Конституція та законодавство Японії у Новітній час

- власне місцеві функції;

- “адміністративні повноваження” (носять місцевий характер, однак мають більшу частину участі держави в цих справах);

- функції, які делегуються центральними установами.

Стаття 94 Конституції закріплює за муніціпіями право управляти своїм майном, вести справи і управляти в своїх кордонах. Важливе значення має наділення муніціпій (муніципальних зборів) правом приймати обов'язкові постанови, тобто нормативні акти місцевого значення. Загальний перелік функцій міститься в Законі про місцеве самоврядування (п. З ст. 2). Він містить 22 напрями діяльності, до яких належать: підтримання суспільного порядку на своїй території; забезпечення безпеки, здоров'я та благополуччя населення; управління парками, площами і дорогами; ведення комунального господарства; управління лікарнями, школами тощо.

Місцевим законодавчим органом в муніціпії є муніципальні збори, які очолює голова. Склад зборів залежить від чисельності населення: крупні префектуральні збори налічують до 120 членів, маленькі сільські - близько 12. Закон про місцеве самоврядування передбачає можливість заміни місцевих зборів у селищах загальними зборами мешканців (ст. 91 Закону про місцеве самоврядування), однак на практиці це зустрічається вкрай рідко. Місцеві збори збираються чотири рази на рік на сесії (п. 2 ст. 102 Закону про місцеве самоврядування).

Керівництво виконавчою владою в муніціпії виконує її голова - губернатор у префектурах, мер у містах та старости в селищах (ст. 139 Закону про місцеве самоврядування). Голова місцевої адміністрації має право вносити на розгляд місцевих зборів проекти рішень, встановлювати місцеві податки, накладати вето на рішення зборів (воно може бути прийнято більшістю в 2/3 голосів удруге), достроково розпускати збори. Збори, в свою чергу, можуть звільнити голову адміністрації від посади більшістю в 3/4 голосів. Виконавчими повноваженнями користуються також постійні комісії місцевих зборів: з освіти, праці, справ персоналу, суспільної безпеки тощо (п. 5 ст. 80 Закону про суди, який передбачає 11 постійних комісій).

На рівні муніципальних органів більше, ніж на загальнонаціональному, розвинуті інститути безпосередньої демократії. Так, шляхом прямих виборів обираються не тільки депутати муніципальних зборів, а й губернатори, мери і старости. Муніципальні збори і голови муніціпій обираються мешканцями, які зареєструвалися у відповідному районі, терміном на чотири роки (ст. 93 Закону про місцеве самоврядування). Населення може вимагати відкликати депутатів, розпустити муніципальні збори (ці питання вирішуються комісією з контролю за виборами абсолютною більшістю голосів за вимогами не менш як 1/3 складу комісії), прийняття зборами тієї чи іншої обов'язкової постанови (які не стосуються податків і фінансів, за вимогами не менш як 1/15 виборців даного муніципалітету), проведення ревізії фінансово-бюджетної діяльності муніципальних органів.

В Японії накопичений достатній досвід вирішення проблем, пов'язаних із загальною діяльністю на територіях, котрі виходять за кордони однієї префектури. Така взаємодія стала можливою завдяки формуванню “рад у зв'язках з місцевими адміністраціями” відповідно до положень спеціального Закону 1965 р. Такі ради створюються в складі префектур і деякої кількості міст. З 1969 р. застосовується також введений міністерством у справах самоврядування порядок об'єднання зусиль сусідніх муніціпій у вирішенні справ, котрі стосуються обслуговування населення. В цих випадках створюються кооперативи або консультативні ради. Зараз практично 90% первинних органів місцевого самоврядування Японії беруть участь у такому співробітництві.

Незважаючи на розвинену систему органів місцевого самоврядування, в Японії існує жорсткий прямий контроль центральних установ за діяльністю органів місцевого самоврядування. Між центральними та місцевими органами влади інколи виникають напружені відносини, і це пов'язано із бажанням центру обмежити самостійність муніціпій. В першу чергу, “це стосується фінансового контролю, оскільки в Японії більше 70% податків потрапляє до державного бюджету і лише 30% - до місцевих. До того ж, є такі установи, які контролюються центральними міністерствами та управліннями.

З кінця 70-х років у Японії почали активно обговорювати проблему про необхідність проведення адміністративної реформи, в тому числі підвищення ролі регіонів. У другій половині 80-х років приступили до її виконання. З липня 1992 р. діє система “пілотних органів місцевого самоврядування”, яка заключається в розширені прав міст із населенням понад 200 тис. чоловік. У червні 1993 р. обидві палати Парламенту прийняли резолюцію про розширення повноважень місцевої влади, вимагаючи від уряду конкретних заходів, спрямованих на розробку відповідних законів. У рамках роботи над проведенням адміністративної реформи Комітет з вивчення системи місцевої влади запропонував п'ятирічну схему процесу децентралізації.

