При створенні системи забезпечення міжнародної екологічної безпеки мають бути повністю реалізовані всі методи і механізми забезпечення безпеки, вироблені в рамках розглянутих вище організацій. Слід підкреслити, що, крім суто функціональної придатності, система забезпечення екологічної безпеки на міжнародному рівні повинна володіти великим запасом політичної міцності і авторитетом, отже, її основні елементи повинні перебуває у складі структуроутворюючої організації у сфері забезпечення безпеки. Питання створення та функціонування такої системи екологічної безпеки вимагають правового врегулювання. Причому представляється доцільним вироблення і прийняття основного міжнародно-правового документа, в якому будуть обумовлені принципові аспекти створення системи екологічної безпеки.

2.3 Підхід до правового захисту навколишнього середовища в провідних державах світу

Екологічне законодавство зарубіжних країн розвивається нерівномірно. Слід визнати, що провідна роль у формуванні екологічних принципів і їх впровадженні в зарубіжні правові системи залишається за європейськими державами. Аналіз екологічних положень конституцій країн Європи дозволяє стверджувати, що правові основи законодавства в сфері охорони навколишнього середовища формуються на таких базових екологічних принципах, як правове забезпечення раціонального природокористування, інформаційне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, попередження заподіяння і відшкодування завданих екологічних збитків. Більш того, з моменту утворення Європейського Союзу (ЄС) країни - члени цієї спільноти сприйняли захист глобального навколишнього середовища як цільову установку. У зв'язку з цим, охорона навколишнього середовища не знає кордонів і екологічна політика ЄС не обмежується територією конкретного держави [26]. Основним джерелом екологічного права європейських держав є нормативно-правові акти, що регулюють питання охорони окремих компонентів природи - атмосферного повітря, ґрунтів, диких тварин, окремих видів рослин, водних об'єктів, лісових ресурсів, або що визначають правовий режим окремих унікальних і цінних природних комплексів. Важливу частину еколого-правової бази європейських країн становлять документи, що встановлюють екологічні вимоги до різних видів діяльності.

Система європейського права активно розвивається останні чотири десятиліття. Її особливістю є наявність загальних рамкових вимог в області охорони навколишнього середовища, які діють на території країн Євросоюзу у вигляді окремих директив. Охорона навколишнього середовища спрямована на попередження її забруднення за допомогою встановлення вимог до якості природних середовищ за допомогою нормативів якості, екологічних вимог до окремих виробничих процесів, затвердження нормативів викидів і скидів. Велика увага приділяється правовим аспектам переробки та утилізації відходів, затвердженню стандартів для використання палива, здійснюється контроль за екологічністю виробленої промислової і сільськогосподарської продукції, використання генно-модифікованих продуктів. Джерела екологічного права ЄС можуть бути об'єднані в наступні групи:

1) та Настанови загального характеру (в їх числі Директива 2003/4/EG Європейського парламенту і Ради від 28 січня 2003 року про доступ громадськості до інформації про навколишнє середовище [27] і т.д.);

2) директиви, призначені для регламентації контролю за екологічними наслідками господарської діяльності підприємств і встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди навколишньому середовищу (наприклад, Директива 85/337/ЕЕС Європейської ради від 27 червня 1985 року про контроль над екологічними наслідками господарської діяльності підприємств при певних суспільних і приватних проектах [28]; Директива 2010/75/ЕЕС Європейського Парламенту та Ради Європи від 24 листопада 2010 р. про промислові викиди (комплексне запобігання та контроль рівня забруднення) [29]; Директива 2004/35/CE Європейського парламенту і ради від 21 квітня 2004 року про юридичну відповідальність за завдану шкоди навколишньому середовищу для запобігання і компенсації збитку [30] і т.д.);

3) та Настанови, спрямовані на охорону окремих природних компонентів і захист об'єктів дикої природи (до них можна віднести Директиву 79/409/EWG Європейської ради від 2 квітня 1979 року про збереження видів птахів, що живуть в дикій природі [31]; Директиву 92/43/EWG Європейської ради від 21 травня 1992 року про збереження природного ареалу поширення для диких тварин і рослин [32]; Припис (ЄС) №338/97 Європейської ради від 9 грудня 1996 про захист примірників диких видів тварин і рослин шляхом нагляду за торгівлею [33] і т.д.);

4) та Настанови про охорону навколишнього середовища від забруднення побутовими і виробничими відходами (в їх числі Директива 2008/98/EC Європейського Парламенту та Ради Європи від 19 листопада 2008 р. про відходи і скасування деяких директив[34]; Регламент (ЄС) №1013/2006 Європейського Парламенту та Ради Європи від 14 червня 2006 р. про перевезення [35]; Директива 1999/31/EG Європейської ради від 26 квітня 1999 року про полігоні для складування відходів [36] і т.д.).

Окремо слід згадати підхід Франції в цьому аспекті. Так у ст. 69 Конституції Французької Республіки 1958 р закріплені повноваження економічного, соціального та екологічного ради, який володіє правом розробляти проекти екологічних законів, ордонансів або декретів, а також висувати законодавчі пропозиції. Рада може призначити одного зі своїх членів для викладу в палатах Парламенту висновку Ради по представленим йому проектам або пропозиціями. При цьому склад Економічного, соціального та екологічного ради, число членів якого не може перевищувати 233, і порядок його діяльності встановлюються органічним законом [37].

