Джерела цивільного процесуального права України

Размещено на http: //www. allbest. ru/

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1 Поняття джерел цивільного процесуального права

1.2 Конституція як основне джерело права

1.3 Закони та кодекси України в цивільному процесуальному праві

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ТА ПРАКТИКИ МІЖНАРОДНИХ СУДОВИХ ІНСТАНЦІЙ, ЯК ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

2.1 Міжнародні договори

2.2 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

2.3 Практика Європейського суду з прав людини як джерело цивільного процесуального права України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ

ЄСПЛ	Європейський суд з прав людини
ЖК України РСР	Житловий кодекс України РСР
ЗУ	Закон України
ін.	інші
ООН	Організація Об'єднаних Націй
п.	пункт
р.	рік
РСР	Радянська Соціалістична Республіка
с.	сторінка
СК України	Сімейний кодекс України
ст.	стаття
ЦК України	Цивільний кодекс України
ЦПК України	Цивільний процесуальний кодекс України
ч.	частина



ВСТУП

конституція право судовий цивільний

Актуальність теми. Цивільне процесуальне право являє собою сукупність і систему правових норм, предметом регулювання якої є суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах.

Невід'ємним компонентом внутрішньої будови будь-якої науки, важливим засобом вироблення та систематизації нею знань про дійсність є джерела права. Як і будь яка наука, цивільне право не може існувати без своїх власних джерел, тобто певного способу зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

Норми права, покликані регулювати цивільні процесуальні відносини, головним чином містяться в офіційних документах, нормативно правових актах держави або, в окремих випадках, у міжнародних договорах, конвенціях.

Мета і задачі дослідження. розглянути джерела цивільного процесуального права.

Відповідно до зазначеної мети поставлено такі завдання:

- Поняття джерел цивільного процесуального права

- Конституція як основне джерело права

- Закони та кодекси України в цивільному процесуальному праві

- Міжнародні договори

- Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

- Практика Європейського суду з прав людини як джерело цивільного процесуального права України

Об'єктом дослідження є законодавство України.

Предметом дослідження є джерела цивільного процесуального права України.

Методи дослідження: порівняльно-правовий - при порівнянні досліджуваних норм Конституції України між собою; аналізу - метод пізнання за допомогою розчленування або розкладання предметів дослідження на складові частини; класифікація - розподіляє інформацію, завдяки порівнянню; порівняння - сприяє встановленню подібностей відмінностей, явищ, предметів; структурно функціональний - виділяє с цілих систем структури; формалізація - що відображає змістовне знання у відомому змісті.

Правову основу роботи склали: Конституція України, кодекси України, Закони України, Міжнародні договори, Конвенції.



РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ДЖЕРЕЛ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1.1 Поняття джерел цивільного процесуального права

У теорії цивільного процесуального права. існують різні позиції щодо поняття і змісту системи його джерел. Тривалий час у науці цивільного процесуального права панувала думка, що його джерелом можуть виступати виключно нормативно правові акти, наявність же інших заперечувала. Становлення нової правової системи сучасної України, її інтеграція до світової правової дійсності з неминучістю поставили питання про нове розуміння поняття «джерела права», про перегляд їх системи, появлення й застосування так званих «нетрадиційних» для країн романо-германської системи права джерел цивільного процесуального права.

Дослідженням питань системи джерел права присвячено ряд праць науковців у галузі теорії права: С.Л. Зівса, М.М. Марченка, Л.О. Корчевної та ін. Однак ґрунтовні наукові розробки, пов'язані з розглядом як джерел цивільного процесуального права, так і їх системи, сьогодні у національній науці відсутні.

У загальній теорії права радянського періоду нормативно-правовий акт розглядався як єдине джерело правових норм, спосіб зведення державної волі в закон, акт правотворчості [55]. Сьогодні ця концепція підтримується багатьма правознавцями. У сучасній цивільно-процесуальній правовій доктрині також превалює погляд на те, що нормативно-правові акти - єдине джерело цивільного процесуального права. Так, А. А. Мельников вважає, що норми цивільного процесуального законодавства встановлені державою, що санкціонованих норм у ньому нема [27, с. 25].

