Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

Механізми державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального та транскордонного співробітництва

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Проблема забезпечення сталого розвитку є однією з актуальних у XXI столітті, коли суспільний розвиток визначальною мірою залежить від процесів глобалізації. Хоча окремі характерні риси глобалізації існували фактично протягом усієї людської історії, усвідомлення їх комплексного впливу на перебіг соціально-економічних процесів у різних країнах стало реальністю в останні два десятиліття, коли досить чітко проявилася тенденція переходу від національно-державних форм соціального буття до глобального демократичного громадянського суспільства (єдиного людства).

З огляду на прискорення євроінтеграційних процесів, для України питання підвищення ефективності державного управління сталим розвитком регіонів переходить із суто теоретичної площини до науково-практичної. Інституційний потенціал єврорегіонів і транскордонного співробітництва також набуває для нашої країни особливого значення.

Аналізуючи новітні інституційні форми державного регіонального й міжрегіонального співробітництва на інноваційних засадах, слід визнати, що і науковці, й практики традиційно особливу увагу приділяють транскордонному співробітництву, яке призводить до прискореного сталого розвитку регіонів. Це, в першу чергу, такі вітчизняні вчені, як П. Бєленький, В. Борщевський, О. Вишняков, І. Гладій, А. Дєгтяр, Н.Діденко, М. Долішній, О. Долгальова, В. Лобас, О. Любчук, С. Марова, Н. Мікула, С. Мітряєва, Л. Прокопенко, В. Токарева, А. Халецька, О. Черниш, І. Шовкун, Г. Щерба, а також зарубіжні вчені: Дж. Капанеллі, А. Небухр, М. Перкман, Д. Смолбоун, К. Філіпіні, М. Хенеті, та інші. Крім того методологічні засади створення інноваційної системи на національному та регіональному рівнях найбільш повно відображені в працях таких вітчизняних і зарубіжних вчених, як О. Амоша, В. Гневко, М. Гусаков, В. Іванов, В. Ільїн, І. Карзанова, О. Когут, В. Лаженцев, О. Новікова, О. Поважний, О. Татаркин та інші.

В працях науковців серед форм транскордонного співробітництва найбільш поширені, такі як: єврорегіони; об'єднання єврорегіонального співробітництва; транскордонне партнерство; транскордонні промислові зони та промислові парки; транскордонні кластери. Але, не дивлячись на проведенні дослідження, реформування державного механізму зовнішньоекономічних зв'язків в Україні передбачає виокремлення в його структурі механізмів функціонування міжнародних міжрегіональних зв'язків на рівні відповідних територій стосовно принципів і стандартів країн Європейського Союзу (ЄС). Необхідним є впровадження існуючих в ЄС підходів та процедур програмування, фінансування, моніторингу, застосування стимулюючих інструментів підтримки розвитку регіонів, адаптація українського законодавства з питань регіональної політики до відповідних нормативних актів європейської спільноти, враховуючи, перш за все, такі особливості сучасної системи розробки і впровадження результатів фундаментальних і прикладних досліджень, як: переростання регіонального співробітництва в глобальне, а також поглиблення міжрегіональної кооперації на основі спільності економічних, соціальних та екологічних інтересів, що забезпечує їх сталий розвиток. Всі ці проблеми і зумовлюють актуальність даного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано відповідно до плану наукових досліджень Донецького державного університету управління за темою «Теоретико-методологічні засади розроблення та функціонування механізмів державного управління на центральному, регіональному, галузевому рівнях, в різних сферах суспільного життя» (номер держреєстрації 0110U002889, 2009-2014 рр.), у рамках якої автором обґрунтовано механізми державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального та транскордонного співробітництва.

Мета та задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження є розробка теоретико-методологічних засад та науково-методологічних підходів щодо розвитку механізмів державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального та транскордонного співробітництва.

Для досягнення мети було поставлено і вирішено наступні задачі:

розглянути концептуальні підходи щодо формування державного механізму сталого розвитку регіонів;

здійснити термінологічне дослідження поняття «регіон» з метою розвитку уявлення про нього;

виявити нові та перспективні форми співпраці між регіонами;

обґрунтувати методологічну основу регіональної та транскордонної співпраці;

визначити технологію формування кластерів в регіоні як найважливішої складової економічної стратегії сталого розвитку;

обґрунтувати пріоритетні напрями підвищення конкурентоспроможності високотехнологічних транскордонних кластерів;

визначити організаційно-економічні фактори, апробовані світовою практикою, які сприяють регіональному інноваційному розвитку;

обґрунтувати складові ефективних механізмів державного управління, які забезпечують вищу результативність реалізації інноваційної стратегії;

розвинути механізми реалізації залучення об'єднань громадян до сталого розвитку і запропонувати основні напрями соціально-відтворювальної діяльності та забезпечення сталого розвитку на місцеву рівні за участі громадян;

запропонувати шляхи підвищення ефективності державних програм регіонального та транскордонного співробітництва як основи сталого розвитку територій;

розробити і запропонувати науково-методологічний підхід щодо підвищення ефективності державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального і транскордонного співробітництва.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процеси державного управління сталим розвитком регіонів.

Предметом дослідження є розвиток механізмів державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального та транскордонного співробітництва.

