Актуальність теми. У державі, яка прагне стати демократичною та правовою, судова влада зобов'язана бути авторитетною, самостійною, незалежною та дієвою. Досягнути цього можливо лише за умови подальшого розвитку основних інститутів демократичної правової держави, реформування державного апарату загалом, та судової системи зокрема, розробки нормативно-правової бази, яка б чітко визначала порядок і межі взаємодії між різними гілками влади, підвищення правової та політичної культури громадян, забезпечення підтримки громадськості тощо. Втілення в життя більшості із зазначених пріоритетів стало можливим саме завдяки прийняттю Кодексу адміністративного судочинства України та створенню системи незалежних адміністративних судів, які відкрили шлях до утвердження якісно нової процесуальної форми судового контролю за публічним управлінням.

На сьогодні адміністративне судочинство є найбільш дієвим правозахисним інститутом, що здійснює належний судовий захист суб'єктивних прав і свобод громадян у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. З викладеного видно, що основна спрямованість адміністративного судочинства полягає не у вирішенні правоохоронних і процедурних завдань, а у процесуально-контрольній діяльності в сфері публічної влади. Функціонування адміністративних судів дозволяє здійснювати належний контроль за законністю та обґрунтованістю діяльності органів публічного управління та прийнятих ними рішень, вчасно усувати з управлінської практики адміністративне свавілля, вживати заходів, спрямованих на відновлення порушених прав і законних інтересів, а також урівноважувати у взаємних правах та обов'язках громадянина з одного боку та державу - з іншого. Про це, зокрема, свідчать не лише численні публікації в засобах масової інформації, але й результати проведеного нами опитування громадян. Так, більш ніж 78 % респондентів вважає, що введення в національну правову систему незалежного адміністративного судочинства реально вплинуло на підвищення авторитету судової гілки влади та рівня довіри до неї з боку громадськості; 56 % заявили, що функціонування адміністративних судів значно посилило гарантії дотримання законності та об'єктивності в діяльності органів публічного управління; 64 % переконані, що адміністративні суди на сьогодні виступають надійним гарантом захисту суб'єктивних прав і свобод громадян у їх взаємовідносинах із органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами.

Актуальність теми обумовлюється також тим, що у зв'язку з відносно незначним періодом функціонування незалежного адміністративного судочинства в Україні, питання його належної організації не мають належного теоретичного забезпечення. Звісно, фундаментальний вплив на розвиток теоретичних уявлень про сутність і значення адміністративного судочинства мали праці таких сучасних вчених-адміністративістів, як В.Б. Авер'янова, В.М. Бевзенка, Ю.П. Битяка, І.Л. Бородіна, В.М. Бринцева, В.М. Гаращука, Ю.В. Георгієвського, І.П. Голосніченка, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, В.В. Коваленка, І.Б. Коліушка, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, С.О. Кузніченка, О.В. Кузьменко, Р.О. Куйбіди, В.І. Курила, Н.Р. Нижник, В.М. Палія, Ю.С. Педька, А.А. Стрижака, М.М. Тищенка, В.І. Шишкіна, І.В. Шруб та інших. Вагому роль в обґрунтуванні необхідності практичного втілення теоретичних напрацювань відіграли також погляди видатних представників судової гілки влади: В.Ф. Бойка, В.Я. Карабаня, В.Т. Маляренка, О.Н. Панченка, О.М. Пасенюка, П.П. Пилипчука, Д.М. Притики, А.О. Селіванова, М.В. Сіроша, В.Є. Скоморохи, В.С. Стефанюка, О.О. Терлецького, С.Г. Штогуна та інших.