Як свідчить аналіз правової літератури, більшість фахівців асоціюють систему джерел цивільного процесу з системою цивільного процесуального законодавства (наприклад, М.Й. Штефан, В.В. Комаров та ін.). Така інтерпретація пов'язана з тим, що деякі правники до системи джерел включають: (а) тільки закони й підзаконні акти; (б) первинні і вторинні (формально юридичні) джерела; (в) сукупність усіх форм юридичного закріплення й організаційного забезпечення інформації про загальнообов'язкові правила поведінки (юридичні норми) в сукупності їх взаємозв'язків, через які об'єктивуються нормативні приписи галузі права, нормативні складники національної або регіональної (наднаціональної) правової системи чи міжнародного правопорядку. С.Л. Зівс, відзначаючи сувору ієрархічність системи джерел права, пише, що місце кожного її елемента «похідне від юридичної сили нормативного акта, яка, у свою чергу, залежить від місця нормативного органу в системі вищих і центральних органів держави» [13, с. 35]. Сучасні російські теоретики права Т. В. Гурова, М. М. Марченко та інші, досліджуючи проблеми класифікації джерел права, віддають перевагу положенню про ієрархічність форм позитивного права, зміст якого полягає в тому, що різні види джерел останнього виділяються залежно від ієрархії органів державної влади, що їх видають [10, с. 34; 26, с. 110].

Проаналізувавши погляди прихильників ієрархічної систематизації джерел права, українська дослідниця проблем теорії та практики сучасних джерел права Н. М. Пархоменко дійшла висновку, що юридична сила правового акта - це його специфічна властивість, зміст якої полягає в його обов'язковості, пріоритетності перед іншими актами або в підпорядкованості їм [31, с. 58]. Іншими словами, коли один правовий акт має посідати більш високе місце щодо іншого, порядок випливає не з його змісту, а з того, яке місце в системі органів державної влади займає орган, який його видав, зміст його компетенції й безпосередньо характер самих актів, що видаються.

Розглядаючи джерела цивільного процесуального права із системних позицій, можна виділити такі положення: (а) наявність певних структурних елементів і системоутворюючих зв'язків між ними; (б) наявність певної автономії й відносної самостійності у цих елементах системи як щодо один до одного, так і системи в цілому при її взаємодії з правовими формами, опосередковуючими економічні, соціальні, політичні й усі інші суспільні відносини; (в) об'єктивність системи джерел цивільного процесуального права, що ґрунтується на його аналогічному характері; (г) багатогранність системи, в основі формування якої лежить принцип змісту цивільних процесуальних правовідносин.

Джерела цивільного процесуального права можна класифікувати з різних підстав. Приміром, Р. Б. Прилуцький класифікує їх матеріально-організаційні, процесуальні (процесуальне законодавство, договір) й матеріальні (законодавство, договір, звичай) [32, с. 112]. Інші правознавці, розвиваючи теорію різноджерельного права й використовуючи плюралістичну концепцію джерел права, пропонують включати до системи останніх закони та інші юридичні приписи недержавного походження (звичай, договір, правову доктрину, результати суддівської правотворчості тощо) [22, с. 301].

У теорії права досить поширеною є така класифікація джерел права: (а) на письмові (закон) й неписьмові (звичай); (б) на прямі (закон) й непрямі (тлумачення законів і судова практика), (в) на офіційні (закон) й неофіційні (звичай і тлумачення законів).

А. Н. Верещагін та інші науковці розрізняють первинні й вторинні джерела права [7]. Первинні - це правові тексти, в яких уперше формуються норми, що офіційно визнаються нормами чинного права (закон). Вторинні - це похідні від первинних офіційні тексти, в яких інтерпретується зміст первинних джерел права, уточнюється зміст право положень первинних і формулюються вторинні (вторинні норми). Зокрема, судові вторинні джерела права можна розглядати як акти нормативного тлумачення джерел первинних. Причому вторинні джерела права можуть змінити зміст первинних, що нерідко й відбувається.

Для здійснення загальної класифікації джерел права, як і для класифікації джерел цивільного процесуального права, необхідно насамперед визначитися з критеріями цієї процедури, які мають системний характер. До останніх можна віднести: (а) юридична сила джерела права; (б) зміст (предмет правового регулювання); (в) характер волевиявлення суб'єктів правотворчості; (г) форма правового буття джерела; (д) час його дії і чинність.

1.2 Конституція як основне джерело права

Основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Конституція необхідна для правового оформлення організації і здійснення суверенної влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави.

Відповідно до статті 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановленим законом. І це може бути в разі незаконного затримання для відшкодування моральної шкоди.

Конституцією передбачено перелік основних прав і свобод людини і громадянина. Серед яких: право на недоторканність житла - не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (стаття 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31); ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених законом (стаття 32); право на свободу думки і свободи слова, на вільне вираження своїх поглядів, переконань та інші [20].

