Адміністративно-правові засади впровадження інклюзивної освіти в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

УДК 342.9: 376-056.24 (477)

Спеціальність 12.00.07 - адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНКЛЮЗИВНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Миськів Леся Ігорівна

Київ - 2015

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор СИНЯВСЬКА Олена Юхимівна,

Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник навчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України

НАСТЮК Василь Якович,

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого,

завідувач кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності;

доктор юридичних наук, професор, заслужений винахідник України СОПІЛЬНИК Любомир Іванович,

ГУМВС України у Львівській області, заступник начальника науково-дослідного експертно-криміналістичного центру;

Захист відбудеться 26 березня 2015 р. о 9 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.142.02 Міжрегіональної Академії управління персоналом (03039, м. Київ, вул. Фрометівська, 2).

З дисертацією можна ознайомитися в Міжнародному бібліотечно-інформаційному центрі ім. Ярослава Мудрого Міжрегіональної Академії управління персоналом (03039, м. Київ, вул. Фрометівська, 2).

Автореферат розісланий 24 лютого 2015 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н. П. Христинченко

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Інклюзивна освіта - складова державної політики України. Ратифікувавши у 2009 р. Конвенцію про права інвалідів, Україна взяла на себе низку зобов'язань, зокрема й виконання ст. 24 Конвенції щодо забезпечення права осіб з інвалідністю на освіту. Починаючи з 2010 р., прийнято чимало законів і підзаконних нормативних актів, які визначають основи державної політики у зазначеній сфері. Проте розуміння поняття «інклюзія» для України відносно нове. Понад 20 років надання освітніх послуг особам із особливими потребами відбувалось у сегрегаційній системі, яка базувалась на моделі «дефектології», зосереджуючи увагу на фізичних вадах, а не на потребах і можливостях кожного окремого індивіда. Відповідно й система освіти для осіб з особливими потребами була представлена виключно спеціальними навчальними закладами.

Міжнародний досвід впровадження інклюзивної освіти у національні освітні системи свідчить про планомірність запровадження інклюзії за наявності взаємодії двох складових - загальної та спеціальної освіти, які, зливаючись, доповнюють одна одну, поетапно формуючи інклюзивне освітнє середовище. Українська модель впровадження інклюзії загалом використовує аналогічні методи, однак основним проблемним питанням є різна підвідомчість навчальних закладів, у яких особи з особливими потребами мають право здобувати освіту.

Впровадження інклюзивної освіти в систему освіти України сьогодні тільки формується. Відкритими залишаються питання координації міжвідомчої діяльності профільних міністерств стосовно комплексного підходу до побудови інклюзивного освітнього середовища, децентралізації та визначення повноважень відповідних органів на місцях, перегляду системи фінансування навчальних закладів тощо.

Відсутність керівних принципів фінансування та обмеження бюджетних асигнувань, відсутність бюджетних зобов'язань і наявна система інвестування сегрегаційної системи - породжує хибну думку про економічну недоцільність інклюзивної освіти. Вивчаючи світовий досвід упровадження інклюзії, автор звертає увагу на дослідження, які доводять користь та економічні переваги освіти для осіб з особливими потребами. Так, 60 % дітей з особливими освітніми потребами мають змогу навчатись без будь-яких адаптаційних заходів, 80-90 % - навчатись у звичайних школах за умови вживання незначних адаптаційних заходів. Середні витрати на перебування дітей у спеціальних навчальних закладах у 7-9 разів перевищують витрати на перебування дітей у загальноосвітніх навчальних закладах. Витрати з розрахунку на одну особу на спеціальну освіту майже в 2,5 рази перевищують аналогічні витрати на звичайну освіту. Основна витратна частина - професійна підготовка персоналу та вчителів; удосконалення інфраструктури; перегляд та оновлення навчальних планів, навчальних матеріалів.

На користь та економічні переваги впровадження інклюзивної освіти свідчать дослідження Всесвітнього банку та ЮНЕСКО. Загальна вартість ВВП у світі, втраченого внаслідок інвалідності, становить 1,4 млрд - 1,9 млрд дол. США. Такі втрати можливо зменшити шляхом скорочення об'ємів втрат людського потенціалу на виробництві. Саме тому освіта для осіб з особливими потребами - це інвестиція, яка дозволяє скоротити видатки на соціальні витрати.

Україна підтримує світові тенденції переосмислення принципів освіти і забезпечення ствердження її місця серед головних факторів, що гарантують прогресивний розвиток суспільства і зміцнення державності. Значну допомогу державі на цьому шляху надали та продовжують надавати численні теоретичні дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців, які вивчали різні аспекти освіти як у загально-соціальному, так і у правовому контекстах. Так, серед вітчизняних учених організаційно-правові та управлінські питання системи освіти висвітлюють В. Б. Авер'янов, М. І. Ануфрієв, В. В. Астахов, Г. В. Атаманчук, О. М. Бандурка, В. М. Бевзенко, Ю. П. Битяк, В. І. Борденюк, С.М. Гусаров, В. С. Журавський, І. С. Каленюк, К. А. Карчевський, В. Г. Кремінь, В. С. Куйбіда, В. К. Колпаков, С.Ф. Константінов, А. П. Коренєв, М. Н. Курко, К. Б. Левченко, Р. С. Мельник, В.Я. Настюк, С. М. Ніколаєнко, В. М. Огаренко, В. Ф. Опришко, С. Г. Стеценко, Л.І. Сопільник, О.Ю. Синявська, А. Л. Терещенко, Р. В. Шаповал, С. А. Шудло, О. Н. Ярмиш та інші. Педагогічні та психологічні аспекти впровадження інклюзивної освіти досліджують В. Г. Абрамова, І. О. Білозерська, Ю. В. Богинська,В. О. Боняк,Л. В. Будяк, О. Р. Василишин, Н. М. Ворон, А. М. Висоцька, Р. П. Дименштейн, І. О. Калініченко, А. А. Колупаєва, С. К. Корнієнко, С. Й. Кравчук, В. А. Красномовець, І. Б. Кузава, Н. Я. Лапка, О. В. Листопад, Л. В. Лохвицька, А. В. Мудрик, Ю. М. Найда, М. А. Попов, В. Б. Рогова, М. І. Сварник, Н. З. Софій, О. М. Таранченко, О. В. Тюптя,С. Р. Хлєбік,О. А. Шульц, Л. П. Шумна та інші. Втім, зважаючи на значний внесок дослідників у розробку проблем впровадження інклюзивної освіти, зазначимо, що цей процес здебільшого висвітлений науковцями з погляду соціології, психології та педагогіки, проте адміністративно-правовий підхід, як основа впровадження, залишається не вивченим. Дисертаційне дослідження є першою науковою спробою розглянутипрацюючу адміністративну модель впровадження інклюзивної освіти в Україні відповідно до міжнародних стандартів її реалізації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.Тема дисертаційного дослідження узгоджується з загальнодержавними програмами та планами, серед яких: Закон Українивід 05.03.2009 р. № 1065-VI «Загальнодержавна програма «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року;Постанова Кабінету Міністрів України від 29.07.2009 р. № 784 «Про затвердження плану заходів щодо створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення на 2009-2015 роки «Безбар'єрна Україна»; Розпорядження від 30.03.2011 р. № 245-р. «Про схвалення Концепції Державної цільової програми «Національний план дій з реалізації Конвенції про права інвалідів та розвитку системи реабілітації інвалідів на період до 2020 року».

Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п. 19.11 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2011-2014 рр., затверджених Вченою радою ХНУВС від 27 грудня 2010 р. (протокол № 10).

Мета і задачі дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, міжнародних стандартів і світової практики впровадження інклюзивної освіти, а також з урахуванням надбань різнопрофільних наук визначити сутність адміністративно-правових засад впровадження інклюзивної освіти в Україні та шляхів його удосконалення.

Для досягнення поставленої мети в дисертації необхідно вирішити такі основні задачі:

– задля визначення правових основ формування інклюзивного освітнього середовища України, охарактеризувати становлення права на освіту для осіб з особливими потребами у світовому вимірі та з'ясувати генезу міжнародно-правових стандартів формування інклюзивної освітньої моделі;

– визначити принципи, завдання та функції інклюзивної світової моделі освіти;

– розкрити зміст нормативно-правових основ впровадження інклюзивної освіти України, що дозволить розробити їх класифікацію та визначити правовий механізм впровадження інклюзивної освіти в Україні;

– сформулювати поняття «інклюзивна освіта» та «система інклюзивної освіти»;

– виокремити та охарактеризувати структурні елементи системи інклюзивної освіти України;

– з'ясувати поняття «система державних органів управління інклюзивною освітою України» та розкрити повноваження суб'єктів управління інклюзивною освітою України;

– розкрити зміст повноважень органів місцевого самоврядування та визначити їх роль у сфері інклюзивної освіти;

– розглянути повноваження громадських об'єднань України та виокремити їх функції у сфері впровадження інклюзивної освіти в Україні;

– проаналізувати місце міжнародних організацій, як суб'єктів інклюзивної освіти в Україні;

– визначити поняття «матеріально-технічне забезпечення інклюзивної освіти»;

– виявити та обґрунтувати проблемні питання впровадження інклюзивної освіти в Україні, у контексті чого розробити пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення адміністративно-правових засад впровадження інклюзивної освіти в Україні;

– проаналізувати зарубіжний досвід впровадження інклюзивної освіти та визначити адміністративно-правові особливості кожної досліджуваної країни.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які складаються у процесі надання освітніх послуг.

Предмет дослідження становлять адміністративно-правові засади впровадження інклюзивної освіти в Україні.

Методи дослідження. Методологічним підґрунтямдисертаціїє сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Їх застосування спрямовується системним підходом, що дозволяє досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми, здійснити системний аналіз адміністративно-правових засад інклюзивної освіти в Україні. У роботі використовувалися також окремі методи наукового пізнання. За допомогою таких методів, як логіко-семантичний та сходження від абстрактного до конкретного поглиблено понятійний апарат (підрозділи 1.1.-1.3., 2.1.). Порівняльно-правовий метод широко використано для аналізу генези міжнародно-правових стандартів формування інклюзивної освіти (підрозділ 1.1.), аналізу нормативно-правових основ забезпечення інклюзивної освіти в Україні (підрозділ 1.2.), визначення матеріально-технічних особливостей забезпечення інклюзивної освіти в Україні (підрозділ 3.4.), формулювання та обґрунтування внесення змін до законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів (підрозділи 1.2., 2.2., 2.3., 3.1., 3.2.), визначення проблемних питань упровадження інклюзивної освіти в Україні (підрозділ 4.1.), визначення особливостей правового регулювання інклюзивної освіти країн Європейського Союзу (підрозділ 4.2.) тощо. Методи класифікації, групування, системно-структурний та системно-функціональний застосовано для характеристики системи інклюзивної освіти в Україні (підрозділи 2.1.-2.3.), уточнення принципів інклюзивної освітньої моделі (підрозділ 1.1.), класифікації нормативно-правових актів забезпечення інклюзивної освіти в Україні (підрозділ 1.2.), розкриття повноважень суб'єктів управління інклюзивною освітою (підрозділ 3.1.-3.3.). За допомогою методів документального аналізу, спеціально-юридичного та статистичного висвітлено становлення та розвиток правового регулювання інклюзивної освіти у світовому вимірі (підрозділ 1.1.), розкрито апробовані світові моделі фінансування та доведено економічну доцільність інклюзивної освіти (підрозділ 3.4.). Статистичний, порівняльно-правовий, структурно-логічний та компаративний методи використовувались для визначення шляхів упровадження інклюзивної освіти в Україні (підрозділ 4.1.).

