Особливості правового статусу адвоката-представника в цивільному судочинстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ АДВОКАТА-ПРЕДСТАВНИКА В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Заборовський В.В.,

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри цивільного права

Анотація

У статті досліджується правовий статус адвоката в цивільному судочинстві під час реалізації ним основної процесуальної функції, яка покладається на адвоката в цивільному процесі, - функції представництва. Робиться висновок, що адвокат у цивільному судочинстві займає самостійне процесуальне становище, яке характеризується ознаками відносної самостійності. Указується на те, що адвокат-представник у цивільному процесі володіє власним процесуальним інтересом, який, хоча й не є матеріально-правовим і відрізняється від інтересу сторін і третіх осіб (заявників та заінтересованих осіб), усе ж таки повинен розглядатися як юридичний інтерес, що спрямований на отримання позитивного результату справи для особи, котру він представляє.

Ключові слова: адвокат, адвокатська діяльність, представництво, відносна процесуальна самостійність, процесуальний інтерес.

Аннотация

В статье исследуется правовой статус адвоката в гражданском судопроизводстве при реализации им основной процессуальной функции, которая возлагается на адвоката в гражданском процессе, - функции представительства. Делается вывод, что адвокат в гражданском судопроизводстве занимает самостоятельное процессуальное положение, которое характеризуется признаками относительной самостоятельности. Указывается на то, что адвокат-представитель в гражданском процессе обладает собственным процессуальным интересом, который, хотя и не является материально-правовым и отличается от интереса сторон и третьих лиц (заявителей и заинтересованных лиц), все же должен рассматриваться как юридический интерес, направленный на получение положительного исхода дела для лица, которое он представляет.

Ключевые слова: адвокат, адвокатская деятельность, представительство, относительная процессуальная самостоятельность, процессуальный интерес.

Annotation

In this article the author explores the legal status of counsel in civil proceedings in the implementation of their basic procedural functions kotoroya assigned to counsel in civil proceedings - the function of representation. It is concluded that the lawyer in civil proceedings holds independent procedural situation, which is characterized by signs of relative independence. The article points out that the lawyer-representative in civil proceedings, has its own procedural interest that although it is not substantive and is different from the interests of the parties and third parties (applicants and interested parties), must still be regarded as a legal interest, which aims to obtain a positive outcome for the person he represents.

Key words: attorney, advocacy, representation, under the procedural autonomy, procedure interest.

Актуальність теми

Українським законодавством про адвокатуру передбачено, що однією з основних функцій діяльності адвоката є надання ним юридичної допомоги як представництва інтересів клієнта в цивільному судочинстві, тобто у сфері цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин. Актуальність цієї теми виявляється в тому, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства саме такий вид правової допомоги є найбільш затребуваним, а це вказує на те, що важливого значення набуває дослідження проблем правового статусу адвоката-представника в цивільному судочинстві.

Проблема визначення правого статусу адвоката-представника в цивільному судочинстві була предметом досліджень низки науковців. Серед учених, які досліджували окремі аспекти цієї проблеми, доцільно виокремити праці В.М. Буробіна, О.Д. Бойкова, Т.В. Варфоломеєвої, В.М. Івакіна, І.О. Насонової, С. Ф. Сафулько, О.Д. Святоцького, О.В. Синеокого, Є.Г. Тарло, Л.В. Тацій, Д.П. Фіолевського, М.Й. Штефана та інших.

Метою статті є аналіз правової природи такої основної процесуальної функції адвоката в цивільному судочинстві, як функція представництва. основними завданнями є такі: проаналізувати правове становища адвоката під час виконання ним функції представництва в цивільному судочинстві; на основі аналізу встановити місце й роль адвоката-представника в цивільному процесі й визначити рівень його заінтересованості в результатах розгляду справи.

Виклад основного матеріалу

Аналіз норм цивільного процесуального законодавства надає можливість дійти висновку, що адвокат у цивільному судочинстві може мати процесуальний статус представника та особи, яка надає правову допомогу.

основною процесуальною функцією, яка покладається на адвоката в цивільному процесі, є функція представництва. Суб'єктний склад осіб, щодо яких адвокат має право здійснювати представництво, передбачений ч. 1 ст. 38 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України, де зазначається, що сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники й інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.

