Розвиток приватного права в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток приватного права в Україні

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасна наука цивільного права України є логічним результатом її історичного розвитку, системне розуміння якого передбачає висвітлення стану та особ-ливостей цивілістики на кожному основному історичному етапі.

У цивілістиці загальноприйнятою вважається періодизація, яка передбачає три етапи розвитку науки цивільного права [1; 2, 43-79; 3, 6]: 1) дорево- люційний (XIX ст. -- до 1917 р.); 2) радянська цивільно-правова наука (1917 р. -- кінець 80-х років XX ст.); 3) українська цивілістична доктрина (сучасний етап).

Така періодизація дає можливість послідовно розглянути умови становлення, результати і тен- денції розвитку основних цивілістич- них шкіл в українських навчальних закладах і наукових центрах. Розвиток доктрини цивільного права України в радянський період (1917 р. -- кінець 80-х років XX ст.) відображав ті непрості, часто досить суперечливі суспільно-історичні події та умови, в яких існувала і розвивалася цивілістична наука.

У період існування радянської держави концептуальні політико-правові ідеї та теорії соціалістичного типу мали визначальний вплив на формування напрямів та інструментарію наукових досліджень цивільного права радянського періоду.

В сучасний період означена проблематика становить предмет зацікавленості представників різних суспільних наук: правознавців, істориків, політологів, філософів. Зокрема, потрібно відзначити праці таких вітчизняних і зарубіжних учених, як Є.Бистрицький, В.Василенко, Ю. Габермас, Р. фон Ієрінг, М. Козюбра, В. Кульчицький, О.Мережко, В.Румянцев, І.Усенко, О.Фрицький, В.Чіркін, Є.Юрійчук та інші.

Мета курсової роботи. узагальнення та поглиблення теоретичних аспектів становленняя цивільного права в Україні.

Завдання курсової роботи полягає у дослідженні:

- розвитку цивілістичної доктрини України з 1917-1962 рр.;

- розвитку цивільного права з 1962 до незалежності України;

- початку зміни парадигми цивільного права;

- особливостей розвитку цивільного права роки незалежності.

Об'єктом курсової роботи є розвиток приватного цивільного права України.

Предметом курсової роботи є специфіка формування і реалізації приватного цивільного права України.

Методологічною основою курсової роботи є принципи об'єктивності та історизму, методи ретроспекції, компаративізму, узагальнення, аналізу і синтезу однотипних фактів.

1. ВПЛИВ РИМСЬКОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА НА РОЗВИТОК ПРИВАТНОГО ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

Римське право посідає особливе місце в історії розвитку правових систем людства. Вже давно не існує Давньоримської держави, немає практичного застосування її права, проте інтерес до нього ніколи не зникав. Завдяки вдосконаленню його правових положень, конструкцій, прогресивним правовим ідеям та засадам воно мало позитивний вплив на розвиток правових систем багатьох держав Європи, зокрема України. Українська правова систе- ма належить до романо-германського типу правової системи, яка сформувалася під впливом саме римського права.

Цінність римського права полягає в тому, що понятійний та категоріальний апарат, термінологія сучасного права України, ґрунтується на ідеях, засадах та визначеннях, які були розроблені римською класичною юриспрудентцією. Наприклад, такі поняття як договір, зобов'язання, правила, інтерес, збитки, компенсація були досконало опрацьовані ще в Стародавньому Римі.

Римське приватне право є своєрідною історико-правовою пам'яткою, вивчення якої дає можливість зрозуміти походження і сутність більшості правових засад та інститутів України та інших сучасних правових систем тих держав, які зазнавали впливу римського права.

Історичне значення римського права для України зумовлено тим, що протягом тривалого часу воно у класичному та греко-римському (візантійському) варіанті впливало на формування і розвиток українсь- кого права і продовжує впливати на формування концепції приватного права України у сучасних умовах.

На думку О.А. Підопригори та Є.О. Харитонова, «довершеність системи римського права, що ґрунтувалася на ідеях природного права, засадах справедливості, порядності, доброчесності, зумовила періодично повторювані спроби відродити дух римського права, використати його найбільш вдалі знахідки та рішення» [3, c. 3].

Ці спроби, що отримали у сукупності назву «рецепція римсько- го права», стали одним із найпереконливіших доказів того, що воно й через багато сотень років після падіння Римської імперії зберігало свою значущість і практичну цінність, внаслідок чого стало базовим «материнським правом для майже всіх європейських правових систем, зокрема романо-германської системи права [2, c. 4].

Як відомо, рецепція римського приватного права розпочалася у ХІ-ХІІ ст. й охопила практично всю тогочасну Європу. У науці римського приватного права вчені-правознавці визначають два види рецепції римського права: пряму та опосередковану (похідну). Пряма рецепція римського права передбачає запозичення римських правових ідей і правових рішень із першоджерел; опосередкована (похідна) здійснюється не лише через запозичення римських першоджерел, а й через ті системи права, де рецепція відбулася раніше.

Опосередкована рецепція характерна для колишніх європейських країн, котрі в зв'язку з певни- ми обставинами виявилися на узбіччі загальних тенденцій розвитку європейського законодавства, що творилося внаслідок поєднання засад римських та національних.

Цілком слушно зауважив професор Е. Харитонов, що для визнання можливості рецепції римського приватного права в Україні, її типу і наслідків необхідно з'ясувати, до якого виду цивілізації належить українська культура. На українські землі римське право поширювалося двома шляхами: східним і західним. Східний шлях визначався через візантійське (канонічне) право («Номоканон») і через переробки світського (державного) права («Еклога», «Прохі- рон»), а західний - через маґдебурзьке (німецьке) право. Рецепція римського права на українських землях відбувалася опосередковано і виключати або абсолютизувати той чи інший шлях його поширення не можна.

Це був синтез правових положень, які позитивно впливали на розвиток руського (староукраїнського) права. У період раннього Середньовіччя Україна упродовж декількох століть була самостійною державою (Київська Русь), її загальна і правова культура були зорієнтовані на східноєвропейську цивілізацію, тобто візантійську.