Наявність окремого органу екологічного управління характерно для всіх європейських країн, але конституційне закріплення правового становища особливого спеціального органу управління в цій сфері не є типовим і свідчить про наявність особливих правових гарантій екологічних прав. Вперше єдиний орган екологічного управління був створений у Франції 27 січня 1971 року, їм стало Міністерство з питань навколишнього середовища. Діяльність цієї правової структури була спрямована на розробку екологічної політики та вдосконалення законодавства про охорону навколишнього середовища. Саме тому в 1970-1990 рр. екологічна політика Франції була спрямована на розробку еколого-правових актів та створення спеціалізованих установ щодо збору і знищення відходів, контролю за якістю повітря і раціонального використання енергії. Пізніше ці установи стали платформою для нового органу екологічного управління - Агентства по захисту навколишнього середовища та використання енергоресурсів (ADEME) і 26 регіональних дирекцій по захисту навколишнього середовища (DIREN). Франція завжди комплексно і концептуально підходить до розробки і вдосконалення екологічної політики, про це свідчить наявність і якість таких правових актів французького екологічного законодавства, як Національний план з охорони навколишнього середовища та Кодекс з охорони навколишнього середовища (Екологічний кодекс Франції 2000 р.) Кодекс встановив вимоги щодо охорони атмосферного повітря, водних ресурсів, ґрунтів і правила поводження з відходами [38].

Слід відмітити, що Франція зробила певний прорив в області екологічного страхування. В даний час Франція є визнаним європейським лідером в області страхування екологічних ризиків, на частку якої припадає 42,1% європейського страхового ринку [39, с. 82]. Причиною даного лідерства є найбільша кількість особливо небезпечних об'єктів в енергетиці, якими володіє країна. Саме тому в концепції «Стратегії національної безпеки» 1991 р. екологічному механізму забезпечення енергобезпеки приділяється значна увага, і його основним інструментом є екологічне страхування. Головний принцип, який реалізується в ході екологічної політики Франції, - попередження і максимальне скорочення потенційного збитку навколишньому середовищу в процесі господарської діяльності.

У Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії не прийнято спільний документ, який регламентує правові питання охорони навколишнього середовища. Більш того, «екологічні положення в Британській Конституції можуть бути виявлені лише в її ранніх частинах. Їх розгляд має значення, скоріше, для істориків, які вивчають розвиток законодавства, ніж для аналізу положень сучасного екологічного законодавства» [40, с. 91].

Екологічне законодавство країн королівства складається з законів і підзаконних актів, які присвячені охороні окремих елементів природного середовища або регулювання конкретних видів антропогенного впливу на природне середовище. У Сполученому Королівстві діє система державних органів, уповноважених управляти охороною довкілля та використанням природних ресурсів, на чолі з Міністерством навколишнього середовища. Міністерство, в основному, виконує координаційні функції і забезпечує загальне політичне керівництво.

З 1970 р діє Комісія з охорони навколишнього середовища від забруднення, що має статус незалежної неурядової організації, яка веде спостереження за ефективністю всієї природоохоронної діяльності в Великобританії і розробляє стратегічні пропозиції в цій галузі [41].

Федеративна Республіка Німеччина представляє абсолютно унікальний тип держави в плані формування екологічного законодавства і реалізації екологічної політики. В якості однієї з найважливіших державних завдань у ст. 20а Основного закону ФРН відображена охорона природи, яка стала визначальною при формуванні комплексу правових актів екологічного спрямування. Право охорони навколишнього середовища Німеччини засноване виключно на еколого-орієнтованих принципах, а саме: «принципі мінімального вторгнення, принципі збереження навколишнього середовища, принципі заподіювача шкоди і принципі кооперації» [42, с. 7].

Комплексним еколого-правовим актом ФРН є Федеральний закон про охорону природи і ландшафтному плануванні від 20 грудня 1976 р який продовжує діяти з численними змінами і доповненнями. До цього закону примикають численні екологічні закони, в тому числі: закон про емісії 1974 г., про захист від авіашума від 30 березня 1971 року, про химикалиях 1990 року, про генну техніку від 22 грудня 1993 року, про включення в усі плани економічного розвитку питань охорони навколишнього середовища від 31 липня 1981 року, про рециркуляції у виробничій сфері від 27 вересня 1994 і т.д.

Особливістю німецької правової системи є особливе ставлення до екологічного навчання виробничого персоналу. У законодавстві встановлено обов'язкові вимоги у сфері атестації співробітників, задіяних в процесі промислового та сільськогосподарського виробництва. У ФРН організований облік джерел екологічного права: станом на 1 січня 1995 року в відповідному банку даних налічувалося 12 тис. найменувань законодавчих та інших нормативних правових актів федерації і федеральних земель з екологічних питань, 2 тис. найменувань правових актів Європейського союзу, що діють на території Німеччини, близько 340 найменувань міжнародних угод і договорів, в яких Німеччина є стороною, а також 5 тис. рішень німецьких судів і суду ЄС в галузі охорони навколишнього середовища. Поряд з Федеральним відомством з охорони навколишнього середовища в Німеччині діє Федеральне міністерство з навколишнього середовища та радіаційної безпеки. У більшості федеральних земель також діють міністерства з навколишнього середовища. Специфічною рисою екологічного управління є те, що правове регулювання в галузі охорони навколишнього середовища та використання природних ресурсів зосереджено на рівні федеральних земель і місцевих органів влади.

