Теоретико-методологічні засади інформаційного права України як інтегрованої категорії

У підрозділі 2.3 «Принципи інформаційного права України» досліджено сутність та систему принципів інформаційного права України.

Обумовлюється, що сутність принципів інформаційного права України розкривається через їх ознаки, які поділено на загальні та конкретні. До загальних ознак принципів інформаційного права пропонується віднести загальний характер принципів, їх виключну універсальність та своєрідну імперативність, вплив на функціонування та розвиток правової системи, забезпечення підвищення рівня правової культури населення тощо, а до конкретних ознак - визначену тематичну спрямованість (регулювання інформаційних відносин), пов'язаність із законодавством міжнародної спільноти про інформацію, забезпечення нормативною та доктринальною фіксацією тощо.

Здійснивши критичний аналіз наукових джерел для розуміння системи принципів інформаційного права України, виділено такі наукові підходи: а) моністичний, що становить своєрідний каркас із загальних принципів інформаційного права; б) переліковий, коли принципи інформаційного права не зазнають ніякого системного групування і наводяться загальним переліком; в) дуалістичний, який дає змогу поділити систему принципів інформаційного права на дві підсистеми, одна з яких включає загальні принципи, а друга - специфічні (спеціальні); г) множинний, коли поряд із розподілом принципів права на загальні та спеціальні використовуються інші критерії розмежування.

Запропоновано деталізувати дуалістичний підхід до розуміння системи принципів інформаційного права України і подати таку систему у наступному вигляді: 1) загальноправові принципи (принцип законності, принцип суворого дотримання прав людини, принцип відповідальності за порушення норм тощо); 2) внутрішньодержавні принципи інформаційного права: а) конституційні (принцип забезпечення інформаційної безпеки, принцип вільного доступу до екологічної інформації, принцип вільного доступу до правової інформації); б) галузеві (принципи, закріплені в актах національного законодавства, - принцип відкритості і доступності інформації, принцип достовірності і повноти інформації, принцип мінімізації негативного інформаційного впливу та негативних наслідків функціонування інформаційно-комп'ютерних технологій тощо; та принципи, що перебувають у стадії доктринального дослідження й отримають своє нормативне закріплення тільки з часом, - принцип єдності інформації та матеріального носія, принцип заборони виробництва і розповсюдження інформації, небезпечної для особи та держави, принцип техніко-технологічної обумовленості інформаційних процесів тощо); в) спеціальні (принципи правового регулювання формування та використання інформаційних ресурсів, принципи забезпечення доступу до інформації, принципи захисту комп'ютерної інформації від неправомірного втручання, принципи державної політики у сфері інформкомунікацій, принципи мас-медіа-права, принципи забезпечення інформаційної безпеки та ін.).

Стверджується, що множинність принципів інформаційного права України, їх глибокий та об'єктивний характер, а також відповідна спеціалізація визначають своєрідну підставу виділення інформаційного права як самостійної науки, галузі права, галузі законодавства, а також обумовлюють доктринальні основи подальшого становлення інформаційного права України відповідно до обраного вектора.

Розділ 3 «Методологічний аналіз юридичної природи інформаційного права України як інтегрованої категорії» складається з п'яти підрозділів та присвячений з'ясуванню й аналізу багатогранної природи інформаційного права України.

У підрозділі 3.1 «Інформаційне право України як наука, галузь права, навчальна дисципліна» послідовно проаналізовано кожну зі сторін прояву інформаційного права України - як науку, галузь права та навчальну дисципліну та запропоновано такі теоретико-методологічні положення:

- стосовно інформаційного права України як науки: а) метою науки інформаційного права України є створення теоретико-правових знань шляхом вивчення закономірностей, властивостей, ознак та особливостей інформаційного права України, а також обумовлення шляхів удосконалення нормативно-правового регулювання інформаційних відносин і сприяння вирішенню проблем, які існують в інформаційному праві, шляхом дослідження різноманітних гіпотез; б) предметом науки інформаційного права України є: інформаційні відносини та інформаційні правовідносини; нормативно-правові акти інформаційно-правового спрямування (чинні та такі, що втратили чинність); нормативно-правові акти, що містять певну сукупність інформаційно-правових норм (чинні та такі, що втратили чинність); інформаційно-правові норми, що формують галузь інформаційного права; правова доктрина - історична, загальноюридична та спеціальна (інформаційно-правова); судова та інша юридична практика, документально (електронно) зафіксована; термінологічний інформаційно-правовий апарат; інформаційне право зарубіжних країн; в) наука інформаційного права України характеризується комплексним та інтегрованим началом, оскільки категорія інформації, що є об'єктом інформаційних правовідносин, а отже, однією із складових предмета інформаційного права, перебуває у центрі уваги й інших суспільних наук, які вивчають її у рамках свого предмета; г) завданнями науки інформаційного права є: розробка теоретичного фундаменту для написання та прийняття нормативно-правових актів інформаційно-правового спрямування, а також інших актів, що містять інформаційно-правові норми; створення належного (якісного) поняттєво-категоріального апарату інформаційного права; аналіз статистичних, історичних та соціологічних даних для того, щоб забезпечити належну теоретично-онтологічну основу інформаційного права; забезпечення наукового підґрунтя подальшого становлення інформаційного суспільства в Україні; вивчення існуючих інформаційних відносин задля майбутньої трансформації їх в інформаційні правовідносини; дослідження прикладних і правозастосовчих аспектів для узагальнення результатів та їх належного наукового описання; опрацювання судової практики з метою вивчення існуючих деліктних інформаційних відносин та вироблення пропозицій щодо удосконалення відповідного законодавства; сприяння розвитку інформатизації та більш широкому впровадженню інформаційних технологій; розгляд положень сучасного інформаційного права різних держав з метою запозичення можливого позитивного досвіду врегулювання інформаційних відносин та інші завдання; ґ) функціями науки інформаційного права є: встановлююча, ідеологічна, евристична, пізнавальна, інтерпретаційна, прогностична, прикладна;

