Європейський суд з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність обраної теми курсової обумовлена тим, що питання прав і свобод людини на даний момент є однією з найважливіших проблем внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав світової спільноти. Оскільки саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Права людини відіграють особливу роль у взаємовідносинах людини і держави. Вони контролюють і регулюють здійснення державної влади над окремою людиною, надають свободи громадянам у відношеннях з державою і потребують від держави задоволення основних потреб людей, підпадаючих під його юрисдикцію.

Після другої світової війни проблема прав людини з чисто внутрішньої стала перетворюватися в міжнародну. Поступово Конституційне право почало попадати під вплив міжнародних стандартів. Були прийняті ряд міжнародних документів, що зобов'язують держави, що підписали їх дотримувати і розвивати повагу до прав людини, без якої-небудь дискримінації. Першим великим правовим актом стала Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 рудня 1948 року, цей основоположний документ і в даний час має великий вплив у світі. Хоча Всезагальна декларація не являється обов'язковим до виконання документом, більшість юристів доводять, що вона вже здобула обов'язкову юридичну силу на основі міжнародних звичаїв і практики, так як її застосовують в конституціях і судах багатьох країн. 3 вересня 1953 року була прийнята Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Цей документ гарантував громадянам держав членів Ради Європи дотримання їхніх конституційних прав.

Таким чином , створення міжнародних механізмів гарантій основних прав і свобод людини є одним із найбільших досягнень світового співтовариства у XX сторіччі. Для того щоб ефективно захищати права людини і належним чином реагувати на їхнє порушення, були утворені органи контролю. Одним із найбільш ефективних серед таких органів є Європейський суд з прав людини. Саме ця судова інституція забезпечує реалізацію основоположних прав людини, є доволі довершеним контрольним механізмом дотримання державами-учасницями положень Конвенції, упровадження її норм і принципів у рамки національних правових систем.

Отже, враховуючи значення даної теми , у межах даної курсової роботи, я спробую розкрити еволюцію європейського механізму захисту прав людини і окреслити місце Європейського суду з прав людини як контрольного органу в системі захисту конституційних прав і свобод в зарубіжних країнах.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ УМОВИ ТА ЗАСАДИ СТАНОВЛЕННЯ МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

европейський суд громадянин конституційний

1.1 Еволюція європейського механізму захисту прав людини

Прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод стало вочевидь революційною подією в тогочасному міжнародному праві, адже ця Конвенція не лише встановила певний перелік прав і свобод особи, як це зроблено в Загальній декларації прав людини, але й створила спеціальні установи, що отримали повноваження здійснювати судовий та квазісудовий контроль за дотриманням її положень і розглядати позови приватних осіб проти держав.

Так , історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. - до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і становленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редакції Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод для забезпечення виконання зобов'язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року).

Європейську комісію з прав людини було утворено в 1954 році, її першим головою став британець сер Гамфрі Бодлок (HumphreyWadlock). Вона розпочала роботу в 1954 році, але вперше прийняла рішення про прийнятність заяви тільки 9 червня 1958 року в справі «De Becker against Belgium»[12].

Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорівнювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа. Члени Комісії обиралися Комітетом міністрів абсолютною більшістю голосів строком на шість років із можливістю подальшого переобрання. Вони брали участь у роботі Комісії в особистій якості та не могли протягом терміну своїх повноважень виконувати будь-які функції, несумісні з їх незалежністю, неупередженістю, готовністю приступити до виконання своїх обов'язків у Комісії або з вимогами, що випливають із мандату члена Комісії.

На відміну від Комісії число суддів Європейського суду з прав людини дорівнювало кількості членів Ради Європи, а не держав-учасниць Конвенції (ця ситуацію було виправлено Протоколом № 11 до Конвенції). Судді обиралися Консультативною Асамблеєю строком на дев'ять років із можливістю подальшого переобрання. Причому перші вибори могли проводитися лише після того, як будь-які вісім держав-учасниць заявлять про свою згоду на обов'язковість юрисдикції Суду. До цього моменту до Суду не можна було передати жодну справу.

Європейський суд з прав людини розпочав свою діяльність у 1959 році, коли вказану вище умову було виконано. Двадцять третього лютого 1959 року було відкрито його першу сесію. Першим головою Європейського суду з прав людини став британець лорд Арнольд Дункан Макнейр (ArnoldDuncanMcNair).у 1960-1961 роках Суд розглянув першу справу «Lawless v. Ireland»,що стосувалася адміністративного тримання під вартою. Б ухваленому 1 липня 1961 року рішенні у даній справі Суд постановив, що не було порушення Конвенції [14].

Слід зазначити, що від початку своєї діяльності й до середини 1970-х років контрольні органи Конвенції розглянули загалом невелику кількість справ, однак саме на цьому етапі були встановлені та апробовані на практиці основні процесуальні правила розгляду справ, сформована оптимальна структура рішень. Переважна більшість рішень, прийнятих Судом до середини 1970-х років, залишаються актуальними й досі.

Другий період (з середини 1970-х років - до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істотно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішення в міждержавній справі. Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло ,що основну частину часу Європейський суд з прав людини приділятиме розглядові індивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил.

Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як авторитетна й ефективна міжнародна судова установа. Як зазначав у 1992 році М.Л. Ентін, «80-ті роки стали для контрольного механізму Ради Європи порою зрілості. Він запрацював у повну силу. Зросли його авторитет і вплив. Він перетворився на важливий фактор інтеграції правових і соціальних систем країн-учасниць Європейської конвенції»[27].

Третій період (з початку 1990-х років - до 31 жовтня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу самим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокрема, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам було надано право передавати справу до Суду (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини прийняв другий Регламент. Якщо положення першого з них - Регламенту А - застосовувалися в справах, де відповідачами виступали держави, які не ратифікували Протокол № 9, то Регламент В встановлював правила розгляду справ щодо держав, які вже ратифікували цей Протокол [5].

