Правові засади державної інформаційної політики України

У підрозділі 2.4 «Засади інформаційної аксіології» визначено засади інформаційної аксіології, обґрунтовано актуальність звернення до даної теми, виявлено підвалини формування інформаційної аксіології через визначення поняття аксіології, цінностей, співвідношення загальнолюдських і національних цінностей. Сформульовано положення щодо формування інформаційних цінностей. Інформаційну аксіологію визначено як вчення про цінності у сфері інформаційних відносин.

Ґрунтуючись на інформаційній аксіології, державна інформаційна політика розглядається у трьох вимірах: 1) нормативна політика - ідеї, принципи, методи реалізації державної інформаційної політики є чітко визначеними в чинному інформаційному законодавстві України; 2) реальна політика - державна інформаційна політика, як вона втілюється в реальному житті; 3) ідеальна політика - еталонна модель державної інформаційної політики, заснована на інформаційній аксіології.

У цьому аспекті наголошено, що інформаційну політику не слід розглядати поза контекстом інформаційної аксіології, оскільки ієрархія цінностей особи, суспільства і держави наповнює власним змістом державну інформаційну політику і спрямовує практику її реалізації, є напрямом і змістовим наповненням механізму її правового регулювання.

Пропонується висновок, що сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ ДІП має своє аксіологічне коріння. Несформованість системи національних цінностей, зокрема інформаційних, дефрагментація цілісної методології та нехтування деонтологічними засадами підготовки сучасних фахівців, особливо у сфері інформаційної політики та інформаційно-комунікаційних технологій, високих і нанотехнологій, фахівців із е-майбутнього тощо стали наслідком глобальної інформатизації та пропагування споживацького стилю та способу життя. Ментальна та світоглядна деградація як у засобах реалізації державної інформаційної політики, так і в методології її дослідження стали загальним відлунням методологічної кризи досліджень в інформаційній сфері. Недостатня розробленість даних питань може призвести до спонтанного, неконтрольованого розвитку інформаційного суспільства, кіберментальності та кіберкультури, формування нових класів загроз інтересам особи, суспільства та держави, нездатності державної інформаційної політики сформувати надійні правові механізми гарантування законних інформаційних прав та інтересів

Розділ 3 «Правове регулювання державної інформаційної політики України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Стан правового регулювання державної інформаційної політики» визначено, що на даному етапі історичного розвитку доцільно змінити акцент із внесення постійних змін, доповнень, нових редакцій вже існуючих законів на прийняття нових системоутворювальних нормативних актів. При зміні, доповненні, новій редакції закони здебільшого спрямовані на узгодження з міжнародними стандартами та законодавством країн ЄС, а не з тим, які саме пріоритетні національні інформаційні інтереси мають бути реалізовані на тому чи іншому етапі історичного розвитку.

Здійснений аналіз стану правового регулювання ДІП дав можливість сформулювати висновок: динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла, насамперед, фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства, що знизило ефективність як правового регулювання ДІП, так і самої ДІП у цілому.

У підрозділі 3.2 «Структура правового регулювання державної інформаційної політики в Україні» аргументовано, що структура правового регулювання державної інформаційної політики - це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних нормативно-правових приписів, що вміщені в нормативно-правових актах, який виражається в їхній єдності й узгодженості, а також у розподілі залежно від критерію класифікації.

Правове регулювання ДІП має здійснюватися за такими напрямами: стратегічний (концептуальний) рівень: підготовка й ухвалення Концепції державної інформаційної політики; ухвалення Кодексу України про інформацію; оновлення Стратегії національної безпеки України і Доктрини інформаційної безпеки України; оновлення Концепції електронного урядування; оновлення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні; розроблення Стратегії інформатизації; розроблення Стратегії реалізації законних інформаційних прав і свобод людини; тактичний рівень: узгодження та систематизація наявних і нових законів в інформаційній сфері із законодавством в інших галузях; розроблення підзаконних актів і керівних документів, що забезпечують ефективне правозастосування чинного законодавства та підготовка нових законопроектів; активна участь у підготовці міжнародного законодавства у сфері інформаційних відносин; участь України в розробленні міжнародного інформаційного права, зокрема правового регулювання основних інститутів інформаційного суспільства; оперативний рівень: формування на підставі документів стратегічного і тактичного рівнів узгоджених із ними відомчих нормативних актів.

Структуру правового регулювання ДІП ми представляємо такими взаємопов'язаними блоками НПА, що регулюють суспільні відносини у сферах: 1) інформаційної безпеки; 2) електронного урядування; 3) розвитку інформаційного суспільства; 4) інформатизації, телекомунікації та зв'язку; 5) реалізації інформаційних прав і свобод людини та громадянина; 6) діяльності мас-медіа.

