Джерела конституційного права в Україні

Размещено на Allbest.ru

Вступ

конституційне право україна

Правотворчість - правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов'язана із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм. Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості - встановлення нових правових норм. Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і, відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Законотворчість - важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості - всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави - Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її законотворчість - провідна частина правотворчості і основної конституційно-правової форми прийняття законів державою.

З огляду на важливість і місце такої галузі права як конституційне право в загальній системі права країни, необхідно зазначити, що правотворчість саме в цій галузі багато в чому визначає основні інституційні та організаційні механізми держави в цілому.

Метою роботи є визначення джерел конституційного права та їх значення в системі права України.

Виходячи з мети роботи були поставлені наступні завдання:

визначити сутність та ознаки джерел права;

проаналізувати особливості джерел конституційного права;

проаналізувати особливості появи джерел конституційного права в різних правових системах;

визначити види джерел конституційного права України;

проаналізувати процес становлення джерел конституційного права України.

Об'єктом дослідження є система джерел конституційного права.

Предметом дослідження виступає процес появи та механізм правового регулювання джерел конституційного права.

Курсова робота складається зі: вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, який налічує 20 найменувань. Повний обсяг роботи складає 47 сторінок.

Загальна характеристика джерел права

Поняття та ознаки джерел права

Розглядаючи об'єктивне право, необхідно одним з перших розглянути питання про джерела права. Походження самого цього терміну пов'язують із творчістю Тита Лівія, який, вказуючи у своїй історії Риму на закони XII таблиць, сказав, що ці закони становлять джерело всього публічного і приватного права.

Найчастіше під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми, в яких закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки, тобто правові норми, які, власне, складають об'єктивне юридичне право. Тобто, під джерелами права слід розуміти форми об'єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковості в даному суспільстві і в даний час.

Не слід плутати поняття джерела права, як ознаки загальнообов'язковості правової норми, з поняттям джерела, як засобу пізнання права, з поняттям історичного пам'ятника, в цьому розумінні вказаний термін вживається в історичних та історико-правових науках. Ці поняття можуть збігатися, але цей збіг випадковий і не випливає з їхньої суті. Так, якщо взяти текст якогось нормативного акту, то цей нормативно-правовий акт є, одночасно, джерелом права у суто юридичному розумінні і джерелом нашого пізнання про право. Але, якщо ми не маємо тексту нормативно-правового акту, а дізнаємося про його зміст з інших джерел, то цей акт все-таки буде джерелом права, але вже не джерелом нашого пізнання про право. Так само, не слід розрізняти поняття джерела права, як ознаки його загальнообов'язковості, з поняттям про те, звідки береться і чим визначається саме поняття та зміст правової норми. Так, не можна визнавати закон силою, яка творить право, оскільки закон чи інший нормативно-правовий акт це тільки форма, в якій право, що твориться різними елементами суспільної свідомості та суспільного буття, знаходить свій зовнішній вираз.

Законодавець не свавільно творить право, він не може встановлювати норми, які не відповідають реально існуючим суспільним відносинам, не обумовлені всім ходом суспільного розвитку. Закон, який містить такі положення, залишається тільки декларацією, яка позбавлена практичного значення. Тому, законодавець не є джерелом права в розумінні сили, що його створює. Питання про джерела права, в цьому розумінні, є питання не про загальнообов'язковість правових норм, а про фактори, які беруть участь у творенні права. Розуміючи джерела права в цьому значенні, слід зазначити, що загальне джерело права є суб'єктивна свідомість. Всі інші фактори впливають на правотворчість, тільки опосередковуючись через людську свідомість [18, с. 395].

Природа речей, вимоги розуму, міркування доцільності, міркування моральності - все це може обумовити створення правових норм тільки, коли буде сприйняте людською свідомістю. Але джерелом права у суто юридичному (або технічному) розумінні вона не може бути визнана, тому що суб'єктивна свідомість певної норми не є ознака її загальнообов'язковості, не є форма її об'єктивування.

