Протидія екологічній злочинності в Україні: кримінологічні та кримінально-правові засади

Звернуто увагу на одиничні випадки виявлення осіб, котрі вчиняли екологічні злочини у складі організованої групи чи злочинної організації: 0,36 % від усієї кількості екологічних злочинців (0,4 % від усієї кількості засуджених екологічних злочинців, або 1,3 % від їхньої групової складової), що істотно менше за аналогічний показник загальної злочинності - 0,51 %. Стверджується, що зазначена статистика не відображає поширеності організованої екологічної злочинності.

У підрозділі 3.3 «Типологія осіб, які вчиняють екологічні злочини» проведено критичний аналіз розроблених у кримінологічній науці варіантів типологічного розподілу екологічних злочинців.

Висловлюється позиція щодо зумовленості вибору критеріїв типологізації екологічних злочинців потребою у пізнанні причин злочинної поведінки, антисоціальних деформацій особистості, типу її антисуспільної спрямованості. На цій основі сформовано два варіанти типології осіб, які вчиняють екологічні злочини, за критеріями адаптивної спрямованості, а також інтенсивності та стійкості злочинної поведінки, за якими виділено та надано опис 5 основним типам і 5 підтипам екологічних злочинців.

У підрозділі 3.4 «Характеристика основних факторів детермінації екологічної злочинності» відстоюється думка про те, що характер екологічної злочинності як динамічного явища, яке постійно розвивається та трансформується, зумовлений системою детермінант, вплив яких характеризується взаємозумовленістю, мінливістю, варіативністю детермінуючого потенціалу залежно від сфери дії. Основою такого потенціалу є суперечливість взаємовідносин навколишнього середовища з людиною, котра не завжди усвідомлює, що є лише її часткою.

Дослідження криміногенних чинників екологічної злочинності з позицій системного підходу дало змогу зробити загальний висновок про взаємозалежний і взаємозумовлюючий характер детермінуючого впливу процесів у економічній, соціальній, політичній, організаційно-управлінській, нормативно-правовій та культурно-психологічній сферах суспільного життя.

До загальних детермінантів екологічної злочинності варто віднести: політичні - дефекти комунікації між суспільством та державними органами; недоліки адміністрування; брак політичної волі до проведення реальних реформ в усіх сферах суспільного життя; лояльність суспільної думки до корупції; відсутність усталенних політичних традіцій в українському соціумі, агресивна експансіоністська політика національних і міжнародних фінансово-промислових груп, спрямована на встановлення політичного впливу з метою доступу до природних ресурсів; нормативно-правові - відсутність дієвої правозастосовної системи, зокрема у сфері регуляторного й дозвільного законодавства, недоліки екологічного законодавства, а також правових норм, що встановлюють відповідальність за екологічні посягання тощо. Серед економічних чинників наголошено на криміногенному потенціалі кланово-корпоративної, олігархічної моделей економіки України, її монополізації, тінізації тощо.

Результати проведеного автором експертного опитування (передусім науковців, котрі досліджували зазначену проблему) дали змогу зробити висновок щодо системності детермінуючого впливу феномену корупції, що виявляє як міжвідомчі горизонтальні (місцева адміністрація - прокуратура - поліція - органи екологічного контролю), так і вертикальні зв'язки. Екологічна злочинність у цьому аспекті постає в симбіозі з політичною корупцією, кримінальні ефекти поширення якої репрезентовані дисфункціями всіх рівнів і ланок в структурі правоохоронної системи, системи державного управління у сфері охорони довкілля та забезпечення раціонального природокористування загалом.

Визначено найвагоміші чинники організаційно-управлінського характеру, які поєднують недоліки адміністрування у сфері охорони навколишнього середовища, а також низку вад у роботі правоохоронних органів: слабка матеріально-технічна та фінансова забезпеченість, надмірне навантаження на співробітників правоохоронних органів; корупція в правоохоронних органах; неукомплектованість кадрами, низький професійний рівень; недовіра населення до правоохоронних органів, небажання потерпілих звертатися до них за допомогою. У сукупності вказані чинники призводять до фактичної безкарності екологічних злочинців і високої латентності екологічних злочинів.

Стверджується, що взаємодія та взаємовплив суб'єктивних чинників, головним з яких є низький рівень екологічної культури, та об'єктивних детермінантів створює основу для кримінальної поведінки та, водночас, є її регуляторами.

У розділі 4 «Кримінологічні засади протидії екологічній злочинності в Україні» виділено три підрозділи.

Підрозділ 4.1 «Концептуальні засади протидії екологічній злочинності» присвячено дослідженню проблем формування системи протидії екологічній злочинності, що дало можливість визначити її компоненти, зокрема мету, завдання, принципи, а також зробити висновки, сформулювати пропозиції щодо розбудови концептуальної моделі такої системи.

Застосування аксіологічного підходу дало змогу сформулювати загальну мету протидії екологічній злочинності, якою варто вважати захист людини від злочинних посягань на її екологічні права, зокрема у сфері забезпечення екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища, охорони, використання, збереження та відтворення природних ресурсів шляхом нейтралізації, мінімізації, усунення криміногенних чинників для утримання екологічної злочинності на певному прийнятному для суспільства мінімальному рівні злочинних посягань.

Основними завданнями протидії екологічній злочинності є: створення в Україні системи належного інформаційно-аналітичного забезпечення протидії екологічній злочинності на підставі результатів аналізу достовірних відомостей про її стан і детермінуючі чинники, а також моніторингових даних про стан навколишнього природного середовища; мінімізація впливу криміногенних факторів і практичних можливостей учинення екологічних злочинів; підвищення ефективності правозастосовної діяльності органів кримінальної юстиції щодо виявлення, розкриття екологічних злочинів, їх розслідування, судового розгляду та виконання покарань; здійснення інформаційного впливу на різні соціальні групи з метою формування нетерпимого ставлення до екологічних правопорушень; посилення ролі інститутів громадянського суспільства у протидії екологічній злочинності.