Попри значний вклад, який зробили ці науковці в розробку проблем адміністративного судочинства, більшість їх робіт була пов'язана з обґрунтуванням необхідності створення самостійної вертикалі незалежних адміністративних судів, які на сьогодні вже успішно функціонують та інтенсивно розвиваються. Крім того, переважна більшість наукових публікацій носить фрагментарний характер і не дозволяє отримати цілісне уявлення про адміністративно-правове регулювання організації адміністративного судочинства. Особливої актуальності це питання набуло в світлі прийняття нового Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон), який закріпив якісно нові підходи до функціонування судової влади в цілому, та адміністративного судочинства зокрема. У зв'язку з викладеним, є всі підстави стверджувати, що без проведення ґрунтовного наукового дослідження подальший розвиток адміністративного судочинства буде позбавлений демократичних перспектив.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження належить до числа пріоритетних у галузі науки адміністративного права та процесу. Зміст та основні положення роботи відповідають основним завданням здійснення судово-правової та адміністративної реформ в Україні, а також спрямовані на реалізацію Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідницької роботи кафедри конституційного, адміністративного та фінансового права Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна". Тема дисертації затверджена вченою радою Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна" 21 червня 2011 р., протокол № 3.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексного наукового дослідження чинного законодавства України та практики його застосування визначити сутність і особливості організаційного забезпечення адміністративного судочинства, дослідити систему, структуру та організаційну побудову адміністративних судів і на цій основі розробити рекомендації та пропозиції щодо подальшого зміцнення їх позицій в структурі судової гілки влади, а також удосконалення адміністративно-правового регулювання організації адміністративного судочинства в Україні як основної гарантії захисту суб'єктивних прав громадян у сфері публічно-правових відносин.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких задач:

– визначити місце та роль судової влади в системі розподілу влад, сформулювати її поняття, дослідити ознаки та функції;

– дослідити зміст адміністративного судочинства як складової функції правосуддя та різновиду судового контролю;

– провести відмежування адміністративного судочинства від інших різновидів судових юрисдикцій і на цій основі розробити оптимальну модель розмежування різних судових юрисдикцій;

– узагальнити доктринальні погляди на організацію адміністративного судочинства в Україні;

– систематизувати та проаналізувати соціальні та правові передумови створення системи незалежних адміністративних судів в Україні;

– проаналізувати сучасний стан адміністративно-правового забезпечення організації адміністративного судочинства, виявити його недоліки та суперечності, а також визначити основні напрями їх подолання;

– розглянути нормативно-правові акти, що визначають систему адміністративних судів України, виявити їх недоліки та розробити пропозиції щодо їх усунення;

– визначити основні недоліки нормативно-правових актів, що визначають структуру та організаційну побудову адміністративних судів, а також запропонувати шляхи їх подолання;

– з'ясувати основні прогалини в адміністративно-правовому регулюванні чисельності суддів адміністративних судів та сформулювати пропозиції з їх усунення.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у сфері функціонування адміністративного судочинства.

Предметом дослідження є адміністративно-правове регулювання організації адміністративного судочинства в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність як загальнонаукових, так і спеціальних методів і прийомів наукового пізнання, застосування яких дозволило всебічно проаналізувати об'єкт і предмет дослідження, а також вирішити поставлені завдання. Методологічну основу дослідження становить загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання, застосування якого дало можливість проаналізувати наявні погляди на роль і місце судової гілки влади в механізмі стримувань і противаг в їх єдності та протиріччі (підрозділ 1.1), виявити основні закономірності та тенденції становлення, розвитку та вдосконалення системи адміністративних судів як основного елемента національної судової системи (підрозділи 2.1 та 2.2), а також дослідити проблеми організації адміністративного судочинства з урахуванням їх складності та суперечливості в умовах демократизації судової гілки влади (підрозділи 3.1, 3.2 та 3.3). Метод аналізу та синтезу дозволив з'ясувати сутність і зміст адміністративного судочинства як складової функції правосуддя та різновиду судового контролю (підрозділ 1.2). Системно-структурний метод дав змогу проаналізувати зв'язок та взаємодію судової влади з іншими гілками державної влади (підрозділ 1.1), розкрити сутність адміністративних судів як цілісного системного утворення, що входить як підсистема до загальної судової системи та саме складається з певних підсистем (підрозділ 3.1), а також дозволив виявити внутрішні та зовнішні взаємозв'язки та залежності в системі адміністративних судів (підрозділи 3.1 та 3.2). Структурно-функціональний метод використовувався з метою досягнення принципової єдності теоретико-пізнавальної основи розуміння структурно-функціональної характеристики адміністративного судочинства як цілісної системи соціального порядку (підрозділи 1.2 та 3.1). За допомогою логіко-семантичного методу вдалось поглибити понятійно-категоріальний апарат науки адміністративного права та теорії судоустрою (підрозділи 1.1, 1.2 та 3.1), а також більш поглиблено проаналізувати наукові джерела, законодавство та судову практику з метою завершеного вивчення предмета дослідження (розділи 1, 2 та 3). Використання історичного методу дозволило простежити еволюцію доктринальних поглядів на організацію адміністративного судочинства на різних етапах його становлення, а також проаналізувати основні закономірності, тенденції і передумови його запровадження в Україні (підрозділи 2.1 та 2.2). Порівняльно-правовий метод дозволив відмежувати адміністративне судочинство від інших різновидів судових юрисдикцій (підрозділ 1.3). Формально-юридичний метод, який у поєднанні з методом логічного аналізу дозволив всебічно вивчити існуючу систему правових норм, які закріплюють систему адміністративних судів, виявити їх недоліки та суперечності, а також окреслити напрями їх удосконалення (підрозділи 1.3 та 2.3, розділ 3). Соціологічні методи використовувались при проведенні анкетування суддів адміністративних судів і громадян з метою вивчення правозастосовчої практики, виявлення проблем, які існують у сфері адміністративного судочинства, встановлення першочергових напрямів реформування системи адміністративних судів, а також з'ясування доцільності та обґрунтованості сформульованих пропозицій (підрозділ 1.3, розділ 3). Застосування статистичних методів дозволило визначити характер і кількісні показники процесів, що супроводжують становлення адміністративних судів (розділ 3).