У ІХ ст. Київська Русь мала розвинуті відносини з Візантією, коли було укладено кілька русько-візантійських договорів, що мали за мету поповнення та регламентацію порушеної війною 860 р. русько-візантійської торгівлі [1, c. 36-71]. У «Повісті минулих літ» збереглися тексти чотирьох русько-візантійських договорів 907- 971 рр., які містять норми міжнародного, кримінального та міжнарод- ного приватного права, що регулювали спадкування після смерті русів, отрі знаходилися на службі у візантійського імператора. У цих договорах є посилання як на норми візантійського права, так і «закони руські», що свідчить про взаємні контакти цих правових систем у той період.

Прийняття Християнства як державної релігії у 988 р. сприяло впливу на Київську Русь високорозвиненої візантійської культури, яка зазнала в Х-ХІ ст. нового ренесансу. Прийняття Християнства означа- ло не лише політичне й культурне зближення з Візантією, як і вибір майбутнього типу цивілізації [4, c. 18].

Найімовірніше, в Україні вплив римського права мав відбуватися за візантійським типом та на основі візантійських джерел права («Номоканон», «Еклога»). У ХІІ-XІІІ ст. склалися такі історичні умови, завдяки котрим Україна могла відійти від східноєвропейської та наблизитися до захід- ноєвропейської цивілізації.

Власне, такий процес мав місце. З утворенням Галицько-Волинської держави, особливо за короля Данила Галицького вдалося встановити і розвинути тісні контакти з Європою. У галузі політики спробу західної переорієнтації було зроблено галицько-волинським князем Данилом Галицьким, який вів активну боротьбу з золотоординським ярмом, захищаючи своїми володіннями Європу від агресії Золотої Орди.

Зусилля Данила Галицького належним чином були оцінені у католицькому світі і це сприяло визнанню української державності Західною Європою. Виявом міжнародного авторитету Галицько-Волинської держави було коронування князя Данила Галицького у 1253 р.

Ця подія засвідчила європейську орієнтацію зовнішньої політики Галицько-Волинської держави. З 1253 р. західноєвропейський вплив на Галицько-Волинську державу та її правову систему суттєво посилився. Трансформація Галицько-Волинської держави з князівства у королівство означала її при- єднання на рівних правах до західноєвропейської спільноти держав і певну інтегрованість у західноєвропейські правові системи. Безпе- речно, цей крок Риму був радше політичним, аніж правовим, оскільки Європі потрібен був захист від Золотої Орди, а Галицько-Волинська держава мала виконувати роль своєрідного щита.

Так чи інакше, але це мало місце, і Галицько-Волинська держава набула західноєвропейської моделі організації влади - Королівства, з усіма випливаючими з цього принципами й особливостями. Українські землі, які були складовою частиною і Польського королівства, і Великого князівства Литовського, безсумнівно, зазнава- ли європейського впливу. Проте існували відмінності. На українських землях в складі Польського королівства, зокрема, вплив західної традиції права був відчутнішим, аніж на українських землях у складі Великого князівства Литовського.

Це пояснюється тим, що політична і правова системи Польського королівства безпосередньо формували- ся під впливом західної політичної традиції та традиції права. Наголосимо, що галицькі українці в умовах перебування у складі Польського королівства, завдяки дотриманню власних історичних, культурних, державно-правових традицій та етнічних інтересів, зуміли зберегти себе від знищення.

Галицькі українці, особливо в селах, керувалися українським звичаєвим правом, їм вдалося вирішити складну пробле- му поєднання своїх і запозичених правових елементів, що вберегло тогочасну українську правову культуру. Інша ситуація виникла на українських землях у складі Великого князівства Литовського, в яких сформувалася своєрідна правова культура, відмінна від західної.

Приєднання Галичини до Польського королівства змушувало українців призвичаюватися до системи управління, що існувала на Заході Європи. Польське королівство часто було посередником у культурних зв'язках руського (українського) народу з народами західноєвропейсь- ких країн, відігравало роль моста між Україною і «справжнім Заходом» - території, через яку в Україну поширювалися ідеї гуманізму та реформації. Вплив цих зв'язків зумовлювався тими прогресивними гуманістичними й освітніми тенденціями, які знаменували розквіт епохи Відродження в тогочасній Європі. Галичина стала одним з перших регіонів України, що зазнала впливу європейських традицій в умовах Середньовіччя.

Вплив римського приватного права на розвиток цивільного права простежується упродовж Х-ХІХ ст. У першому писаному і основному джерелі права Київської Русь «Руській Правді» є чимало положень, які мають безсумнівну подібність до положень римського приватного права у його візантійській інтерпретації, а це засвідчує факт запозичення певної кількості норм та інститутів візантійського законодавства. Так, наприклад, ст. ХХІ «Руської Правди» передбачає: «Якщо кредитор буде вимагати своїх грошей з боржника, а останній заперечує, то позивач-кредитор закликає свідків. Якщо вони заприсяг- нуться у справедливості його вимог, хто дав позику, бере свої гроші і ще три гривні на додачу». Порівнюючи речове та зобов'язальне пра- во за «Руської Правдою» з римським (візантійським) правом, варто звернути увагу на подібність деяких рішень.

Насамперед, необхідно зазначити наявність норм, що регулюють як громадську (публічну), так і приватну власність. Причому головним об'єктом й іншому випадку є земля.

Разом з тим, в «Руській Правді» відносини власності урегульовано не так детально. Захищаються вони не настільки всебічно, до того ж часто за до- помогою штрафів. Ще більш цікавим, на думку Є. Харитонова і О. Ха- ритонової, є порівняння концепції регулювання спадкування, де помі- тним є вплив ідей «права Юстиніана» стосовно визначення видів спад- кування за законом тощо [4, c. 22].

Помітнішим і ширшим був вплив римського приватного права на цивільне законодавство пізніших часів. Насамперед це стосується Литовських статутів, котрі замінили «Руську Правду». Так, Статут 1566 р. структурою та багатьма положеннями схожий до Дигестів і Кодексу Юстиніана. Подібність стає ще більш помітною при ознайомленні з положеннями про вільне розпорядження маєтностями, сервітутними правами, нормами про купівлю-продаж, позику, заставу та ін.