Виокремлено та охарактеризовано принципи протидії екологічній злочинності, до яких віднесно такі: системності, комплексності, відповідності, пріоритетності запобіжних заходів, міжнародного співробітництва, взаємодії влади з громадськістю, адекватного забезпечення.

Реалістичними результатами функціонування системи протидії екологічній злочинності мають вважатись: скорочення фактичного рівня й зниження міри суспільної небезпечності екологічної злочинності; звуження її ареалу та зменшення її ціни.

Підрозділ 4.2 «Системно-правові засади стратегії запобігання екологічній злочинності» присвячений характеристиці системно-правових зв'язків, що визначають стратегічні підстави державного управління у сфері запобігання екологічній злочинності.

Аналіз механізму реалізації найбільш значущих для запобігання екологічній злочинності стратегічних напрямів державної політики та дієвості відповідних державних програм дав можливість дійти висновку, що визначення пріоритетних напрямів реформування та розвитку без належного контролю їх реалізації та відповідного забезпечення залишається лише декларацією намірів.

Невисокий рівень дієвості стратегій державної політики зумовлений чинниками як організаційного, так і концептуального характеру. За своєю функціональною спрямованістю заходи, визначені Стратегією державної екологічної політики України на період до 2020 року та Національним планом дій з охорони навколишнього природного середовища на 2011-2015 роки, є найвагомішою складовою запобігання екологічній злочинності та становлять комплекс перспективних соціальних, економічних, інформаційних, культурологічних заходів, спрямованих на подальший розвиток і вдосконалення суспільних відносин у сфері охорони довкілля, забезпечення екологічної безпеки та раціонального використання природних ресурсів, а також поступове зменшення соціальних суперечностей в усіх сферах соціального життя, де наявна екологічна складова.

Надано опис функціональних зв'язків стратегії запобігання екологічній злочинності з іншими загальносоціальними державними управлінськими стратегіями, оцінено дієвість реалізації окремих стратегій, з'ясовано причини та запропоновано шляхи виправлення зазначеної ситуації.

У підрозділі 4.3 «Характеристика складових компонентів стратегії запобігання екологічній злочинності» визначено, здійснено опис і пояснення структурних елементів стратегії запобігання екологічній злочинності.

Проведений критичний аналіз існуючих в науці підходів до визначення запобігання екологічній злочинності дозволив сформулювати авторську дефініцію запобігання екологічній злочинності як особливого напряму протидії екологічній злочинності, яка виражається у діяльності державних і громадських інститутів щодо обмеження та, за можливості, усунення дії чинників, що детермінують екологічну злочинність та її прояви, за допомогою системи спеціально розроблених заходів.

Ґрунтуючись на сформульованих принципах і завданнях, які визначають відповідність функціонування системи запобігання екологічній злочинності тим явищам і процесам, що її детермінують, виокремлено та охарактеризовано найбільш значущі складові компоненти стратегії запобігання екологічній злочинності: соціально-культурні, інформаційно-аналітичні, економічні, соціальні, нормативно-правові, організаційно-управлінські, політичні.

Розділ 5 «Кримінально-правовий вплив на екологічну злочинність» складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 5.1 «Система екологічних злочинів» досліджено питання структурного упорядкування кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за екологічні злочини.

Запропоновано авторський варіант системи екологічних злочинів, що на першому етапі класифікації поділяється за рівнем локалізації об'єктів посягання на дві групи: екологічні злочини, які мають узагальнений об'єкт посягання, тобто суспільні відносини у сфері охорони навколишнього природного середовища в цілому (без конкретизації його окремих елементів) та екологічну безпеку; екологічні злочини, що мають локальний об'єкт посягання, тобто суспільні відносини у сфері охорони окремих елементів навколишнього природного середовища. Перша група, у свою чергу, може поділятись залежно від характеру посягання на такі категорії: злочини міжнародного характеру, що посягають на екологічну безпеку людства (ст. 441 КК України); екологічні злочини, які полягають у порушенні порядку здійснення оцінки впливу на довкілля, правил екологічної безпеки під час виробничої діяльності, що заподіяло (або створило небезпеку заподіяння) суттєву екологічну шкоду (ст. ст. 236, 253 КК України); злочини у сфері ядерної та радіаційної безпеки (ст. ст. 265, 265-1, 267, 267-1, 274 КК України); злочини у сфері біологічної безпеки (ст. 326 КК України); екологічні злочини, які полягають у потуранні екологічній небезпеці, а саме невжиття заходів щодо ліквідації наслідків екологічного забруднення та приховування або перекручення відомостей про екологічний стан або захворюваність населення (ст. ст. 237, 238 КК України); злочини у сфері поводження з відходами (ст. 268 КК України). Друга група екологічних злочинів залежно від виду локального природного об'єкта, на який спрямоване посягання, може бути поділена на: екологічні злочини у сфері охорони земель (ст. ст. 239, 239-1, 239-2, 254 КК України); екологічні злочини у сфері охорони надр (ст. ст. 240 КК України); екологічні злочини у сфері охорони вод (ст. ст. 242, 243 КК України); екологічні злочини у сфері охорони атмосферного повітря (ст. ст. 241 КК України); екологічні злочини у сфері охорони тваринного світу (ст. ст. 248, 249, 250, 251 КК України); екологічні злочини у сфері охорони рослинного світу (ст. ст. 245, 246, 247 КК України); екологічні злочини у сфері охорони природних комплексів (екосистем), що складаються з різноманітних природних об'єктів (ст. ст. 244, 252 КК України).

Проведений аналіз засвідчив ситуацію, коли норми, що встановлюють відповідальність за вчинення екологічних злочинів, розподілені по різних розділах Особливої частини КК України. Водночас єдність родового об'єкта екологічних злочинів, наявність спільних ознак і рис, що характеризують відносини в галузі взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем, дали підстави для виділення злочинів цієї категорії у відносно самостійну групу.

У підрозділі 5.2 «Кримінальна репресія у протидії екологічній злочинності» досліджено правозастосовну діяльність органів кримінальної юстиції у сфері екології.