Усі названі методи використовувались у їх взаємозв'язку та взаємодії, що дало змогу сформувати цілісну й завершену методологічну систему дослідження.

Емпіричну базу дослідження складають статистичні дані, аналітичні довідки та узагальнення судової практики Міністерства юстиції України, Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України, Академії суддів України, Державної судової адміністрації України; дані проведеного анкетування 170 суддів адміністративних судів і 340 громадян.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше у вітчизняній науці адміністративного права на монографічному рівні, з урахуванням положень чинного законодавства, міжнародно-правових стандартів, позитивного досвіду зарубіжних країн і правозастосовчої практики здійснено комплексний аналіз проблеми організації адміністративного судочинства, розкрито суперечності адміністративно-правового забезпечення його функціонування, а також зроблена спроба визначити шляхи їх подолання.

У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд концептуальних положень, висновків, пропозицій, що мають важливе значення не лише для теорії адміністративного права та процесу, але й для правозастосовчої діяльності адміністративних судів, а саме:

вперше:

- розроблено модель розмежування компетенції між адміністративними судами та судами інших юрисдикцій, яка найбільш раціонально поєднує в собі три основні наукові підходи:

- 1) розмежування компетенції шляхом аналізу судової практики;

- 2) законодавче закріплення жорстких рамок компетенції судів різних юрисдикцій;

- 3) створення спеціального органу (структурного підрозділу суду) до компетенції якого відноситься вирішення спорів про підсудність;

- доведено, що втілений в новому Законі України "Про судоустрій і статус суддів" принцип "суцільної спеціалізації" суперечить чинному законодавству, не має в своїй основі належного наукового обґрунтування, а також може негативно позначитись на діяльності адміністративних судів, які, таким чином, втрачають статус спеціалізованих і пов'язані з цим гарантії незалежності, об'єктивності та неупередженості під час вирішення публічно-правових спорів;

- обґрунтовано необхідність передачі права ліквідовувати адміністративні суди до компетенції ВРУ, яка має вирішувати це питання в законодавчому порядку за поданням Мінюсту, узгодженого із головою ВСУ та головою ДСА;

- запропоновано законодавчо закріпити такі підстави для утворення й ліквідації судових палат в апеляційних адміністративних судах і ВАСУ: достатня штатна чисельність суду, його завантаженість, наявність суддів з відповідною фаховою підготовкою, а також питома вага справ відповідної категорії;

- доведено, що адміністративні функції в суді виконують не лише голова суду та його заступник, але й інші працівники, передусім, секретарі судових палат, в зв'язку з чим запропоновано відносити займані ними посади до "адміністративних посад", а також визначено порядок призначення секретаря судової палати та терміни виконання ним своїх обов'язків;

- обґрунтовано необхідність удосконалення існуючого на сьогодні порядку визначення граничної чисельності суддів адміністративних судів, який на сьогодні є необґрунтованим і таким, що суперечить чинному законодавству, а також розроблено конкретні пропозиції з цього питання;

удосконалено:

- визначення таких понять, як "судова влада", "правосуддя", "судовий контроль"; "система адміністративних судів";