Метою участі адвоката як представника в цивільному провадженні є надання вищевказаним особам правової допомоги шляхом забезпечення реалізації їхніх прав і обов'язків щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У цьому випадку ми поділяємо позицію Л.В. Тацій про те, що «представництво адвоката в цивільному і господарському судочинстві є виконанням представницької і правозахисної функції» [1, с. 7]. Із подібних позицій виходить і М.й. Штефан, який відмічає те, що представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції - здійснювати як процесуальне представництво, так і правозаступництво (захищати права й інтереси осіб, які беруть участь у справі) [2, с. 156]. Ми погоджуємося з таким твердженням науковців, оскільки адвокат, який виконує функцію представництва в цивільному судочинстві, покликаний не тільки забезпечувати реалізацію прав своїх клієнтів, а й захищати їхні порушені, невизнані або оспорюванні права, свободи чи інтереси. на нашу думку, функції представництва й захисту в процесуальній діяльності адвоката як представника в цивільному провадженні є взаємопов'язаними.

досліджуючи правовий статус адвоката в цивільному судочинстві, варто звернути увагу на те, що він, відповідно до положень цПк України, є не єдиною особою, на яку може бути покладена функція представництва. Так, відповідно до ч. 1 ст. 40 указаного кодексу, представником у суді фактично може бути будь-яка особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення такого представництва. Але в цьому випадку ми погоджуємося з твердження Д.В. Дрейзіної, що «адвокат у цивільному процесі є особливим представником, функція представництва якого є його професійним обов'язком». Особливість правового статусу адвоката в цивільному процесі полягає в тому, що він, крім прав та обов'язків, які закріпляються за ним цивільним процесуальним законодавством, володіє також комплексом професійних прав, обов'язків і гарантій, які передбачені, зокрема, Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [3] і Правилами адвокатської етики [4]. Так, як зазначає Н.М. Гончарова [5, с. 15], важливою відмінністю адвоката від інших представників у цивільних справах є комплекс обов'язків, покладених на нього законодавством і корпоративними актами адвокатури, а також законодавчо закріплена відповідальність адвоката перед довірителем. Отже, наявність такої професійної складової в процесуальному статусі адвоката в цивільному судочинстві, на нашу думку, є тією основною рисою, що відрізняє його від інших осіб, які можуть бути представниками в суді.

Щодо процесуальних повноважень адвоката як представника особи в суді, то, відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України, він може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Крім цього, як зазначають С.С. Бичкова та Г.В. Чурпіта [6, с. 118], оскільки адвокат належить до класифікаційної групи осіб, які беруть участь у справі, він наділяється загальними процесуальними правами й обов'язками, регламентованими в ст. 27 ЦПК України. Указівка українського законодавця на те, що процесуальний представник може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа, свідчить про похідний характер повноважень представника в цивільному судочинстві. виходячи з цього, доволі дискусійним у юридичній літературі залишається питання про самостійність правового становища й місце адвоката-представника в цивільному провадженні.

Щодо самостійності правового становища представника в цивільному судочинстві, то в літературі наявна точка зору, за якою представник (у тому числі й у разі виконання представницької функції адвокатом) не може розглядатися як самостійний учасник такого судочинства. Прихильником такої позиції, зокрема, є А.В. Кожевніков, який указує на те, що адвокат-представник «не є самостійним учасником процесу, він - представник, його права похідні від прав особи, яку він представляє» [7, с. 10]. Він звертає увагу на те, що про процесуальну самостійність адвоката-представника мова може йти лише в разі обов'язкового представництва. Прихильником подібної точки зору є й А.О. Кірілових, який зазначає, що в цивільному процесі «адвокат не може виступати в якості самостійної процесуальної фігури - він пов'язаний повноваженнями, які повинні слідувати з його представницької функції» [8, с. 59]. Проти самостійного характеру участі адвоката в цивільному процесі виступає й В.М. Івакін, указуючи, по-перше, на похідний характер повноважень представника, а по-друге, на вчинення таким представником усіх дій щодо захисту прав довірителя від імені останнього [9, с. 366].