Методи дослідження. Теоретичну і методичну основи дисертаційної роботи складає синтез результатів фундаментальних і прикладних досліджень в галузі державного управління. При дослідженні наукових засад управління сталим розвитком використовувались методи системно-аналітичного та порівняльного аналізу. У рамках історичного, структурно-функціонального та системного підходів виконано термінологічне дослідження поняття «регіон», розвинуто уявлення про регіон, як складну територіальну соціально-економічну систему, виявлено взаємозв'язки стійкості соціально-економічних систем різного рівня, сформульовано вимоги до системи показників сталого розвитку регіональних соціально-економічних систем. При розгляді методології дослідження державних механізмів управління сталим розвитком регіонів, а також аналізу його сучасного стану використовувались методи порівняльного аналізу, екстраполяції, функціонального аналізу. При розробці шляхів підвищення ефективності державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального і транскордонного співробітництва використовувались методи індукції та дедукції, системного підходу, а також прогнозування.

Інформаційною базою дослідження виступають наукові праці вітчизняних та зарубіжних вчених, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, звітні матеріали досліджень за результатами економічної діяльності країни, регіонів, планові та програмні документи, матеріали власних досліджень автора.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні і розробці теоретико-методологічних засад та науково-методологічних підходів щодо розвитку механізмів державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального та транскордонного співробітництва.

Одержаний науковий результат розкривається в наступних нових положеннях:

вперше:

методологічною основою транскордонної співпраці запропоновано розглядати децентралізацію, яка дозволяє делегувати певні повноваження безпосередньо її суб'єктам, а також покращити координацію між національними, регіональними та місцевими учасниками такої співпраці на різних рівнях;

обґрунтовано складові ефективних механізмів державного управління які забезпечують вищу результативність реалізації інноваційної стратегії, а саме: створення стратегічних планів в галузі науки і інновацій на довгострокову та середньострокову перспективу; розробка цільових програм науково-технічного та інноваційного характеру по найважливішим критичним технологіям; розробку найважливіших інноваційних проектів регіонального (державного) значення, що реалізують окремі ланки критичних технологій;

запропоновано науково-методологічний підхід щодо розвитку механізмів державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального та транскордонного співробітництва, сутність якого полягає у визначенні цілей і розвитку принципів щодо удосконалення механізмів інноваційного розвитку, механізмів формування високотехнологічних транскордонних кластерів; активізації участі населення у забезпеченні сталого розвитку; підвищенні ефективності реалізації державних програм регіонального і транскордонного співробітництва;

удосконалено:

методи аналізу концептуальних підходів до формування державного механізму сталого розвитку регіонів на основі принципів, які відповідають вимогам сталого розвитку та визначаються як сукупність правил, норм, настанов системи управління сталим розвитком, які є загальними вимогами державної політики та її структурних складових;

теоретичні положення сталого розвитку щодо ролі регіонів за рахунок: термінологічного дослідження поняття «регіон», де регіон розглядається як складна територіальна соціально-економічна система (СЕС) різного рівня; сформульованих вимог до системи показників сталого розвитку регіональних СЕС; проведеного детального аналізу кожного з можливих показників за типами (економічний, екологічний, соціально-економічний, комплексний);

форми міждержавної взаємодії за рахунок виявлення правових, економічних та соціальних передумов їх функціонування з окресленням проблематики розвитку прикордонного співробітництва України з країнами-сусідами;

технологію формування кластерів в регіоні яка передбачає три основні етапи: перший етап - визначення потенціалу кластеризації і розробка програми реалізації кластерних проектів; другий - активізація процесів кластеризація в регіоні, підключення до цих процесів можливих учасників; третій - ініціатива владних структур регіону щодо формування координаційного центру з питань планування і реалізації кластерних проектів;

дістали подальшого розвитку:

пріоритетні напрями підвищення конкурентоспроможності високотехнологічних транскордонних кластерів, які сприятимуть розвитку відповідних механізмів з урахуванням умов, що змінюються, із залученням до обговорення представників всіх задіяних у кластері сторін: бізнес-спільности, органів влади, наукових і освітніх установ;

організаційно-економічні фактори, які апробовані світовою практикою, що, в свою чергу, сприяють регіональному інноваційному розвитку за рахунок спеціальних цільових програм на всіх рівнях управління, надання державних субсидій та цільових асигнувань, податкових пільг, створення інкубаторів малого підприємництва;

механізми реалізації залучення об'єднань громадян до сталого розвитку (правовий; організаційно-управлінський; фінансово-економічний; кадровий; науковий; інформаційний), а також основні напрями соціально-відтворювальної діяльності та забезпечення сталого розвитку на місцевому рівні за участі громадян;

шляхи підвищення ефективності державних програм регіонального і транскордонного співробітництва як основи сталого розвитку територій, що спрямовані на активізацію та вихід на якісно новий рівень розвитку, від засад патерналізму до рівноправних партнерських відносин вітчизняних та іноземних суб'єктів транскордонного співробітництва (ТКС) і, які, в свою чергу, передбачають необхідність здійснення відповідних заходів.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення дисертації використані в практичній діяльності Харківської обласної державної адміністрації (акт про впровадження №11-03 від 11.03.2015 р.), Маріупольського міськвиконкому (акт про впровадження №57/129-3 від 24.02.2015 р.), а також у навчальному процесі Донецького державного університету управління під час викладання таких дисциплін, як «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», «Основи регіонального управління», «Місцевий економічний розвиток» (акт про впровадження №01-17/155 від 16.03.2015 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею, містить отримані особисто автором нові результати у сфері теорії сталого розвитку та регіонального і транскордонного співробітництва регіонів. У дисертації не використовувались ідеї або розробки інших дослідників, у співавторстві з якими були опубліковані окремі праці. Особистий внесок здобувача у спільні роботи поданий у списку опублікованих праць за темою дисертації.