Якщо дотримуватися цього розуміння, то джерелами права слід визнати звичай, судову практику (або судовий прецедент), закон (або нормативно-правовий акт), нормативно-правовий договір, релігійні канонічні тексти та міжнародно-правові акти. Не можна, наприклад, визнати джерелом права природу речей, вже хоча б тому, що природа ця різними людьми розуміється по різному, і питання про те, яке з цих різноманітних розумінь є загальнообов'язковим, може бути вирішене тільки у порівнянні з якимось із вказаних джерел права. Саме те розуміння, яке виразилося у цих формах, є загальнообов'язковим. На цих же підставах не слід вважати джерелами права поняття справедливості чи науку права.

Правовий звичай - це одне з джерел права, звичаєве право - це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права - закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується.

Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю - це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової.

Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використання і поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які складали певні роди чи племена, базувалися або творилися на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалися певні правила мирного співжиття [18, с. 405].

Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю - у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов'язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного права та без попередньої їхньої згоди розв'язував спори і конфлікти між ними. Проте, все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним.

Отже, виходить, що відсутність в міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення та фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру.

Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та спільне рішення, тобто міжнародний договір. Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визнають його необхідність та вважають своїм обов'язком підпорядковуватися і виконувати норми міжнародного права. [6, с. 270].

Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто, у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об'єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов'язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони - держави - та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави. При цьому, також слід зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права - цивільного, кримінального, торгового тощо.

На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно зменшується. Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не тільки в міжнародному житті.

Важливу роль в регулюванні трудових відносин відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір. В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, які надають можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права і обов'язки.

У правовому житті є два види договорів: договори-угоди та нормативні договори, останні є джерелом права. Судовий, або адміністративний прецедент - це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання правових норм. Судовий прецедент як джерело права притаманний англосаксонській правовій системі [20, с. 360].

Релігійно-канонічні тексти - це норми певних релігій, які закріплюються у відповідних канонічних текстах та книгах, які регулюють правові відносини суб'єктів правовідносин, незалежно від їхньої приналежності чи неприналежності до даної релігійної конфесії. Це джерело права притаманне для релігійно-общинної правової системи або для релігійних систем права, найбільш поширеним видом яких є система ісламського права. В Україні це джерело права практично не застосовується.

Міжнародно-правові акти - це норми міжнародного співтовариства, які поширюються на територію держави після відповідної ратифікації цих актів відповідними державними органами. Це ввесь корпус документів з прав людини тощо.

Види джерел права в різних правових системах

Можна виділити два шляхи формування права:

через норми, що виходять від держави;

через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, церкви тощо) і підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі списки. У результаті цього з'явилося звичаєве право - система норм, що грунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в державі, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна норма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку народів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай. [7, с. 280].

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, Закони XII таблиць, Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і середньовіччя («Салічна правда», «Російська правда» та ін.) складалися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих законодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: норма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових зборів, старійшин, «судів»). Так поступово формуються судові прецеденти - рішення у конкретних справах, які у процесі повторення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного права - в Англії, СІЛА, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) - у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формувалася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (традиційно-общинне право) - традиційно-общинні правові системи [18, с. 410].

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один - романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.) - у якому переважає нормативно-правовий акт. Тут право виступає переважно у формі закону. Другий - англо-американський, або загальне право (Англія та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рішенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, прикладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська), релігійно-общинний (мусульманські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общинний (африканська група).

Особливості джерел конституційного права України

Поняття та зміст джерел конституційного права в різних правових системах

Конституційне право в кожній зарубіжній країні - це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, вона становить сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих) ; форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Ці норми встановлюються органами вищої державної влади і виражають волю панівних соціальних верств суспільства. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національного права, слід звернути увагу на те, що всю сукупність норм державного права поділено на окремі групи норм - певні правові інститути зі стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галузі відповідної національної системи права [6, с. 280].

Конституційне право, як і будь-яка галузь національного права, має свій окремий об'єкт регулювання. Це усталена сукупність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, її формування та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Ці відносини набувають правового характеру і перетворюються на конституційно-правові, оскільки вони врегульовані нормами конституційного права.