Широкі правотворческие і адміністративні права і повноваження законодавчих органів федеральних земель визначені Основним законом ФРН 1949 р. Згідно зі ст. 15 Основного закону ФРН, земля, природні ресурси і засоби виробництва можуть бути в цілях усуспільнення передані в суспільну власність або інші форми громадського господарства законом, що регулює вид і розміри відшкодування. На практиці ця норма ефективно реалізується, тому обмеження права власності з метою охорони навколишнього середовища на користь третіх осіб є поширеним в ФРН. На федеральному рівні Бундесрат (державний законодавчий орган), Бундестаг (однопалатний орган народного представництва), канцлер, уряд, міністерства і відомства мають ряд законодавчих і адміністративних повноважень, які необхідні для вирішення загальнонаціональних екологічних завдань. Сфера повноважень федеральних органів в області охорони навколишнього середовища і регулювання використання природних ресурсів обмежується наступними основними функціями: розробка та реалізація федеральної екологічної політики; федеральне правотворчість і нормативно-правове регулювання, стандартизація всіх видів споживчої продукції з метою забезпечення екологічної безпеки споживачів; координація всієї природоохоронної роботи в країні, включаючи науково-технічні дослідження, виховання і навчання населення; екологічний моніторинг і статистика; міжнародне співробітництво, включаючи роботу з Європейським союзом; регулювання виробництва, зберігання, транспортування, споживання та утилізації всіх видів хімічних і біологічних продуктів, включаючи медичні препарати; регулювання і контроль всіх маніпуляцій з небезпечними відходами; регулювання виробництва і використання всіх видів радіоактивних речовин і атомної енергії. Згідно ст. 75 Основного закону ФРН, Федерація має право видавати рамкові розпорядження з питань полювання, охорони природи і турботи про ландшафтах, розподілу землі, просторової організації та водного режиму.

Особливе місце посідає Іспанія з точки зору поширення досвіду екологічного правотворчості, хоча б тому, що право на сприятливе навколишнє середовище вперше було проголошено саме в Конституції Іспанії 1978 р. і набуло широкого поширення в 1980-1990-і рр. в основних законах інших країн. Згідно ст. 45 Конституції Іспанії, всі мають право на сприятливе для розвитку людини довкілля, все зобов'язані її зберігати. Державна влада слідкує за раціональним використанням всіх природних ресурсів з метою захисту і поліпшення якості життя, а також для охорони і відновлення навколишнього середовища, спираючись при цьому на необхідну колективну солідарність. Особи, які порушили право на сприятливе навколишнє середовище інших осіб, підлягають, відповідно до закону, кримінальної або адміністративної відповідальності та зобов'язані відшкодувати завдані збитки. Згідно ч. 1 п. 23 ст. 149 Конституції Іспанії, до виключного відання держави відносяться такі предмети, як основи законодавства з охорони навколишнього середовища, незалежно від повноважень автономних співтовариств, для здійснення додаткових охоронних заходів. Що стосується спеціальних органів екологічного управління, то з 1965 р загальними питаннями охорони природи в Іспанії розповідає Наукова комісія з охорони природи [43].

В Іспанії існують дві основні категорії охоронюваних територій - національні парки і заповідники. У 1970-х рр. в країні налічувалося шість національних парків і один заповідник загальною площею понад 444 тис. га. Іспанія є однією з провідних країн але кількістю об'єктів, віднесених ЮНЕСКО до світової культурної спадщини людства. Майже всі національні парки розташовані в гірських районах північній Іспанії і на Канарських островах, тому в країні дуже розвинене такий напрямок екологічного підприємництва, як екологічний туризм

Отже, способи політичного забезпечення охорони навколишнього середовища в різних країнах неоднакові. Лідером у формуванні принципів екологічної політики та її проведення, безумовно, є країни Західної Європи. У сучасній Європі виділяються чотири великих регіони, що відрізняються екологічною політикою, яку вони проводять.

Перший регіон - країни півдня Європи, найменш економічно розвинуті, з аграрною спрямованістю виробництва. Вони мають багато складних екологічних проблем та покладаються у їх вирішенні на фінансову допомогу з боку Європейського Співтовариства.

Другий регіон - Північна Європа, держави якої відрізняються найбільш гармонійним розвитком та раціональним використанням природних ресурсів. Вони успішно вирішують екологічні проблеми, спираючись на традиційно екологізований світогляд широких верств населення.

Третій регіон - країни Північно-Західної Європи - відрізняються високим промисловим потенціалом та сильно забрудненим природним середовищем. Країни цього регіону мають достатньо засобів та коштів і з кінця 80-х років XX ст. почали проводити енергійну екологічну політику.

Четверта група - країни Східної Європи, які відрізняються дуже високим рівнем забруднення середовища та не мають економічних і фінансових засобів для оперативного та стратегічного вирішення екологічних проблем.

Міжнародне право навколишнього середовища є молодою галуззю, виділена з таких галузей міжнародного права, як міжнародне морське, повітряне, космічне право. Міжнародне право навколишнього середовища полягає в використанні природних ресурсів з урахуванням обмежень, вводяться у інтересах міжнародної охорони навколишнього середовища. Спеціальні принципи сформульовані в Стокгольмській декларації 1972 р., Всесвітній Хартії природи, прийнятої ГА ООН 28 жовтня 1982 р., Декларації Ріо-де-Жанейро 1992 р. та інших документах: 1. Принцип раціонального використання природних ресурсів; 2. Принцип запобігання забруднення довкілля; 3. Принцип суверенітету держав над своїми природними ресурсами; 4. Принцип заборони завдавати шкоду навколишньому середовищі поза національною юрисдикцією; 5. Принцип охорони навколишнього середовища у період воєнних конфліктів; 6. Принцип оцінки на довкілля; 7. Принцип відповідальності за збитки системам довкілля інших держав чи міжнародним просторам.

Об'єкти міжнародної правової охорони навколишнього середовища - це природні об'єкти, з приводу яких у суб'єктів міжнародного права (держав і міжнародних організацій) формуються екологічні відносини. Об'єктом міжнародно-правової охорони є вся природа планети Земля і навколоземного космічного простору в межах, в яких людина реально впливає на матеріальний світ. Правовий режим внутрішньодержавних природних об'єктів визначається внутрішнім правом кожної країни.