Також Основний Закон встановлює гарантії для охорони та захисту прав і свобод людини та громадянина. Зокрема стаття 55 містить таку норму: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових службових осіб… кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань». Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника свої прав (стаття 59 Конституції України).

Найвищим судом у системі судоустрою України, як встановлює стаття 125 Конституції України, є Верховний Суд.

Судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів або судом присяжних. Згідно зі статтею 129 Конституції України основними засадами судочинства є:

- законність;

- рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини;

- змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів суду й у доведенні перед судом їх переконливості;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;

- обов'язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства. Незалежність і недоторканість суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів в будь-який спосіб забороняється. Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України, та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Дані положення декларуються Основним Законом і конкретизуються у галузевих нормативно-правових актах.

Таким чином, можна сказати, що Конституція як Основний Закон України здійснює загальну регламентацію цивільно-процесуальних відносин України, як і інших відносин, які складаються у суспільстві, визначає будову судової системи України, закріплює основні гарантії діяльності суддів, декларує основні права та свободи людини і громадянина, а також гарантії їх захисту.

1.3 Закони та кодекси України в цивільному процесуальному праві

Закон України «Про судоустрій і статус суддів»

Цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд [40].

Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом.

Судову владу реалізовують судді та, у визначених законом випадках, присяжні шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України «Про третейські суди»

Цей Закон регулює порядок утворення та діяльності третейських судів в Україні та встановлює вимоги щодо третейського розгляду з метою захисту майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб [41].

До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Якщо чинним міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлений інший порядок організації, діяльності та вирішення спорів третейським судом, ніж той, що встановлено цим Законом, то застосовуються норми міжнародного договору.

Дія цього Закону не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж.

Закон України «Про міжнародне приватне право»

Цей Закон встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок [36].

Цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом:

1) визначення застосовуваного права;

2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

3) підсудність судам України справ з іноземним елементом;

4) виконання судових доручень;

5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Закон України «Про прокуратуру»

Цей Закон визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України [39].

На прокуратуру покладаються такі функції:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

З метою реалізації своїх функцій прокуратура здійснює міжнародне співробітництво.

На прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України.

Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж»

Цей Закон виходить з визнання корисності арбітражу (третейського суду) як методу, що широко застосовується для вирішення спорів, які виникають у сфері міжнародної торгівлі, і необхідності комплексного врегулювання міжнародного комерційного арбітражу в законодавчому порядку; враховує положення про такий арбітраж, які є в міжнародних договорах України, а також в типовому законі, прийнятому в 1985 році Комісією ООН з права міжнародної торгівлі і схваленому Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами у своєму законодавстві [37].

Цей Закон застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. Однак положення, передбачені статтями 8, 9, 35 і 36 ЗУ «Про міжнародний комерційний арбітраж» , застосовуються і в тих випадках, коли місце арбітражу знаходиться за кордоном.

До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

1) спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також;

2) спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»

Цей Закон визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні [33].

Адвокатура України - недержавний самоврядний інститут, що забезпечує здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги на професійній основі, а також самостійно вирішує питання організації і діяльності адвокатури в порядку, встановленому цим Законом.

Адвокатуру України складають всі адвокати України, які мають право здійснювати адвокатську діяльність.

З метою забезпечення належного здійснення адвокатської діяльності, дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення високого професійного рівня адвокатів та вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні діє адвокатське самоврядування.

Цивільний кодекс України

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (особи).

Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

ЦК України складається з 6 книг, 90 глав, 1308 статей [53].

Книга перша "Загальні положення".

Це розділи про основні положення, особи (фізичні особи, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади), об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовну давність.

Книга друга "Особисті немайнові права фізичної особи".

Книга містить перелік способів захисту особистого немайнового права, що його порушено. Маються на увазі: відшкодування збитків, компенсація моральної шкоди, громадська догана, заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься неправдива інформація, вилучення тиражу книги чи газети і знищення його. Книгу другу можна назвати кодексом про особисті права фізичної особи в ЦК України. У ній передбачається 47 статей, що регулюватимуть особисті немайнові відносини, пов'язані зі здійсненням особистих прав як у непорушеному стані, так і у разі порушення зазначених відносин.

Книга третя "Право власності та інші речові права".

Книга передбачає регулювання речових відносин. Категорія речових прав як елементів речових відносин дістала своє нове народження у ЦК України, де речові права посіли належне їм місце. До речових прав віднесено право власності, право володіння, сервітутні права, право користування чужою землею для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою землею для забудови (суперфіцій), застава та інші речові права.