Суб'єктами конституційних правовідносин вважають таких учасників соціальних зв'язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно - це голова держави (Президент, монарх, президія представницького органу влади) ; парламент, його палати, голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства, міністри; органи конституційного нагляду, конституційний суд; місцеві органи влади та управління, муніципалітети; федеральні органи державної влади; громадяни (піддані).

Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб'єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення «адміністративної опіки», внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо [6, с. 283].

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами (підданими), з одного боку, та центральними органами державної влади - з іншого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш важливе значення мають конституційні правовідносини, що складаються між громадянами та муніципалітетами на виборах до органів місцевого самоврядування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об'єкт конституційних правовідносин - це різного роду обставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосередкування. В юридичній науці під об'єктом правовідносин розуміють два його рівні (аспекти) : безпосередній і зовнішній.

Об'єктом конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку. Такими об'єктами є воля і свідомість суб'єктів - учасників правовідносин. До об'єктів конституційних правовідносин належать законодавча, установча, контрольна діяльність представницьких органів влади, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за місцевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідносин, необхідно звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер, оскільки всебічно пов'язані з різноманітною діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядку здійснення державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний характер. Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх фундаментальну природу й особливе місце в системі правовідносин.

Джерелами конституційного права в зарубіжних країнах є нормативні акти, що містять норми, які регулюють конституційно-правові відносини. Головним джерелом цієї галузі права в переважній більшості країн (виняток становлять деякі мусульманські держави) - є конституція - Основний закон. Зумовлено це не тільки верховенством цього нормативно-правового акта в загальній системі правових джерел. Це пов'язано також і з тим, що саме в конституції зафіксовано основні права і свободи, принципи суспільного і державного устрою. У конституції дістають відбиток і закріплення ті цінності й ціннісні орієнтири, що визначають (або мають визначати) суспільний і державний розвиток. Конституція фіксує, таким чином, принципи, яких зобов'язані дотримуватися у своїй повсякденній практичній діяльності всі суб'єкти конституційного права, починаючи від індивіда і закінчуючи державою (або навпаки - починаючи з держави і закінчуючи індивідом). Конституційні принципи лежать в основі побудови всієї системи права і багато в чому визначають характер галузей, що її утворюють. До інших джерел належать:

1) конституційні закони (вносять зміни до конституції або доповнюють її) ;

2) органічні законі (приймаються на основі бланкетних, тобто відсилочних, норм конституції, зазвичай регулюють будь-який інститут конституційного права в цілому). Ці два види законів приймаються в ускладненому порядку;

3) звичайні закони (регулюють окремі питання, наприклад, закон про вибори Президента) ;

4) надзвичайні закони (відповідно до самої конституції, ці за кони можуть відхилятися від положень, але приймаються тільки на короткий термін, зазвичай на кілька місяців, хоча і з правом парламенту продовжити цей термін) ;

5) внутрішньодержавні публічно-правові договори;

6) регламенти парламентів і їх палат, що встановлюють внутрішню організацію і процедуру роботи цих органів. Вони приймаються або у формі постанов кожною палатою для себе і не вимагають схвалення іншої палати (Німеччина), або у формі закону при однопалатному парламенті (Китай) ;

7) акти голови держави і виконавчої влади (укази монархів, декрети Президентів, постанови уряду, акти міністрів деяких відомств, наприклад, постанови центральної виборчої комісії про порядок складання списків виборців). Особлива роль серед актів виконавчої влади належить актам, що мають силу закону (вони видаються на основі делегування повноважень парламентом, як, наприклад, у Великобританії), або на основі регламентарної влади, яка за конституцією належить уряду (Італія), або відповідно до надзвичайних повноважень Президента (Франція) ;

8) акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад та ін.), які дають офіційні тлумачення Конституції, визначають, чи відповідають Конституції ті або інші закони;

9) судові прецеденти (особливо в англосаксонському праві) - рішення судів вищих інстанцій, які публікуються ними і стають основою для прийняття іншими судами аналогічних рішень у подібних справах [6, с. 285];

10) конституційний звичай - створене в практиці єдиноподібної діяльності органів держави правило, яке має усний характер, спирається на консенсус (згода) учасників відносин і не користується судовим захистом у разі його порушення;

