Процеси формування та функціонування соціальної держави

І. Одна з перших спроб такої класифікації належить американським дослідникам Г. Віленському і Ч. Лебо, які виділили «інституціональну» і «залишкову» моделі розглядуваної держави. За першої моделі перерозподіл матеріальних благ вважається функцією, котра органічно властива державі загального добробуту. За другої ж - такий перерозподіл слугує начебто надзвичайним заходом. Це означає, що «залишкова» модель передбачає надання державної підтримки особі лише у разі, коли індивідуальні потреби не можуть бути задоволені іншими соціальними інститутами, зокрема, сім'єю, громадою, благочинними фондами. За такого підходу фінансова допомога і соціальні послуги покладають на їх одержувачів певні зобов'язання у вигляді, наприклад, залучення їх до виконання «громадських робіт» (у разі отримання допомоги у зв'язку з безробіттям). Принцип «залишковості соціального добробуту» характеризується ще й тим, що державна підтримка повинна здійснюватися на короткостроковій основі (тільки у критичній ситуації) і припинятися, коли людина або сім'я знову зможуть піклуватися про себе самостійно [200,с.66].

У соціальній державі «інституціональної» моделі реалізація програм соціального добробуту розглядається як природна, узаконена функція сучасного індустріального суспільства, спрямована на надання людині можливості самореалізуватися. При цьому на одержувачів соціального забезпечення не наклеюється ярлик невдах, що характерно для «залишкової» моделі. Прихильники «інституціональної» моделі соціального добробуту вважають, що труднощі, які виникають у житті окремої людини, породжуються суспільством і державою. А відтак, останні повинні взяти на себе відповідальність за удосконалення соціальних інститутів, що мають важливе значення для всебічного розвитку кожної особи [200, c.66].

Отже, принципова відмінність між двома описаними моделями соціальної держави полягає в основному у різних масштабах державного втручання в соціально-економічну сферу. Так, у «залишковій» моделі заходи «держави добробуту» спрямовані вибірково, на найбідніші прошарки населення, за наявності доволі слабко вираженої прогресії податків, у той час як у державі «інституціональної» моделі державні заходи допомоги охоплюють значно ширше коло людей і здійснюються за рахунок податків, які стягуються на основі доволі високої прогресії [36, с.17].

Існування певної форми держави загального добробуту у розвинутих країнах визнається в сучасних умовах більшістю існуючих політичних сил. Докорінно заперечують її можливість лише прихильники доктрини свободи волі - лібертаріанці, для яких така держава уособлює порушення прав тих, хто має сплачувати податки для забезпечення її функціонування. Відтак, предметом суперечки між представниками різних політичних сил є, власне, лише вибір форми (моделі) соціально орієнтованої держави. Каменем спотикання в цій суперечці є те, чи слід розглядати таку державу як механізм забезпечення соціальної безпеки шляхом встановлення мінімального рівня загального добробуту, нижче якого нікому не дозволяється опускатися, чи як механізм перерозподілу багатства між багатими та бідними, що сприяє досягненню більшої рівності в суспільстві. Ці різні підходи яскраво відображають лінію розмежування між традиційним лібералізмом та соціал-демократизмом [59, с.107]. І зводяться вони, на нашу думку, насамперед до вибору між «залишковою» та «інституціональною» моделями держави добробуту.

Засадами ліберальної (від лат. liberalis - «вільний») ідеології, на основі яких згодом постали і її пізніші течії, а також виникли консервативні й радикальні відгалуження, є пріоритет свободи особи перед владою, секуляризація політики, підтримка таких складових держави і таких принципів права, які б обмежували державну владу і надавали би більше прав громадянам, а не державі. Звідси логічно випливало обстоювання лібералами принципу laissez-faire (невтручання держави). Проте наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття ситуація змінюється у зв'язку з появою в Англії нової течії соціального лібералізму, представленого Т.Г. Гріном і Л.Т. Гобгаузом, та нової політико-економічної теорії Дж.М. Кейнса, а в США - «прогресивних» реформаторів, чиї позиції окреслили такі дослідники, як Г. Кроулі і Дж. Дьюї. Ці мислителі відкидали крайній індивідуалізм деяких лібералів ХІХ століття і намагалися узгодити особисту свободу із визнанням тієї міри, до якої саме суспільство й держава - а не окремі особи - є відповідальними за добробут людства, зокрема за матеріальне забезпечення бідних і створення для них можливостей отримання освіти [59, с.107]. Відтак, місце концепції держави - «нічного сторожа» поступово починає займати ідея «держави добробуту» (у «залишковій» її моделі).

Сучасний лібералізм (або, точніше кажучи, неолібералізм) вбачає головну мету соціальної політики держави у тому, щоб створити сприятливі умови своїм громадянам для самостійного розв'язання ними власних соціальних проблем. Образно висловлюючись, ставиться завдання «не нагодовувати всіх досхочу рибою, а лише забезпечити вудочками». При цьому ліберальна модель допускає надання державної допомоги тим, хто не зі своєї вини опинився у скрутній життєвій ситуації, але, як відзначалося, лише на короткий час і за умови виконання певних вимог.

Прикладом ліберальної держави загального добробуту, що обмежує універсальні соціальні права, протиставляє клас одержувачів соціальної допомоги іншим громадянам і віддає перевагу приватному сектору як суб'єкту соціальної політики, є, відповідно до класифікації шведського вченого Коста Еспен Андерсена, Сполучені Штати Америки, Канада й Австралія [206, с.32].

Досвід реалізації програм допомоги свідчить про те, що цілі стримування поширення бідності не можуть бути досягнуті лише через вжиття соціальних заходів, спрямованих на незаможні групи населення. Необхідними видаються зміни у всіх структурах суспільства для забезпечення доступу до ресурсів, соціальних можливостей, державної служби всім прошаркам населення; створення економічних і правових умов для розширення джерел самозабезпечення: найманої праці, підприємництва, самозайнятості. Перенесення центру ваги з надання соціальної допомоги на створення умов для якомога повнішого використання трудового, інтелектуального, підприємницького потенціалу працездатних громадян стало стратегічною лінією реформування американської системи соціального забезпечення на рубежі ХХ-ХХІ століть.* Закон про особисту відповідальність і можливості працевлаштування (Personal Responsibility and Work Opportunity Reconciliation Act 1996), що набув чинності 1 липня 1997 року, законодавчо закріпив у США орієнтацію на індивідуальну відповідальність за самозабезпечення, підвищення конкурентоспроможності працездатного населення (перегляд розподілу бюджетних асигнувань на програми соціальної допомоги), раціоналізацію використання наявних і пошук нових джерел фінансування [103, с.131-132].