Науково-теоретичне підґрунтя для виконання дисертації склали наукові праці фахівців у галузі філософії, соціології, педагогіки, психології, загальної теорії держави і права, теорії управління та адміністративного права, інших галузевих правових наук, зокрема зарубіжних дослідників. Положення та висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України, інших законодавчих і підзаконних нормативно-правових актах, які визначають правові засади інклюзивної освіти в Україні. Дисертант звертався також до законодавства зарубіжних країн, аналізуючи досвід правового регулювання та впровадження інклюзивної освіти в освітні системи цих країн. Інформаційну та емпіричну основу дослідження становлять узагальнення практичної діяльності суб'єктів здійснення інклюзивної освіти в Україні, політико-правова публіцистика, довідкові видання, статистичні матеріали.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першою спробою комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, урахуванням новітніх досягнень науки адміністративного права висвітлити проблемні питання інклюзивної освіти в Україні та сформулювати авторське бачення шляхів їх вирішення. У результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень та висновків, запропонованих особисто здобувачем. Основні з них такі, що

уперше:

– класифіковано нормативно-правові стандарти інклюзивної освіти на загальні та спеціальні;

– визначено принципи, завдання та функції інклюзивної світової моделі освіти;

– запропоновано авторське визначення поняття «інклюзивна освіта»;

– з'ясовано поняття «система державних органів управління інклюзивною освітою України»;

– сформульовано поняття «матеріально-технічне забезпечення інклюзивної освіти України»;

– обґрунтована потреба створення окремої структурної одиниці - Департаменту інклюзивної освіти України, на який покласти завдання із реалізації інклюзивної освіти на всіх рівнях, зокрема професійно-технічній та вищій освіті;

– виокремлено проблемні питання професійно-технічної та вищої освіти для осіб із особливими потребами та запропоновано шляхи їх вирішення;

– обґрунтовано та запропоновано уповноважити: управління освіти на місцях відкривати інклюзивні класи; органи місцевого самоврядування забезпечувати навчальні заклади з інклюзивними осередками необхідною матеріально-технічною та методичною базою, педагогічними кадрами й приміщеннями, що відповідають санітарно-гігієнічним вимогам;

– висвітлено особливості діяльності міжнародних організацій у сфері формування процесу соціалізації осіб з особливими потребами, серед яких виокремлено універсальні та спеціальні. До універсальних організацій автором віднесено Організацію Об'єднаних Націй (ООН), Раду Європи (РЄ) та Європейський Союз (ЄС). До спеціальних - Міжнародну організацію праці (МОП), Організацію об'єднаних націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО), Всесвітню організацію охорони здоров'я (ВООЗ);

– обґрунтовано необхідність упровадження єдиної електронної національної бази статистичних даних освіти для осіб із особливими потребами в режимі доступу профільних міністерств (МОН, МОЗ, Мінсоцполітики) та Державної служби статистики України;

– класифіковано нормативно-правові акти впровадження інклюзивної освіти за їх регулятивним спрямуванням, серед яких виокремлено загальні, спеціальні та організаційні;

удосконалено:

– визначення єдиного підходу до розуміння змісту категорії «особа з особливими освітніми потребами», до яких віднесені: 1) інваліди (діти-інваліди); 2) особи (зокрема діти) з незначними порушеннями здоров'я (незначні порушення зорового або слухового аналізатора, опорно-рухової системи, мовні дисфункції тощо); 3) особи (зокрема діти), особливі умови навчання яких зумовлені тими чи іншими соціальними факторами (з бідних сімей, діти, що зазнали насилля, діти-сироти, біженці, етнічні меншини тощо); 4) обдаровані особи;

– характеристику спеціальних особливостей матеріально-технічного забезпечення інклюзивної освіти, до яких віднесено: організацію простору, підготовку відповідних педагогічних кадрів, організацію часу режиму навчання, робочого місця дитини з вадами здоров'я, технічні засоби для доступу дитини з вадами здоров'я до освіти, технічні засоби для навчання кожної категорії дітей з вадами здоров'я;

– класифікацію суб'єктів управління інклюзивною освітою на основні та допоміжні;

– характеристику впровадження інклюзивної освіти країн Західної Європи (Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Австрія), Північної Європи (Велика Британія, Данія, Швеція, Ірландія, Ісландія), Південної Європи (Італія, Іспанія, Португалія), Східної Європи (Польща, Угорщина, Литва, Білорусь, Російська Федерація) та визначено їх адміністративно-правові особливості;

– класифікацію світових систем оцінювання якості освіти за регіональною належністю та за характером управління;

дістали подальшого розвитку:

– характеристика ґенези міжнародно-правових стандартів формування інклюзивної освітньої моделі;

– характеристика моделі фінансування інклюзивної освіти в Україні;

– розкриття пріоритетних напрямів реформування освіти Європейського Союзу;

– обґрунтування потреби розроблення стратегії та Національного Плану Дій щодо впровадження інклюзивної освіти, починаючи з дошкільних навчальних закладів (ранньої діагностики та корекції проблеми), загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти;

– обґрунтування наукового підходу, щодо необхідності створення системи ресурсних центрів матеріального та технічного забезпечення інклюзивної освіти України з урахуванням принципу децентралізації влади.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що:

– у науково-дослідній сфері результати, які в сукупності становлять концепцію інклюзивної освіти в Україні, можуть бути основою для подальшої розробки проблем отримання освітніх послуг особами з особливими потребами (акт впровадження у науково-дослідну діяльність Київського міжнародного університету від 26 грудня 2014 р. № 596);

– у сфері правотворчості висновки, пропозиції та рекомендації, сформульовані в дисертації, можуть бути використані для удосконалення чинних і розробки проектів нормативно-правових актів, які сприятимуть поліпшенню адміністративно-правового регулювання надання освітніх послуг особам із особливими потребами (акт впровадження в Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради України від 10 лютого 2015 р. № 041);

– у правозастосовній діяльності використання одержаних результатів дозволить покращити практичну діяльність суб'єктів реалізації інклюзивної освіти в Україні;

– у навчальному процесі матеріали дисертаційного дослідження знайдуть застосування при написанні підручників та навчальних посібників із дисципліни «Адміністративне право України», крім того, вже використовуються під час проведення занять із зазначеної дисципліни в Київському міжнародному університеті (акт впровадження в навчальний процес Київського міжнародного університету від 26 грудня 2014 р. № 597).

