Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Правова основа захисту інтелектуальної власності в Європейському Союзі

Вступ

Актуальність теми дослідження: Світло вільної наукової, технічної і художньої творчості з давніх часів наполегливо пробивається до світового визнання. Завдяки бурхливому розвитку науково-технічного прогресу, інтернаціоналізації господарських зв'язків, комп'ютеризації виробництва інформація стала таким самим об'єктом права власності, як і засоби виробництва. Досвід розвинених країн показав, що саме по собі виробництво вже не є визначальним чинником зростання економічних показників, воно поступово поступається місцем науці, розвитку нових технологій. У зв'язку з цим питома значимість інтелектуальної власності в житті людей зростає вже не щодня, а щогодини.

ХХІ ст. справедливо називають століттям інтелектуальної власності. Адже щодоби з'являються нові літературні, художні, музичні твори різноманітних жанрів та напрямів. Вже понад два століття людство усвідомлює необхідність ефективної правової охорони авторського і суміжних прав.

На лоні інтеграційних процесів України в Європейський Союз законодавство України потребує зарубіжного досвіду з питання регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності. Виокремлення позитивних та врахування негативних рис механізму захисту немайнових прав на об'єкт права дозволить уникнути практичних та теоретичних помилок у майбутніх реформах національної правової системи та використовувати ефективні методи правового регулювання, сформованих в процесі функціонування інститутів ЄС.

Ступінь наукової розробленості. Дану тему курсової роботи розробляли у своїх працях зарубіжні вчені, зокрема Дж. Борнкамм, Д. Вейвер, Ф. Готцен, M. Ечауд, К. Карон, A. Kеревер, Д. Ллевелін, A. Лукас, Г. Тріттон, E. Ульмер, П. Хугенхольц, Т. Ріверс та ін. Цю проблематику вивчали також вітчизняні науковці Г.О. Андрощук, В.С. Дроб'язко, Р.В. Дроб'язко, Р. Є. Еннан, Ю.М. Капіца, Л.Т. Комзюк, В. І. Муравйов, С.К. Ступак, І.І. Дахно, М.В. Ковальова, Т.М. Вахонєва, Г.В. Кузнецова, А.С. Колтунова, В.О. Потєхіна, В.Д. Базилевич, І. А. Близнюк та ін.

Об'єктом дослідження виступають системи міжнародного права та права ЄС щодо питань врегулювання відносин пов'язаних з інтелектуальною власністю.

Предметом дослідження є найважливіші теоретико-правові аспекти функціонування механізму захисту прав на інтелектуальну власність на міжнародному рівні, зокрема в ЄС.

Мета курсової роботи полягає у знаходженні основних засад захисту та гарантування нематеріальних прав творців в міжнародному праві та праві ЄС. Мета дослідження обумовлює його завдання:

- Розкрити основні етапи становлення захисту інтелектуальної власності на міжнародному рівні;

- Визначити договірний та інституційний механізми захисту інтелектуальної власності на міжнародному рівні;

- Проаналізувати основні джерела права ЄС щодо інтелектуальної власності;

- Узагальнити Конвенції в сфері інтелектуальної власності, укладені державами-членами ЄС;

- Проаналізувати вторинне право ЄС як правовий механізм захисту інтелектуальної власності в ЄС;

- Визначити роль патентного права у системі права ЄС;

- Розкрити особливості регулювання відносин, пов'язаних з торговими марками;

- Виокремити специфічні особливості міжнародних норм щодо контрафакції.

Методологічна основа курсової роботи: а) загально філософські категорії (сутність і явище, конкретне і абстрактне, форма та зміст, ціле і частина); б) загальнонаукові методи (системний підхід, історичний метод, аналіз, синтез); в) спеціальні методи (формально-юридичний).

Наукова новизна дослідження обумовлюється поставленими завданнями та засобами їх вирішення, зокрема, щодо комплексного дослідження сучасного стану міжнародно-правової охорони інтелектуальної власності у глобальному масштабі міжнародно-правової системи охорони інтелектуальної власності.

Крім того, у роботі набуло подальшого розвитку дослідження правової природи окремих обєктів та інститутів права інтелектуальної власності та особливостей їх міжнародно-правової охорони, як із врахуванням норм чинних міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності.

1. Загальні засади захисту інтелектуальної власності на міжнародному рівні

Спочатку творчі прагнення людей до створення творів пов'язані з наскального мистецтвом і передачею інформації через символи-позначення та інші зображення. Поява писемності прискорило процес поширення інформації, що відображає мисленнєво-творчу діяльність людини. Однак саме право інтелектуальної власності з його оформленням на державному рівні стало здійснюватися порівняно недавно, йому близько 600 років. Вважається, що першим відомим нормативним актом про авторське право є англійська Статут Анни, виданий в 1709 р і одержав свою назву по імені правлячої в цей час королеви. Починався Статут словами: «Друкарі, книготорговці та інші особи взяли на себе свободу друкувати, передруковувати і випускати у світ книги без дозволу авторів або власників, внаслідок чого останнім і їх сім'ям наносився значної шкоди, а часто заподіювалося і повне розорення; щоб уникнути таких пригод в майбутньому і для спонукання вчених мужів до писання корисних книг постановлено… «[44]

Перші ознаки інтелектуальної діяльності з'явилися на самому початку розвитку людського суспільства. «Соціальне, політичне і потім економічне значення творів літератури і мистецтва визнавалася вже за часів Стародавньої Греції» [3]. У законодавстві епохи Великої французької революції можна знайти згадку про права на інтелектуальну власність. В даний час в Росії використовується термін «інтелектуальна власність», визначений у ст. 44 Конституції РФ, а також «результати інтелектуальної діяльності та засоби індивідуалізації», визначений у Цивільному кодексі України. Можна припустити, що використання з 2008 р терміну «результати інтелектуальної діяльності» пов'язане з розумінням сутності даних об'єктів та специфіки правового регулювання. Поняття власності в Російській Федерації належить до об'єктів речового права, в той час як результати інтелектуальної діяльності є нематеріальними і законодавство РФ вимагає їх матеріалізації, тобто закріплення на матеріальному носії. [3] Слід виокремити той факт, що перший у світі патент на виріб датується 1421 роком у Флоренції на Філіппо Брунеллески, який зконструював корабельний поворотний кран. [52, ст. 6]