В даний час в практиці міжнародних і регіональних організацій щодо забезпечення безпеки формується особливий підхід до екологічної безпеки. Такий підхід є інтегрованим. Загалом, інституційний компонент механізму реалізації включає як загальні органи міжнародного договору (передусім конференцію сторін, секретаріат), так і спеціально створені для реалізації органи. Такі органи складаються переважно з представників держав-учасниць договору. Як правило, держави, представлені у спеціальному органі, обираються конференцією сторін на певний термін. Механізм реалізації є відмінним для різних міжнародних договорів та може охоплювати кілька різноманітних процедур.

Екологічне законодавство зарубіжних країн розвивається нерівномірно. Слід визнати, що провідна роль у формуванні екологічних принципів і їх впровадженні в зарубіжні правові системи залишається за європейськими державами.

Наявність окремого органу екологічного управління характерно для всіх європейських країн, але конституційне закріплення правового становища особливого спеціального органу управління в цій сфері не є типовим і свідчить про наявність особливих правових гарантій екологічних прав.

В даний час Франція є визнаним європейським лідером в області страхування екологічних ризиків. У Сполученому Королівстві Великобританії та Північної Ірландії не прийнято спільний документ, який регламентує правові питання охорони навколишнього середовища. Особливістю німецької правової системи є особливе ставлення до екологічного навчання виробничого персоналу. Особливе місце посідає Іспанія з точки зору поширення досвіду екологічного правотворчості, хоча б тому, що право на сприятливе навколишнє середовище вперше було проголошено саме в Конституції Іспанії 1978 р.

Отже, способи політичного забезпечення охорони навколишнього середовища в різних країнах неоднакові. Лідером у формуванні принципів екологічної політики та її проведення, безумовно, є країни Західної Європи.

3. Роль і місце права навколишнього середовища в системі міжнародного права

3.1 Взаємодія права навколишнього середовища з іншими галузями міжнародного права

Міжнародне право навколишнього середовища (міжнародне екологічне право) - відносно нова галузь сучасного міжнародного права, довкола якої точаться різні дискусії. Одні автори визнають існування окремої галузі міжнародного права, яка регулює охорону і раціональне використання природних ресурсів, інші заперечують це, посилаючись на відсутність суттєвих ознак для виділення даної сукупності норм (на противагу системі) в окрему галузь міжнародного права. На нашу думку, нині питання про існування окремої галузі міжнародного права вже так гостро не стоїть, оскільки переважна більшість вітчизняних і практично всі зарубіжні дослідники визнають це як факт (наприклад, В. Буткевич, С. Кравченко, А. Андрусевич, Н. Соколова, К. Бекяшев, А. Кукушкіна, Ф. Сендс, М. Фіцморіс, О. Кісс, Е. Лоука та ін.). Проте нема єдності думок учених щодо назви цієї галузі, її предмета і об'єкта, системи джерел, принципів, суб'єктів тощо. Тому дана тема є актуальною як з практичної, так і з теоретичної точок зору. Щодо самого визначення галузі міжнародного права навколишнього середовища (далі - МПНС), то різні вчені наводять різні визначення. Вивчивши деякі з них, спробуємо сформулювати власне розуміння питання.

Отже, МПНС - це система принципів і норм міжнародного права, які ре& гулюють відносини між його суб'єктами щодо попередження, обмеження, усунення негативних наслідків для навколишнього середовища з різних джерел, а також щодо раціонального використання компонентів навколишнього середовища. МПНС відповідає всім об'єктивним та суб'єктивним ознаками самодостатньої галузі міжнародного права, оскільки має специфічний предмет і метод регулювання, характеризується автономною відокремленістю комплексу однорідних норм певного функціонального призначення, наявністю спеціальних джерел, виражає зацікавленість міжнародного співтовариства в її існуванні.

Місце екологічного права серед інших галузей права обумовлене місцем екологічних відносин серед інших суспільних відносин. Місце, роль і значення кожної галузі права визначаються внеском тієї чи іншої галузі права в розвиток держави, суспільства і господарства, в задоволення життєвих потреб людей.

Співвідношення екологічного та цивільного права. Екологічні відносини мають схожість із цивільно-майновими відносинами:

- право власності та інші майнові права на природні ресурси;

- відшкодування шкоди природному середовищу;

- відшкодування шкоди здоров'ю та майну громадян від несприятливого впливу навколишнього середовища;

- відповідальність власників джерела підвищеної екологічної небезпеки.

Однак, між названими відносинами існує і певна різниця, що дозволяє вважати їх різнорідними відносинами зі своїми правовими формами і методом правового регулювання:

- екологічні відносини існують лише в період звичайного розвитку об'єктів без відриву їх від єдиного природного середовища;

- екологічні відносини, зміст яких становлять природні об'єкти, що розвиваються за законами природи, підлягають впливу цих законів, тому вплив людей і права на дані відносини обмежений;

- суб'єкти екологічних відносин зобов'язані дотримуватись екологічних нормативів, що обумовлюється єдиною екологічною системою, лімітами при використанні природних об'єктів тощо;

- в екологічних відносинах правовий режим містить значну кількість імперативних розпоряджень, виконання яких є обов'язковим для суб'єктів цих відносин.

Екологічне і цивільне право. Цивільне право визначає та регулює відносини власності, майнові права учасників відносин, виконує компенсаційну функцію у випадках відшкодування шкоди. Разом з тим відповідні відносини в екологічному праві мають свою специфіку, зокрема відносини власності, відшкодування шкоди тощо. В екологічному праві на відміну від цивільного переважає пріоритет публічних інтересів у сфері охорони навколишнього середовища.

