Джерела цивільного процесуального права України

Друга проблема є не менш складною. Визнання в статті 9 Конституції України міжнародного договору частиною національного законодавства означає, що міжнародний договір прирівняний до того акта внутрішнього права, яким він введений до складу національного законодавства. Отже, якщо він введений указом Президента України, він має юридичну силу указу Президента України; якщо постановою уряду - юридичну силою урядової постанови. Очевидно, що й у першому, і в другому випадку вони не можуть суперечити закону України, який має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативних актів України, крім Конституції України. Проте з точки зору міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про право міжнародних договорів, сила міжнародного договору не може залежати від способу введення її у внутрішнє законодавство. Якщо ж виходити зі змісту статті 9 Конституції України, лише ратифіковані Верховною Радою України договори стають частиною національного законодавства, а це суперечить принципу «pacta sunt servanda» [21, с. 209-211].

При цьому в більшості законів України, прийнятих в останні роки, міститься стандартна формула. Відповідно до неї, якщо міжнародним договором України встановлено інші норми, ніж передбачені цим законом, застосовуються норми міжнародного договору. Це правило конкретизовано в пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 жовтня 1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», відповідно до якого суд не може застосовувати закон, який регулює розглянуті правовідносини інакше, ніж міжнародний договір. З іншого боку, міжнародні договори застосовуються тоді, коли вони не суперечать Конституції України [23, с. 210-211]. Кожна держава прагне співвідносити своє право та законодавство з міжнародним правом. Його роль стрімко зростає, і для цього є об'єктивні причини. Справа в тому, що в сучасному світі посилюються тенденції взаємозалежності та взаємовпливу держав. Створені із цією метою міжнародні організації та співтовариства держав сприяють погодженому вирішенню спільних проблем для світового співтовариства. Усвідомлення необхідності їх рішень стає домінантою суспільної поведінки в багатьох країнах. Звідси неминуча зміна співвідношення внутрішнього й міжнародного права. Причому процес відбувається суперечливо й в аспекті поєднання їх норм, і перетворення, і взаємовпливу, і подолання колізій [4, с. 66; 10]. Наприклад, у рішенні за справою «Клаас проти Федеративної Республіки Німеччини» Суд не знайшов порушення Конвенції й тим самим дав високу оцінку законодавству й практиці ФРН щодо їх відповідності європейським стандартам щодо права на повагу особистого життя та кореспонденції . В інших рішеннях суд прийшов до дещо інших висновків, вважаючи, що законодавство Сполученого Королівства та Франції має прогалини та не містить достатніх гарантій проти зловживань втручанням у користування правом на повагу особистого життя та кореспонденції [24, с. 97]. Можна виділити лише деякі можливі варіанти несуперечності національного права та Конвенції, які, з одного боку, не свідчать про суперечність національного права та Конвенції, а з іншого - також і не свідчать про їх незаперечну відповідність.

У разі відповідності національного права та Конвенції можна говорити про різновиди відповідності залежно від таких обставин:

? логічний обсяг національного нормативно-правового акта, що порівнюється з Конвенцією. Розрізняють загальну (усі приписи нормативно-правового акта відповідають вимогам Конвенції) та часткову (деякі приписи або припис відповідають вимогам Конвенції) відповідність [17, с. 112-114].

? метод встановлення відповідності: із залученням додаткових міжнародних або національних джерел (наприклад, рішень ЄСПЛ, національних нормативно-правових актів) і без залучення додаткових джерел;

? обсяг конвенційних приписів: загальна (норма національного права збігається з нормою Конвенції) і конкретизована (норма національного права збігається з нормою конвенції в її інтерпретації в рішенні ЄСПЛ) відповідність [42, с. 68]. Загальною є відповідність також тоді, на нашу думку, коли стаття Конвенції дослівно відтворена в національному нормативно-правовому акті.

Досліджуючи проблеми приведення національного законодавства у відповідність до вимог Конвенції, проаналізуємо такі положення.

Щоб вирішити питання про відповідність національного права вимогам Конвенції, необхідно визначитися з методом, який для цього використовується, зокрема, шляхом порівняння та тлумачення норми Конвенції та відповідної норми (норм) національного права. Щоб глибше вникнути в зміст конвенційної норми, необхідно використовувати рішення ЄСПЛ, яким надається тлумачення її положенням. Аналогічно й із нормою національного права, де основним орієнтиром виступають положення закону, який підлягає конкретизації під час адміністративної та судової практики (у сфері приватного права - переважно договірної та судової практики) [24, с. 94].