- систему ознак судової влади, до яких пропонується відносити наступні:

1) судова влада є однією з гілок державної влади (характеризується такими рисами, як відособленість, єдність, виключність, повнота, незалежність і самостійність);

2) вона має чітко окреслене коло завдань і функцій;

3) своє організаційне вираження вона знаходить у системі судових органів;

4) її реалізація відбувається в чітко визначених формах і з використанням спеціальних процедур;

- класифікацію функцій судової влади, які пропонується поділяти на основні (здійснення правосуддя та судовий контроль) та допоміжні (тлумачення правових норм, роз'яснення та узагальнення судової практики, судове управління, формування суддівського корпусу, обмеження правосуб'єктності громадян та інші);

- систему ознак судового контролю, до яких пропонується відносити наступні:

1) його здійснення спеціально уповноваженими органами - судами;

2) загальний характер судового контролю;

3) правовий характер судового контролю;

4) особливий порядок здійснення судового контролю;

5) пасивний характер судового контролю;

6) альтернативність судового контролю;

7) здійснення судового контролю закінчується правовим результатом.

- класифікацію судового контролю, який пропонується поділяти за такими критеріями:

1) залежно від суб'єкта, що здійснює судовий контроль;

2) залежно від ініціатора судового контролю;

3) залежно від суб'єкта, дії, бездіяльність чи рішення якого перевіряються;

4) залежно від об'єкта судового контролю;

5) залежно від галузевої приналежності об'єкта контролю;

6) залежно від різновиду судочинства, за процесуальними правилами якого здійснюється судовий контроль;

7) залежно від часу судового контролю;

8) залежно від форми судового контролю;

- положення, що існуючий на сьогодні порядок призначення суддів на адміністративні посади в адміністративних судах є необґрунтованим і таким, що не відповідає чинному законодавству, в зв'язку з чим запропоновано передати право призначати голів суду та його заступників до компетенції органів суддівського самоврядування;

дістало подальший розвиток:

- положення про те, що адміністративне судочинство займає серед функцій судової влади особливе становище: з одного боку, воно є одним із різновидів правосуддя (поряд із конституційним, кримінальним, цивільним і господарським); з іншого - однією з форм здійснення функції судового контролю;

- положення про те, що складність відмежування адміністративного судочинства від інших видів судових юрисдикцій обумовлюється законодавчим закріпленням різних видів правосуддя (одним із яких є адміністративне судочинство) та різних процесуальних форм здійснення судового контролю (складовою якого теж є адміністративне судочинство), тобто дуалістичним характером цього інституту;

- визначення критеріїв відмежування адміністративного судочинства від конституційного, цивільного та господарського;

- дослідження суспільно-політичних, соціально-економічних, культурних, правових та інших передумов створення в судовій системі України повноцінної вертикалі незалежних адміністративних судів для розгляду публічно-правових спорів;

- положення про те, що з метою належної організації адміністративного судочинства в КАСУ необхідно закріпити систему гарантій незалежності адміністративних судів як від органів публічного управління, так і від судів інших юрисдикцій та вищестоящих судових органів;

- положення про те, що статус ВСУ як найвищого судового органу має обов'язково передбачати наділення його повноваженнями щодо здійснення правосуддя, які включають його діяльність як суду касаційної інстанції та суду з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів з метою забезпечення єдності судової практики, однакового застосування закону всіма судами загальної юрисдикції на території України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони спрямовані на подальше вдосконалення законодавства в сфері адміністративного судочинства, розвиток науки адміністративного права, підвищення професійної підготовки суддів й інших спеціалістів юридичного профілю і можуть бути використані:

– у сфері правотворчості - при підготовці змін і доповнень до нормативно-правових актів у сфері організації адміністративного судочинства, удосконаленні та деталізації окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України, Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також деяких підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють систему та внутрішню організаційну побудову адміністративних судів;

– у правозастосовчій сфері - з метою покращення організаційно-управлінської діяльності в адміністративних судах усіх рівнів, а також забезпечення однакового застосування законодавства в цій сфері (Акт впровадження Ленінського районного суду м. Вінниці від 28.09.2012; Акт впровадження Вінницького окружного адміністративного суду від 04.10.2012);

– у навчальному процесі - під час удосконалення вже існуючих та розробки нових програм і планів підготовки та підвищення кваліфікації фахівців у галузі права, при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій з проблем організації адміністративного судочинства, а також під час викладання таких навчальних дисциплін і спецкурсів: "Адміністративне право України", "Судові та правоохоронні органи", "Адміністративний процес", "Адміністративна реформа в Україні" тощо (Акт впровадження Вінницького торговельно-економічного інституту від 28.09.2012; Акт впровадження Вінницького інституту МАУП від 29.09.2012).