Екологічне і земельне право. Ці галузі найбільш тісно пов'язані між собою, оскільки земля є одним з основних природних об'єктів. Разом з тим предметом земельного права є в першу чергу відносини щодо використання землі. Землеохоронні відносини, а також інші тісно пов'язані охоронні відносини щодо надр, лісів, вод є предметом екологічного права.

Співвідношення екологічного та адміністративного права.

Існує схожість і різниця між екологічними та адміністративними відносинами. В них суб'єкти підлягають владним розпорядженням, проте в екологічних відносинах це проявляється не в усіх випадках, тоді як в адміністративних відносинах владні розпорядження в управлінні є основним елементом.

Екологічне і конституційне право. Конституційні норми закладають основи правової охорони довкілля. Так, зокрема ст. 16 КУ «Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави»,

ст. 13 «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону»,

ст. 50 «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена»,

ст. 66 «Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки» напряму регулюють відносини у сфері ЕП.

Співвідношення ЕП з кримінальним правом. Таке співвідношення розкривається через правові норми, які містять міру відповідальності за вчинення екологічних правопорушень. Прикладом може бути розділ 8 ККУ «Злочини проти довкілля».

Екологічне право - самостійна галузь права, що регулює відносини у сфері взаємодії суспільства та людини з навколишнім природним середовищем з метою охорони життя та здоров'я громадян, захисту їх екологічних прав і свобод, раціонального природокористування й забезпечення якості навколишнього природного середовища на користь теперішнього часу та майбутнього поколінь людей.

Самостійність екологічного права обумовлюється наявністю власного предмета регулювання й особливих завдань, які не можуть бути вирішені іншими галузями права (забезпечення права людини на безпечне довкілля, збереження біологічного різноманіття, сталого природокористування тощо). У міру зростання значення екологічного права постало питання його вивчення у вищих юридичних навчальних закладах.

Екологічне й адміністративне право. Зв'язок екологічного й адміністративного права проявляється, в першу чергу, в застосуванні однакових методів регулювання - імперативних. Адміністративно-правові акти, як правило, виступають підставою виникнення, припинення чи зміни еколого-правових відносин. Адміністративне право регулює порядок діяльності і компетенцію державних органів управління, в тому числі у сфері охорони довкілля. Разом з тим екологічне право на відміну від адміністративного права визначає зміст діяльності органів управління в сфері охорони природи, зміст функцій управління, зокрема такі особливі функції, як ведення кадастрів, моніторинг тощо.

Отже, міжнародне право навколишнього середовища є молодою галуззю, виділена з таких галузей міжнародного права, як міжнародне морське, повітряне, космічне право. Проте дані галузі регулюють відносини з приводу експлуатації елементів природи й мають у своїй основі інші пріоритети - забезпечення реалізації прав держав з використання природних ресурсів. Міжнародне ж право навколишнього середовища полягає в використанні природних ресурсів з урахуванням обмежень, вводяться у інтересах міжнародної охорони навколишнього середовища.

3.2 Роль України в підтриманні сталого екологічного становища в світі

Охорона навколишнього середовища перетворилася в глобальну проблему, пов'язану головним чином зі зростанням антропогенного впливу. Це зумовлено демографічним вибухом, урбанізацією, що прискорюється, і розвитком гірничих розробок і комунікацій, забрудненням навколишнього середовища відходами, надмірним навантаженням на орні землі, пасовища, ліси, водойми. У результаті гірничотехнічної діяльності у світі порушено не менше 15-20 млн га земель, з них 59% площі використано під різні гірничі виробки, 38% - під відвали пустої породи або відходів збагачення, 3% - місця осідання, провалів та інших порушень поверхні, пов'язаних з підземними розробками. Інколи порушення правил ведення гірничих робіт чи масштабна аварія призводить до катастрофічних незворотних наслідків [44, с. 78].

Основними заходами, спрямованими на охорону довкілля є:

- обмеження викидів в атмосферу та гідросферу з метою поліпшення загальної екологічної обстановки;

- створення заповідників, заказників і національних парків з метою збереження природних комп лексів;

- обмеження лову риби, полювання з метою збе реження певних видів;

- обмеження несанкціонованого викидання сміття. Використання методів екологічної логістики для тотального очищення від несанкціонованого засмічення території регіону.

Так, калійний рудник №2 у Стебнику (Львівська обл.) внаслідок прориву підземних вод затоплено розсолом, на місці калійної шахти утворилося озеро, а з 2007 р. розчиняються цілики, що утримують гірський масив від обвалення [45]. Об'єм відвалів порід і виробничих відходів, що ут ворилися від спільної діяльності гірничих підприємств світу, становить понад 2000 км³.

Для отримання мінеральної сировини і палива людство вимушене використовувати дедалі глибші шари земної кори (золоторудні шахти ПАР, наприклад, досягли позначок 3-4 км нижче земної поверхні; амплітуда висот між дном найглибших кар'єрів і поверхнею найвищих відвалів перевищує 1100 м). Гірничодобувні роботи супроводжуються штучним водозниженням. Тільки при видобутку вугілля з шахт і розрізів відкачується бл. 15 км³ води на рік. Скидання стічних вод, що відкачуються, веде до забруднення поверхневих водних об'єктів різними солями, нафтопродуктами і важкими металами. Зсуви гірських порід на територіях, що підробляються, осідання поверхні, розсіювання породи з відвалів негативно впливають на стан земельних ресурсів. Значні надходження забруднювальних речовин відбуваються в зонах комунікацій і транспортних вузлів (90 т пилу на 1 км залізничного полотна на рік).