Книга четверта "Право інтелектуальної власності".

Книга містить загальні положення про інтелектуальну власність, а також норми авторського права, права промислової власності, права на засоби Індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг.

Книга п'ята "Зобов'язальне право".

Книга регулює відносини майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з переданням майна у власність, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають із правомірніх односторонніх дій, із заподіяння шкоди і безпідставного збагачення. Кожний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їхню відносну самостійність і створення окремих інститутів зобов'язального права. Загальні правила, що поширюються на всі види зобов'язань, становлять загальні положення про зобов'язання. До них належать норми про поняття і підстави виникнення зобов'язань, виконання та способи, що забезпечують виконання їх, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави припинення їх.Норми договірного права є переважно диспозитивними, недоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами.

Книга шоста "Спадкове право".

Книга регулює відносини, що виникають у зв'язку iз спадкуванням.

Сімейний кодекс України

Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

СК України складається з 7 розділів, 287 статей [47].

Регулювання СК України є:

1) сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками й дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю і батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання;

2) сімейні особисті немайнові та майнові відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом і внуками, правнуками, рідними братами й сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком;

3) сімейні особисті немайнові та (або) майнові відносини між іншими членами сім'ї, визначені у ньому.

Слід зазначити, що СК України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком і племінницею, племінником та між іншими родичами за походженням.

Завданнями СК України є:

1) зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

2) утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;

3) побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;

4) забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Житловий кодекс України РСР

Завданнями житлового законодавства Української РСР є регулювання житлових відносин з метою забезпечення гарантованого Конституцією СРСР і Конституцією Української РСР права громадян на житло, належного використання і схоронності житлового фонду, а також зміцнення законності в галузі житлових відносин.

ЖК України РСР складається з 7 розділів, 193 статей [12].

Цивільний процесуальний кодекс України

Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави [54].

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є:

1) верховенство права;

2) повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом;

3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

4) змагальність сторін;

5) диспозитивність;

6) пропорційність;

7) обов'язковість судового рішення;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи;

9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом;

10) розумність строків розгляду справи судом;

11) неприпустимість зловживання процесуальними правами;

12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Цивільне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими ЦПК України, у порядку:

1) наказного провадження;

2) позовного провадження (загального або спрощеного);

3) окремого провадження.

Цивільне судочинство в судах провадиться державною мовою.

Структуру Цивільно-процесуального кодексу складається 13 розділів:

- Розділ I Загальні положення

- Розділ II Наказне провадження

- Розділ III Позовне провадження

- Розділ IV Окреме провадження

- Розділ V Перегляд судових рішень

- Розділ VI Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)

- Розділ VII Судовий контроль за виконанням судових рішень

- Розділ VIII Провадження у справах про оскарження судових рішень третейських судів, оспорювання рішень міжнародних комерційних арбітражів

- Розділ IX Визнання та виконання рішень іноземних судів, міжнародних комерційних арбітражів в Україні, надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів

- Розділ X Відновлення втраченого судового провадження

- Розділ XI Провадження у справах за участю іноземних осіб

- Розділ XII Прикінцеві провадження

- Розділ XIII Перехідні положення



РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖНАРОДНИХ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ ТА ПРАКТИКИ МІЖНАРОДНИХ СУДОВИХ ІНСТАНЦІЙ, ЯК ДЖЕРЕЛА ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

2.1 Міжнародні договори

Специфічною формою цивільного законодавства є міжнародні договори. Міжнародний договір - це угода між двома або декількома державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у відносинах між ними.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів у ст. 2 містить нормативне визначення цього джерела: «Договір означає міжнародну угоду, укладену між державами у письмовій формі і регульоване міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування» [8].

Слова «договір означає міжнародну угоду» віддзеркалюють юридичну сутність міжнародного договору, його погоджувальну природу. На відміну від інших державних актів, міжнародний договір допускає наявність у ньому волевиявлення принаймні двох суб'єктів міжнародного права, причому ці волевиявлення в договорах не існують ізольовано одне від одного, а є взаємно узгодженими, тобто однаково й одночасно спрямованими на досягнення певної єдиної мети. Такі взаємно узгоджені волевиявлення й утворюють у договорі договірну угоду, суть договору. Тому угода складає юридичну сутність будь-якого міжнародного договору, або ж може бути поставлена під питання справжність волевиявлення держави при укладанні міжнародного договору і самого міжнародного договору в цілому.