Апробація результатів дисертації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження апробовано на II Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих вчених і студентів «Формування ефективних фінансових механізмів державного управління економікою України: теорія і практика» (м. Донецьк, 9-11 листопада 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Регіональний розвиток - основа розбудова української держави», Секція 3. Проблеми управління регіональним розвитком, (м. Донецьк, 4-5 квітня 2012 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Інновації і трансфер технологій: від ідеї до прибутку» (м. Дніпропетровськ, 4-6квітня 2012 р.); ІІІ Республиканской научно-праткической конференции молодых ученых и студентов «Кооперация науки и бизнес: проблемы и перспективы» (г. Усть-Каменогорск, РФ, 2013 г.); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Регіональний розвиток - основа розбудови української держави: матеріали», Секція 1 «Розвиток державного управління та місцевого самоврядування: стратегії, технології, інновації» (м. Донецьк, 9-10 квітня 2013 р.); VIII Всеукраїнській науково-практичній конференції «Менеджмент-освіта в контексті трансформаційних перетворень в суспільстві» (м. Донецьк, 10-12 квітня 2014 р.).

Публікації. Основні положення і результати дослідження опубліковані у 3 монографіях, у 28 наукових публікаціях, з яких: 21 стаття у фахових виданнях, 7 - тези в матеріалах науково-практичних конференцій. Загальний обсяг публікацій. 65,32 друк. аркуша, з яких 36,5 друк. аркуша належать особисто автору.

Структура й обсяг роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів і висновків, які викладено на 450 сторінках друкованого тексту. Матеріали дисертації містять 18 рисунків, 17 таблиць, які наведено на 29 сторінках. Список використаних джерел зі 251 найменування наведено на 29 сторінках, 1 додаток - на 4 сторінках.

Основний зміст дисертаційної роботи

економічний кластер регіон конкурентоспроможність

У першому розділі «Наукові засади державного управління сталим розвитком регіонів» розглядаються концептуальні підходи щодо формування державних механізмів сталого розвитку; розглянуто специфіку державного управління сталим розвитком регіону; досліджено формування державної політики щодо розвитку регіонального транскордонного співробітництва - як основи сталого розвитку регіонів для входження в ЄС.

Доведено, що, незважаючи, на значний досвід і тривалий період формування концепції сталого розвитку Україна так і не прийняла відповідну концепцію, без якої неможливо здійснювати подальші кроки щодо розробки стратегій та програм сталого розвитку і включати відповідні положення в державні та регіональні стратегії, програми соціально-економічного розвитку.

Встановлено, що концептуальні підходи до формування відповідного проекту мають ураховувати теоретико-методологічні обґрунтування та набутий досвід інших країн при реалізації принципів переходу до сталого розвитку, а також національні особливості. Такий підхід потребує визначення та систематизації вимог до формування проекту концепції.

Обґрунтовано особливості сталого розвитку регіонів України, а саме: процеси розвитку через забезпечення безпеки та забезпечення безпеки через розвиток. Ці особливості відрізняються від традиційних уявлень щодо забезпечення безпеки через захист, які привалюють у сучасній системі національної безпеки України. Ідея забезпечення безпеки через розвиток є в сучасних умовах найбільш плідною для вирішення проблем безпеки.

Визначено, що складові сталого розвитку, які визначаються економічною, соціальною та екологічною сферами і, водночас, займають важливе місце саме в системі національної безпеки, є додатковим аргументом для можливостей якісного державного управління і сталим розвитком на підставі розвитку економічної, соціальної та екологічної безпеки.

Встановлено, що наявність економічного, соціального та екологічного компонентів сталого розвитку обумовлюють урахування в екологічній, соціальній та економічній політиці держави вимог сталого розвитку.

Обґрунтовано принципи концепції, які відповідають вимогам сталого розвитку, а саме: рівність можливостей різних поколінь у задоволенні потреб існування та розвитку, орієнтація на майбутнє; попередження виникнення та поширення внутрішніх та зовнішніх небезпек, які перешкоджають становленню сталого розвитку; забезпечення безпеки через розвиток, розвиток через забезпечення безпеки; збалансованість економічної ефективності та економічної безпеки; екологічної безпеки і коеволюційного розвитку; баланс інтересів особи, суспільства, держави та їх взаємна відповідальність; участь громадян у формуванні сталого розвитку; поміркованість; доцільність; співіснування; соціальне партнерство; інформаційна відкритість.