Встановлено та розраховано абсолютні, середні та відносні показники рівня, динаміки (протягом 1989-2016 рр.) та структури судимості (протягом 2004-2016 рр.) за екологічні злочини, що дало підстави для висновку щодо наявності значного розриву між розмірами та видами покарань, передбачених санкціями кримінально-правових норм екологічного характеру, і практикою призначення покарань за злочини цієї категорії.

Обґрунтовано доцільність створення спеціалізованих органів прокуратури у сфері екології, що має забезпечити: більшу координованість та узгодженість слідчо-прокурорських дій у регіонах, що охоплюють кілька адміністративно-територіальних одиниць; посилення взаємодії з правоохоронними та контролюючими органами в забезпеченні виконання природоохоронного законодавства; підвищення компетентності та якості прокурорської діяльності завдяки цілеспрямованій спеціалізації кадрів.

У підрозділі 5.3 «Теоретичні проблеми криміналізації та декриміналізації екологічних посягань» обґрунтовується об'єктивна необхідність кримінально-правової охорони довкілля від найбільш небезпечних посягань вказаної категорії та відповідність їх криміналізації соціальним і системно-правовим передумовам.

Акцентовано на конструюванні кримінально-правових норм екологічного характеру як окремому напрямі кримінально-правового впливу на екологічну злочинність. Використання при цьому диспозицій бланкетного типу характеризується безальтернативністю та спрямоване на побудову цілісної та ефективної системи правової охорони навколишнього середовища.

З огляду на невідповідність криміналізації діянь, визначених ст. 250 «Проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів» і ст. 253 «Проектування чи експлуатація споруд без систем захисту довкілля» КК України, таким передумовам криміналізації, як ненадмірність заборони та відносна поширеність, а також з метою усунення конкуренції з кримінально-правовою нормою, що має загальний характер, - ст. 236 «Порушення правил екологічної безпеки» КК України, запропоновано декриміналізувати злочини, передбачені ст. ст. 250 та 253 КК України.

Доведено необхідність урахування під час криміналізації екологічних посягань принципу екологічного зонування, що має застосовуватись як метод визначення територій з особливим режимом природокористування та охорони довкілля. У зв'язку з цим наголошено на доцільності доповнення ч. 2 ст. 239, ч. 3 ст. 240, ч. 2 ст. ст. 242, 243, 245, ч. 1 ст. ст. 248, 249 КК України кваліфікуючими ознаками, що вказували б на вчинення злочину на територіях особливої охорони.

У підрозділі 5.4 «Пеналізація та депеналізація екологічних злочинів» у результаті здійсненого системного аналізу проблем пеналізації екологічних злочинів зроблено висновок щодо неузгодженості санкцій відповідних кримінально-правових норм із розробленими кримінально-правовою наукою правилами конструювання санкцій, а саме: альтернатива основного покарання у виді обмеження або позбавлення волі в санкціях норм, що передбачають у своїх диспозиціях наслідки (поряд з іншими) у вигляді загибелі людей, є невиправданою; санкції спеціальних норм (ст. ст. 239, 241-243, 253 КК України) неузгоджені як за видами, так і за розміром покарань із санкцією загальної норми (ст. 236 КК України); неузгоджено санкції у межах однієї статті (ст. 252 КК України), адже кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки не повинні змінювати відповідну категорію злочину більше ніж на один ступінь; має місце надто широкий діапазон між максимальними і мінімальними строками покарання; санкції окремих норм створюють можливість призначення за тяжчий вид злочину покарання тотожного або менш суворого, ніж за менш тяжкий вид того самого злочину (ст. 240 КК України), а також такі, що в різних частинах містять санкції, однакові за видами й розмірами основного покарання (ст. ст. 242, 249 КК України); конструкція санкцій за методом «поглинання» (ст. ст. 240, 248 КК України), який характеризується диференціацією верхніх меж основного покарання за тотожності нижніх меж, істотно підвищує корупціогенний потенціал пеналізації злочинів проти довкілля; не дотримано вимоги узгодженості основного й додаткового покарання (ч. 1 ст. ст. 239-1, 239-2, 241, 243, 254 КК України); альтернативні санкції норм, що передбачають чотири види покарань (ч. 1 ст. 246, ст. ст. 250, 251 КК України), мають незначний загальнопревентивний потенціал.

У підрозділі 5.5 «Кримінально-правова охорона довкілля у законодавстві країн Європейського Союзу» доведено, що очевидні євроінтеграційні прагнення України сформувати основи правової, соціальної, екологічно орієнтованої держави вимагають вивчення та втілення в життя досвіду розбудови діючих у країнах Європейського Союзу політичних, економічних, соціальних, правових механізмів щодо подолання екологічної злочинності, зокрема й урахування в кримінальному законодавстві найкращих, найкорисніших для нашого суспільства наукових досягнень.

Досліджено та узагальнено зарубіжний досвід протидії екологічній злочинності, зокрема особливості кримінально-правової охорони довкілля у законодавстві таких країн Європейського Союзу, як Німеччина, Австрія, Іспанія, що дозволило виявити певні прогалини у криміналізації екологічних посягань, наприклад, у сфері охорони довкілля від шуму, вібрацій та шкідливих видів випромінювання.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми, що виявилося у розробленні теоретичних кримінологічних та кримінально-правових засад протидії екологічній злочинності, зокрема цілісної системи наукових поглядів на феномен екологічної злочинності, протидію їй, а також формулюванні на цих засадах пропозицій кримінологічного та кримінально-правового характеру, спрямованих на забезпечення підвищення ефективності протидії екологічній злочинності. На підставі цього автором сформульовано такі висновки і пропозиції.