При експлуатації нафтопроводів та продуктопроводів найбільшої шкоди завдають аварійні витоки нафти, суспензій тощо. Однією з найгостріших екологічних проблем, зумовлених посиленням техногенного впливу на природне середовище є стан атмосферного повітря. Вона включає ряд аспектів. Поперше, охорона озонового шару, необхідна у зв'язку із зростанням забруднення атмосфери фреонами, оксидами азоту тощо. До середини XXI ст. це може призвести, за оцінками, до зниження вмісту стратосферного озону на 15%. Подруге, зростання концентрації СО2 (це вуглекислий газ), що відбувається в основному за рахунок згоряння викопного палива, зменшення площ лісів, виснаження гумусового шару і деградації грунтів. До середини XXI ст. очікується подвоєння концентрації газу, що мала місце перед початком НТР.

У результаті «парникового ефекту» до 30-х рр. XXI ст. середня температура приземного шару повітря може підвищитися на 3±1,5°С, причому максимальне потепління станеться в приполярних зонах, мінімальне - біля екватора. Очікується збільшення швидкості танення льодовиків і підняття рівня океану з темпом понад 0,5 см/рік. Потретє, кислотні осади стали істотними компонентами атмосфери. Вони випадають в 99 країнах Європи, Північній Америці, а також в районах найбільших агломерацій Азії і Латинської Америки. Головна причина кислотних осадів - надходження сполук сірки і азоту в атмосферу при спаленні викопного палива в стаціонарних установках і двигунах транспорту. Кислотні осади завдають шкоди будівлям, пам'ятникам і металевим конструкціям, викликають дигресію і загибель лісів, знижують урожай багатьох сільськогосподарських культур, погіршують родючість грунтів, що мають кислу реакцію, і стан водних екоси стем.

Також актуальним є охорона водних ресурсів. Проблема забруднення та виснаження водних ресурсів викликана зростанням використання води промисловістю, сільським і житловокомунальним господарствам, з одного боку, і забрудненням водних об'єктів - з іншого [46, с. 47]. Щорічно людством використовується в середньому до 6000 км³ води, з них в сільському господарстві близько 3400, промисловості 2200, на господарськопобутові потреби 400 км³. Забруднення багатьох вод них об'єктів суші (особливо в країнах Західної Європи та Північної Америки) і вод Світового океану досягло небезпечного рівня.

Щорічно в океан потрапляє (млн т): 0,2-0,5 отрутохімікатів; 0,1 - хлорорганічних пестицидів; 5-11 - нафти та інших вуглеводнів; 10 - хімічних добрив; 6 - фосфорних сполук; 0,004 - ртуті; 0,2 - свинцю; 0,0005 - кадмію; 0,38 - міді; 0,44 - марганцю; 0,37 - цинку; 1000 - твердих відходів; 6,5 - 50 - твердого сміття; 6,4 - пластмас. У Північній Атлантиці нафтова плівка займає 2-3% площі. Найбільш забруднені нафтою Північне і Карибське моря, Перська затока, а також прилеглі до Африки і Америки ділянки, де здійснюється її перевезення танкерним флотом [47, с. 37].

В Україні питання охорони навколишнього середовища офіційно перебувають у компетенції Міністерства екології і природних ресурсів, але на пряму стосуються кожного громадянина. Тому існує низка формальних і неформальних організацій, товариств і рухів охорони довкілля, що дозволяють діяти локально і більш оперативно, ніж державним структурам [48].

Політика України у сфері екології спрямована на забезпечення охорони навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, розвиток заповідної справи, поводження з відходами, геологічне вивчення надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності. Основною метою екологічної політики є забезпечення конституційного права громадян на безпечне навколишнє природне середовище. Тому інтеграція екологічної політики в усі напрями діяльності є обов'язковою умовою переходу до екологічно збалансованого розвитку держави. Розвиток країни та регіонів, структура економічного зростання, матеріального виробництва та споживання, а також інших видів діяльності суспільства функціонує в межах здатності природних екосистем відновлюватися, поглинати забруднення та підтримувати життєдіяльність теперішнього і майбутніх поколінь.

З метою реалізації курсу Президента та Кабінету Міністрів України на досягнення європейських стандартів вживаються заходи щодо приведення законодавства України у відповідність з європейським, що пов'язано з реформуванням правової системи у сфері охорони довкілля. Удосконалення екологічного законодавства, прискорення процесу його гармонізації щодо законодавства ЄС дозволять збалансувати правову систему нашої держави з точки зору екологізації всіх галузей економіки держави і забезпечення її сталого розвитку. Нині актуальним залишається питання розроблення Екологічного кодексу України, яке передбачено основними напрямами державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, та посилення державного екологічного контролю.

Саме з метою удосконалення державного контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища, створення системи контролюючих органів здійснено реорганізацію Державних управлінь охорони навколишнього природного середовища шляхом виділення із їх складу екологічних інспекцій та утворення державних екологічних інспекцій в регіонах України. Сьогодні значно розширені повноваження державної екологічної інспекції, основними завданнями якої є реалізація державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, надра, поверхневі води, атмосферне повітря, тваринний та рослинний світ, природні ресурси територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської економічної зони України), поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), хімічними небезпечними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах компетенції радіаційної безпеки, заповідної справи. Одним з пріоритетних напрямків державної політики України в сфері охорони природного середовища визначено формування інформаційного простору щодо питань збереження довкілля, екополітики та сталого розвитку, сприяння впровадженню системи безперервної екологічної освіти, активне залучення громадськості до розв'язання екологічних проблем.

Держекоінспекція України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра екології та природних ресурсів.

