Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет права Національної академії наук України

Кафедра міжнародного права та порівняльного правознавства

Курсова робота

Актуальні проблеми правового захисту навколишнього середовища

Вступ

Актуальність теми дослідження: Сьогодні проблема захисту довкілля є важливим питанням зовнішньої політики на міжнародній арені. Охорона навколишнього природного середовища належить до глобальних проблем виживання людської цивілізації. Тому держави та міжнародні урядові й неурядові організації активно співпрацюють у цьому напрямку і все частіше підіймають екологічні питання. Україна не є виключенням.

Проблемам формування та діяльності системи забезпечення екологічної безпеки приділялась і приділяється значна увага в різних країнах світу, де на основі глибоких аналітичних досліджень розробляються обґрунтовані пропозиції і рекомендації щодо забезпечення безпеки, впроваджуються нормативно-правові акти, створюється відповідна інституційна система. Поява нових економічних, соціальних і екологічних пріоритетів, що спираються на новізбалансовані структури виробництва й споживання, нові технології та форми інвестицій спричинює необхідність трансформації національних систем управління на локальному, регіональному, державному і глобальному рівнях, головним завданням яких є гармонізація відносин у системі «природа-суспільство». У зв'язку з цим набуває актуальності розвиток системи екологічної безпеки на національному та міжнародному рівнях і досягнення нею такого рівня досконалості, який забезпечував би гармонійний розвиток виробничого та природоресурсного потенціалу, давав би змогу узгоджувати цілі господарювання людини з цілями саморегуляції природних екосистем і уникати деградації навколишнього природного середовища.

На основі інтенсивного споживання природних ресурсів, існуючий процес розвитку сучасного українського суспільства зумовлює техногенні зміни довкілля, що мають екологічні та соціально-демографічні наслідки в України. Отже, аналіз проблем в екологічній сфері та визначення ролі держави щодо реалізації екологічної політики, серед головних завдань якої є стабілізація й поліпшення екологічного стану країни шляхом реалізації державної екологічної політики за інтегрованим підходом соціально-економічного розвитку України для забезпечення переходу до сталого розвитку економіки та впровадження екологічно збалансованої системи природокористування є актуальним питанням сучасності.

Ступінь наукової розробленості. Дану тему курсової роботи розробляли у своїх працях зарубіжні та вітчизняні вчені, зокрема А.Б. Качинський, І.М. Ляшенко, Б.М. Данилишин, А.В. Степаненко, В.О. Владимиров, В.І.Ізмалков, Б.М. Порфир'єв, В.І. Бєляєва, О.В. Богдан, А.Й. Васильєва, І.В. Вітовська, А.В. Грищенко, О.В. Гуцал, Ш. Джаошвілі, Ю.В. Канашевський, В.І. Карамушко, Н.В. Коржунова, І.М. Потапчук, О.М. Шемякіна, О.А. Щипцова, Н.Ф. Реймерс, Р.М. Кларк, Є.В. Хлобистов, Є.В. Мішенін, І.Н. Ришняк, О.М. Теліженко, Л.Г. Мельник, А.А. Гусев, С.І. Дорогунцов, О.О. Веклич, Б.М. Данілішин та ін.

Об'єктом дослідження виступають системи міжнародного екологічного права та права навколишнього середовища на національному і міжнародному рівнях.

Предметом дослідження є найважливіші теоретико-правові аспекти функціонування механізму захисту навколишнього середовища та актуальні проблеми його функціонування у світі та в Україні.

Мета курсової роботи полягає у знаходженні основних засад захисту та гарантування сталого екологічного розвитку держав світу иа їх громадян в міжнародному праві та праві України. Мета дослідження обумовлює його завдання:

- Розкрити основні етапи становлення інституту охорони навколишнього середовища на міжнародному рівні;

- Визначити специфічні особливості категорій властивих екологічному праву;

- Проаналізувати основні та спеціальні принципи охорони навколишнього середовища;

- Узагальнити міжнародно-правову рхорону навколишнього середовища;

- Проаналізувати інституційний механізм міжнародного права навколишнього середовища;

- Визначити роль провідних лержав світу у побудові міжнародної системи охорони навколишнього середовища;

- Розкрити особливості взаємодії права навколишнього середовища з іншими галузями міжнародного права;

- Виокремити сучасні проблеми екології та шляхи їх розв'язання у світі.

Методологічна основа курсової роботи: а) загально філософські категорії (сутність і явище, конкретне і абстрактне, форма та зміст, ціле і частина); б) загальнонаукові методи (системний підхід, історичний метод, аналіз, синтез); в) спеціальні методи (формально-юридичний).

Наукова новизна дослідження обумовлюється поставленими завданнями та засобами їх вирішення, зокрема, щодо комплексного дослідження сучасного екологічного стану у світі та міжнародно-правової охорони навколишнього середовища у глобальному масштабі міжнародно-правової системи екологічного права.

1. Історико-теоретичні основи правового захисту навколишнього середовища

екологічний право міжнародний охорона

1.1 Історичні етапи становлення екологічного права

Природа і її багатства є належать всьому людству, вони є необхідними складовими, що забезпечують формування і розвиток всієї соціо-еколого-економічної інфраструктури, де людське суспільство здійснює всі види своєї господарської діяльності, задовольняє сукупність своїх різнобічних потреб, що супроводжують його життєдіяльність. Безперечно природа, всі її складові є основою стійкого соціально-економічного розвитку й добробуту людини.