Результати проведеного дослідження також можуть бути використані в науково-дослідній роботі для подальшого розвитку положень науки адміністративного права, як теоретико-методологічне підґрунтя для здійснення спеціалізованих досліджень окремих аспектів системи, структури та організаційної побудови адміністративних судів, а також при проведенні комплексних досліджень питань організації адміністративного судочинства.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана та обговорена на кафедрі конституційного, адміністративного та фінансового права Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна". Підсумки розробки проблеми у цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення та висновки були оприлюднені на таких науково-практичних конференціях: на ІІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Правові реформи в Україні" (Київ, 6 жовтня 2011 р.); на IX Всеукраїнській науковій конференції студентів і молодих вчених "Молодь: освіта, наука, духовність" (Київ, 4-5 квітня 2012 р.).

Публікації. Теоретичні положення і практичні рекомендації, обґрунтовані в дисертації, дістали відображення у 7 наукових публікаціях, 5 з яких статті - опубліковані у наукових фахових виданнях України, та 2 тези доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Специфіка теми дослідження, сформульовані мета і завдання визначили структуру дисертації, послідовність і логіку викладення матеріалу. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять дев'ять підрозділів, висновків і списку використаних джерел (291 найменування). Загальний обсяг роботи - 279 сторінок, обсяг основного тексту - 205 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, розкривається зміст і стан наукового опрацювання проблеми, її значущість, визначаються мета, основні завдання, об'єкт, предмет і методологія дослідження, наукова новизна, практичне і теоретичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів виконаної роботи та публікації.

Розділ 1 "Місце адміністративного судочинства в системі судової влади" складається з трьох підрозділів, у яких розкривається сутність та основне призначення адміністративного судочинства як специфічної складової судової гілки влади.

У підрозділі 1.1 "Судова влада в механізмі державної влади: поняття, ознаки та функції" визначається місце судової гілки влади в механізмі "стримувань і противаг". Дослідивши історію становлення судової влади, автор доходить висновку про непропорційне співвідношення різних гілок влади. І якщо за радянських часів спостерігався пріоритет законодавчої та виконавчої влади над судовою, то наразі ситуація кардинально змінилась, що пов'язано із проведенням судово-правової реформи та впровадженням інституту адміністративного судочинства. Саме зі створенням повноцінної системи адміністративних судів судова влада отримала реальні можливості контролювати інші гілки влади й розглядати скарги на дії та рішення їх органів і посадових осіб.

З метою визначення сутності, змісту, характерних ознак і напрямів реалізації судової влади дисертант аналізує етимологічне походження цього поняття, його трактування в різних нормативно-правових актах і в науковій літературі. В результаті проведеного дослідження робиться висновок про відсутність єдності законодавчих і доктринальних підходів до розуміння терміну "судова влада", а також визначаються основні причини такого стану речей. Аналізуючи ознаки судової влади дисертант відмічає поліаспектність наукових поглядів до визначення їх кількості та змістовного наповнення. На основі проведеного аналізу обґрунтовується власний підхід до системи ознак судової влади, що дозволяють не лише відрізнити її від інших гілок влади, але й зрозуміти її сутність:

1) судова влада є однією з гілок державної влади;

2) вона має чітко окреслене коло завдань і функцій;

3) своє організаційне вираження вона знаходить у системі судових органів;

4) її реалізація відбувається в чітко визначених формах і з використанням спеціальних процедур. При цьому зазначається, що судовій владі, як одній із самостійних гілок влади, притаманні такі характерні риси, як відособленість, єдність, виключність, повнота, незалежність і самостійність.

З'ясувавши місце та роль судової влади в системі розподілу влад, окресливши основні наукові підходи до розуміння судової влади, проаналізувавши її зміст і сутність, дисертант обґрунтовує власне бачення цього поняття. При цьому сформульоване визначення носить комплексний характер, оскільки: по-перше, відображає родову приналежності судової влади, тобто вказує на її місце в механізмі держави та в загальній системі розподілу влад; по-друге, враховує видову специфіку судової влади, вказуючи на ті специфічні риси, за допомогою яких можна провести її відмежування від інших гілок влади.