У підрозділі 3.3 «Правові основи державної інформаційної політики зарубіжних країн» здійснено аналіз правових основ державної інформаційної політики в таких зарубіжних країнах, як Велика Британія, США, Німеччина, Південна Корея, Фінляндія, Франція, що дало змогу сформулювати інтегральні напрями удосконалення ДІП в Україні, до деяких із них можна віднести: зосередження зусиль на формуванні керованого державою інформаційного простору; формування сприятливого середовища для ефективного РІС; створення умов для розвитку інформаційної промисловості; розвиток інформаційної взаємодії; сприяння розвитку інформаційно-комунікаційних технологій і мереж; забезпечення наповнення мереж українською інформацією; розвиток системи електронних послуг; стимулювання е-бізнесу; модернізація системи інформаційної освіти тощо.

Розділ 4 «Напрями удосконалення державної інформаційної політики України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Правова природа інформаційної ідентичності» здійснено аналіз поняття ідентичності та його операціоналізацію в інформаційній політиці, встановлено витоки інформаційної ідентичності, виявлено чинники, що гальмують формування інформаційної ідентичності, подано методологію дослідження інформаційної ідентичності, обґрунтовано принципи інформаційної ідентичності, застосовано правовий підхід до формування концепції інформаційної ідентичності.

Розроблено теоретичну модель інформаційної ідентичності, яка становить собою найвищу форму філософсько-антропологічної репрезентації інформаційно-правового знання, що дає ідеалізоване уявлення про сутність, епістемологічний зміст, цілеспрямованість розвитку інформаційної цивілізації, дає можливість пояснювати та передбачати хід, послідовність і тренди її розвитку. Інформаційна ідентичність є своєрідним інформаційним збереженням, що співвідноситься із інформаційною симетрією. З позицій симетрії, яка за даного випадку реконструкції може розглядатися методом структурних досліджень, інформаційну ідентичність можна розглядати як особливого роду єдність збереження і зміни.

Ключовим елементом для формування інформаційної ідентичності виступає її модерний зміст, а не опертя винятково на архаїчні патериці наших предків. Інформаційна ідентичність не може бути сформована винятково інституційним шляхом, адже це процес самоорганізації інформаційного суспільства на шляху розвитку громадянського суспільства.

Нова інформаційна ідентичність мусить виявитися в нових інформаційних смислах, які мають стати однаково привабливим і для країн із розвиненою інформаційною інфраструктурою, і для країн, що прагнуть стати повноправними членами глобального інформаційного суспільства.

У підрозділі 4.2 «Розвиток інформаційно-правової культури як парадигмального дороговказу державної інформаційної політики України» представлено основи концепції інформаційно-правової культури, яку можна презентувати через інтегральний підхід, за якого вона розглядається не лише як оригінальна суміш цінностей, відносин, норм, звичок, традицій, форм поведінки, ритуалів, а як інформаційне середовище загалом, притаманний йому стиль відносин і поведінки. Інформаційно-правову культуру за нинішніх умов можна трактувати як узгоджену систему організаційно-функціональних, інформаційних, технологічних і неформальних міжособистісних відносин, що формується на певному рівні розвитку інформаційного суспільства та інформаційних знань, на певному етапі успішної реалізації державної інформаційної політики.

Основним призначенням інформаційно-правової культури є формування відчуття ідентичності всіх суб'єктів глобального інформаційного суспільства, новий інформаційний образ глобальної спільноти, що перетинає політичні уподобання, національні та інші кордони. Інформаційно-правова культура виступає своєрідним новим «ми» сучасної цивілізації, яка через підвищення впливу транснаціональних корпорацій на національні економіки приречена на часткову втрату суверенітету через діяльність численних фінансових міжнародних установ, агентів впливу, бо виконує нову епохальну роль - формування нового прошарку суспільства.

Доведено потребу перебудови системи інформаційної освіти, спрямування її, передусім, у практичне русло, підвищення рівня інтервенції прикладних методик до формалізованих теорій, які почасти не можуть бути застосовані на практиці. Симбіоз практичних методик і теоретичних напрацювань покликаний подолати штучно створену інформаційну недостатність, постійно присутню у сфері інформаційної політики. Адже часи застосування лише теоретичних напрацювань уже давно минули й нині інформаційні переваги в державній політиці отримують ті, хто зумів вдало поєднати практику з теоретичним надбанням в інформаційній діяльності.

У підрозділі 4.3 «Концепція державної інформаційної політики України: зміст та призначення» досліджуються питання формування однойменного документа.

За своїм призначенням, Концепція ДІП має становити, засновані на національних інтересах, пріоритетах внутрішньої та зовнішньої політики, дороговкази розвитку інформаційної політики, що формують конкретні принципи та пріоритети при вирішенні практичних проблем розвитку інформаційної функції, удосконалення електронного урядування та формування розвиненого інформаційного суспільства. Саме тому, при розробленні даних документів, доцільно до робочих груп включати не керівників тих чи інших навчальних закладів або ж конкретних громадських організацій чи органів державної влади, а тих учених, дослідників, аналітиків, державних службовців, що безпосередньо братимуть участь у розробленні даного документа і які мають для цього відповідні фах і знання.