Природною основою стійкого соціально-економічного розвитку будь-якої держави і зросту добробуту її громадян є природа її багатства. Природа являє собою єдину систему матеріального світу, яка включає в себе сукупність об'єктів та економічних систем Всесвіту в їх природному стані, а також об'єктів штучних, створених в результаті трудової діяльності людини, але невід'ємних від природних умов і екологічно взаємопов'язаних. Об'єктами природи є земля, надра, води, атмосферне повітря, рослинний і тваринний світ, в тому числі посаджений людиною ліс, штучно створене водоймище тощо. До екологічних систем відноситься будь-яка функціонально єдина сукупність живих організмів і середовище їх функціонування, об'єднаних в єдине функціональне ціле, що виникає на підставі взаємозалежності та причинно-наслідкового зв'язку, який існує між окремими екологічними компонентами. Природне середовище досить складне і функціонує за своїми законами. У ньому все збалансовано, взаємопов'язане і врівноважено. Людина - це теж частина природи. Але як найвища розумна істота вона має можливість не тільки використовувати навколишнє природне середовище, пристосовуватись до його особливостей і зміни, а також впливати на природу, координувати природні процеси, змінювати стан довкілля. З одного боку, це викликано необхідними для життєзабезпечення людини потребами: біологічними - забезпечення фізіологічного існування людини; матеріальними, економічними - використання природних об'єктів, ресурсів у виробництві та інших сферах життєдіяльності; духовними - задоволення естетичних потреб. Отже, вказані екологічні потреби обумовлюють вплив людини на природу через використання природних ресурсів.

Все вищеназване і обумовило розробку загально-обов'язкових правил, норм і стандартів у галузі природокористування. Від екологічних правил, звичаїв і табу через свідомість, мораль, освіту, науку, культуру людство йшло до розвитку і утвердження такої ідеології, яка забезпечувала б фізіологічні, економічні, естетичні потреби та інтереси людини, створення і збереження такого навколишнього природного середовища, яке відповідало б вимогам чистоти, ресурсонаявності, екологічної стійкості та рівноваги, видового різноманіття та естетичного багатства. І лише в кінці XX сторіччя суспільством в цілому і владними структурами зокрема була усвідомлена необхідність цілеспрямованої екологічної політики, розробки системи екологічного законодавства, яке забезпечувало б охорону життя і здоров'я людини, рослинного і тваринного світу, об'єктів навколишнього природного середовища, комплексне вирішення проблем, збалансованого розвитку економіки і покращення стану довкілля [1, с. 4].

Екологічне право є відносно молодою, але швидко прогресуючою галуззю правничої науки, яка спрямована на законодавче забезпечення екологічної діяльності держави та захист прав людини на сприятливе довкілля. Механізм формування екологічного права розглядається правниками як складна сукупність історичних, соціальних, екологічних, юридичних та інших передумов і чинників, що регулюють виникнення, становлення і розвиток екологічного права.

Хоча окремі елементи законодавчого закріплення певних екологічних норм простежуються ще з античних часів, лише у ХХ ст. екологічне право стає самостійною галуззю екологічних і правових наук. Це викликано надзвичайним загостренням та глобалізацією екологічної кризи, що змусила суспільство виробити такі закони і норми поведінки людей, які були б спрямовані на збереження довкілля від подальшого руйнування та забезпечили гідні умови проживання всім і кожному жителю планети.

На думку В.І. Андрейцева, предмет екологічного права складають екологічні правовідносини, що виникають в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки, які базуються на множинності форм права власності, права природокористування і права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля [2, с. 14].

Російський правознавець В.В. Петров виділяє три етапи в історії екоправових відносин:

1. Природноресурсний, на якому зародилось земельне, лісове, гірниче та інші види природноресурсового права (тривав до 60-х років ХХ ст.)

2. Природоохоронний, на якому відбулось становлення природоохоронного права (60-80-ті роки ХХ ст.)

3. Соціоекологічний, на якому найбільше уваги почали приділяти розвитку антропоохоронного законодавства або «права екологічної безпеки» (з кін.80-их років до наших днів) [3, с. 46].

Отже, об`єктивні передумови розвитку еколого-правових норм - реально існуючі природні та соціальні умови виникнення і становлення загальнообов'язкових правил у галузі використання природних ресурсів, збереження (охорони) навколишнього природного середовища та захисту людини від його несприятливого впливу. Право і зовнішня форма його прояву - законодавство, регулюючи суспільні відношення, виконує політичну, економічну, ідеологічну та інші соціальні функції, висловлюючи державну волю та інтереси народу.

В здійсненні правом екологічних функцій можна виділити чотири етапи, які характеризують процес формування та матеріалізації в суспільних відносинах у галузі взаємодії суспільства і природи:

- формування державної волі на основі пізнаних законів суспільного та природного розвитку;

- реалізація державної волі в конкретних правових нормах, визначених на базі виявлених соціально-екологічних закономірностей, співвідношення економічних і екологічних інтересів у процесі регулювання господарської діяльності суспільства;

- спрямованість на організацію застосування та виконання приписів права;

- на досягнення відповідних еколого-правових результатів правового регулювання.