Сучасна система охорони та захисту інтелектуальної власності пройшла тривалу еволюцію. Слід звернути увагу на становлення останньої в державах, які справили на її розвиток найбільший вплив. Практика міжнародного права в сфері авторського і патентного права бере свій початок у національному законодавстві провідних держав світу. А саме слід згадати про наступні нововведення, які стали основою захисту інтелектуальної власності:

1) Зародження основ патентної охорони результатів творчої діяльності пов'язано з періодом XIV-XVIII ст. У 1474 р. у Венеціанській республіці вперше було прийнято Положення про привілеї, що надавало окремим особам, які здійснили прибуткові новації, певні виключні права, переваги (звільнення від податків, монополію тощо);

2) В Англії у XII-XV ст. привілеї надавались королівською владою і були спрямовані на стимулювання нових високотехнологічних виробництв, що сприяло перемозі промислової революції. У 1623 р. у цій країні був прийнятий «Статут про монополії», який проголосив виключне і незалежне від волі короля право кожного, хто створив і застосував технічну новацію, на монопольне користування її вигодами протягом 14 років;

3) У Росії у 1723 р. було затверджено «Правила видачі привілеїв на створення фабрик», а у 1812 р. - закон «Про привілеї на різні винаходи і відкриття у художніх ремеслах», який регламентував видачу привілеїв на власні та імпортовані винаходи терміном на 3, 5 і 10 років;

4) У XVIII ст. система охорони прав інтелектуальної власності у формі привілеїв почала поступово втрачати своє значення, їй на зміну прийшла патентна система. Перший патентний закон було прийнято у США у 1790 р. Згідно з цим законом держава гарантувала захист прав творців шляхом видачі спеціального охоронного документа - патенту. З цією метою запроваджувалась державна реєстрація винаходів, попередня експертиза заявок тощо;

5) Перші фіксовані відомості щодо охорони та захисту авторського права датовані XVIII ст. Так, прийнятий у 1710 р. Статут королеви Великої Британії та Ірландії Анни Стюарт проголошував твір власністю автора і надавав останньому виключне право на перевидання твору на термін 14, 21, 28 років. Порушення виключних прав автора твору каралось штрафом та знищенням неправомірно надрукованих екземплярів. Висувалась також вимога обов'язкової реєстрації творів у компаніях книговидавців;

6) Перші нормативні акти щодо державної охорони засобів індивідуалізації товарів і послуг, зокрема товарних знаків, були прийняті у другій половині XIX ст. (у США - у 1881 p., Великобританії - у 1883 р., Франції - 1857 р., Німеччині - 1884 р., Росії - 1830 р.);

7) У XIX-XX ст. інститути патентного, авторського та суміжних прав збагатились новими правилами і нормами на основі розвитку та урізноманітнення об'єктів інтелектуальної власності, ускладнення та диференціації відносин між суб'єктами світової інформаційної мережі, становлення глобального ринку інтелектуальної продукції тощо. [1]

Правові й організаційні основи міжнародної системи охорони інтелектуальної власності були закладені ще у другій половині XIX ст., коли під впливом досягнень в науці й промисловості, розвитку виробництва і міжнародної торгівлі виникло розуміння необхідності гармонізації законодавства різних країн. Початком реалізації цієї ідеї прийнято вважати 1873 рік. Тоді в Австро-Угорській імперії відбулася перша міжнародна виставка винаходів, від участі в якій відмовилися деякі країни, тому що відчували недостатність правової охорони винаходів. У тому ж році відбувся Віденський конгрес з проблем патентної реформи, на якому були прийняті основні принципи патентування винаходів. Наступним кроком став Міжнародний конгрес з промислової власності, проведений в 1878 р. в Парижі. Він прийняв рішення про скликання Дипломатичної конференції з метою розробки гармонізованих вимог щодо національних законодавств у цій сфері. На Дипломатичній конференції в 1880 р. було узгоджено проект міжнародної угоди, яку пізніше було покладено в основу Паризької конвенції про охорону промислової власності. 20 березня 1883 р. ця Конвенція була остаточно схвалена [3]. Становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності відбувалося з ініціативи країн центру.

Однак, був і інший «табір впливу» в особі Радянського Союзу, правові норми якого також були імплементовані В'єтнамом та низкою інших соціалістичних країн. Розбудова законодавства про інтелектуальну власність в країнах периферії відбувалася під тиском країн центру і часто пов'язувалася з процесами колонізації. В 1856 р. Індія прийняла закон Великої Британії про охорону прав на патенти. У Малайзії до здобуття нею незалежності також застосовувалося законодавство Великої Британії. Під час перебування Філіппін у складі Іспанської імперії правове регулювання відбувалося за законодавством Іспанії. Філіппіни почали процес імплементації американських правових засад охорони під тиском США в 1898 р. Становлення законодавства Кореї відбувалося під впливом воєнних конфліктів: в 1910 р. Корея запровадила законодавство Японії, а в 1946 р. внаслідок тиску адміністрації США Корея прийняла американський закон про патенти. Колоніалізм мав значний вплив на становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності. В 1887 р. Франція, Німеччина, Іспанія та Велика Британія ратифікували Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів (укладена 9 вересня 1886 р.), що означало автоматичний вступ до конвенції і колоній цих країн.