Сформована Концепція ДІП має стати дороговказом для органів державної влади та місцевого самоврядування при розробленні ними програм, планів, інструкцій, розпоряджень, постанов, указів тощо та врахування їх положень при реалізації ДІП у практичній діяльності.

Структура даного документа має такий вигляд: загальні положення; сучасний стан державної інформаційної політики; складові державної інформаційної політики; стратегічні напрями реалізації ДІП; система забезпечення реалізації концепції; етапи реалізації концепції; очікувані результати від реалізації концепції; механізми контролю; джерела фінансування. У додатках подано проект даного документа.

Висновки

У результаті проведеного дослідження і на підставі чинного законодавства й практики його реалізації, а також теоретичного осмислення чисельних наукових праць у різних галузях юриспруденції здійснено цілісний аналіз сутнісних рис та змістовних ознак концепту державної інформаційної політики. Вирішено наукову проблему щодо правового регулювання інформаційної політики України. А також сформульовано низку важливих для інформаційного права й діяльності державних органів висновків і пропозицій

1. Докорінної зміни потребує ставлення науковців до вивчення системної проблеми - державної інформаційної політики. У цілому існують достатні передумови для формування наукових засад даної політики, однак, слід визнати: в Україні відсутні системні роботи юридичного спрямування, у яких розглядалися б проблеми державної інформаційної політики як окремий самостійний об'єкт наукових досліджень.

Результатом проведених досліджень рівня наукових розроблень стала аргументація позиції щодо детермінації періодизації парадигм інформаційної політики трансформацією сукупностей знань про: інформаційне суспільство, інформаційну безпеку, інформаційне право, інформаційну цивілізацію і, власне, інформаційну політику. Ці теоретичні пласти й покладено в основу структурування інформаційної політики на складові.

2. В межах інформаційної політики не є сформованою категорійно-понятійна система. При виробленні даної категорійно-понятійної системи слід враховувати національні традиції правотворення. Поняття, визначення яким надаються в межах правових наук, надалі набувають легітимації в межах норм права. Саме тому політологічний підхід до зазначених проблем можемо вважати лише джерельною базою, але аж ніяк не основою для вироблення ключових, базових концептуальних понять і категорій, котрі мають набути парадигмального характеру, принаймні в межах української інформаціологічної епістемологічної спільноти.

Формування парадигмальної категорійно-понятійної системи пришвидшить розвиток різноманітних інформаціологічних наук і наукових напрямів, закладе основу для формування кібербезпекової освіти, а також сприятиме удосконаленню практики ведення інформаційних операцій у їх правовому регулюванні, реалізації державної інформаційної політики.

3. Обґрунтовано правову природу державної інформаційної політики. Сформульовано засади теорії інформаційної політики - логічно взаємозалежну та взаємозумовлену систему категорій, понять і принципів, які інтерпретують сутність інформаційної політики України. Запропонована теорія має становити сферу наукових знань, у межах якої вироблятимуться не тільки абстрактні теорії та метафізичні поняття й категорії, а й конкретні пропозиції щодо різних, зокрема й другорядних аспектів реалізації інформаційної політики, заходи з контролю та підвищення ефективності її здійснення. Також дана теорія сприятиме створенню організаційно-правових, інформаційних, методичних, кадрових, ресурсних та інших передумов та умов для успішної реалізації ДІП у цілому.

Характерною особливістю є те, що в межах інформаційної політики нерегламентований вичерпний перелік усіх завдань, оскільки визначені стратегічні цілі та пріоритетні національні інформаційні інтереси задають орієнтири для практичної діяльності і не можуть бути порівняні. У цьому полягає стратегічна відмінність і поліфункціональності ДІП, наявності значного спектра суб'єктів, оскільки надає можливість формувати різні цілі та завдання, які можуть не збігатися з цілями та завданнями, визначеними в профільному законодавстві, що регулює порядок діяльності окремих державних суб'єктів реалізації інформаційної політики або реалізації інформаційної взаємодії з конкретними недержавними суб'єктами.

Цільова спрямованість теорії інформаційної політики полягає в тому, щоб формувати стратегію інформаційної політики, удосконалювати її організацію і тактику, формувати прогнозні моделі розвитку як інформаційного суспільства, так і напрямів ДІП з метою ефективної діяльності державних і недержавних інституцій щодо гарантування інформаційних прав і свобод, реалізації українських національних інформаційних інтересів. Її зміст детермінований цілями та завданнями ДІП, які мають бути окреслені в Концепції державної інформаційної політики.