Крім того, дев'яності роки характеризувалися різким збільшенням кількості членів Ради Європи за рахунок країн Центральної та Східної Європи (у 1990 році членом Ради Європи стала Угорщина; у 1990 р. - Польща; у 1992 р. - Болгарія; у 1993 р. - Литва, Румунія, Словенія, Чехія, Словакія; у 1995 р. - Україна, Латвія, Албанія, Молдова, колишня Югославська Республіка Македонія; у 1996 р. - Росія та ін.), а також подальшим зростанням числа розглянутих Судом справ.Стало очевидним, що з метою підвищення ефективності контрольного механізму Конвенції його необхідно реформувати. З огляду на це, Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла в 1992 році відповідну рекомендацію, де зазначалося, що «реформу контрольного механізму... далі відкладати не можна»[27].

Під час зустрічі на найвищому рівні глав держав та урядів, яка відбулася 8-9 жовтня 1993 р. у Відні, було вирішено створити новий єдиний Суд з прав людини, що працюватиме на постійній основі. Цю ідею було реалізовано в Протоколі № 11, підписаному 11 травня 1994 р. [6]

Четвертий період (з 1 листопада 1998 року до теперішнього часу).

Перше листопада 1998 року, тобто дата набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції, стало початком якісно нового етапу функціонування конвенційного контрольного механізму.

Головною особливістю Протоколу № 11 є те, що він замінив дворівневий контрольний механізм Конвенції, який складався з Комісії та Суду, єдиним Європейським судом з прав людини, що перебрав на себе їхні повноваження. Право приватних осіб подавати скаргу перестало мати факультативний характер. Таким чином, вони отримали можливість звертатися за захистом своїх прав безпосередньо до Європейського суду з прав людини. Комітет міністрів зберіг повноваження щодо контролю за виконанням рішень Європейського суду з прав людини, але його квазісудоповноваження щодо прийняття рішень про наявність або відсутність порушення положень Конвенції в порядку колишньої ст. 32 Конвенції було скасовано.

Новий Суд функціонує на постійній основі, а його юрисдикція щодо тлумачення та застосування Конвенції є обов'язковою для всіх Високих Договірних Сторін. Істотно змінилися організаційна структура Суду та порядок розгляду заяв. Запроваджена Протоколом № 11 до Конвенції реформа була спрямована передусім на перебудову системи з метою скорочення тривалості «страсбурзького» провадження, а також на підтримання авторитету та якості прецедентного права. Утворення єдиного Суду дозволило зміцнити судові елементи конвенційної системи захисту прав людини, запобігти дублюванню певного обсягу робіт і уникнути певних затримок, притаманних дореформеному механізму.

Досвід роботи Європейського суду з прав людини протягом 1999-2004 років свідчить про те, що проведена реформа досягла своєї мети - ефективність діяльності Суду істотно підвищилася. Зокрема стрімко зросла кількість винесених Судом рішень на тлі постійного збільшення поданих до нього заяв . Водночас наведені в цій статистиці цифри указували на те, що без подальшого реформування європейського механізму захисту прав людини його ефективність уже найближчим часом постане під знаком питання, адже навіть зараз співвідношення кількості звернень до Суду і кількості рішень, які він ухвалює по суті справ, є очевидно неадекватним.

Зрештою, 13 травня 2004 р. було підготовано текст Протоколу № 14, який, на відміну від Протоколу № 11, не вносив радикальних змін до механізму Конвенції: запропоновані зміни більше стосувались функціонування, ніж структури системи. Вони мали на меті надати Судові процесуальні інструменти та гнучкість, необхідні для своєчасного розгляду скарг, що дозволило б йому зосередитися на найважливіших справах, які потребують усебічного вивчення. Протокол № 14 до Конвенції вносив такі основні новели:

• підвищувалися фільтраційні повноваження Суду (судді, що засідатимуть одноособово, наділялись правом визнавати заяву неприйнятною);

• був запроваджений новий критерій прийнятності - завдання істотної шкоди заявникові;

• запроваджувались заходи для роботи з однотипними справами (передбачено спрощену процедуру розгляду справ, що підпадають під міцно усталене прецедентне право) [7].

Реформа, безумовно, дала результати. так, в 2012 р. Європейський суд оголосив неприпустимими і виключив з реєстру справ , що підлягали розгляду більш ніж 86 000 скарг. Це майже на третину більше загальної кількості всіх нових скарг, зареєстрованих за рік. В реєстрації 18 700 скарг було відмовлено. Так , для прикладу , за весь 2012 р Європейський судом було оголошено всього 134 Постанови , якими завершився розгляд по 216 скаргах, стороною в яких виступала Російська Федерація.

Однак, незважаючи на поліпшення, пов'язані з набранням чинності Протоколу № 14 до Конвенції, потрібна подальша реформа судової правозахисної системи Конвенції.

У 2013 р, після одобрення Комітетом Міністрів Ради Європи, був відкритий для підсания Протокол № 15 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Протокол № 15 поки що не вступив в силу, проте прередбачені в ньому нововведення, що стосуються діяльності Суду, безумовно, повинні позитивно позначитися на підвищенні ефективності його роботи.

Так, згідно з Протоколом № 15 преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод доповнюється абзац, в якому виражений найважливіший принцип діяльності Європейський суд з прав людини - принцип субсидіарності. Даним Протоколом скорочується з 6 до 4 місяців термін на звернення зі скаргами в Європейський суд з прав людини.