Проте Сполучені Штати, як зауважує А. Нестеренко, не мають достатньо могутніх «вбудованих» механізмів узгодження інтересів між соціальними групами [132, с.71]. А це - ще один аргумент на користь віднесення США до «залишкової» моделі держави добробуту. Тобто, як видається, між виокремлюваними у різних класифікаціях «залишковою» та «ліберальною» моделями соціальної держави не має принципових відмінностей, зараз ці поняття належать до одного синонімічного ряду.

Найважливішою ж стратегічною метою соціал-демократії є рух до іншої моделі держави, яку розуміють як «інституціональну» державу загального добробуту. Найяскравішою спробою втілення у життя такої держави є «скандинавська модель», що склалася в післявоєнні десятиліття в Данії, Норвегії і Швеції. Її виникнення пов'язують із приходом до влади перших соціал-демократичних урядів: у Данії - 1929 року , у Швеції та Норвегії - 1932 року. Ця модель дає найповніше уявлення про реалізацію соціал-демократичної парадигми суспільного розвитку на рівні окремої країни. Характерними особливостями «скандинавської» («шведської») моделі, зазвичай, вважають: створення за порівняно короткий період високоефективної економіки; забезпечення зайнятості практично всього працездатного населення; ліквідацію бідності; створення умов найрозвинутішої у світі системи соціального забезпечення; досягнення високого рівня освіти й культури. Основу змішаної економіки в цій моделі складають органічне поєднання приватнокапіталістичної ринкової економіки і соціально орієнтованої системи перерозподілу виробленого продукту з метою забезпечення більшої соціальної справедливості. Політика держави спрямована на те, щоб підвищити рівень життя бідних прошарків населення, забезпечити умови для повної зайнятості, підтримувати розвинуту систему соціального забезпечення. Ідеал вбачається в тому, щоб скоротити існуючу соціальну нерівність через надання соціальних послуг у найважливіших сферах життя. До таких послуг належать: система виплат на дітей; безкоштовна шкільна освіта; забезпечення в старості; виплата допомоги в разі безробіття; забезпечення житлом тощо [123, с.20].

Соціал-демократичний напрям вважає головною метою держави досягнення соціальної справедливості у суспільстві, «зняття нерівності», що виникає під час розподілу соціальних та економічних ресурсів. Відповідно до цього, держава гарантує певний рівень доходів та соціальних послуг незалежно від особистого трудового внеску. Потреби населення є підставою для визначення нижньої межі соціальних видатків. Витрати на соціальні послуги розглядаються як інвестиції у людський капітал, який є найвищою цінністю та умовою економічного зростання. Ця модель знімає з людини турботи про розв'язання власних соціальних проблем, виключаючи самореалізацію та боротьбу за існування. Їй властиві соціальна однорідність, зниження соціальної та економічної активності населення [134, с.6].

Як зазначали у своїй спільній програмній заяві «Шлях вперед для соціал-демократів Європи» глави урядів ФРН і Великобританії Г. Шрьодер і Т. Блер, у минулому сприяння соціальній справедливості часом плутали з вимогою рівності при розподілі. Внаслідок цього ігнорувалося і не стимулювалося значення власних зусиль і відповідальності, а соціальна демократія пов'язувалася не з творчим потенціалом, різноманітністю та видатними досягненнями, а з конформізмом і пересічністю. Шлях до соціальної справедливості був вимощений зростаючими державними видатками, незважаючи на результати чи вплив високого податкового тягаря на конкурентоздатність, зайнятість або приватні витрати [256, с.176-177].

Думка про те, що держава має усувати шкідливі збої ринкового механізму, надто часто призводила до непропорційного розширення управлінського апарату та бюрократії у рамках соціал-демократичної політики.

Цінності, важливі для усіх громадян, такі, як особисті досягнення та успіхи, дух підприємництва, особиста відповідальність і чуття колективізму, занадто часто ставились нижче за універсальне прагнення до забезпечення гарантій [256, с.177].

Викладені негативні тенденції у кінцевому підсумку позначилися на темпах економічного зростання у соціальних державах «інституціональної» моделі, а потім призвели до необхідності певної «лібералізації» ідей соціал-демократії. Це почало явно простежуватися вже з 70-х років ХХ століття, тобто з виникненням кризових явищ в економіці країн «скандинавської моделі». Але згаданий процес є проявом двосторонньої тенденції: адже й сучасний лібералізм зазнав значного впливу соціал-демократичної парадигми. Отже, можна констатувати деякий ступінь конвергенції двох найвпливовіших соціально-політичних течій сучасності. Частково це стосується і певного зближення «залишкової» (ліберальної) та «інституціональної» (соціал-демократичної) моделей соціальної держави в пошуку такої завжди бажаної «золотої середини».

Загалом оцінюючи розглядувану класифікацію, зауважимо, що віднесення існуючих у світі соціальних держав до «залишкової» або ж до «інституціональної» моделей є спробою найбільш «грубого», недиференційованого, а відтак - надто неточного поділу за критерієм масштабності державної «інтервенції» в соціально-економічну сферу.

ІІ. Більш досконала - тричленна - класифікація була запропонована 1977 року (за її основу взято практично той самий критерій) англійськими вченими-суспільствознавцями Н. Фурнісом і Т. Тилтоном. Вони виділяють, по-перше, «позитивну державу», де соціальне забезпечення базується на індивідуалізмі та захисті корпоративних інтересів. Соціальна політика тут є лише засобом контролю, «амортизатором» соціальних конфліктів, а на соціальні потреби припадає доволі незначна частка державного бюджету. З юридичної точки зору, ця модель характеризується відсутністю розвинутої системи соціального законодавства, натомість діють численні програми соціальної підтримки населення, в які постійно вносяться поточні коригування. Тобто «позитивна держава» (США, Австралія) - це, власне, відома вже нам класична неоліберальна, «залишкова» модель соціальної держави.

