Особливості правового статусу адвоката-представника в цивільному судочинстві

Виходячи з цього, заслуговує на увагу й позиція М. Буробіна та В.В. Мельника, які вказують на те, що «вираз «клієнт завжди правий» для адвоката повинен мати характер імперативу й не піддаватися сумніву. З іншого боку, засоби й методи захисту адвоката повинні бути основані на законі. Побажання клієнта понад усе, але не замість усього. Критерієм їх допустимості слугує наступне твердження - адвокат під час відстоювання інтересів свого клієнта не має права вчиняти злочини - фальсифікувати й представляти підроблені документи, впливати на свідків чи потерпілих щодо давання ними неправдивих показань, давати консультації, як приховати сліди злочину, тощо. Усі інші засоби й способи захисту інтересів клієнта хороші. звичайно ж, адвокату не варто бути покірливим слугою клієнта. він самостійний у виборі правової позиції та засобів її досягнення» [22, с. 14].

Отже, усе це підтверджує позицію про відносний характер процесуальної самостійності адвоката, оскільки, з одного боку, він наділений правом самостійно обирати способи та засоби надання правової допомоги своєму клієнту, а з іншого - такі способи та засоби повинні бути основані на законові. Крім цього, адвокат повинен ураховувати й дію принципу домінантності інтересів клієнта, але водночас не забувати й про те, що закон і моральність у його професійній діяльності є вищими, ніж воля його клієнта.

Пов'язаним із питанням про визначення самостійності процесуального статусу адвоката-представника в цивільному провадженні є й питання про його місце в такому провадженні. Як зазначають С. Бичкова та Г.В. Чурпіта, адвокат у статусі представника належить до класифікаційної групи осіб, які беруть участь у справі. Із таких позицій виходить і український законодавець, який у ч. ч. 1 і 2 ст. 26 ЦПК України представників сторін і третіх осіб у позовному провадженні й заявників та інших заінтересованих осіб у справах наказного й окремого провадження зараховує до складу осіб, які беруть участь у справі.

Але в юридичній літературі та законодавчій практиці інших країн (зокрема в Російській Федерації) наявний й інший підхід, відповідно до якого представники в цивільному провадженні не належать до осіб, котрі беруть участь у справі. Основною рисою, що вирізняє категорію осіб, котрі беруть участь у справі, від інших, на думку науковців, є наявність юридичної заінтересованості в результаті розгляду справи. Так, не зараховує адвоката як судового представника до осіб, котрі беруть участь у справі, В.М. Івакін, який указує на те, що, «беручи участь у процесі, судовий представник, зокрема адвокат, реалізує не власний інтерес в отриманні по справі рішення суду певного змісту, а інтерес свого довірителя. Про це, зокрема, свідчить учинення ним процесуальних дій від імені особи, яку він представляє, а не від власного імені» [9, с. 360]. Він додатково обґрунтовує свою позицію вказівкою на те, що адвокати, беручи участь у цивільному процесі як «представники, виконують приватноправову функцію, надаючи допомогу особам, які беруть участь у справі, у задоволенні їхніх приватних інтересів у сфері цивільного обігу. У зв'язку з цим інтерес адвоката, котрий бере участь у процесі як представник, має обмежений характер; адвокат пов'язаний волею особи, яку представляє, і не має права, зокрема, здійснювати процесуальні дії, що можуть безпосередньо зачіпати суб'єктивні матеріальні права останнього без наявності в нього спеціального на те повноваження» [9, с. 372]. На підставі вказаного В.М. Івакін доходить висновку, за яким адвокати, як й інші судові представники, за винятком законних представників, не повинні включатися до категорії осіб, які беруть участь у справі.