Розрізняють поняття офіційної та неофіційної кодифікації, які впливають на оновлення та розвиток міжнародного права. Офіційна кодифікація реалізується у формі договорів. Особливе місце у кодифікаційному процесі належить ООН, у рамках якої з 1947 року діє Комісія міжнародного права ООН.

Цивільний Кодекс України у ст. 10 (ч. 1) закріпив загальне правило про те, що чинний міжнародний договір, що регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства [53]. Цивільний процесуальний кодекс України Більше того, згідно з ч.2 цієї статті, якщо у чинному міжнародному договорі України містяться інші правила від тих, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила цього договору [51]. Порядок набрання ними чинності встановлено ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року [38].

Цивільний процесуальний кодекс України у ст. 10 (ч. 2) суд розглядає справи відповідно до міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України [54].

Однак ст. 9 Конституції України відносить до національного законодавства України лише діючі міжнародні договори, оскільки мова йде не просто про «надання Верховною Радою обов'язковості міжнародному договору», а про «дію» такого договору, внаслідок чого він і стає частиною національного українського законодавства, але визнавати міжнародний договір джерелом внутрішньодержавного права не вірно [20].

Зі змісту Конституції України випливає, що до числа міжнародних договорів, положення яких повинні застосовуватися в Україні, належать:

1) договори, ратифіковані Верховною Радою України;

2) договори, затвердження, прийняття чи приєднання до яких здійснено на основі рішень Верховної Ради України чи Президента України (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України);

3) договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України.

Чинні міжнародні договори України реєструються у Міністерстві закордонних справ України (ч. 2 ст. 22 Закону України «Про міжнародні договори»).

На необхідність врахування міжнародних договорів, що не суперечать Конституції, вказує і Пленум Верховного Суду України у постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 01 листопада 1996 року, підкреслюючи, (п. 4) що суд не може застосувати закон, який регулює відносини, що розглядаються, інакше ніж міжнародний договір [35]. Все це ґрунтується на ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, учасницею якої є Україна: «…учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору».

Проте це зовсім не означає, що норми міжнародного права механічно стають внутрішньодержавними, а міжнародні договори - джерелами внутрішньодержавного цивільного права.

Так, наприклад, Г.В. Ігнатенко, стверджує, що джерело права виступає елементом відповідної правової системи. Разом з тим, у внутрішньодержавного і міжнародного права такі елементи є різними [15, с. 14].

Наведена точка зору надалі одержала досить широку підтримку. На основі цієї позиції, С.Ю.Марочкін вважав, що «джерела міжнародного права займають відособлене положення в нормативній частині правової системи, по сусідству, поруч із джерелами внутрішньодержавного права, але вони не стають джерелами права» [25, с. 43]. М.В.Буроменський вказує на те, що в сучасному світі внутрішнє і міжнародне право - це взаємозалежні системи права серед яких має місце і проникнення і взаємовплив принципів і норм цих систем одна на одну. Разом з тим, підкреслює автор, «міжнародне право є окремою правовою системою» [28, с. 11].

Відзначаючи самостійний характер норм міжнародного права, В.А. Канашевський, обґрунтовує свою позицію тим, що міжнародний договір є виразом спільної волі декількох держав. Тому він не може розглядатися як джерело внутрішньодержавного права. Джерело права, на думку автора, має міцну прив'язку до власної правової системи, оскільки в ній віддзеркалюється державна воля, спрямована на визнання за певним правилом поведінки властивості правової норми.

Разом з тим, як складова частина правової системи держави, норма міжнародного договору, не вилучається з міжнародної правової системи, оскільки в цьому випадку вона позбавиться якості міжнародної норми і, відповідно, своїх регулятивних властивостей. Таким чином, автор вважає, що у правовій системі держави, укладені нею міжнародні договори повинні розглядатися не як джерела внутрішньодержавного права, а тільки лише як регулятори внутрішньодержавних відносин [16].

Аналогічну думку висловив П.Н. Бірюков, який вважає, що міжнародне право і право внутрішньодержавне являють собою різні системи права. Міжнародне і національне право відрізняються один від одного за колом суб'єктів, джерелами, способами утворення правових норм, способу забезпечення їхнього виконання й інших характеристик. Міжнародні договори самі по собі не є джерелами права, оскільки форми права однієї правової системи не можуть виступати одночасно формами іншої правової системи [3, с. 17].

На думку В.М. Худоби, хоча у сучасних умовах міжнародне та національне право глибоко інтегровані правові системи, які забезпечують міжнародний і національний правопорядок, все ж таки і конституційно вони мають різні підстави та форми вираження і тому віднесення до джерел національного права міжнародних нормативних актів є спірним [50, с. 329].