Також введені нові вимоги до кандидатів на посаду судді Європейського суду з прав людини. Кандидатам має бути менш ніж 65 років на день, до якого Парламентською асамблеєю був надісланий запит на список, що включає трьох кандидатів на посаду судді Європейського суду з прав людини [8].

Вступ в силу Протоколу № 15 має стати наступним кроком щодо поліпшення якості його роботи, що є важливим, так як розгляд в Європейському суді сприяє вдосконаленню національного законодавства і правозастосовчої практики. З метою знизити можливість конфлікту тлумачень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також посилити діалог Європейського суду з національними судами в доповіді Комітету Міністрів Ради Європи в листопаді 2006 р запропоновано заснувати процедуру, згідно з якою вищі національні суди, насамперед конституційні суди, могли б направляти в Страсбург "запити консультативних висновків, що стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї, з тим щоб сприяти діалогу суддів і посилити "конституційну "роль Суду " .

Дана ідея знайшла відображення в відкритому для підписання на даний момент Протоколі № 16 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод . Вступ в силу цього Протоколу, що носить факультативний характер, дозволить розширити діалог Європейського суду з прав людини з вищими судами з питань імплементації положень Конвенції.

Таким чином, вищі суди отримають можливість до прийняття рішення, яке як наслідок, можливо, доведеться скасовувати в зв'язку з його невідповідністю положенням Конвенції та Протоколів до неї, отримати консультативний висновок Європейського суду і з його урахуванням прийняти зважене рішення, яке, швидше за все, не буде суперечити практиці і правовим позиціям Європейського суду щодо тлумачення Конвенції і Протоколів до неї. Вступ в силу Протоколів № 15 та 16 є новим етапом у розвитку Європейського суду з прав людини, який повинен покласти початок його більш ефективній роботі.

1.2 Роль Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як конституційного інструменту в системі гарантій прав і свобод людини і громадянина

Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. займає особливе місце в системі міжнародно-правового захисту прав людини. На ній побудована європейська система захисту прав людини.

З часу набуття Конвенцією чинності до неї було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід'ємною частиною. Дані Протоколи розширили діапазон гарантованих Конвенцією прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту [2].

Конвенція з прав людини не з'явилась на порожньому місці -- їй передували Загальна декларація прав людини та Американська декларація прав і обов'язків людини .

Проте за задумом її авторів Конвенція не могла бути лише дещо зміненою копією Загальній декларації прав людини. Вона була покликана внести дещо принципово нове в систему міжнародно-правового захисту прав людини. Цим новим стало створення наднаціональної юрисдикції, покликаної забезпечити конкретну практичну реалізацію прав, передбачених Конвенцією, і тим самим не дозволити їй стати декларативним документом.

Учасник підготовки Конвенції лорд Лептон сказав про це так: "Наша Конвенція буде мати реальне значення лише в тому випадку, якщо ми переведемо її в режим дії, і щоб зробити це швидко й ефективно, слід забезпечити її чіткими юридичними санкціями" [34, с. 3]. Загальній декларації прав людини відведено чільне місце в преамбулі Європейської конвенції, проте це не применшує значимість Європейської конвенції як інструмента захисту прав людини на міжнародному рівні.

Цікавим є той момент , що з 66 статей Конвенції власне каталогу прав присвячено менше двадцяти, а переважна більшість визначали організацію і порядок діяльності особливого наднаціонального складного юрисдикційного механізму, основне завдання якого -- застосування норм Конвенції до конкретних ситуацій.

Так , Конвенція та Протоколи до неї за своєю юридичною природою виступають обов'язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрідержавному рівні. З самого початку право громадянина на звернення зі скаргою на свою власну державу до міжнародного судового органу, мислилась укладачами Конвенції лише як другорядна новела , додаткова до міждержавних спорів; вона супроводжувалась рядом застережень і була прийнята на основі компромісу. Проте , уже з недавніх часів , ми бачимо , наскільки це нововведення набуло центрального значення.

Таким чином , бачимо , що вагомим внеском у механізм захисту прав людини , дійсно, стало те, що Конвенція відмовилась від традиційних уявлень про компетенцію постійних міжнародних судових органів як обмеженою виключно спорами між державами. Вона допустила пряме звернення громадян в створену нею наднаціональну юрисдикцію [34]. Судовий захист прав громадян перестав бути виключною прерогативою відповідних держав. Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, насамперед через реалізацію права на індивідуальне звернення за захистом порушених прав до Європейського Суду з прав людини, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, який реально забезпечує широкий спектр громадянських та політичних прав.

РОЗДІЛ 2. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК КОНТРОЛЬНОГО ОРГАНУ В СИСТЕМІ ЗАХИСТУ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

2.1 Особливості юрисдикції Європейського суду з прав людини

У теорії міжнародного права зазвичай виокремлюють чотири традиційні види компетенції, притаманної міжнародним судовим і квазісудовим органам: предметна компетенція (ratione materiae), територіальна компетенція (ratione loci), компетенція в часі (ratione temporis) та за колом суб'єктів (ratione personae). Отже, розглянемо компетенцію Європейського суду з прав людини за кожним з цих видів.

Предметна компетенція (ratione materiae)

Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод Високі Договірні Сторони «гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції». Однак згідно зі ст. 5 Першого протоколу держави-учасниці «розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно». Аналогічні норми містяться в ст. 6 Протоколу № 4, ст. 6 Протоколу № 6, ст. 7 Протоколу № 7, ст. 3 Протоколу № 12,ст. 13 Протоколу № 13. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на справи про порушення прав, гарантованих як Конвенцією, так і Протоколами до неї. Разом із тим, Суд не розглядає порушення прав і свобод, закріплених в інших міжнародно-правових договорах (наприклад, у Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права тощо).

Територіальна компетенція (ratione loci).