не зараховує представників до складу осіб, які беруть участь у справі, й М.С. Шакарян, яка вказує на те, що «представники не мають самостійних процесуальних прав, вони діють від імені та в інтересах осіб, яких вони представляють» [23, с. 74]. Із таких самих позицій виходить С.М. Федулова, зазначаючи, що «судовий представник не може здійснювати деякі процесуальні дії, якщо на це не уповноважила його особи, яку він представляє» [24, с. 26]. Підтримує позицію вказаних авторів і Є.Б. Рой, яка дотримується точки зору про відсутність як самостійних права, так і юридичної зацікавленості судових представників у результаті розгляду справи. Свою позицію вона обґрунтовує вказівкою на відсутність у судових представників «суб'єктивної матеріальної зацікавленості: вона характерна тільки для сторін і третіх осіб у позовному провадженні, заявників і зацікавлених осіб - в інших видах провадження. Для представника результат цивільної справи, у якій він бере участь, не створює, не змінює й не припиняє матеріально-правових відносин. Разом із тим для його професійного престижу не маловажно, яким результатом закінчиться розгляд справи. Але чи означає це наявність у представника самостійної юридичної зацікавленості? Видається, що ні. Інтерес представника не можна прирівнювати до юридичного інтересу осіб, котрі беруть участь у справі, оскільки він знаходиться поза процесом і не становить предмет захисту у справі» [25, с. 3].

загалом погоджуючись із позицією науковців про відсутність у процесуальних представників матеріально-правової заінтересованості, ми піддаємо сумніву їхні твердження про відсутність у таких представників і процесуальної заінтересованості. Ми розділяємо думку М.А. Вікут, яка вказує на те, що інтереси представників у цивільному судочинстві мають не матеріально-правовий, а процесуальний характер, оскільки вони в межах своїх повноважень «прагнуть добитися в процесі певного позитивного правового результату на користь особи, яку представляють. Наприклад, представник відповідача прагне добитися винесення судом рішення про відмову в позові. Така позиція означає, що представник зацікавлений у результаті справи» [26, с. 107]. Заслуговує на увагу і її позиція про те, що й процесуальний інтерес до результату справи, як і матеріально-правовий, є юридичним, оскільки оснований на законі.

Подібної точки зору дотримується Є.М. Кімінчіжі, який обґрунтовує свою позицію тим, що судові представники мають процесуальний інтерес у справі, своїми діями впливають на розвиток процесу, мають процесуальні права та обов'язки, за невиконання своїх процесуальних обов'язків вони можуть бути притягнуті до процесуальної відповідальності. Він звертає увагу на те, що судові представники «самостійно вирішують питання про витребування й подання судових доказів, про заявлення найрізноманітніших клопотань, про правове обґрунтування висунутих від імені позивача або відповідача вимог» [27, с. 57].

У юридичній літературі наявна точка зору, за якою необхідність зарахування представників до категорії осіб, котрі беруть участь у справі, полягає в тому, що, «будучи процесуальним дублером сторони або третьої особи, судовий представник з погляду формальної логіки не може бути зарахований до іншої, ніж сама особа, яку представляє (сторона або третя особа), групи учасників процесу» [13, с. 243]. на необхідність включення судових представників до складу осіб, які беруть участь у справі, звертав увагу ще проф. О.Ф. Козлов, указуючи, що «за характером своєї участі вони ніяк не можуть перебувати в одному ряду зі свідками, перекладачами, експертами. Представники беруть участь в обговоренні правової сутності спору про право й висловлюють свої судження про його вирішення» [28, с. 105].

зазначене дає нам змогу дійти висновку про те, що представник у цивільному процесі володіє власним процесуальним інтересом, який, хоча й не є матеріально-правовим і відрізняється від інтересу сторін і третіх осіб (заявників та заінтересованих осіб), усе ж таки повинен розглядатися як юридичний інтерес. Сутність такого процесуального інтересу, наприклад, адвоката як представника в цивільному провадженні полягає в наданні ним особі, яку він представляє, правової допомоги щодо належної реалізації її прав та обов'язків. Такий інтерес представника спрямований на отримання позитивного результату справи для особи, яку він представляє (наприклад, для представника позивача - задоволення позовних вимог, для представника відповідача - відмова у задоволенні таких вимог). наявність процесуального інтересу представника в цивільному провадженні вказує на необхідність зарахування його до категорії осіб, які беруть участь у справі, то ж позитивною є практика українського законодавця, який саме виходить із таких позицій.

