; конкретизувати у Законі України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" процедури організації та проведення контрольних заходів.

Окрема увага у підрозділі приділена вирішенню проблеми розмежування адміністративної та господарської юрисдикції щодо вирішення спорів, пов'язаних з оскарженням дій, рішень та бездіяльності суб'єктів державного контролю (нагляду) у сфері господарювання

У підрозділі 4.2 "Організаційні інструменти участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах" проаналізовано основні організаційні інструменти участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах, які складають зміст публічно-сервісної діяльності останньої.

До організаційних інструментів віднесено таке: реєстрація суб'єктів господарювання; ліцензування; патентування; квотування, стандартизація та сертифікація.

Розглянуто основні проблеми правового регулювання реєстрації суб'єктів господарювання. Наголошено, що нині у нормативних актах з питань реєстрації суб'єктів господарювання не закріплено принципи належного урядування; запропоновано внести відповідні зміни до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", а також доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею, яка встановлювала б адміністративну відповідальність державних реєстраторів за порушення вимог зазначеного Закону.

Сьогодні інститут ліцензування охоплює занадто широку сферу діяльності суб'єктів господарювання. З огляду на це, запропоновано змінити концепцію названого інституту та виходити з того, що ліцензуванню мають підлягати тільки ті види діяльності, які можуть завдати шкоди публічним інтересам, поставити під загрозу права, свободи та законні права приватних осіб.

Проаналізовано зміст інституту ліцензування. Доведено, що ліцензування являє собою один з різновидів адміністративної процедури, якому притаманні всі ознаки останньої. Зроблено висновок про недосконалість законодавчого формулювання категорії "ліцензування", сформульовано авторське визначення цієї категорії. Запропоновано внести зміни до Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (закріпити перелік принципів ліцензування; розмежувати окремі види адміністративних процедур, які мають місце у сфері ліцензування; закріпити як загальні строки адміністративної процедури, так і строки вчинення окремих процедурних дій).

Досліджено сутність та зміст інституту патентування господарської діяльності. Зазначений інститут являє собою архаїчний спосіб публічного регулювання економіки, який перетинаючись з ліцензуванням та оподаткуванням, обмежує підприємницьку активність приватних осіб. Висловлено думку про недоцільність його подальшого існування.

Висвітлено зміст та особливості інституту квотування. Зазначено, що на сьогодні назріла необхідність прийняття спеціального законодавчого акта з питань квотування товарів та послуг. У такому нормативному акті мають знайти закріплення усі необхідні процедурні аспекти такої діяльності, починаючи від принципів квотування товарів та послуг та закінчуючи відповідальністю держави за порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

Наведено аргументи на користь внесення змін до Господарського кодексу України або прийняття окремого закону України, в якому було б встановлено процедури визначення та затвердження нормативів та лімітів. Сформульовано думку, що нормативи та ліміти, особливо у тих сферах господарювання, які завдають шкоди навколишньому природному середовищу, мають затверджуватися виключно законами.

Зараз інструменти сертифікації і стандартизації виконують фіскальну функцію і застосовуються до широкого кола суб'єктів господарювання, що є неприпустимим в умовах ринкової економіки. Доведено, що у даній сфері необхідно провести чітку межу між обов'язковими та необов'язковими для застосування технічними нормами (регламентами, стандартами, кодексами усталеної практики, технічними умовами).

Підрозділ 4.3 "Фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах" присвячено аналізу фінансових механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах, які охарактеризовано як способи опосередкованого впливу держави на ринок. Сформульовано особливості фінансових механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах у порівнянні з механізмами прямого та організаційного впливу, які було досліджено у попередніх підрозділах дослідження.

Фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах мають набути чіткого та всебічного правового регулювання, насамперед за рахунок норм адміністративно-господарського права. На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про можливість віднесення до фінансових механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах інституту дотацій, інституту субсидій, інституту компенсацій, інституту фінансових (інвестиційних, податкових) пільг.

Проаналізовано сутність та правові засади кожного з названих інститутів та визначено основні проблеми їх правового регулювання. З метою усунення виявлених недоліків та подальшого розвитку адміністративно-господарського законодавства запропоновано на законодавчому рівні визначити: випадки та умови заборони надання субсидій, дотацій та/або податкових пільг суб'єктам господарювання; механізми перевірки дотримання процедур надання фінансової допомоги суб'єктам господарювання; спрощену та ускладнену процедуру надання фінансової допомоги суб'єктам господарювання, яка має залежати від розміру фінансової допомоги; види фінансової допомоги, які можуть отримувати суб'єкти господарювання; процедуру інвентаризації наданої суб'єктам господарювання фінансової допомоги, а також результатів її використання.