Територіальна юрисдикція Європейського суду з прав людини в контексті положень ст. 1 Конвенції тісно пов'язана з юрисдикцією держав-учасниць, яка, у свою чергу, не завжди обмежується їхньою територією.

У практиці Страсбурзького суду набув поширення екстериторіальний принцип визначення юрисдикції. Приміром, у рішенні, прийнятому в справі «Loizidouv. Turkey», Суд постановив, що з огляду на предмет і мету Конвенції Високі Договірні Сторіни несуть відповідальність за дотримання Конвенції у тих випадках, коли внаслідок військової акції (законної або незаконної) вони встановлюють ефективний контрольна певній території поза межами їх національних кордонів. Зокрема, у названій справі Суд вирішив, що до його компетенції відноситься розгляд заяви, поданої проти Туреччини за дії, вчинені на території Турецької Республіки Північний Кіпр (ТРПК) органами влади останьої. Як зазначив Суд, до того часу, доки Туреччина здійснює ефективний контроль на території ТРПК за допомогою своїх збройних сил, вона відповідальна не лише за дії своїх представників на території ТРПК, але й за дії місцевої адміністрації, вчинені за підтримки Туреччини [15].

Отже, територіальну юрисдикцію Європейського суду з прав людини можна визначити як сукупність територій держав-учасниць Конвенції, а також територій, за міжнародні відносини яких вони відповідають.

Компетенція в часі (ratione temporis)

Компетенція Європейського суду з прав людини в часі визначається датою набрання чинності Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод для держави-відповідача в справі. При цьому термін набрання чинності відраховується не від дати ратифікації, ухвалення або затвердження Конвенції, а від дати здачі на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи ратифікаційних грамот або документів про ухвалення чи затвердження. За загальним правилом Суд не розглядає скарги про порушення конвенційних норм, які відбулися до зазначеної дати.

Однак необхідно підкреслити, що для визначення компетенціїratione temporis Страсбурзького суду важливою є не тільки дата оскаржуваного порушення,але й дата остаточного рішення компетентних внутрішньодержавних органів. Крім того, до уваги треба брати характер порушення (було порушення одномоментним чи триваючим).

У згаданій вище справі «Loizidou v. Turkey» держава-відповідач заявляла заперечення на підставі ratione temporis, яке було відхилено. Аргументація турецького Уряду полягала в тому, що процес «реприватизації власності» в північній частині Кіпру почався в 1974 році й набув форми незворотної експропріації в силу статті 159 Конституції Турецької Республіки Північний Кіпр від 7 травня 1985 року. Таким чином, на думку Уряду, пані Лоізіду фактично перестала володіти своїм майном задовго до того, як Туреччина визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини, тобто задовго до 22 січня 1990 року.

Розглянувши ці доводи, Суд зауважив, що відповідно до Резолюції 541 (1983 р.) Ради Безпеки ООН створення ТРПК визнано юридично недійсним, тому він не може розглядати положення ст. 159 Конституції ТРПК як такі, що мають силу для цілей Конвенції. Заявниця, як зазначив Суд, була і залишається законним власником землі, тому заперечення ratione temporis відхиляється, адже в даному випадку мова йде про триваюче порушення, яке почалося до визнання Туреччиною компетенції Суду, але продовжується на момент розгляду справи .

Кінцевий проміжок часу, до якого поширюється юрисдикція Європейського суду з прав людини, визначається змістом ст. 58 Конвенції. Згідно з положеннями цієї статті Висока Договірна Сторона може денонсувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод тільки через п'ять років після дня приєднання до неї та через шість місяців після подання відповідного повідомлення на ім'я Генерального секретаря Ради Європи. При цьому така денонсація не звільняє відповідну Високу Договірну Сторону від її зобов'язань за Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов'язань і яке вона могла здійсненити до дати, від якої денонсація набрала чинності. Крім того, будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути й учасницею Конвенції на тих самих умовах.

Таким чином, заява подана проти держави, яка денонсувала Конвенцію, у період до набрання чинності цією денонсацією має бути визнана прийнятноюratione temporis. Така ситуація мала місце, коли Данія, Норвегія та Швеція подали скаргу проти Греції (квітень 1970 року) у той час, як остання денонсувала Конвенцію 12 грудня 1969 року. Європейська комісія з прав людини, яка розглядала цю скаргу, дійшла висновку, що Греція все ще несе зобов'язання відповідно до Конвенції, тому Комісія може прийняти скаргу до розгляду. Щоправда, після цього Комісія «заморозила» розгляд даної скарги й повернулася до неї лише після того, як Греція знову стала учасницею Конвенції в 1974 році.

Компетенція за колом суб'єктів (ratione personae).

Європейський суд з прав людини має досить широку компетенцію за колом суб'єктів, яка визначається за правилами ст. 33 та ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Узагалі, Суд має повноваження розглядати скарги проти будь-якої держави- учасниці, подані іншими державами-учасницями або будь-якими особами, неурядовими організаціями або групами осіб, що вважають себе потерпілими від порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї.

Компетенція Європейського суду з прав людини щодо розгляду міждержавних справ дещо відрізняється від традиційного в міжнародних відносинах права на дипломатичний захист. У ст. 33 Конвенції проголошено: «Будь- яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке стверджуване нею порушення положень Конвенції та протоколів до неї іншою Високою Договірною Стороною». Це означає, що будь-яка держава-учасниця Конвенції може звернутися до Суду не лише в разі порушення прав і свобод її громадян іншою державою, але й у всіх випадках, коли вона вважає, що інша Висока Договірна Сторона порушує положення Конвенції та протоколів до неї. До того ж таке звернення не можна вважати втручанням у внутрішні справи держави, адже вони не є такими з огляду на зобов'язання, узяті на себе державами-учасницями Конвенції.