Одним з основних завдань Держекоінспекції є здійснення у межах повноважень, передбачених законом, державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства, зокрема, щодо:

- охорони земель, надр;

- екологічної та радіаційної безпеки;

- охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду;

- охорони, захисту, використання і відтворення лісів;

- збереження, відтворення і невиснажливого використання біологічного та ландшафтного різноманіття;

- раціонального використання, відтворення і охорони об'єктів тваринного та рослинного світу;

- ведення мисливського господарства та здійснення полювання;

- охорони, раціонального використання та відтворення вод і відтворення водних ресурсів;

- охорони атмосферного повітря;

- формування, збереження і використання екологічної мережі;

- стану навколишнього природного середовища;

- поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами;

- здійснення заходів біологічної і генетичної безпеки стосовно біологічних об'єктів природного середовища під час створення, дослідження та практичного використання генетично модифікованих організмів у відкритій системі.

Так, відповідно до Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, громадські інспектори мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення при виявленні порушень природоохоронного законодавства (у рамках, визначених КУпАП). Державне агентство рибного господарства України здійснює державний нагляд (контроль) у галузі охорони, використання та відтворення водних біоресурсів. Також здійснюють природоохоронний контроль: Державна служба геології та надр України, Державне агентство лісових ресурсів України.

Отже, Україна здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

3.3 Сучасні проблеми світової екології та правові підходи до їх розв'язання

На сьогодні на планеті визначено 36 найважливіших глобальних проблем, що чекають людство у XXI столітті. До першої десятки в напрямку зменшення пріоритетності належать: зміни клімату, дефіцит питної води, знеліснення/опустелювання, забруднення прісних вод, низька якість управління, утрата біорізноманіття, зростання і міграція населення, зміна соціальних цінностей, утилізація відходів, забруднення повітря.

На сучасну людину обрушилася могутня лавина шкідливих чинників зовнішнього середовища, що виникли в результаті науково-технічної революції. У даний час у зовнішньому середовищі зареєстровано чотири мільйони отруйних речовин і щорічно їхня кількість зростає на шість тисяч. Із усієї величезної безлічі чужорідних сполук у середину людини потрапляє біля семисот тисяч шкідливих речовин з їжею, повітрям і водою.

Джерелами їх виникнення є широкий розвиток побутової хімії, інтенсивна хімізація сільського господарства, лікарські препарати, число яких зростає нестримно гігантськими темпами, а також енергетика і транспорт.

Міжнародна екологічна безпека - явище відносно нове. Ще століття тому людство не задумувалося, чим загрожує всій нашій цивілізації необмежене використання природних ресурсів та експлуатація природи. Концепція міжнародної екологічної безпеки - новий міжнародно-політичний феномен, який ще надзвичайно мало розроблений. Лише в останні роки йому почала приділятися широка увага громадськості, почали створюватися та втілюватися в життя нормативно-правові акти міжнародного характеру.

Однак реалізація міжнародної екологічної безпеки - річ нагальна, оскільки з кожним роком зволікань екологічна ситуація загострюється все більше і більше. Спустошуються родючі землі, вимирають сотні видів флори і фауни, величезні території стають небезпечними для людини в силу їх забруднення відходами та небезпечними речовинами. Людство прямує до катастрофи всесвітнього масштабу [49, c. 412]. Фактори, що створюють загрозу екологічній безпеці людства, окремим країнам та регіонам, настільки сьогодні очевидні, що збереження та відтворення середовища існування людини перетворюється у завдання першочергової необхідності.

Найбільш важливими глобальними екологічними проблемами сучасності є скорочення озонового шару, глобальне потепління, забруднення атмосфери і парниковий ефект, забруднення світового океану і скорочення різноманіття біологічних видів, що живуть на землі. Усі ці проблеми пов'язані між собою і можуть бути розділені лише умовно. Глобальний характер загроз міжнародної екологічної безпеки зумовив провідну роль в їх рішенні міжнародних організацій, передусім ООН і її структур: Програми ООН по довкіллю, Комісії ООН із стійкого розвитку, Глобального екологічного фонду, Всесвітній метеорологічній організації та ін. [50, c. 47 - 48].

Головною причиною екологічних проблем в країнах, що розвиваються, є загальна економічна відсталість. Країни з перехідною економікою мають велику кількість соціально - економічних проблем, які затуляють усі інші, включаючи екологічні. Широке поширення отримав принцип «платить той, хто забруднює». У країнах, що розвиваються, діє принцип: «спочатку розвиток, потім екологія».

Проблему поліпшення екологічної ситуації на власних територіях держави - світові лідери вважають за краще вирішувати за рахунок «іншого людства». У цьому плані стали нормою виведення за межі найбільш розвинених країн світу екологічно шкідливих і небезпечних виробництв, експорт в цілях приховування власних відходів, відмова від підписання і ратифікації міжнародних екологічних конвенцій і угод.

Відносно нормативного забезпечення то існує велика кількість прогалин в міжнародному праві практично не розроблені питання, пов'язані з відповідальністю за руйнацію довкілля, що зумовлює неефективність дотримання норм. Таким чином формування міжнародно - правового забезпечення екологічної безпеки вимагає переважно систематизації чинних норм міжнародного права. У світлі цієї проблеми необхідним є надання деяким спеціальним принципам міжнародного екологічного права статусу загальних принципів міжнародного права з їх подальшою інтеграцією в інші області міжнародного права (принцип відвертання шкоди, принцип раціонального використання довкілля). У умовах, що склалися, в наявності необхідність розширення кола міжнародних злочинів. Зокрема, визнання екоцида міжнародним злочином дозволить багато в чому вирішити проблему відповідальності за дотримання норм міжнародного екологічного права.