11) релігійні джерела, особливо в монархічних державах з феодальними і родовими пережитками, зокрема з питань про престолонаступництво. В деяких мусульманських країнах конституцію замінює Коран - священна книга, що містить, як вважають, запис проповідей пророка Мухаммеда, в інших країнах Коран вважають актом, вищим за Конституцію;

12) правова доктрина (рідко і лише в окремих країнах суди грунтують свої рішення з конституційних питань не тільки на правових актах, а й на працях видатних юристів, фахівців конституційного права) ;

13) міжнародно-правові акти, наприклад, Європейська конвенція про права людини 1950 року, Договір ФРН і НДР про процедуру об'єднання Німеччини і про проведення виборів у парламент 1990 року, Маастрихтський договір 1992 року про створення Європейського Союзу. Ратифікації цього договору передували перегляди конституцій цілої низки держав (Франції, ФРН, Ірландії та інших членів ЄС) ;

14) на локальному рівні - в суб'єктах федерації, автономних утвореннях діють свої джерела конституційного права (наприклад, конституції штатів США, конституції кантонів Швейцарії, конституції автономних республік Росії). В містах зазвичай є свої міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування;

15) у державах із тоталітарними режимами найважливіше конституційне (і навіть надконституційне) значення мають акти (партійні документи) правлячих (єдиних) партій.

Конституція є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держави. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної системи, що спирається на конституцію, зародилися за умов феодалізму і були альтернативою необмеженому правлінню монархів. Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юридично оформити перемогу буржуазії і закріпити основи нової соціально-економічної та політичної організації суспільства з часів прийняття перших конституцій і донині зарубіжні конституції еволюціонували в бік демократизації конституційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання [6, с. 286].

Нині у зарубіжних країнах діють конституції, які були прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 р., Конституція Французької Республіки 1958 р., Конституція Куби 1976 р., Конституція КНР1982 р., Конституція Республіки Болгарія 1991 р., Конституція Російської Федерації 1993 р. тощо. Конституція США є найдавнішою з нині діючих конституцій у світі, і її недаремно називають юридичною Біблією. Закономірно постає питання, як за сучасних умов в обстановці, що постійно змінюється і в кожній країні, й у світі в цілому, можуть діяти співзвучні конституційні положення, прийняті у ХVIII-ХІХ ст. і наприкінці XX ст.? Це досягається завдяки внесенню поправок, доповнень і змін, а також тлумаченню конституційних положень органами конституційного контролю (нагляду) [6, с. 290].

Конституцію можна розглядати і у матеріальному, і у формальному значеннях. Під Конституцією у матеріальному значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й управління на місцях, державну символіку та столицю. Конституція у формальному значенні - це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичну силу щодо решти законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність Конституції.

Для зміни Конституції чи доповнення, на відміну від звичайних законів, встановлено особливий ускладнений порядок. Особливий порядок зміни Конституції зумовлений тим, що вона закріплює основоположні засади життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна Конституція тримається на «трьох китах»: а) правах і свободах людини; б) формах власності - наріжному камені суспільного ладу, в) організації Верховної влади. Характер і рівень у сіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від того, що являють собою ці три основоположні конституційні засади. Отже, не випадково у багатьох країнах Конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодавства. Академік С. С. Алексєєв порівнює Конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути налагоджено все правове й політико-державне життя країни.

У підготовці та прийнятті Конституцій беруть участь найрізноманітніші соціально-класові, політичні, національні, релігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально-політичний аспект зарубіжних конституцій, не можна не враховувати і той факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни якісь політичні сили домінують, а інші залишаються в тіні (у стадії становлення, розмежування тощо) [2, с. 135].

Отже, Конституція на момент її прийняття - це не тільки підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої конституції. Ще в середині XIX ст. таку думку першим у науці висловив німецький вчений-соціаліст Фердінанд Лассаль. Він наголосив, що «Конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил».

Із розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичних сил у ньому деякі конституційні положення можуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною. Це становище характерне для держав з авторитарним політичним режимом, але інколи трапляється і в демократичному суспільстві.