Основна особливість глобальних проблем полягає в тому, що жодна країна самостійно не може з ними впоратися. Наша природне середовище є складовою частиною планетарної екологічної системи, і вирішення таких глобальних проблем, як охорона озонового шару, боротьба з транскордонним перенесенням забруднюючих речовин, запобігання антропогенного зміни клімату, збереження біорізноманіття, лесовосстановле-ня та інших, в державному масштабі нереально без об'єднання зусиль всього світової спільноти. В основі глобальних екологічних проблем лежать процеси і явища планетарного масштабу, що зачіпають основи існування людської цивілізації, тому їх рішення вимагає участі всього світового співтовариства.

На необхідність загальнолюдських зусиль для запобігання руйнування екосистеми планети вказував ще на початку XX в. В.І. Вернадський у контексті своєї концепції ноосфери. Згодом результати моделювання глобального розвитку підтвердили висновок про те, що країни світу повинні більш відповідально підходити до вирішення екологічних проблем на основі міжнародного співробітництва. У наші дні держави добровільно делегують частину своїх прав міжнародним організаціям, які від їх загальної імені вводять раціональні норми природокористування. У цьому процесі проявляються деідео-логізація міждержавних відносин, «верховенство загальнолюдської ідеї», що в значній мірі сприяє й оздоровленню міжнародного політичного клімату.

У ході становлення і розвитку міжнародне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища зазнало істотних змін. Виділяють такі періоди формування сучасної системи міжнародного екологічного співробітництва:

- 1913-1948 рр. Перший етап пов'язаний із спробами об'єднання зусиль різних країн з метою захисту природи в рамках міжнародних конференцій. Вперше конференція такого роду, що зібрала науковців із 18-ти країн, відбулася в 1913 р. в Берні (Швейцарія). У 1923 р. в Парижі пройшов I Міжнародний конгрес з охорони природи. У 1928 р. у Брюсселі було відкрито Міжнародне бюро захисту природи. Але зусилля міжнародної громадськості на цьому етапі не користувалися підтримкою урядів, носили інформаційний, дискусійний характер і не привели до вироблення яких практичних заходів з охорони природного середовища;

- 1948-1968 рр. Другий етап розпочався з створенням ООН, якій нині належить провідна роль у міжнародному екологічному співробітництві. Можна сказати без перебільшення, що всі органи ООН поряд з політичними, економічними, соціальними та іншими проблемами займаються питаннями охорони навколишнього середовища. Разом з тим ООН має спеціальну програму, головним завданням якої є виключно охорона навколишнього середовища, - ЮНЕП. Перша міжнародна природоохранительная організація (Міжнародний союз захисту природи) була створена в 1948 р. на базі Брюссельського бюро при активній підтримці ЮНЕСКО. У 50-ті роки відбувається зміна концептуального підходу до проблем навколишнього середовища: на зміну концепції захисту природи як збереження окремих природних об'єктів прийшла концепція охорони природи, що припускає раціональне, комплексне використання природних ресурсів. У зв'язку з цим в 1956 р. Міжнародний союз захисту природи був перейменований в Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП);

- 1968-1992 рр. Третій етап характеризується надзвичайною активізацією багатостороннього міжнародного екологічного співробітництва, що було обумовлено негативними наслідками науково-технічної революції. У 60-ті роки вплив людини на навколишнє середовище набуває глобального характеру і все;

- з 1992 р. по теперішній час.

1.2 Специфіка теоретичних категорій властивих праву навколишнього середовища

Метод правового регулювання у правовій доктрині прийнято визначати як правові засоби, прийоми, способи впливу на суспільні відносини [4, с. 13], їх певну сферу [5, с. 68], соціальне середовище. Підходи до проблеми методів екологічного права можна поділити на три групи:

1) Деякі вчені вважають, що кожній галузі права властивий лише один або кілька [6, с. 15] методів правового регулювання. Специфічний метод екологічного права у доктрині визначають як сукупність засобів і способів впливу на учасників суспільних відносин з метою забезпечення правових вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та екомережі, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Існують погляди, за якими для екологічного права характерна низка специфічних методів правового регулювання: метод екологізації, екологічне нормування, ліцензування, стандартизація, тощо.

2) Більш прийнятим є виділяти два основних методи правового регулювання: (1) цивільно-правовий (диспозитивний, автономний, метод координації), у якому переважають дозволи, та (2) адміністративно-правовий (гетерономний, авторитарний, імперативний, метод координації), де перевага надається приписам та заборонам. Приєднуємося до висловленої у спеціальній літературі думки, за якою немає жодної галузі права, де б не поєднувалися ці два методи [7, с. 162].

Відповідно, вважається, що екологічне право як комплексна галузь права не має унікального методу правового регулювання, а «запозичує» методи інших галузей права, що правда, ці методи «стикуються» в екологічному праві на засадах їх «екологічної модуляції», «екологічний імператив об'єднує методи правового регулювання».

В юридичній літературі переважають підходи, за якими для екологічного права характерне своєрідне поєднання традиційних методів правового регулювання - адміністративно-правового (імперативного) та цивільно-правового (диспозитивного), виділення окремого «еколого-правового методу» є недоцільним.

3) Деякі дослідники вважають, що метод правового регулювання має універсальний, надгалузевий характер [8, с. 116-117]. Для виділення галузі права (у т. ч. екологічного права) достатньо наявності відокремленого предмету правового регулювання, який регулюється правовими нормами, що складають завершену систему.