Під тиском Франції та Бельгії відбулося приєднання одинадцяти африканських країн до Бернської конвенції (на той час ці країни Африки були економічно та культурно залежними від Франції та Бельгії). Тільки після Другої світової війни деякі колоніальні країни набули незалежності та почали процес перегляду національного законодавства про інтелектуальну власність. Однією з перших почала реформу патентного законодавства Індія, вона імплементувала правові засади охорони патентів Німеччини (зокрема, впровадила вимогу про одержання патентів на методи (способи) і процеси у сфері фармацевтичної індустрії). Протягом 1970-их рр. Бразилія, Аргентина, Мексика і країни Андського пакту законодавчо закріпили вимогу про патентування фармацевтичних препаратів. [43]

На сучасному етапі розвитку міжнародних економічних відносин завершується становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності. Необхідність її створення зумовлена зростанням значення інтелектуальної власності у глобальній економіці та виникненням більш інтенсивних торговельних відносин. Умовно ми можемо виділити бізнес-процеси нової та старої економіки (Таблиця 1.1) з чого слідує, що підхід до міжнародного захисту інтелектуальної власності змінювався паралельно із поглядом на економічну діяльність.

На думку вітчизняних дослідників, у еволюції сучасного інституту охорони та захисту прав інтелектуальної власності на міжнародному рівні можна виокремити такі тенденції: поширення режиму охорони прав інтелектуальної власності на нові об'єкти та нетрадиційні сфери їх застосування; посилення режиму правової охорони та захисту інтелектуальної власності; впровадження більш жорстких покарань за порушення виключних прав; спрощення процедури отримання правової охорони об'єктів інтелектуальної власності; лібералізація відносин щодо використання результатів інтелектуальної діяльності, профінансованої за рахунок державного бюджету, спеціальних цільових фондів; інтенсифікація міжнародного співробітництва в галузі охорони прав інтелектуальної власності, в тому числі у напрямі вирішення проблем, пов'язаних з глобалізацією економіки. [1]

1.2 Договірний механізм захисту інтелектуальної власності на міжнародному рівні

У сучасному світі інтелектуальна, творча діяльність набуває все більшого значення майже у всіх сферах цивільно-правових відносин, пов'язаних із розвитком суспільства. Науково-технічна революція, швидкий розвиток науки і техніки з кінця XVIII ст. зумовили необхідність пошуку шляхів міжнародного регулювання та захисту прав авторів і винахідників не тільки на національному, але й на міжнародному рівні. Перші багатосторонні домовленості в цій сфері були досягнуті в кінці XIX ст. Вони втілилися у підписання основоположних документів - Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 (зараз в ред. 1967 р) [40] і Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 (зараз в ред. 1971 р) [2].

Існує цілий ряд міжнародних договорів, що регулюють відносини у сфері інтелектуальної власності на міжнародному рівні. Однак, серед міжнародних стандартів правової охорони інтелектуальної власності особливу роль відіграє Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі - Угода ТРІПС), функції адміністрування якої покладено на Світову організацію торгівлі (далі - СОТ). Угодою ТРІПС встановлені норми, узгоджені країнами-членами СОТ як мінімальні вимоги до правової охорони інтелектуальної власності. Всі країни - члени СОТ, а також ті країни, які хотіли б стати її членами в майбутньому, повинні дотримуватися цих норм. Положення, викладені в Угоді ТРІПС, багато в чому збігаються з положеннями давно існуючих міжнародних договорів з питань правової охорони інтелектуальної власності. Наприклад, Угода ТРІПС включені положення про правову охорону винаходів і торговельних марок, які містяться в Паризькій конвенції з охорони промислової власності (далі - Паризька конвенція). Що стосується захисту прав інтелектуальної власності, Угода ТРІПС вимагає від країн - членів СОТ встановлювати справедливі та рівні для всіх процедури захисту прав, які не є необґрунтовано обтяжливими, складними або витратними, а також не обмежуються у часі для прийняття дій. [28]

Поняття «інтелектуальна власність» закріплено в Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, підписаної в Стокгольмі 14 липня 1967 року. [9] Всесвітня декларація з інтелектуальної власності на перше місце поставила інтереси окремої людини. У пункті (ii) декларації прямо вказано, що використовується термін «права інтелектуальної власності» означає по суті права людини, закріплені в статті 27 Загальної декларації прав людини, прийнятої ООН у 1948 році, і, зокрема, що: «Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами» і» Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких він є». [26]

Відповідно до Конвенції ВОІВ система інтелектуальної власності об'єднує:

1) титули промислової власності: а) патенти на винаходи; б) свідоцтва на корисні моделі; в) патенти на промислові зразки; г) свідоцтва на товарні знаки (знаки обслуговування); д) фірмові найменування (свідоцтва про реєстрацію юридичної особи); е) свідоцтва на право використання найменування місця походження;

2) авторські права, які охоплюють наступні об'єкти: а) наукові публікації, в тому числі дисертації, монографії, статті, звіти про науково-дослідні, конструкторсько-технологічні та проектні роботи; б) літературно-драматичні, музично-драматичні та сценарні твори; в) хореографічні твори та пантоміми; г) музичні твори з текстом та без тексту; д) аудіовізуальні твори, твори живопису, скульптури, графіки, дизайн та інші твори образотворчого мистецтва; е) твори декоративно-прикладного мистецтва; є) твори архітектури, містобудування та садово-паркового мистецтва; ж) фотографічні твори та твори, одержані способом, аналогічним фотографії; з) географічні, геологічні та інші карти, плани, ескізи та пластичні твори, які відносяться до географії, топографії та інших наук; й) програми для ЕОМ, бази даних та інше;

3) ноу-хау (секрети): а) комерційного; б) технологічного; в) технічного; г) фіна-нсового; д) організаційного; е) біотехнологічного характеру.

Досягнута домовленість щодо міжнародної класифікації об'єктів інтелектуальної власності надало змогу ефективно забезпечувати охорону авторських прав на об'єкт на міжнародному рівні. Створення міжнародної системи охорони інтелектуальної власності вимагає гармонізації законодавства. Країни укладають двосторонні і багатосторонні договори, приєднуються до міжнародних угод, приводячи національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів. Міжнародне регулювання у сфері інтелектуальної власності відбувається відповідно до угод, ухвалених ВОІВ. Вони встановлюють обов'язкові для всіх країн-учасниць стандарти охорони інтелектуальної власності.