Другий вид - власне «соціальна держава» («держава соціальної безпеки»), що проводить політику повної зайнятості, забезпечує усім громадянам гарантований мінімальний рівень життя і рівність шансів, але аж ніяк не матеріальну рівність (Великобританія, Франція, Греція). Якщо у позитивній державі у юридичному аспекті визнається лише право на соціальну допомогу, розмір і характер якої встановлюється самою державою, то у державі соціальної безпеки громадянам гарантується право оскарження конкретних державних рішень чи соціальної політики держави взагалі, якщо вони не відповідають загальновизнаним нормам добробуту і не забезпечують встановленого реального мінімального рівня життя для кожного члена суспільства.

Третій різновид - «держава загального добробуту», в якій забезпечується рівність, кооперація і солідарність членів суспільства. Соціальна політика щодо всіх без винятку є однаковою. Характерними рисами такої моделі є зменшення різниці у заробітній платі, повна зайнятість, забезпечення трудящим домінуючого становища у політиці (Швеція, Нідерланди) [188, с.29-30].

Варто наголосити, що, будучи лише моделями, ці види соціальної держави ще ніде не були реалізовані повною мірою і свідчать тільки про певні тенденції розвитку державної соціальної політики у західному світі.

ІІІ. Беручи до уваги такі критерії, як-от: місце соціальної політики серед національних пріоритетів (як правило, йдеться про альтернативу між соціальним добробутом усіх та економічним зростанням); розподіл соціальних функцій між державою, громадянським суспільством та підприємницьким сектором; «питома вага» державного сектора, яка визначається як обсягом ВВП, що перерозподіляється, так і часткою зайнятих у державному секторі; особливості соціальної політики (щодо її цілей та інструментів здійснення), А. Нестеренко виділяє чотири основні моделі соціально орієнтованої економіки (а отже, можна сказати, і держав, у яких така економіка існує).

Перша модель традиційно називається континентальною, або німецькою. Крім ФРН, ця модель також застосовується в Австрії, Бельгії, Нідерландах, Швейцарії, почасти у Франції. Для неї характерними є високі обсяги перерозподілу ВВП через бюджет (біля 50%), формування страхових фондів в основному за рахунок працедавців, розвинута система соціального партнерства, прагнення до підтримання повної зайнятості або, принаймні, високого її рівня.

Друга модель - англосаксонська - використовується у Великобританії, Ірландії, а також у Канаді. Вона передбачає більш низький рівень перерозподілу ВВП через бюджет (не більше 40%), переважно пасивний характер державної політики зайнятості, високу питому вагу приватних і громадських компаній та організацій у сфері надання соціальних послуг. Відзначимо при цьому, що за різними інтегрованими індексами комфортності та якості життя Канада в останні роки вийшла на перше місце у світі.

У країнах Південної Європи (Греція, Іспанія, Італія) реалізується так звана середземноморська модель. Обсяг ВВП, що перерозподіляється через бюджет, тут суттєво варіюється (від майже 60% у Греції та Італії до 40% в Іспанії). Соціальна політика переважно адресована соціально вразливим категоріям громадян і не має всеохоплюючого характеру.

Нарешті, для четвертої (скандинавської) моделі (Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія) властивими є надзвичайно активна соціальна політика, розуміння соціального добробуту як мети економічної діяльності держави, дуже високі (50-60% ВВП) обсяги перерозподілу національного багатства через бюджет, реалізація ідей соціальної солідарності та активний превентивний характер соціальної політики. Основну роль у фінансуванні соціальних видатків відіграє держава, здійснюючи це фінансування як через бюджет центрального уряду, так і через субнаціональні бюджети [132, с.77-78].

ІV. Цікаву класифікацію моделей соціальної держави пропонує В.І. Гойман. Беручи за критерій рівень доходів членів суспільства як один із найважливіших показників добробуту останніх, який визначає реальні можливості задоволення матеріальних і -- значною мірою - духовних потреб особи і формується під впливом цілого комплексу чинників як економічного, так політичного, соціального, історичного, національного, етнічного та іншого роду, російський науковець виділяє чотири типи соціальної держави:

1) егалітарний (франц. egalitaire, від egalite - «рівність») - всі члени суспільства отримують рівні блага, а отже, в економічному (матеріальному) сенсі всі є рівними;

2) «роулсіанський» тип - тут, на думку американського соціолога Дж. Роулса, справедливою є така диференціація доходів, яка допускає відносну економічну нерівність лише тоді, коли вона сприяє досягненню більш високого рівня життя незаможних членів суспільства. Це тип соціальної держави, зорієнтованої на максимальне забезпечення корисності для найменш забезпечених осіб;

3) тип утилітарний (від лат. utilitas - «користь», «вигода»), на відміну від попереднього, означає максимізацію його загальної корисності для всіх членів суспільства. Інакше кажучи, більшу частину суспільного багатства повинен отримувати той, хто є більшою мірою здатний приносити (і реально приносить) користь. Такий підхід своїми коренями сягає вчення англійського філософа і юриста ХVІІІ-ХІХ століть І. Бентама, який у своїй основній праці «Деонтологія, або Наука про мораль» визначив головне завдання держави як забезпечення «найбільшого щастя для найбільшої кількості людей»;

4) нарешті, тип соціальної держави, орієнтованої на класичну модель ринку [137, с.139-140].

Підсумовуючи короткий огляд сучасних класифікацій моделей соціальної держави («держави загального добробуту»), слід зауважити, що в умовах сучасної України глибокий і всебічний аналіз кожної з моделей такої держави має не тільки (і не стільки) теоретичне, а й надзвичайно важливе практичне значення. Адже Україна, проголосивши себе у ст. 1 Конституції 1996 року соціальною державою, постала перед непростим вибором певної моделі такої держави.