Особливість екологічного права як комплексної галузі визначається тим, що воно включає земельне, водне, лісове, гірниче, фауністичне, флористичне, атмосферо-охоронне, заповідне законодавство, які або уже сформувалися в окремі галузі права (земельне, водне, лісове, гірниче), або ж існують як галузі законодавства, але процес їх формування у галузі права триває.

Комплексний характер екологічного права виражається не тільки в тому, що воно об'єднує зазначені вище галузі права, кожна з яких включає як норми, що регулюють відносини щодо охорони і використання конкретного природного ресурсу, так і норми права, спрямовані на охорону довкілля в цілому. Наприклад, норми земельного права, що регулюють порядок вибору земельної ділянки є нормами більш широкої дії і мають середовищно-регулюючий характер. Поряд з цим екологічне право включає цілий блок законодавства, яке регулює відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання. Предметом правового регулювання екологічного права є відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища в цілому, цінних природних об'єктів і комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля.

Джерелами, тобто нормативно-правовими документами екологічного права, виступають закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи Міністерства охорони навколишнього природного середовища (як прийняті самостійно, так і спільно з іншими міністерствами і відомствами), рішення місцевих рад народних депутатів.

Екологічне право взаємопов'язане з іншими галузями права і може бути реалізоване тільки в такій взаємодії. В цьому проявляється єдність як правової системи в цілому, так і екологічного права зокрема. Так, норми лісового права встановлюють порядок заготівлі деревини на корені. Плата ж за використання лісових ресурсів передбачена нормами загальної частини, які встановлюють порядок стягнення та нормативи платежів за використання природних ресурсів.

Еколого-правові норми регулюють порядок використання природних ресурсів, порядок розміщення відходів у навколишньому природному середовищі та визначають конкретний перелік екологічних правопорушень. Санкції ж за екологічні правопорушення містяться в адміністративному та кримінальному законодавстві.

Правове регулювання охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної небезпеки - це система державних заходів, закріплених у праві і спрямованих на збереження, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Воно здійснюється за допомогою еколого-правових норм.

Правові норми для зручності користування ними та з метою ефективності їх правової реалізації видаються в формі нормативно-правових актів. Нормативно-правові акти щодо охорони довкілля і раціонального викорис - тання природних ресурсів - це форма вираження і закріплення правових приписів екологічного права. Весь комплекс нормативно-правових актів з питань екології ставновить собою екологічне законодавство. Отже, екологічне законодавство - це сукупність нормативно-правових актів, що містять еколого-правові норми, якими регулюються екологічні правовідносини.

1.3 Основні та спеціальні принципи в галузі охорони навколишнього середовища

Правове регулювання здійснюється через систему засобів, що в юридичній літературі прийнято називати його механізмом, спеціальною конструкцією, здатною переводити приписи законодавця у відповідну поведінку суб'єктів правовідносин [9, с. 90]. Засоби правової охорони навколишнього природного середовища нині є різними навіть в механізмі адміністративно правового регулювання. Однак серед них чільне місце займає адміністративна діяльність.

Механізм адміністративно-правової охорони навколишнього природного середовища є складовою правового регулювання відповідних відносин, він входить у більш об'ємне явище - механізм адміністра - тивно-правового регулювання екологічних відносин. Принципи охорони навколишнього природного середовища слід розуміти як основні ідеї, засади, положення, вимоги, що характеризують її зміст, відображають закономірності розвитку і визначають напрями та механізм еколого-правового регулювання відносин у цій сфері. Принципи охорони навколишнього природного середовища визначають основні риси, сутнісні характеристики, на яких базуються відносини, які виникають у процесі діяльності правоохоронних органів та громадських об'єднань.

Не можна також принципи охорони навколишнього середовища ототожнювати з принципами державного управління. Питання принципів державного управління досліджувались і в радянський період розвитку України. Так, в підручнику «Радянське адміністративне право» за загальною редакцією Р.С. Павловського розглядалися принципи державного управління, як то: законність, демократизм, взаємозв'язок правових форм і методів управління з організаційними, оптимальне регулювання компетенції і взаємовідносин органів управління, їх посадових осіб, взаємозалежність матеріальних і процесуальних норм, раціональний взаємозв'язок в управлінні примусу і переконання тощо [10, с. 9-10].

Безумовно, що деякі з цих принципів є актуальними дотепер. С.В. Ківалов виділяє три групи принципів державного управління: соціально-політичні, до яких автори цієї роботи відносять демократизм, участь населення в управлінській діяльності держави, рівноправність осіб різних національностей, законність тощо; організаційні принципи розбудови апарату держаного управління (галузевий, функціональний, териротіальний); організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління (нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці відповідальність за прийняті рішення, оперативна самостійність [11, с. 19].

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» закріпив основоположні начала охорони даного об'єкта. Стаття 3 цього правового акта називає наступні принципи: а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності; б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей; в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій; д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів; е) науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища; є) обов'язковість надання висновків державної екологічної експертизи; ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду; з) науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище; и) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності; і) компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміненості територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку; й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища; к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва; л) встановлення екологічного податку, рентної плати за спеціальне використання води, рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів, рентної плати за користування надрами відповідно до Податкового кодексу України [12].