У демократичних державах більшість норм Конституцій є нормами безпосередньої дії. Дана теза означає, що конституційні норми для своєї реалізації не потребують будь-якої конкретизації з допомогою спеціального закону чи урядового нормативного акта, вони застосовуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки говорить: «Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності, свого громадянства, імені за політичними мотивами». У разі порушення приписів даної статті стосовно конкретного громадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.

Трапляються в зарубіжних Конституціях і бланкетні норми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Конституції Французької Республіки 1958 р. встановлює: «Органічний закон визначає порядок організації та діяльності Конституційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів». Отже, дана норма французької конституції має суто посилальний характер.

Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична природа, елементами якої виступають:

нормативність актів;

юридична сила;

форма і структура;

дія актів у часі, просторі та за колом осіб;

засоби забезпечення реалізації актів.

Найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційного права є їхня нормативність. Існують формальш ознаки визначення нормативності, головними з яких є неперсоніфікованість (безособовість, тобто невизначене коло осіб) і багаторазова дія актів (незалежно від того, були вони застосовані до конкретних життєвих ситуацій чи ні). Цим нормативні акти відрізняються від актів застосування права, які стосуються конкретно вказаних фізичних чи юридичних осіб [2, с. 136].

Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційного права є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення правових актів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими словами: чим вище місце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична сила. Природно, найвищу юридичну силу має Конституція України, яка стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системи актів. Таким чином, визначити юридичну силу акта - значить встановити його місце в системі джерел конституційного права, його співвідношення з актами вище - і нижчестоячих органів. Інколи безпідставно вважають, що юридична сила - це міра (ступінь) обов'язковості правового акта, тобто чим вище його місце в системі актів, тим він обов'язковіший. Однак таке уявлення хибне, юридично некоректне: всі правові акти, незалежно від їх «рангу», однаково обов'язкові.

Акти конституційного права діють в певних, встановлених законодавством межах. Ці межі окреслені в часі, просторі і за колом осіб, що має неабияке теоретичне і практичне значення. Тут важливими є такі питання, як надання актам юридичної сили, визначення кола суб'єктів, на які поширюються їх дії, встановлення територіально-часових меж їх впливу, надання зворотньої сили, призупинення, скасування, обгрунтованість і законність. Останні питання вирішені законодавцем не досить чітко й повно, хоч про це йдеться і в Конституції, і в інших документах. Основне правило щодо законності таке: органи держави, її посадові особи приймають акти в межах своїх повноважень. Вихід за ці повноваження є порушенням закону, що призводить до необхідності скасувати чи призупинити дефектний акт.

Ознаки джерел конституційного права України та їх особливості

У науці конституційного права проблема змісту поняття «джерело конституційного права» - одна з найгостріших. Не визначені основні критерії класифікації джерел конституційного права, різняться думки вчених щодо виокремлення їх загального переліку.

У сучасній «Юридичній енциклопедії» дефініція «джерело права» трактується як спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх обов'язковість. Інші вчені стверджують, що джерело конституційного права - це зовнішня форма об'єктивізації волі українського народу й політики Української держави, що передбачає надання їм чи визнання за ними певної юридичної сили у визначеній формі. Норми конституційного права, як зауважує М. В. Баглай, виражені у різноманітних формах, які зачасти називаються джерелами. Відтак поняття «джерело конституційного права» трактується вченими по-різному, що опосередковує необхідність наукового пошуку.

Ознаки джерел конституційного права:

1) мають найвищу юридичну силу в ієрархічній системі джерел права;

2) мають установчий характер, оскільки є основою для формування системи джерел інших галузей права;

3) мають загальнообов'язковий характер, тобто поширюються на всіх без винятку суб'єктів правовідносин;

4) мають найвищий ступінь юридичних гарантій і забезпечуються всіма заходами державного впливу;

5) приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами: українським народом, державними органами та органами місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень;

6) регулюють правовідносини у сфері публічних політико-державних відносин;

7) виражають публічні загальносуспільні інтереси українського народу;

8) визначають нормативні умови і принципи гармонізації національного і міжнародного законодавства.