Виявлено цільові та супровідні критерії досягнення сталого розвитку, такі як: наявність умов та можливостей безпечного і гідного життя та розвитку для теперішніх та наступних поколінь; надбання духовно-моральних цінностей; формування та реалізація суспільних норм і принципів сталого розвитку; забезпечення та мінімізація економічних, соціальних та екологічних ризиків; раціонального залучення, споживання та використання природних ресурсів; досягнення високого рівня та якості життя; демократизація управління сталим розвитком; якісне законодавство; нові стратегічні орієнтири соціальної політики; формування людського, інтелектуального та соціального капіталу; реалізація в економічній політиці принципів інноваційності та сталості; започаткування моніторингу сталого розвитку в державі та її регіонах.

Визначено мету сталого економічного, соціального та економічного розвитку, а саме: сталий економічний розвиток має забезпечити можливості ефективної зайнятості, отримання гідних доходів та досягнення високої якості життя шляхом ефективного функціонування економічної системи на основі інноваційного розвитку та раціонального споживання матеріальних ресурсів; метою сталого соціального розвитку є встановлення рівноправності громадян перед законом, соціального захисту і підтримки, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя; сталий економічний розвиток має на меті подолання екологічної кризи та запобігання економічним ризикам, забезпечення конституційного права громадян на безпечне для здоров'я і життя навколишнє природне середовище, недопущення дій, які порушують здатності екосистем до саморегулювання і самовідновлення.

Обґрунтовано заходи, які необхідно здійснити для забезпечення сталого розвитку, такі як: здійснити переведення економіки регіонів на інноваційний шлях розвитку; запровадити жорстку систему ресурсозбереження; здійснити структурну перебудову економіки регіонів.

Обґрунтовано, що головною «ареною» для впровадження теорії сталого розвитку в практику повинні стати саме регіони. З огляду на це обрано дослідницькі підходи для вивчення специфіки державного управління її сталим розвитком. У рамках історичного, структурно-функціонального та системного підходів виконано термінологічне дослідження поняття «регіон», розвинуто уявлення про регіон як складну територіальну соціально-економічну систему, виявлено взаємозв'язки стійкості СЕС різного рівня, сформульовано вимоги до системи показників сталого розвитку регіональних СЕС та представлено детальний аналіз кожного з можливих показників за типами: економічний, екологічний, соціальний, комплексний. Доведено, що стійкість СЕС країни можлива лише в тому випадку, якщо буде забезпечена стійкість регіональних систем, в якості яких виступають суб'єкти та муніципальні утворення.

Визначено, що транскордонне та єврорегіональне співробітництво є новою та перспективною формою співпраці між регіонами з огляду на те, що комплексний процес євроінтеграції і розширення ЄС спричинив інкорпорацію національних ринків в більш широкий європейський економічний простір. Таким чином, актуалізовано увагу до прикордонних регіонів як до зон міждержавної взаємодії, виявлено правові, економічні та соціальні передумови їх функціонування, окреслено проблематику в розвитку прикордонного співробітництва України з країнами-сусідами. Показано, що найбільш поширеною на сьогодні формою регіонального і транскордонного співробітництва за участю областей нашої країни є єврорегіон - уніфікована структура, що координує співробітництво та у багатьох випадках виконує роль організаційно-фінансового центру реалізації транскордонних проектів. Між тим, ієрархічна структура управління, що лежить в основі єврорегіону, вже не може забезпечити високий рівень конкурентоспроможності будь-яких об'єктів. Тож постає проблема в розвитку нових підходів до транскордонної співпраці, завдяки яким прикордонні території можуть перетворюватися на кон'юктуроутворювальний чинник міжнародних економічних зв'язків.

У другому розділі «Методологія дослідження державних механізмів управління сталим розвитком регіонів» розглянуто процеси децентралізації як рушійної сили сталого розвитку регіонів; принципи забезпечення державного впливу на розвиток регіонального та транскордонного співробітництва; інституціональну основу державного управління сталим розвитком на засадах регіонального і транскордонного співробітництва.

Доведено, що в контексті європейського самоврядування децентралізація є: більш відкритим та представницьким шляхом формування та імплементації напрямів ЄС; засобом посилення відповідальності регіональних та місцевих за втілення у життя законодавства та контролю за його виконанням; інструментом забезпечення більшої гнучкості та диференціації процесу імплементації політики (у формі договорів).

Розглянуто потенційні вигоди і переваги децентралізації, а саме: здатність підвищити ефективність політики ЄС, що сприятиме кращому досягненню цілей співтовариства; можливість для більш гнучкого і нестандартного формування та імплементації політики ЄС, оскільки децентралізовані структури матимуть змогу оптимізувати результат відповідно до місцевих умов; задоволення вимог щодо участі регіональних та місцевих органів влади, які на національному рівні мають децентралізовані компетенції.

Розглянуто потенційні витрати та ризики, які пов'язані з децентралізацією, такі як: зростання витрат через те, що децентралізація не веде з необхідністю до зниження потреби в ресурсах на центральному рівні; брак або слабкість адміністративної і фінансової спроможності на регіональному та місцевому рівнях; зростання рівня шахрайства або виникнення безладу; зниження рівня обізнаності щодо загальноєвропейських справ, через зростання ролі й відповідальності на національних, регіональних та місцевих органів влади і структур; зниження залучення зацікавлених учасників через створення більш децентралізованої системи.