ВОІВ здійснює управління ІС на глобальному рівні і включає в себе кілька систем: Договір патентної кооперації (Patent Cooperation Treaty, РТС), Мадридську систему, Гаазьку систему і Лісабонську систему. У 1891 р була створена Мадридська система міжнародної реєстрації знаків (Мадридська система), яка зараз функціонує відповідно до Мадридського протоколу (1989 г.). Система пропонує власникам товарних знаків отримати їх охорону на території 85 договірних сторін за допомогою реєстрації товарного знака через ВОІВ шляхом подачі заявки на одній з мов (англійська, іспанська та французька) та зі сплатою одного набору зборів і дотриманням термінів. Адміністративне управління цією системою здійснює Міжнародне бюро ВОІВ, розташоване в Женеві (Швейцарія). Завдяки міжнародному процедурного механізму зареєстрований таким чином міжнародний знак є еквівалентом заявки або реєстрації цього знака, здійсненої безпосередньо в кожній з країн, зазначених заявником. [35]

Договір патентної кооперації (РТС) набув чинності в 1978 р, його учасниками є 144 країни. Він являє собою зручний шлях забезпечення прав на патенти в різних країнах, так як патентна заявка, подана в системі РТС, має таку ж силу, як і національна заявка, подана в кожній країні, що підписала договір. Вона об'єднує і впорядковує систему патентування, скорочує витрати і економить час. [7] Гаазька система, яка об'єднує 59 договірних сторін, пропонує аналогічний механізм стосовно міжнародної реєстрації промислових зразків. [55]

Лісабонська система, що охоплює 27 договірних сторін, була введена в 1966 р Вона істотно спрощує міжнародну охорону найменувань місць походження, тобто географічних зазначень, що перебувають під охороною в країні свого походження, тому що вони обрані для позначення товару з певними за територіальним принципом якості або характеристиками. До теперішнього часу в рамках цієї системи здійснено близько тисячі реєстрацій географічних найменувань. [33]

Крім того в рамках ВОІВ діють і інші угоди: Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури [4], Страсбурзька угода про міжнародну патентну класифікацію [51], Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків [38], Локарнська угода про заснування міжнародної класифікації промислових зразків [34], Найробський договір про охорону Олімпійського символу [37], Міжнародна конвенція з охорони нових сортів рослин (спільно з Міжнародним союзом з охорони нових сортів рослин - UPOV) [36], Договір про патентне право (PLT) [20], Сінгапурський договір про право товарних знаків [49] та ін. Велика група угод діє з авторських і суміжних прав. Наведені угоди можуть свідчити про активну багатовекторну правотворчу діяльність міжнародного співтовариства, консолідацію зусиль у договірному захисту інтелектуальної власності державами світу.

Міжнародна система охорони авторського права і суміжних прав визначає уніфіковані стандарти охорони таких об'єктів інтелектуальної власності, як твори літератури, науки, мистецтва, хореографічні, фотографічні, аудіовізуальні та інші твори, комп'ютерні програми, виконання, фонограми, програми мовлення.

1.3 Інституційний механізм захисту інтелектуальної власності на міжнародному рівні

Необхідність ефективної міжнародної охорони інтелектуальної власності зумовила створення міжнародної системи органів (рис. 1.1). Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) і Світова організація торгівлі (СОТ) стали її головними компонентами.

У Європі в рамках загальноєвропейської інтеграції також ведеться велика робота по формуванню сприятливих умов для передачі науково-технічних знань. У 1973 р в Мюнхені була підписана Конвенція про заснування Європейської системи патентування. У 1977 р розпочало свою роботу Європейське патентне бюро, учасниками якого в даний час є 40 європейських країн: всі члени ЄС, Албанія, Хорватія, Ісландія, Ліхтенштейн, Македонія, Монако, Норвегія, Сан-Марино, Сербія, Швейцарія та Туреччина. Видаваний Бюро патент розглядається як національний у всіх зазначених країнах. Створення європейської патентної системи сприяло прискоренню і здешевленню процедури отримання патентів, благотворно вплинуло на розвиток науково-технічного співробітництва між країнами.

На сьогодні функціонує Африканська організація інтелектуальної власності, в якій беруть участь 16 франкомовних держав Африки. У 1973 р було укладено Лусакского угоду про створення Організації промислової власності англомовних держав Африки, перейменованої в 1985 р в Африканську регіональну організацію промислової власності (ARIPO). [32]

Конвенція, що засновує ВОІВ, передбачає наявність чотирьох керівних органів ВОІВ: Генеральної Асамблеї, Конференції, Координаційного комітету і Міжнародного бюро ВОІВ (секретаріату).

Генеральна Асамблея ВОІВ, членами якої є держави-члени ВОІВ за умови, що вони також є членами Асамблеї Паризького і (або) Бернського Союзів, а також Швейцарської Конфедерації - країни місця перебування ВОІВ, є верховним органом ВОІВ. На відміну від Генеральної Асамблеї, у Конференції беруть участь усі держави, що є членами ВОІВ. Членами Координаційного комітету є 72 країни. Координаційний комітет - це виконавчий орган Генеральної Асамблеї і Конференції, що виконує консультативні функції.

Генеральна Асамблея і Конференція скликаються на чергові сесії кожні два роки, Координаційний комітет - щорічно. Виконавчим головою ВОІВ є Генеральний директор, що обирається Генеральною Асамблеєю на шестирічний термін. Секретаріат ВОІВ має назву «Міжнародне бюро» та знаходиться в Женеві (Швейцарія).

Членом ВОІВ може стати будь-як держава, що є членом Паризького або Бернського союзів, членом ООН або одного зі спеціалізованих установ ООН, або запрошена Генеральною асамблеєю ВОІВ приєднатися до конвенції про створення ВОІВ. [9]

Основними цілями ВОІВ є: сприяння охороні інтелектуальної власності в усьому світі шляхом співробітництва між державами і, у відповідних випадках, взаємодії із будь-якою іншою міжнародною організацією; забезпечення адміністративного співробітництва Союзів, тобто тих, що створені у межах Паризької та Бернської конвенцій, а також інших договорів, адміністративні функції стосовно яких виконує ВОІВ.