У травні 1948 року відбувся знаменитий Європейський конгрес в Гаазі, який прийняв резолюцію, що закликала розробити «Хартію прав людини, яка гарантує свободу думки, свободу зборів і висловлювання думок, а також право на політичну опозицію» і заснувати «Суд, наділений повноваженнями, необхідними для реалізації цієї Хартії». Після 1950 року, протягом майже півстоліття, Конвенція переважно впливала на розвиток правових систем держав у західній частині розділеного «залізною завісою» європейського континенту. Причому процес цей розвивався вкрай нерівномірно й суперечливо.

З одного боку, Конвенція докорінно змінила уявлення про допустимі межі втручання у внутрішні справи держав і розповсюдила міжнародно-правове регулювання на деякі області внутрішньодержавних відносин, які раніше перебували під виключним контролем національної влади [43, с. 24]. Зокрема, вона істотно обмежила міру свободи розсуду останніх у поводженні з особами, які перебувають під їх юрисдикцією, як із власними громадянами, так і з іноземцями та особами без громадянства. З іншого боку, на прикладі Великобританії ми можемо побачити, що країна, яка першою ратифікувала Конвенцію (22 лютого 1951 року), не визнавала право на подачу індивідуальної скарги та обов'язкову юрисдикцію Європейського суду з прав людини до 14 січня 1966 року, а права, гарантовані Конвенцією, не могли бути захищені в судовому порядку згідно з її внутрішнім національним правом до 2 жовтня 2000 року.

На сьогодні можна говорити про дві основні моделі інтеграції Конвенції в національне законодавство країн-учасниць. Перша модель - трансформаційна, яка передбачає відтворення положень Конвенції у внутрішньому законодавстві. Такої моделі дотримується, зокрема, Німеччина та Україна за допомогою ратифікації. У рамках другої моделі - рецепції, що діє в таких країнах, як Австрія, Франція, Чехія, Словаччина, Румунія, Польща - Конвенція безпосередньо входить у систему внутрішнього права. Органи управління та суди при цьому застосовують Конвенцію як таку, а не внутрішній закон, навіть якщо він має ідентичний зміст.

Тому національні суди можуть слідувати нормам Конвенції всупереч приписам національного закону. У такому разі, однак, Конвенція, маючи пріоритет щодо звичайних законів, поступається за юридичною силою конституції відповідної країни.

2.3 Практика Європейського суду з прав людини як джерело цивільного процесуального права України

Юрисдикція Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) поширюється на Україну. Правовою підставою для цього став Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року, норми якого надають можливість розглядати рішення ЄСПЛ в якості джерела цивільного процесуального права. Судова практика рухається у напрямку використання правил, сформульованих у рішеннях ЄСПЛ, у якості обов'язкових правил поведінки у типових ситуаціях. В Україні загальні суди при розгляді цивільних справ приймають до уваги та застосовують рішення Європейського Суду з прав людини, оскільки ці рішення були визнані законодавцем джерелом права у ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 р [34].

Визнання практики Європейського суду з прав людини джерелом права є новим для нашої країни правовим явищем, оскільки судовий прецедент в Україні, як країні романо-германської правової сім'ї, традиційно не визнавався джерелом права.

У національному праві судовий прецедент лише останнім часом на науковому рівні став поступово визнаватися джерелом права, що вимагає істотних змін традицій правозастосування і правовому мисленні суддів, адвокатів, прокурорів, нотаріусів, слідчих тощо.

Застосування практики ЄСПЛ в Україні ґрунтується на положеннях статей 8 і 9 Конституції України, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.), Законів України «Про міжнародні договори України» та «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

На теперішній час питання застосування в українському праві практики Європейського суду з прав людини врегульовано Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ч. 1 ст. 17 якого встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Положення Закону значною мірою стосуються саме остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України, якими визнано порушення Конвенції. Виходячи зі змісту Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року» Україна визнає на своїй території обов'язковість юрисдикції ЄСПЛ з усіх питань, що стосуються тлумачення й застосування Конвенції. Таким чином, рішення ЄСПЛ, які можуть бути ухвалені щодо України, наділяються таким же юридичним статусом, як і сама Конвенція.