Визначено фактори які впливають на тенденції руху у бік децентралізації в ЄС, а саме: підвищення ролі регіональної та місцевої влади або територіальних громад у процесі формування та імплементації політики ЄС; зростання рівня політичної культури населення; процеси дерегуляції, лібералізації та приватизації; поглиблення європейської інтеграції; збільшення дисбалансу між обмеженими ресурсами ЄС та зростаючим рівнем відповідальності.

Доведено, що в основі ефективного врядування лежать п'ять принципів - відкритість, участь, відповідальність, ефективність та узгодженість - кожен з яких є важливим для встановлення більш демократичного врядування. Застосування цих принципів, які є базовими для демократії та верховенства права в державах-членах підсилює ЄС, як пропорційність та субсидіарність.

Встановлено характерні риси сучасного процесу вироблення політики як на національному, так і міжнародному рівнях, а саме: багаторівневе врядування, яке характеризується широким залученням урядів держав-членів ЄС, регіональних і місцевих органів влади, експертів та інших неурядових гравців до процесів прийняття рішень та вироблення політики. Кращому розумінню регіонального і місцевого вимірів європейського врядування сприяє організація постійного та систематичного діалогу з асоціаціями регіонів та міст ЄС, а також апробація застосування цільових тристоронніх угод та контрактів як засобів досягнення більшого залучення різних рівнів європейського врядування у процес імплементації законодавства та політик ЄС.

Розглянуто і доповнено основні форми розвитку регіонального та транскордонного співробітництва в Європі, такі як: транскордонне співробітництво; співпраця міжрегіональних організацій; співробітництво білатеральних організацій; створення єврорегіонів; укладення та виконання договорів про співробітництво у певних сферах між суміжними і несуміжними територіями, що передбачають створення інститутів координації дій; укладення та виконання договорів про співробітництво, що не передбачають створення інститутів координації дій; влаштування регулярних виставок і ярмарків; налагодження обміну досвідом місцевого самоврядування; запрошення підприємств інших регіонів до участі в торгах на закупівлю товарів і послуг; розвиток економічного співробітництва поріднених міст.

Визначено, що прикордонне економічне співробітництво є невід'ємною складовою сучасного транскордонного економічного співробітництва. В політико-економічному плані воно являє собою специфічний прояв міжнародного поділу праці між територіально сусідніми адміністративними одиницями двох або декількох країн, який зумовлений загальним характером міждержавних відносин, а також економічними, екологічними, соціальними, історичними особливостями взаємозв'язку даних регіонів.

Доведено, що в сучасних умовах, коли перспективи сталого розвитку регіонів в значній мірі залежать від передових досягнень науково-технічного прогресу, значно зросло значення активізації науково-технічного прикордонного співробітництва та спільної інноваційної діяльності. Спільна інноваційна діяльність в межах прикордонного співробітництва є проявом науково-виробничої кооперації, покликаної забезпечувати спільне створення, впровадження, виробництв, реалізацію та технічні обслуговування продукції. Вона передбачає об'єднання науково-технічного, фінансового, виробничого і трудового потенціалів прикордонних регіонів у процесі та комерціалізації новизни знань.

Визначено, що стимулювання інноваційної активності та сталого розвитку регіонів передбачає реформування структури її територіально-виробничого комплексу на основі кластеризації. Створення кластерів та запровадження кластерної моделі поведінки підприємств є способом відновлення довіри між урядом і бізнесом та трансформації ізольованих фірм у підприємницьку спільноту. Таким чином, якщо перші теоретичні погляди на кластери спирались виключно на галузеві комбінації взаємозв'язків, то сьогодні вони розглядаються як інноваційно-територіальні об'єднання, що охоплюють взаємовідносин між сферами виробництва, інформації, маркетингу, екології, соціума, а також зовнішньоекономічні зв'язки.

Встановлено, що механізм інноваційно-орієнтованого розвитку співробітництва прикордонних регіонів являє собою інтеграційну форму прояву екологічних законів у сфері міжрегіональних міжнародних економічних відносин на терені прикордонного простору суміжних держав. Він є системною сукупністю організаційно-економічних форм регулювання соціально-економічних та екологічних відносин, які виникають між пов'язаними секторами господарських комплексів суспільно-територіальних систем суміжних регіонів прилеглих країн.

Таким чином, механізм інноваційно-орієнтованого сталого розвитку прикордонного співробітництва може бути визначений як система організаційно-економічних форм та методів державного управління процесами прикордонної міжрегіональної співпраці, спрямованої, насамперед, на активізацію спільної науково-технічної та інноваційної діяльності.

Обґрунтовано принципи механізму інноваційно-орієнтованого сталого розвитку регіонального і транскордонного співробітництва, такі як: принцип рівності, принцип просторової диференціації; паритету інтересів; досягнення ефективних структур; взаємної узгодженості процесів планування; раціонального поєднання державного регулювання і ринкової саморегуляції; принцип гнучкості механізму інноваційно-орієнтованого сталого розвитку регіонів; комплексності і максимальної ефективності регіонального і транскордонного співробітництва.