Обґрунтовано необхідність прийняти Закон України "Про фінансову допомогу суб'єктам господарювання".

У підрозділі 4.4 "Публічне господарювання як форма реалізації адміністративно-господарських відносин" досліджено публічне господарювання як форму реалізації адміністративно-господарських відносин. Підкреслено, що зазначена діяльність вимагає чіткого правового регулювання, оскільки у разі її неконтрольованого здійснення можуть уповільнитися темпи економічної активності приватних суб'єктів господарювання. Зроблено висновок, що зміст та обсяги господарської діяльності суб'єктів публічного права залежать від тих завдань, які ставить перед собою держава на певному етапі свого історичного розвитку. Регулювання такої діяльності здійснюється одночасно як нормами публічного, так і нормами приватного права, перші з яких представлені нормами адміністративно-господарського права.

Досліджено зміст та особливості інституту державного замовлення, який визначено як основний засіб публічного (державного) регулювання економіки. Зроблено висновок, що зазначений інститут потребує своєї деталізації, адже законодавець деякі напрямки інституту державного замовлення виводить за межі категорії "задоволення пріоритетних державних потреб". З метою подолання вказаних суперечностей запропоновано внести зміни до ч.1 ст.13 Господарського кодексу України.

Акцентовано увагу на тому, що інститут державного замовлення повинен існувати у двох вимірах: зовнішньоорганізаційному та внутрішньоорганізаційному.

Детально проаналізовано правову природу державного замовлення, піддано критиці існуючі точки зору щодо віднесення зазначеного інституту тільки до приватного права. Підтримано позицію тих науковців, які вказують, що у сфері державного замовлення існують як публічні (адміністративні), так і приватні відносини. Їх вивчення має здійснюватися не комплексно, а ізольовано. Доведено, що публічні елементи інституту державного замовлення мають складати предмет вивчення адміністративно-господарського права, тоді як приватноправові, - приватногосподарського права.

Висновки

У роботі здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у розробленні на основі аналізу чинного законодавства України, відповідних підзаконних нормативних актів, узагальнення практики їх реалізації, а також вивчення вітчизняних та зарубіжних теорій концепції адміністративно-господарського права як елементу системи адміністративного права України. У результаті проведеного дослідження сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Доведено, що господарська діяльність являє собою одну з тих сфер, в якій знаходить прояв публічний інтерес, викликаний до життя економічними потребами усього суспільства. Інакше кажучи, у правовій системі держави виникають та розвиваються норми, спрямовані на забезпечення реалізації такого публічного інтересу. Їх головним розробником та застосовником стає держава в особі відповідних публічних інституцій. Отже, саме публічні інтереси закладають підґрунтя для реалізації державою економічної функції. Разом з цим, не можна забувати і про приватні інтереси, які посідають вагоме місце у сфері економіки. Але вони, як випливає з викладеного, мають у своїй основі зовсім іншу природу, тому й регулюються правовими нормами іншої правової природи, - нормами приватного права.

У сфері функціонування суб'єктів господарювання виникають та розвиваються діалектично пов'язані приватні та публічні інтереси, які, відповідно, регулюються нормами приватного та публічного права, кожні з яких доцільно віднести до окремої галузі права. Таким чином, у системі українського права насамперед мають бути виділені підсистема приватного та підсистема публічного права.

Обґрунтовано доцільність підрозділити господарське право на три складові елементи або, краще сказати, підгалузі права, з наданням їм самостійного статусу: адміністративно-господарське право, приватногосподарське право та кримінально-господарське право. Необхідність розмежування названих правових утворень викликана тим, що вплив на економіку здійснюється за допомогою як норм приватного, так і норм публічного права.

Зроблено висновок, що адміністративно-господарське право має увібрати у себе усі ті норми, які визначають, з одного боку, правовий статус та організацію діяльності суб'єктів публічної адміністрації, задіяних у реалізації економічної функції держави, а з іншого, - порядок взаємодії між ними та суб'єктами господарської діяльності.