Отже на часі - завдання розробки, конструювання власної моделі Української соціальної держави. У процесі його виконання слід, безумовно, використовувати досвід зарубіжних країн, однак не шляхом «сліпого» копіювання та механічного «перемішування» елементів різних моделей. Україна, запозичуючи у розбудові соціальної держави кращі світові надбання, повинна віднайти свою, особливу її модель, з урахуванням власних національних, історичних, політичних, соціально-економічних, ментально-психологічних особливостей.

У цьому контексті дозволимо собі запропонувати наступне: потрібно прагнути до побудови держави загального добробуту в її найповнішій, найдосконалішій, соціал-демократичній моделі. Щоправда, для цього Україні доведеться, мабуть, ще тривалий час торувати свій шлях через проміжні етапи «позитивної держави» та «держави соціальної безпеки» [150, с.167].

Крім цього, необхідно чітко усвідомлювати, що модель - це лише схема для пояснення, вивчення та для впливу на формування і розвиток якогось явища. Реальне життя є значно складнішим, динамічнішим і багатомірнішим. Тому будь-яка, навіть найідеальніша, модель потребує постійного коригування, тим більш - якщо на часі виконання такого складного завдання, як розбудова справді гуманістичної, соціальної держави, «найвищою соціальною цінністю в якій визнаються людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека» [92, ст.3].

2.2 Тенденції розвитку соціальної держави

Поняттям «соціальна держава» охоплюється надзвичайно складне і багатомірне явище сучасності. Окрім щойно перелічених характеристик останнього, досліднику неодмінно потрібно мати на увазі й той факт, що це явище аж ніяк не є чимсь статичним, «завмерлим», «закостенілим», таким, що набуло певної форми раз і назавжди. Навпаки, соціальна держава перебуває у стані постійної трансформації. При цьому її розвиток бачиться доволі нерівномірним: історії відомі як періоди прискорення темпів розвитку соціальної держави, так і їх уповільнення.

На думку І.В. Яковюка, оскільки виникнення та еволюція соціальної державності обумовлені відповідними потребами громадянського суспільства, які з часом змінюються, то в процесі її становлення доцільно виділяти певні етапи, що є додатковим свідченням поступального характеру розвитку теоретичної конструкції соціальної держави. Достатньо обґрунтованим слід вважати підхід, згідно з яким в історії соціальної держави виділяють шість етапів* [265, с.34]. При цьому не зайвим буде підкреслити, що початок сучасного, шостого етапу небезпідставно пов'язується зі сприйняттям концепції соціальної держави постсоціалістичними країнами, у тому числі Україною.

У контексті викладеного видається необхідним наголосити, що недостатнє врахування у процесі дослідження феномена соціальної держави такої його змістовної характеристики, як динамічність, тобто здатність до руху, розвитку, видозмін, може у кінцевому підсумку призвести до помилкових результатів. Практичне застосування таких умовиводів і рекомендацій в ході побудови соціальної держави, у свою чергу, призведе до невдач і прикрих прорахунків.

Отож, варто приділити особливу увагу аналізу сучасних напрямів розвитку соціальної держави, зокрема тих, які пов'язані із формуванням соціального права і, відповідно, соціального законодавства; із розгортанням діяльності держави щодо забезпечення соціального партнерства, розширенням участі недержавних неприбуткових організацій (об'єднань) та приватного бізнесу у виконанні функцій соціальної держави у гуманітарній сфері.

Перейдемо до розгляду першої вказаної тенденції.

2.2.1 Формування та розвиток соціального права і соціального законодавства

У наш час уже аксіоматичним для юридичної науки стало твердження, про те, що однією із необхідних передумов реальності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у формально загальнообов'язкових правилах поведінки - юридичних нормах.

Традиційно точкою відліку в історії формування соціального законодавства вважається єлизаветинський Закон про бідність, що набрав чинності в Англії у 1601 році. Відповідно до цього закону виділялися три категорії одержувачів допомоги:

1. Здорові (повинні були виконувати низькокваліфіковану роботу). Фінансова допомога цій категорії населення не надавалася. Тих, хто відмовлявся від роботи, жорстоко карали -- аж до каторги і в'язниці.

2. Безпорадні. У цю групу входили люди, фізично не спроможні працювати (пристаркуваті, сліпі, глухі, матері з маленькими дітьми, фізично і розумово відсталі). Як правило, їх розміщували в певному місці. Якщо хтось із цих людей мав можливість жити окремо, що обходилося дешевше, їм надавалася допомога у вигляді харчів, одягу і палива.

3. Неповнолітні. Діти, чиї батьки були не взмозі їх утримувати, передавалися на навчання. Наприклад, хлопчиків навчали різноманітних професій, і вони перебували під наглядом хазяїна (майстра) до 24 років. Дівчатка ж виконували обов'язки обслуги і знаходилися у своїх хазяїв до 21 року або до заміжжя.

Єлизаветинський закон забороняв надавати допомогу тим нужденним, чиї родичі могли їх забезпечувати. Закон був ухвалений англійським парламентом, а виконувати його повинні були міські або комунальні округи. На ці цілі витрачалися кошти, отримані у вигляді пожертвувань, податків на землю і будинки, церковної десятини. На допомогу округу могли розраховувати лише ті, хто мешкав у даному окрузі не менше трьох років.

Відповідно до Закону 1601 року, був офіційно запроваджений стандарт соціальної допомоги, що її надавав уряд Великобританії, який проіснував 300 років [200, с.67].

У Росії початок національному соціальному законодавству був покладений Указом Катерини ІІ «Учреждения для управления губерниями Российской империи» 1775 року, згідно з котрим у сорока губерніях створювалась ціла мережа спеціальних установ - «приказов общественного призрения». Останнім доручався нагляд за створенням і функціонуванням народних шкіл, сирітських і робітничих будинків, лікарень, притулків для божевільних і невиліковно хворих тощо [230, с.17]. У своїй основі створена Катериною ІІ система збереглася до революції 1917 року.

Серед німецькомовних країн найпершою активність у сенсі соціального законодавства виявила Прусія. У пруському Загальному земському уложенні від 5 лютого 1794 року вже знаходимо розпорядження щодо державної допомоги бідним. Тут зазначено, що до завдань держави належить утримання і харчування тих громадян, якщо вони самі (а так само приватні особи, що за законом до цього зобов'язані) не можуть забезпечити власне прожиття.