Визначено, що правову основу міжрегіонального співробітництва складають різні за юридичною силою нормативно-правові акти, серед яких відсутній спеціальний закон щодо врегулювання відносин міжрегіонального співробітництва областей України, які не є безпосередніми сусідами регіонів держав-членів ЄС. Необхідність прийняття Закону України «Про регіональне співробітництво» обумовлена відсутністю чіткого визначення поняття міжрегіонального співробітництва, його цілей, принципів та механізмів здійснення, компетенції та повноважень усіх суб'єктів та учасників взаємодії тощо.

Встановлено, що оскільки основними суб'єктами міжрегіонального співробітництва з боку України є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в яких немає структурних підрозділів, які б займалися питаннями такого співробітництва.

У третьому розділі «Аналіз сучасного стану державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального і транскордонного співробітництва» проведено аналіз динаміки регіонального і транскордонного співробітництва та стимулюючих факторів впливу на його розвиток; зроблено аналіз європейських та українських нормативно-правових актів з питань сталого розвитку регіонів на засадах об'єднань єврорегіонального і транскордонного співробітництва; досліджено досвід реалізації державної регіональної політики ЄС.

Доведено, що інституціональну структуру транскордонного співробітництва складають єврорегіони, основні цілі та завдання діяльності яких визначаються їх статусами. Основні напрями співробітництва єврорегіонів задекларовані в документах, що їх утворюють та, як правило, передбачають співробітництво у економічній, соціальній, адміністративній, культурно-освітній, інфраструктурній, екологічній, інформаційних сферах, тобто у процесах сталого регіонального розвитку.

Встановлено, що сьогодні на території Європейського контингенту функціонує понад 60 єврорегіонів. У ролі своєрідних локомотивів посилення регіоналізму в Європі та утворення різного роду міжтериторіальних об'єднань виступають регіони Німеччини. На території України діють сім єврорегіонів. Визначено, що 19 регіонів України є прикордонними і їх площа становить близько 77,0% усієї території держави.

Аналіз динаміки транскордонного співробітництва в Європі свідчить про наявність щонайменше шести наступних рівнів цього співробітництва, а саме: повна відсутність стосунків; рівень обміну інформацією; рівень консультацій; рівень співпраці; рівень гармонізації; рівень інтеграції.

Визначено стимулювання факторів, які мають вплив на розвиток транскордонного співробітництва, такі як: заохочення суб'єктів транскордонного співробітництва до співпраці у таких сферах як освіта, культура, охорона здоров'я, економіка та навколишнє середовище; відстеження та посилення неформальних стосунків, які існували до створення єврорегіонів в прикордонних районах Європи; створення чітких моделей співробітництва паралельно зі створенням відповідних інституцій та їх розвиток у всіх прикордонних районах.

В результаті аналізу визначено, що в процесі реалізації транскордонного співробітництва має бути визначено роль та функції усіх органів публічної влади та громадських організацій, інших партнерів по різні боки кордону. Транскордонне співробітництво має сприяти розвитку інфраструктури та ринку послуг, що надають громадянам, а в широкому сенсі - сталому регіональному розвитку.

Визначено заходи з підтримки транскордонного співробітництва, які можуть біти реалізовані суб'єктами транскордонного співробітництва, зокрема в рамках публічно-приватного партнерства: загальне сприйняття прикордонному економічному, екологічному та соціальному співробітництву; ініціативи з розробки екологічних, соціальних та економічних заходів для зменшення дисбалансів у сталому розвитку регіонів; визначення спільних соціальних, економічних та екологічних проблем; створення економічних, соціальних та екологічних рад, комітетів, робочих груп з питань транскордонного співробітництва; виявлення регіональних і транскордонних кластерних ініціатив та розвиток як регіональних, так і транскордонних високотехнологічних кластерів; розвиток інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів.

Аналіз сучасного стану розвитку міжнародного та транскордонного співробітництва українських громад та регіонів свідчить про існування певних проблем та труднощів, серед яких слід відзначити: недосконалість національного законодавства, відсутність єдиних нормативно-правових та інших стандартів щодо утворення та діяльності єврорегіонів, а також їх наближення до стандартів ЄС; відсутність ефективної моделі координації державної політики у галузі транскордонного співробітництва на національному рівні; недостатня інституційна спроможність більшості органів місцевого самоврядування щодо здійснення великих проектів у галузі як регіонального, так і транскордонного співробітництва; недостатній рівень прикордонної інфраструктури; недостатня фінансова підтримка з боку держави програм, проектів і питань транскордонного співробітництва та сталого розвитку єврорегіонів; низький рівень залучення до транскордонного співробітництва підприємницьких структур, недержавних установ та громадських організацій; відсутність комплексної системи моніторингу та аналізу результатів діяльності органів місцевого самоврядування України у галузі регіонального і транскордонного співробітництва (табл. 1).

Досвід реалізації державної регіональної політики ЄС показав, що головною метою регіональної політики ЄС є координація національних регіональних політик шляхом формування настанов і встановлення пріоритетів на європейському рівні, які допоможуть ефективно подолати соціально-економічний розвиток між регіонами.