Як правильно стверджують Є. Харитонов і О. Харитонова, у цьому випадку вже маємо справу з достатньо вираженою рецепцією римського права у формі сприйняття, головним чином, норм і правил останнього, адекватних до місцевих умов. Ще більше позначилось римське право на Литовському статуті 1588 р., в якому детально врегульовано приватну власність на землю, яка могла належати як поміщикам, так і селянам. Значну увагу приділено також договірному праву, цивільно-правовим деліктам. На відміну від давньоруського права, що досить широко допускало застосування усної форми укладення договору, статут 1588 р. встановлював як загальне правило дотриман- ня письмової форми угод. Крім того, в деяких випадках передбачалася реєстрація угоди в суді, укладення її у присутності свідків та ін.

Досить детально було врегульовано окремі види договорів [4, c. 23]. Укладачі Литовських статутів, ефективно рецепціюючи римське право, передбачили у них такий вид речового права як сервітути. Як відомо, джерелами Литовських статутів були «Руська Правда», поточне литов- ське законодавство і судова практика, положення римського, німець- кого, польського, а також звичаєвого права Литви, Польщі й Україні. Якщо німецьке та польське право того часу формувалося під значним впливом римського права, то можна вести мову й про рецепцію римсь- кого приватного права в Україні XІV-XVІ ст. Ця рецепція мала особ- ливості, оскільки здійснювалася через посередництво давньоруського права, а воно, як уже згадувалося, зазнало певного впливу візантійсь- кого (опосередковано - римського) права, та через німецьке й польське право, що зазнали впливу римського значно раніше.

Створення Української Козацько-Гетьманської держави (Війсь- ка Запорізького) симулювало розвиток права як вважливої її ознаки. У ході національно-визвольної війни українського народу 1648- 1657 рр. за звільнення з-під влади Речі Посполитої і створення своєї держави сформувалася власна правова система. Після укладення укра- їнсько-московського договору 1654 р., західна орієнтація України зменшилася, а Україну нерідко розглядали як частину Московського царства, такою, що значною мірою належить Сходу.

Суспільне і господарське життя у Козацько-Гетьманській державі регулювалося нормами звичаєвого права, Литовськими статутами, діяли окремі збір- ники магдебурзького права, нормативні акти гетьманського уряду (універсали, ордери, інструкції, декрети, грамоти, листи). Ці джерела права були різними за походженням, за змістом і формою, часто супе- речили одне одному, деякі джерела були значною мірою застарілими або дублювалися. Упродовж XVІІІ ст. було здійснено кілька спроб кодифікації права Козацько-Гетьманської держава. Однією з найвідо- міших кодифікацій українського права першої половини XVІІІ ст. бу- ли «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.).

Під час складання «Прав…» кодифікаційною комісією було використано Ли- товський статут, римські та німецькі джерела, польське законодавство, українське звичаєве право і судову практику. У 1743 р. комісія підпи- сала у Глухові і передала у Сенат на затвердження проект кодексу, але він не був затверджений, оскільки не відповідав політиці царського уряду, передбачав право на політичне самовизначення, мав деяку від- мінність від тогочасного російського законодавства, досконалу юри- дичну техніку, тому не отримав затвердження, хоча фактично застосо- вувався у судах Гетьманщини під час розгляду і вирішення цивільних та кримінальних справ, аж до поширення російської системи законо- давства. Вплив римського приватного права на зміст «Прав, за якими судиться малоросійський народ» виявився у розділах про володіння, право власності й сервітути, в правовому режимі рухомих та нерухо- мих речей, первісних і похідних способах набуття власності, захисті права власності шляхом віндикаційного позову, в положеннях зо- бов'язального права. Значний вплив римського приватного права простежується у «Зібранні малоросійських прав» 1807 р

Після буржуазно-демократичної революції 1917 р. в Росії і утво- рення Української СРР, засади розвитку права, всі правові рішення визначала радянська доктрина. Перші роки радянської влади в Україні характерні скасування існуючої системи майнових відносин та регулюючої їх системи права, відмовою від приватної власності.

Рецепція римського приватного права була заборонена, «вождь світового проле- таріату» В. Ленін наголошував, що нова влада не визнає нічого прива- тного; все у сфері господарства є публічно-правовим, а не приватним. У ході кодифікації цивільного законодавства УРСР була мож- ливість використання цивільних кодексів європейських країн у формі зразків законодавчих рішень.

Проте і ця можливість була перекрита вказівками В. Леніна про необхідність боротися з політикою пристосування до Європи, створити нове цивільне право, нове ставлення до цивільних угод та ін. Такі ж вказівки й зауваження були дані стосовно Цивільного кодексу РРФСР 1922 р. Підготовка Цивільного кодексу УРСР здійснювалася в тих самих умовах і в той самий час, отож вони були орієнтиром і для тих, хто готував проект ЦК УРСР.

Незважаючи на все це, перший Цивільний кодекс УРСР, регулюючи відносини в суспільстві, яке заперечувало існування приватного права в принципі, водночас у деяких своїх статтях все-таки відображав вплив «буржуаз- ного» приватного законодавства, зрештою, як і російський. В одному зі своїх виступів Голова Верховного суду РРСФСР П. Стучка зазначав: «По суті, наш Цивільний кодекс є не що інше, як ті форми буржуазно- го цивільного права, створені близько двох тисяч років тому». Але це було наслідком прихованого впливу римського приватного права, ви- користання досконалих положень та конструкцій, відомих з римського приватного права [2, c. 30].

Вплив окремих положень та ідей римського приватного права спостерігався й під час другої кодифікації українського радянського цивільного права в 1961-1963 рр. На початку 90-х років ХХ ст. відбувся поступовий поворот у ставленні вітчизняних цивілістів до римського права - від негативного до позитивного, тобто більш виваженого, аналітичного. З'являються публікації, присвячені іншим системам права власності, нові підходи до оцінки відносин власності. А Празький 1989 р. колоквіум «Загаль- ноєвропейський дім - уявлення і перспективи» започаткував дослі- дження у галузі міжнародного приватного права й публічного права в СРСР та ін.