- стосовно інформаційного права України як галузі права: а) доводиться, що поняття «галузь права» та «галузь законодавства» є різними елементами правової системи, де перше характеризується сукупністю норм, що регламентують певний вид суспільних відносин, а друге - сукупністю нормативно-правових актів, які регулюють відповідну сферу життєдіяльності. Фактично у такій сукупності нормативно-правових актів можуть міститися акти, що регулюють відносини, які входять до предмета різних галузей права. Такий стан речей зумовлює розмежування понять «інформаційне право як галузь права» (сукупність норм, що регламентують інформаційні відносини) та «інформаційне право як галузь законодавства» (сукупність нормативно-правових актів інформаційно-правової тематики). Окремі акти інформаційного законодавства можуть входити до системи джерел інших галузей права - адміністративного, цивільного, кримінального права. Це характеризує інформаційне право України як комплексну галузь законодавства, але не як комплексну галузь права; б) критично оцінивши наукові позиції прибічників та противників існування інформаційного права України як галузі права, підтримано думку про визнання названої галузі права, основуючись на аргументах: до складу інформаційного права входять норми права, які регламентують правовий статус інформації, інформаційних ресурсів, визначають принципи та межі інформаційної діяльності, встановлюють засади інформаційної політики тощо; норми інформаційного права регулюють однорідний вид суспільних відносин, пов'язаних із створенням, поширенням, зберіганням, знищенням, охороною та захистом інформації, тобто інформаційні відносини; виходячи із двох попередніх ознак про те, що інформаційне право є сукупністю норм, які регулюють інформаційні відносини, а система права за своєю суттю характеризується як погодженість усіх юридичних норм у визначеній внутрішній організації права у суспільстві, встановлюється, що інформаційне право є частиною системи права; інтегрований метод інформаційного права; в) визначено ознаки інформаційного права України як галузі права: самостійний предмет правового регулювання - інформаційні відносини; специфічний інтегрований метод правового регулювання, що поєднує засади як імперативності та диспозитивності; наявна сукупність норм інформаційно-правового спрямування; спеціальний поняттєво-категоріальний апарат інформаційного права, що передбачає існування особливих для галузі термінів; особлива система принципів інформаційного права України;

- стосовно інформаційного права України як навчальної дисципліни: а) метою навчальної дисципліни «Інформаційне право» є: формування у майбутніх фахівців інформаційної правосвідомості та підвищення рівня інформаційної культури; забезпечення розуміння змісту норм інформаційного права та створення підґрунтя правильної (адекватної) практики застосування таких норм; навчання самостійній роботі з нормативно-правовими актами інформаційно-правової тематики; закладення навиків до професійної інформаційної діяльності; б) цілями навчальної дисципліни «Інформаційне право» є: навчальна, прикладна, виховна.

У підрозділі 3.2 «Масштабність зв'язків інформаційного права України» розкривається широкий спектр зв'язків інформаційного права України. Встановлено, що, входячи до складу вітчизняної системи права як галузь права, інформаційне право України тісно взаємодіє з цивільним, адміністративним, кримінальним та міжнародним правом, а також простежується зв'язок з конституційним, фінансовим, господарським та іншими галузями права; як наука - інформаційне право України взаємодіє з науками юридичного циклу, з суміжними науками (правовою інформатикою та криміналістичною інформатикою), з гуманітарними науками (журналістикою, соціологією, безпекознавством тощо); як навчальна дисципліна - інформаційне право України перебуває у взаємозв'язку з фундаментальними дисциплінами («Теорія держави і права», «Адміністративне право» та ін.), а також із суміжними навчальними дисциплінами («Інформаційна безпека держави», «Міжнародне інформаційне право» тощо).

У підрозділі 3.3 «Структуризація системи інформаційного права України» запропоновано нове бачення системи інформаційного права України як галузі права, яку складають: Загальна частина (інститут інформаційних правовідносин; інститут права людини на інформацію; інститут інформаційних прав та свобод громадян; інститут права власності на інформацію; інститут державної інформаційної політики; інститути інформаційних послуг, інформаційних ресурсів, інформаційних технологій; інститути об'єктів та суб'єктів інформаційних відносин) та Особлива частина: а) зв'язкове право (інститут радіомовлення; інститут поштового зв'язку; інститут мас-медіа-права; інститут телекомунікацій та кінематографії; інститут електронного документообігу та електронного підпису; інститут супутникового зв'язку; інститут інтернет-права; інститут комп'ютерного права); б) обліково-бібліотечне право (інститут бібліотечної діяльності; інститут архівної діяльності; інститут статистичної діяльності; інститут музейної справи); в) інститут інформаційної безпеки держави; г) інститут охорони та захисту персональних даних; ґ) міжгалузеві інститути: інститут електронної торгівлі (комерції), права інтелектуальної власності, кримінально-правової охорони та захисту інформаційних відносин, державної таємниці та ін. Визначено, що система інформаційного права України як галузі права є основою для формування систем інформаційного права як науки та як навчальної дисципліни. Констатовано, що єдність усіх систем формує цілісне уявлення про систему інформаційного права України.

У підрозділі 3.4 «Інститут інформаційних правовідносин в інформаційному праві України» досліджується юридична природа інформаційних правовідносин.

З'ясовано та обґрунтовано ознаки інформаційних правовідносин, а саме: а) загальні (особливий різновид суспільних відносин, об'єктом яких є інформація; ідеологічні відносини, які існують у формі зв'язків між суб'єктами; є наслідком дії права; свідоме волевиявлення суб'єктів інформаційного права; проявляють себе як односторонні, двосторонні та багатосторонні зв'язки між суб'єктами інформаційного права; обумовлені можливістю державного примусу); б) особливі (інформаційні правовідносини формуються як з публічних, так і з приватних відносин; комплексний характер нормативного регулювання; дуалістично-змістова природа).