1. Кримінологічні дослідження екологічної злочинності в Україні мали на меті вивчення її окремих складових, що визначались такими критеріями: спрямованістю злочинних посягань на певний елемент навколишнього середовища; регіональною визначеністю; способом вчинення; характеристиками осіб, котрі вчиняють екологічні злочини; суб'єктами протидії екологічній злочинності. Вказану тематику вивчали Н. Г. Іванова, Т. В. Корнякова, О. В. Мельник, Г. С. Поліщук, роботи яких й склали фундамент цього дослідження. Роботами С. Б. Гавриша та В. К. Матвійчука було створено наукову основу для розвитку кримінально-правового напряму досліджень проблем протидії екологічній злочинності, що відіграло відповідну роль і при розкритті теми цієї дисертаційної роботи. Водночас сучасні глобалізаційні процеси, споживацьке ставлення до природи у поєднанні з можливостями, що надав людству науково-технічний прогрес, через антропогенний і техногенний вплив на екосистему мають наслідком транснаціоналізацію та професіоналізацію екологічної злочинності, яка за масштабами, руйнівною силою і тривалістю незворотних процесів є найбільш небезпечним видом злочинності. Незважаючи на поширеність екологічних посягань та надзвичайно високий рівень їх сукупної небезпечності, кримінологічні проблеми феномену екологічної злочинності в Україні досліджено недостатньо, що не дає змоги повною мірою забезпечити науковий супровід заходів протидії екологічній злочинності. Відтак встановлено, що сучасна кримінологічна доктрина й кримінально-превентивна практика потребують формування новітньої, концептуально цілісної системи наукових знань, спрямованих на деструкцію фундаментальних видових і групових детермінантів видозміненої екологічної злочинності в сучасній Україні.

2. Наявний методологічний інструментарій частково надає науковцям нові гносеологічні можливості та перспективи обґрунтування та апробації в кримінологічній науці того значного емпіричного доробку, який наразі напрацьовано дослідниками феномену екологічної злочинності. Методологічні засади вивчення проблем екологічної злочинності в Україні зумовлено специфікою обраної теми, об'єктом і предметом дослідження, його метою і завданнями. Доведено, що оптимальну композицію прийомів пізнання кримінологічних проблем екологічної злочинності може скласти компліментарно застосовувані закони та категорії діалектичного детермінізму у поєднанні з положеннями соціального конструктивізму та соціального натуралізму на основі широкого використання загальнонаукових і конкретно-наукових методів наукового дослідження, зокрема формально-логічних, логіко-догматичних, компаративістських, історичних, структурно-функціональних методів, а також методів системного аналізу, експертних оцінок, інтерв'ювання, контент-аналізу, статистичного аналізу та моделювання.

3. Обґрунтовано наукову позицію, згідно з якою під екологічним злочином можна розуміти суспільно небезпечне, кримінально протиправне діяння, що вчинене суб'єктом злочину та посягає на суспільні відносини у сфері забезпечення екологічної безпеки, охорони навколишнього природного середовища як сукупності природних і природно-соціальних умов та процесів, а також охорони, використання, збереження й відтворення природних ресурсів.

4. Запропоновано авторську дефініцію поняття «екологічна злочинність» як соціального явища, що має небезпечний для суспільства об'єктивно-функціональний, соціально-конструктивний характер і проявляє себе в поведінці, яка заборонена кримінальним законодавством та посягає на навколишнє природне середовище чи його окремі об'єкти, екологічну безпеку та природні ресурси, створюючи небезпеку біологічним основам існування людства.

5. З'ясовано абсолютні, середні та відносні показники, зокрема рівень, інтенсивність, динаміку, структуру і географію екологічної злочинності в Україні:

- протягом 2002-2016 рр. було обліковано 34 374 екологічні злочини, у середньому 2292 злочини щорічно;

- питома вага екологічної злочинності в загальній структурі злочинності є стабільно незначною (0,28-0,67 %), її зростання зумовлене тим, що збільшення рівня екологічних злочинів суттєво випереджає зростання абсолютних показників загальної злочинності; середнє значення вказаного показника становить 0,47 %;

- спеціальний коефіцієнт екологічної злочинності перебуває в межах від 2,6 до 9,9 злочинів на кожні 100 тис. осіб (у середньому - 5,1), його стабільне зростання протягом усього аналізованого періоду зумовлене не тільки збільшенням абсолютних показників облікованих екологічних злочинів, а й стабільним зменшенням кількості наявного населення;

- розраховано середній темп зростання екологічних злочинів (1,085); аналіз показників динаміки екологічної злочинності засвідчує хвилеподібні зміни в кількості зареєстрованих злочинів на тлі стійкої загальної тенденції до їх зростання - за п'ятнадцятирічний період аналізу масив облікованих екологічних злочинів зріс на 213 %;

- структуру екологічної злочинності утворюють злочини проти екологічної, ядерної, радіаційної, біологічної безпеки - 1,9 %, злочини у сфері охорони земель - 4,8 %, злочини у сфері охорони надр - 18,6 %, злочини у сфері охорони вод - 1,1 %, злочини у сфері охорони атмосферного повітря - 0,9 %, злочини у сфері охорони тваринного світу - 27,7 %, злочини у сфері охорони рослинного світу - 44,1 %, злочини у сфері охорони природних комплексів - 0,9 %;

- найбільші значення спеціальних коефіцієнтів екологічної злочинності мають Рівненська (22), Херсонська (16,9) та Житомирська (14,6) області; найвищі показники інтенсивності незаконної порубки лісу виявлено у Херсонській, Івано-Франківській та Волинській областях; щодо порушення правил охорони або використання надр такими є Рівненська, Житомирська та Івано-Франківська області; стосовно незаконного зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом - Полтавська, Черкаська та Херсонська області.

6. Запропоновано авторську інтерпретацію латентності екологічних злочинів. Виявлено основні її об'єктивні та суб'єктивні фактори. Об'єктивними факторами природно-латентних екологічних злочинів є: відсутність чітко визначеної, персоніфікованої потерпілої сторони, яка була б заінтересована в інформуванні правоохоронних органів щодо вчинення екологічних злочинів; вчинення більшості категорій екологічних злочинів переважно за межами населених пунктів; неочевидний і швидкоплинний характер вчинення зазначених злочинів та їхніх наслідків. До суб'єктивних факторів природно-латентних екологічних злочинів належать: упевненість у неналежному реагуванні на повідомлену правоохоронним органам інформацію; усталені традиції природокористування; стійкі деформації, орієнтовані на корисливе отримання доходів від протиправних промислів; деформації та нерозвинутість екологічної культури у значної частини населення.