Проте слід відмітити, що жодна із домовленостей в рамках авторського права і суміжних прав не зобов'язує сторони-учасниць забезпечувати режим захисту ширше ніж це утверджено національним законодавством. [53, ст. 16]

Напроти, економічні дослідження свідчать, що міжнародне ліцензування стало виступати одним із найперспективніших та дієвіших засобів, які забезпечують завоювання важкодоступних ринків. Це відбувається за допомогою продажу ліцензій з метою збільшення інвестицій і взяття участі у створюваних чи вже діючих зарубіжних підприємствах, особливо в країнах, де не може бути створена компанія з суто зарубіжним капіталом. Беручи до уваги цю ситуацію, продавці ліцензій ставлять обов'язковою умовою участь у капіталі зарубіжного підприємства, де вироблятимуть товари згідно з ліцензією, що продається. Окрім цього, міжнародне ліцензування дає змогу обмежувати конкуренцію на світових ринках та досягати монопольного становища накладенням заборони на збут ліцензійної продукції поза визначеною територією; переборювати торгово-політичні бар'єри в іноземних державах; розширювати власні науково-технічні дослідження з найважливіших напрямів та сприяти розширенню прямого товарного експорту фірм-ліцензіарів.

Правові й організаційні основи міжнародної системи охорони інтелектуальної власності були закладені ще у другій половині XIX ст., коли під впливом досягнень в науці й промисловості, розвитку виробництва і міжнародної торгівлі виникло розуміння необхідності гармонізації законодавства різних країн. Сучасна система охорони та захисту інтелектуальної власності пройшла тривалу еволюцію, що свідчить про складність регулювання предмету дослідження. На сучасному етапі розвитку міжнародних економічних відносин завершується становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності. Необхідність її створення зумовлена зростанням значення інтелектуальної власності у глобальній економіці та виникненням більш інтенсивних торговельних відносин.

Серед міжнародних стандартів правової охорони інтелектуальної власності особливу роль відіграє Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності, функції адміністрування якої покладено на Світову організацію торгівлі. Досягнута домовленість щодо міжнародної класифікації об'єктів інтелектуальної власності надало змогу ефективно забезпечувати охорону авторських прав на об'єкт на міжнародному рівні. Проте, жодна із домовленостей в рамках авторського права і суміжних прав не зобов'язує сторони-учасниць забезпечувати режим захисту ширше ніж це утверджено національним законодавством.

Створення міжнародної системи охорони інтелектуальної власності вимагає подальшої гармонізації законодавства. Відповідно, країни укладають двосторонні і багатосторонні договори, приєднуються до міжнародних угод, приводячи національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів.

ВОІВ також здійснює управління ІС на глобальному рівні і включає в себе кілька систем: Договір патентної кооперації (Patent Cooperation Treaty, РТС), Мадридську систему, Гаазьку систему і Лісабонську систему. Наведені угоди можуть свідчити про активну багатовекторну правотворчу діяльність міжнародного співтовариства, консолідацію зусиль у договірному захисту інтелектуальної власності державами світу.

Загалом, міжнародна система охорони авторського права і суміжних прав визначає уніфіковані стандарти охорони таких об'єктів інтелектуальної власності, як твори літератури, науки, мистецтва, хореографічні, фотографічні, аудіовізуальні та інші твори, комп'ютерні програми, виконання, фонограми, програми мовлення.

Міжнародне ліцензування дає змогу обмежувати конкуренцію на світових ринках та досягати монопольного становища накладенням заборони на збут ліцензійної продукції поза визначеною територією; переборювати торгово-політичні бар'єри в іноземних державах; розширювати власні науково-технічні дослідження з найважливіших напрямів та сприяти розширенню прямого товарного експорту фірм-ліцензіарів.

2. Європейський Союз у міжнародно-правовому механізмі захисту інтелектуальної власності

Європейськи Союз покладає на себе завдання з усунення розбіжностей у національному законодавстві у сфері інтелектуальної власності, які стають перепонами на шляху вільного руху товарів та послуг, а також призводять до порушення конкуренції на вну трішньому ринку ЄС. Це прямо випливає зі ст. 30 Договору про створення ЄС. Інтереси захисту про мислової та комерційної власності розглядаються у цій статті Договору як одне з виключень з загально го правила, встановленого ст. ст. 28, 29 Договору про недопущення заходів, еквівалентних кількісним та якісним обмеженням експорту та імпорту.

У європейському праві охорона інтелектуальної власності підпорядкована головному завданню - забезпечення постійного функціонуван ня внутрішнього ринку ЄС. Однак, разом з цим, Європейська Рада займається не лише усуненням негативних факторів. Спільно з Європейським Парламентом вона активно розробляє загальні норми та підходи до законодавства щодо права ін телектуальної власності. Особливо це стосується сфери авторського права та суміжних прав у галузі інформаційних та комунікаційних технологій. Пояснення та обґрунту вання відповідної законодавчої активності як пра вило міститься у преамбулах відповідних директив. Так, серед причин називаються - необхідність збільшення правової визначеності у сфері інтелектуальної власності на території об'єднаної Європи, пошуки узгодженої адекватної відповіді перед ви кликом нових комунікаційних та інформаційних технологій тощо. Відчувши розпорошеність та різну направленість своїх зусиль, Європейська Комісія 27 липня 1995 р. видає Зелену книгу з авторського права та суміжних прав у інформаційному суспільстві. Констатуючи певний здвиг у бік збільшення важливості товарів та послуг з високою інтелектуальною складовою частиною, її автори відмітили, разом з тим, підвищену уразливість сучасного інформаційного суспільства від різного тлумачення положень та недосконалості законодавства у цій сфері. [24, Ст. 114,116]

Законодавство в сфері інтелектуальної власності в Європейському Союзі можна умовно поділити на 3 групи:

І. Міжнародні акти;

ІІ. Нормативно-правові акти ЄС;

ІІІ. Національне законодавство окремих країн.