Критично оцінивши існуючі у наукових джерелах позиції, запропоновано власну позицію щодо класифікації інформаційних правовідносин: за методом правового регулювання (договірні та управлінські); за функціями, які вони виконують (регулятивні та охоронні); за якістю (негативні (деліктні) та позитивні); залежно від кількості осіб, що беруть у них участь (односторонні, двосторонні та багатосторонні); за характером обов'язків (активні та пасивні); за зобов'язаннями учасників (абсолютні та відносні); за характером змісту (статичні та динамічні); за видом галузі законодавства, яка здійснює регламентацію (інформаційні правовідносини, врегульовані нормами інформаційного законодавства; та інформаційні правовідносини, врегульовані нормами інших галузей законодавства); за сферою поширення (внутрішньоорганізаційні, внутрішньодержавні та зовнішньодержавні); за тривалістю в часі (постійні, періодичні та тимчасові); за призначенням (матеріальні та процедурні); за співвідношенням прав і обов'язків (вертикальні та горизонтальні); залежно від підстави виникнення (відносини, які виникають внаслідок діяльності (дії або бездіяльності) суб'єктів інформаційних відносин; та відносини, які виникають внаслідок події); за суб'єктним складом (відносини між державами; відносини між державою та міжнародними організаціями; відносини між державними органами та фізичними особами; відносини між державними органами та юридичними особами; відносини між фізичними та юридичними особами; відносини між юридичними особами; відносини між фізичними особами; відносини між державними органами та об'єднаннями громадян).

Встановлено, що структуру інформаційних правовідносин складають об'єкт, суб'єкти, зміст. Первинним, основним та пріоритетним об'єктом інформаційних правовідносин пропонується вважати інформацію, похідними об'єктами - інформаційні ресурси, інформаційні технології та інформаційні комунікації.

Запропоновано класифікацію інформації: за змістом (інформація про фізичну особу, інформація довідково-енциклопедичного характеру, екологічна інформація, інформація про товар (роботу, послугу), науково-технічна інформація, податкова інформація, правова інформація, статистична інформація, соціологічна інформація, геологічна інформація, медична інформація, банківська інформація та інші види інформації); за порядком доступу (відкрита інформація та закрита (заборонена, таємна, конфіденційна, службова) інформація); за суб'єктами-розпорядниками інформації (телевізійна інформація, радіопередавальна інформація, банерна інформація, інтернет-інформація, документована інформація); за територією поширення (загальнодержавна інформація, регіональна інформація, місцева інформація, локальна інформація); за формою (документована інформація, електронна інформація, сигнальна інформація, інша інформація); за призначенням (масова інформація, спеціалізована інформація, професійна інформація); за значенням для суспільства (необхідна інформація, нейтральна інформація, шкідлива інформація).

Розвинуто доктринальну ідею про банківську інформацію як про складний міжгалузевий інститут. Виокремлено ознаки банківської інформації: а) відомості, зафіксовані людською свідомістю; б) відомості, що існують на матеріальних чи нематеріальних носіях; в) відомості виключно про банківські операції та банківські процеси.

Сформульовано класифікацію суб'єктів банківської інформації (основні суб'єкти створення та використання банківської інформації - Національний банк України та банки; суб'єкти, які здійснюють нормативно-правову регламентацію банківської інформації, - вищі органи державної влади; інші суб'єкти банківської інформації, безпосередньо пов'язані з банківською діяльністю; інші суб'єкти банківської інформації, безпосередньо не пов'язані з банківською діяльністю) та об'єктів банківської інформації (первинні об'єкти банківської інформації - відомості про банківські операції та банківські договори; регулюючі об'єкти банківської інформації - відомості про нормативно-правове забезпечення банківської діяльності; архівні об'єкти банківської інформації - відомості про банківську діяльність і відомості, пов'язані з нею, які відбулися в минулому й носять інформаційно-статистичний та історично-науковий характер; допоміжні об'єкти банківської інформації - відомості банківської реклами, з банківських флаєрсів, про діяльність РR-служб банку). Запропоновано розробити та прийняти Закон України «Про банківську інформацію» відповідно до такої структури: сфера поширення закону; поняття банківської інформації; види банківської інформації; об'єкт банківської інформації та його види; суб'єкти банківської інформації та їх правовий статус; банки як основні суб'єкти банківської інформації; основні засади володіння банківською інформацією; принципи користування банківською інформацією; принцип банківської таємниці; правила розпоряджання банківською інформацією; відповідальність за порушення норм, які регламентують банківську інформацію.

Обґрунтовано пропозицію розглядати поняття «суб'єкти інформаційних відносин» як відмінне від поняття «учасники інформаційних відносин», що пояснюється широтою внутрішнього змісту, ступенем реалізації закріплених прав, видом статусу. Запропоновано класифікацію суб'єктів інформаційних правовідносин за трьома критеріями: за правовим статусом (суб'єкти із загальноправовим статусом, для яких реалізація інформаційних правовідносин не є основним напрямом діяльності; та суб'єкти із спеціальним статусом, дії яких спрямовані на виникнення, функціонування та припинення інформаційних правовідносин), за кількісним складом (індивідуальні, колегіальні та колективні), за характером повноважень (суб'єкти, наділені владними повноваженнями; та суб'єкти, не наділені владними повноваженнями).

У підрозділі 3.5 «Особливості методології інформаційного права» розкриваються сутність і характерні особливості методології та методу інформаційного права.