Нові дослідження і підходи вимагали сучасної методології досліджень, модерного мислення, що зумовило звернення до теорети- чних надбань європейської цивілізації в галузі права. Виникла потреба методологічного розроблення ідеї про необхідність звернення до зага- льнолюдських цінностей, і це засвідчило про початок орієнтації на рецепцію надбань попередніх цивілізацій, зокрема на рецепцію римсь- кого приватного права.

Після проголошення 24 серпня 1991 р. України як незалежної держави, постало питання про формування власної національної пра- вової системи. Україна, використовуючи історичний досвід державотворення і правотворення, розбудовуючи власну державу, зберігаючи добросусідські відносини з народами колишнього Союзу РСР, поступово стала інтегруватися в європейську спільноту як її повноправний член. У прийнятих законах та інших нормативно-правових актах Україна повертається до гуманістичних та правових загальнолюдських цін- ностей: правового забезпечення суверенітету особи, встановлення га- рантій її прав; зрівняння правового становища особи й держави; ство- рення умов, за котрих особа може вільно розпоряджатися своїми пра- вами, крім випадків, прямо передбачених у законі. Спостерігається часткова, проте вже не латентна, рецепція та вплив римського приватного права на розвиток сучасного, зокрема цивільного права України. Це виявляється у визнанні права приватної власності й розширенні кола речових прав та прав учасників договірних відносин, їхньої приватної ініціативи, вільного розсуду під час укладання договорів тощо. Відповідь на низку інших концептуальних запитань дало прийняття Цивільного кодексу України (2003 р.). Вчені-правники справедливо зазначають, що новий Цивільний кодекс став найповнішим ви- явом захисту прав осіб - і фізичних і юридичних осіб, охопив правове регулювання всіх майнових ринкових відносин, у тому числі пов'я- заних з підприємництвом. Висновок. Відчувається, що авторів Цивільного кодексу Украї- ни привабила романо-германська правова система, до якої наближена українська сучасна правова система, хоч вона має певні особливості. Творці Цивільного кодексу України вивчали й інші діючі цивільні ко- декси західноєвропейських держав і використали все цінне, що увійш- ло до скарбниці світової цивілістики. Зрозуміла також доцільність ви- користання ідей та модернізованих положень римського приватного права, що є першоджерелом більшості західних кодифікацій.

2. РОЗВИТОК ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

2.1 Розвиток цивілістичної доктрини України з 1917-1962 рр

Найбільш помітно радянська цивільно-правова доктрина в Укрїні знайшла прояв у відмові від визнання поділу права на приватне і публічне, а відтак -- у відмові від самого приватного права.Це знайшло помітне відображення і в історії розробки та приняття цивільних кодексів. Боротьба різних підходів, стара і нова цивілістична концепції, зокрема, позначилися на принципах і змісті Цивільного Кодексу УСРР 1922 р. і розвитку цивілістичної думки подальших років.

Цивільний кодекс УСРР 1922 р.Підготовка проекту ЦК УСРР 1922 р. відбувалася в умовах і на засадах, загальних для більшості тодішніх радянських республік. Тому, природно, що вказівки і зауваження В.І. Леніна відносно ЦК РРФСР слугували орієнтиром і для розробників проекту ЦК УСРР (Української Соціалістичної Радянської Республіки).Принципово важливим було положення про зосередження в руках радянської держави основних знарядь і засобів виробництва, встановлення жорсткого державного контролю над торговим обігом тощо, зрештою -- відмова від основних принципів приватного права [8, c.56].

Характерні в цьому плані зауваження Леніна на адресу Народного комісаріату юстиції РРФСР -- ми нічого "приватного" не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правове, а не приватне. Ми допускаємо капіталізм тільки державний. Звідси -- розширити застосування державного втручання в "приватноправові відносини", розширити право держави скасовувати "приватні" договори, застосувувати не "цивільні правовідносини", а нашу революційну правсвідомість

.Автори проекту ЦК до цих вказівок прислухалися, однак часи одностайного схвалення ще не настали і Раднарком, всупереч пропозиціям Леніна, виключив з проекту ЦК згадку про право дежави втручатися в приватноправові відносини. Проте, в кінцевому підсумку, вказівку було виконано. ЦК РРФСР, прийнятий 31 жовтня1922 р., був введений в дію з 1 січня 1923 р.

Він став зразком для ЦК УСРР, який обговорювався і був затверджений із запізненням приблизно на місяць -- 16 грудня 1922 р., введений в дію з 1 лютого1923 р.ЦК УСРР 1922 р. був схожий на ЦК РРФСР не тільки ідеологічною й методологічною основою, але також структурою і змістом.

Як перший, так і другий складаються з однакових розділів: "Загальна частина", "Речове право", "Зобов'язальне право", "Спадкове право". Кількість статей також практично співпадає: 435 статей у ЦК УСРР і 436 -- у ЦК РРФСР. Не відрізнялася структура розділів та їхні назви.Загальна частина містила норми, присвячені суб'єктам, об'єтам права, угодам як основному засобу встановлення, зміни або припинення цивільних правовідносин, позовній давності [15, c.34]

Суб'єктами цивільного права визнавалися як фізичні особи, так і організації (юридичні особи). Цивільну правоздатність могли мати неначе всі фізичні особи, однак ст.ст. 1 і 4 містили можливість обмеження "по суду в правах". У інтерпретації одного з редакторів ЦК РРФСР А.Г. Гойхбарга це означало, що правоздатність є лише умовно наданою здатністю, обмеження якої можлива не тільки в загальній формі законодавцем, але і в окремих випадках цивільним судом -- в силу ст. 1 ЦК.

Як зазначав П.І. Стучка, вся радянська наука цивільного права ґрунтується на ст. 1 і ст. 4" .Об'єктами цивільних прав могло бути лише майно, не вилучене з цивільного обігу (ст. 20). При цьому перелік вилученого з обігу майна був досить значним. До нього, зокрема, належали: промислові, транспортні та інші підприємства в цілому; обладнання промислових підприємств, рухомий склад залізниць, морські та річкові судна і літальні апарати; споруди комунальні; будови тощо (ст. 22).

