У дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає у розробці проблеми адміністративно-правового забезпечення організації адміністративного судочинства в Україні та формулювання обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення законодавства в цій сфері. Найбільш важливими є такі висновки.

Під судовою владою найбільш доцільно розуміти самостійну, незалежну гілку державної влади, спрямовану на здійснення правосуддя та судового контролю через діяльність уповноважених на те державних органів - судів, на основі діючого процесуального законодавства, в чітко визначених формах і з використанням спеціальних процедур при дотриманні основних демократичних принципів юридичного процесу. Адміністративне судочинство займає серед функцій судової влади особливе становище: з одного боку, воно є одним із різновидів правосуддя, поряд із конституційним, кримінальним, цивільним і господарським; з іншого - однією з форм здійснення функції судового контролю. Тобто одночасно поєднує в собі дві основні функції судової влади: функцію правосуддя та функцію судового контролю.

На сьогодні найбільш оптимальною є така модель розмежування компетенції між адміністративними судами та судами інших юрисдикцій:

1) виявлення вищими спеціалізованими судами неоднозначного визначення підсудності "суміжних" справ і видання ними відповідних роз'яснень;

2) остаточне врегулювання спірних питань про підсудність справ на засіданні ВСУ і видання відповідних роз'яснень;

3) підготовка ВСУ за наслідками розгляду компетенційного спору пропозицій про внесення змін до законодавства. З метою втілення такої моделі необхідно внести відповідні зміни до ч.2 ст.38 та ч.2 ст.45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

В еволюції наукових поглядів на адміністративне судочинство найбільш доцільно виділяти чотири етапи:

1) до 20-х рр. ХХ ст. (дореволюційний період);

2) 20-50 рр. ХХ ст. (встановлення радянського режиму);

3) 50-90 рр. ХХ ст. (послаблення радянського режиму);

4) після 1991 р. (незалежність України).

Створення в судовій системі України повноцінної вертикалі незалежних адміністративних судів для розгляду та вирішення публічно-правових спорів відбувалось під впливом низки суспільно-політичних, соціально-економічних, культурних, правових та інших передумов.

До основних напрямів подальшого удосконалення адміністративно-правового забезпечення адміністративного судочинства необхідно відносити:

1) прийняття Концепції реформування судової гілки влади, у якій мають бути визначені недоліки сучасної системи судового устрою (в тому числі організації адміністративного судочинства), а також першочергові та довгострокові заходи, спрямовані на їх подолання;

2) максимальне обмеження повноважень органів публічного управління у сфері організації та діяльності адміністративних судів, визначення їх структури та статусу суддів;

3) забезпечення збалансованості при здійсненні функцій адміністративними судами та іншими органами державної влади;

4) розширення компетенції ВСУ в сфері перегляду рішень нижчестоящих адміністративних судів, а також щодо надання адміністративним судам роз'яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики;

5) закріплення чіткого механізму розмежування повноважень між адміністративними судами та судами інших юрисдикцій;

6) повернення адміністративним судам статусу спеціалізованих, а також пов'язаних із цим статусом гарантій незалежності, об'єктивності та неупередженості під час вирішення адміністративних справ;

7) поглиблення внутрішньої спеціалізації суддів під час розгляду публічно-правових спорів;

8) обмеження можливостей впливу органів публічного управління на процес розгляду та вирішення адміністративних справ;

9) забезпечення доступності адміністративного судочинства для громадян;

10) забезпечення належної та ефективної системи гарантій здійснення адміністративного судочинства тощо.

До основних недоліків нормативно-правових актів, що визначають систему адміністративних судів України, можна віднести:

1) необґрунтоване закріплення принципу "суцільної спеціалізації", з метою усунення якого необхідно внести відповідні зміни до ст.18 Закону;

2) безпідставне позбавлення ВСУ більшості повноваженнь щодо здійснення правосуддя, які включають його діяльність як суду касаційної інстанції та суду з перегляду рішень вищих спеціалізованих судів.

Крім того, з метою удосконалення існуючого порядку утворення та ліквідації адміністративних судів необхідно:

1) внести зміни до ч.1 ст. 19, п.6 ч.1 ст.34, ч.1 ст.41, ч.4 ст.147 Закону, закріпивши в них такий порядок формування судової системи: суди загальної юрисдикції утворюються Президентом, а ліквідовуються в законодавчому порядку ВРУ, за поданням Мінюсту, узгодженого із головою ВСУ та головою ДСА; голова відповідного вищого спеціалізованого суду має право вносити пропозиції про утворення та ліквідацію судів загальної юрисдикції;

2) внести зміни до ч.3 ст. 19 Закону, закріпивши в ній такі підстави для створення та ліквідації адміністративних судів: підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судів, а також зміна адміністративно-територіального устрою; підставою для утворення суду є також потреба поліпшити доступність правосуддя.