У контексті комплексного підходу обґрунтовано складність системи методів інформаційного права. Інформаційному праву України як науці властиві методи, які доцільно поділити на групи: а) загальнофілософські методи пізнання явищ світу (діалектичний метод пізнання соціальних явищ, дедуктивний метод тощо); б) загальнонаукові методи (метод класифікації та групування, історичний метод, системний метод, статистичний метод, метод опитування тощо); в) науково-правові методи (догматичний метод, спеціально-юридичний метод, порівняльно-правовий метод, структурний метод, метод вивчення ефективності правових норм тощо); г) спеціально-наукові методи (метод аналізу практики застосування норм інформаційного права, метод тлумачення норм інформаційного права, кібернетичний метод тощо).

Як навчальній дисципліні - інформаційному праву України притаманні традиційні, творчі, комп'ютерно-орієнтовані методи та методи наукового пошуку.

Проаналізовано підходи до розуміння методу правового регулювання інформаційного права України як галузі права. Констатовано, що особливістю методу правового регулювання інформаційних відносин є те, що він характеризується вторинністю і позбавлений самостійності. Він є комплексним поєднанням імперативних та диспозитивних начал. Підтримано та уточнено склад методу правового регулювання інформаційного права, який утворюють імперативний метод (метод наказу і метод заборони) та диспозитивний метод (метод дозволу, метод узгодження, метод рекомендацій).

Розділ 4 «Зарубіжний досвід становлення та розвитку інформаційного права» складається з двох підрозділів та присвячений аналізу зарубіжної практики формування інформаційного права.

У підрозділі 4.1 «Інформаційні права як фундамент становлення інформаційного права в Україні та інших державах» встановлено, що інститут інформаційних прав є одним із фундаментальних в інформаційному праві. Формуючись у світі протягом століть, він стає основою у становленні зарубіжного інформаційного права та дороговказом у формуванні системи інформаційного законодавства і концепції інформаційної політики різних держав. Тому конституційний рівень регламентації більшості інформаційних прав є цілком умотивованим. Разом з тим, в якості доповнення, наявний і законодавчий рівень регулювання порядку реалізації інформаційних прав.

Інформаційне право України розвивається дещо в іншому напрямку, ніж у світі. Визначено, що інститутами, які активно формуються у нормативному полі, є мас-медіа-право та телекомунікаційне право, інститути інформатизації та інформаційної безпеки тощо. Проте немає підстав говорити, що інституту інформаційних прав приділено мало уваги законодавця. Проаналізувавши вітчизняне інформаційне законодавство, запропоновано доцільність поділу на основоположні та специфіковані інформаційні права, конституційні та доповнюючі інформаційні права.

Порівнявши зарубіжне інформаційне право та інформаційне право України щодо ролі у ньому інституту інформаційних прав, констатовано, що інформаційне право України формується з переважанням публічних засад у нормативно-правовій складовій, проте спостерігається узгодження демократичних настанов міжнародної спільноти в інформаційній сфері з реаліями сьогодення з метою забезпечення якнайшвидшої відповідності світовим вимогам у питанні регулювання інформаційних правовідносин.

У підрозділі 4.2 «Тенденції розвитку інформаційного права у світі» констатовано, що регламентація інформаційних правовідносин у світі здійснюється виважено, цілеспрямовано, достатньо повно. Як високорозвинуті країни, так і держави пострадянського простору мають досить розгалужену систему інформаційного законодавства. Особлива увага приділена міжнародним нормативно-правовим актам, що регламентують різні інститути інформаційного права. Поряд з тим, значна нормативно-правова регламентація інформаційних правовідносин зумовлює активізацію наукового процесу, спрямованого на з'ясування теоретико-методологічних засад інформаційного права. У світі формуються наукові школи дослідження проблем інформаційного права, зокрема Інститут інтелектуальної власності та інформаційного права Юридичного Центру Університету м. Х'юстон, Інститут інформаційного права і політики Юридичної школи м. Нью-Йорк, Інститут інформаційного, телекомунікаційного і медіа-права Вестфальського університету м. Мюнстер та інші.

Встановлено, що у світі активно розвиваються такі підгалузі та інститути інформаційного права, як конфіденційне право, медіа-право, телекомунікаційне право, комп'ютерне право, інтернет-право, інститут інформаційної безпеки та інші.

Розділ 5 «Модельне розуміння інформаційного права України та можливих тенденцій його розвитку» складається з двох підрозділів і присвячений висвітленню авторської концепції інформаційного права України як інтегрованої категорії та прогнозуванню можливих тенденцій розвитку інформаційного законодавства України.

У підрозділі 5.1 «Концепція інформаційного права України як інтегрованої категорії» доведено, що інформаційне право України є структурованою, взаємодіючою та взаємопов'язаною єдністю науки, галузі права, навчальної дисципліни із трьохракурсними предметом, методом, системою, принципами, яка обумовлена наявністю інформаційно-правових норм.

Обґрунтовано, що інститути інформаційного права характеризуються як головні елементи при з'ясуванні структуризації інформаційного права. Основними інститутами інформаційного права є: інститут права людини на інформацію, інститут інформаційних прав, інститут права власності на інформацію, інститут державної інформаційної політики, інститут радіомовлення, інститут поштового зв'язку, інститут електронного документообігу, інститут мас-медіа-права (мас-медіа-право), інститут телекомунікацій та кінематографії (телекомунікаційне право), інститут супутникового зв'язку, інститут інтернет-права, інститут комп'ютерного права, інститут бібліотечної діяльності, інститут архівної діяльності, інститут статистичної інформації, інститут музейної діяльності, інститут інформаційної безпеки держави, інститут охорони та захисту персональних даних, міжгалузеві інститути інформаційного права (інститут електронної торгівлі, прбва інтелектуальної власності, кримінально-правової охорони та захисту інформаційних відносин, державної таємниці та ін.).