Доведено, що адміністративно-господарське право, сформоване у межах системи адміністративного права, вміщає у собі усі риси та особливості останнього. Процес формування адміністративно-господарського права став логічним наслідком, з одного боку, визнання українськими вченими-правниками теорії поділу права на приватне та публічне як першооснови формування системи національного права, а з іншого, - подальшої диференціації норм особливого адміністративного права, пов'язаної з формуванням у межах системи останнього нових підгалузей права, однією з яких, власне, і є адміністративно-господарське право. Диференціація підгалузей особливого адміністративного права має здійснюватися відповідно до функцій, які виконуються суб'єктами публічної адміністрації.

Під адміністративно-господарським правом запропоновано розуміти сукупність правових норм, які регулюють відносини, що складаються між публічною адміністрацією та суб'єктами господарювання щодо виконання публічною адміністрацією покладених на неї законодавством обов'язків (функцій).

Встановлено, що система адміністративно-господарського права являє собою поєднання взаємозв'язаних писаних та неписаних норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, які виникають за участю публічної адміністрації та суб'єктів господарювання. Що ж до системи адміністративно-господарського законодавства, то вона виступає спільністю, у межах якої об'єднані лише писані норми адміністративно-господарського права.

Наголошено, що система адміністративно-господарського права являє собою цілісне утворення, яке складається з адміністративно-господарських норм (писаних та неписаних), об'єднаних у відповідні правові інститути. Разом з цим названа система є структурним утворенням системи українського права, у межах якої вона входить до підсистеми адміністративного права, яке, у свою чергу, є елементом підсистеми публічного права.

Встановлено, що адміністративно-господарське право складається з окремих правових інститутів, які закладають правову основу для певних напрямків діяльності суб'єктів публічної адміністрації, що утворюють зміст функції публічного регулювання економіки.

Аргументовано висновок, що джерела адміністративно-господарського права, з огляду на відхід від теорії позитивного права, визнання принципу верховенства права, а також євроінтеграційні прагнення України, утворюють розгалужену систему. Перше місце у системі джерел адміністративно-господарського права відведено правовим актам Європейського Союзу. На національному рівні джерела адміністративно-господарського права утворюють дві основні групи: групу писаних джерел адміністративно-господарського права (національні правові акти) та групу неписаних джерел адміністративно-господарського права (судове право, норми моралі, звичаї, традиції).

Сформульовано передумови використання норм звичаєвого права для регулювання адміністративно-господарських відносин, якими є таке:

багаторічна, безперервна та одноманітна практика функціонування публічної адміністрації на підставі звичаю;

упевненість представників публічної адміністрації та приватних осіб, яких стосується звичай, у його пов'язаності правом. Слід особливо наголосити на тому, що саме усі учасники адміністративно-господарських відносин, а не лише ті, що наділені публічними повноваженнями, мають бути переконані у правовій природі звичаю;

наявність законодавчих меж для регулювання адміністративно-господарських відносин на підставі правового звичаю. Чинне законодавство має передбачати можливість заповнення наявних прогалин нормами звичаєвого права, однак останні не можуть змінювати чинні правові акти.

Доведено, що здійснення систематизації адміністративно-господарського законодавства дасть можливість: а) у стислий період часу охопити увесь величезний масив юридичної нормативної інформації з питань публічного впливу на економіку; б) здійснити реальні кроки до усунення виявлених суперечностей та прогалин у сфері адміністративно-господарського регулювання суспільних відносин; в) суттєво спростити правозастосовну діяльність; г) підвищити загальну правову культуру учасників адміністративно-господарських відносин; д) систематизація адміністративно-господарського права здатна справити позитивний вплив на підготовку майбутніх юристів; ж) завдяки систематизації адміністративно-господарського права може бути полегшене створення класифікаторів правової інформації, на підставі яких формуються електронні бази даних чинних правових актів, які є запорукою успішної та оперативної роботи будь-якого юриста.

Зроблено висновок, що систематизація адміністративно-господарського права, з огляду на наявність великої кількості його джерел, має здійснюватися на різних рівнях:

1) систематизація законодавчих актів (міжнародні правові акти, європейські правові акти, законодавство України);

2) систематизація підзаконних вітчизняних правових актів;

3) систематизація судового права з питань адміністративно-господарського регулювання суспільних відносин.

Доведено, що державний вплив на сферу господарювання у Російській імперії на перших етапах здійснювався виключно у примусово-репресивних формах. Держава сама вирішувала, який напрямок господарської діяльності та в яких формах має розвиватися. Що ж до інтересів приватних осіб, які були задіяні у цьому процесі, то вони до уваги не бралися та під час прийняття відповідних державних рішень не враховувалися.