Теорія інформаційної політики здебільшого розвивалась у межах політичних наук, теорії державного управління. Натомість важливого значення набуває правова складова, оскільки відсутність і неефективність правового регулювання більшості важливих сегментів інформаційної політики призвела до того, що Україна перетворилася на глобальне поле інформаційного протиборства та випробовування різних методів ведення інформаційно-психологічних операцій, а врешті-решт - битви за її ресурси в широкому розумінні. Причому більшість дослідників зосереджують увагу лише на наслідках, оминаючи виявлення справжніх причин: 1) формування дестабілізуючих інформаційне поле алгоритмів; 2) перетворення та трансформацію Української нації на безцільову націю; 3) знищення організаційної та функціональної структур втілення в життя інформаційної політики з метою формування засад для ефективності державної політики в усіх сферах життєдіяльності.

Логічним результатом розв'язання даного завдання є порушення питання щодо формування права інформаційної політики. Зважаючи на міждисциплінарність проблеми, доцільно залучати знання з різних галузей науки, зберігаючи при цьому лейтмотив і правову базу всіх процесів. Без правового регулювання Україна як держава приречена послуговуватися чужими для її національних інтересів інформаційними технологіями, перебувати в стані інформаційно недорозвиненої країни, а також бути в статусі держави інформаційного споживача, що, урешті-решт, призведе до втрати реального інформаційного суверенітету, вміщення в систему державного управління чужих і таких, що дестабілізують інформаційну безпеку алгоритмів. Теорія інформаційної політики виступає міждисциплінарною наукою, провідне місце в якій має посідати право інформаційної політики.

4. Наукова розробленість методології та дослідження державної інформаційної політики в Україні досить недосконала. Прямим свідченням цього є брак публікацій теоретико-методологічного характеру як щодо ДІП у цілому, так і щодо окремих її складових. А серед тих поодиноких публікацій, у яких можна знайти порушені питання, більшість мають проблемний, декларативний, почасти фрагментарний і еклектичний характер. Більше того, сама проблема методології ДІП розглядається з позицій редукціоністського підходу, що з самого початку звужує перспективи теоретичного пошуку та осмислення даного інформаційно-правового феномена.

Визначення методологічних засад дослідження державної інформаційної політики дало змогу дійти таких висновків: 1) методологічний інструментарій дослідження зумовлює формування теоретичних концепцій інформаційної політики, які є корелятивними, із подальшими напрямами її практичної реалізації; 2) предмет дослідження початково має міждисциплінарний характер, що потребує послуговування парадигмою інтерпретації методології як вчення про організацію діяльності (наукової, практичної, творчої, ігрової, художньої тощо). Іманентна міждисциплінарність зумовлює використання методології не лише загальнонаукових, універсальних і спеціальних наукових методів, а й методології міждисциплінарного підходу; 3) лише комплексне використання методологічних підходів і методів дослідження сприятиме об'єктивному, всебічному розкриттю предмета вивчення даної наукової роботи.

5. Визначено феноменологічні засади державної інформаційної політики: інформаційними феноменами виступають складові інформаційної політики, сфери інформаційної діяльності, сфери розвитку інформаційного суспільства, сфери окресленої вище тріади, інші інформаційні категорії. Отже, одним із важливих наукових завдань постає їх дослідження із використанням феноменологічного методу. Нині в Україні на даний клас питань екстраполюється негативна тенденція щодо ґрунтовності дослідження питань інформаційної феноменології, тому думки, викладені у цій розвідці, це життєдайний поштовх, аби розпочати дискусію щодо застосування даного методу при дослідженні ДІП. Зміна уявлень про інформаційну політику та її призначення, способи, методи та засоби її реалізації в умовах гіпертрофованого розвитку та неконтрольованого впровадження інформаційної глобалізації майже в усі сфери життєдіяльності, у сучасну практику державотворення суверенних держав, а також формування кіберкомунікативного континууму значною мірою визначається виходом на нові світоглядні горизонти, до іншої - кіберментальності, цифрового світорозуміння та світосприйняття не лише інформаційної, а й повсякденної дійсності та нового розуміння людиною себе самої, передусім, як homo informaticus, відповідно до антропологічних засад і впровадження концепції людиноцентризму в практику інформаційної політики.

6. Провідною ідеєю інформаційної гносеології виступає пізнавальне ставлення до чинної інформаційної політики, спроба теоретичного (філософсько-правового, наукового) осмислення її об'єктивної правової природи, з'ясування її ролі та призначення, наближення до осягнення її істини та правових засобів її регулювання. Цей шлях пізнання, як переконливо свідчать дослідження українських учених, приводить до вихідної гносеологічної схеми у сфері теоретичного розуміння і вивчення права. Визначено засади обумовленості звернення до теми формування інформаційної гносеології, окремо продемонстровано застосування методології системного, діяльнісного та праксеологічного підходів до вивчення феномена державної інформаційної політики. Уперше застосовано теорію справедливості Дж. Ролза до формування правових засад державної інформаційної політики.

