Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

МІСЦЕ І РОЛЬ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВОПОРЯДКУ

12.00.11 - міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

ОТРОШ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ

Київ 2018

Дисертацією є монографія.

Робота виконана у відділі міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор Акуленко Віктор Іванович, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, провідний науковий співробітник відділу міжнародного права та порівняльного правознавства.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент Буткевич Ольга Володимирівна, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародного права;

доктор юридичних наук, професор Микієвич Михайло Миколайович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри європейського права, заступник декана факультету міжнародних відносин;

доктор юридичних наук, професор Тимченко Леонід Дмитрович, Університет державної фіскальної служби України, Науково-дослідний інститут фіскальної політики, головний науковий співробітник відділу дослідження міжнародної податкової конкуренції.

Захист відбудеться «6» липня 2018 року о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розіслано «25» травня 2018 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук Т. І. Тарахонич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Католицька церква як єдиний інтернаціональний організм, не пов'язаний за своєю природою з будь-яким окремим народом чи державою, відноситься до одного з найбільших і найвпливовіших християнських віросповідань. Католицтво ніколи не хотіло бути безтілесною, спіритуалістичною релігією, що не відіграє жодної ролі в історії, у формуванні людського суспільства, а пропонує лише спасіння, втечу від історії, відхід від суспільства. Саме тому впродовж усіх років свого існування Католицька церква на чолі з папою Римським органічно пов'язана з світовим історичним процесом і виступає активною учасницею міжнародно-правових відносин.

Здійснюючи вселенську духовну місію, Католицька церква як соціальна структура та особливий правовий порядок, суверенний і зовні незалежний від будь-якої держави, не володіє, однак, якістю міжнародної правосуб'єктності. У взаємовідносинах з іншими учасниками міжнародних відносин Католицьку церкву персоніфікує особливий суб'єкт міжнародного права - Святий Престол, який також не є державою, що, однак, не применшує його міжнародно-правового статусу. При цьому природа і характер взаємодії цих двох суб'єктів - Католицької церкви (як цілого) і Святого Престолу (як частини) такі, що будьяке право, що визнається за Святим Престолом, одночасно визнається і за Католицькою церквою і в цьому сенсі розділити їх неможливо, оскільки це суперечить природі цих двох інститутів, які пов'язані один з одним. Не будучи суб'єктом міжнародного права, Католицька церква в той же час є впливовим фактором міжнародно-правової дійсності, відіграючи тим самим важливу роль у міжнародному правопорядку та посідаючи в ньому особливе і тільки їй властиве місце, а католицька міжнародно-правова доктрина, що репрезентується на міжнародній арені, маючи свої виняткові і притаманні лише їй риси, справляє помітний вплив на розвиток міжнародного права і міжнародних відносин.

Актуальність теми дослідження викликана відсутністю у науці міжнародного права, в т.ч. і вітчизняній, комплексного дослідження міжнародно-правової природи Католицької церкви та її міжнародно-правової доктрини, яке б враховувало відповідні документи Святого Престолу та публікації і праці з тих чи інших аспектів порушеної проблематики. В той же час, дослідження діяльності Католицької церкви на міжнародній арені та її міжнародно-правової доктрини може становити не лише теоретичний, але й практичний інтерес. Надзвичайна важливість розгляду цієї проблематики обумовлюється національними інтересами України, оскільки з 1992 р. наша країна підтримує дипломатичні відносини з Ватиканом і для зовнішньополітичного відомства України та інших органів виконавчої влади держави набуває особливої актуальності правильне розуміння місця і ролі Католицької церкви як у міжнародному правопорядку,так і в житті нашої країни, на території якої мешкає понад 10 млн. католиків латинського і східного обрядів.