Апробація результатів дисертації. Підсумки розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки були оприлюднені дисертантом на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах, зокрема: IX Всеукраїнська науково-практична конференція «Запровадження засад Болонського процесу в Україні: аналітична оцінка, здобутки, перспективи» - (м. Київ, 19-20 березня 2010 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми реалізації та захисту прав людини в умовах законодавчого реформування» (м. Тернопіль, 28 квітня 2011 р.); II науково-практична конференція «Правове регулювання суспільних відносин: актуальні проблеми та вимоги сьогодення» (м. Запоріжжя, 31 березня 2011 р.); XVIII Міжнародна науково-практична конференція професорсько-викладацького складу «Україна в євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 16-17 лютого 2013 р.); XVIII Міжнародна молодіжна науково-практична конференція «Європейський шлях розвитку України: плани і реалії» (м. Київ, 6-7 квітня 2013 р.); II науково-практична конференція «Міжнародні та національні правові виміри забезпечення стабільності» (м. Львів, 19-20 квітня 2013 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Пріоритетні напрямки розвитку сучасної юридичної науки» (м. Харків, 5-6 жовтня 2013 р.); IV Всеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (м. Київ, 19 квітня 2013 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Сучасне державотворення та правотворення: питання теорії та практики» (м. Одеса, 4-5 жовтня 2013 р.); InternationalConference «Volunteerism - technology - avenueforsocialtransformation» (July 1-4, 2014, Geneva, Switzerland).

Публікації. Основні положення дисертації відображено в одноосібній монографії; 23 статтях, 18 із яких опубліковано у фахових виданнях з юридичних наук в Україні, п'ять вийшли друком у зарубіжних виданнях; у 10 тезах наукових повідомлень на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які містять 12 підрозділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 416 сторінок. Список використаних джерел складається з 384 найменувань і займає 44 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається стан її наукової розробки, розкривається сутність наукового завдання та його значимість, з'ясовується зв'язок дисертаційного дослідження з науково-дослідними роботами, висвітлюється мета, задачі, об'єкт, предмет і методи дослідження, формулюється наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію одержаних результатів.

У розділі 1 «Теоретико-правові основи впровадження інклюзивної освіти в Україні» характеризується становлення та розвиток правового забезпечення інклюзивної освіти у світі, розкриваються нормативно-правові основи забезпечення інклюзивної освіти в Україні, розглядаються теоретико-методологічні підходи до визначення поняття інклюзивна освіта. Розділ складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Становлення та розвиток правового забезпечення інклюзивної освіти» проаналізовано генезу формування міжнародно-правових стандартів інклюзивної освітньої моделі. Виокремлено дві основні моделі, які передували виникненню інклюзивної освіти: 1) медична (до 60-х років XX ст.); 2) інтеграційна (до 80-х років XX ст.). Встановлено, що медична модель базувалася на принципі сегрегації, тобто відокремленого навчання осіб із особливими потребами, зокрема дітей. Такий підхід базувався на усталеному переконанні, що особам з особливими потребами необхідна особлива опіка, окремі спеціальні умови для навчання та проживання. Тоді як інтеграційна модель ґрунтувалася на принципах надання таким особам не тільки освіти, а й включення їх у соціальні процеси, вироблення і утвердження почуття власної гідності та поваги до себе, визнання рівними у своїх правах і свободах з іншими людьми. Встановлено, що відмінністю інклюзивної моделі від інтеграційної є те, що особи з особливими потребами не готуються до включення у суспільне життя - суспільство пристосовується до індивідуальних потреб особи. Зазначено, що упродовж кількох десятиріч світовою спільнотою прийнято низку спеціальних нормативних актів, які закріплюють розширення прав осіб з обмеженими можливостями, та надано країнам-учасницям конкретні рекомендації щодо впровадження ідей «інклюзії» у державні системи управління.

Задля розкриття правового забезпечення кожної із зазначених моделей у хронологічному порядку проаналізовано міжнародні нормативно-правові акти, які надають рекомендації та визначають основи впровадження інклюзивної освітньої моделі у національні системи освіти. Зазначено, що загальні засадничі принципи інклюзивної освіти беруть свій початок із 1989 р. У результаті чого запропоновано авторську класифікацію досліджуваних актів і визначено принципи, завдання та функції інклюзивної світової освітньої моделі.

У підрозділі 1.2. «Нормативно-правові основи впровадження інклюзивної освіти в Україні» за юридичною силою охарактеризовано нормативно-правові акти, які визначають основи впровадження інклюзивної освіти в Україні. Розкрито зміст кожного окремого акта в частині здобуття освіти особами з особливими потребами, що дозволило прослідкувати тенденцію змін від інтеграції (90-ті роки XX ст.) до початку впровадження у систему освіти України елементів інклюзії (2000-ні роки XXІ ст.). Виокремлено низку проблемних питань побудови інклюзивного освітнього середовища, які не охоплюють досліджені законодавчі та підзаконні нормативні акти, а саме: питання дозвілля та позашкільної освіти, отримання особами з особливими освітніми потребами вищої освіти тощо. Відзначено, що Україна бере активну участь у міжнародній співпраці з низки важливих питань, зокрема створення інклюзивного освітнього середовища. Україна ратифікувала та інтенсивно імплементує положення міжнародних актів, які проаналізовано у представленому дослідженні. Розроблено класифікацію нормативно-правових актів за їх регулятивним впливом.