7. У контексті сучасного інформаційного творення інформаційна онтологія виступає вченням про державну інформаційну політику в її розрізненні з недержавною політикою, тобто політикою, яку здійснюють недержавні інституції різного рівня. У межах інформаційної онтології доцільно відмовитись як від спроб раціоналістичної ідеалізації ДІП через пов'язування її однобічно та беззастережно з будь-якою «абстрактною» ідеєю (інформаційної свободи, інформаційної справедливості, інформаційного компромісу, інформаційної симетрії, інформаційного балансу, розумного балансу інтересів особи, суспільства, держави, транснаціональних корпорацій тощо), так і від редукціоністського підходу, у межах якого ДІП визначатиметься лише як політика, що розробляється державою, проводиться державою і фактично здійснюється лише для держави і в ім'я процвітання та реалізації інтересів винятково держави.

8. Сучасна методологічна криза у формуванні концептуальних основ ДІП має своє аксіологічне коріння. Несформованість системи національних цінностей, зокрема інформаційних, дефрагментація холістичної методології та нівелювання деонтологічних засад підготовки сучасних фахівців, особливо у сфері інформаційної політики, інформаційної акмеології та інформаційно-комунікаційних технологій, високих і нанотехнологій, фахівців із е-майбутнього тощо - стали наслідком глобальної інформатизації та пропагування панування споживацького способу життя. Ментальна та світоглядна деградація як у засобах реалізації державної інформаційної політики, так і в методології її дослідження стали відлунням методологічної кризи досліджень в інформаційній сфері. Недостатня розробленість даних питань може призвести до спонтанного, неконтрольованого розвитку інформаційного суспільства та формування нових класів загроз інтересам особи, суспільства та держави, нездатності державної інформаційної політики сформувати надійні механізми гарантування законних інформаційних прав та інтересів.

Ґрунтуючись на інформаційній аксіології, запропоновано розглядати державну інформаційну політику у трьох вимірах: 1) нормативна політика - ідеї, принципи, методи реалізації державної інформаційної політики є чітко визначеними в чинному інформаційному законодавстві України; 2) реальна політика - державна інформаційна політика, як вона втілюється в реальному житті; 3) ідеальна політика - еталонна модель державної інформаційної політики, заснована на інформаційній аксіології.

Відповідно до аксіологічного підходу державна інформаційна політика - діяльність уповноважених органів державної влади й управління, інститутів громадянського суспільства, яка визначає цілі, функції, принципи, пріоритети, що ґрунтуються на цінностях української нації, інформаційної політики, методи і засоби їх забезпечення.

Аксіологічний вимір державної інформаційної політики надає можливості щодо її аналізу та вивчення як специфічного, але, натомість, адекватного сучасним тенденціям розвитку інформаційного суспільства явища, як певний прояв інформаційних відносин і нормативно оціночний бік інформаційної свідомості.

9. Динамічність розвитку інформаційних відносин в Україні сприяла, насамперед, фрагментарному та ситуативному підходу при створенні інформаційного законодавства, що в цілому знизило ефективність як правового регулювання ДІП, так і самої ДІП загалом.

На даному етапі історичного розвитку доцільно змінити акцент із здійснення постійних змін, доповнень, нових редакцій уже існуючих законів, на прийняття нових системоутворювальних нормативних актів. При зміні, доповненні, новій редакції закони здебільшого спрямовані на узгодження з міжнародними стандартами та законодавством країн ЄС, а не з тим, які саме пріоритетні національні інформаційні інтереси мають бути реалізовані на тому чи іншому етапі історичного розвитку.

10. Структура правового регулювання державної інформаційної політики - це комплекс взаємопов'язаних і взаємодіючих чинних нормативно-правових приписів, що вміщені в нормативно-правових актах, який виражається в їхній єдності й узгодженості, а також у розподілі залежно від критерію класифікації.

Проведене дослідження нормативно-правового регулювання державної інформаційної політики дало змогу визначити її складові, які виступають елементами наукової новизни й можуть бути віднесені до рубрики уперше: державна політика національної безпеки в інформаційній сфері або державна політика інформаційної безпеки, або державна політика у сфері інформаційної безпеки; ДП в інформаційній сфері; ДП щодо державної таємниці; ДП у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції; ДП інформування та комунікації; ДП сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні; ДП розвитку та становлення інформаційного суспільства в Україні; ДП у сфері науково-технічної інформації; ДП у сфері інформатизації; ДП у сфері телекомунікацій, а) технічна політика у сфері надання телекомунікаційних послуг, стандартизації, підтвердження відповідності технічних засобів телекомунікацій; б) політика розвитку телекомунікаційних мереж загального користування; в) гіперзв'язок із такими видами державної політики, як державна податкова політика; державна митна політика; державна політика у сфері цивільного захисту; державна політика у сфері пожежної і техногенної безпеки; державна політика захисту державного кордону; ДП у сфері архівної справи та діловодства; ДП у сфері культури і мистецтва: а) національна музейна політика, яка разом із музеєзнавством і музейною практикою уособлюють музейну справу; б) державна політика в галузі бібліотечної справи; гіперзв'язок із такими видами державної політики: пільгова, податкова, кредитна та цінова політика; ДП у сфері захисту суспільної моралі: а) державна політика у сфері захисту суспільної моралі, а також продукції, що містить пропаганду культу насильства, жорстокості і порнографії; б) державної політики у сфері захисту суспільної моралі й обігу продукції і видовищних заходів сексуального характеру; в) державної політики з обігу продукції сексуального характеру; ДП у сфері телебачення і радіомовлення, елемент забезпечення: державна політика ліцензування телерадіомовлення; ДП у сфері державної реєстрації інформаційних агентств.