Зроблено історичний екскурс і встановлено, що у законодавстві Російської імперії, шляхом прийняття нових нормативних актів або внесення змін до раніше прийнятих, наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. розбудовувалися механізми державної підтримки розвитку окремих галузей господарської діяльності, які мали на меті усунення юридичних та (або) економічних перешкод для зайняття відповідними видами діяльності. Влада використовувала такі інструменти: дозволи; свідоцтва; привілеї на винаходи; пільги; кредитування; нагляд.

Акцентовано увагу на тому, що формування радянського права на засадах заперечення теорії поділу права на приватне та публічне призвело до того, що правовий статус суб'єктів управління сферою господарювання, а також механізми їх діяльності регулювалися виключно нормами адміністративного права. Зазначені правові норми було об'єднано у межах відповідного розділу Особливої частини радянського адміністративного права - інституту управління народним господарством, який містив у собі положення, що регулювали державне управління промисловістю, сільським та лісовим господарством, заготівельною галуззю, транспортом та зв'язком, торгівлею, будівництвом, житлово-комунальним господарством.

З'ясовано, що зміст адміністративно-господарського права країн Європейського Союзу становить сукупність адміністративно-господарських норм, покликаних, по-перше, регулювати порядок створення та функціонування суб'єктів публічної адміністрації, відповідальних за інфраструктурне та інформаційне забезпечення, планування, нагляд, управління та сприяння розвитку економіки та, по-друге, регламентувати правовідносини, що виникають між суб'єктами економічної діяльності та публічною адміністрацією.

Доведено існування нині у сфері господарювання правовідносин, які принципово відрізняються від господарських правовідносин. Особливість таких правовідносин полягає у тому, що в їх межах відбувається публічне регулювання економіки, що здійснюється суб'єктами публічної адміністрації шляхом використання адміністративно-правового інструментарію. Таким чином, відносини, які виникають, змінюються та припиняються у зв'язку із застосуванням такого інструментарію, мають ознаки адміністративних правовідносин. Водночас адміністративно-правові відносини здатні набувати специфічних рис, які обумовлюються сферою їх виникнення. Виходячи з цього, доцільно вести мову про наявність адміністративно-господарських правовідносин, яким властиві ознаки публічно-правових та адміністративно-правових відносин.

Обґрунтовано ідею щодо існування чотирьох основних видів адміністративно-господарських відносин:

1) владних адміністративно-господарських відносин (пов'язані із застосуванням до суб'єктів господарювання примусових заходів);

2) сервісних адміністративно-господарських відносин (виникають у зв'язку зі сприянням суб'єктам господарювання у реалізації їх правового статусу);

3) договірних адміністративно-господарських відносин (виникають, змінюються та припиняються у зв'язку з укладанням та виконанням адміністративних договорів між публічною адміністрацією та суб'єктами господарювання);

4) координаційних адміністративно-господарських відносин (виникають у разі використання публічною адміністрацією приватноправових засобів (інструментів) для реалізації покладених на неї обов'язків у сфері публічного регулювання економіки).

Визначено ознаки, властиві адміністративно-господарським відносинам: виникають лише у разі, якщо суб'єкти публічної адміністрації діють у спосіб та у межах, встановлених Конституцією та законами України; домінування публічного інтересу; дані відносини пов'язані з реалізацією публічних завдань, тобто тих завдань, які відносяться до виключної компетенції суб'єктів публічного права - держави в особі її органів або органів місцевого самоврядування; ці відносини мають тільки зовнішньоорганізаційне спрямування, тобто вони, на відміну від звичайних адміністративних правовідносин, не можуть виникнути у внутрішньоорганізаційній діяльності публічної адміністрації.

Наголошено на тому, що суб'єкти адміністративно-господарських відносин являють собою розгалужену мережу, діючи на загальнодержавному та місцевому рівнях. Загальнодержавний рівень суб'єктів публічної адміністрації представлений центральними органами виконавчої влади. До суб'єктів загальної компетенції місцевого рівня відносяться місцеві державні адміністрації, а до суб'єктів спеціальної компетенції, - територіальні утворення центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу місцевих державних адміністрацій. Окремими суб'єктами адміністративно-господарських відносин може бути виділено органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим.