На відміну від цього, право на дипломатичний захист передбачає можливість держави порушити справу проти іншої держави в міжнародному судовому органі лише в тому випадку, коли перша сама є об'єктом порушення або захищає права свого громадянина (громадян), які вона вважає порушеними внаслідок протиправної поведінки з точки зору міжнародного права. У рамках права на дипломатичний захист тільки ефективний зв'язок між державою та особою у вигляді громадянства дає право урядові висувати на міжнародному рівні вимоги від імені цього індивіда1.

Компетенція Страсбурзького суду щодо прийняття індивідуальних скарг, є унікальною для міжнародного права. До прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жодна міжнародна судова установа не мала повноважень щодо розгляду скарг проти держав, поданих приватними особами. Однак практична діяльність Європейського суду з прав людини засвідчила його дієвість і стала взірцем для створення аналогічних міжнародних органів у інших частинах світу1.

Якщо до реформи європейського механізму захисту прав людини, запровадженої Протоколом № 11 до Конвенції, компетенція Страсбурзького суду щодо розгляду індивідуальних скарг залежала від наявності спеціальної заяви держави-відповідача про визнання такої компетенції Суду, то після 1 листопада 1998 року вона стала обов'язковою для всіх країн-учасниць Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Так, відповідно до ст. 34 Конвенції «Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї».

Слід зазначити про те , що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод є передусім міжнародним договором, тому відповідачами у Європейському суді з прав людини виступають тільки держави-учасниці цієї Конвенції. Не можуть бути відповідачами міждержавні об'єднання чи міжнародні організації (наприклад, Європейський Союз , НАТО, СНД тощо), неурядові організації або окремі громадяни держав-учасниць.

Таким чином , бачимо , що питання юрисдикції Європейського Суду з прав людини має виключно важливе значення для розуміння особливостей його діяльності. Саме особливості юрисдикції Суду визначають його місце та роль як в системі міжнародних інститутів взагалі, так і в системі контрольного механізму Конвенції про захист прав людини і основних свобод.

2.2 Процедура розгляду справ у Страсбурзькому суді та порядок виконання його рішень

Коло суб'єктів, наділених правом звернення до Європейського суду, порядок реалізації зазначеного права та умови прийнятності скарги визначенні у статтях 32-35 Конвенції [2].

Згідно зі статтею 33 будь-яка держава-учасниця може звернутися до Європейського суду зі скаргою на дії іншої держави-учасниці, які порушують положення Конвенції та протоколів (стаття 33 Конвенції). Розгляд міждержавних скарг не залежить від того, чи стосується порушення Конвенції безпосередньо інтересів держави-заявниці або чи має потерпіла особа громадянство держави, яка звертається до Європейського суду.

У практиці Європейського суду міждержавні справи складають незначну частку. Основне призначення Європейського суду, як це неодноразово підкреслювалося в його рішеннях, полягає у здійсненні захисту прав людини шляхом розгляду індивідуальних скарг. Суб'єктами подання індивідуальних скарг можуть бути фізичні особи, неурядові організації (юридичні особи) або групи осіб. Безумовно, найбільшу кількість скарг Європейський суд отримує від фізичних осіб, при цьому не має значення, чи є заявник повнолітньою особою, чи має він (або вона) повний обсяг дієздатності, чи він (або вона) є громадянином держави-учасниці Конвенції, іноземцем, біпатридом чи особою без громадянства.

Для прийняття скарги Європейським судом для розгляду необхідно, щоб заявник був жертвою порушення конвенційного права, оскільки Конвенція не передбачає можливості розгляду абстрактних скарг, тобто скарг на порушення прав людини взагалі (actio popularis). Отже, заявник має показати, що він/ вона особисто постраждав від дій, які складають предмет скарги. У випадку подання скарги юридичної особою її представники мають довести, що були порушені права саме цієї установи або організації.

Серед умов прийнятності (admissibility) скарги першою є ратифікація Конвенції й визнання державою-відповідачем юрисдикції Європейського суду. Ця умова втілює один з центральних принципів міжнародного права, а саме - принцип державного суверенітету. В силу першої умови Європейський суд розглядає виключно скарги на порушення прав і свобод, які закріплені в Конвенції та протоколах до неї. Іншими словами, звернувшись до Європейського суду, можна захистити не будь-які права, а лише ті, які передбачені Конвенцією.

Відповідно до статті 35 Конвенції, «Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту - відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права...» Це положення закріплює другу умову визнання скарги прийнятною. Вона полягає у вичерпанні всіх механізмів правового захисту, які передбачені національним законом, і які міжнародна практика визнає “ефективними” (стаття 13 Конвенції).

Міжнародне право, проголошуючи у статті 1 Статуту ООН принцип поваги прав людини і основних свобод ,виходить з того, що права людини мають забезпечуватися в першу чергу на національному рівні, національними засобами правового захисту. Державі надається можливість з власної ініціативи, власними силами, без “зовнішнього втручання” усунути наслідки вже припущених порушень міжнародних стандартів у галузі прав людини, поновити порушене суб'єктивне право й ужити заходів щодо попередження подібних порушень надалі. Однак, якщо держава не може або не бажає належним чином виконувати обов'язки, що випливають з підписання міжнародного документу з прав людини, прямо чи опосередковано порушує закріплені в ньому права і свободи, в конфлікт між державою й особистістю вступають відповідні міжнародні правозахисні структури .

Стаття 35 Конвенції встановлює ще одну умову визнання скарги прийнятною - скарга приймається до розгляду, якщо вона була подана впродовж шести місяців від дати винесення по ній остаточного рішення на національному рівні. Мається на увазі рішення, яке в контексті конвенційних положень означає вичерпання всіх національних засобів правового захисту. Таким чином, дотримання шестимісячного терміну, який є своєрідним терміном позовної давнини, - це третя умова прийнятності скарги.