Окрему увагу у підрозділі приділено аналізу статистичних даних Департаменту медичної статистики Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти та науки України, Центральної психолого-медико-педагогічної консультації. Наголошено, що кількісні показники, якими оперують органи виконавчої влади, мають значні розбіжності, варіюючи від 135773 тис. до 865 тис. дітей з особливими потребами (1,5 % до 11 %). Доведено, що збір даних стосовно кількісних показників дітей з особливими потребами в Україні ускладнюється тим, що значна кількість дітей перебуває в інтернатних навчальних закладах, які знаходяться у різній підвідомчості профільних міністерств (освіти та науки, соціальноїполітики, охорони здоров'я). Крім того, частина дітей проживає вдома, вони не ходять до школи, та, по суті, не зафіксовані як суб'єкти здобуття освіти. Зазначено, що відсутність чіткої координації під час збору даних негативно впливає на об'єктивність висвітлення повноти проблем здобуття освіти дітьми з особливими освітніми потребами.

У підрозділі 1.3. «Теоретико-методологічні підходи до визначення поняття інклюзивної освіти в Україні» проаналізованогенезу управлінських процесів в освіті на території України, починаючи з першої половини ХІХ ст. У хронологічному порядку розкрито зміст освітніх реформ з 1802 р. Основну увагу приділено вивченню нормативно-правових актів, які визначали адміністративну вертикаль управління системою освіти, правовий статус органів управління освітою та правовий статус навчальних закладів. Висвітлено організаційно-правові зміни в системі управління освітою України, яка перебувала у складі інших держав до часу здобуття незалежності.

Розкрито позиції вчених щодо значення освіти у формуванні економічних показників розвитку країни. Наголошено на тому, що питання соціалізації осіб з особливими потребами та створення інклюзивного освітнього середовища потребують вирішення та врегулювання в правовій та організаційній площині. Розглянуто наукові здобутки вчених, які досліджували питання інклюзії у різних наукових сферах. Зазначено, що організаційно-правовий підхід до впровадження поняття інклюзії в освітню систему України залишається не висвітленим. Представлено позиції законодавця та науковців щодо розуміння поняття «інклюзія» та «інклюзивне навчання». Відзначено, що поняття «інклюзивна освіта» не знаходить свого закріплення на законодавчому рівні. Спираючись на позиції дослідників щодо компонентів і властивостей інклюзивної освіти, сутності її змісту, принципів інклюзивного навчання, зроблено висновок про сформованість єдиного підходу та погодження щодо змісту розуміння зазначених понять. Однак їх обґрунтування представлено лише на рівні загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних навчальних закладів. На думку автора, впровадження інклюзивної освіти в Україні має реалізовуватись на всіх освітніх рівнях, починаючи з дитячих садків, продовжуючи отриманням освіти у вищих навчальних закладах тощо.

Задля підтвердження такої позиції проаналізовано положення національних і міжнародних нормативних актів, які свідчать про необхідність упровадження в систему освіти інклюзивної освіти як процесу поетапної соціалізації осіб з особливими потребами. Зазначено, що норми профільних національних законів не передбачають можливість здобуття інклюзивної освіти на усіх її рівнях, хоча й прямо не забороняють, а навпаки, передбачають різні форми соціалізації осіб із особливим потребами. Однією з вад, на думку автора, є відсутність термінологічної визначеності ключових понять інклюзії. Враховуючи положення дослідженої нормативної бази та позиції вчених, запропоновано власне визначення поняття «інклюзивна освіта».

• У розділі 2 «Адміністративно-правові засади функціонування системи інклюзивної освіти в Україні» досліджено систему інклюзивної освіти, розкрито адміністративно-правове регулювання дошкільної та загальної середньої інклюзивної освіти в Україні, виокремлено основні проблемні питання професійно-технічної та вищої освіти для осіб із особливими потребами. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Загальна характеристика системи інклюзивної освіти» обґрунтовується необхідність упровадження інклюзивної освіти на усіх рівнях національної системи освіти. Характеризуючи законодавче та наукове розуміння понять «система», «система освіти», «особливості системи освіти», автором висвітлено власний підхід до змісту поняття «система інклюзивної освіти» у широкому та вузькому розумінні. Запропоновано авторський підхід до визначення структури системи інклюзивної освіти України. Охарактеризовано основні елементи кожного рівня структури.

Окрема увага у підрозділі приділяється питанню термінологічної невизначеності у профільних законодавчих актах щодо розуміння особи, яка є учасником інклюзивної освіти. Використання як синонімів термінів «інваліди», «діти з особливостями психофізичного розвитку», «діти з обмеженими можливостями здоров'я», «діти з особливими освітніми потребами» негативно впливає на процес упровадження інклюзивної освіти. Зазначається, що використання поняття «особа з особливими освітніми потребами» відповідає міжнародним стандартам реалізації прав людини та відображає зміст поняття «інклюзивна освіта».

Враховуючи положення національних нормативно-правових актів, визначено перелік нозологій, відповідно до яких особі необхідні «особливі освітні потреби». Зауважено, що поняття «особа з особливими освітніми потребами», відповідно до аналізу національного законодавства, значно звужує категорії осіб, які є учасниками інклюзивної освіти. Спираючись на положення, відображені у міжнародних нормативних актах - Саламанській декларації та Міжнародній класифікації стандартів освіти - виокремлено категорії осіб, які потребують соціалізації або ж створення особливих умов для отримання освіти.