7. Найвагоміший об'єктивний фактор штучно-латентних екологічних злочинів - диспропорції між функціональними обов'язками співробітників правоохоронних органів і можливістю їх виконання. Певні об'єктивні фактори визначають суб'єктивні фактори штучної латентності екологічної злочинності, якими є: небажання реєструвати злочини, що досить складно розкрити та (на думку співробітників) не мають судової перспективи; корупційні мотиви приховування злочинів; недбале ставлення до своєї роботи, спричинене лінощами або іншими обставинами.

8. Застосування методу експертних оцінок дало можливість встановити, які види латентності найхарактерніші для окремих видів екологічних злочинів, а також визначити фактичну частку екологічної злочинності у структурі загальної злочинності, яка становить - 10,6 %. Рівень латентності злочинного забруднення довкілля (хімічне, радіаційне, біологічне, побутовими відходами тощо) оцінений у 74,0 %; латентності знищення або пошкодження об'єктів рослинного світу, природно-заповідного фонду - 79,1 %; латентності браконьєрства, незаконної порубки лісу, незаконного видобування корисних копалин - 72,7 %.

9. Кримінологічний аналіз осіб, які вчиняють екологічні злочини, допоміг визначити типові риси цієї категорії осіб: майже завжди це особи чоловічої статі (98,1 %) віком від 18 до 50 років (85,4%), громадяни України (99,5 %) з повною загальною середньою або базовою загальною середньою освітою (64,1 %), які найчастіше є працездатними, що не працюють і не навчаються (62,2 %), або безробітними (16,2 %). Визначено специфічні ознаки осіб, які вчинили екологічні злочини: значна частка осіб, які вчинили злочини у складі групи; невисокий рівень рецидиву; майже повна відсутність осіб, котрі вчиняли екологічні злочини у стані сп'яніння.

10. Запропоновано два варіанти типології осіб, які вчиняють екологічні злочини, за критеріями адаптивної спрямованості, а також інтенсивності та стійкості злочинної поведінки. За критерієм адаптивної спрямованості виокремлено й охарактеризовано агресивно-деструктивний та адаптивний типи екологічного злочинця; за критерієм інтенсивності та стійкості злочинної поведінки - ситуативний, звичний та професійний типи екологічного злочинця. У структурі ситуативного типу екологічного злочинця виокремлено та надано опис «сімейному» та необережному підтипам, а в структурі професійного типу - «промисловику», «легальному» та «посадово-організаторському» підтипам екологічного злочинця. За результатами контент-аналізу джерел процесуальної кримінологічної інформації (судових вироків, матеріалів кримінальних справ і кримінальних проваджень), а також інтерв'ювання працівників правоохоронних органів визначено, що до найбільш поширених типів екологічного злочинця належать ситуативні злочинці (підтип - сімейний) - 53,0 % та професійні (підтип - промисловик) - 26,0 %). Найбільш латентною є злочинна діяльність посадово-організаторського підтипу екологічного злочинця. У результаті кримінологічного профілювання з використанням методу типології встановлено, що для ситуативного типу в цілому характерна наявність дефектів механізму взаємодії соціального середовища та особи в складній ситуації, у тому числі унаслідок непідготовленості до неї такої особи; для сімейного підтипу - прийнятність для таких осіб розв'язання наявної ситуації злочинним способом у зв'язку із суб'єктивно оцінюваним безвихідним становищем; для необережного підтипу - наявність інтрапунітивних реакцій та зниженої стійкості, що призводить до порушення адекватного орієнтування в екстремальних ситуаціях і труднощів у прийнятті рішень; для звичного типу - асоціальність та «соціальне виключення»; для професійного типу - активне створення ситуації вчинення злочину та здатність певні ситуації спрямовувати на свою користь. Типологічні властивості екологічних злочинців мають різний ступінь вираженості та різноманітні поєднання, що свідчить про значну варіативність типів і підтипів зазначеної категорії осіб.

11. На підставі оперування концепціями соціального натуралізму (академік О. М. Костенко) та ноосферизму (академік В. І. Вернадський) обґрунтовано наукову ідею, яка полягає у тому, що базовим фактором детермінації екологічної злочинності є антропогенно-природничий конфлікт, який ґрунтується на екстенсивному, агресивному використанні природних ресурсів, нехтуванні принципами взаємодії ноосфери та біосфери, нерозумній експлуатації складників середовища життя людини. Зокрема, це суперечності між екологічними та економічними інтересами суспільства, відчуження від природи, посилення експлуатації її ресурсів, поширення ідеології конс'юмеризму, що зумовлює зростання необов'язкових потреб людей та суспільства, задоволення яких призводить до появи надмірного навантаження на навколишнє середовище, що порушує наявну в ньому рівновагу.

12. Дослідження криміногенних чинників екологічної злочинності з позицій системного підходу дало змогу зробити загальний висновок про взаємозалежний і взаємозумовлюючий характер детермінуючого впливу процесів у економічній, соціальній, політичній, організаційно-управлінській, нормативно-правовій та культурно-психологічній сферах суспільного життя. Зазначені детермінанти становлять не сукупність автономних чинників як складових елементів детермінаційного комплексу, а, змістовно та функціонально перетинаючись, - структурну цілісність. Зважаючи на це, у структурі детермінаційного комплексу екологічної злочинності автором виокремлено та охарактеризовано такі групи детермінантів, як економічні, соціальні, політичні, організаційно-управлінські, нормативно-правові та культурно-психологічні. Останні обіймають функціонально домінуюче становище у механізмі детермінації екологічної злочинності, створюючи у взаємодії з іншими чинниками підґрунтя для кримінальної поведінки та одночасно виступаючи регуляторами такої поведінки.