Закон про об'єднання робітників склодувних заводів, солеварень та гірників у товариства від 10 квітня 1854 року став першим законодавчим документом про страхування робітників. Цей закон передбачав обов'язкову загальну організацію товариських кас, встановлював мінімальний розмір внесків [19, с.53]. Але ці та інші положення закону були недостатніми для вирішення соціальних питань, насамперед тому, що стосувалися вони лише частини населення з відповідними потребами.

На американському континенті, в контексті дослідження розвитку соціального законодавства, ми не можемо обійти увагою «новий курс» (New Deal) президента США Франкліна Делано Рузвельта, який закликав до «війни проти бідності», до боротьби за забезпечення «загального добробуту». «Ми прийшли до чіткого розуміння того факту, - говорив Рузвельт у січні 1944 року, - що справжня індивідуальна свобода не може існувати без економічного забезпечення і незалежності… У наші дні ці економічні істини були сприйняті як самі собою зрозумілі. Ми прийняли, так би мовити, другий біль про права, за яким може бути створена нова основа забезпечення і процвітання для всіх, незалежно від соціального становища, раси та переконань» [214, с.155]. Фактично в цих словах Ф. Рузвельт обґрунтовує необхідність визнання і забезпечення державою прав людини «другого покоління», тобто соціально-економічних прав, які зі зрозумілих причин не можуть бути реалізовані без належного економічного підґрунтя. «Свобода від злиднів» («freedom from want») - так визначив Рузвельт у свому посланні до Конгресу США від 6 січня 1941 року значення соціальних прав.

У червні 1938 року Конгресом був прийнятий ще один закон - про справедливі умови праці, який заборонив використання дитячої праці і встановив єдині норми мінімальної заробітної плати і максимальної тривалості робочого тижня для робітників та службовців, зайнятих на підприємствах федерального значення.

Історію виникнення «держави добробуту» часто пов'язують із законодавством, уведеним в дію у Великій Британії після Другої світової війни і базованим на принципах, викладених у доповіді голови одного із британських парламентських комітетів лорда Бевериджа. Проте низка дослідників вважає, що основи цього законодавства були закладені ще реформами ліберального уряду в 1906-1911 роках. Найбільш важливими законами в галузі соціального обслуговування, що набули чинності до Другої світової війни, були Програма компенсації робітникам (1897), Пенсії по старості з обстеженням нужденності (1908), Програма національного страхування для безробітних і хворих (1911), Національне страхування для вдів, сиріт і пенсіонерів (1925), Національна програма допомоги безробітним (1934) [83, с.45].

Інституціональна структура сучасної «держави добробуту» у Великій Британії була запроваджена законами про освіту (1944), про допомогу сім'ям (1945), про національне страхування хворих, безробітних, вдів, сиріт, пенсіонерів, вагітних жінок (1946), про створення національної служби охорони здоров'я (1946), про Національну програму допомоги (1948). (Остання поклала на місцеву владу відповідальність за персональне соціальне обслуговування, особливо за догляд удома.) [83, с.46].

Соціальне право як самостійна галузь права виникло ще у 50-60-х роках ХХ століття, одночасно із початком формування у західному світі «держави загального благоденства», на основі тих юридичних норм, котрі виокремлювалися із трудового, фінансового, цивільного, адміністративного права. Проте й нині оцінки різними науковцями структурного статусу соціального права є неоднозначними.

На думку Є.О. Харитонова та О.І. Харитонової характерними рисами соціального права є таке:

« - предметом соціального права є відносини, що виникають у соціальній сфері у зв'язку з реалізацією громадянином його фізичних (життєвих, вітальних), особистих, культурних та економічних прав, забезпечення яких є обов'язком держави згідно з її Конституцією або обов'язком міжнародного співтовариства відповідно до міждержавних угод, конвенцій і т.п.;

- одним із суб'єктів (уповноваженим) завжди є громадянин;

- зобов'язаним суб'єктом завжди є держава або інші публічні утворення;

- регулюються ці відносини за допомогою змішаного імперативно-диспозитивного методу, де уповноважена сторона -- громадянин -- має право керуватися принципом диспозитивності, а зобов'язана сторона -- держава (публічні утворення) -- підлягають дії методу імперативного;

- виконуючи свої обов'язки у галузі соціальних прав, держава використовує властиві публічній владі повноваження;

- захищаючи свої соціальні права, громадянин у кожному разі може звернутися до судових органів» [242, с.29].

«Традиційне право відстає від громадської думки, - зазначалося у дослідженні планової комісії уряду Індії, - і функція соціального законодавства полягає в тому, щоб безперервно пристосовувати правову систему до потреб суспільства, яке постійно «виростає» з цієї системи. Законодавство, розраховане на те, щоб прокласти міст через прірву між існуючими законами та поточними потребами суспільства, може бути назване соціальним законодавством» [237, с.21].

Звичайно, велика чисельність законодавчих (а ще більша - підзаконних) нормативних актів робить систему соціального захисту громіздкою і складною. Наведене свідчить, що нині існує об'єктивна необхідність у систематизації соціального законодавства України, відмежуванні його від суміжних галузей права, що дасть можливість запобігти непотрібному дублюванню і уникнути протиріч у правовому регулюванні сфери соціального захисту.

У зв'язку з цим, в Україні є нагальна потреба обговорення науковою громадськістю проблеми прийнятності для нас західного досвіду з питань кодифікації соціального законодавства. Така кодифікація, котра супроводжуватиметься оновленням і приведенням його норм у відповідність із стандартами європейського соціального права, сприятиме не лише розвитку вітчизняної моделі соціальної держави, але й інтеграції України до Європи [269, с.14].

2.2.2 Розгортання державної діяльності щодо забезпечення соціального партнерства

Світовий досвід переконливо доводить, що мир і злагода у суспільстві, які обумовлюють успіх соціальної політики, залежать значною мірою від рівня розвитку соціального партнерства, наявності ефективного механізму розв'язання соціальних суперечностей та конфліктів шляхом переговорів між трьома суб'єктами (сторонами, партнерами) суспільного виробництва і розподілу: підприємцями (власниками засобів виробництва), найманими працівниками та державою.