Іншої позиції дотримуються науковці, які, з одного боку, указують на певну залежність адвокатапредставника від свого довірителя, а з іншого - на самостійність його процесуального статусу. Так, Н.М. Гончарова зазначає: «Специфіка індивідуального правового становища адвоката в цивільній справі полягає в тому, що, з одного боку, адвокат залежить від довірителя як його процесуальний представник, який бере участь у цивільному судочинстві від імені та в інтересах довірителя на основі наданих довірителем повноважень, а, з іншого боку, адвокат зберігає повну незалежність як радник сторони, третьої особи з правових питань, діючи відповідно до вимог закону, за своїм внутрішнім переконанням, керуючись нормами і принципами адвокатської етики» [5, с. 14-15]. Із таких самих позицій виходить і Є.О. Леонтьєва, наголошуючи на тому, що в процесі діяльності адвоката в цивільному процесі він «залежить від довіригеля як його процесуальний представник, але зберігає повну незалежність як радник сторони, третьої особи з правових питань» [10, с. 17].

на нашу думку, у цьому випадку правильніше виходити з похідного характеру виникнення повноважень в адвоката-представника в цивільному процесі, ніж із залежності (процесуальної) адвоката від особи, яку він представляє. Так, як ми вже відмічали, відповідно до ч. 1 ст. 44 цПК України, представник може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Але при цьому не варто забувати й про комплекс професійних прав і обов'язків адвоката, які закріплюються за ним, зокрема, законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». На таку специфіку правового статусу представника звертає увагу й Р.А. Сидоров, який, характеризуючи судового представника як самостійного учасника цивільного процесу, відмічає те, що «його процесуальне становище є складним: представник одночасно виступає і як особа, яка реалізує дані йому повноваження, і як носій самостійних процесуальних прав та обов'язків» [11, с. 8].

Досліджуючи правовий статус адвоката як представника особи в аспекті його процесуальної самостійності, потрібно звернути увагу й на твердження О.Е. Макушкіної, яка, виходячи з позиції самостійності судового представника як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин, акцентує на тому, що він «виступає не за особу, яку він представляє, а поряд із нею і володіє в процесі власними процесуальними правами та обов'язками» [12, с. 15]. Подібної точки зору дотримується й Г.Н. Осокіна, котра, указуючи на відмінність судового представництва від представництва в цивільному права, зазначає, що для нього характерним є не заміщення одного суб'єкта права іншим, а приєднання до дієздатності особи, яку представляють дієздатні представники. вона звертає увагу на те, що, «незважаючи на участь у справі представника, представлений за наявності в нього процесуальної дієздатності зберігає за собою право на вчинення процесуальних дій» [13, с. 292]. Така позиція дотримана й національним законодавцем, який у ч. 2 ст. 38 ЦПК України закріплює норму, за якою особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Заслуговує на увагу й позиція Є.Г. Тарло, який указує на те, що судовий представник, «здійснюючи захист прав і законних інтересів особи, яку він представляє, наділяється законом самостійними правами, на нього покладаються певні обов'язки. Причому надання цих прав у низці випадків не залежить від волі особи, яку він представляє. Усе це вказує на те, що судовий представник є самостійним суб'єктом цивільного процесуального права» [14, с. 160]. На підставі вказаного вищезазначені науковці роблять висновок про самостійне процесуальне становище представника в цивільному судочинстві.

Дійшовши висновку про самостійне процесуальне становище представника в цивільному процесі, ми розділяємо позицію тих науковців, які вказують на те, що така самостійність має не абсолютний, а відносний характер. Із таких позицій виходить, зокрема, Є.Г Тарло, котрий зазначає, що «можна говорити тільки про відносну, а не про абсолютну самостійність представника. Варто пам'ятати, що процесуальні права представника набуваються не інакше, як на підставі повноважень особи, яку він представляє» [14, с. 162]. Заслуговує на увагу твердження вченого про те, що процесуальні представники знаходяться в указаній залежності від осіб, яких вони представляють, але щодо суду та інших осіб, які беруть участь у справі, вони є самостійними суб'єктами права.