Незважаючи на те, що норми Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" діють вже понад 10 років, застосування національними судами положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини при розгляді справ та ухваленні рішень є скоріше виключенням з правила ніж правилом.

ЦПК України у ст. 8 якого передбачено положень про визнання практики Європейського суду з прав людини джерелом права.

Для суддів ще не стало повсякденною практикою при ухваленні та складанні текстів рішень звернення до норм конвенції і практики ЄСПЛ нарівні з національним законодавством та практикою Верховного суду України. Практика застосування Конвенції свідчить, що її положення фактично не набули обов'язкового характеру для національного судочинства, а саме обов'язковість попередньо прийнятих рішень вищестоящими судами і є ознакою судового прецеденту для країн англо-саксонської правової сім'ї. Посилання на ці акти досі залишаються поодинокими випадками і мають додатковий характер, що дає підставу науковцям визначати власне практику ЄСПЛ як субсидіарне джерело права.

Проблеми у застосуванні судом практики ЄСПЛ можна пояснити тим, що судді не завжди розуміють необхідність посилання на конвенційні положення при розгляді справ з урахуванням повного та належного врегулювання даних правовідносин на національному рівні.

Наприклад, відома правова позиція ЄСПЛ у справі «Маркс проти Бельгії» від 13.06.79 року, згідно з якою стаття 1 Протоколу першого Європейської конвенції з прав людини, визнаючи право будь-якої особи на безперешкодне користування своїм майном, по своїй суті є гарантом права власності. Або положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права.

Аналогічні положення відтворені як у Конституції України так і у ЦК України, а тому застосування судом при вирішенні спору окрім норм національного законодавства, ще є положень Конвенції навряд чи є виправданим. Функціонування ЄСПЛ передбачене Конвенцією про захист прав людини і основних свобод, положення якої - Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до неї набрали чинність для України ще 11 вересня 1997 року.

Виходячи зі змісту сформульованої законодавцем правової норми, застосування положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод при розгляді конкретної справи є обов'язком судді, однак науковцями висловлюються слушні думки, що при здійсненні правосуддя як Конвенція так і рішення ЄСПЛ мають застосовуватися лише за наявності певних умов, а саме: за наявності в національному законодавстві правових "прогалин" щодо прав людини та основних свобод, які водночас визначені в Конвенції та протоколах до неї; для кращого розуміння тих положень українського законодавства, до яких були внесені зміни або доповнення на підставі відповідних рішень ЄСПЛ; для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як "верховенство права", "справедливість", "справедливий баланс", "справедлива сатисфакція", оскільки в чинному вітчизняному законодавстві вони є новими категоріями та повністю не досліджені. Тоді як рішення Суду певним чином допомагають їх зрозуміти [30, с. 29].

Сама по собі практика ЄСПЛ є прецедентною, і норми Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не застосовуються судом окремо від тих рішень, які були ним раніше прийняті при застосуванні конкретної статті Конвенції.

При цьому під прецедентами Суду розуміють не самі розглянуті справи, а ті основоположні принципи в тлумаченні і застосуванні норм Конвенції, які були покладені в основу судових рішень [11, с. 12].

Обґрунтовуючи рішення, судді ЄСПЛ застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та мотивацію суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти та законодавство тощо. Зазначена Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним складним механізмом захисту прав людини, який включає, норми конвенції, рішення Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо.

Застосування Конвенції вважається застосуванням не лише її норм, а й усього комплексного правового механізму без спеціальної згоди на це Верховної Ради України [46, с. 16].

Окремі науковці, посилаючись на тезу про обов'язкове визнання юрисдикції ЄСПЛ, вбачають у його рішеннях інноваційне джерело (форму) внутрішнього права. При цьому вони наполягають на відмові від негативного ставлення до судового прецеденту, зумовленого ідеологічною спадщиною. На їхню думку, сучасний правопорядок презюмує той факт, що міжнародна судова організація створює особливу сукупність правил, що йменуються «прецедентне право Ради Європи» або «прецедентне право ЄСПЛ» [1, с. 15].