Принцип законності в охороні довкілля проявляється насамперед в додержанні законодавчих норм при користуванні природними ресурсами, проведенні заходів з охорони навколишнього природного середовища, прийнятті підзаконних нормативних і індивідуальних правових актів. Окрім того, законність - це створення такого механізму реалізації норм екологічного права, при якому кожен громадянин, кожен інший суб'єкт екологічних адміністративно-правових відносин міг би вільно користуватися своїми правами і безперешкодно виконувати обов'язки.

З метою встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки встановлюються екологічна стандартизація (комплекс обов'язкових до виконання вимог) і нормування (гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище).

Принцип гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей, по суті, є принципом екологічної безпеки людини, що спрямований на збереження життя і здоров'я людини, попередження або зниження негативного впливу факторів довкілля на життя людини.

На комплексне вирішення питань охорони навколишнього природного середовища спрямовані й інші принципи, а саме: 1) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності; 2) принцип гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей; 3) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища; 4) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлювальних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій; 4) збереження просторової та видової різноманітності та цілісності природних об'єктів і комплексів; 5) науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук і прогнозування стану навколишнього природного середовища; 6) обов'язкова екологічна експертиза; 7) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду; 8) науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище; 9) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності; 10) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища; 11) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку; 12) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища; 13) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва.

Отже, принципи охорони навколишнього природного середовища є елементами механізму правового регулювання адміністративно правових відносин у сфері екології. Вони є визначальними при формулюванні норм адміністративного права, а також підкреслюють найважливіші сторони відношення до охорони довкілля. В той же час деякі з принципів не названі в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», а окремі з названих у цьому законі не є принципами охорони довкілля, вони виступають в якості зобов'язуючих норм адміністративного права, регулюючих управлінські відносини.

Все вищеназване і обумовило розробку загально-обов'язкових правил, норм і стандартів у галузі природокористування. Лише в кінці XX сторіччя суспільством в цілому і владними структурами зокрема була усвідомлена необхідність цілеспрямованої екологічної політики, розробки системи екологічного законодавства, яке забезпечувало б охорону життя і здоров'я людини, рослинного і тваринного світу, об'єктів навколишнього природного середовища, комплексне вирішення проблем, збалансованого розвитку економіки і покращення стану довкілля.

Виділяють 4 періоди формування сучасної системи міжнародного екологічного співробітництва: 1) 1913-1948 рр. Перший етап пов'язаний із спробами об'єднання зусиль різних країн з метою захисту природи в рамках міжнародних конференцій; 2) 1948-1968 рр. Другий етап розпочався з створенням ООН, якій нині належить провідна роль у міжнародному екологічному співробітництві; 3) 1968-1992 рр. Третій етап характеризується надзвичайною активізацією багатостороннього міжнародного екологічного співробітництва, що було обумовлено негативними наслідками науково-технічної революції; 4) з 1992 р. по теперішній час.

Отже, екологічне право є відносно молодою, але швидко прогресуючою галуззю правничої науки, яка спрямована на законодавче забезпечення екологічної діяльності держави та захист прав людини на сприятливе довкілля.

Відповідно, вважається, що екологічне право як комплексна галузь права не має унікального методу правового регулювання, а «запозичує» методи інших галузей права, що правда, ці методи «стикуються» в екологічному праві на засадах їх «екологічної модуляції», «екологічний імператив об'єднує методи правового регулювання». Екологічне право об'єднує правові норми, які регулюють правовідносини на основі спільного предмета правового регулювання. Предметом правового регулювання екологічного права є відносини в галузі охорони та використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища в цілому, цінних природних об'єктів і комплексів, екосистем і ландшафтів, клімату, життя та здоров'я людей від негативного впливу забрудненого довкілля.

Правове регулювання охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної небезпеки - це система державних заходів, закріплених у праві і спрямованих на збереження, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Воно здійснюється за допомогою еколого-правових норм.

Право навколишнього середовища реалізується відповідно до загальних принципів міжнародного права і вузькогалузевих принципів пов'язаних з екологією, а саме. Принципи охорони навколишнього природного середовища є елементами механізму правового регулювання адміністративно правових відносин у сфері екології. Вони є визначальними при формулюванні норм адміністративного права, а також підкреслюють найважливіші сторони відношення до охорони довкілля. В той же час деякі з принципів не названі в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища», а окремі з названих у цьому законі не є принципами охорони довкілля, вони виступають в якості зобов'язуючих норм адміністративного права, регулюючих управлінські відносини.

2. Міжнародно-правовий та внутрішньо-державний механізм охорони навколишнього середовища

Міжнародне право навколишнього середовища - це сукупність міжнародно-правових принципів, і норм, регулюючих міжнародні відносини з приводу охорони навколишнього середовища шкідливих впливів, раціонального використання окремих елементів з метою забезпечення оптимальних умов життя і здоров'я окремих індивідів, і навіть існування людства загалом.

Таким чином, вихід на міжнародний рівень питань врегулювання відносин щодо довкілля зумовлено двома основними чинниками:

- розвитком науково-технічного прогресу;

- різке збільшення популяції людства, що призводить до дисбалансу світових екологічних зв'язків.

Міжнародне право навколишнього середовища має самостійний предмет правовим регулюванням - міжнародні екологічні відносини, які можна умовно розділити на три групи:

- Відносини профілактики і обмежень шкідливих впливів на стан довкілля, які можна вирішити лише зусиллями всієї міжнародної спільноти (забруднення Світового океану, повітряного басейну і ін.);

- Забезпечення раціонального використання міжнародних та власних ресурсів;

- Охорона унікальних природних об'єктів шляхом їх консервації від господарського впливу людини (екологічні імунітети) навколишнє середовище.