Значну увагу було приділено регламентації угод, котрі визначлися як дії, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин (ст. 26). Могли бути угоди односторонніми або взаємними (взаємні угоди -- договори).

Кодекс детально регламентував умови укладення, форму угод і наслідки визнання їх недійсними.Правила, встановлені відносно позовної давності, були типовими для всіх, однак для державних, кооперативних і суспільних підпрємств і організацій передбачався ряд винятків -- ст. 44 та ін.Розділ "Речове право" включав норми, присвячені праву власності, праву забудови і заставі [12, c.113].

Стаття 52 згадувала про власність: державну (націоналізовану та муніципалізовану), кооперативну, приватну. У відповідності зі ст. 54 предметом приватної власності могло бути всіляке майно, не вилучене з приватного обігу.Для захисту права власності передбачався віндикаційний позов (ст.ст. 59--60).

При цьому діяло виключення із загального правила: колишні власники, майно яких було експропрійоване на основі революційного права або взагалі перейшло у володіння трудящих до 24 серпня 1922 р., не мали права вимагати повернення цього майна (примітка до ст. 59). Таким чином, незалежно від наявності "правових" основ позбавлення майна в перші роки радянської влди, колишні власники не мали шансів повернути його. Натомість для захисту права державної власності застосовувалася нічим не обмежена віндикація (ст. 60).

При цьому необмежена віндикація (для обмеженого кола суб'єктів) обґрунтовувалася сентенцією знехтуваного римського права -- "де я (власник) знаходжу свою річ, там я її віндикую (відбираю)" (С. Ландкоф).Крім права власності, ЦК передбачав право забудови і застави майна, що були за своєю суттю правами на чужі речі.Право забудови визначалося як право зведення на державній землі будови і користування нею разом із земельною ділянкою протягом обумовленого терміну (ст.ст. 71--84).

Пізніше ці статті були скасовані, а замість них введено ряд норм, що закріпляли право безстрокового користування земельними ділянками для зведення на них будівель на праві власності житлово-будівельного кооперативу.Застава майна не могла не бути обмеженою в зв'язку із звуженням кола об'єктів приватних прав.

Тому іпотека не передбачалася. Існував також ряд обмежень щодо предмета застави (ст. 87). Поза цими обмеженнями право застави було досить типове: допускалася застава внаслідок договору або спеціальної вказівки закону, можливою була перезастава, окремо обумовлювалась застава боргових вимог, будівель, морських торговельних судів, товару в обігу тощо. Зазвичай, заставлене майно передавалося заставодержателю. Винятки із загального правила було зроблене для будівель, а також інших випадків, передбачених угодою сторін (ст. 92) [14, c.56].

Слід зазначити, що застана будівель дещо нагадувала (за зовнішніми ознаками) іпотеку, однак остання, як зазначалося, принципово не допускалася у радянському цивільному обігу.Розділ "Зобов'язальне право" складався з 13 розділів (глав), однак фактично норми його були згруповано у 4 нерівноцінних за об'ємом блоки: загальні положення (гл. І); зобов'язання, що виникають з договорів (глави 11--XI); зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення (гл. XII); зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння іншому шкоди (гл. XIII).У свою чергу договірні зобов'язання мали свою "загальну" і "спеціальну" частини. Цікаво зазначити, що структура і методологія цього розділу ЦК УСРР (як і інших радянських цивільних кодексів) нагадували книгу II Німецького цивільного кодексу. Багато загального було і у їхньому змісті.

Зобов'язання визначалося як відношення, внаслідок якого одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) певної дії, зокрема, передачі речей або сплати грошей, або утримання від дій (ст. 107).Особлива увага приділялася договірним зобов'язанням. Відповідно до ст. 130 договір визнавався укладеним, якщо сторони дійшли згоди з усіх істотних його пунктів. У зв'язку з цим пропонувався перелік таких пунктів: предмет договору, ціна, термін, а також всі ті пункти, щодо яких за попередньою заявою однієї зі сторін має бути досягнута угода. Детально визначався порядок укладення договорів і момент виникнення договірних зобов'язань.Як засоби забезпечення договірних зобов'язань у гл. II цього розділу Кодексу були названі неустойка (ст.ст. 141 -- 142) і завдаток (ст. 143).

Звертає на себе увагу подібність цього рішення до того, що мало місце у Німецькому цивільному кодексі: норми про заставу -- це "Речове право", завдаток і неустойка -- "Зобов'язальне право" (загальні положення зобов'язального права), порука названа в числі окремих видів договорів. Аналогічним є і зміст відповідних норм (з поправкою на "конспективність" ЦК УСРР).Серед окремих видів договорів названі: майновий найом, купівля- продаж, міна, позика, підряд, порука, доручення (сюди ж віднесені норми про довіреність), комісія (норми про неї включені були до ЦК спеціальним законом від 16 жовтня 1925 р.), товариства, страхування [14, c.45].

Вельми оригінальним був підхід до регулювання товариства. Кодекс передбачав існування декількох їх видів: простого товариства, повного товариства, товариства на вірі, товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерного товариства (пайового товариства) -- ст.ст. 276--366. Просте товариство являло собою звичайний договір товариства, відомий ще римському і пізнішим системам права (див., наприклад, параграфи 705--740 Німецького цивільного кодексу). Інші його види, згадані в ЦК, є юридичними особами ("господарськими товариствами" -- якщо користуватися сучасною термінологією).

Слід звернути увагу на деякі відмінності тодішньої класифікації товариств від сьогоднішньої. Так, товариство на вірі тепер називається "командитне товариство", товариство з обмеженою відповідальністю -- зараз "товариство з додатковою відповідальністю", категорія "акціонерне товариство" охоплювало поняття власне акціонерного товариства і товариства з обмеженою відповідальністю в теперішньому їх тлумачення українським законодавством. Проте, досить скоро потреба Радянської держави в господарських товариствах відпала взагалі; норми, присвячені ним, вже являли навіть не теоретичний, а швидше -- історичний інтерес.