Аргументовано, що відповідні інститути Особливої частини інформаційного права України формують дві підгалузі: а) зв'язкове право - підгалузь інформаційного права, що містить у своєму складі інститути, норми яких регламентують діяльність, пов'язану із забезпеченням зв'язку між суб'єктами у його різних формах; б) обліково-бібліотечне право - підгалузь інформаційного права, норми якої регулюють відносини, що виникають, змінюються та припиняються у зв'язку із здійсненням бібліотечної, архівної, музейної та статистичної діяльності.

Встановлено, що вихідною (засадничою) складовою інформаційного права є норми інформаційного права, які запропоновано класифікувати за юридичною силою (норми законів та норми підзаконних актів), за формою вираження розпоряджень (імперативні та диспозитивні), за колом осіб (загальні та спеціальні), за функціональним призначенням (охоронні та регулятивні: уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі).

У підрозділі 5.2 «Шляхи вдосконалення нормативного забезпечення інформаційного права України» обґрунтовано теоретико-методологічні аспекти як інформаційного законодавства (формального виразу норм інформаційного права), так і відповідної систематизаційної процедури.

Запропоновано поняття інформаційного законодавства - це єдність законів України та підзаконних нормативно-правових актів, об'єднаних одним предметом нормативно-правового регулювання (інформаційні відносини), узгодженістю імперативно-диспозитивного впливу на інформаційні правовідносини та своєрідною системністю, зумовленою ієрархією інформаційно-правових норм.

З метою удосконалення інформаційного законодавства запропоновано: а) розробити та ухвалити закони України «Про банківську інформацію» та «Про Інтернет»; б) доповнити Цивільний кодекс України розділом (главою) «Інтернет-право» з метою регламентації приватних інформаційних правовідносин, що виникають, існують і припиняються в мережі Інтернет; в) для узгодження термінології в Законі України «Про інформацію» потрібно замінити словосполучення «об'єднання громадян» на «громадські об'єднання»; г) розширити зміст статей Закону України «Про інформацію» щодо диференціації інформації та доповнити їх іншими існуючими видами інформації за додатковими п'ятьма критеріями (крім розподілу за змістом та порядком доступу, внести ще розподіли за суб'єктами-розпорядниками інформації, територією поширення, формою, призначенням, значенням для суспільства); ґ) встановити відповідальність за лікарські консультації в мережі Інтернет; д) провести систематизацію інформаційного законодавства, результатом якої має стати Інформаційний кодекс України.

висновки

Відповідно до одержаних результатів дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства України та актів міжнародного рівня, а також теоретичного осмислення ряду наукових праць з інформаційного, конституційного, адміністративного й інших галузей національного права України і вивчення навчальних доробків, пов'язаних із проблематикою роботи, дисертантом запропоноване нове вирішення наукової проблеми інформаційного права, що виявляється у з'ясуванні теоретико-методологічних засад інформаційного права України як інтегрованої категорії. Сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вирішення зазначеної наукової проблеми. Основні з них такі:

1. Інформаційне право України як нова для юриспруденції категорія пройшло складний шлях свого становлення. На підставі проведеного ретроспективного аналізу розвитку наукової думки щодо становлення інформаційного права в умовах інформаційного суспільства, етапами зародження та формування інформаційного права України запропоновано вважати наступні: а) донауковий етап - період виникнення інформаційної діяльності, існування якої, однак, не забезпечується ні науковим підґрунтям, ні правовою регламентацією (фактологічні передумови); б) початково-нормативний етап - період закріплення інформаційних прав (одного з основоположних інститутів інформаційного права) на конституційному рівні (юридичні передумови); в) початково-науковий етап - період наукового вивчення категорії «інформація» новою наукою, що виникає у суспільстві, - кібернетикою (наукові передумови); г) вторинний етап - період вивчення нових інформаційних відносин у рамках наукової дисципліни, що виникає на базі кібернетики, - інформатики (інформатизаційні передумови); ґ) етап невизначеності - період визнання науковими колами наявності певної низки інформаційних відносин, що потребують нормативної регламентації, проте тривають дискусії щодо визначення назви цього своєрідного елементу системи права (термінологічно-онтологічні передумови); д) етап активної трансформації інститутів інформаційного права в умовах інформаційного суспільства та забезпечення їх нормативної регламентації - період стрімкого становлення інформаційного суспільства, що послужило підставою для активізації пізнання інформаційних відносин та обумовило розробку й прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання таких відносин (соціально-економічні передумови); е) сучасний етап - період закріплення терміна «інформаційне право» та продовження наукових досліджень інформаційно-правової тематики.

2. Сьогодні інформаційне право необхідно розглядати у тривимірному ракурсі, оскільки воно може існувати як наука, галузь права або навчальна дисципліна. Тому при розкритті сутності інформаційного права України вважається доцільним характеризувати його, як: а) системну сукупність знань, теорій та міркувань про інформаційне право, інформаційні відносини та інформаційно-правові норми, а також вид пізнавальної діяльності, спрямованої на дослідження явищ інформаційно-правового характеру, узагальнення відповідних результатів та юридичної практики для створення нових знань про інформаційне право; б) самостійну галузь національного права України, що містить сукупність норм, які регламентують інформаційні відносини за допомогою інтегрованого методу правового регулювання; в) сукупність загальноправових та спеціальногалузевих знань про інформацію, інформаційні відносини, їх правову регламентацію, суб'єкти та інших знань інформаційно-правового спрямування, які обов'язкові для вивчення на юридичних і деяких інших факультетах навчальних закладів України.