наявність власного процесуального інтересу щодо результатів розгляду справи в поєднанні з комплексом самостійних процесуальних прав, якими наділяється адвокат як представник особи в цивільному провадженні, та з урахуванням того, що представник не заміщує особу, яку представляє, а діє поряд із нею, надає можливість сформувати висновок про те, що адвокат як процесуальний представник є самостійним учасником такого провадження. Але така самостійність адвоката має не абсолютний, а відносний характер. Додатковим підтвердженням самостійного характеру участі адвоката як представника може бути й той факт, що в цивільному судочинстві він відстоює не тільки приватні інтереси особи, яку він представляє, а, ураховуючи дуалістичну природу адвокатури, у цьому випадку потрібно пам'ятати й те, що основні риси, які дають нам змогу розглядати адвоката-представника як особу, що належить до категорії осіб, котрі беруть участь у справі, і як самостійного учасника цивільного процесу, стосувалися саме процесуального представництва, яке розглядається нами як міжгалузевий правовий інститут, що характеризується наявністю низки спільних загальних рис і відсутністю суттєвих розбіжностей. Крім цього, додатковим аргументом щодо самостійності процесуального становища представника й зарахування його саме до категорії осіб, які беруть участь у справі, є загальні риси правового статусу адвоката (професійна складова в процесуальному статусі адвоката). на підставі вказаного можна зробити припущення, що адвокат-представник у своїй представницькій діяльності має й публічний інтерес (відстоювання інтересів держави та суспільства загалом).

У видах судочинства повинен розглядатися як самостійний учасник процесу та зарахований до складу осіб, які беруть участь у справі. Тож слушним у цьому випадку є твердження Є.Г. Тарло, який, досліджуючи проблеми професійного представництва в судочинстві Росії, обґрунтовує положення про те, що «судовий представник в цивільному, арбітражному й інших видах судочинства повинен бути зарахований до осіб, які беруть участь у справі, оскільки наділений власними процесуальними правами, має юридичний інтерес у процесі та висловлює власну волю» [14, с. 411-412].

Висновки

Основною процесуальною функцією, яка покладається на адвоката в цивільному процесі, є функція представництва, метою якої є не тільки забезпечення реалізації прав його клієнтів, а й захист їхніх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. особливість правового статусу адвоката в цивільному процесі полягає в тому, що він, крім прав та обов'язків, які закріпляються за ним цивільним процесуальним законодавством, володіє також комплексом професійних прав, обов'язків і гарантій, що передбачені, зокрема, законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» і Правилами адвокатської етики. наявність такої професійної складової в процесуальному статусі адвоката в цивільному судочинстві, на нашу думку, є тією основною рисою, що відрізняє його від інших осіб, які можуть бути представниками в суді.

Адвокат у цивільному судочинстві займає самостійне процесуальне становище, яке характеризується ознаками відносної самостійності, оскільки, з одного боку, він наділений правом самостійно обирати способи та засоби надання правової допомоги своєму клієнтові, а з іншого - такі способи та засоби повинні бути основані на законові. Крім цього, адвокат повинен ураховувати й дію принципу домінантності інтересів клієнта, але водночас не забувати й про те, що закон і моральність у його професійній діяльності є вищими, ніж воля його клієнта. Крім цього, адвокатпредставник у цивільному процесі володіє власним процесуальним інтересом, який, хоча й не є матеріально-правовим і відрізняється від інтересу сторін і третіх осіб (заявників та заінтересованих осіб), усе ж таки повинен розглядатися як юридичний інтерес, що спрямований на отримання позитивного результату справи для особи, яку він представляє.

Список використаних джерел

1. Тацій Л.В. Юридична природа адвокатури в системі захисту прав і свобод людини і громадянина: автореф. дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / Л.В. Тацій. Х., 2008. 20 с.

2. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: [підручник для студ. юрид. спец, вищих навч. закл.] / М.Й. Штефан. К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2005. 624 с.

3. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05 липня 2012 р. № 5076-VI // Офіційний вісник України. 2012. № 62. Ст. 17.

4. Правила адвокатської етики, затверджені Установчим з'їздом адвокатів України від 17 листопада 2012 р. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/.

5. Гончарова Н.Н. Формирование и реализация адвокатом правовой позиции по гражданскому делу: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.11 «Судебная деятельность; прокурорская деятельность; правозащитная и правоохранительная деятельность» / Н.Н. Гончарова. М., 2008. 28 с.

6. Бичкова С.С. Окремі аспекти участі адвоката у цивільному процесі України / С.С. Бичкова, Г.В. Чурпіта // Бюлетень Міністерства юстиції України. 2014. № 9. С. 116-122. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/jpdf/bmju_2014_9_31.pdf.

7. Кожевников А.В. Адвокат - представитель потерпевшего, гражданского истца, гражданского ответчика в советском уголовном процессе: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 «Уголовное право и уголовный процесс» / А.В. Кожевников. Свердловск, 1974. 25 с.