Натомість, право інтелектуальної власності ЄС складається з директив та регламентів, що належать до вторинних джерел права ЄС. Вторинні джерела є нормативно-правовими актами, що ви даються органами ЄС на підставі установчих договорів (первинних джерел) і в порядку, ними визначеному. Іншим напрямом політики ЄС щодо усунення перешкод при здійсненні прав інтелектуальної власності було прийняття актів про охоронні документи ЄС, які є чинними одночасно на території всіх країн-членів ЄС: промислові зразки, торговельні марки та сорти рослин. Зовнішній вплив на уніфікацію законодавства та засобів його реалізації обумовлює участь більшості країн-членів ЄС та ЄС в цілому в міжнародних договорах ВОІВ, інших багатосторонніх та регіональних угодах, зокрема, Угоді СОТ, ТРІПС. Окрім матеріальних норм права інтелектуальної власності інтеграційні процеси охоплюють нині також й процесуальні аспекти правової охорони об'єктів інтелектуальної власності, способи забезпечення та захисту прав на результати інтелектуальної творчої діяльності.

До міжнародних актів, що регулюють питання інтелектуальної власності на території ЄС слід навести наступні: Паризька конвенція про охорону промислової власності; [40] Бернська конвенція з охорони літературних і художніх творів; [2] Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм; [29] Договір про патентне право (PLT); [21] Договір про закони щодо товарних знаків (TLT); [22] Сінгапурський договір з охорони товарних знаків; [49] Договір про патентну кооперацію PCT; [23] Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків; [35] Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків; [55] Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури; [4] Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну класифікації; [33] Страсбурзька угода про міжнародну патентну класифікацію; [51] Ніццька угода про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків; [38] Віденська угода про заснування Міжнародної класифікації зображувальних елементів знаків; [8] Локарнська угода про міжнародну класифікацію промислових зразків[34]

Особливістю права ЄС є посилення охорони прав інтелектуальної власності за допомогою двох основних механізмів: гармонізації законодавства країн-членів ЄС та введення охоронних документів ЄС для різних об'єктів інтелектуальної власності. Таким чином, інші держави-партнери ЄС крім заходів з наближення законодавства, можуть ви рішувати питання з підписання договорів щодо входження до регіональної європейської системи охорони певних об'єктів інтелектуальної власності. Країни-члени ЄС проводять узгоджену політику у сфері правової охорони та використання інтелектуальної власності. Керуючись принципом вільного руху товарів та послуг, вони спрямовують свої зусилля перш за все на уніфікацію та гармонізацію законодавства у сфері інтелектуальної власності.

В процесі тривалого тлумачення інституціями Європейського Союзу міжнародних договорів та адаптація їх до норм європейського права у сфері інтелектуальної власності було ухвалино ряд значущих Деректив. На думку Вахонєвої Т.М. найбільш значущими у сфері регулювання авторських і суміжних прав є такі директиви: «: Директива ЄС №91/250/ЄС (кодифікована - №09/24/ЄС) про правову охорону програм для ЕОМ; Директива ЄС №92/100/ЄС (кодифікована - №06/115/ЄС) про право на прокат і право на надання в безоплатне тимчасове користування та деякі права, що відносяться до авторського права у сфері інтелектуальної власності; Директива ЄС №93/83/ЄС про узгодження деяких норм авторського права та прав, що відносяться до авторського права, які застосовуються до ефірного мовлення через супутник і до ретрансляції по кабелю; Директива ЄС №93/98/ЄС (кодифікована - №06/116/ЄС) про гармонізацію строку дії охорони авторського права й деяких суміжних прав; - Директива ЄС №96/9/ЄС про правову охорону баз даних; Директива ЄС №01/29/ЄС про гармонізацію певних аспектів авторського права та суміжних прав в інформаційному суспільстві; Директива ЄС №01/84/ЄС про право перепродажу в інтересах автора оригіналу твору мистецтва; Директива ЄС №04/48/ЄС про забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності; Директива ЄС №12/28/ЄС про випадки дозволеного використання сирітських творів тощо.» [6, Ст. 14]

Національне законодавство країн-учасниць спричиняє значний вплив на розвток права Європейського Союзу, це проявляється у самій діяльності органів ЄС, в кожному із яких в рівній пропорції виконуть покладені обов'зки особи національностей усих країн-учасниць Союзу. Це спричиняє зіткнення практик захисту інтелектуальної власності різних систем права з одного боку та використання ресурсів держав-учасниць у реалізації ідей об'єднання.

Міжнародне право являє собою базис формування правової системи ЄС, визначає головні принципи регулювання поведінки щодо регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності. Акти інституцій ЄС доповнюють, знаходять та усувають недоліки міжнародних угод, трансформує їх природу до європейського правового поля, що призводить до уніфікації права держав-учасниць.

2.2 Конвенції в сфері інтелектуальної власності, укладені державами-членами ЄС

Основою міжнародної системи інтелектуальної власності на сьогодні є понад 20 угод, переважна більшість яких регулюють правовідносини у сфері промислової власності. Як зазначалося вище акти укладені державами-учасниць ЄС між собою є одним із основних джерел не тільки права інтелектуальної власності, а й усього права ЄС. ЄС як окремий суб'єкт міжнародного права при укладенні міжнародних договорів створює взаємоузгоджений правовий режим із стороною або сторонами договору, проте, якщо акти, укладені державами-членами об'днання, становлять колізію з правопорядком союзу, то слід переглядати акт міжнародного договору, а не право ЄС. [26] Іншими словами, коли ЄС є учасником міжнародної конвенції, тоді акт ЄС не може бути визначеним ultra vires просто завдяки тому, що він не відповідає положенням такої конвенції.