Правило “шести місяців” має переконливе ratio legis і полягає в тому, щоб попередити повернення до розгляду справ, які було давно вирішено. Крім того, воно певною мірою дисциплінує всіх учасників процесу, попереджаючи про неможливість звернення до Європейського суду по закінченню шести місяців з моменту прийняття остаточного рішення на національному рівні [30, с. 309].

Існуюча судова практика містить загрозу того, що використання неефективного засобу правового захисту спричинить пропуск шестимісячного терміну, і Європейський суд визнає скаргу неприйнятною ratione temporis.

Конвенція не містить вимог щодо форми скарги (петиції), але встановлює вимоги щодо її змісту: у скарзі має бути чітко зазначене, які саме права і свободи були порушені, і яким чином. Крім того, скарга обов'язково повинна бути підписана, тому що анонімність є однією з перешкод до розгляду (діє принцип unanimous has not rights - анонім не має прав). Однак особа, що подала скаргу, може звернутися до Європейського суду із проханням не розголошувати її імені.

Детальний механізм подання скарг до Європейського суду визначає Регламент Європейського суду з прав людини, прийнятий 11 листопада 1998 року (в редакції від 1 листопада 2003 року)[4].

Процедура розгляду справ у Європейському суді з прав людини регламентована нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і Регламенту Суду. Водночас необхідно підкреслити, що Суд може відступати від положень Регламенту при розгляді конкретних справ, коли вважає це доцільним.

Протягом усього процесу розгляду справи сторони, які беруть у ньому участь, мають обов'язок усебічно співпрацювати з Судом і зокрема вжити ті заходи в межах їх повноважень, які Суд вважатиме необхідними для належного адміністрування правосуддям. Цей обов'язок покладається також і на ті Договірні Держави, які не є сторонами у судовому провадженні, коли таке співробітництво необхідне.

За загальним правилом, процес у Суді ведеться офіційними мовами Суду - англійською або французькою. Проте під час комунікації з заявниками, про яких ідеться у статті 34 Конвенції, до сповіщення Договірної Держави про заяву, все усне та письмове спілкування із заявниками або з їхніми представниками може здійснюються або однією з офіційних мов Суду, або однією з офіційних мов Договірних Сторін. Усе спілкування, що здійснюється в усній або письмовій формі з заявниками або їхніми представниками стосовно слухання чи після сповіщення Договірної Держави про заяву, здійснюються однією з офіційних мов Суду, якщо голова палати не санкціонує продовження використання офіційної мови Договірної Сторони.

Початком провадження вважається, як правило, дата прийняття заяви, тобто дата першого повідомлення від заявника, в якому було викладено, принаймні у стислій формі, предмет заяви. Проте за наявності достатніх підстав Суд може вирішити, що датою прийняття заяви має вважатися інша дата. Разом із тим далеко не кожне звернення до Страсбурзького суду перетворюється на зареєстровану скаргу або обов'язково завершується винесенням рішення по суті.

Як ми згадували раніше, більшість заяв поданих до Європейського суду з прав людини визнаються неприйнятними й тільки порівняно невелика їх частина проходить наступні стадії процесу.

Якщо заяву було визнано прийнятною або якщо питання про її прийнятність передано на розгляд палати, починаєтьсястадія комунікації або обміну змагальними паперами. Палата або її голова, зазвичай, встановлюють строк для надання сторонами письмових зауважень по суті справи та надання додаткових доказів. Крім того, палата має право за клопотанням сторони або з власної ініціативи вжити будь-який захід розслідування, який, на її думку, може допомогти з'ясуванню фактів у справі, у тому числі вона може делегувати одного чи кількох своїх членів або інших суддів Суду для з'ясування обставин і фактів, розслідування на місці чи отримання доказів у якийсь інший спосіб.

На цій же стадії Секретар Суду, діючи за вказівками палати або її голови, налагоджує зв'язок зі сторонами з метою забезпечення дружнього врегулювання спору, відповідно до пункту 1 (Ь) статті 38 Конвенції. Палата вживає заходів, які вважаються доцільними для сприяння такому врегулюванню.

Процедура дружнього врегулювання не зупиняє рух справи: хоча справи вирішуються шляхом дружнього врегулювання найчастіше на перших стадіях процесу. У практиці Суду зустрічалися випадки, коли дружнє врегулювання було досягнуто після постановлення рішення по суті, але до винесення рішення про справедливу сатисфакцію (наприклад, у справі «Miragall Escolanoand Othersv Spain» [16]. У більшості випадків дружнє врегулювання полягає в тому, що держава-відповідач погоджується сплатити заявникові ту чи іншу суму коштів в якості відшкодування матеріальної чи моральної шкоди. Відповідно до ст. 39 Конвенції та правила 62 Регламенту Суду, коли сторони погодилися на дружнє врегулювання, палата, переконавшись у тому, що врегулювання було досягнуте на основі поваги до прав людини, як визначено в Конвенції та протоколах до неї, вилучає справу з реєстру справ Суду шляхом прийняття відповідного рішення, що містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.

Значна частина справ розглядається Страсбурзьким судом у порядку письмового провадження, не призначаючи усне слухання.

У процедурі письмового провадження на першому засіданні палати, як правило, відбувається загальне обговорення обставин справи, під час якого кожний суддя повинен висловити свою думку щодо основних юридичних питань і фактів справи. Обов'язково має виступити суддя від держави-відповідача. Наприкінці обговорення палата робить висновки, на яких повинно грунтуватися рішення Суду. В остаточному вигляді рішення обговорюється та приймається, зазвичай, на наступному засіданні.