8. Кирилловых А.А. Адвокатская деятельность: юридическая помощь через правовую услугу / А.А. Кирилловых // Юрист. 2008. № 8. С. 58-62.

9. Ивакин В.Н. Участие адвоката по гражданским делам в суде общей юрисдикции и арбитражном суде: вопросы теории / В.Н. Ивакин // Lex Russica. Научные труды МгЮа. 2006. № 2. С. 340-373.

10. Леонтьева Е.А. Использование специальных знаний адвокатом - представителем по гражданским делам: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.11 «Судебная деятельность; прокурорская деятельность; правозащитная и правоохранительная деятельность» / Е.А. Леонтьева. М., 2010. 27 с.

11. Сидоров РА. Представительство в гражданском процессе: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / РА. Сидоров. Тверь, 2003. 28 с.

12. Макушкина Е.Э. Право адвоката на сбор доказательств: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.15 «Гражданский процесс; арбитражный процесс» / Е.Э. Макушкина. Томск, 2007. 27 с.

13. Осокина ГЛ. Курс гражданского судопроизводства России. Общая часть: [учебное пособие] / Г.Л. Осокина. Томск: Изд-во Том. ун-та, 2002. 616 с.

14. Тарло Е.Г Проблемы профессионального представительства в судопроизводстве России: дисс.... докт. юрид. наук: спец. 12.00.09 / Е.Г. Тарло. М., 2004. 460 с.

15. Алейников ГИ. Теоретические и практические вопросы деятельности защитника по собиранию доказательств в стадии досудебного следствия по законодательству Украины и России: автореф. дисс.. канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность» / ГИ. Алейников. М., 2004. 35 с.

16. Волкова А.Г. Защитник в предварительном расследовании по делам о преступлениях, отнесенных к компетенции таможенных органов: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность» / А.Г. Волкова. М., 2002. 30 с.

17. Резник В.Ю. Теоретические основы и практика деятельности адвоката на предварительном следствии: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика; теория оперативно-розыскной деятельности» / В.Ю. Резник. Краснодар, 1998. 18 с.

18. Милова И.Е. Участие адвоката-защитника в собирании доказательств на предварительном следствии: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика; теория оперативно-розыскной деятельности» / И.Е. Милова. Самара, 1998. 17 с.

19. Насонова И.А. Участие адвоката-защитника на стадии предварительного расследования: автореф. дисс.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 «Уголовный процесс; криминалистика; теория оперативно-розыскной деятельности» / И.А. Насонова. Волгоград, 1998. 18 с.

20. Бойков А.Д. Адвокатура России: [учебное пособие] / А.Д. Бойков, Н.И. Капинус, Е.Г. Тарло. 2-е изд., перераб. и доп. М.: ИКФ Омега-Л, 2002. 432 с.

21. Насонова И.А. Некоторые проблемы правового положения защитника в уголовном процессе / И.А. Насонова // Вестник Воронежского института мВд России. 2007. № 3. С. 32-35.

22. Адвокатская деятельность: [учебно-практическое пособие] / под общ. ред. В.Н. Буробина. 2-е изд., перераб. и допол. М.: ИКФ «ЭКМОС, 2003. 624 с.

23. Гражданское процессуальное право: [учебник] / [С.А. Алехина, В.В. Блажеев и др.] ; под ред. М.С. Шакарян. М.: ТК Велби, Проспект, 2004. 584 с.

24. Федулова С.Н. Правовой статус представителя в гражданском процессе / С.Н. Федулова // Адвокатская практика. 2013. № 1. С. 26-29.

25. Рой Е.Б. Дискуссионные вопросы процессуального положения судебного представителя / Е.Б. Рой //Арбитражный и гражданский процесс.2004. № 3. С. 2-5.

26. Гражданский процесс России: [учебник] / под ред. М.А. Викут. М.: Юристъ, 2004. 459 с

27. Киминчижи Е.Н. Осуществление права на защиту в гражданском процессе профессиональными представителями / Е.Н. Киминчижи // Юрист. 2007. № 6. С. 54-58.

28. Козлов А.Ф. Субъекты советского гражданского процессуального права по основам гражданского судопроизводства и новым ГПК союзных республик / А.Ф. Козлов // Советское государство и право.1965. № 6. С. 100-106.

Размещено на Allbest.ru