Деяке значення зберегли лише акціонерні товариства. Діяли вони на основі не норм ЦК, а відповідно до Положення про акціонерні товариства від 17 серпня 1927 р,, могли створюватися тільки державними організаціями, установами або підприємствами і застсовувалися, в основному, для діяльності за кордоном, "в країнах народної демократії" .Останній розділ ЦК був присвячений питанням спадкового права [22, c.117].

Тут слід мати на увазі, що декретом від 11 березня 1919 р. спадкування було скасоване взагалі, а потім декретом від 21 березня того ж року відновлено, але з істотними обмеженнями розміру спадщини (суми), кола спадкоємців і обсягу прав, що передаються у спадок (спадкове майно переходило до спадкоємців у користуваня, а не у власність).

ЦК більш ліберально підходив до розв'язання цих питань, передбачивши, що майно переходить (може перейти) до спадкоємців на праві власності, якщо наявні дві умови: 1) сума спадщини не перевищує 10 тис. крб.; 2) спадкоємцями є дружина (чоловік), діти, онуки, праонуки, всиновлені та інші особи, які є непрацездатними і знаходилися на утриманні того, хто помер, не менше 1 року до дня смерті. Поступово можливості спадкування були дещо розширені: скасовано граничний розмір спадщини, розширено коло спадкоємців за законом і можливість розпорядитися майном на випадок смерті шляхом заповіту [11, c.75].

У кінцевому підсумку, спадкове право виглядало таким чином: спадкування було можливе як за законом, так і за заповітом; діяло правило про певну свободу заповідальних розпоряджень (але з обмеженням кола спадкоємців за заповітом вимогою дотримання умов їх вибору, а також обов'язковою часткою).

Спадкоємцями за законом могли бути 3 черги родичів:1 -- діти (в тому числі всиновлені), дружина, непрацездатні батьки;2 -- працездатні батьки;3 -- брати і сестри померлого.Кожна попередня черга усувала від спадкування наступну, Онукн і правнуки спадкували по праву представлення (ст. 418 ЦК).Заповіт мав бути підписаний заповідачем, а коли він був неписьменними -- рукоприкладчиком [ [42, c.78].

2.2 Розвиток цивільного права з 1962 до незалежності України

ЦК УРСР 1963 р.ЦК УРСР був прийнятий 18 липня 1963 р. і введений в дію з 1 січня 1964 р.ЦК складався з преамбули і 8 розділів, що містять 572 статті. Назви розділів: І - "Загальні положення"; II -- "Право власності"; ЦІ -- "Зобов'язальне право"; IV -- "Авторське право"; V -- "Право на відкриття"; VI -- "Винахідницьке право"; VII -- "Спадкове право"; VIII -- "Правоздатність іноземців і осіб без громадянства. Застосування цивільних законів іноземних держав, міжнародних договорів і угод".Говорячи про найбільш характерні моменти, що відрізняють цей Кодекс від раніше чинного ЦК УСРР 1922 р., насамперед, варто назвати такі:

1) за своєю структурою ЦК 1963 р. помітно відійшов від пан- дектної системи. В ньому немає норм, шо регулюють сімейні відносини, але передбачені розділи, присвячені авторському і винахідницькому праву;

2) розділ II називається "Право власності", а не "Речове право", як раніше. Це відображає тенденцію до скорочення числа речових прав. Серед видів власності не згадується приватна власність [15, c.123];

3) значно розширений перелік зобов'язань. Зокрема, з'явилися розділи про поставку, контрактацію, позику, підряд на капітальне будівництво, розрахункові і кредитні відносини, довічне утримання, рятування соціалістичного майна та ін.;

4) стався перерозподіл матеріалу всередині розділів і між розділами. Так, норми про довіреність із розділу щодо зобов'язального права були перенесені в розділ "Загальні положення", порука -- з договірних зобов'язань була переміщена у розділ 16, присвячений забезпеченню виконання зобов'язань, разом з нормами про заставу, що знаходилися серед речових прав;

5) були оновлені, відредаговані і узгоджені положення низки статей ЦК. Крім того, усі вони, очевидно, за прикладом Німецького цивільного кодексу отримали найменування, які треба враховувати при тлумаченні відповідної норми.

Однак найбільш істотні зміни сталися в змісті і спрямованості норм.Розділ І містить загальні положення про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, здійснення цивільних прав і їх захист, про суб'єктів права, представництво, довіреність, позовну давність.У цьому розділі нарівні з лібералізацією деяких норм (наприклад, частковим закріпленням у ст. 4 принципу, відомого ще римському праву, -- "дозволено все, що не заборонено законом"), були посилені засоби обмеження ініціативи і самостійності учасників цивільних правовідносин. [9, c.4]

Так, ст. 5 ЦК 1963 р. більш жорстко визначала наслідки зловживання правом, передбачаючи, що цивільні права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони "здійснюються усупереч призначенню цих прав у соціалістичному суспільстві в період будівництва комунізму". При цьому від фізичних осіб і організацій вимагалося не тільки дотримання законів, але і повага до "правил соціалістичного співжиття і моральних принципів суспільства, що будує комунізм".Істотною новелою у сфері захисту цивільних прав була ст. 7, що передбачала можливість цивільно-правового захисту честі і гідності фізичних осіб і організацій.Суб'єктами цивільних правовідносин Кодекс визнає фізичних осіб і організації -- юридичні особи.

Держава не згадується спеціально як суб'єкт цивільно-правових відносин, але такий її статус випливає зі змісту окремих норм (наприклад, про право власності, про спадкування та ін.).ЦК 1963 р. повніше і точніше, ніж попередній Кодекс, визначив поняття юридичної особи [72, c.316].

Разом з тим, не визначене співвідношення понять "організація", "підприємство", "установа", якими оперує законодавець; немає і самого визначення цих категорій.Кодекс не містить норм, спеціально присвячених визначенню об'єктів права. Значна частина їх розміщена в тих або інших розділах розділу "Право власності". Зате в "Загальних положеннях" значна увага приділена угодам (правочинам). Більш детально регламентована форма правочинів, а також підстави і наслідки визнання їх недійсними.Крім того, розділ І доповнений положеннями про представництво і довіреність.

Розділ II "Право власності" характерний для "законодавства країни, що побудувала соціалізм і що перейшла до поступового будівництва комуністичного суспільства".По-перше, право власності закріплене як єдине, офіційно визнане речове право [12, c.319].