11. Розвиток суспільних інформаційних відносин у сфері ДІП зумовлює дедалі більшу увагу до них як держави, так і громадських формувань в окремих країнах, що спричинює потребу консолідації зусиль для напрацювання дієвих публічно-правових і приватноправових взаємопов'язаних, консолідованих заходів, засобів, методів, методик правового регулювання, вироблення правових засад міжнародної інформаційної політки. Акцентовано на тому, що вплив міжнародного інформаційного законодавства на розвиток національного інформаційного законодавства має визначатися синергетичним ефектом, а не взаємозалежністю, яка зменшує ефективність конкретних заходів ДІП у реальних обставинах, особливо під час масової інформаційної агресії однієї країни проти іншої; дані заходи та механізм правового регулювання мають розроблятися з урахуванням наукового потенціалу та специфіки правової системи конкретної країни, а також ґрунтуватися на необхідності забезпечення та реалізації національних інтересів конкретної країни. Констатовано, що національне інформаційне законодавство багатьох країн визначається інституційною розгалуженістю, що потребує його систематизації на міжнародно-правовому рівні, значна кількість НПА у сфері ПР ДІП має бути узгоджена в межах єдиної Концепції державної інформаційної політики. Україна має виступити ініціатором розроблення документа даного виду і, зважаючи на міжнародні та національні законодавчі тенденції інституціоналізації інформаційних правовідносин, закріпити у своїй правовій системі конструктивний досвід інших країн щодо встановлення правових стандартів в інформаційній політиці. Аргументовано, що розумна та ефективна побудова державної інформаційної політики досить складне завдання, яке можна виконувати тільки поступово, низкою послідовних спроб.

12. Формування інформаційної ідентичності розглядається як результат інформаційної та соціальної взаємодій, які часом мають характер боротьби. Визначено актуальні напрями дослідження інформаційної ідентичності як важливого підґрунтя вироблення ефективної інформаційної політики: визначення просторового виміру боротьби за ідентичність: геополітичний, геостратегічний, геоінформаційний, геоправовий; інформаційний вимір боротьби за ідентичність; інформаційна ідентичність і політика інформаційної ідентичності; вплив нових інститутів комунікацій на процес боротьби за ідентичність; напрями впливу нових комунікативних практик на інформаційну реальність і її осмислення як на концептуальному, так і на емпіричному рівнях.

Теоретична модель інформаційної ідентичності становить собою найвищу форму філософсько-антропологічної репрезентації інформаційно-правового знання, що дає ідеалізоване уявлення про сутність, епістемологічний зміст, цілеспрямованість розвитку інформаційної цивілізації, дає змогу пояснювати і передбачати хід, послідовність і тренди її розвитку. Інформаційна ідентичність є своєрідним інформаційним збереженням, що співвідноситься з інформаційною симетрією. З позицій симетрії, яка за даного випадку реконструкції може розглядатися методом структурних досліджень, інформаційну ідентичність можна розглядати як особливу єдність збереження і зміни.

Інформаційна ідентичність дасть змогу продемонструвати здатність поліетнічного українського суспільства до радикальної модернізації інформаційної сфери на основі концентрації всіх сил та інформаційної інфраструктури й інформаційних ресурсів заради добробуту громадян, формування громадянського суспільства та розвиненого інформаційного суспільства з ефективно функціонуючими інститутами е-урядування.

13. Основним призначенням інформаційно-правової культури є формування відчуття ідентичності всіх суб'єктів глобального інформаційного суспільства, новий інформаційний образ глобальної спільноти, яка перетинає політичні уподобання, національні та інші кордони. Інформаційно-правова культура виступає своєрідним новим «ми» сучасної цивілізації, яка через підвищення впливу транснаціональних корпорацій на національні економіки частково втрачає суверенітет через діяльність численних фінансових міжнародних установ, агентів впливу, виконує нову епохальну роль - формування нового прошарку суспільства.