У цілому для вирішення соціальних конфліктів у науковій літературі пропонувалось два принципово відмінних способи [43, с.333]:

1) ліквідація приватної власності на засоби виробництва, державне управління підприємствами;

2) узгодження інтересів власників і найманих працівників.

Перший шлях найбільш послідовно обстоювали марксисти, які виходили з непримиренності інтересів капіталістів і робітників.

Соціально-трудові відносини у сучасному розумінні їх сутності й змісту -- це вже не стільки сфера диктату роботодавців і класового протистояння, скільки сфера взаємних погоджень, компромісів, угод і договорів між продавцями і покупцями послуг робочої сили за участю держави.

У цьому контексті доречно послатись на запропоновану в літературі концепцію стадійного розвитку соціально-трудових відносин, відповідно до якої виокремлюються такі чотири стадії їх виникнення, функціонування та розвитку:

1) ранньокапіталістична, яка характеризується повною незахищеністю працівників від роботодавця;

2) конфронтаційна, однією з основних ознак якої є організований страйковий рух найманих робітників;

3) змагально-співробітницька, котрій притаманні динамічний паритет сторін, самоусвідомлення їхньої взаємозалежності;

4) соціально-партнерська, складовими елементами (формами) якої на практиці мають бути:

а) узгодження між партнерами на вищому (національному) рівні політики доходів і соціально-економічної політики загалом, у тому числі основних критеріїв і показників соціальної справедливості й заходів щодо захисту інтересів суб'єктів соціально-трудових відносин;

б) переговорний характер договірного процесу і консенсусне врегулювання суперечностей та розбіжностей, що виникають між сторонами;

в) наявність механізмів та інститутів погодження інтересів соціальних партнерів на різних рівнях;

г) участь найманих працівників в управлінні підприємствами; зниження рівня і пом'якшення гостроти соціальних конфліктів на основі використання арбітражних, примирних методів [87, с.24].

Соціальне партнерство у західних країнах пройшло довгий і складний шлях свого становлення, перш ніж перетворилось на офіційну загальнонаціональну політику. Одним із показників такого перетворення може слугувати законодавче формування в цих країнах тристоронніх економіко-соціальних утворень із представників об'єднань підприємців, профспілок і держави. Так, в Італії з 1947 року діє Національна рада економіки та праці, у Франції -- Економічний та соціальний комітет (1958 рік), в Англії -- Національна рада економічного розвитку (1962 рік), у Люксембурзі -- Економічна та соціальна рада (1966 рік), в Ірландії -- Національна економічна і соціальна рада (1973 рік). У Бельгії у 1948 році була створена Центральна економічна рада, а у 1952 році -- Національна рада праці. У Голандії у 1950 році була сформована Рада з соціально-економічних проблем, а трохи раніше -- Фонд праці. У ФРН центр ваги соціального партнерства перенесено на підприємства, в органи спільного (адміністративно-профспілкового) управління.

Відтак, загальнонаціонального органу там немає, а його роль виконують спільні конференції підприємців і профспілок, які скликаються раз на два роки. У рамках Європейського союзу функціонує Економічний і соціальний комітет, котрий крім інших функцій, сприяє координації діяльності національних рад країн-членів цього союзу. Отже, можна зробити висновок, що політика соціального партнерства виходить за національні межі і перетворюється у скоординовану міжнародну (регіональну) політику [139, с.66-67].

Успішність процесів розбудови в Україні соціальної держави та інтеграції її у світовий ринок праці далеко не останню чергу залежить від вдалого вибору найоптимальнішої для нашої держави за сучасних умов моделі соціально-трудових відносин. Сучасні моделі соціального партнерства мають декілька основних класифікацій, які виходять як із географічно-цивілізаційного критерія, так і з критерія ідеологічного.

За першим із них у світовій практиці виділяють європейську, англосаксонську та китайську моделі [143, с.73-77]. Розглянемо ці різновиди докладніше.

1. Європейська (континентальна) модель характеризується:

а) високим рівнем правової захищеності працівника;

б) жорсткими нормами трудового права, що орієнтовані на збереження робочих місць;

в) широким використанням норм галузевих (регіонально-галузевих) тарифних угод;

г) відносно високим законодавчо встановленим мінімальним рівнем оплати праці і порівняно незначною її диференціацією.

Цю модель експерти Міжнародної Організацїї Праці вважають ідеалом врегулювання соціально-трудових відносин. Водночас вона переживає певну кризу, що виявляється у зростанні безробіття, утрудненні доступу на ринок праці молоді й осіб із невисокою кваліфікацією, у послабленні стимулюючої ролі заробітної плати, уповільненні темпів економічного розвитку суспільства.

2. Англосаксонській моделі властиві: висока схожість трудового і цивільного права й значна свобода роботодавця у відносинах найму і звільнення; переважаюче колективно-договірне регулювання на рівні підприємства, а не галузі або регіону; підвищена мобільність робочої сили; вища диференціація заробітної плати; обмеження щодо сфери застосування мінімальної заробітної плати. Ця модель сприяє більш динамічному створенню нових робочих місць, мобільності робочої сили, зменшенню безробіття, високим темпам економічного зростання. Одначе ця сама модель допускає наявність значного прошарку «працюючих бідняків» -- осіб, трудові угоди яких не забезпечують прожиткового мінімуму. Вона поширена у Великобританії, США, Австралії, Новій Зеландії та деяких інших країнах.

3. Китайська модель за своєю сутністю є двосекторною і поєднує жорстке регулювання трудових відносин «державно-соціалістичного» типу (формально вона має схожість із європейською моделлю, але відрізняється від неї тим, що в Китаї немає вільних профспілок) у державному секторі з повною відсутністю юридичного регулювання у приватному та концесійному секторах, де переважають відносини, що нагадують ранньокапіталістичні.

Однак повернімося до сучасних реалій соціального партнерства.