Підкреслимо, що до суб'єктів міжнародного права навколишнього середовища відносять: держави, міжнародні організації, міжнародні неурядові організації.

Міжнародне право навколишнього середовища є молодою галуззю, виділена з таких галузей міжнародного права, як міжнародне морське, повітряне, космічне право. Проте дані галузі регулюють відносини з приводу експлуатації елементів природи й мають у своїй основі інші пріоритети - забезпечення реалізації прав держав з використання природних ресурсів. Міжнародне ж право навколишнього середовища полягає в використанні природних ресурсів з урахуванням обмежень, вводяться у інтересах міжнародної охорони навколишнього середовища [13, с. 402].

Принципи міжнародно-правового регулювання загалом прийнято розділяти на три групи: загальні (загальновизнані) принципи міжнародного права; принципи міжнародного права, які мають природоохоронне значення; спеціальні (галузеві) принципи міжнародного права довкілля.

Спеціальні принципи сформульовані в Стокгольмській декларації 1972 р. [14], Всесвітній Хартії природи, прийнятої ГА ООН 28 жовтня 1982 р. [15], Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 р. [16] та інших документах.

Слід розрізняти такі основні засади:

1. Принцип раціонального використання природних ресурсів, який зобов'язує держави здійснювати управління економіки при використанні природних ресурсів (Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. [17], Конвенція ООН із морського права 1982 р. [18]).

2. Принцип запобігання забруднення довкілля.

3. Принцип суверенітету держав над своїми природними ресурсами означає суверенне право держав розробляти власні природні ресурси відповідно до своєї політики у сфері природокористування, охорони навколишнього середовища проживання і розвитку. Щоправда, вона вже давно не має повного характеру.

4. Принцип заборони завдавати шкоду навколишньому середовищі поза національною юрисдикцією позначає певні кордони. Якби цей інститут розвивався, і була чутлива шкала оцінки заподіяння шкоди навколишньому середовищі, це забезпечило б проведення відповідної екологічної політики кожної держави.

5. Принцип охорони навколишнього середовища у період воєнних конфліктів прямо випливає з наведеного вище. Він найповніше сформульований в Конвенції 1976 р. про заборону військового чи іншого ворожого використання засобів впливу на довкілля.

6. Принцип оцінки на довкілля. Останніми роками зростає кількість загальновизнаних принципів міжнародного екологічного права запобіжного характеру, тобто, які пов'язані зі сплатою вже заподіяної шкоди. Цей принцип закладений у Конвенції оцінки на довкілля в транс-прикордонному контексті 1991 р., Конвенції ООН із морського права 1982 р. (ст. 206), соціальній та численних регіональних договорах - Конвенції з захисту навколишнього середовища регіону Червоного моря 1992 р. [19], Конвенції з збереження та розвитку морського середовища регіону Карибського басейну 1983 р. тощо.

7. Принцип відповідальності за збитки системам довкілля інших держав чи міжнародним просторам. У системі заходів відповідальності з права не застосовуються кримінальна чи адміністративна відповідальність. Основний вид відповідальності за міжнародне екологічне правопорушення - відшкодування майнової шкоди. Найбільш розробленим і найчастіше використовуваним виглядом відповідальності є відшкодування збитків, заподіяної у разі забруднення моря нафтою й за збитки, заподіяні використанням ядерних енергетичних установок (наприклад, Віденська конвенція про відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. [20]).

Об'єкти міжнародної правової охорони навколишнього середовища - це природні об'єкти, з приводу яких у суб'єктів міжнародного права (держав і міжнародних організацій) формуються екологічні відносини. Наприклад, у складі державних природних заповідників виділяються біосферні заповідники, офіційно визнані ЮНЕСКО в якості складових частин міжнародної мережі станцій спостереження для стеження за змінами стану навколишнього природного середовища під впливом людської діяльності.

Об'єктом міжнародно-правової охорони є вся природа планети Земля і навколоземного космічного простору в межах, в яких людина реально впливає на матеріальний світ. Але оскільки природне середовище має ряд внутрішніх структурних підрозділів, розрізняються її елементи і об'єкти, що охороняються. У тому числі Світовий океан, який займає 2/3 площі поверхні земної кулі.

Поняттям «Світовий океан» охоплюються всі чотири наявних на землі океану: Атлантичний, Індійський, Тихий і Північний Льодовитий, а також всі пов'язані з ними моря. Світовий океан містить величезну кількість корисних копалин, біологічних ресурсів, енергії. Освоєння Світового океану має проводитися в інтересах усього людства.

Материки, які складають основний і безпосереднє життєвий простір для розвитку людства. Традиційно цим поняттям охоплюється весь природний комплекс, міцно пов'язаний з сухопутною поверхнею Землі, тобто ґрунту, надра землі, водні ресурси, рослинний і тваринний світ.

Однак за останні роки відбувається диференціація природних об'єктів у сфері міжнародно-правової охорони, і поступово отримують самостійне визнання як об'єктів, що охороняються міжнародні річки та інші водойми материкові, мігруючі тварини, які проводять окремі періоди життя на території різних країн і в міжнародних просторах, інші природні багатства, що належать двом або декільком країнам.