У цьому випадку доцільно звернути увагу на те, що в юридичній літературі науковці відносно самостійним процесуальним становищем характеризують діяльність не лише адвоката-представника, а й адвоката-захисника. Так, Г.І. Алейніков доходить висновку про те, що, представляючи інтереси підозрюваного, обвинуваченого, захисник користується під час їх відстоювання відносною самостійністю. Такий висновок він робить на підставі того, що «захисник, представляючи інтереси обвинуваченого, є самостійним суб'єктом доказування, хоча його незалежність не може бути спрямована на шкоду підзахисному, його діяльність не повинна спричинити негативних для обвинуваченого процесуальних наслідків» [15, с. 9]. Доходить висновку про досить умовну й обмежену рамками функції захисту процесуальну самостійність захисника й А.Г. Волкова, яка відмічає: «... адвокат-захисник поєднує в собі повноваження самостійного учасника процесу (вибір засобів, методики й тактики захисту) з повноваженнями представника обвинуваченого, думкою якого він пов'язаний під час здійснення найбільш відповідальних процесуальних дій і вибору кінцевої позиції у справі» [16, с. 17-18]. Фактично з таких самих позицій виходить і В.Ю. Рєзнік, який звертає увагу на те, що «говорячи про захисника - самостійного учасника кримінально-процесуальної діяльності, маємо на увазі відносний зв'язок між захисником і підзахисним» [17, с. 5-6]. Під таким зв'язком він розуміє зв'язок, за яким захисник, діючи в інтересах клієнта, самостійно вибирає способи захисту, самостійно будує тактику захисту, погодивши із підзахисним загалом позицію в кримінальній справі. Розділяє вказану позицію науковців про відносний характер процесуальної самостійності адвоката-захисника й І.Є. Мілова [18, с. 8].

У науковій літературі вказується не тільки на існування відносної процесуальної самостійності адвоката, а й наводяться можливі негативні наслідки закріплення такої абсолютної самостійності. Зокрема, І.В. Насонова відмічає те, що «теорія повної процесуальної самостійності адвоката суперечить самій ідеї захисту, оскільки вона призводить до відриву захисту від її бази, до створення конфлікту між захисником і підзахисним, що не може бути виправдане ні з погляду функції захисту, ні з етичного погляду» [19, с. 12]. Слушною в цьому випадку є й думка науковців, які повну позиційну самостійність розглядають як таку, що «була б небезпечна не тільки для правосуддя, а й для самого інституту адвокатури, оскільки підриває довіру обвинуваченого до адвоката, насторожує обвинуваченого, ставить його в становище необхідної оборони від власного захисника, зводить нанівець процесуальні гарантії права на захист» [20, с. 51].

Ураховуючи вказане, ми підтримуємо позицію науковців про відносно самостійний характер процесуального статусу не тільки адвоката-захисника, а й адвоката-представника. Так, дійсно, адвокат під час надання правової допомоги (як у формі захисту, так і формі представництва) повинен свою процесуальну позицію будувати відповідно до волі клієнта. Такої точки зору притримується й український законодавець, який у п. 3 ч. 2 ст. 21 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» закріплює положення, за яким адвокату забороняється займати у справі позицію всупереч волі клієнта, крім випадків, якщо адвокат упевнений у самообмові клієнта. Потрібно враховувати й положення ч. 1 ст. 8 (домінантність інтересів клієнта) Правил адвокатської етики, за яким у межах дотримання принципу законності адвокат зобов'язаний у своїй професійній діяльності виходити з переваги інтересів клієнтів перед власними інтересами, інтересами колег, партнерів, співробітників, законних представників клієнтів або їхніх опікунів, піклувальників та інших осіб, а також перед будь-якими іншими міркуваннями.

Але вищевказане правове положення щодо відносної процесуальної самостійності адвоката «не перетворює його в покірного слугу» [21, с. 33] свого клієнта. У цьому випадку необхідно виходити й із положення законодавства, за яким адвокату забороняється укладати договір про надання правової допомоги, він зобов'язаний відмовитися від виконання договору, якщо результат, досягнення якого бажає клієнт, або засоби його досягнення, на яких він наполягає, є протиправними, суперечать моральним засадам суспільства, присязі адвоката України, правилам адвокатської етики (п. 2 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). крім цього, у ст. 7 Правил адвокатської етики, розкриваючи принцип дотримання законності, законодавець указує на те, адвокат не може давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення скоєння правопорушень, або іншим чином умисно сприяти їх скоєнню його клієнтом або іншими особами; не має права у своїй професійній діяльності вдаватися до засобів і методів, які суперечать чинному законодавству або цим Правилам. Усе це надає можливість дійти висновку про те, що закон і моральність у професії адвоката є вищими, ніж воля його клієнта.