Підрозділ 1.2 "Адміністративне судочинство як складова функції правосуддя та різновид судового контролю" присвячений дослідженню функціональної спрямованості судової гілки влади. На основі аналізу етимологічного походження терміну "функція", а також підходів науковців до розуміння сутності та змісту функцій судової влади та їх класифікації, дисертант доходить висновку про необхідність їх поділу на дві групи: основні та додаткові. При цьому до першої групи віднесено дві функції: здійснення правосуддя та судовий контроль, а до другої - тлумачення правових норм, роз'яснення та узагальнення судової практики, судове управління, формування суддівського корпусу, обмеження правосуб'єктності громадян та інші.

Розглядаючи адміністративне судочинство як один із різновидів судового контролю дисертант, передусім, здійснює аналіз загальних понять контролю та контрольної діяльності (визначає етимологічне походження, досліджує різні наукові підходи до розуміння поняття та соціальної сутності, розкриває специфіку застосування в різних сферах соціального управління, з'ясовує зміст і місце в системі державно-правових форм тощо). Визначаючи місце судового контролю в механізмі судової влади дисертант доходить висновку, що його найбільш доцільно розуміти як самостійну функцію судової влади, поряд із функцією правосуддя. Далі, дисертант аналізує основні ознаки судового контролю, здійснює його класифікацію та визначає місце адміністративного судочинства серед основних його різновидів. На основі проведеного дослідження обґрунтовується авторське визначення судового контролю, що визначає його як самостійну, незалежну від правосуддя, функцію судової влади; відображає його найбільш характерні матеріальні, організаційні та процесуальні ознаки; дозволяє отримати уявлення про його мету та соціальну спрямованість. Більше того, з цього визначення можна зробити однозначний висновок про місце та роль адміністративного судочинства в реалізації функції судового контролю.

Узагальнюючи викладене, дисертант зазначає, що адміністративне судочинство займає серед функцій судової влади особливе становище: з одного боку, воно є одним із різновидів правосуддя, а з іншого - однією з форм здійснення судового контролю.

У підрозділі 1.3 "Відмежування адміністративного судочинства від інших видів судових юрисдикцій" здійснюється розмежування адміністративного судочинства від конституційного, цивільного, господарського судочинства, а також від провадження в справах про адміністративні правопорушення. При цьому зазначається, що складність такого розмежування обумовлюється законодавчим закріпленням різних видів правосуддя (одним із яких є адміністративне судочинство) та різних процесуальних форм здійснення судового контролю (складовою якого теж є адміністративне судочинство), тобто згаданим вище дуалістичним характером аналізованого інституту.

Як вдалося з'ясувати, складність відмежування адміністративного та конституційного судочинства пов'язана, передусім, із тим, що і предмет розгляду, і критерії для оцінки нормативно-правових актів в КСУ та адміністративних судах часто збігаються. Розглянувши підходи різних науковців, а також результати проведеного опитування, дисертант обґрунтовує необхідність закріплення обв'язку суддів адміністративних судів перед тим, як приймати справу про законність нормативно-правових актів до розгляду, визначати можливість її передачі на розгляд КСУ.

В результаті аналізу наукової літератури вдалося встановити, що проблеми розмежування адміністративного судочинства від розгляду справ про адміністративні правопорушення носять не практичний, а суто теоретичний характер і пов'язані, передусім, із тотожністю використовуваних термінів. Подібне ототожнення було поширене за радянських часів, часто зустрічалось у перші роки незалежності, а також розповсюджене в наш час у працях російських науковців. У зв'язку з цим, очевидно, що основними причинами такого стану речей є відсутність реально діючих адміністративних судів та полярні підходи до визначення їх повноважень і компетенції.

Проаналізувавши наукові підходи до розмежування компетенції між судами різних юрисдикцій, дисертант доходить висновку, що з метою вирішення цієї проблеми найбільш доцільно розширити компетенцію ВСУ та його Пленуму при вирішенні спорів про підсудність. Такий підхід є найбільш прийнятним з урахуванням рівня розвитку судової системи, а його впровадження не потребує значних фінансових затрат і невиправданого розширення системи судових органів.