Хоч в літературі була висловлена точка зору (А. Венедиктов) про те, що до речових прав належить також право оперативного управління, помітного поширення вона не отримала. Можливо тому, що співвідношення власності і "оперативного управління" за характером, скоріше, адміністративні, ніж цивільно- правові.

По-друге, в зв'язку з ліквідацією приватної власності, змінами економічного ладу, прийняттям нової Конституції СРСР, змінилася класифікація форм власності. Кодекс виходив із існування соціалістичної власності і особистої власності фізичних осіб на майно, призначене для задоволення їх матеріальних і культурних потреб (ст.ст. 87, 88 ЦК).Детальніше врегульовані питання, пов'язані зі здійсненням права спільної власності. приватний право цивільний

Передбачено, що спільна власність може бути частковою (із заздалегідь визначеними частками) і сумісною (без попереднього визначення часток, котрі, однак, припускаються однаковими). Спеціальні норми присвячені регулюванню виникнення і припинення права власності, моменту його виникнення, розподілу ризику випадкової загибелі тощо.Для захисту права власності передбачено, насамперед, віндика-ційний позов [6, c.134].

Тут привілеї держави з віндикації її майна були доповнені аналогічними привілеями для колгоспів, інших кооперативних і громадських організацій (ст. 146). Норми зобов'язального права складають головну частину змісту цивільних кодексів колишніх союзних республік, в тому числі і ЦК 1963 р., де зобов'язанням присвячена 321 стаття із 572.Розділ ЦІ "Зобов'язальне право" складається з 2 частин. У першій регулюються загальні положення щодо зобов'язань -- дається їхнє визначення, названі (у відсильній нормі ст. 151 ЦК) підстави виникнення, вказані вимоги до виконання зобов'язань.Загалом, положення зобов'язального права досить традиційні. Найбільш істотними є новели щодо засобів забезпечення зобов'язань (виділених і об'єднаних в окремий розділ), а також визначення умов відповідальності за порушення зобов'язань [5, c.34].

Якщо говорити про загальні тенденції, то потрібно зазначити особливу увагу законодавця до такого засобу забезпечення, як штраф (неустойка). Тепер вона може бути не тільки договірною, але й слідувати безпосередньо із закону (причому сфера застосування останньої неухильно розширяється). Регулювання застави, навпаки, не дуже детальне. Зокрема не згадуються деякі види застави, що існували раніше (застава права забудови, застава права вимоги), не йдеться про перезаставу тощо.

З'явився також новий засіб забезпечення зобов'язань -- гарантія, що є по суті, порукою, але у відносинах між соціалістичними організаціями (ст. 196).На відміну від ЦК УСРР 1922 р., де вина не фігурувала як умова відповідальності за порушення зобов'язань, ст. 209 ЦК 1963 р. встановлювала, що особа, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином, несе майнову відповідальність лише за наявності вини (умислу або необережності), крім випадків, передбачених законом або договором.

Таким чином, був закріплений принцип відповідальності "за вину з винятками".Окремим видам зобов'язань присвячена друга частина цього розділу. З численних можливих варіантів побудови системи зобов'язань законодавець обрав структуру, що нагадує Цивільний кодекс Франції 1804 р.:1) договірні зобов'язання (купівля-продаж, дарування, поставка, контрактація, майновий найм, найм житлового приміщення, безоплатне користування майном, підряд, підряд на капітальне будівництво, перевезення, державне страхування, позика, розрахункові і кредитні відносини, доручення, комісія, зберігання, довічне утримання, сумісна діяльність);2) начебто договірні зобов'язання, тобто зобов'язання, що виникають з односторонніх дій (оголошення конкурсу);3) зобов'язання із правопорушень (внаслідок заподіяння шкоди);4) зобов'язання із начебто правопорушень (внаслідок придбання або зберігання майна без достатніх підстав [12, c.56].

Розділ I V -- "Авторське право", як і два наступних -- "Право на відкриття" і "Винахідницьке право", є новелами ЦК, У ЦК УСРР 1922 р. такі види відносин не згадувалися взагалі. Вони входили в сферу правового регулювання спеціального законодавства -- Закону УРСР від 6 лютого 1929 р. "Про авторське право", створеного на базі "Основ авторського права" -- Закону СРСР від 11 травня 1928 р.

Таке рішення було не дуже вдалим, і при другій кодифікації цивільного законодавства становище виправили. При цьому принципові рішення зазначених актів значною мірою були перенесені у ЦК 1963 р. Це стосується визначення авторського права, його суб'єктів, обсягу їхніх прав, змісту авторських договорів тощо.

Внаслідок неодноразових змін і доповнень (особливо, після приєднання СРСР до Всесвітньої конвенції про авторське право) багато з положень цього розділу стали істотно відрізнятися від початкової редакції, а в процесі подальшого оновлення законодавства втратили силу. Останнє стосується і права на відкриття та винахідницького права.Серед новел спадкового права (розділ VII) варто згадати: встановлення черг спадкування за законом із рівністю часток спадкоємців однієї черги (ст.ст. 529, 530), визначення порядку спадкування непрацездатними утриманцями, усиновленими і усиновителями (ст.ст. 531, 532), розширення права розпорядження майном шляхом заповіту з обмеженням його тільки правом на обов'язкову частку (ст. 535).

Передбачено, що заповіт має складатися у нотаріальній формі, однак при цьому значно розширене коло випадків, коли прості письмові заповіти прирівнюються до нотаріально посвідчених (ст. 542). Поміж заповідальних розпоряджень названі заповідальний відказ (легат) -- ст. 538, підпризначення спадкоємця (спадкова субституція) -- ст. 536, покладання на спадкоємця виконання дій для загальнокорисної мети -- ст. 540, покладання на спадкоємця обов'язку надання іншій особі права довічного користування будинком -- ст. 539 [23, c.48].

Що ж до права власності то тут необхідно зазначити, що у ХХ ст. розвиток права власності характеризується відмовою або ж обмеженням приватної власності. В Україні радянського періоду, як і в інших республік- ках колишнього СРСР, основною правовою формою на- самперед індивідуального привласнення благ був ітитут не приватної, а особистої власності.