3. Первинною основою формування належного поняттєво-категоріального апарату інформаційного права виступають нормативні дефініції, під якими запропоновано розуміти встановлені у нормативно-правовому акті норми, які містять поняття, що характеризують інформаційно-правові явища за допомогою однієї визначальної або кількох характерних ознак, з метою забезпечення однакового розуміння терміна у процесі застосування положень відповідного нормативно-правового акта. Методологічним фундаментом нормативних дефініцій виступає їх класифікація за такими критеріями, як: кількість слів у назві (моністичні, дуалістичні, складні), характер (загальні, спеціальні), місце складових елементів (прямі, відсилочні), складність побудови (прості, перелікові) та їх функціональна спрямованість (виражається в описовій, пояснювальній, науковій, технічній, інтерпретаційній, навчальній функціях).

4. Під принципами інформаційного права України доцільно розуміти спрямовані на регулювання інформаційних відносин основоположні засади та керівні ідеї, які володіють універсальністю та імперативністю, пов'язані з інформаційно-правовими нормативами міжнародної спільноти, сприяють боротьбі з прогалинами в інформаційному законодавстві та підвищують рівень інформаційної культури особи і суспільства в цілому. Проаналізувавши моністичний, переліковий, дуалістичний та множинний підходи до розуміння сукупності принципів інформаційного права України, автор пропонує новий підхід, що передбачає системні зв'язки між принципами інформаційного права України. Вбачається, що принципи інформаційного права України утворюють конструкцію загальноправових та внутрішньодержавних (конституційних, галузевих, спеціальних) принципів.

5. Інформаційне право України є наукою, галуззю права, навчальною дисципліною. Дослідивши його природу комплексно та нероздільно, автор пропонує такі теоретико-методологічні положення: а) на основі науки інформаційного права та інформаційного права як галузі права виникає навчальна дисципліна «Інформаційне право»; б) головним структурним елементом інформаційного права як навчальної дисципліни є знання, тоді як таким елементом у науці інформаційного права є гіпотеза, а інформаційного права як галузі права - юридичні приписи; в) метою інформаційного права як навчальної дисципліни є формування знань і навичок у майбутніх спеціалістів; науки інформаційного права - створення бази положень і тверджень, спрямованих на забезпечення належної правотворчості, позитивну динаміку становлення інформаційного суспільства, сприяння інформатизації тощо; а інформаційного права як галузі права - здійснення правової регламентації інформаційних відносин; г) наука інформаційного права характеризується такими формами діяльності, як дослідна публікація, обговорення, наукова співпраця; інформаційне право як галузь права - такими формами, як правотворчість, офіційне тлумачення, систематизація та уніфікація законодавства тощо; а інформаційне право як навчальна дисципліна - такою формою, як викладання; ґ) суб'єктами науки інформаційного права є вчені; інформаційного права як галузі права - держава, органи державної влади та місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, що володіють як загальноінформаційним, так і спеціально-інформаційним статусом; інформаційного права як навчальної дисципліни - професорсько-викладацький склад відповідної кафедри вищого навчального закладу; д) джерелами науки інформаційного права є монографії, статті, наукові есе, науково-популярні видання, доповіді й тези виступів на регіональних, всеукраїнських та міжнародних конференціях; інформаційного права як галузі права - нормативно-правові акти інформаційно-правового спрямування, судова практика, звичаї ділового обороту; а інформаційного права як навчальної дисципліни - підручники, навчальні посібники, навчально-методичні посібники, навчально-методичний комплекс, дидактичні матеріали, електронні засоби освіти.

6. Глобальність інформаційного права України виявляється у масштабності його зв'язків: а) як галузі права - з конституційним, адміністративним, фінансовим, цивільним, кримінальним, господарським та деякими іншими галузями права; б) як науки - з науками юридичного циклу, з правовою інформатикою та криміналістичною інформатикою, з гуманітарними науками; в) як навчальної дисципліни - з фундаментальними дисциплінами та дисциплінами, тісно пов'язаними з інформаційним правом предметами, із спецкурсами відповідної тематики.

7. Систему інформаційного права України утворюють Загальна частина та Особлива частина. Однак з огляду на складну юридичну природу інформаційного права зміст зазначених частин буває різним. Найменше складових містить у собі Загальна частина галузі інформаційного права (терміни та загальні положення інформаційно-правової тематики, закріплені на нормативному рівні), більше складових - у Загальній частині навчальної дисципліни «Інформаційне право» (крім складових, закріплених на нормативному рівні, охоплює деякі з правової доктрини), та найбільше складових - у Загальній частині науки інформаційного права (широкий спектр понять і загальних положень інформаційного спрямування). Щодо Особливої частини інформаційного права, то пропонується така її структура: а) підгалузі інформаційного права: зв'язкове право та обліково-бібліотечне право; б) інститути інформаційного права: інститут інформаційної безпеки держави та інститут охорони та захисту персональних даних; в) міжгалузеві інститути: прбва інтелектуальної власності, електронної торгівлі, кримінально-правової охорони й захисту інформаційних відносин, державної таємниці та ін. Обсяг внутрішнього змісту підгалузей та інститутів інформаційного права також є залежним від вияву інформаційного права.

8. Інститут інформаційних правовідносин є фундаментальним для інформаційного права. Під інформаційними правовідносинами доцільно розуміти вид правових відносин, які проявляють себе як однорідні зв'язки між державою, державними органами, юридичними та фізичними особами, об'єднаннями громадян, що здійснюються на внутрішньодержавному та міждержавному рівнях в інформаційній та інших сферах з приводу створення, поширення, знищення, зберігання, охорони і захисту інформації, та носять нормативно-комплексний характер. Складність юридичної природи та потреба у деталізованій нормативно-правовій регламентації розкривається через класифікацію інформаційних правовідносин, яку доцільно проводити за такими критеріями, як: метод правового регулювання, функції, якість, кількість осіб, характер обов'язків, зобов'язання учасників, характер змісту, вид галузі законодавства (що здійснює регламентацію), сфера поширення, тривалість у часі, призначення, співвідношення прав і обов'язків, підстава виникнення, суб'єктний склад. Структуру інформаційних правовідносин складають об'єкт, суб'єкти, зміст.