Розділ 2 "Становлення адміністративного судочинства в Україні" складається з трьох підрозділів, у яких аналізуються історичні, доктринальні, соціальні та правові передумови створення адміністративних судів, а також сучасний стан адміністративно-правового забезпечення організації адміністративного судочинства.

Підрозділ 2.1 "Еволюція доктринальних поглядів на організацію адміністративного судочинства в Україні" присвячений дослідженню історії розвитку наукових уявлень про систему та структуру адміністративних судів з метою визначення їх впливу на формування сучасної організації адміністративного судочинства. При цьому в еволюції наукових поглядів на адміністративне судочинство дисертант пропонує виділяти чотири етапи.

Перший етап - до 20-х рр. ХХ ст. (дореволюційний період) характеризується зародженням і розвитком наукових поглядів на організацію адміністративного судочинства.

Другий етап - 20-50 рр. ХХ ст. (встановлення радянського режиму) характеризується спадом теоретичного та практичного інтересу до розробки питань організації адміністративного судочинства.

Третій етап - 50-90 рр. ХХ ст. (послаблення радянського режиму) характеризується відновленням теоретичного інтересу до інституту адміністративного судочинства.

Четвертий етап - після 1991 р. (незалежність України) характеризується практичним втіленням у життя теоретичних напрацювань у сфері організації адміністративного судочинства.

Завершуючи розгляд питання, дисертант робить висновок, що сучасна система адміністративних судів має глибокі національні витоки та є результатом більш ніж сторічної роботи науковців та практиків у сфері адміністративного права та теорії судоустрою. При цьому обґрунтована ним періодизація найбільш повно відображає зміну доктринальних поглядів на організаційну побудову адміністративного судочинства з урахуванням усіх подій, які стали переломними в історії його розвитку.

У підрозділі 2.2 "Соціальні та правові передумови створення адміністративних судів" розглядаються обставини як правового, так і соціально-політичного, економічного, культурного та іншого характеру, що стали передумовою впровадження адміністративного судочинства в національну правову систему. В результаті проведеного дослідження, дисертант доходить висновку, що до основних передумов створення в судовій системі України повноцінної вертикалі адміністративних судів для вирішення адміністративних справ можна віднести такі:

1) необхідність посилення гарантій захисту прав людини від свавілля з боку органів публічного управління в умовах активізації демократичних процесів;

2) виникнення реальної потреби підвищення ролі судової влади в забезпеченні суб'єктивних прав і законних інтересів громадян;

3) неспроможність адміністративної моделі захисту прав і свобод громадян забезпечити об'єктивне вирішення публічно-правових спорів;

4) усвідомлення переваг адміністративного судочинства над іншими формами судового захисту прав і свобод громадян у сфері публічно-правових відносин;

5) збільшення кількості органів публічної влади, наділених правом застосовувати заходи державного примусу;

6) численні упущення під час реформування судової системи, що призвели до падіння авторитету органів судової влади;

7) функціонування спеціалізованих судових установ з розгляду та вирішення публічно-правових спорів закріплюється в міжнародних документах, а також успішно зарекомендувало себе в зарубіжних країнах.

Серед правових передумов створення системи незалежних адміністративних судів дисертант розглядає:

1) ухвалення Концепції судово-правової реформи, що закріпила курс на поступове здійснення спеціалізації судів та запровадження адміністративного судочинства з метою розгляду спорів між громадянами та органами публічного управління;

2) прийняття Конституція України, яка хоч і уникає прямої згадки про адміністративне судочинство, однак закладає правовий фундамент створення даного інституту як на невід'ємного атрибуту демократичної правової держави (ч.2 ст.55 закріплює право загального судового оскарження; ст.125 визнає одним із основних принципів організації судової системи принцип спеціалізації);

3) ухвалення Концепції адміністративної реформи в Україні, що обґрунтовує роль адміністративної юстиції як форми судового контролю за діяльністю органів публічного управління, а також визначає основні супутні проблеми, без вирішення яких становлення незалежних адміністративних судів було б неможливим.