У підрозділі 2.2. «Адміністративно-правове регулювання дошкільної та загальної середньої інклюзивної освіти в Україні» зазначено, що механізм реалізації принципів забезпечення прав осіб з особливими потребами на зазначеному рівні освіти почав формуватися із прийняттям профільних законів на початку 90-х років. Розкрито процес становлення здобуття освіти для осіб з особливими потребами в дошкільних і загальноосвітніх навчальних закладах України від «інтеграції» до «інклюзії».Зазначено, що відкритими залишаються питання методики навчання та фахової підготовленості персоналу загальних навчальних закладів. Проаналізовано статистичні дані МОН України за період 2012/2013 та 2013/2014 навчальних років щодо доступності навчальних закладів для впровадження інклюзивної освіти, кількості осіб, які здобувають або є потенційними учасниками інклюзивної освіти. У результаті чого зроблено висновок про часткову (у відсотковому відношенні - 30 %) готовність навчальних закладів України до створення інклюзивного освітнього середовища. Висвітлено позиції вчених із приводу вад стихійного впровадження інклюзії в загальноосвітні навчальні заклади.

Досліджено нормативно-правові акти, що регулюють питання впровадження інклюзивної освіти у дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах. Зазначені нормативно-правові акти проаналізовано з погляду організації інклюзивної освіти у навчальних закладах. Визначено систему дошкільних навчальних закладів, у яких потенційно мають право здобувати освіту діти з особливими потребами.

Виокремлено проблемні питання впровадження інклюзії у дошкільну освіту України. У результаті чого зроблено висновок, що діти з особливими потребами мають право вибору форм здобуття дошкільної освіти, а саме: в навчальних закладах та у сім'ї. Також мають право вибору видів навчальних закладів: загальних дошкільних та спеціальних дошкільних. Особливу увагу зосереджено на положеннях Закону України «Про дошкільну освіту», визначено невідповідності норм принципам Конвенції про права інвалідів, ратифікованої Верховною Радою України, у результаті чого обґрунтовано внесення доповнень до ст. 12 Закону України «Про дошкільну освіту».

У контексті аналізу нормативно-правових актів щодо регулювання інклюзивної освіти в загальноосвітніх навчальних закладах зроблено висновок, що Закон України «Про загальну середню освіту» не містить положень щодо обов'язковості створення інклюзивного навчального середовища. Водночас держава не обмежує осіб із особливими освітніми потребами у можливості отримувати загальну середню освіту на рівні з іншими дітьми. Також проаналізовано положення Постанови КМУ «Про затвердження порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах» (далі - Постанова), яким визначається та конкретизується механізм реалізації інклюзивної освіти у загальноосвітньому навчальному закладі. Проте, автором акцентує увагу на наявності певних положень, які є дискусійними та потребують доопрацювання. Обґрунтовано внесення змін і доповнень до ст. 4 Постанови.

Визначено систему загальної середньої освіти для дітей з особливими потребами. Розкрито механізм функціонування спеціальних класів у загальноосвітніх школах та специфіку організації освіти у реабілітаційних навчальних закладах.

У підрозділі 2.3. «Адміністративно-правове регулювання професійно-технічної та вищої інклюзивної освіти в Україні» зосереджується увага на тому, що профільні нормативні акти визначають право на здобуття освіти особами з особливими потребами, не зобов'язуючи при цьому створювати інклюзивне освітнє середовище ні на рівні професійно-технічної освіти, ні на рівні вищої освіти.

Розкриття зазначеної тематики розпочато з висвітлення позиції вчених, які у своїх дослідженнях підтримують необхідність упровадження інклюзивної освіти на усіх її рівнях, зосереджуючи увагу на професійно-технічній та вищій освіті. Проаналізовано нормативно-правове підґрунтя впровадження інклюзивної освіти на таких рівнях, як: професійно-технічна та вища освіта. У результаті чого визначено систему суб'єктів, яким підпорядковані відповідні навчальні заклади та типи навчальних закладів, у яких особи з особливими потребами мають право здобувати професійно-технічну та вищу освіту, окреслено традиційні та альтернативні форми здобуття професійно-технічної та вищої освіти особами з особливими потребами. Обґрунтовано внесення змін дост. 5 Закону України «Про професійно-технічну освіту» та абзацу 5 п. 1 ст. 4 Закону України «Про вищу освіту».

Окремо висвітлено питання гарантій та пільг для осіб з особливими потребами під час здобуття ними професійно-технічної та вищої освіти. Зроблено висновок про відсутність нормативно закріпленого порядку організації професійно-технічної та вищої освіти для осіб з особливими потребами, виокремленого або ж єдиного для усього процесу інклюзії на усіх рівнях здобуття освіти, розробленого механізму соціального захисту таких учасників. Розглянуто досвід вищих навчальних закладів, які застосовують практику надання освітніх послуг особам з особливими потребами. Виокремлено основні проблемні питання професійно-технічної та вищої освіти для осіб із особливими потребами.

У розділі 3. «Організаційно-правові особливості суб'єктів впровадження інклюзивної освіти України» визначено систему державних органів управління інклюзивною освітою України; охарактеризовано систему органів місцевого самоврядування та розкрито їх повноваження у сфері інклюзивної освіти; з'ясовано зміст діяльності громадських організацій, метою яких є реалізація права на освіту осіб з особливими потребами; висвітлено значення та місце міжнародних організацій у системі суб'єктів інклюзивної освіти в Україні. Зазначено особливості матеріально-технічного забезпечення інклюзивної освіти в Україні та розкрито апробовані світові моделі фінансування інклюзивної освіти. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Державні органи як суб'єкти управління інклюзивною освітою України» з'ясовано сутність понять «суб'єкт», «суб'єкт правовідносин», «державні органи» та «система». У результаті чого визначено поняття «система державних органів управління інклюзивною освітою України».