13. Наголошено на превалюванні серед організаційно-управлінських чинників екологічної злочинності корупції як системного явища, що укорінилась у діяльності суб'єктів природокористування як основний, швидкий та найбільш дієвий протиправний засіб вирішення питань і досягнення визначених цілей, основними з яких є отримання максимального незаконного доходу на постійній і безкарній основі та з гарантованим результатом. Встановлено, що ступінь латентності корупційних злочинів серед працівників природоохоронних органів сягає 98,0 %, що є суттєвим фактором обструкції та симуляції природоохоронної функції держави.

14. Термін «протидія екологічній злочинності» охоплює всі заходи, спрямовані проти цього явища, та відображає весь комплекс заходів впливу держави та суспільства на екологічну злочинність, включно з впливом на чинники, що зумовлюють її виникнення, поширення та трансформацію, а також правоохоронну діяльність щодо виявлення, розслідування та притягнення осіб, котрі вчиняють екологічні злочини, до відповідальності, судовий розгляд кримінальних проваджень і виконання покарань.

15. Цілісність і системність запобігання екологічній злочинності зумовлюються виникненням нових ознак, що не властиві окремим її елементам, але виникають унаслідок взаємодії таких елементів і впливу зовнішніх чинників. Проведене відповідно до методології системного підходу дослідження зв'язків, що виникають між запобіганням екологічній злочинності в цілому та іншими сферами соціальної діяльності, дало змогу визначити та описати функціональні зв'язки стратегії запобіжної діяльності у сфері екології з іншими загальносоціальними державними управлінськими стратегіями, зокрема Стратегією сталого розвитку «Україна - 2020», Національною стратегією у сфері прав людини, Стратегією державної екологічної політики України на період до 2020 року, Стратегією реформування державного управління на 2016-2020 роки, Антикорупційною стратегією, а також іншими стратегічними документами державної політики - Концепцією реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, Концепцією державної політики у сфері боротьби з організованою злочинністю, Національним планом дій з охорони навколишнього природного середовища тощо.

16. Констатовано незначну результативність показників, що характеризують виконання Стратегії державної екологічної політики України на період до 2020 року та відповідного Національного плану дій з охорони навколишнього природного середовища. За ступенем досягнення поставлених цілей останні диференційовано на три категорії: успішно реалізовані (удосконалення регіональної екологічної політики); задовільно виконані (підвищення рівня суспільної екологічної свідомості, поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки, інтеграція екологічної політики та вдосконалення системи інтегрованого екологічного управління й припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття і формування екологічної мережі); ті, реалізація яких є незадовільною (досягнення безпечного для здоров'я людини стану навколишнього природного середовища та забезпечення екологічно збалансованого природокористування). Визначено причини та запропоновано шляхи виправлення зазначеної ситуації. Серед останніх основними є: оцінка екологічних ризиків; економічний вплив на вітчизняного товаровиробника для впровадження ним екологічно орієнтованих дій; підтримка проектів громадських екологічних організацій, нормативне затвердження Стратегії екологічної освіти для сталого розвитку, запровадження екологічного страхування та еколого-соціально-економічного планування.

17. Наголошено на пріоритеті нерепресивних заходів реалізації стратегії протидії екологічній злочинності. В їх структурі особливе місце посідають заходи підвищення екологічної освіченості населення. Доведено, що екологічна освіта та виховання є двоєдиними елементами ціннісно-світоглядної компоненти запобігання екологічній злочинності та реалізуються через заходи соціально-культурного характеру, спрямовані на створення в суспільстві негативного, нетерпимого ставлення до екологічних посягань шляхом формування в людей високого рівня екологічної культури.

18. Запропоновано базові наукові підходи до формування системи комплексного еколого-кримінологічного моніторингу як підсистеми управління протидією екологічній злочинності. Наведено додаткові аргументи на користь розробки Державної автоматизованої системи кримінологічної інформації загалом і, зокрема, того її сегменту, що відповідатиме за накопичення й обробку даних про видові, групові, регіональні криміногенні фактори екологічних злочинів. Виокремлено такі найактуальніші запобіжні заходи цієї категорії, як: модернізація приладово-технічного оснащення державної системи екологічного моніторингу; автоматизація збору, аналізу і зберігання інформації та оперативного надання її природоохоронним органам; упровадження в запобіжну діяльність апаратно-програмних комплексів з використання можливостей ГІС-технологій, геостаціонарних супутникових систем, безпілотних апаратів.

19. На підставі оперування аналітичними схемами кримінологічного аналізу Г. Беккера й Д. Норта щодо інституційних чинників екологічної злочинності обґрунтовано доцільність використання тактики зниження економічної привабливості кримінальних практик відповідного спрямування. Головною метою застосування економічних заходів запобігання екологічним посяганням має бути зростання ризикованості злочинної діяльності у сфері екології та створення ситуації, коли вчинення таких посягань стане для кінцевих вигодоотримувачів економічно невигідним. Найперспективніші з таких заходів: екологічний податок; податкові пільги і субсидії; пільгові позики; платежі за забруднення довкілля; екологічне страхування; система екологічних стандартів.

20. Наголошено на принциповому значенні для організаційно-управлінського забезпечення ефективності запобіжної діяльності підготовки, прийняття й реалізації відповідного програмного управлінського документа кримінологічної спрямованості. Запропоновано основні положення проекту відповідної загальнодержавної програми - концептуальної моделі системи протидії екологічній злочинності, надано опис і характеристику її складових, зокрема мети, завдань, принципів та очікуваних результатів функціонування.

21. Під кримінально-правовим впливом на екологічну злочинність можна розуміти діяльність держави в особі уповноважених органів щодо реагування на фактично вчинені екологічні посягання шляхом встановлення кримінально-правових норм, що забороняють таку поведінку й передбачають відповідні міри покарання, та інші заходи кримінально-правового характеру стосовно порушників таких заборон, а також фактичну діяльність правоохоронних органів щодо практичного застосування зазначених норм. Кримінальну репресію як самостійний напрям протидії екологічній злочинності доцільно розглядати як системну, правомірну діяльність органів кримінальної юстиції, що складається з комплексу заходів, пов'язаних із застосуванням покарання до осіб, винних у вчиненні екологічних злочинів.