На основі вище сказаного можна припустити, що екологічні проблеми наростатимуть, і кожна нова катастрофа, будь то ураган, повінь, землетрус або інше стихійне лихо примушуватиме людство змінювати пріоритети у бік екологізації розвитку. Поки зусиль, що робляться міжнародним співтовариством для забезпечення екологічної безпеки, явно недостатньо [51, c. 26]. Багато рішень залишаються «благими намірами», не підкріпленими фінансовими ресурсами [52, c. 12]. Сьогодні для вирішення сучасних глобальних екологічних проблем, таких як глобальне потепління або парниковий ефект, потрібно удосконалювати структурну перебудову самої серцевини виробничих процесів, перехід економіки на альтернативні тобто поновлюючі джерела енергії, перебудову світової фінансової системи, вирішення проблеми залежності і зовнішнього боргу між розвиненими країнами, що розвиваються. Цілком імовірно, що це приведе до кардинальних змін як усередині окремих країн, так і усієї світової системи. Можливо, знадобиться перебудова усієї системи розвитку людства, оскільки стало очевидним, що існуюча ринкова капіталістична система, що сформувалася без урахування її дії на екологію, не дозволяє в необхідному рівні вирішувати екологічні проблем [53, c. 275]. Для поліпшення механізму контролю за дотриманням норм міжнародного екологічного права вважаю за доцільне створення у рамках ООН органу, що має статус, аналогічний статусу Ради Безпеки, діяльність якої буде спрямована на забезпечення дотримання вимог, необхідних для підтримки сприятливої екологічної обстановки на планеті.

У вересні 2015 р. в рамках 70-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку відбувся Саміт ООН для прийняття Порядку денного в галузі розвитку на період після 2015 р. Під час цієї зустрічі лідери 193 країн ухвалили 17 глобальних Цілей сталого розвитку на 2016-2030 рр. Серед них 7 стосуються питань екологічної безпеки, а саме: чиста вода та санітарія; відновлювана і недорога енергія; екологічно чисті міста та спільноти; відповідальне використання ресурсів; протидія зміні клімату; безпечне використання океанів; безпечне використання землі.

Україна теж взяла на себе зобов'язання реалізовувати внутрішню і зовнішню політику, орієнтуючись на захист екології та досягнення цілей сталого розвитку. Втілення у життя цілей є одним із завдань ООН в Україні. В сучасній системі міжнародних відносин визначилася тенденція до перерозподілу функцій між суб'єктами світової політики. Зокрема, зростає вплив недержавних (неурядових) інститутів. Вони впливають на світовий політичний процес як в глобальному, так і в регіональному вимірах, здійснюють безпосередній тиск на уряди, контролюють виконання міжнародних угод, в тому числі екологічних. Певні міжнародні неурядові екологічні організації є досить впливовими у світі, а саме: Всесвітній фонд дикої природи (WWF), Грінпіс (Greenpeace), Всесвітнє товариство захисту тварин (WSPA), Міжнародний зелений хрест (Green Cross), Міжнародний союз охорони природи (IUCN) та ін.

Створений у 1961 р. Всесвітній фонд дикої природи (WWF з гігантською пандою на логотипі) вживає заходів щодо охорони рідкісних тварин, бере активну участь у процесі розробки угод про захист лісів, морів та прісних водойм. Щорічно WWF здійснює понад 1200 екологічних проектів, привертаючи увагу мільйонів людей до проблем охорони навколишнього середовища та їх вирішення. Серед проектів WWF варто відзначити щорічну міжнародну акцію «Година Землі», в якій Україна вже декілька років поспіль бере участь за підтримки держорганів.

Виходячи з вище сказаного, розв'язання сучасних екологічних проблем можливе лише за умов дотримання, виконання та не порушення кожною державою міжнародних імперативних норм, налагодження тісної співпраці та міждержавного співробітництва, створення солідарної міжнародно - правової основи, здійснення нагляду за координації правоохоронної діяльності де задіяні органи та установи ООН, дотримання основних принципів, які регулюють порядок введення в дію та виконання міждержавних заходів [5, c. 114]. Таким чином роль міжнародного права в забезпеченні екологічної безпеки грає фундаментальну основу для реалізація міжнародної екологічної безпеки та досягнення гармонійного співіснування людини та природи.

Підсумовуючи, варто зазначити, що проблеми екології за своєю природою є міжнародними, тому в інтересах міжнародного співтовариства - залучати до процесу покращення стану довкілля і створення ефективного механізму вирішення екологічних проблем ще більше країн та активістів. А взагалі, ставлення до навколишнього природного середовища - це питання екологічного виховання й самовиховання. Поки кожен окремий житель планети не зрозуміє, що природу потрібно берегти, зусилля будь-яких урядів та екологічних організацій будуть безрезультатними.

Отже, міжнародне право навколишнього середовища є молодою галуззю, виділена з таких галузей міжнародного права, як міжнародне морське, повітряне, космічне право. Проте дані галузі регулюють відносини з приводу експлуатації елементів природи й мають у своїй основі інші пріоритети - забезпечення реалізації прав держав з використання природних ресурсів. Міжнародне ж право навколишнього середовища полягає в використанні природних ресурсів з урахуванням обмежень, вводяться у інтересах міжнародної охорони навколишнього середовища.

Основними заходами, спрямованими на охорону довкілля є:

- обмеження викидів в атмосферу та гідросферу з метою поліпшення загальної екологічної обстановки;

- створення заповідників, заказників і національних парків з метою збереження природних комплексів;

- обмеження лову риби, полювання з метою збереження певних видів;

- обмеження несанкціонованого викидання сміття. Використання методів екологічної логістики для тотального очищення від несанкціонованого засмічення території регіону.

Політика України у сфері екології спрямована на забезпечення охорони навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, розвиток заповідної справи, поводження з відходами, геологічне вивчення надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності. Основною метою екологічної політики є забезпечення конституційного права громадян на безпечне навколишнє природне середовище. Тому інтеграція екологічної політики в усі напрями діяльності є обов'язковою умовою переходу до екологічно збалансованого розвитку держави.