Розкрито повноваження Верховної Ради України та Президента України як первинних суб'єктів формування державної політики у сфері інклюзивної освіти, серед яких виокремлено такі групи: 1) повноваження Верховної Ради України, які стосуються фінансового забезпечення інклюзивної освіти в Україні, формування та припинення діяльності суб'єктів інклюзивної освіти, контрольно-наглядові повноваження; 2) повноваження Президента України щодо формування та припинення діяльності суб'єктів інклюзивної освіти, щодо визначення компетенції органів виконавчої влади, щодо створення інклюзивного середовища. Окремо досліджено повноваження Уповноваженого Президента України з прав дитини. Зазначено, що серед них відсутні положення щодо реалізації інклюзивної освіти в Україні. Обґрунтовано внесення змін до Положення про Уповноваженого Президента України з прав дитини, а саме: 1) у п. 3 (основні завдання Уповноваженого) пропонується передбачити завдання із реалізації інклюзивної освіти в Україні; 2) у п. 4 (права, які має Уповноважений відповідно до покладених на нього завдань) передбачити право на здійснення контрольно-наглядової діяльності за реалізацією інклюзивної освіти в Україні.

Серед повноважень державних суб'єктів управління інклюзивною освітою України виокремлено основні та допоміжні. Так, відповідно до аналізу повноважень органів виконавчої влади зазначено, що серед них відсутні чітко сформовані завдання з реалізації інклюзивної освіти в Україні. Автором досліджено ті, що опосередковано спрямовані на впровадження інклюзивної освіти, а також запропоновано внести зміни до нормативно-правових актів.

Досліджуючи повноваження Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), зазначено, що КМУ є провідним суб'єктом реалізації інклюзивної освіти в Україні. В контексті чого проаналізовано низку постанов КМУ, які визначають основи впровадження інклюзії в освітнє середовище держави та їх вплив на впровадження інклюзивної освіти в Україні.

Розкриваючи повноваження Міністерства освіти і науки України (далі - МОН України) обґрунтовано потребу передбачити ті, що стосуються нормативно-правового, матеріально-технічного забезпечення інклюзивної освіти, а також наділення МОН України контрольно-наглядовими повноваженнями за реалізацією інклюзивної освіти. Окремо розкрито діяльність Департаменту загальної середньої та дошкільної освіти, структурним підрозділом якого є відділ інклюзивної освіти та інтернатних закладів. Охарактеризовано діяльність постійного консультативно-дорадчого органу МОН України - робочої групи з питань дошкільної освіти дітей з особливими потребами. Обґрунтовано доцільність створення у структурі МОН України окремої структурної одиниці - Департаменту інклюзивної освіти України, на який покласти завдання із реалізації інклюзивної освіти на всіх рівнях.

Окреслюючи повноваження Міністерства соціальної політики України (далі - Мінсоцполітики України), зазначається, що міністерство відповідає за формування та реалізацію державної політики у сфері надання соціальних послуг соціально вразливим верствам населення, до яких належать й особи з особливими освітніми потребами. З'ясовано, що міністерству підвідомчі навчальні заклади та професійно-реабілітаційні центри, в яких здобувають освіту особи з особливими потребами. Так, Мінсоцполітики координує роботу спеціалізованих навчально-виховних закладів інтернатного типу, призначених для професійної, фізичної та соціальної реабілітації, а також здобуття робітничих професій і спеціальностей для осіб, які мають I, II, III групу інвалідності. На прикладі Самбірського професійно-технічного училища-інтернату, постійно діючих курсівпідвищення кваліфікації керівників і спеціалістів системи Мінсоцполітики та Державного підприємства «Український науково-технічний центр професійного розвитку» розкрито додаткові повноваження Мінсоцполітики. У результаті запропоновано Положення про Міністерство соціальної політики України розширити та доповнити завданнями: із формування та реалізації державної політики щодо кадрового забезпечення інклюзивної освіти в Україні; із нормативно-правового регулювання трудових відносин у сфері інклюзивної освіти в Україні, а також здійснення контрольно-наглядових повноважень.

На підставі аналізу повноважень Міністерства охорони здоров'я України (далі - МОЗ України) обґрунтовується доцільність: передбачення у повноваженнях МОЗ України завдання із організації медичного обслуговування дітей з особливими освітніми потребами; до функцій МОЗ України додати контрольно-наглядові (регулювання медичного обслуговування зазначеної вище категорії осіб).

Розкриваючи зміст повноважень місцевих державних адміністрацій у системі суб'єктів інклюзивної освіти, зосереджується увага на тому, що місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в сфері освіти на місцевому рівні. Проте положення нормативних актів не містять норм, які конкретизують і визначають механізм реалізації повноважень у сфері впровадження інклюзивної освіти. Запропоновано внести доповнення до Закону України «Про місцеві державні адміністрації» та викласти їх у такій редакції: 1) ч. 1 ст. 16 доповнити пунктом, який встановлює, що місцеві державні адміністрації здійснюють держаний контроль щодо забезпечення реалізації прав осіб з особливими освітніми потребами; 2) п. 1 ч. 1 ст. 22 доповнити повноваженням із реалізації державної політики в сфері інклюзивної освіти; 3) п. 3 ч. 1 ст. 22 доповнити повноваженням із матеріально-фінансового забезпечення закладів, які надають інклюзивні освітні послуги; 4) п. 4 ч. 1 ст. 22 доповнити повноваженням із збереження закладів інклюзивної освіти, а також їх розширенням.

Серед допоміжних державних суб'єктів впровадження інклюзивної освіти виокремлено Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (далі - Мінрегіон України) та Міністерство фінансів України (далі - Мінфін України). Розкриваючи повноваження Мінрегіону України, опрацьовано результати роботи цього міністерства, визначено основні досягнення, що суттєво впливають на рівень впровадження інклюзивної освіти, серед яких важливими є розроблення державних будівельних норм і стандартів з питань проектування навчальних закладів, спрямованих на створення умов для навчання дітей з особливими потребами. З аналізу повноважень Мінфіну України слідує, що питання фінансування та контролю за витратами впровадження та реалізації інклюзивної освіти покладено на Міністерство. У контексті зазначеного зроблено висновок, що спеціальні нормативно-правові акти Мінфіну України не передбачають механізму фінансування інклюзивної освіти та не визначають видатки для впровадження інклюзивної освіти в Україні.