Усі джерела конституційного права становлять ієрархічну вертикаль.

Ієрархія джерел конституційного права є відображенням ієрархи самих органів державної влади [14, с. 398].

Множинність джерел конституційного права передбачає необхідність їх класифікації, що здійснюється за певними критеріями:

1) за своєю сутністю джерела конституційного права об'єктивно відображають волю Українського народу (як на загальнодержавному, так і на локальному рівні) та політику держави і безпосередньо виражають зміст владних відносин у суспільстві та державі;

2) за змістом джерела конституційного права мають загальнообов'язковий характер для всіх суб'єктів конституційно-правових відносин і є основою для формування інших галузевих джерел права;

3) за формою об'єктивації джерела конституційного права є зовнішньою формою вираження об'єктивно існуючих конституційно-правових норм;

4) за суб'єктами правотворчості конституційно-правові норми можуть бути встановлені чи санкціоновані виключно суб'єктами конституційної правотворчості: Українським народом, державою чи суб'єктами місцевого самоврядування.

Розглянемо детальніше вищеперераховані критерії та наведемо приклади.

За сутністю:

1) джерела, що є безпосереднім волевиявленням усього Українського народу - акти всеукраїнського референдуму (первинні) ;

2) ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади (похідні) ;

3) волевиявлення територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

За змістом (за юридичною силою) :

1) конституційні акти (Конституція України, акти всеукраїнського референдуму щодо внесення змін до Конституції України) ;

2) законодавчі акти (розрізняють: конституційні, органічні, звичайні закони та особливі різновиди законів (закони про регламенти, чинні міжнародні договори України), декларації, акти, конституційні договори).

3) підзаконні акти (постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, нормативні укази Президента України, нормативні постанови Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, рішення Центральної виборчої комісії та територіальних виборчих комісій, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСРтощо) ;

4) локальні акти (нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим та суб'єктів місцевого самоврядування). Норми, що містяться в актах місцевого самоврядування, є загальнообов'язковими та гарантованими з боку держави, тобто мають властивості правових норм.

Джерела конституційного права за змістом являють певну ієрархію, нижні ланки якої не можуть суперечити верхнім.

За формою вираження: закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України тощо.

За територією дії:

1) загальнодержавні акти, що діють на всій території України (закони, постанови Верховної Ради України, укази Президента України тощо) ;

2) локальні акти, що діють на певній частині території України (акти місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти суб'єктів місцевого самоврядування; акти підприємств, установ, організацій).

За часом дії:

1) постійні акти, якими є більшість джерел конституційного права, вони приймаються на невизначений термін;

2) тимчасові акти, що приймаються на визначений період та діють за визначених умов, після чого їх чинність припиняється.

За чинністю:

1) чинні джерела (діючі) ;

2) нечинні (історичні) джерела - це джерела конституційного права України, які свого часу були чинними, але внаслідок історичного розвитку конституційного права втратили свою чинність. Від цих джерел слід відрізняти нелегітимні акти, які не набули чинності з різних причин [8, с. 305].

За національною належністю:

1) національні джерела, тобто джерела, прийняті на території України відповідними суб'єктами конституційної правотворчості;

2) міжнародні джерела, тобто чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Види джерел конституційного права України

У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють складну як за структурою, так і за змістом динамічну систему, елементами якої є акти, що містять конституційно-правові норми.

Класифікація джерел конституційного права - це їх систематизація за певними критеріями. За юридичною силою джерела конституційного права поділяються на конституційні, законодавчі, підзаконні, локальні. Конституційні джерела:

1) Конституція України - єдиний нормативно-правовий акт в Україні, який має найвищий рівень юридичної сили, є головним законом держави і суспільства, регламентує найважливіші і найзагальніші суспільні відносини, приймається і змінюється за спеціально визначеною законодавством процедурою, має особливу систему державних гарантій. Конституція України - це основне джерело не лише конституційного права, а й вітчизняного права загалом;