Умовно сукупність угод, прийнятими державами-членами, можна розділити на дві групи:

І група. Глобальні договори:

1) Конвенція про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності Укладена на Дипломатичній конференції в Стокгольмі 14 липня 1967 р. з метою сприяння охороні інтелектуальної власності в цілому світі у прагненні модернізувати та підвищити ефективність адміністрування установ у сфері охорони промислової власності, охорони літературних та художніх творів; [9]

2) Угода про пов'язані з торгівлею аспекти прав інтелектуальної власності, зокрема торгівлю контрафактними товарами (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights, Including Trade in Counterfeit Goods - TRIP). Інша абревіатура - TRIPS. Угода була укладена в рамках VIII (Уругвайського) раунду переговорів ГАТТ (GATT, the General Agreement on Tariffs and Trade, Загальна Угода з тарифів та торгівлі) 15 квітня 1994 р. у марокканському місті Маракеш як додаток до Угоди про заснування Світової організації торгівлі. Поширюється на всіх членів СОТ. Угода TRIPS передбачає захист прав інтелектуальної власності за допомогою адміністративних процедур, цивільно-правові способи захисту прав, а також карні процедури та штрафи, що їх можуть застосувати до порушників прав. Відповідно до вимог TRIPS країни-учасниці зобов'язуються забезпечити на своїй території дію таких процедур, які дозволяють здійснювати заходи, що запобігають порушенню законодавства у сфері охорони прав інтелектуальної власності та їх недопущення. Завдяки дотриманню цієї угоди стало можливим, зокрема, проведення таких масштабних заходів як вибіркові рейди із затримання піратської продукції, а також арешт та знищення контрафактних товарів. [32]

ІІ група. Угоди з охорони інтелектуальної власності:

1) Паризька конвенція про охорону промислової власності. Перший міжнародно-правовий документ у сфері інтелектуальної власності. Укладено 20 березня 1883 р. одинадцятьма країнами. На початок 2011 р. учасниками Паризької конвенції є 173 держави, у тому числі й Україна. В країнах-учасниках Паризька конвенція діє під різними редакціями в залежності від того, який з її текстів був ратифікований країною. Учасники Конвенції утворюють так званий Міжнародний союз по охороні промислової власності (Паризький союз). Паризька конвенція визначила національний режим, за яким іноземний патентовласник в іноземній державі-учасниці користується тими самими правами, що і її власні громадяни. [40]

2) Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Принципи міжнародної охорони авторських прав, проголошені Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів мають наступний вигляд:

А) уперше закріплено принцип національного режиму, згідно з яким твори, створені в одній із країн - членів Союзу з охорони художніх та літе - ратурних творів, повинні отримувати в усіх інших країнах - членах Союзу з охорони художніх та літературних творів таку ж охорону, яка надається власним громадянам (ст. 5);

Б) територіальний принцип, дотримання якого передбачає визнання охорони того твору, який уперше опубліковано на території держави-члена, незалежно від громадянства автора (п. 3 ст. 5);

В) принцип надання правової охорони літературним і художнім творам незалежно від форми й способу вираження та можливість не надавати правову охорону творам, які не закріплюються в тій чи іншій матеріальній формі (ст. 2);

Г) принцип нерозповсюдження правової охорони на новини або на різні події, що мають характер звичайної прес-інформації (п. 8 ст. 2). Також Бернська конвенція закріпила можливість внесення положень до національного законодавства щодо охорони офіційних текстів законодавчого, адміністративного та юридичного характеру, а також офіційних перекладів таких текстів (п. 4 ст. 2);

Д) принцип надання правової охорони авторам, які є членами Союзу з охорони художніх та літературних творів (ст. 2). Одним із центральних положень будь-яких міжнародних конвенцій є норми про строки охорони авторських прав тощо.

5) Римська конвенція про охорону суміжних прав Укладена в 1961 р. Україна приєдналася до Конвенції відповідно до Закону України №2730-III від 20 вересня 2001 р. Конвенцією охороняються права виконавців, права виробників фонограм, права організацій мовлення. Основним принципом Римської конвенції є принцип національного режиму.

Наведені конвенції відображають загальний вигляд функціонування системи захисту авторського та патентного права на міжнародному рівні, визначають підхід до юридичного захисту, виховання поваги до нематеріальних прав та несуть відображення ідеї Європейського Союзу у регіональних потребах країн-учасниць, а саме ідеї гармонізації внутрішньодержавного права держав-учасниць та права Союзу.

Крім того, важливого значення у регулюванні об'єктів інтелектуальної власності набули інші міжнародні договори, які мають регіональний та, зазвичай, партикулярний характер. Цікаво, що правопорядок ЄС за допомогою міжнародних актів укладених між державами-членами і третіми державами сприяє розповсюдження першому і тому держави, які не є членами Союзу, в тій чи іншій мірі (в залежності від юридичної сили договору) вступають у договірні відносини регламентовані об'єднанням. Отже, укладення наведеного типу договрів створює універсальне правове поле для безлічі держав. Відповідно, зменшується ризик зазіхання на нематеріальні права власника та інших осіб, які правомірно відносяться до власності.

2.3 Вторинне право ЄС як правовий механізм захисту інтелектуальної власності в ЄС

З метою гармонізації законодавства ЄС прийнята велика кількість директив, регламентів та рішень, які спрямовані на зближення законів держав&членів ЄС, які стосуються винаходів, промислових зразків, торговельних марок, інтегральних мікросхем, авторського права та суміжних прав, включаючи права на комп'ютерні програми та бази даних, сортів рослин; акти щодо уніфікації законодавства з боротьби з поширенням, експортом, реекспортом, імпортом підробленої та піратської продукції [39, Ст. 27-30].