Нормативно-правові акти, що визначають структуру та організаційну побудову адміністративних судів, характеризуються такими недоліками:

1) відсутність законодавчого закріплення переліку підстав для утворення та ліквідації судових палат в адміністративних судах, з метою усунення якого необхідно внести відповідні зміни до ч.5 ст.26 та ч.4 ст.31 Закону;

2) абстрактний характер і відсутність механізмів практичної реалізації деяких положень Закону, що визначають спеціалізацію суддів в адміністративних судах, з метою усунення якого необхідно внести відповідні зміни до ч.2 ст.18 та ст.21 Закону (в тому числі передбачити можливість утворення судових палат в місцевих судах);

3) невідповідність чинному законодавству порядку призначення суддів на адміністративні посади в адміністративних судах, з метою усунення якого необхідно внести зміни до ч.2 ст. 20, ч. ст.41 та ч.5 ст.127 Закону, а також до Закону "Про Вищу раду юстиції", закріпивши в них такий порядок: голова суду та його заступники призначаються на посади строком на п'ять років із числа суддів цього суду та звільняються з посад Радою суддів України за поданням Голови ВСУ на підставі рекомендації відповідної ради суддів;

4) безпідставне обмеження повноважень суддів адміністративних судів, з метою усунення якого необхідно внести зміни до ч.1 ст.23, ч.1 ст.28 та ч.1 ст.33 Закону "Про судоустрій і статус суддів", закріпивши в них таке право суддів, як "здійснення процесуальних дій та організаційних заходів з метою забезпечення розгляду справи";

5) необґрунтоване скорочення повноважень ВСУ, з метою усунення якого необхідно внести зміни до ч.2 ст.38 Закону, передбачивши в ній такі повноваження ВСУ, як надання судам роз'яснень з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; ведення та аналіз судової статистики, вивчення та узагальнення судової практики; представлення судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами державної влади та місцевого самоврядування, а також судами інших держав;

6) безпідставне обмеження повноважень Пленуму ВСУ, з метою усунення якого необхідно внести зміни до ч.2 ст.45 Закону, передбачивши в ній такі повноваження Пленуму ВСУ, як надання роз'яснень судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, а також у разі необхідності визнання нечинними відповідних роз'яснень вищих спеціалізованих судів; заслуховування інформації Голови ВСУ та його заступника про їх діяльність, а також голів вищих спеціалізованих судів щодо діяльності цих судів та організацію судочинства в судах відповідних юрисдикцій.

Крім того, необхідно внести зміни:

1) до ст.20 Закону, визначивши в ній порядок призначення суддів на посаду секретаря судової палати, а також термін виконання ними своїх обов'язків;

2) до ч.5 ст.36 Закону, в якій передбачити обов'язкову участь голів апеляційних судів у тих засіданнях Пленуму ВАСУ, на яких вирішуються питання щодо однакового застосування судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції;

3) до ч.2 ст.36 Закону України, передбачивши в ній право Пленуму ВАСУ вносити в установленому порядку пропозиції щодо необхідності внесення змін до чинного законодавства;

4) до ч.4 ст.45 Закону, в якій передбачити обов'язкову участь голів вищих спеціалізованих судів, а також голови КСУ на тих засіданнях Пленуму ВСУ, на яких розглядаються питання щодо однакового застосування судами законодавства при вирішенні судових справ.

На сьогодні адміністративні суди всіх рівнів не в змозі забезпечити швидке та оперативне вирішення адміністративних справ у розумні строки, як того вимагає КАСУ, що обумовлено наступними причинами:

1) стрімкого збільшення кількості публічно-правових спорів, які відносяться до компетенції адміністративних судів;

2) недооцінка темпів зростання кількості адміністративних справ під час визначення граничної чисельності суддів адміністративних судів. А тому, з метою вдосконалення існуючого на сьогодні порядку визначення граничної чисельності суддів, необхідно внести зміни до ч.4 ст.20 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а також до Положення "Про Міністерство юстиції України", закріпивши в них такий порядок: кількість суддів у суді визначається Президентом України за поданням Голови ДСА на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Список опублікованих праць за темою дисертації