Доведено, що суб'єктами адміністративно-господарських відносин, з огляду на сутність та зміст останніх, можуть бути, з одного боку, суб'єкти публічної адміністрації, а з іншого, - суб'єкти господарювання, тобто учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Встановлено, що суб'єкти публічної адміністрації, задіяні у публічному регулюванні економіки, наділяються повноваженнями або компетенцією, тобто певним колом прав та обов'язків, закріплених в адміністративно-господарських нормах. Ці права та обов'язки є похідними від прав та обов'язків, визначених у нормах адміністративного права, отже, вони володіють усіма ознаками останніх.

Окремо акцентовано, що оскільки правовий статус суб'єктів публічної адміністрації визначається також і нормами загального адміністративного права, то останні, поряд із спеціальними, мають ще й загальні правообов'язки. Перелік таких правообов'язків нині у систематизовану вигляді не представлений, що пояснюється перш за все не кодифікованістю адміністративного законодавства. У зв'язку з цим загальні правообов'язки публічної адміністрації можуть бути визначені через аналіз норм Конституції України, Закону України "Про звернення громадян", Закону України "Про доступ до публічної інформації" та Кодексу адміністративного судочинства України.

Права суб'єктів господарювання як учасників адміністративно-господарських правовідносин повинні кореспондуватися з обов'язками суб'єктів публічної адміністрації. Перелік обов'язків суб'єктів господарювання порівняно з їх правами має бути суттєво меншим. Необхідним є також і належне нормативне закріплення обов'язків суб'єктів господарювання, оскільки: а) нормативне закріплення обов'язків сприяє стабілізації правового статусу суб'єктів господарювання, робить їх більш впевненими у спілкуванні із суб'єктами публічної адміністрації; б) сприяє звуженню меж дискреційних повноважень суб'єктів публічної адміністрації; в) створює перепони для необґрунтованого та безпідставного притягнення суб'єктів господарювання до юридичної відповідальності.

Обґрунтовано думку, що юридичні акти є категорією, тісно пов'язаною з відповідною галуззю права. Кожна галузь права закладає правову основу для "власних" юридичних актів, які, у свою чергу, виступають основною для виникнення, зміни та припинення відповідних правовідносин. Викладене однаковою мірою стосується також і адміністративно-господарських правовідносин, які, як наслідок, виникають, змінюються та припиняються на підставі адміністративно-господарських актів.

Адміністративно-господарські акти, будучи підвидом адміністративних актів, володіють усіма ознаками, властивими останнім, а саме: адміністративно-господарські акти є підзаконними, тобто приймаються з дотриманням правил юридичної субординації правових актів; адміністративно-господарські акти стосуються конкретної ситуації та конкретного суб'єкта господарювання, з яким публічна адміністрація вступає у правовідносини; адміністративно-господарські акти носять офіційний характер; адміністративно-господарські акти спрямовуються насамперед на виконання завдань та функцій, які покладаються на суб'єктів публічної адміністрації, відповідальних за здійснення публічного управління економікою; адміністративно-господарські акти мають зовнішню дію, тобто стосуються відносин суб'єктів публічної адміністрації з іншими суб'єктами адміністративно-господарських відносин; адміністративно-господарські акти можуть спрямовуватися на виконання різних завдань, покладених на суб'єктів господарювання, а саме: забезпечувати реалізацію управління; оформлювати факт надання адміністративної послуги; сприяти (фінансово, організаційно тощо) суб'єктам господарювання в їх діяльності.

Наведено аргументи щодо доцільності групування адміністративно-господарських актів за двома основними підставами, тісно пов'язаними з провадженням адміністративного судочинства. Першою з таких підстав є суб'єкт видання адміністративно-господарського акта. Необхідність класифікації адміністративно-господарських актів за цією підставою пояснюється тим, що врахування даного факту є важливим для правильної визначеності підсудності того або іншого публічно-правового спору. Другою підставою для класифікації названих актів слід розглядати пов'язані з їх виданням правові наслідки. За цим критерієм виділяються обтяжувальні, сприяльні адміністративно-господарські акти, а також адміністративно-господарські акти подвійної дії. Необхідність такого підходу до групування названих актів пояснюється потребою у чіткому визначенні змісту позовних вимог, які формулюються в адміністративному позові, що, однак, може бути зроблено лише після повного та правильного розуміння сутності оспорюваного адміністративно-господарського акта.

До альтернативних інструментів діяльності публічної адміністрації, які викликають виникнення, зміну та припинення адміністративно-господарських відносин, віднесено адміністративно-господарський договір та адміністративно-господарський акт-дію.