Державне втручання у взаємовідносини робітників і працедавців, за умови їхньої згоди на таке втручання, отримало назву «трипартизм». Держава втручається у відносини між робітниками і працедавцями, маючи на меті допомогти сторонам досягнути прийнятної угоди. Разом із тим, у деяких випадках держава діє не просто як посередник у трудових переговорах між основними партнерами, але й як активна сторона.

Держава виконує роль соціального партнера, але це партнерство має особливий характер. На відміну від об'єднань працедавців і робітників, які уособлюють інтереси відповідних соціальних груп і спрямовані лише на їх задоволення, держава націлена на узгодження позицій сторін між собою та із загальнонаціональними пріоритетами. Таким чином, навіть у ролі соціального партнера держава прагне зберегти свою позицію «над суспільством». Недаремно головне її завдання у механізмі соціального партнерства дослідники вбачають у посередництві, узгодженні різносторонніх прагнень та інтересів [135, с.17-18].

Полярність інтересів сторін перманентно утримує їх на межі конфлікту. В цих умовах держава повинна виконувати другу функцію -- примирення сторін. Останні повинні вбачати в державі безпристрасного арбітра в конфлікті, якому можна довіряти. Саме функція примирення є основою правової моделі соціального партнерства в Україні.

Нарешті, третьою функцією держави є захист суспільних інтересів при урегулюванні трудових відносин. При соціальному партнерстві кожна зі сторін повинна також враховувати інтереси суспільства. В певних питаннях інтереси соціальних партнерів можуть збігатися. З іншого боку, вони можуть виявитися невигідними для тих, хто перебуває поза партнерством.

2.2.3 Розширення участі недержавних неприбуткових організацій і приватного бізнесу у виконанні функцій соціальної держави у гуманітарній сфері

Одним із визначальних критеріїв, які вказують на те, наскільки успішно просувається та чи інша країна шляхом соціального прогресу, є матеріальний рівень життя її громадян, ступінь забезпечення їхніх економічних, соціальних і культурних прав. Такий підхід пов'язаний із розумінням ідеалу сучасної гуманістичної держави не тільки як демократичної і правової, але й як держави соціальної.

Слід погодитися з тим, що найзначнішим і найпомітнішим недоліком соціальної держави є вельми високі витрати на соціальні заходи, спрямовані на виконання притаманних їй завдань, що може стати непосильним тягарем навіть для економічно високорозвинутих країн.

«Соціальна держава в один і той же час нагромадила стільки питань, скільки вирішила … Соціальна держава коштує дорого. Ще важливіше те, що вона цілком зайнята перерозподілом, а всі заходи з перерозподілу за самою своєю природою стають все дорожчими», - підкреслює Р. Дарендорф [55, с.32].

Доречним буде згадати, що час початку «переможної ходи» «держави загального благоденства» (або соціальної держави) припадає на період економічного піднесення у західному світі (50-і роки ХХ ст.). Однак наступні економічні кризи вже давали підстави говорити і про кризу соціальної держави як такої.

Незадовільний стан справ в економіці України є, безумовно, чи не основною перешкодою на шляху побудови на її теренах соціальної держави. Адже центральним у системі завдань такої держави є забезпечення реальних гарантій реалізації прав людини «другого покоління». У свою чергу рівень здійсненності соціальних та економічних прав громадян тісно пов'язаний із наявністю у держави достатніх фінансово-матеріальних ресурсів. За браком останніх, відповідні положення нормативно-правових актів, у тому числі ст.ст. 43, 46, 47, 48 Конституції України, є лише привабливими деклараціями.

Крім цього, як відзначалось у літературі, у сфері соціального захисту громадян України мають місце неузгодженості та суперечності між юридичними нормами різних нормативно-правових актів, що також не свідчить про реальність гарантій у цій сфері [170, с.21].

Саме в такий період - період економічної кризи як ніколи необхідною є програма соціального розвитку, зрозуміла для всіх громадян та прийнятна для всіх соціальних груп. Цим високим вимогам цілком відповідає, на наш погляд, стратегія економічного та соціального розвитку

По суті соціальна політика Української держави має сприяти вирішенню двох головних завдань. По-перше, це захист соціально-уразливих верств населення від жорсткого впливу на них ринкових перетворень, що майже неможливо без соціальної підтримки держави; по-друге, це сприяння засобами соціальної політики активізації економічної активності різних верств населення, розвитку їх здатності адаптуватися до ринкових відносин [195, с. 272].

Загальною, характерною практично для всіх постсоціалістичних країн, у тому числі й України, видається тенденція до зменшення обсягу зобов'язань держави щодо «безоплатного» або частково дотаційного забезпечення системи народної освіти, здоров'я тощо. Проведення такої вимушеної політики «переходу до ринку» повинно передбачати, по-перше, хоча б відкритість поставлених політичних цілей, по-друге, наявність розвиненої недержавної соціальної інфраструктури, спроможної взяти на себе частину тягаря соціального захисту найбільш уразливих груп, і, по-третє, пріоритет власне соціальних програм, покликаних не стільки «випустити пару», скільки полегшити адаптацію до нових умов життя тим, хто взмозі витримати таку «ломку», і дати абсолютні гарантії виживання тим, хто вже або ще не може адаптуватися [187, с.58].

Як не парадоксально це звучить, але аналіз діяльності у гуманітарній сфері низки «взірцевих» соціальних держав Заходу дає вагомі підстави стверджувати про можливість подальшого розвитку і втілення в життя принципів соціально-орієнтованої держави при одночасному зменшенні власне державних витрат на соціальну сферу. Мова йде про те, що в умовах надмірного розширення ролі держави в економічній та соціальній царині, коли деякі механізми кейнсіанської моделі державного регулювання або вичерпали себе, або досягли меж своїх можливостей, «перевантаження» держави стало негативно позначатися на її ефективності, а надзвичайно велика кількість соціальних програм перетворилась у чинник, що, по суті справи, підриває особисту ініціативу та заповзятливість громадян. Тому на порядок денний у розвинутих країнах поставлено вимоги щодо необхідності заміни або доповнення «держави добробуту» «суспільством добробуту». Вони, зокрема, передбачають розширення мережі громадських і комунальних інститутів, покликаних надавати соціальні послуги; заохочення діяльності приватних фондів, церковних або благодійних організацій, а також заохочення самодопомоги, що в кінцевому результаті повинно сприяти звуженню функцій держави на користь громадянського суспільства [37, с.12; 123, с.21].