Антарктиду справедливо називають материком миру та міжнародного співробітництва. У Договорі про Антарктиду (1959 р.) проголошено свободу наукових досліджень, використання цього материка тільки в мирних цілях, визначено міжнародно-правовий режим Антарктиди. Нові, жорсткіші заходи з охорони тваринного і рослинного світу, видалення відходів та попередження забруднення відображені в Протоколі, підписаному в жовтні 1991 р. в Мадриді за підсумками міжнародного співробітництва в Антарктиді.

Атмосферне повітря - газоподібна оболонка земної кулі, лежить між поверхнею Землі і космічним простором. Склад газів атмосферного повітря є відносно постійним, містить в певних пропорціях кисень, азот, вуглекислий газ, завдяки чому забезпечується одна з основних фізіологічних потреб живих організмів - дихання, а також ряд процесів обміну речовин в природі.

Космос - весь матеріальний простір, що лежить за межами Землі і її атмосфери. Космічний простір нескінченний. Але сфера впливу людей обмежена найближчим до Землі районам. Тому при сучасному рівні розвитку продуктивних сил, який обумовлює процеси проникнення людини в космос, у міжнародно-правовій охороні потребує лише частина космосу, а саме, навколоземний космічний простір, природний супутник Землі - Місяць, планети Сонячної системи, поверхні яких досягають космічні кораблі.

Незалежно від наведеної класифікації природні об'єкти з урахуванням відмінностей в їх правовому режимі поділяються на перебувають під національною юрисдикцією або контролем окремих держав - внутрідержавні природні об'єкти і знаходяться поза національної юрисдикції або контролю - міжнародні, інтернаціональні природні об'єкти.

До об'єктів, що знаходяться під національною юрисдикцією або контролем, належать природні багатства материків на території окремих держав, багатства, що знаходяться в межах прибережних територіальних морських вод, континентального шельфу і виняткових економічних зон.

Правовий режим внутрішньодержавних природних об'єктів визначається внутрішнім правом кожної країни. Відповідно до норм внутрішнього права вирішується питання про власність на природні об'єкти: вони можуть належати державі, приватним особам, державним, кооперативним, громадським організаціям, а іноді і міжнародним співтовариствам. Внутрішнє право встановлює порядок володіння, розпорядження та користування природними об'єктами.

2.2 Інституційний механізм міжнародного права навколишнього середовища

В даний час в міжнародних організаціях, метою яких є забезпечення міжнародної безпеки, існують органи, діяльність яких може згодом призвести до створення єдиної системи забезпечення екологічної безпеки. Однак, перспективи єдиної системи екологічної безпеки, так само як і діяльності самих органів, не можна розглядати у відриві від самостійної і скоординованої діяльності таких організацій. Вид режиму екологічної безпеки залежатиме від взаємодії таких організацій.

В даний час в практиці міжнародних і регіональних організацій щодо забезпечення безпеки формується особливий підхід до екологічної безпеки. Такий підхід є інтегрованим. Він включає в себе: діяльність щодо запобігання та ліквідації наслідків катастроф; використання зібраної для здійснення головних цілей цих організацій інформації та людських аналітичних ресурсів для вирішення екологічних проблем; установи спеціальних комітетів і посад, що займаються проблемами екологічної кризи; включення екологічної складової в стратегічні розробки і плани; визнання причинного зв`язку між екологічним стресом і можливої ескалацією конфлікту, з одного боку, і негативним наслідками збройного конфлікту для якості навколишнього середовища - з іншого.

Тут особливо слід відзначити, що такі організації можуть брати участь в операціях з підтримання миру і міжнародної безпеки і самі бути причиною екологічного стресу. Створення глобального міжнародного режиму захисту навколишнього середовища, здавалося б, могло відбуватися, в рамках системи ООН. У зв'язку з цим Н.С. Іванченко зазначав, що саме ООН, в силу своєї універсальності, може забезпечити формування відповідних механізмів для вирішення таких глобальних проблем, якими є проблеми екології. На його думку, ООН не тільки найважливіша, універсальна організація сучасного світу, а й центральна ланка в ланцюзі міжнародних міжурядових організацій, створених для вирішення глобальних проблем.

Необхідно відзначити, що з того часу, коли була створена ООН (1945 р.), в світі відбулися кардинальні зміни. Творці Статуту ООН поділяли мілітаристське розуміння концепції безпеки, що було природним після другої світової війни. Такі проблеми, як екологічний стрес, усвідомлювалися тоді настільки серйозно, щоб бути введеними в структуру системи міжнародної безпеки. І зараз, через багато років, ведуться дебати про реорганізацію системи ООН з тим, щоб вона була в змозі забезпечити екологічну безпеку в новій обстановке.

Звичайно, захист навколишнього середовища становить один з видів діяльності ООН. Екологічну діяльність ООН можна розділити на три складові.

По-перше, ООН сприяє укладенню договорів в області захисту навколишнього середовища. По-друге, під егідою ООН проводиться велика кількість міжнародних конференцій. Вони не тільки є форумом для обговорення екологічних проблем (таких, як деградація грунтів, нестача прісної води і так далі) на глобальному рівні, але і каталізують дискусію на національному та локальному рівнях. А це представляється серйозним результатом для захисту навколишнього середовища. По-третє, із захистом навколишнього середовища пов'язані окремі установи системи ООН. Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП) є єдиним органом, що відповідає за природоохоронну діяльність. Вона була створена в 1972 році, коли груднева сесія ГА ООН прийняла рішення про її заснування.