Проаналізовано інструменти регіональної політики ЄС за допомогою яких надається фінансова допомога у межах багаторічних програм регіонального розвитку, таких як: Європейський фонд регіонального розвитку; Європейських соціальний фонд; Європейська група транскордонного співробітництва; Європейський сільськогосподарський фонд гарантій; Європейський сільськогосподарський фонд для розвитку сільських територій; Європейський фонд рибальства; Фонд згуртування.

Розглянуто принципи надання фінансової допомоги фондами, такі як: узгодженість, координація; відповідність; застосування програмного підходу; партнерство; територіальний рівень імплементації; пропорційне втручання; спільний менеджмент; взаємодоповнюваність; рівноправність чоловіків і жінок і недискримінація; сталий розвиток.

Доведено, що для спрощення фінансового менеджменту фондів в ЄС встановлено нові правила.

Таблиця 1. Інституційні перешкоди та способи їх усунення на шляху розвитку транскордонного співробітництва

Виходячи з правила «одна програма - один фонд» встановлено, що Європейський фонд регіонального розвитку та Європейський соціальний фонд можуть додатково фінансувати заходи, які підпадають під сферу дії іншого фонду, але це не може перевищувати 10% від обсягу ресурсів, виділених співтовариством на кожну пріоритетну сферу робочою програми.

Визначено, що політика згуртування є ключовим інструментом сприяння стратегії зростання та створення робочих місць, оскільки: політика згуртування становить третину бюджету ЄС; стратегії, розроблені на місцевому та регіональному рівнях, мають також формуватися як інтегральна частина зусиль зі сприяння зростанню та створенню робочих міст.

У четвертому розділі «Передумови формування організаційно-правового механізму державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального і транскордонного співробітництва» запропоновано шляхи удосконалення чинної нормативної бази щодо транскордонної співпраці; визначено передумови створення і застосування механізму розвитку транскордонних високотехнологічних кластерів; розглянуто міжнародний і вітчизняний досвід формування організаційно-правового механізму державного управління сталим розвитком регіонів на засадах транскордонних кластерів.

Доведено, що особливе значення для подальшого розвитку транскордонного співробітництва України та ЄС має вдосконалення чинного українського законодавства з цих питань, так як основною вадою Закону України «Про транскордонне співробітництво» (далі Закон) є його моральна застарілість вже на момент прийняття.

Обґрунтовано рекомендації щодо розвитку нормативної бази транскордонного співробітництва в частині врегулювання таких понять, як «транскордонне співробітництво»; «єврорегіон»; «суб'єкти транскордонного співробітництва», а також в частині змін механізму підтримки транскордонного співробітництва з боку ЄС, зокрема нових інструментів добросусідства і реформування відповідних програм Європейської комісії.

Потребує доповнення стаття 12 Закону в частині механізму реалізації управлінських функцій центральних органів виконавчої влади, а також стаття 6 Закону, яка визначає що загальну координацію транскордонного співробітництва здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики, що звужує співробітництво переважно до економічної співпраці.

Визначено, що не зважаючи на нормативне закріплення прав громадян на прийняття важливих для місцевої громади рішень, у тому числі з питань транскордонної взаємодії, сьогодні в Україні досить низька активність населення щодо їх реалізації, що, в свою чергу, потребує удосконалення та розробки нових форм і методів залучення громадян до участі у співробітництві регіонів України та держав-членів ЄС.

Встановлено, що основною ланкою в реалізації державної політики щодо забезпечення розвитку транскордонного співробітництва є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які є ініціаторами налагодження стосунків взаємовигідного партнерства та поглиблення транскордонної співпраці, тому децентралізація виконавчої влади може стати рушійною силою сталого розвитку регіонів.

Визначено, що найважливішою складовою економічної стратегії сталого регіонального розвитку є кластерна політика забезпечення конкурентоспроможності як практична основа діалогу бізнесу і влади, у зв'язку з чим, запропоновано технологію формування кластерів в регіоні, яка передбачає три основні етапи. Перший етап - попередній, на якому визначається потенціал кластеризації і розробляється програма реалізації кластерних проектів; другий - активізація процесів кластеризація в регіоні, підключення до цих процесів можливих учасників; третій - ініціатива владних структур регіону щодо формування координаційного центру з питань планування і реалізації кластерних проектів.

Сформульовано основні етапи формування трансграничного високотехнологічного кластера, а саме: створення Філії головного з проблеми інституту НАН України при відповідній кафедрі українського університету партнера; договір про співробітництво з іноземним партнером; забезпечення структурних підрозділів, що займаються високотехнологічними дослідженнями, взаємодоповнюючим устаткуванням; забезпечення кафедрами стажування, наукові обміни; забезпечення фінансування шляхом залучення коштів регіональних і національних програм, місцевих бізнесменів; вироблення національної та регіональної стратегії диверсифікованості традиційних галузей спеціалізації регіонів і місць; забезпечення бізнес-інкубування малого підприємництва і тиражування високотехнологічних розробок.

Обґрунтовано пріоритетні напрями підвищення конкурентоспроможності високотехнологічних транскордонних кластерів, такі як: дослідження можливостей використання спеціальних режимів співробітництва між комерційними та освітніми у сфері підготовки персоналу; розширення і поглиблення взаємодій між суб'єктами трансграничного кластера; створення виробничої інфраструктури, необхідної для функціонування малого і середнього наукомісткого бізнесу; створення спільних інноваційно-технологічних і маркетингово-логістичних центрів; удосконалення інституціонального середовища.