Нова інформаційно-правова культура повинна стати елементом загальної інформаційної культури конкретної людини, інформаційного суспільства, держави. Вона має закласти основу для формування механізму правового регулювання державної інформаційної політики, слугувати моральним орієнтиром формування інформаційного законодавства, виступати мірилом доцільності інформаційної діяльності людини в інформаційному середовищі.

14. Сучасне ставлення до інформаційної аналітики в нашій країні потребує переосмислення. Постає нагальна потреба формувати такі аналітичні школи, які могли б не тільки втручатися в оперативне здійснення повсякденного аналізу подій, а й виходити на стратегічний рівень та формування довгострокових перспектив розвитку нашої країни через поетапне втілення продуманої та ефективної державної інформаційної політики.

Аналітичну діяльність слід розуміти як постійно здійснювану, інтелектуальну, спеціалізовану діяльність, що становить цілісну систему дослідницьких процедур, зумовлених природою даного інтелектуального феномена. Систему базових суб'єктів аналітичної діяльності становлять: інституціональні структури - правоохоронні органи спеціального призначення - транснаціональні корпорації і фінансово-промислові групи - недержавні аналітичні центри (включно з розгалуженою мережею). Координуючу роль даної системи відіграє держава, яка фактично і має виступати системоутворювальним елементом даної системи й основним замовником продуцентом даного аналітичного пулу.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Сопілко І.М. Захист авторських прав в мережі Інтернет: [монографія] / І.М. Сопілко, О.В. Пономаренко. - Київ: Комп'ютерпрес, 2013. - 247 с.

2. Сопілко І.М. Інформаційні правовідносини за участю органів державної влади України: [монографія] / І.М. Сопілко. - Київ: «МП Леся», 2013. - 220 с.

3. Сопілко І.М. Адміністративна відповідальність за порушення права на інформацію: [монографія] / І.М. Сопілко, О.В. Чуприна. - Київ: Комп'ютерпрес, 2013. - 227 с.

4. Сопілко І.М. Правове регулювання захисту персональних даних в Україні: порівняльно-правове дослідження: [монографія] / І.М. Сопілко, А.В. Тунік. - Київ: МП Леся, 2014. - 240 с.

5. Сопілко І.М. Державна інформаційна політика України: стан та шляхи реалізації: [монографія] / І.М. Сопілко. - Київ: МП Леся, 2014. - 424 с.

6. Сопілко І.М. Правові підстави та порядок отримання інформації органами державної влади: компаративістський підхід / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2010. - №2 (15). - С. 4-8.

7. Сопілко І.М. Особливості нормативного визначення поняття інформації / І.М. Сопілко // Судова апеляція. - 2010. - №3 (20). - С. 26-31.

8. Сопілко І.М. Органи місцевого самоврядування в системі забезпечення прав і свобод людини і громадянина / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2010. - №3 (16). - С. 91-95.

9. Сопілко І.М. Особливості правового регулювання зарубіжного досвіду отримання інформації органами державної влади / І.М. Сопілко // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2010. - №12. - С. 84-89.

10. Сопілко І.М. Нормативно-правове закріплення визначення інформації: організаційно-правові питання теорії та практики / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2010. - №4 (17). - С. 60-64.

11. Сопілко І.М. Процедура отримання інформації органами державної влади в окремо взятих країнах: порівняльно-правовий аспект / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. - 2011. - №1. - С. 29-32.

12. Сопілко І.М. Методологічні засади виокремлення інформаційного права в системі права України / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2011. - №1 (18). - С. 46-50.

13. Сопілко І.М. Суб'єктний аналіз механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2011. - №2 (19). - С. 75-80.

14. Сопілко І.М. Методологічні засади виокремлення спеціальних принципів отримання інформації органами державної влади в Україні / І.М. Сопілко // Науково-практичний журнал «Інформаційна безпека людини, суспільства, держави». - 2012. - №1 (8). - С. 23-28.

15. Сопілко І.М. Специфіка принципів окремих інститутів інформаційного права: порівняльно-правовий аналіз / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2012. - №2 (23). - С. 70-74.

16. Сопилко И.Н. Юридическая ответственность за правонарушения в сфере информационных правоотношений / И.Н. Сопилко // Наука и жизнь Казахстана. - 2012. - №3-4 (20-21). - С. 63-67.

17. Сопілко І.М. Особливості юридичної відповідальності за окремі правопорушення в інформаційній сфері / І.М. Сопілко // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2012. - №3. - С. 29-32.

18. Сопилко И.Н. Сравнительный анализ получения информации органами государственной власти: опыт Украины и европейских стран / И.Н. Сопилко // Евразийский юридический журнал (Москва). - 2012. - №9 (52). - С. 49-51.

19. Сопілко І.М. Технічні засоби захисту авторських прав в мережі Інтернет: проблематика використання / І.М. Сопілко, О.В. Пономаренко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2012. - №4 (25). - С. 86-88.

20. Сопілко І.М. Особливості охорони об'єктів авторського права за законодавством України / І.М. Сопілко, О.В. Пономаренко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2013. - №1 (26). - С. 109-113.