Створення ЮНЕП було одним з результатів Конференції ООН, проведеної в Стокгольмі в травні 1972 р. Крім ЮНЕП, у системі ООН існують також інші установи, які відіграють важливу роль при захисті навколишнього середовища. Серед них - Комісія зі сталого розвитку (КРУ), яка була створена в результаті конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 р.; Глобальний екологічний фонд, який діє в співпраці з Світовим банком; Програма ООН з розвитку (ПРООН), і Світовий банк, який в 1994 р., наприклад, витратив 2 більйона американських доларів на здійснення програми по захисту навколишнього середовища.

Незважаючи на важливу роль установ системи ООН у вирішенні екологічних проблем, слід підкреслити, що в системі ООН в даний час відсутня добре організована структура, яка б ефективно протидіяла екологічним викликам на глобальному рівні. Зараз у системі ООН є установи, функції яких досить розпливчасті, і їх діяльність дублює один одного.

Вимагають особливого розгляду і функції Комісії ООН зі сталого розвитку. Необхідно провести різницю між термінами «сталий розвиток» і «екологічна криза». Прийнято вважати, що сталий розвиток передбачає інтегрування екологічних вимог в економічну діяльність. Термін «сталий розвиток» став частиною лексики дипломатів, юристів, політиків і отримав широке визнання після Конференції в Ріо-де - Жанейро. Проте небагато зберегли «екологічний» підтекст цього терміна. Одним з початкових його визначень було наступне: спосіб розвитку, при якому не виснажується природо-ресурсна база, від якої залежать майбутні покоління людей. На наш погляд, не існує однозначного трактування терміна, і використовується він зараз занадто широко. Таким чином, в цьому сенсі екологічна місія Комісії сталого розвитку мало зрозуміла. Чи повинна вона замінити ЮНЕП в екологічній діяльності, доповнити ЮНЕП або ж ці дві організації повинні бути об'єднані?

Можна говорити і про розробку оперативного установи, яке насправді здійснювало б програми з метою забезпечення екологічної безпеки. Це актуально, оскільки «кульгавою» ланкою в організаційній природоохоронної діяльності ООН є саме відсутність оперативного установи, що має «польові» (нв місцях) місії по всьому світу і людей на локальному рівні, працюючих над здійсненням екологічних програм. Таким чинов, вважається, що ПРООН - основний претендент на те, щоб стати центральним агентством в системі ООН, відповідальним за екологічні проблеми.

ПРООН була залучена в декілька великих екологічних проектів. Група експертів висловилася за об'єднання ЮНЕП і ПРООН в одну організацію, тобто за створення спеціальної Комісії ООН із захисту навколишнього середовища та сталого развітію1. Вітаючи консолідацію діяльності з розвитку і захисту навколишнього середовища, ми, однак, вважаємо, що для екологічних проблем в системі ООН має бути своє власне установу.

Загалом, інституційний компонент механізму реалізації включає як загальні органи міжнародного договору (передусім конференцію сторін, секретаріат), так і спеціально створені для реалізації органи. Такі органи складаються переважно з представників держав-учасниць договору. Як правило, держави, представлені у спеціальному органі, обираються конференцією сторін на певний термін. Наприклад, Комітет з імплементації Конвенції про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті складається із восьми держав, які призначають у Комітет одного члена. Держави-члени обираються у Комітет Нарадою сторін Конвенції, причому кожна половина з них змінюється на черговій Нараді сторін [21]. Іноді кількість учасників міжнародного договору дозволяє представникам усіх держав-членів брати участь у роботі спеціального органу з реалізації. Так, наприклад, Наглядовий комітет Конвенції про охорону Альп складається із представників усіх держав-членів Конвенції (щонайбільше двох від кожної держави) [22].

Механізм реалізації є відмінним для різних міжнародних договорів та може охоплювати кілька різноманітних процедур. Для забезпечення належної ефективності міжнародного договору з охорони довкілля його механізм реалізації повинен виконувати ряд завдань. Такі завдання визначаються причинами і факторами, які впливають на виконання та дотримання державами-учасницями положень міжнародного договору. Згідно із різними теоріями реалізації міжнародних договорів [23] на їхню реалізацію впливають: настання негативних наслідків у відповідь на порушення зобов'язань, вигода від реалізації, наявність різноманітних ресурсів для виконання договору, ефективні міжнародні інституції, які виражають спільні довгострокові інтереси держав, ступінь демократії та внутрішньодержавні політичні процеси тощо.

Усі згадані фактори впливають на: 1) Намір та 2) здатність держав виконувати та дотримуватися положень договору [24]. Намір реалізовувати договір формується під впливом внутрішніх і зовнішніх обставин. Внутрішні обставини є вагомішими у демократичних країнах та включають вплив неурядових організацій, громадськості, у певних випадках бізнесових структур (які здійснюють діяльність, що стосується договору) [24], а також залежать від внутрішньополітичних процесів у державі. Зовнішні - охоплюють санкції та інші негативні наслідки від невиконання, заохочення від міжнародних структур, репутацію держави на міжнародній арені. На здатність держави реалізовувати договір впливає наявність економічних, фінансових ресурсів, наукових та технічних засобів, злагодженої і ефективної вертикалі державного управління [15].