Визначено, що поетапне і послідовне виконання основних етапів формування транскордонного високотехнологічного кластера передбачає проведення різних систем заходів на кожному етапі: першому - в основу реалізації концепції покладені такі напрями: участь в проведенні виробничо-технологічного моніторингу; створення і розвиток вертикально-горизонтальної міжгалузевої системи субконстрактивних центрів і служб кооперовальних постачань; реалізації 3-4-х пілотних проектів; розробка технологічної платформи інформаційної системи регіонального мережевого ринку субконтративних послуг для формування високотехнологічних конкурентоздатних кластерів;

розробка комплексної концепції оснащення малих і середніх виробничих підприємств сучасним технологічним устаткуванням, капіталізації їх активів і забезпечення їх виробничими замовленнями, включаючи пакет нормативно-методичних документів; розробка програми підготовки і перепідготовки кадрів; проведення SWOT-аналізу з метою вироблення регіональної стратегії розвитку кластерних систем, у тому числі транскордонних (табл. 2).

Таблиця 2. SWOT-аналіз вироблення регіональної стратегії розвитку кластерних систем

Визначено, що на другому етапі повинні бути покладені наступні напрями робіт, що забезпечують: створення постійно оновлювальної бази даних кластерних об'єднань; дослідну експлуатацію інформаційної системи; розробку виконання програм замовлень, включаючи виконання міського замовлення на малих та середніх підприємствах - субконтракторах - учасників кластерних об'єднань; реалізацію програми підготовки і перепідготовки кадрів; проведення промислового бенчмаркінгу.

Визначено, що для створення і застосування конкретних механізмів розвитку транскордонних високотехнологічних кластерів потрібне їх подальше дослідження з урахуванням умов, що змінюються із залученням до обговорення представників задіяних у кластері сторін: бізнес-співтовариств, органів влади, наукових та освітніх установ за ініціативою державних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Міжнародний і вітчизняний досвід формування організаційно-правового механізму державного управління розвитком регіонів на засадах транскордонних кластерів передбачає його удосконалення щодо сталого регіонального розвитку.

У п'ятому розділі «Шляхи підвищення ефективності державного управління сталим розвитком регіонів на засадах регіонального і транскордонного співробітництва» обґрунтовано напрями інноваційного розвитку регіонів і механізми їх реалізації; запропоновано механізми активізації участі населення у забезпеченні сталого розвитку регіонів; розроблено шляхи підвищення ефективності реалізації державних програм регіонального і транскордонного співробітництва.

Доведено, що інноваційний шлях розвитку базується, насамперед, на постійному нарощуванні міцності науки, техніки, високих технологій і стає домінуючим в умовах сучасної цивілізації, головним джерелом сталого розвитку територій, особливо тих яким притаманне транскордонне співробітництво.

Визначено, що цілі і завдання інноваційного розвитку регіону реалізуються в рамках регіональної науково-інноваційної політики, яка визначається економічними, екологічними і соціальними умовами, що складаються в регіоні, а також умовами, які зумовлені державними програмами регіонального і транскордонного співробітництва.

Встановлено, що вибір пріоритетів в інноваційній сфері має здійснюватися на основі аналізу існуючих і прогнозованих ресурсів, спросових інфраструктурних та інших обмежень промислового виробництва в цілях забезпечення стійких конкурентних позицій вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому ринках, і оцінки можливостей інноваційно-технологічного фактора в їх подоланні.

Визначено ряд організаційно-економічних факторів, апробованих світовою практикою, які сприяють регіональному інноваційному розвитку, а саме: здійснення спеціальних цільових програм на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях; прямі державні субсидії і цільові асигнування регіональних (місцевих) органів влади; податкові пільги, спрямовані на стимулювання регіонального інноваційного розвитку; формування наукових парків; створення інкубаторів малого інноваційного бізнесу; утворення під егідою держави і місцевих органів виконавчої влади, центрів з передачі технологій з державного сектору в промисловість; організація управлінського консультування підприємців.

Державне управління інноваційними процесами в регіонах України здійснюються на двох рівнях - національному та регіональному. Управління на національному рівні орієнтоване на формування державних структур регулювання інноваційної діяльності, його методології, сфер і механізмів, розробку інвестиційної та податкової політики, створення відповідної нормативно-правової бази. Суб'єктами реалізації регіональної науково-інноваційної політики виступають органи державної влади регіону (або органи місцевого самоврядування), господарюючі суб'єкти і населення.

Виділено наступні підходи до формування системи та інструментів управління інноваційним розвитком, інноваційною економікою в регіоні, а саме: процесний, інституційно-еволюційний, ринковий і консолідуючий лідерський (табл. 3).

Виявлено проблеми, які перешкоджають переходу економіки країни до інноваційного типу розвитку, такі як: недостатня адаптованість до ринкової економіки; відсутність стратегічних науково-технологічних орієнтирів на національному та регіональному рівнях; недостатність використання нових форм та механізмів кооперації та передачі знань (мережевих структур; кластерів; центрів компетенції в галузі аудита та консалтингу).