2) акти всеукраїнського референдуму з питань внесення змін і доповнень до Конституції України - мають найвищу юридичну силу, оскільки є волевиявленням українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні. Акти всеукраїнського референдуму мають виключно імперативний характер, тобто є загальнообов'язковими до виконання на всій території України з моменту їх оприлюднення, не потребують санкціонування будь-якими органами державної влади;

3) закони України - конституційні, органічні, звичайні (поточні), з них:

а) конституційні закони - це нормативно-правові акти, якими вносяться зміни і доповнення до конституції. Такі закони приймаються кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України (300) від конституційного складу парламенту. Наприклад, Закон України «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 1 лютого 2011 року;

б) органічні закони - це ті закони, прийняття яких прямо передбачено в Конституції України, наприклад, закон про прокуратуру. На сьогодні не всі вітчизняні вчені-конституціоналісти виокремлюють органічні закони із ряду конституційних і поточних законів. У чинній Конституції України немає згадки про органічні закони, проте вони передбачалися Конституцією СРСР від 7 жовтня 1977 року і Конституцією УРСР від 20 квітня 1978 року. Отже, проблема виокремлення і змістовного наповнення органічних законів перебуває у площині наукових дискусій;

в) звичайні (поточні) закони - це нормативно-правові акти з конституційних питань, які приймаються громадянами України на всеукраїнському референдумі або простою більшістю голосів народних депутатів України (226), наприклад, Закон України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року [9, с. 215].

Конституція України (ст. 92) встановила досить широке коло питань суспільного і державного життя, що визначається і регламентується виключно законами: правовий статус людини і громадянина; права, свободи і обов'язки людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; громадянство; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов; засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці та зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічна безпека; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; засади регулювання демографічних та міграційних процесів; територіальний устрій України; Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України; порядок використання і захисту державних символів; державні нагороди; військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання; державні свята тощо.

Законодавчі джерела:

1) декларація (віл лат. - заява, повідомлення) - політико-правовий акт, який, зазвичай, приймається парламентом держави, проголошує основні засади і принципи державного та суспільного ладу. Декларація має підкреслено урочистий характер, а її положення потребують додаткового законодавчого врегулювання. Наприклад, Декларація «Про державний суверенітет України», прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990 року;

2) конституційний договір - це політико-правовий акт загального характеру, який встановлюється за домовленістю і згодою двох і більше осіб, забезпечується і гарантується державним примусом. Наприклад, Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, підписаний 8 червня 1995 року. Цей договір відіграв позитивну роль у державно-правовому регулюванні, оскільки стабілізував ситуацію в державі і не допустив посилення конфронтації між парламентом і Президентом;

3) міжнародний договір - це угода між державами або іншими суб'єктами міжнародного права, що встановлює для її учасників відповідні права і обов'язки. Джерелами конституційного права є лише ті міжнародні договори, які стосуються предмета правового регулювання цієї галузі права. Ратифікація (від лат., - затверджений, - роблю) - затвердження акта парламентом. Ця процедура є важливою і необхідною умовою набрання чинності міжнародним договором в Україні. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9 Конституції України) [13, с. 319].

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до неї. Президент України уповноважений підписувати міжнародні договори у сфері прав і свобод людини і громадянина, входження України в міжнародні світові організації та ін. Конституційний Суд України обов'язково дає свій висновок про відповідність такого міжнародного договору нормам Конституції України, і лише тоді Верховна Рада України може його ратифікувати. Кабінет Міністрів України також уповноважений підписувати міжнародні договори, наприклад, у сфері міжнародної торгівлі тощо. У практиці міжнародного життя для позначення міжнародного договору застосовуються такі терміни, як конвенція, угода, пакт, протокол, трактат, статут, спільна заява, декларація, комюніке, хартія, меморандум, регламент, акт, обмін нотами.

Підзаконні джерела - це нормативно-правові або індивідуально-владні акти, які приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами на основі, в межах і відповідно до Конституції І законів України з метою регулювання відносин, що становлять галузі конституційного права. Підзаконні правові акти поділяються на такі основні групи:

нормативні - регулюють певну сферу суспільних відносин і є загальнообов'язковими;

індивідуально-владні (ненормативні) - адресовані конкретним суб'єктам конституційно-правових відносин і є обов'язковими для них;

інтерпретаційні - це акти-тлумачення норм права, що мають допоміжний характер і, як правило, обслуговують нормативні акти.