22. Запропоновано авторський варіант системи екологічних злочинів та їх дворівневу класифікацію за рівнем локалізації об'єктів посягання (на першому етапі класифікації), від характеру посягання та виду локального природного об'єкта, на який спрямовано посягання (на другому етапі класифікації).

23. Аналіз стану судимості за екологічні злочини дав змогу з'ясувати кількісні та якісні показники судової практики в Україні за злочини цієї категорії. Встановлено та розраховано абсолютні, середні та відносні показники рівня, динаміки (протягом 1989-2016 рр.) та структури судимості (протягом 2004-2016 рр.) за екологічні злочини:

- середній абсолютний щорічний показник судимості за злочини цієї категорії становить 908 засуджених осіб;

- середньорічний темп зростання протягом усього періоду становив 1,0315 або 103,0 %;

- виокремлено чотири періоди у динаміці судимості за екологічні злочини: перший (1989-1996 рр.) - період інтенсивного зростання (середньорічний темп зростання - 127,6 %), другий (1997-2005 рр.) - період стійкого зменшення чисельності засуджених від максимального значення у 1996 р. до 785 осіб у 2005 р. (середньорічний темп зменшення - 92,0 %), третій період (2006-2012 рр.) - загальна тенденція до зростання показників до рівня у 1448 засуджених осіб у 2012 р. (середньорічний темп зростання - 107,4 %), четвертий (з 2013 р.) - період стійкого зменшення кількості засуджених осіб (середньорічний темп зменшення - 84,3 %);

- для останнього четвертого періоду характерною є значна відмінність у співвідношенні кількості облікованих кримінальних проваджень (справ), виявлених і засуджених за вчинення екологічних злочинів осіб, - якщо до 2013 року такі показники співвідносились приблизно як 1: 1,5: 2, то у 2016 році розрив між показниками збільшився максимально - 1: 1,1: 5,6;

- з усієї кількості осіб, вироки (постанови) щодо яких набрали законної сили, питома вага засуджених за екологічні злочини становила в середньому 80,8 %;

- частка виправданих осіб стосовно всіх осіб, вироки (постанови) щодо яких набрали законної сили у звітному періоді, становила близько 0,1 %;

- розподіл підстав закриття справ цієї категорії має такий вигляд: у зв'язку з дійовим каяттям - 33,4 %, на підставі амністії - 28,6 %, у зв'язку зі зміною обстановки - 22,1 %, у зв'язку з передачею особи на поруки - 10,4 %, у зв'язку зі смертю - 1,9 %, у зв'язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру до неповнолітнього - 0,8 %, за іншими підставами - 2,8 %;

- до 3,6 % засудженим суди відповідно до ст. 69 КК України призначали основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкціях статей розділу VIII Особливої частини КК України, або переходили до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції відповідної статті за цей злочин;

- з усієї кількості засуджених додаткові види покарання було обрано лише до 2,8 % засуджених;

- за видами покарань структура судимості має такий вигляд: позбавлення волі - 1,0 % від усіх засуджених, обмеження волі - 2,1 %, арешт - 0,7 %, громадські робіти - 0,6 %, штраф - у 58,7 %, звільнено від покарання 36,9 % засуджених осіб, переважна більшість з них (93,5 %) - із випробуванням;

- структура судимості за видами екологічних злочинів представлена: засудженими за незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом - 44,0 %, незаконну порубку лісу - 30,0 %, порушення правил охорони або використання надр - 20,0 %, незаконне полювання - 1,9 %, забруднення або знищення окремих елементів довкілля - 1,2 %, злочини у сфері ядерної та радіаційної безпеки та поводження з відходами - 2,9 %.

24. Розраховані показники судимості засвідчують наявність значного розриву між розмірами та видами покарань, передбаченими санкціями кримінально-правових норм екологічного характеру, і практикою призначення покарань за злочини цієї категорії. Ситуація, що полягає в неузгодженості між погрозою санкції і практикою призначення покарання за екологічні злочини, зумовлена як недосконалістю правозастосовної діяльності, що не відповідає небезпечності екологічних посягань, так і «надмірністю» законодавчої пеналізації злочинів названої категорії. Запропоновано розв'язання зазначеної проблеми шляхом впровадження у вітчизняне кримінальне законодавство формалізованих санкцій, а також часткової декриміналізації та депеналізації екологічних посягань, що не становлять значної суспільної небезпеки.

25. Відповідно до чинного законодавства роль прокуратури у протидії екологічній злочинності визначають саме функції цього органу в кримінально-правовій сфері, де прокуратура виступає і як суб'єкт протидії екологічній злочинності, і як суб'єкт, уповноважений координувати (узгоджувати, спрямовувати) відповідну діяльність інших правоохоронних органів. Зважаючи на позитивний досвід роботи природоохоронних прокуратур в Україні та невисокий рівень ефективності правозастосовної діяльності природоохоронних та правоохоронних органів у цій сфері, потребує окремого вивчення питання доцільності створення спеціалізованих екологічних прокуратур.

26. Послідовний аналіз відповідності криміналізації екологічних посягань соціальним і системно-правовим передумовам дозволив дійти висновку щодо об'єктивної необхідності кримінально-правової охорони довкілля від найбільш небезпечних посягань вказаної категорії. Дослідження відповідності криміналізації екологічних посягань передумові соціальної адекватності, її узгодженості з характером суспільної свідомості та станом громадської думки засвідчило наявність факторів, що зумовлюють нерозуміння та несприйняття певною частиною сучасного українського суспільства кримінально-правових заборон у сфері охорони довкілля. Такими є низький рівень культури, у тому числі екологічної її складової, традиційно споживацьке ставлення до навколишнього середовища, лояльне ставлення до протиправного заволодіння природними ресурсами. Стверджується, що соціально-психологічні передумови криміналізації значною мірою пов'язані з неузгодженням соціальних стереотипів про «класичний» злочин із екологічно небезпечною поведінкою. Такі переконання зумовлюють стихійну декриміналізацію в суспільній свідомості низки посягань екологічного характеру, адже вони переважно вчиняються «нормальними» (соціалізованими) громадянами. Як наслідок, діяння, визнані законом злочинними, на практиці караються явно непропорційно їх поширенню.