Інші вчені дотримуються протилежної думки: навіть якщо припустити, що ЄСПЛ і створює прецедентне право, яке набуває потім виду національного джерела права, то не вбачається можливим визначити його юридичну природу, оскільки це не норми внутрішнього закону й не постулати міжнародного права, для легітимації яких вимагається згода держави як суб'єкта міжнародних відносин. Отже, не існує взагалі ніякого «прецедентного права Європейського суду», а в наявності - лише прецедент тлумачення або правова позиція Суду, тобто деякий інтерпретаційний результат, що виникає при досягненні смислу загальновизнаних принципів і норм міжнародного права [14, с. 73].

Поділяючи в цілому точку зору останніх, можна стверджувати, що положення Конвенції про захист прав людини і основних свобод безсумнівно є джерелом права, проте усталена судова практика ЄСПЛ та прецеденти, що створюється Судом при застосуванні її положень, хоча і мають певні властивості регулятора суспільних відносин, однак не є джерелом права у його доктринальному розумінні.

Як вважає С.В. Васильєв, як особливе джерело цивільного процесуального права України, рішення ЄСПЛ мають прецедентну природу, за їх допомогою формуються важливі правові позиції, обов'язкові для подальшого використання судами при розгляді й вирішенні цивільних справ. Проте правові позиції ЄСПЛ у так званому «чистому вигляді» не можуть виступати джерелом права, оскільки вони є складовою частиною того чи іншого рішення - джерела права. Але ж і виділення правових позицій з рішень Суду спричинить втрату ними прецедентного характеру [6, с. 79].

Рішення ЄСПЛ розглядає в якості джерела права Верховний Суд України й вищі спеціалізовані суди. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. за № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначається, що в мотивувальній частині кожного судового рішення в разі потреби мають міститися посилання на Конвенцію й рішення ЄСПЛ, які згідно із Законом України є джерелом права й підлягають застосуванню по даній справі.

Підсумовуючи вищенаведене, судову практику ЄСПЛ у вигляді його правових позицій можна визнати із певними зауваженнями особливим джерелом права, яке може застосовуватися судом як додаткове джерело права. За своєю юридичною силою та ступеню значущості при правозастосуванні правові позиції ЄСПЛ схожі із правовими позиціями Конституційного суду України та Постановами Пленуму Верховного суду України.

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумок вищесказаного можна сказати наступне, що до джерел цивільного процесуального права відносяться нормативні акти, в яких містяться загальні та конкретні правила, що визначають порядок процесуальної діяльності.

До нормативних джерел цивільного процесуального права відносяться Конституції України, значення якої полягає в тому, що вона встановлює рівень правового регулювання даної галузі права, в ній містяться положення, які визначають зміст, характер діяльності суду та завдання в цілому, в Конституції України містяться положення, визначають принципи судочинства, положення є нормами цивільного процесуального права.

Норми законодавства у цивільному судочинстві в становлені Закон України «Про судоустрій і статус суддів», в ньому розкриваються і деталізуються конституційні положення про самостійності судів і незалежності суддів, обов'язковості судових постанов, рівність усіх перед законом і судом, гласності в діяльності правосуддя, мову судочинства. Основним кодифікованим джерелом цивільного процесуального права є Цивільний процесуальний кодекс України.

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Прaктикa ЄСПЛ є oсoбливим джeрeлoм цивiльнoгo прoцeсуaльнoгo прaвa, якe мoжe зaстoсoвувaтися як дoдaткoвe джeрeлo прaвa. Тoбтo,пiд чaс нaявнoстi кoлiзiй мiж нaцioнaльними зaкoнaми тa рiшeнням ЄСПЛ пeрeвaгa мaє бути нaдaнa oстaнньoму. Aлe зa нaявнoстi кoлiзiй мiж Кoнституцiєю Укрaїни тa рiшeнням ЄCПЛ прioритeт мaє бути нaдaний Кoнституцiї.

Європейська конвенція з прав людини в системі джерел права України за своєю юридичною силою займає місце безпосередньо після Конституції України, як і інші міжнародні договори. У разі виникнення колізії між міжнародним договором України та Конституцією України має діяти правило про найвищу юридичну силу Конституції. Це пояснюється тим фактом, що міжнародні договори є складовою частиною правової системи держави, а в рамках цієї системи немає актів, які за своєю юридичною силою стояли б вище Конституції України. Європейська Конвенція носить наднаціональний характер.

На сучасному етапі розвитку цивільного права істотним є реформування цивілістичної доктрини, результатом якого має бути нова, європейська концепція цивільного права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алкема Е. А. Юридичні наслідки ратифікації Російською Федерацією Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини (включаючи 11-й протокол) : монографія. Сант-Петербург : СПб, 1996. 259 с.