Палата може за клопотанням сторони або з власної ініціативи вирішити провести усне слухання по суті, якщо вона вважає, що цього вимагають її функції згідно з Конвенцією. Як було зазначено вище, слухання проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд у виняткових випадках не вирішить інакше. Найчастіше публічному слуханню передує коротке підготовче засідання, на якому уточнюється, чи нема у суддів будь-яких додаткових пропозицій щодо розгляду даної справи.

По завершенні публічних слухань палата проводить нараду, яка відбувається за закритими дверима. Крім суддів, на такому засіданні палати можуть бути присутніми Секретар Суду або особа, призначена замість нього, а також інші працівники канцелярії та перекладачі, допомога яких вважається необхідною. Присутність жодної іншої особи не допускається без спеціальної ухвали Суду.

На першій нараді судді обговорюють усі важливі правові питання, які мають бути відображені в тексті рішення. На другому засіданні палати проводиться голосування по остаточному тексту рішення, підготовленому редакційною групою суддів.

Рішення по суті справи приймаються судовими палатами або Великою Палатою. Разом із тим, кожен суддя, який брав участь у справі, може викласти свою особливу думку, якщо він не підтримує рішення більшості. Особлива думка не має юридичної сили, проте вона має значення для розвитку судової практики й подолання судового прецеденту, оскільки з часом думка меншості може стати думкою більшості.

Стаття 43 Конвенції передбачає можливість перегляду рішень, прийнятих судовими палатами: «Упродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати». Відповідно, рішення, прийняте судовою палатою, набуваю чинності по закінченню трьохмісячного терміну, наданого для його оскарження, або раніше, якщо сторони зробили заяву про відмову направити рішення на перегляд до Великої палати, або якщо заяву про перегляд було відхилено.

Остаточні рішення Європейського суду мають обов'язкову для держав-учасниць силу і підлягають виконанню. Як зазначається у статті 46 Конвенції, «Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами» .

Виконання рішення Європейського суду, крім компенсації, передбачає здійснення державою низки заходів як індивідуальних, так і загальних, політичного, законодавчого, організаційного характеру, спрямованих на припинення порушення, усунення його наслідків й попередження можливості подібних порушень у майбутньому.

Сплата компенсації не звільняє державу від виконання обов'язків за Конвенцією, оскільки компенсація має на меті лише відшкодування потерпілій особі заподіяної шкоди. Зазначений принцип Європейський суд підтвердив у справі “Scozzari and Giunta v. Italy” [19].

Нагляд за виконанням рішень Європейського суду відповідно до частини 2 статті 46 Конвенції здійснює Комітет Міністрів Ради Європи (далі Комітет Міністрів). Слід зазначити, що Комітет Міністрів є виконавчим органом цієї впливової європейської організації і як такий він вирішує низку питань, пов'язаних з діяльністю РЄ - політичні, фінансові, організаційні тощо. Функція забезпечення виконання рішень Європейського суду є окремим напрямком діяльності Комітету Міністрів.

Комітет Міністрів має повноваження приймати, так звані, попередні резолюції, які відображають його позицію з приводжу питань, пов'язаних з ходом виконання рішень (Interim Resolutions).

Попри те, що засідання Комітету Міністрів є закритими, заявник має можливість поінформувати його про хід виконання судового рішення державою, надіславши до нього скаргу, зокрема, у випадку відмови держави сплатити компенсацію або вжити інші заходи індивідуального характеру.

Контроль за виконанням рішень Європейського суду не обмежується лише контролем за сплатою компенсації. Комітет Міністрів контролює також вжиття державою інших індивідуальних та загальних заходів, спрямованих на відновлення порушеного права та попередження аналогічних порушень. Саме такий контроль складає основний зміст наглядової функції Комітету Міністрів, саме такі дії складають основний зміст діяльності держави щодо виконання рішень Європейського суду.

Заходи індивідуального характеру мають на меті припинення правопорушення, яке триває, й усунення наслідків завершеного правопорушення з тим, щоб відновити ситуацію, яка мала місце до порушення Конвенції (restitutio in integrum).

У ряді випадків restitutio in integrum є неможливим внаслідок особливостей правопорушення. Зокрема, у випадку порушення права на життя (стаття 2 Конвенції) або застосування катувань (стаття 3 Конвенції) заходом індивідуального характеру може бути лише компенсація моральної та матеріальної шкоди. Однак, наприклад, якщо особу було протиправно засуджено за поширення відомостей або ідей, і Європейський суд констатував порушення статті 10 Конвенції, виконання судового рішення вимагає, крім виплати компенсації, здійснення низки інших індивідуальних заходів, зокрема, скасування вироків, прийнятих на національному рівні [21; 22].

До заходів індивідуального характеру належать скасування накладеної порушенням Конвенції судимості, відновлення неправомірно обмеженого права, перегляд національними судами справи, по якійЄвропейський суд констатував порушення Конвенції.

Як зазначалося, виконання рішень Європейського суду передбачає, поряд із заходами індивідуального характеру, здійснення державою загальних заходів, які мають на меті попередження можливості порушень, подібних тим, які були виявлені у рішеннях Європейського суду. Таким чином, загальні заходи є діями держави, які спрямовані на виконання не лише рішень Європейського суду, але й обов'язків за Конвенцією.

Заходи загального характеру виходять за межі конкретної справи й стосуються невизначеного кола осіб. Перш за все, вони передбачають з'ясування й аналіз причин порушення Конвенції. У ряді випадків порушення Конвенції засвідчує наявність певних законодавчих, правозастосовних або організаційних проблем, вирішення яких потребує відповідної державної політики. Таким чином, загальні заходи щодо виконання рішень Європейського суду полягатимуть у проведенні державою законодавчих, організаційних реформ або реформ у галузі правозастосування.