Норми цивільного права встановлюються державою і є частиною внутрішньодержавної системи права. Зовнішньою формою їхнього вираження є закон. Норми міжнародного цивільного права є елементом системи міжнародного права і встановлюються спільно волею декількох держав. Ця обставина не дозволяє визнати міжнародний договір джерелом внутрішньодержавного права.

Міжнародні договори, чинні в Україні, мають пріоритет перед національним законодавством. Таке правило відображає загальну тенденцію до гармонізації міжнародних угод та національного законодавства з формуванням у перспективі уніфікованих норм у галузі цивільного права.

На практиці іноді виникає питання про час дії міжнародного договору та акту національного законодавства, що містять колізійні норми. Воно вирішується таким чином: якщо міжнародний договір укладений раніше, то акт цивільного законодавства не набирає чинності взагалі, не застосовується або повинен бути скасований. Якщо ж акт цивільного законодавства виданий раніше, ніж був укладений міжнародний договір, то такий акт втрачає силу з моменту набрання чинності міжнародним договором. При цьому мають застосовуватися правила про дію закону у часі, встановлені ст. 5 ЦК України.

Стосовно міжнародних договорів, які стосуються цивільних відносин, і у яких держави відповідно виступають як суб'єкти цивільного права, виникає питання: чи мають оцінюватися такі договори як угода суб'єктів цивільного права, чи як акти цивільного законодавства.

Специфічність міжнародного договору, як форми цивільного законодавства, полягає в тому, що це є угода суб'єктів цивільного права (ст. 6 ЦК України), яка після надання міжнародному договору в Україні у порядку, викладеному вище, чинності, стає частиною національного законодавства і переходить у категорію «акти цивільного законодавства» [49, с. 78].

Разом з тим, немає правових перешкод для того, щоб суб'єкти цивільних відносин, що виникають у державі, укладаючи угоду, обрали як зразок положення міжнародного договору, який не набрав чинності в Україні. У цьому випадку такий міжнародний договір фактично стає формою цивільного законодавства, але вже не як акт цивільного законодавства, а як договір суб'єктів цивільного права [52, с. 75].

З урахуванням цих міркувань можна зробити висновок, що справедливою є оцінка міжнародного договору і як акту цивільного законодавства, і як договору суб'єктів цивільного права.

Практичне значення такого поділу полягає в тому, що у першому випадку положення міжнародного договору як акту цивільного законодавства є обов'язковими для учасників відповідних цивільних відносин у повному обсязі, а у другому - стають обов'язковими для сторін і третіх осіб у тому обсязі, у якому вони включені в договір між ними.

На жаль, у законодавстві не зазначений статус міжнародних договорів, які не потребують згоди Верховної Ради України. Але ж відсутність згоди законодавчого органу не позбавляє такі договори ознак, притаманних будь-якому міжнародному договору. Отже, їх так само слід вважати частиною національного законодавства України і застосовувати у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародні договори можуть поширюватись лише на відносини за участю осіб, що є громадянами або юридичними особами відповідних різних договірних сторін. При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин безпосередньо, якщо лише із самого договору не випливає необхідність видання для його застосування внутрішньодержавного акту. Наприклад, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 року (Віденська конвенція) підлягає безпосередньому застосуванню як джерела українського права згідно зі сферою її дії (тобто, до договорів міжнародної купівлі-продажу) [18].

У зв'язку з цим, слід розрізняти міжнародні договори, які містять норми прямої дії і норми, що породжують лише обов'язок держави щодо імплементації відповідних норм до національного законодавства. В останньому випадку положення таких міжнародних договорів застосовуються переважно перед актами національного законодавства в межах, визначених законами України. Прикладом такого випадку є Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі, Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 року. Нормами останньої встановлено, що умови подання заявки та реєстрації торгівельних марок визначаються національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6). Згідно з цим застереженням Україна прийняла спеціальний Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 року.

Правило про пріоритет норм міжнародного договору застосовується не до всіх міжнародних договорів України. Деякі міжнародні договори надають державам-учасницям право відступити від положень таких договорів. Якщо держава скористалася таким правом, чинними є відповідні положення національного законодавства. Зокрема, ст. 7 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів встановлює строки охорони авторських прав. Однак державам - учасницям Конвенції надається право встановлювати строки охорони прав, що перевищують ті, які передбачені цією Конвенцією.