На початку 1994 р. був створений Комітет просування реформи (який складався із 7 членів, призначених Прем'єр-міністром і погоджений з Парламентом із числа авторитетних осіб), котрий був наділений правом надавати рекомендації й інспектувати роботи з проведення децентралізації, а в грудні 1994 р. уряд затвердив “основні напрями реформи місцевого самоврядування”. В лютому 1995 р. уряд вніс на розгляд Парламенту закон про децентралізацію, який в травні 1995 р. був прийнятий. Згідно із Законом робота з проведення децентралізації повинна бути завершена протягом п'яти років, у першу чергу, шляхом внесення змін до існуючих законів, які стосуються питань місцевого самоврядування7.

Висновки

Нова Конституція була прийнята Парламентом у жовтні 1946 р., промульгована Імператором і надрукована 3 листопада 1946 р. Через шість місяців - 3 травня 1947 р. - вона набула чинності.

Структурно Конституція Японії складається з 11 глав і 103 статей, які послідовно регулюють: статус імператора; відмову від війни; права і обов'язки народу; діяльність Парламенту, Кабінету і судової влади; державні фінанси; місцеве самоврядування; процедуру зміни Конституції. Нова Конституція відрізняється від Конституції Мейдзі з багатьох важливих аспектів. Основними є: особа Імператора більше не визнається священною й існує лише як символ держави і об'єднує нації, а єдиним носієм державного суверенітету стає народ (ст. 1); принцип розподілу влади здійснюється на більш демократичній основі. Імператор вже не володіє виконавчою владою. Він має право виконувати лише ті державні функції, котрі визначені в Конституції. Наприклад, він лише формально затверджує призначення Прем'єр-міністра і головного судді Верховного суду (ст. 4). Парламент призначає Прем'єр-міністра, а головного суддю - Кабінет міністрів. Тільки із згоди Кабінету міністрів Імператор проголошує від імені народу закони та договори, скликає сесії Парламенту, присуджує нагороди (гл. 1); коло основних прав і свобод людини значно розширилося (гл. 3); Японія “відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози або застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних спорів” (ст. 9); ліквідуються всі аристократичні інститути (ст. 14). Колишня Палата перів замінюється Палатою радників, члени якої обираються як представники свого народу; місцеве самоврядування здійснюється в широких масштабах (статті 92-95).

Конституційні обов'язки громадян знаходяться в тісному контакті із конституційними правами і свободами. Інколи обов'язки сформульовані не прямо, наприклад, обов'язок працювати (ч. 1 ст. 27), а побічно, наприклад, обов'язок сплачувати податки сформульований в Конституції таким чином: “Населення підлягає оподаткуванню у відповідності із законом” (ст. 30), забезпечення обов'язковою освітою дітей, які знаходяться на піклуванні (ст. 26).

Конституція Японії також містить і гарантії додержання основних прав і свобод. Основою юридичної гарантії є контроль за конституційністю нормативних актів і відповідальність за порушення конституційних прав і свобод, що здійснює судова влада.

Принцип місцевої автономії відображається в Конституції та Законі про місцеві автономії 1947 р. Поряд з цими джерелами діють кілька десятків інших нормативних актів - законів та підзаконних актів. Серед них Закон про місцевих комунальних службовців 1950 p., Закон про сільськогосподарські комітети 1951 р., ряд інших законів, які визначають механізм фінансування органів місцевого самоврядування.

Принцип місцевої автономії означає автономію адміністративно-територіальної одиниці від держави. Автономія місцевої общини пов'язана із внутрішньою організацією і формами діяльності адміністративно-територіальних одиниць та передбачає управління общини громадянами, які проживають на її території. Автономія жителів визначається процедурою проведення місцевого референдуму, яка закріплена в Законі про місцеве самоврядування.

Це забезпечує можливість подання певною частиною населення петиції про прийняття, зміни або відміну місцевих постанов про проведення інспекції діяльності місцевих зборів, відкликання їх депутатів, зняття з посади глав місцевих органів та інших посадових осіб.

Список використаних джерел

1. http://www.zaochka.net/catalog_p_4_p_153.html

2. http://uadocs.exdat.com/docs/index-184386.html?page=40

3. http://student-lib.net/index.php?page=0-81-82&bookpage=449

4. http://adhdportal.com/book_3314_chapter_26_L%D1%96teratura.html

5. http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=557&pg=374&lang=book

6. http://textbooks.net.ua/content/view/3433/20/

7. http://www.zaochka.net/catalog_p_4_p_157.html

Размещено на Allbest.ru