21. Сопілко І.М. Щодо вдосконалення системи захисту персональних даних в процесі їх обробки / І.М. Сопілко // Форум права. Електронне наукове фахове видання. - 2013. - №1. - С. 939-945.

22. Сопілко І.М. Сучасне поняття персональних даних: доктринальний та нормативний аспекти / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2013. - №3 (28). - С. 63-68.

23. Сопілко І.М. Генезис змісту категорії «персональні дані» / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2013. - №4 (29). - С. 62-66.

24. Сопілко І.М. Механізм захисту персональних даних: проблеми та перспективи / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2013. - №2 (27). - С. 66-70.

25. Сопилко И.Н. Современные подходы к пониманию информационно-правовой концепции сетевого общества: компаративисткий поход / И.Н. Сопилко // «Life and law» Abstracted and Reviewed International Scientific-Practical Legal Journal. - 2013. - №2 (22). - С. 5-11.

26. Сопилко И.Н. Научные основы политики кибербезопасности Украины / И.Н. Сопилко // «LEX RUSSICA (РУССКИЙ ЗАКОН)». - 2013. - №5 (Том LXXVIII). - С. 521-527.

27. Сопілко І.М. Напрямки формування концепції мережевого суспільства в умовах глобалізації / І.М. Сопілко // Стратегія розвитку України (економіка, соціологія, право): наук. журн. - К.: НАУ, 2013. - №1. - С. 251-253.

28. Сопилко И.Н. Политика кибербезопасности в Украине (концептуальные подходы) / И.Н. Сопилко // Наука и жизнь Казахстана. - 2013. - №5-6 (21). - С. 102-106.

29. Sopilko I. Formation of Cybersafety Policy (Ukrainian Experience) / I. Sopilko // World Applied Sciences Journal 27 (Education, Law, Economics, Language and Communication): 371-374, 2013.

30. Сопілко І.М. Методологічні засади наукового осмислення концепції інформаційного суспільства / І.М. Сопілко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія: Юридичний вісник «Повітряне і космічне право». - 2014. - №1 (30). - С. 80-84.

31. Сопилко И.Н. Правовой подход к пониманию информационной идентичности / И.Н. Сопилко // LEGEA SI VIATA. Publicatie stiintifico-practica. - 2014. - №1/3 (265). - С. 149-153.

32. Сопілко І.М. Типи інформаційної ідентичності / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. - 2014. - №1. - С. 49-52.

33. Сопілко І.М. Особливості тлумачення окремих термінів інформаційного права / І.М. Сопілко // Юридична Україна. - 2013. - №12 (132). - С. 27-31.

34. Сопілко І.М. Правова природа інформаційно-аналітичної діяльності / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. - 2013. - №12. - С. 88-92.

35. Сопілко І.М. Поняття ідентичності та його операціоналізація у інформаційній політиці / І.М. Сопілко // Право і суспільство. - 2013. - №6-2. - С. 250-254.

36. Сопілко І.М. Концептуальні засади формування кібербезпекової політики України / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. - 2013. - №1. - С. 101-103.

37. Сопілко І.М. Засади інформаційної аксіології в контексті формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Підприємництво, господарство і право. - 2013. - №9. - С. 42-47.

38. Сопілко І.М. Засади інформаційної ідентичності / І.М. Сопілко // Науковий вісник Херсонського державного університету. - 2013. - Випуск 4. - Том 2. - С. 91-94.

39. Сопілко І.М. Інформаційна ідентичність: витоки формування неопарадигми / І.М. Сопілко // Науковий вісник Ужгородського національного університету. - 2013. - Випуск 23. - Частина ІІ. - Том 2. - С. 200-203.

40. Сопілко І.М. Витоки формування інформаційної ідентичності: методологічний аспект / І.М. Сопілко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. - 2013. - Випуск 6 - 3. - Том 1. - С. 106-109.

41. Сопілко І.М. Застосування положень теорії справедливості Дж. Ролза до формування державної інформаційної політики / І.М. Сопілко // Публічне право. - 2013. - №4 (12). - С. 211-217.

42. Сопилко И.Н. Опыт Украины по соршенствованию администратвной ответственности в информационной сфере / И.Н. Сопилко // Beyn?lxalq hьquq v? inteqrasiya probleml?ri (Междунородное право и проблемы интеграции). - 2013. - №3 (35). - С. 145 - 150.

43. Сопилко И.Н. Вызовы и угрозы севременного информационного общества / И.Н. Сопилко // Life and law «Abstracted and Reviewed International Scientific-Practical Legal Journal. - 2014. - №1 (25). - С. 5-11.

44. Сопілко І.М. Системний підхід до державної інформаційної політики України / І.М. Сопілко // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия «Юридическая науки». - 2014. - Том 27 (66). №1. - С. 129-137.