Після Жовтневої революції 1917 р. та з поширенням режиму соціаліс- тичної власності на знаряддя праці та засоби вироб- ництва відбулося насильницьке знищення зароджених в Росії та інших республіках колишнього СРСР відносин капіталістичної приватної власності. Особиста влас- ність передбачала індивідуальну форму присвоєння результатів своєї праці лише з метою задоволення особистих потреб. Таким чином, у всіх законодавчих актах дозволялося мати в особистій власності лише предмети вжитку, особистого споживання, комфорту і підсобного домашнього господарства, жилий будинок і трудові за- ощадження [16, с. 338].

Так, Цивільний кодекс 1922 р. значно обмежував коло об'єктів права власності. Зокрема, земля проголошувалась надбанням держави і не могла бути предме- том цивільного обороту. Володіння нею допускалося виключно на праві користування. Правовий режим спільної власності регулювався статтями 61-65 ЦК 1922 р.

Однак відносини спільної часткової власності ще не знайшли свого закріплення в ЦК УРСР 1922 р. В ЦК УРСР 1963 р. детальніше, порівняно із ЦК УРСР 1922 р., врегульовано відносини спільної власності.

Вперше у статтях 112-119 ЦК УРСР 1963 р. було закріплене правове регулювання відносин спільної часткової власності. Зміст вищезазначених статей свідчить про те, що радянське цивільне законодавство обмежувало можливість створення права спільної власності та не передбачало існування права спільної часткової власності між громадянами та організаціями чи іншими суб'єктами.

3. РОЗВИТОК ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

3.1 Початок зміни парадигми цивільного права

На початку 90-х років минулого століття цивілісти зосередили свої зусилля передусім на з'ясуванні суті природного приватного права (морального закону), що лежить в основі західних кодифікацій. Вирішення цього серйозного теоре- тичного питання зумовлювало напрям подальшого розвитку приватного права України в новому столітті. У сучасному світі відбувся справжній ренесанс ідеї природного права, про що свідчить зміст права ЄС, діяльність Ради Європи та Європей ського суду з прав людини. Українське право, Конституція України також не залишилися осторонь ідеї природного права.

Так, у ст. 8 Конституції України закріплено принцип верховенства права, під яким маються на увазі приписи природного права (про це йтиметься далі). Якщо подивитися на історію правової думки, то можна відмітити декілька «хвиль» природного права, коли школа природного права отримувала переконливу перемогу над позитивізмом. Сучасний спалах природного права пов'язаний із концепцію природних прав людини, яка закріпилася у колективній правосвідомості після Другої світової війни, коли людство зрозуміло, що позитивне право не є дієвою гарантією захисту прав людини від жахів війни та свавілля з боку держави [1].

Разом із тим з історії нашої країни ми можемо бачити, що намагання втиснути розмаїття соціального життя у лещата публічного права, поставити громадянське суспільство під жорсткий контроль держави є шляхом до соціального й економічного колапсу, як сказав би відомий австро-американський економіст і мислитель Ф. Гаєк, є шляхом до рабства. Що, власне, й відбулося у колишньому СРСР, коли замість приватноправових механізмів координації держава спиралася на публічно-правові механізми субординації в процесі регулювання суспільних відносин. Проте, незважаючи на цей прикрий історичний досвід, сучасна школа господарського права за допомогою ГК України фактично намагається звузити сферу свободи, сферу приватного права, оскільки сама концепція господарського права, так само як колись більшовики, нічого приватного в економіці не визнає.

Говорячи про «змішаний», «публічно-приватний» характер так званих «господарських відносин», вони насправді віддають перевагу не принципам свободи і рівності, які властиві приватному праву, а принципу ієрархії та субординації, що властивий публічному праву. Треба чітко усвідомлювати, що концепція господарського права є юридичним інструментом неототалітаризму.

Так, основні принципи приватного права (справедливість, розумність тощо), які закріплені в новому ЦК України, є саме принципами природного права, на яких базується структура позитивного права. Якщо джерелом позитивного права є воля законодавця, воля держави, вті- лена в законодавстві, то джерелом природного права є Природа, Бог, їх закони, які ми пізнаємо через приватноправові договори, звичаї та інші природні інструменти (наприклад, нашу совість) [20, c.123]. Важливо зазначити, що існування договору та звичаю як джерела приватного права є яскравим свідченням того, що не тільки держава є центром нормотворення, а й людина як частина природи є провідником і виразником природного приватного права. Варто спеціально наголосити на тому, що концептуально ЦК України розроблявся на основі природно-пра- вових теорій, згідно з якими закони держави не регулюють відносини, а здебільшого прагнуть наблизитися (збігтися) до конфігурації правовідно- шення, що походить безпосередньо від «Космосу», «Бога», «Розуму» чи «Логосу».

Що стосується цього, то серед багатьох відповідних його поло- жень найвидатнішою є ст. 3 ЦК України, в якій записано, що загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість свавільного втручан- ня у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність. Принципи природного приватного права. Перелічені загальні засади або принципи не становлять вичерпного їх переліку та покривають різні за обсягом масиви приватних відносин. Попри це ст. 3 ЦК України має ключове значення у сучасній приватноправовій системі, включаючи праворозуміння, законотворення, правозастосування тощо. Закріплення загальних засад цивільного законодавства у ЦК України свідчить перш за все про підтвердження законодавцем «першоджерела» цивільного законодавства, яким виступає природне право, що визначає поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права (під останнім розуміються норми цивільного законодавства та міжнародних договорів України).

Перелічені у ст. 3 ЦК України принципи за своєю природою є приписами природного права. Їх природно-правовий характер не втрачається і у разі їх оформлення у позитивному праві. По-перше, зміст цих принципів не може виводитися лише з положень позитивного права. По-друге, обмеження, встановлені законом щодо дії цих принципів, мають відповідати критеріям природного права, а саме: розумності, суспільній необхідності, пропорційності тощо. Велике значення для функціонування всієї системи приватного права має об'єктивізація принципів справедливості, добросовісності та розумності [2].