9. Основним об'єктом інформаційних правовідносин є інформація. Визначальна роль інформації як при побудові структури інформаційних правовідносин, так і при формуванні інформаційного суспільства в Україні розкривається через класифікацію її видів за змістом, порядком доступу, суб'єктами-розпорядниками, територією поширення, формою, призначенням, значенням для суспільства;

10. Інтернет-право є однією з найактуальніших категорій інформаційного права. Виходячи з того, що предмет правового регулювання інтернет-права - частина суспільних відносин, пов'язаних з Інтернетом, а інтернет-відносини є однорідними, формують певний масив (тобто не є поодинокими) і схожі за юридичною природою з іншими видами інформаційних відносин, інтернет-право є інститутом інформаційного права та входить до структури зв'язкового права (підгалузі інформаційного права).

11. Онтологічно категорії методології (теоретичного підґрунтя реалізації прийомів і способів пізнання) та методу (практичного втілення прийомів та способів пізнання) взаємопов'язані. Методологія інформаційного права - це сукупність наукових поглядів на сутність, структуру та поділ методів інформаційного права, що передбачають розкриття їхніх характерних особливостей, а також багаторівнева система певних методів (способів та прийомів), які використовуються в інформаційному праві. У свою чергу, метод інформаційного права України - це способи юридичного пізнання інформаційної сфери; засоби, за допомогою яких здійснюється державно-правовий вплив на інформаційні відносини; а також прийоми викладання та роз'яснення навчального матеріалу інформаційно-правової тематики.

12. Доцільно розглядати інформаційне право як самостійну галузь національного права України, причому критеріями відмежування його від інших галузей права є: а) головні критерії - предмет правового регулювання (перший рівень), принципи галузі, своєрідний поняттєво-категоріальний апарат (другий рівень); б) допоміжний критерій - метод правового регулювання. Аналіз матеріальних та формальних теорій розподілу галузей права на публічні та приватні дав підстави вважати, що інформаційне право перебуває на межі зазначеного розподілу права та поєднує у собі як приватні, так і публічні начала.

13. Інформаційні права особи виявляють себе як принципово нові можливості людини, спрямовані на забезпечення вищого рівня життя в умовах інформаційного суспільства, і тому їх справедливо називають правами четвертого покоління. Ключовим ядром цих прав, з огляду на важливе суспільне значення, перспективне у світовому масштабі та тривале формування в історичному контексті, є право на інформацію, яке включає в себе право на вільне одержання інформації, право на використання інформації, право на поширення інформації, право на зберігання інформації та право на захист інформації. Більше того, воно формує навколо себе складну систему різних інформаційних прав, які доцільно диференціювати на основоположні (встановлюючі і судові) та специфіковані, на основні й похідні. Кожна група інформаційних прав потребує спеціалізованого вивчення та регулювання, оскільки з розвитком інформаційно-комунікативних технологій та у зв'язку з нестабільною політичною ситуацією й неодноразовими загрозами інформаційній безпеці України, все частіше постає питання охорони та захисту інформаційних прав. У такій ситуації головну роль відіграє інформаційне право, з допомогою якого можна досягти належної правової регламентації як інформаційних прав, так і більшості інформаційних відносин, забезпечити відповідне науково-теоретичне підґрунтя юридичного впливу на інформаційну сферу, а також підготувати фахівців, що володіють необхідним обсягом знань інформаційно-правового спрямування. Зазначимо, що зарубіжні країни володіють досить високим рівнем регламентації інформаційних прав як на конституційному рівні, так і на рівні законодавчих актів.

14. Як високорозвинуті країни, так і держави пострадянського простору мають досить розгалужену систему інформаційного законодавства. Поширеною практикою у світі є регламентація різних інститутів інформаційного права міжнародними нормативно-правовими актами. Відповідно до контексту предмета дисертаційного дослідження, встановлено основні тенденції розвитку інформаційного права: а) інформаційне право часто розглядається як механічна сукупність інститутів інформаційного спрямування або як самостійна складова в різних галузях права; б) питання методу інформаційного права не актуалізоване, галузь вибудовується на основі предмета й системи; в) систематизація інформаційного законодавства є доцільною, але на практиці охоплює не все інформаційне право, а конкретні підгалузі та інститути. Для інформаційного права України зарубіжний досвід регламентації інформаційних правовідносин важливий, оскільки: а) інформаційне законодавство світу базується на забезпеченні інформаційних прав і свобод, а це є вектор для України, інформаційне законодавство якої побудоване за адміністративними принципами; б) виокремлення інформаційного права в самостійну галузь права не повинно зустрічати опір, аргументований на неоднозначності методу інформаційного права; в) систематизацію інформаційного законодавства доцільно проводити у формі кодифікації.

15. Форми права є провідним блоком у системі джерел інформаційного права. Доцільно розглядати систему форм інформаційного права у такому вигляді: а) підсистема законодавчих актів (Конституція України, закони України (кодифіковані та некодифіковані), міжнародне інформаційне законодавство); б) підсистема підзаконних нормативно-правових актів (акти Кабінету Міністрів України, укази Президента України та інші акти); в) підсистема локальних нормативно-правових актів. Підтримуємо думку тих науковців, які визначають, що основними тенденціями інформаційного законодавства України є його адаптація до норм Європейського Союзу та кодифікація, результатом котрої має стати Інформаційний кодекс України.