Практичне значення передбаченого ЦК України ставлення законодавця до міжнародних договорів України полягає у тому, що тим самим ЦК України «адаптує» їх положення до цивільних відносин.

Згода Верховної Ради на обов'язковість міжнародних договорів може мати різні форми: «ухвалення», «утвердження», «приєднання». Переважно це відбувається шляхом ратифікації міжнародного договору, яка виражається у формі закону і означає згоду України на обов'язковість для неї міжнародного договору (ч. 2 ст. 7 Закону «Про міжнародні договори»). В Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію міжнародних договорів України (п. 32 ст. 85 Конституції України).

Так, 12 липня 2000 року Конституційний Суд України прийняв рішення, що стосувалося особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України, а саме внесено зміни у ст. 7 Закону «Про міжнародні договори» щодо процедури ратифікації міжнародних договорів у зв'язку з виникненням «окремих неузгодженостей», що мали місце під час прийняття Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 5 листопада 1992 року і наявність в ньому «деяких суперечностей та юридичних колізій» [45].

В Законі України «Про міжнародні договори» міститься перелік міжнародних договорів, що підлягають обов'язковій ратифікації (ч. 2 ст. 9). Ратифікація йде шляхом імплементації. У зв'язку з цим, ратифікацію міжнародного договору іноді розглядають як своєрідний акт «трансформації» (перетворення норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права) [50, с. 328].

В кожній країні встановлюється своя процедура і способи ратифікації, але вони мають відповідати умовам, викладеним у ст. 14 Віденської конвенції 1969 року. Так, Конвенція запровадила положення, згідно з яким держава зобов'язана стримуватися від будь-яких дій, що несумісні з договором, якщо ратифікація його «занадто затримується» або, якщо ратифікація не відбудеться (ст. 18).

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов'язань. Проте відмова ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж правилом [48].

Не підлягають ратифікації міжнародні угоди, приєднання до яких або прийняття (укладення) яких проводиться:

1) від імені України (міждержавний договір);

2) від імені уряду України (міжурядовий договір);

3) від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади України (міжвідомчий договір).

Проте, на думку В.М. Худоби немає ніяких підстав вважати акт ратифікації документом, що має «трансформаційне значення», оскільки під «трансформацією» (перетворенням) передбачається визначене перетворення норм міжнародного права шляхом їхнього розвитку, конкретизації у внутрішньодержавних нормативно-правових актах шляхом включення до складу останніх [50].

Так, суд застосовує при вирішенні цивільної справи не норму міжнародного договору, а норму відповідного нормативно-правового акта. У літературі, трансформація трактується як одна з форм взаємодії норм міжнародного і внутрішньодержавного права, що робить вплив на його розвиток. Проте в акті ратифікації міжнародного договору ніякого перетворення немає. Даний акт не вносить змін у внутрішньодержавне право, а лише наділяє міжнародний договір юридичною силою, визнавши його обов'язковість на території України.

Теорія трансформації:

– міжнародно-правова норма отримує юридичну силу у національній сфері лише внаслідок її трансформації у норму внутрішньодержавного права;

– трансформація здійснюється у різних правових формах, шляхом видання відповідних внутрішньодержавних актів;

– вибір конкретної правової форми трансформації залежить як від змісту міжнародного договору, так і від характеру відносин, які у даному випадку регулюються;

– норма національного права, яка є наслідком трансформації, застосовується як норма «lex specialis» щодо будь-яких інших внутрішньодержавних норм, зокрема, частини правил, що стосуються її тлумачення. У випадку колізії загальної й спеціальної норми завжди застосовується спеціальна норма. Тлумачення норм «lex specialis» у національному законодавстві забороняється;

– норма має певну автономію у системі внутрішньо-національних норм, внаслідок чого не втрачає свого первісного характеру;

– трансформація не повинна впливати на міжнародний договір, на якому вона засновується - за це наступає міжнародно-правова відповідальність.

Отже, ратифікований міжнародний договір з питань цивільного права набуває обов'язкової юридичної сили для суду, якщо в ньому передбачені інші правила, ніж в законі. Проте джерелом внутрішньодержавного цивільного права в цілому він не стає.

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод за її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку, актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, яким вказано про застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.

2.2 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод

Фундаментальна засада прав людини - повага життя і гідності кожної окремої людини - присутні в більшості великих релігій і філософських учень світу. Права людини не можна купити, заробити або отримати в спадок. Їх називають «невід'ємними», тому що вони властиві кожній людині, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або будь-яких інших обставин [56, с. 47].