27. Вивчення досвіду кримінально-правової охорони довкілля в законодавстві країн Європейського Союзу, зокрема Німеччини, Австрії, Іспанії, дало змогу виявити певні недоліки у криміналізації екологічних посягань. З метою їх усунення запропоновано доповнити ст. 236 «Порушення правил екологічної безпеки» КК України приміткою, що допоможе усунути наявність певних прогалин кримінальної охорони довкілля від шуму, вібрацій та шкідливих видів випромінювання, не створюючи додаткової кримінально-правової норми.

28. Зважаючи на те, що склад злочину, передбачений ст. 250 «Проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів» КК України, сконструйовано як формальний, доцільно створити аналогічну, без змін у диспозиції, адміністративно-правову норму та доповнити нею главу 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури» КУпАП, а саме - ст. 86 (замість вилученої ст. 86 КУпАП на підставі Закону України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навколишнього природного середовища» від 06.03.1996 № 81/96-ВР) такого змісту: «Проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів або диких водних тварин».

29. Запропоновано викласти ст. 236 «Порушення правил екологічної безпеки» КК України в такому вигляді:

«1. Порушення порядку здійснення оцінки впливу на довкілля, правил екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в експлуатацію, експлуатації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших об'єктів, якщо це створило небезпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля.

2. Ті самі діяння, що спричинили загибель людей, екологічне забруднення значних територій або інші тяжкі наслідки».

30. З метою забезпечення єдиного підходу до розуміння поняття «істотна шкода» в екологічних злочинах запропоновано його конкретизацію шляхом внесення відповідної примітки до ст. 246 КК України.

31. Здійснено системний аналіз проблем пеналізації посягань екологічного характеру, що дало підстави для висновку щодо неузгодженості санкцій відповідних кримінально-правових норм із розробленими кримінально-правовою наукою правилами конструювання санкцій. На основі проведеного аналізу сформульовано висновки та пропозиції щодо зміни санкцій відповідних кримінально-правових норм.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Турлова Ю. А. Екологічна злочинність в Україні: кримінально-правові та кримінологічні засади протидії: монографія. Київ: Знання України, 2018. 459 с.

2. Турлова Ю. А. Кримінально-правовий вплив на екологічну злочинність: монографія. Київ: Знання України, 2017. 155 с.

Розділ у колективній монографії:

1. Турлова Ю. А. Окремі аспекти кримінально-правового впливу на екологічну злочинність. Забезпечення правопорядку в Україні засобами кримінальної юстиції: монографія / відп. ред. О. М. Костенко. Київ: Нац. акад. прокуратури України, 2017. Розд. 9. С. 249-285.

Статті у наукових фахових виданнях України з юридичних наук:

1. Турлова Ю. А. Феномен екологічної злочинності: питання кримінологічної дефініції. Держава і право. Юридичні і політичні науки. Київ, 2014. Вип. 66. С. 237-246.

2. Турлова Ю. А. Соціально-психологічні передумови криміналізації екологічних злочинів. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2015. Вип. 34, т. 3. С. 62-66.

3. Турлова Ю. А. Кримінологічний аналіз стану судимості в Україні за екологічні злочини. Право України. 2015. № 9. С. 142-150.

4. Турлова Ю. А. До питання щодо соціально-демографічної характеристики осіб, які вчиняють екологічні злочини. Публічне право. 2015. № 4 (20). С. 145-153.

5. Турлова Ю. А. Поняття «Екологічні злочини»: до проблеми визначення. Науковий вісник Херсонського державного університету. Юридичні науки. Херсон. 2015. Вип. 6, т. 3. С. 69-72.

6. Турлова Ю. А. Кримінально-правова характеристика осіб, які вчиняють екологічні злочини. Право України. 2016. № 2. С. 159-167.

7. Турлова Ю. А. Система екологічних злочинів. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2016. Вип. 36, т. 2. С. 103-109.

8. Турлова Ю. А. Деякі оціночні показники латентності екологічної злочинності. Право і суспільство. 2016. № 3, ч. 2. С. 194-199.

9. Турлова Ю. А. Кримінологічний аналіз сучасного стану екологічної злочинності в Україні. Вісник Національної академії прокуратури України. 2016. № 3 (45). С. 66-72.

10. Турлова Ю. А. Фактори латентності екологічної злочинності. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2016. № 2. С. 95-102.

11. Турлова Ю. А. Проблеми караності злочинного заволодіння природними ресурсами. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2016. Вип. 23. С. 165-168.

12. Турлова Ю. А. Типологічний розподіл екологічних злочинців за критерієм інтенсивності та стійкості злочинної поведінки. Вісник Львівського університету. Серія юридична. Львів, 2017. Вип. 64. С. 245-253.

13. Турлова Ю. А. Структурний аналіз екологічної злочинності в Україні. Право України. 2017. № 5. С. 139-147.

14. Турлова Ю. А. Соціально-рольова характеристика осіб, які вчиняють екологічні злочини. Питання боротьби зі злочинністю. Харків, 2017. Вип. 33. С. 228-239.

15. Турлова Ю. А. До питання методології дослідження детермінант екологічної злочинності. Юридична наука. 2017. № 8 (74). С. 110-117.

16. Турлова Ю. А. Характеристика деяких детермінант екологічної злочинності. Правова держава. 2017. № 27. С. 133-139.

17. Турлова Ю. А. Принципи протидії екологічній злочинності. Вісник Кримінологічної асоціації України. 2017. № 3 (17). С. 123-131.