Підзаконні джерела конституційного права становлять відповідну ієрархічну систему:

1) укази і розпорядження Президента України:

укази голови держави займають наступне місце після законів України, вони мають нормативний характер, приймаються з метою заповнення законодавчих прогалин у праві. Завдяки указам глава держави реалізує свої основні повноваження у сфері публічних відносин;

розпорядження Президента України - це ненормативні, тобто індивідуально-правові акти, що приймаються з поточних питань;

2) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України згідно зі ст. 117 Конституції України є обов'язковими до виконання:

постанови уряду - це правові акти нормативного характеру, які встановлюють основи управлінської діяльності в усіх сферах суспільного життя;

розпорядження - це внутрішньо-організаційні правові акти уряду ненормативного характеру;

3) накази, положення, інструкції міністерств, державних комітетів - підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, які приймаються на виконання вищезазначених правових актів:

наказ - це нормативно-правовий акт, який видається посадовою особою в межах її компетенції з метою оперативного управління певною сферою суспільних відносин;

положення (статут) - закріплює правове становище, структуру, функції І компетенцію певної державної організації;

інструкція - це нормативно-правовий акт, що видається з метою роз'яснення і визначення порядку застосування законодавчого або іншого нормативно-правового акта [10, с. 514].

Правові акти органів виконавчої влади, які стосуються законних прав і свобод людини, мають міжвідомчий характер, відповідно до Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (1992 р.) підлягають обов'язковій реєстрації в Міністерстві юстиції України;

4) рішення і висновки Конституційного Суду України з питань відповідності Конституції України інших нормативно-правових актів. У науці конституційного права триває спір щодо правової природи цих актів. Вітчизняний учений М. І. Козюбра стверджує, що висновки і рішення Конституційного Суду України - це інтерпретаційні, але не нормативні акти, оскільки не створюють нових норм права. Натомість М. М. Костицький і В. М. Шаповал опонують, наголошуючи на тому, що ті рішення і висновки Конституційного Суду України є нормативними, які стосуються тлумачення Конституції України, а також імпічменту Президента України. Разом з тим правові акти Конституційного Суду України є джерелами конституційного права України. На думку Г. О. Христової, рішення і висновки органу конституційної юрисдикції виступають допоміжними джерелами права, оскільки спираються на первинні правила поведінки, однак мають нормативний характер. Така думка містить раціональне зерно [16, с. 380].

Локальні джерела конституційного права - це ті правові акти, які поширюються у межах певної адміністративно-територіальної одиниці:

1) акти органів місцевого самоврядування з питань, що належать до предмета правового регулювання конституційного права. Наприклад, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Конституції України) ;

2) акти місцевих референдумів з питань, що належать до предмета конституційного права України, наприклад, встановлення місцевих символів, земельне впорядкування, охорона громадського порядку та інше.

Наведена класифікація джерел конституційного права неповна, оскільки на доктринальному рівні немає чіткого виокремлення джерел конституційного права із загальної системи джерел права. Наприклад, правова доктрина як сукупність наукових знань про конкретне правове явище, яке дістає свій вияв у концепціях, теоріях, ідеях, вченнях, є джерелом права. Відомо, що правова доктрина як джерело права мала неабияке значення у Стародавньому Римі, де в 426 році був прийнятий закон «Про цитування юристів», який надавав силу закону висловлюванням видатних юристів, зокрема Домініція Ульпіана, Гая, Павла, Модестіна, занотованим у їхніх працях.

Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об'єктів обумовлюють різні види правових приписів, а відтак - різноманітність видів джерел конституційного права. Це зобов'язує законодавця дбати про форми вираження і способи інституціоналізації суспільних відносин, тобто проопосередкування цих відносин відповідними конституційно-правовими нормами. Ось чому у більшості випадків вибір законодавця визначений наперед. В законі гранично чітко вказана форма актів, які приймає той чи інший орган, а започатковує цей перелік найважливіший політико-правовий документ - Конституція України [17, с. 219].

...