Крім законодавчих та правозастосовчих заходів виконання рішень Європейського суду може вимагати здійснення заходів організаційного характеру. Зокрема, попередження порушення положення статті 6 Конвенції щодо розгляду справи протягом розумного строку вимагає збільшення чисельності суддівського корпусу, що матиме наслідком прискорення судочинства.

Підсумовуючи викладене, необхідно відзначити, що хоча Конвенція закріплює обов'язок щодо усунення порушення прав людини тільки державою-відповідачем у конкретній справі, однак на практиці інші держави-учасниці у багатьох випадках також проводять законодавчі, адміністративні та інші заходи з метою недопущення в подальшому аналогічних порушень конвенційних норм. У цьому й полягає, хоча і опосередкований, проте найбільш дієвий соціально-правовий результат діяльності Суду.

РОЗДІЛ 3. ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ ГА ПРИКЛАДІ ЧЕХІЇ , ФРАНЦІЇ ТА НІМЕЧЧИНИ

Місце Конвенції в національних правових системах держав визначається по-різному, відповідно порядок виконання рішень ЄСПЛ характеризується певними особливостями в різних країнах.

У Чеській Республіці порядок виконання рішень ЄСПЛ склався в рамках суспільного і політичного консенсусу щодо високої цінності прав і свобод людини і необхідності інтеграції в європейські структури для успішного розвитку країни. Цей підхід був нормативно закріплений в Конституції країни, що не тільки встановлює верховенство міжнародного права, але і зобов'язує всі державні органи брати участь у виконанні міжнародних зобов'язань держави [3, с. 141-145].

Порядок виконання рішень ЄСПЛ формалізований. Він визначений нормативно-правовими актами, що врегульовують діяльність офісу Уповноваженого представника країни в ЄСПЛ, а також законами і актами, які визначають компетенцію різних органів влади.

Інституційно процес виконання рішень ЄСПЛ забезпечується такими органами. Функцію інформування органів влади про рішення ЄСПЛ виконує Представник держави в ЄСПЛ при співпраці з Міністерством юстиції , що забезпечує роботу його офісу. Представник зобов'язаний повідомляти не тільки про рішення по скаргах стосовно Чехії, але і надавати інформацію про розвиток і застосування практики ЄСПЛ в цілому. Функція виплати компенсації покладена на Міністерство фінансів. Компенсація виплачується із резервних фондів.

Виконання заходів індивідуального характеру зумовлюється специфікою побудови судової системи Чеської Республіки, в якій значну роль відіграє Конституційний Суд. Він уповноважений розглядати питання не тільки про конституційність законів, але і скарги на порушення прав і свобод людини, що зумовлені рішеннями і діями органів влади. З цієї причини Конституційний Суд є інстанцією, яку необхідно пройти перед зверненням до ЄСПЛ [31].

Щодо виконання заходів загального характеру, то воно в Чехії здійснюється різними органами влади. Представник держави в ЄСПЛ відповідає за розробку рекомендацій про необхідні заходи загального характеру. Як правило, представник залучає до розробки рекомендацій різні органи влади і громадські організації (профспілки, асоціації юристів тощо).

Контроль за виконанням рішень ЄСПЛ здійснює Конституційний Суд. В силу того, що Конституція зобов'язує органи влади виконувати міжнародні зобов'язання держави, Конституційний Суд має повноваження розглядати справи про виконання міжнародних договорів. Ці повноваження поширюються і на рішення ЄСПЛ, оскільки чеська правова доктрина розг- лядає їх як невід'ємну частину Конвенції [23, с. 234].

У Франції порядок виконання рішень ЄСПЛ слабо формалізований, за винятком процедури перегляду вироків у зв'язку з прийняттям рішень ЄСПЛ. Спеціалізованих інститутів, які повинні займатися виконанням рішень ЄСПЛ, також немає. Однак, незважаючи на це, у Франції склалася практика виконання рішень ЄСПЛ, і це перш за все зумовлено високим статусом судових актів у національній системі країни. Судові рішення розглядаються як найважливіше джерело права, оскільки в них надається інтерпретація законів. Аналогічним чином рішення ЄСПЛ розглядаються як джерела стандартів Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Практика виконання рішень ЄСПЛ у Франції зумовлена низкою факторів, серед яких: високий статус виконавчої влади, нерозвиненість системи конституційного правосуддя при наявності розвиненої системи цивільних, кримінальних і адміністративних судів. Крім того, певний вплив на підхід щодо виконання рішень ЄСПЛ має конституційний принцип верховенства міжнародного права.

У виконанні рішень ЄСПЛ беруть участь різні органи влади. Функцію інформування органів про рішення ЄСПЛ виконує Міністерство юстиції. Виконання рішень у частині індивідуальних заходів врегульовано лише стосовно перегляду вироків по кримінальних справах, щодо яких було винесено рішення ЄСПЛ. У цьому випадку процедура перегляду може бути ініційована або самим засудженим (його представником чи спадкоємцем), або органом влади (Міністром юстиції чи Генеральним прокурором при Касаційному суді). Перегляд справи здійснюється комісією із 5 суддів Касаційного суду.

Порядок виконання рішень ЄСПЛ, що склався в Німеччині, зумовлений специфікою державно-правового устрою цієї країни. По-перше, Німеччина є федерацією, що передбачає розподіл компетенції і відповідальності між органами влади земель і федеративними органами. По-друге, це парламентська республіка, в який представницький орган влади має виключні повноваження щодо контролю за діяльністю виконавчих органів. По- третє, у правовій системі Німеччини велику роль відведено Конституційному Суду, який має право перевіряти конституційність не тільки законів, але і підзаконних актів і правозастосовної практики судових і виконавчих органів всіх рівнів. По-четверте, у правовій системі держави Конвенція і рішення ЄСПЛ мають статус федеральних законів.