У підрозділі 2.3 "Сучасний стан адміністративно-правового забезпечення організації адміністративного судочинства в Україні" аналізуються нормативно-правові акти, що визначають систему, структуру та організаційну побудову адміністративних судів. Передусім, дисертант окреслює загальне коло проблем, які існують у цій сфері. Зокрема, зазначається, що існуючі правові акти не повною мірою відповідають положенням Конституції та міжнародним стандартам; часто можна зустріти правові норми, що встановлюють різний порядок вирішення одного і того ж питання, тоді як ціла низка важливих питань залишається неврегульованою навіть на підзаконному рівні; деякі правові акти приймаються без урахування положень Конституції, внаслідок чого КСУ вимушений визнавати їх норми неконституційними; більшість норм приймається поспіхом, без узгодження із зацікавленими органами та без урахування думки науковців, а тому вони існують недовго, до них часто вносяться зміни. Далі, дисертант визначає основні причини допущення зазначених недоліків.

Аналізуючи основні положення КАСУ, прийняття якого стало переломним етапом у становленні адміністративного судочинства в Україні, дисертант, передусім, визначає його роль в організації даного інституту, а також звертає увагу на його недоліки та суперечності. Також аналізує нормативно-правові акти, спрямовані на усунення наявних недоліків та подальше вдосконалення судівництва.

На завершення, дисертант визначає основні напрями подальшого удосконалення адміністративно-правового забезпечення адміністративного судочинства.

Розділ 3 "Організаційні основи адміністративного судочинства в Україні: сучасний стан адміністративно-правового регулювання та перспективи його вдосконалення" складається з трьох підрозділів, які присвячені аналізу нормативно-правових актів, що визначають систему, структуру, організаційну побудову та граничну чисельність суддів адміністративних судів.

У підрозділі 3.1 "Нормативно-правові акти, що визначають систему адміністративних судів України" здійснюється аналіз адміністративно-правового регулювання організації адміністративних судів. Передусім, дисертант з'ясовує, чи є сукупність таких судів цілісною системою, чи це просто довільний набір нічим не пов'язаних між собою державних органів. Для цього визначається етимологічне походження слова "система", сфера його застосування, а також основні критерії віднесення певного інституту до системного утворення. Далі, основна увага зосереджується на визначенні відповідності системи адміністративних судів визначеним критеріям. З цією метою визначається місце, яке відводиться таким судам в системі судоустрою України згідно нового Закону "Про судоустрій і статус суддів". В результаті проведеного дослідження робиться висновок, що на відміну від Закону 2002 р., новий Закон не відносить адміністративні суди до суто спеціалізованих, оскільки фактично запроваджує суцільну спеціалізацію судів усіх рівнів. Довівши, що такий підхід носить штучний характер, суперечить чинному законодавству, не має в своїй основі належного наукового обґрунтування та може призвести до руйнації всієї судової системи, обґрунтовується необхідність внесення змін до ст.18 Закону.

Далі, дисертант досліджує порядок утворення та ліквідації адміністративних судів. З цією метою аналізуються основні положення Закону 2010 р., підзаконні акти в цій сфері, відповідні рішення КСУ, положення міжнародних документів, думки науковців і практиків, конкретні приклади з правозастосовчої діяльності, а також результати опитування. На основі проведеного дослідження визначаються недоліки існуючого порядку утворення та ліквідації адміністративних судів, а також обґрунтовуються пропозиції з їх усунення. Зокрема, пропонується: позбавити Президента права ліквідовувати суди; розширити повноважень ВСУ щодо утворення та ліквідації судових органів; обмежити повноваження Мінюсту в цій сфері; уточнити підстави утворення та ліквідації судів тощо. При цьому вирішення питання ліквідації адміністративних судів пропонується передати до компетенції ВРУ, яка за поданням Мінюсту, узгодженого із головою ВСУ та головою ДСА, в законодавчому порядку приймає рішення про необхідність ліквідації судів загальної юрисдикції. З метою втілення в життя зазначених пропозицій, формулюються конкретні зміни до Закону.

Підрозділ 3.2 "Нормативно-правові акти, що визначають структуру та організаційну побудову адміністративних судів України" присвячений характеристиці адміністративно-правового регулювання внутрішньої побудови адміністративних судів. З цією метою, передусім, аналізуються положення нового Закону "Про судоустрій і статус суддів", КАСУ та низки підзаконних правових актів. На основі проведеного дослідження виявляються основні недоліки та суперечності, що існують у цій сфері, а також обґрунтовуються пропозиції щодо їх усунення.