16. Теоретико-методологічними положеннями кодифікації інформаційного законодавства України є: дефініція (це форма докорінного перероблення інформаційно-правових та деяких інших нормативно-правових актів, які регулюють інформаційні відносини, що забезпечить узгодження інформаційного законодавства з нормами інших галузей права та звільнення інформаційно-нормативного масиву від застарілих норм шляхом прийняття Інформаційного кодексу України), принципи (верховенства права, законності, об'єктивності, етапності, відповідності вимогам юридичної техніки, безперервності), функції (тривалі та наслідкові), визначення виду самої кодифікації (комплексна) та її результату (кодекс).

17. Будуючи концепцію інформаційного права України як інтегрованої категорії, можна стверджувати, що інформаційне право є структурованою, взаємодіючою та взаємопов'язаною єдністю науки, галузі права, навчальної дисципліни із трьохракурсними предметом, методом, системою, принципами, яка обумовлена наявністю інформаційно-правових норм. Конкретизуючи вказане уявлення про інформаційне право, пропонуються такі теоретико-методологічні положення:

- за предметом інформаційного права України закріплюється три значення: а) вузьке розуміння предмета інформаційного права України - інформаційні відносини, що виникають, розвиваються та вичерпуються у суспільстві (при розумінні інформаційного права як галузі права); б) обмежене розуміння предмета інформаційного права України - нормативно-правові акти інформаційно-правового спрямування, правова доктрина, судова та інша юридична практика (при розумінні інформаційного права як навчальної дисципліни); в) широке розуміння предмета інформаційного права України - інформаційні відносини та інформаційні правовідносини, нормативно-правові акти інформаційно-правового спрямування, інформаційно-правові норми, правова доктрина, судова та інша юридична практика, спеціальний поняттєво-категоріальний апарат, інформаційне право зарубіжних країн (при розумінні інформаційного права як науки);

- метод інформаційного права України формують: а) метод науки інформаційного права, що включає загальнофілософські методи пізнання явищ світу, загальнонаукові методи, науково-правові методи, спеціально-наукові методи; б) метод інформаційного права як навчальної дисципліни, до складу якого входять традиційні та інтерактивні методи; в) метод інформаційного права як галузі права, що поєднує у собі імперативний та диспозитивний методи;

- принципи інформаційного права України утворюють складну систему: а) принципи наукового пізнання інформаційного права - принцип об'єктивності, принцип гуманізму, принцип історизму; б) принципи інформаційного права як галузі права - загальноправові та внутрішньодержавні (конституційні, галузеві та спеціальні); в) принципи викладання навчальної дисципліни «Інформаційне право» - доступності, науковості та розвитку наукового мислення, культурної спрямованості, самостійності та підвищення ініціативи, принцип образності, наочності та зв'язку з практичною діяльністю;

- система інформаційного права України характеризується наявністю Загальної частини (інститути: права людини на інформацію, інформаційних прав, права власності на інформацію, державної політики тощо) та Особливої частини (інститути: радіомовлення, поштового зв'язку, електронного документообігу, мас-медіа-права, телекомунікаційного права, супутникового зв'язку, інтернет-права, комп'ютерного права, бібліотечної діяльності, архівної діяльності, статистичної інформації, музейної діяльності, інформаційної безпеки держави, охорони та захисту персональних даних; міжгалузеві інститути);

- норма інформаційного права (загальнообов'язкове правило поведінки, що встановлене чи санкціоноване державою, регулює інформаційні відносини, носить у ряді випадків міжгалузевий характер та виражене у письмовій формі) проявляється у видах за критеріями: юридичної сили, формою вираження, колом осіб та функціональним призначенням.

список опублікованих праць за темою дисертації

Монографія:

1. Селезньова О. М. Теоретико-методологічні основи інформаційного права України : монографія / О. М. Селезньова. - Чернівці : Місто, 2014. - 408 с.

Рецензія: Сопілко І. М. Рецензія на монографію О. М. Селезньової «Теоретико-методологічні основи інформаційного права України» // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. - 2015. - Вип. 33. - Т. 1. - С. 219.

Статті у наукових фахових виданнях України з юридичних наук:

2. Селезньова О. М. Норми інформаційного права: онтологічні засади / О. М. Селезньова // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 8. - С. 65-68.

3. Селезньова О. М. Банківська інформація: концептуальні засади та пропозиції до нормативно-правової регламентації / О. М. Селезньова // Держава і право : [збірник наук. праць]. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2011. - Вип. 51. - С. 412-417.

4. Селезньова О. Предмет інформаційного права: теоретичний аналіз / О. Селезньова // Підприємництво, господарство і право. - 2011. - № 6. - С. 30-33.

5. Селезньова О. Щодо бачення системи інформаційного права (пропозиції за структурним підходом) / О. Селезньова // Юридична Україна. - 2011. - № 7. - С. 9-12.

6. Селезньова О. Концептуальні засади методології інформаційного права / О. Селезньова // Підприємництво, господарство і право. - 2011. - № 7. - С. 101-103.

7. Селезньова О. Інформаційне законодавство України: перспектива кодифікації / О. Селезньова // Підприємництво, господарство і право. - 2012. - № 5. - С. 37-40.

8. Селезньова О. М. Роль та переваги використання інформаційних технологій в навчальному процесі (на прикладі навчальної дисципліни «Інформаційне право») / О. М. Селезньова // Інформація і право. - 2012. - № 3 (6). - С. 153-158.

9. Селезньова О. Місце інформаційного права в системі права України / О. Селезньова // Підприємництво, господарство і право. - 2012. - № 7. - С. 52-55.

10. Селезньова О. М. Інформація: онтологічні витоки, неоднозначність поняття та правові ознаки / О. М. Селезньова // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. - 2013. - Вип. 22. - Ч. ІІ. - С. 283-286.

11. Селезньова О. М. Особливості системи принципів інформаційного права / О. М. Селезньова // Митна справа. - 2013. - № 2. - С. 87-93.