Аналіз чинних нормативних актів, які регулюють форми та порядок участі суб'єктів публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах, огляд практики діяльності таких суб'єктів, а також опрацьовування наукової літератури дає підстави для висновку про можливість віднесення до переліку прямих (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах такі інститути: антимонопольного регулювання; регулювання природних монополій; планування та прогнозування економічного розвитку; регулювання цін та тарифів; господарського нагляду (контролю).

Для посилання ефективності дії (адміністративних) механізмів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах запропоновано ряд змін до чинного законодавства, зокрема реформування правового статусу та діяльності Антимонопольного комітету України, частина його функції має бути передана на виконання приватним особам; внесення змін до назви та змісту Глави 21 Господарського кодексу України, спрямованих на розмежування державного регулювання ціноутворення та державної тарифної політики; доповнення Закону України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" положенням про те, що рішення суб'єктів державного контролю (нагляду), які спрямовуються на заборону, обмеження або припинення діяльності суб'єктів господарювання, мають пройти попередню судову перевірку на відповідність їх закону, тобто адміністративний суд має дати дозвіл на застосування до суб'єктів господарювання примусових заходів.

Основними рисами організаційних інструментів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах названо те, що вони застосовуються не за ініціативою публічної адміністрації, а внаслідок відповідного звернення суб'єкта господарювання; їх вплив на суб'єктів господарювання має опосередкований характер, він не тягне за собою примушення їх до певної діяльності (рішень чи бездіяльності); наслідком застосування організаційних інструментів є розширення сфер (можливостей) функціонування суб'єктів господарювання. Інакше кажучи, зазначені організаційні інструменти носять для їх правового статусу не обмежувальний, а навпаки розширювальний характер.

Аналіз правових актів, які регламентують взаємовідносини публічної адміністрації та суб'єктів господарювання, дозволив до переліку організаційних інструментів діяльності останньої віднести: реєстрацію суб'єктів господарювання; ліцензування; патентування; стандартизацію та сертифікацію.

З метою поліпшення ефективності організаційних інструментів участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах запропоновано: у Законі України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" закріпити принципи належного урядування; доповнити Кодекс України про адміністративні правопорушення статтею, яка передбачала б адміністративну відповідальність державних реєстраторів за порушення вимог Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", зокрема строків проведення державної реєстрації суб'єктів господарювання; доповнити Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" переліком принципів ліцензування (ліцензійної процедури); прийняти спеціальний законодавчий акт з питань квотування товарів та послуг; спеціальний законодавчий акт з питань визначення (формування) нормативів та лімітів.

Наголошено, що заходи сприяння розвитку економіки або фінансові механізми участі публічної адміністрації в адміністративно-господарських відносинах принциповим чином відрізняються від відповідних прямих та організаційних механізмів. Їх головна особливість та специфіка полягає у тому, що вони, фактично, розширюють правовий статус суб'єктів господарювання. Це досягається або через надання фінансової підтримки останнім, або через звільнення їх від сплати обов'язкових платежів. Завдяки такій політиці держава може досягати одночасно декілька цілей: по-перше, сприяти розбудові тих галузей чи сфер господарювання, які з певних причин не розвиваються у країні; по-друге, налагоджувати конструктивні, партнерські відносини із приватним сектором, знаходячи в останньому підтримку (моральну, організаційну, фінансову тощо), необхідну для реалізації "непопулярних" державних програм; по-третє, заохочувати впровадження у технологічні, виробничі процеси інноваційних технологій.

Встановлено, що фінансові механізми участі публічної адміністрації у адміністративно-господарських відносинах нині не є ефективними. Вони вимагають як організаційного, так і правового удосконалення, яке має здійснюватися насамперед через визначення на законодавчому рівні: випадків та умов заборони надання субсидій, дотацій та/або податкових пільг суб'єктам господарювання; механізмів перевірки дотримання процедур надання фінансової допомоги суб'єктам господарювання; спрощеної та ускладненої процедур надання фінансової допомоги суб'єктам господарювання; видів фінансової допомоги суб'єктам господарювання, а також їх особливостей; процедур інвентаризації наданої суб'єктам господарювання фінансової допомоги, а також результатів її використання. Зазначені питання можуть бути вирішені шляхом прийняття Закону України "Про фінансову допомогу суб'єктам господарювання".

Список опублікованих автором праць за темою дисертації