2. Антонович Е. К. окремі аспекти прийнятності скарг, що над ходять Європейського Суду з прав людини : курс лекцій. Москва : МГЮА, 2008. 87 с.

3. Бірюков П. Н. Норми міжнародного кримінального-процесуального права в правовій системі Російської Федерації : курс лекцій. Воронеж : ВГУ, 2000. 368 с.

4. Бондаренко І. О. Адаптація законодавства України до європейського законодавства - один з пріоритетних напрямів реформування правової системи України : курс лекцій. Ірпинь : УДСФУ, 2002. 63-66 с.

5. Броунлі Я. Міжнародне право : курс лекцій. КаЇр: КУ, 2010. 485 с.

6. Васильєв С. В. Місце практики Європейського суду з прав людини в цивільному судочинстві України : курс лекцій. Харків : НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 2012. 70-82 с.

7. Верещагін А. Н. Судова правотворчість в Росії : порівняльно-правові аспекти : курс лекцій. Москва : МГЮА, 2004. 344 с.

8. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 14.04.1986. № 995_118. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_118 (дата звернення: 11.11.2018).

9. Гіждіван А. О. Про деякі питання адаптації законодавства України з громадських прав до норм Ради Європи : курс лекцій. Харків : НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 2001. 42-49 с.

10. Гурова Т. В. Джерела російського права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 Саратов : СНВ, 1998. 34 с.

11. Ефименко В. Європейський прецедент для України : Щодо питань впровадження в національно судочинства практики Європейського суду з прав людини : курс лекцій. Харків : НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 2007. 12-13 с.

12. Житловий кодекс України РСР : Закон України від 30.06.1983 р. №5464-X. Відомості Верховної Ради України. 1983. № 28, Ст.573. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5464-10 (дата звернення: 11.11.2018).

13. Зівс С. Л. Джерела права : курс лекцій. Волгоград : ВПУ, 1981. 35 с.

14. Зимненко Б. Л. Рішення Європейського суду з прав людини і правової системи Російської федерації : курс лекцій. Воронеж : РГПУ 2004. 73-88 с.

15. Игнатенко Г. В. Взаємодія внутрішньодержавного і міжнародного права : курс лекцій. Єкатірінбург : УРГУ, 1981. 59 с.

16. Канашевскій В. А. міжнародні договори і акти цивільного законодавства : співвідношення і взаємодія разносістемних обмежень : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10. Казань, 2000. 20 с.

17. Туманов В. А., Энтин Л. М. коментар до Конвенції : про захист прав людини і основних свобод та практиці її застосування : курс лекцій. Одеса : ОЮА, 2002. 420 с.

18. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів : від 11.04.1980 р. № 995_003. Відомості Верховної Ради України. 1989. № 36. Ст.108. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_003 (дата звернення: 11.11.2018).

19. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : Конвенція від 02.10.2013 р. № 995_004. Протокол. № 16. від 02.10.2013. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення: 11.11.2018).

20. Конституція України : від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30, Ст. 141. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата звернення: 11.11.2018).

21. Науково-практичний коментар Конституція України : станом на 18 листопада 2016 р. / В. Б. Авер'янов., О. Б. Батанов., Ю. В. Баулін та ін. ; за заг. ред. С. М. Литвинова. Київ : ЦУЛ, 2012. 808 с.

22. Корчевна Л. О. Проблема різноджерельного права: Досвід порівняльного правознавства : монографія / за заг. наук. ред. В. М. Корецького. Київ : НАН, 2004. 301 с.

23. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч.-метод. посіб. Київ : НАН, 2011. 600 с.

24. Летнів В. Г. Проблеми забезпечення відповідності законодавства України і Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод : курс лекцій. Львів : ЛНУ, 2012. 178 с.

25. Марочкин С. Ю. Дія норми міжнародного права в правовій системі України : курс лекцій. Одеса : ОНУ, 1998. 199 с.

26. Марченко М. Н. Джерела права : навч. посіб. Київ : НОН, 2005. 110 с.

27. Мельников А. А. Радянський цивільний процесуальний закон : курс лекцій. Одеса : ОНУ, 1973. 25 с.

28. Міжнародне право : навч. посіб. / за ред. М.В. Буроменського. - К. : Юрінком Інтер, 2005. 336 с.