У підрозділі 3.2. «Органи місцевого самоврядування та громадські об'єднання як суб'єкти інклюзивної освіти в Україні» зосереджується увага на тому, що впровадження інклюзії в освітній простір України потребує чітких дій не лише державних органів як безпосередніх суб'єктів реалізації державної політики, а й інших партнерів, до яких належать органи місцевого самоврядування та громадські об'єднання.

На початку підрозділу досліджено позицію законодавця та науковців щодо розуміння та тлумачення поняття «орган місцевого самоврядування». Далі на підставі аналізу Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» охарактеризовано «систему органів місцевого самоврядування». Визначено, що виконавчі органи сільських, селищних, міських рад (далі - виконавчі органи) є безпосередніми суб'єктами впровадження інклюзивної освіти на місцях. Розкриття змісту повноважень виконавчих органів у сфері освіти здійснено з урахуванням їх поділу на самоврядні та делеговані. У результаті чого обґрунтовано, що ст. 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» слід доповнити підпунктом 10 пункту «а» та викласти у такій редакції: «сприяння створенню інклюзивного освітнього середовища на місцях».

Визначаючи місце громадських об'єднань у системі суб'єктів інклюзивної освіти, проаналізовано правовий статус громадських об'єднань в Україні. Висвітлено права, обов'язки та державні гарантії громадських об'єднань, сформовано уявлення про коло їх можливостей у сфері впровадження інклюзивної освіти в Україні. Доведено, що громадські об'єднання слід вважати консультативно-дорадчим суб'єктом впровадження інклюзивної освіти. Зауважено, що громадські організації мають можливість значно впливати на соціальні та політичні процеси у сфері захисту прав і свобод громадян, зокрема й щодо осіб з особливими освітніми потребами.

На підставі аналітичного звіту EuropeanResearchAssociation визначено можливі види діяльності громадських об'єднань у сфері впровадження інклюзивної освіти та виокремлено наявні недоліки у діяльності громадських об'єднань в Україні. До видів діяльності віднесено: підготовку та участь у просвітницьких кампаніях; надання медико-консультативної допомоги батькам і дітям; здійснення громадської експертизи законопроектів; забезпечення інформаційної підтримки, правове консультування батьків; лобіювання інклюзії в органах влади; участь у розробці нових підходів у фінансуванні освіти; організаційна допомога школам та дитячим садкам; участь у розробці законопроектів тощо. До вад у діяльності громадських об'єднань в Україні належать: фіктивна робота зареєстрованих організацій (~ 62%); локальний рівень дії (місто та район - (~ 68%), область (~ 14%), місто (~ 18%); обмеженість у видах діяльності (просвіта та виховання (~ 18%), медико-консультативна допомога (~ 19%), правові питання та соціальний захист дітей з особливими потребами (~ 8 %).

Визначено перелік громадських організацій, які, на думку автора, є активними лобістами та учасниками побудови інклюзивного освітнього середовища в Україні. До них належить Всеукраїнський фонд «Крок за кроком», Всеукраїнське громадське об'єднання «Національна Асамблея інвалідів України», Всеукраїнська благодійна організація Український фонд «Благополуччя дітей», Благодійний фонд розвитку комп'ютерних та інформаційних технологій для інвалідів «АІК». На їх прикладі продемонстровано позитивний вплив і реалізацію ідей інклюзії в суспільство. Розкриваючи сутність експериментів і досліджень зазначених організацій, сформовано перелік загальних функцій громадських об'єднань у сфері впровадження інклюзивної освіти в Україні.

У підрозділі 3.3. «Значення та місце міжнародних організацій у системі суб'єктів інклюзивної освіти в Україні» з позиції загальноправового підходу розкрито розуміння поняття «міжнародна організація» та їх класифікація: за характером членства; за колом учасників та за сферою дії. Враховуючи те, що повною міжнародною правосуб'єктністю володіють лише урядові організації, рішення яких є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права, за предмет дослідження у цьому підрозділі обрано універсальні та спеціальні міжнародні урядові організації, покладаючись на правові наслідки, які виникають у процесі членства в них. Виокремлено перелік універсальних і спеціалізованих міжнародних організацій, які слід вважати суб'єктами інклюзивної освіти. До універсальних організацій автором віднесено Організацію Об'єднаних Націй (ООН), Раду Європи (РЄ) та Європейський Союз (ЄС). До спеціальних - Міжнародну організацію праці (МОП), Організацію об'єднаних націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО), Всесвітню організацію охорони здоров'я (ВООЗ).

Розглянуто позиції науковців щодо значення та місця міжнародних організацій у процесі формування політики урядів країн у контексті захисту освітніх прав і свобод осіб з особливими потребами. Проаналізовано діяльність міжнародних організацій у сфері формування процесу соціалізації осіб з обмеженими можливостями, зокрема становлення «інклюзії» як процесу у міжнародному вимірі. Здійснено коротку історичну характеристику створення зазначених міжнародних організацій, представлено думки науковців, які у своїх роботах досліджували значення міжнародних організацій у формуванні прав і свобод людини.

У хронологічному порядку проаналізовано міжнародні нормативно-правові акти, прийняті у межах ООН, акти, положення яких безпосередньо та опосередковано впливають на формування інклюзивної світової моделі освіти. Розкрито історичний аспект процедури прийняття зазначених міжнародно-правових актів. Вплив ООН на розвиток і впровадження інклюзії у освітні системи держав, зокрема й Українирозкрито шляхом аналізу діяльності установ Секретаріату ООН, а саме: Програми розвитку ООН (ПРООН) - організація з надання допомоги країнам-учасницям у сфері розвитку; Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ); Управління Верховного комісара у справах біженців (УВКБ); Близькосхідного агентства Організації Об'єднаних Націй для допомоги палестинським біженцям та організації робіт (БАПОР); Центру ООН за населеними пунктами(ЦНПООН); Організації ООН з промислового розвитку (ЮНІДО); Світового Банку (СБ).

...