Останнє поняття набуло нового виміру у зв'язку з розвитком сектора некомерційних груп та організацій, або так званого «третього сектора». Під «третім сектором» розуміють сукупність організацій, які не ставлять собі за мету збільшення особистого прибутку громадян безпосередньо через участь у їхній роботі або через володіння ними. В рамках цієї концепції іноді говорять також про «неприбутковий», «недержавний» сектор «добровільної активності», про «співтовариство некомерційних організацій (НКО)» тощо [224, с.44].

«Третій сектор» відрізняється від «першого» (держави) та від «другого» (бізнесу) принципами свого функціонування. Якщо діяльність у державному секторі здійснюється на основі бюрократичних, а в бізнесі -- суто ринкових механізмів, то «третій сектор» діє на основі добровільності, свободи творчості та самореалізації його учасників. Він являє собою систему некомерційних громадських організацій, які виконують певну частину соціальної роботи у суспільстві, а також є трибуною для вираження різних інтересів [14, с.43].

Самореалізація, самоорганізація та самоуправління стають дедалі важливішими чинниками стабілізації та поступального розвитку будь-якої державно-суспільної системи. У розвинутих країнах із ринковою економікою (Великобританія, США, Австралія та інш.) значна частина проблем, пов'язаних із безробіттям, підготовкою та перепідготовкою кадрів, соціальною адаптацією дітей, молоді, інвалідів, вирішується організаціями «третього сектора», фінансування яких є престижною формою самоствердження комерційних структур у суспільстві. Об'єднуючи у своїх лавах значну частину соціально активного, самодіяльного населення, організації самодопомоги є одним із основних елементів розвитку громадянського суспільства. У свою чергу, держава в особі парламенту та уряду також зацікавлена у співробітництві з організаціями «третього сектора». Як виконавці соціальної роботи останні звільняють державу від необхідності створювати власні установи для надання соціальних послуг.

Недержавні організації мають свої джерела фінансування - такі, як церква, міжнародні благодійні організації, фонди тощо. Зрештою, державі вигідніше фінансувати суспільно корисні програми цих організацій, ніж створювати свої соціальні служби. До того ж, знаходячись ближче до практики та конкретних інтересів населення, організації «третього сектора» займають «посередницьку» позицію у відносинах між державою і суспільством та часто виконують соціальну роботу якісніше, ніж державні установи. Стимулюючи успішне функціонування цих організацій у галузі соціальної роботи, держава досягає так званого «ефекту вивільнення» («Entlastugseffect»), тобто відмови від частини своїх соціальних функцій [14, с.43; 15, с.47-48] (без шкоди для суспільства - О.П.).

Достатньо сказати, що держава у країнах із розвинутим сектором неурядових соціальних організацій несе лише близько 25 % загального обсягу соціальних витрат. Основні ж інвестиції у соціальну сферу надходять із «третього (некомерційного) сектора». За кордоном некомерційні організації є інструментом для залучення інвестицій у соціальну сферу за аналогією з діяльністю пайових фондів та інвестиційних банків із заохочення інвестицій у промисловий сектор. Країни, які найдалі просунулись у цьому напрямку, зокрема США, мають намір і в подальшому сприяти зростанню ролі та впливу неурядових організацій. Через них, а також органи місцевого самоврядування, передбачається розповсюджувати 40 % грошових коштів на соціальну підтримку. Це, на думку досвідчених американців, скорочує ланцюжок посередників між допомогою та тими, хто дійсно її потребує. Одночасно у людей розвивається громадянська активність і «прагнення допомагати самому собі» [102, с.15]. Крім цього, такий підхід зменшує бюрократизм, який критики соціальної держави небезпідставно вважають другим значним її недоліком.

У Франції діяльність благодійних організацій є найменш розвиненою порівняно з іншими країнами Заходу через правові обмеження. Щодо структури доходів, французький «третій сектор» має дві характерні риси, що відрізняють його від усіх інших: високий рівень урядової підтримки й одночасно незначний розмір надходжень із приватних джерел. 60 % всіх доходів припадає на державний сектор, ще майже 30 % складає плата за послуги, які надаються недержавними організаціями. Отже, приватні пожертви не наповнюють і 7 % бюджету «третього сектора». Це пов'язано з обмеженими можливостями фінансової підтримки неприбуткових організацій і традиційною непопулярністю благодійництва [154, с.55].

Цікавою є ситуація у сфері вищої освіти у Великобританії: держава надає навчальним закладам фінансову підтримку з метою забезпечення громадянам більшого доступу до освіти, але університети функціонують як приватні неприбуткові установи. Схожа ситуація має місце і в сфері соціальних послуг. «Третій сектор» Сполученого Королівства зберігає традиційно високий рівень приватної благодійної підтримки. Загалом вона становить 12 % загальних надходжень, а в таких сферах, як охорона здоров'я, соціальні послуги та охорона навколишнього середовища коливається між 25 і 40 %.

У «третьому секторі» Німеччини домінують шість великих «об'єднань безкоштовного соціального забезпечення». Це недержавні організації, утворені за релігійним чи класовим принципом або просто на основі спільних інтересів. Деякі з них виникли ще на початку ХХ століття, як, наприклад, Робітнича благодійна спілка (утворена в 1919 році). Крім цієї спілки, існують Німецька благодійна спілка «Каріта», Німецька паритетна благодійна спілка, Німецький червоний хрест, Благодійний центр євреїв Німеччини, Діаконічний фонд євангелістської церкви Німеччини. Разом вони становлять дві третини неприбуткового сектора, на них припадає майже 60 % всіх його операційних витрат. У сфері охорони здоров'я недержавні організації акумулюють 34 % усіх зайнятих, а у сфері соціальних послуг цей показник ще більший - 61 %. Багато в чому така ситуація є наслідком доктрини субсидіарності, яка зобов'язує державні органи в разі потреби звертатись до неприбуткових організацій: така доктрина є найбільш дієвою саме в цих сферах [154, с.55].