29. Олійник А. Ю. Конституційно - правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні : монографія. Харків : НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 2008. 472 с.

30. Паліюк В. П. Особливості застосування судами України Конвенції про захист прав та основних свобод : навч. посіб. Одеса : ОНУ, 2003. 29 с.

31. Пархоменко Н. М. Юридична сила основна властивість та один із критеріїв класифікації правових актів : курс лекцій. Київ : НАН, 2002. 58 с.

32. Прилуцький Р. Б. Щодо джерел господарського процесуального права України : курс лекцій. Одеса : ОНУ, 2008. 112 с.

33. Про адвокатуру та адвокатську діяльність : Закон України від05.07.2012 р. № 5076-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 27. Ст.282. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5076-17 (дата звернення: 11.11.2018).

34. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини : Закон України від 23.02.2006 р. № 3477-IV. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 30. Ст.260. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15 (дата звернення: 11.11.2018).

35. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. № v0009700-96. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96 (дата звернення: 11.11.2018).

36. Про міжнародне приватне право : Закон України від 23.06.2005 р. № 2709-IV. Відомості Верховної Ради України. 2005. № 32. Ст.422. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2709-15 (дата звернення: 11.11.2018).

37. Про міжнародний комерційний арбітраж : Закон України від24.02.1994 р. № 4002-XII. Відомості Верховної Ради України. 1994. № 25. Ст.198. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4002-12 (дата звернення: 11.11.2018).

38. Про міжнародні договори України : Закон України від 29.06.2004 р. № 1906-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 50. Ст.540. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1906-15 (дата звернення: 11.11.2018).

39. Про прокуратуру : Закон України від 14.10.2014 р. № 1697-VII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 2-3. Ст.12. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1697-18 (дата звернення: 11.11.2018).

40. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 02.06.2006 р. №1402-VIII. Відомості Верховної Ради України 2016. № 31. Ст.545. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1402-19 (дата звернення: 11.11.2018).

41. Про третейські суди : Закон України від 11.05.2004 р. № 1701-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 35. Ст.412. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1701-15 (дата звернення: 11.11.2018).

42. Рабінович П. М. Європейський Суд з прав людини : навч.-метод. посіб. Львів : ЛНУ, 2003. 46-51 с.

43. Рабіновіч П. М. Механізм забезпечення прав і свобод людини та принципів законності в Україні : навч.-метод. посіб. Львів : ЛНУ, 2008. 14-18 с.

44. Рабіновіч П. М. Проблеми забезпечення відповідності законодавства України європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Вісник львівського національного Університету. Львів, 2012. № 35. С. 85-92.

45. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» : справа про ратифікацію Хартії про мови, 1992 р. : Юридичний Вісник України. Київ, 2000. № 20. Ст. 195.

46. С. Шевчук. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння : Практика Європейського суду з прав людини : Юридичний Вісник України. Київ, 1999. № 2. С. 16.

47. Сімейний кодекс України : Закон України від 10.01.2002 р. № 2947- III. Відомості Верховної Ради України. 2002. № 21-22. Ст.135. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14 (дата звернення: 11.11.2018).

48. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : курс лекцій. Одеса : ОНУ, 2004. 656 с.

49. Харитонов Є. О. Цивільне право України : курс лекцій. Київ : НАН, 2009. 816 c.

50. Худоба В. М. Міжнародні договори України як джерела цивільно-процесуального права : вчені записки Таврійського національного Університету : навч. посіб. Львів : ЛУБМ, 2008. 323-328 с.

51. Цивільне право України : підручник / Б. А. Одіссей та ін. 1-ге вид. Київ : ЦУЛ, 2010. 1176 с.

52. Цивільне право України : підручник / Н. Ю. Голубєвої та ін. 2-ге вид. Одеса : ОНУ, 2008. 832 с.

53. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 40-44. Ст.356. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення: 11.11.2018).

54. Цивільний процесуальний кодекс України : Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 40-41. 42. Ст.492. URL:http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 (дата звернення: 11.11.2018).

55. Шебанов А. А. Форма радянського права : курс лекцій Київ : НАН, 1968. 65 с.

56. Ентін М. Л. Міжнародні гарантії прав людини : курс лекцій. Харків : ХНУ, 2010. 410 с.

Размещено на Allbest.ru