Для регулювання нагальних умов забезпечення всіх принципів і цінностей Союзу у сфері інтелектуальної власності було законодавчо закріплено такі регламенти: Регламент Європейського парламента і Ради ЄС №66/2010 від 25.11.2009 р. про екологічну марку ЄС[46]; Регламент Європейського парламента і Ради ЄС №469/2009 від 06.05.2009 р. про додаткові охоронні сертифікати для лікарських препаратів[47]; Регламент Європейського парламента та Ради ЄС №816/2006 від 17.05.2006 р. про примусове ліцензування патентів, пов'язаних з виробництвом фармацевтичної продукції, призначеної для експорту в країни, в яких спостерігаються проблеми в області охорони здоров'я суспільства[48] та ін. За думкою, ВОІС (WIPO) вони становлять разом із низкою директив, постанов та рішень основні закони в області інтелектуальної власності (прийняті законодавчою владою).

Серед безлічі директив слід виділити наступні: Директива ЄЕС №91/250/ЄЕС від 14.05.1991 р. про охорону комп'ютерних програм [11]; Директива ЄС №91/250 / ЕЕС від 14.05.1991 р. про правову охорону програм для ЕОМ [12]; Директива ЄС №92/100 / ЄЕС від 19.11.1992 р. про право на прокат і право на надання в безоплатне тимчасове користування та деяких правах, що відносяться до авторського права в галузі інтелектуальної власності[13]; Директива ЄС №93/83 / ЄEC від 27.09.1993 р. про координацію деяких норм авторського права і прав, що відносяться до авторського права, застосовних до ефірного мовлення через супутник і до ретрансляції по кабелюhttp[14]; Директива ЄС №93/98 / ЄEC від 29.10.1993 р. про гармонізацію строку дії охорони авторського права і деяких суміжних прав [41]; Директива ЄЕС №96/9 / ЄС від 11.031996 р. про правову охорону баз даних [16]; Директива ЄС №2004/48 / EC від 29.04.2004 р. про захист прав на об'єкти інтелектуальної власності [17]; Директива ЄС №2014/26/ЄС від 24.02.2014 р. про колективне управління авторськими та суміжними правамиhttp[18] та ін. Наведені директиви в силу гнучкості наведеної форми міжнародної домовленості конкретизують норми регламентів щодо окремих видів об'єктів інтелектуальної власності, які з часом набувають нових технічних/творчих рис. Слід наголосити, що створення актів міжнародного або в рамках національного права універсального характеру, які б діяли постійно неможливо через неминучість за старіння самого об'єкту, або його матеріального прояву, методу створення тощо. Але уніфікація вже створених норм, які регулюють однотипні об'кти авторського та патентного права доволі реальна, через властивість даного правотворчого процесу пророкування появи нових відносин в цій сфері.

Сукупність доктрин, принципів та судових рішень як результат та зміст права ЄС, а також наявність актів вторинного права, які спрямовані на уніфікацію законодавств держав-членів ЄС у галузі інтелектуальної власності, дають підстави стверджувати, що на сьогодні сформувалось у своїх загальних рисах автономне право інтелектуальної власності ЄС.

Окрім матеріальних норм права інтелектуальної власності ЄС, активно впроваджують і процесуальні норми, спрямовані на правову охорону об'єктів інтелектуальної власності, способи забезпечення та захисту прав на результати інтелектуальної творчої діяльності [24, с. 115].

Деякі дослідники відзначають, що впродовж останнього десятиліття в праві Європейського Союзу помітна тенденція до консолідації нормативно-правових актів. Підтвердження цього факту ? прийняття та вступ в дію Лісабонського договору, консолідована версія якого ввібрала в себе тексти установчих договорів зі змінами, уключаючи додатки та протоколи.

Акти вторинного права ЄС у вигляді директив і регламентів - основний правовий механізм захисту інтелектуальної власності в Європейському Союзі, завдяки яким регулюються правовідносини в означеній царині з допомогою механізмів гармонізації та уніфікації законодавств держав-членів.

Європейськи Союз покладає на себе завдання з усунення розбіжностей у національному законодавстві у сфері інтелектуальної власності, які стають перепонами на шляху вільного руху товарів та послуг, а також призводять до порушення конкуренції на внутрішньому ринку ЄС.

Європейська Рада, як окремий інститут функціонування ЄС, займається не лише усуненням негативних факторів дії окремих норм і приписів. Спільно з Європейським Парламентом вона активно розробляє загальні норми та підходи до законодавства щодо права інтелектуальної власності.

Зовнішній вплив на уніфікацію законодавства та засобів його реалізації обумовлює участь більшості країн-членів ЄС та ЄС в цілому в міжнародних договорах ВОІВ, інших багатосторонніх та регіональних угодах, зокрема, Угоді СОТ, ТРІПС. Національне законодавство країн-учасниць спричиняє значний вплив на розвток права Європейського Союзу. Це призводить до зіткнення практик захисту інтелектуальної власності різних систем права з одного боку та використання ресурсів держав-учасниць у реалізації ідей об'єднання. Створення актів міжнародного або в рамках національного права універсального характеру, які б діяли постійно неможливо через неминучість за старіння самого об'єкту, або його матеріального прояву, методу створення тощо.

Особливою рисою права ЄС є, зокрема, посилення охорони прав інтелектуальної власності за допомогою двох основних механізмів: гармонізації законодавства країн-членів ЄС та введення охоронних документів ЄС для різних об'єктів інтелектуальної власності. Акти інституцій ЄС доповнюють, знаходять та усувають недоліки міжнародних угод, трансформує їх природу до європейського правового поля, що призводить до уніфікації права держав-учасниць. Функціонування системи захисту авторського та патентного права на міжнародному рівні, визначають підхід до юридичного захисту, виховання поваги до нематеріальних прав та несуть відображення ідеї Європейського Союзу у регіональних потребах країн-учасниць, а саме ідеї гармонізації внутрішньодержавного права держав-учасниць та права Союзу

Коли ЄС є учасником міжнародної конвенції, тоді акт ЄС не може бути визначеним ultra vires просто завдяки тому, що він не відповідає положенням такої конвенції. укладення наведеного типу договрів створює універсальне правове поле для безлічі держав. Відповідно, зменшується ризик зазіхання на нематеріальні права власника та інших осіб, які правомірно відносяться до власності.