Визнання людини, її прав і свобод найвищою цінністю породжує в держави конституційний обов'язок щодо визнання, дотримання та захисту прав і свобод людини та громадянина, у тому числі закріплених у міжнародних договорах України. Вступ України до Ради Європи та придбання відповідних зобов'язань згідно з Європейською конвенцією про захист прав людини (далі - Конвенція) стало важливим етапом у розвитку вітчизняної правової системи [19].

Вступивши в 1997 році в Раду Європи, Україна взяла на себе зобов'язання щодо врегулювання всього свого законодавства та практики його застосування зі стандартами цієї організації. Тим самим вона поставила перед собою мету влитися в європейський цивілізований правовий простір, піти по шляху будівництва демократичних інститутів, що відповідають історично виробленим критеріям, які мають у своїй основі визнання права та свободи людини як вищої цінності.

Конституція України як основоположне джерело українського права визначила, що міжнародні договори України є частиною її правової системи та користуються пріоритетом у застосуванні перед законом. У зв'язку із цим необхідно підкреслити ту обставину, що Європейська конвенція не може не впливати на розвиток українського законодавства та правозастосовчої практики. Метою цього процесу є забезпечення відповідності законодавства України та правозастосовної практики стандартам Конвенції, що у свою чергу необхідно для ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина на національному рівні [29, с. 89-91].

Для ефективної реалізації Конвенції на внутрішньодержавному рівні першочергове значення має визначення місця Європейської конвенції в системі джерел міжнародного права України. Існують різні підходи до визначення кола джерел міжнародного права України, відзначається суперечливе ставлення вітчизняної правової науки до того, що міжнародні договори в галузі прав і свобод людини та громадянина можуть бути джерелами міжнародного чи конституційного права України [9, с. 42].

Європейська конвенція про захист прав людини є джерелом конституційного права України. При цьому підкреслюється значення змісту тих суспільних відносин, які регулюються нормами міжнародного права. У сфері правового регулювання конституційно-правового статусу особистості Європейська конвенція надає ефективні гарантії захисту основних прав і свобод людини та громадянина.

Відповідно до Конституції України саме Конституція має найвищу юридичну силу, співвідношення міжнародних договорів та внутрішньодержавного права має розглядатися з урахуванням цього положення. Крім того, той факт, що визнання та гарантування прав і свобод людини та громадянина в Україні відбувається не тільки відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, але й згідно з Конституцією України підтверджує вищу юридичну силу конституційних норм [44, с. 85-87]. Конституція України як основоположне джерело українського права визначила, що міжнародні договори України є частиною її правової системи та користуються пріоритетом у застосуванні перед законом. У зв'язку із цим необхідно підкреслити, що Європейська конвенція про захист прав людини не може не впливати на розвиток українського законодавства й правозастосовної практики. Метою цього процесу є забезпечення відповідності законодавства України та правозастосовної практики стандартам Конвенції, що необхідно для ефективного захисту прав і свобод людини та громадянина на національному рівні. Велике значення такої групи відносин обумовлено тим, що сама людина, її права і свободи проголошені найвищою цінністю [9, с. 45-46].

У фундамент Статуту Ради Європи, Європейської конвенції та Конституції України були закладені одні й ті ж базові цінності: принцип верховенства права й гарантованість прав і свобод людини та громадянина як невід'ємних складових правової держави, а також демократія [23, с. 412-414]. Зазначена тенденція в цілому проглядається і в поточному законодавстві, конкретизує норми Конституції України. У зв'язку із цим необхідно вказати на те, що чинне в цій сфері правове регулювання будується на взаємодії положень Конституції України, Європейської конвенції (з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) і положень українського законодавства, що конкретизують конституційні норми. Важливо підкреслити, що Конвенція в ієрархії джерел конституційного права займає місце безпосередньо після Конституції України, що має найвищу юридичну силу. Визнання пріоритету основних принципів міжнародного права вимагає уточнення самих принципів (їх кількості та змісту), основна частина яких закріплена в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятої в 1970 році. Водночас польський міжнародник Л. Антонович визнає: «Немає повністю авторитетного, вичерпного і точного переліку основних принципів міжнародного права» [2, с. 10-13]. Я. Броунлі, крім відомих загальновизнаних принципів, відносить до них ще кілька інших, у тому числі згоду, взаємність, остаточність судово-арбітражних рішень і врегулювань, сумлінність, свободу морів та інші. Усе це ставить перед правом України серйозні труднощі, оскільки незрозуміло, які принципи та норми мають пріоритет перед внутрішнім законодавством нашої країни [5, с. 86-87].

...