Водночас, у дисертаційному дослідженні мова йде переважно про єдину Вселенську католицьку церкву, яка становить собою органічну єдність усіх окремих (місцевих) католицьких церков, що діють на території відповідних держав. Незважаючи на формування і функціонування великої кількості місцевих церков, вони формують загальну Католицьку церкву. Теза про її єдність є однією з базових у католицькій доктрині і обґрунтована тим, що незважаючи на розпад Римської імперії та формування самостійних держав, Католицька церква не може бути ідентифікована лише з однією з них. Зв'язок же Католицької церкви з Римом обумовлений виключно місцем знаходження її центрального інституту - Святого Престолу - та історичним значенням Риму як місця поховання апостолів Петра і Павла. Окремі (місцеві) католицькі церкви, у свою чергу, зі своїми внутрішніми ієрархічними порядками, органами управління та трибуналами, є повністю католицькими через спілкування з однією з них - церквою Риму і залишаючись невід'ємними частинами Вселенської католицької церкви вони водночас як юридичні особи, перебувають під юрисдикцією тієї держави, в якій вони функціонують.

Варто відзначити, що дисертаційне дослідження проводилося з урахуванням досягнень світської і церковної науки про діяльність Католицької церкви на міжнародній арені, проте, незважаючи на достатньо велику кількість використаних при підготовці дисертації джерел, постійно відчувався брак праць, які б висвітлювали досліджувані проблеми під кутом зору міжнародного права. Водночас, порушені у дисертаційному дослідженні проблеми тією чи іншою мірою були предметом наукових пошуків деяких іноземних вчених, а саме: А. Вінена, Н. Дель Ре, Дж. Ліберо, Г. Кардінале, Дж. Около, І. Юрковича, Н. Ковальського, Т. Зонової та деяких інших авторів. Окремих аспектів порушеної проблематики у своїх працях торкалися поодинокі вітчизняні вчені, зокрема О.О. Мережко, який досліджував основні міжнародно-правові вчення (в т.ч. католицьку концепцію природного міжнародного права) в контексті історичного розвитку міжнародного права, та С.П. Рабінович, який у своєму монографічному дослідженні аналізував на основі матеріалів соціальної доктрини католицизму неотомістську концепцію прав людини. Праці усіх вищеназваних та інших авторів, які займалися дослідженнями подібних проблем, активно використовувалися при підготовці дисертації. Основу теоретичної бази дослідження становлять, насамперед, міжнародні договори, що стосуються Католицької церкви, католицькі нормативно-правові та інші акти (Кодекс канонічного права Латинської церкви 1983 р., Кодекс канонів східних церков 1990 р., апостольська конституція «Pastor Bonus» 1988 р., Катехизм Католицької церкви 1992 р., Компендіум соціальної доктрини церкви 2004 р.), діяння восьми Вселенських соборів (325-870 рр.) і документи І (1869-1870 рр.) та ІІ (1962-1965 рр.) Ватиканських соборів, а також документи папи Римського - енцикліки, апостольські конституції, послання, звернення, motu proprio тощо, які є офіційними документами Католицької церкви і містять католицьке бачення щодо розв'язання тих чи інших проблем у людському суспільстві, в т.ч. і в рамках міжнародного співтовариства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою науково-дослідницької роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Міжнародно-правові аспекти захисту суверенітету та територіальної цілісності України» (номер державної реєстрації 0115U001440), що здійснюється у рамках вивчення проблеми «Україна у системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика». Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (протокол № 5 від 11 червня 2015 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є всебічне дослідження місця і ролі Католицької церкви у міжнародному правопорядку від перших століть християнства і до сьогодні, аналіз католицької міжнародно-правової доктрини та її впливу на розвиток міжнародного права і міжнародних відносин.

Поставлена мета обумовила постановку та вирішення таких наукових завдань:

охарактеризувати з богословсько-канонічних і міжнародно-правових позицій поняття «Католицька церква» та її складових і визначити методологічні засади дослідження Католицької церкви у міжнародному правопорядку;

висвітлити взаємовідносини Римської церкви з світською владою та її концепції щодо співвідношення світського і духовного суверенітету та державної і церковної влади від перших століть християнства до розділення Східної і Західної церков у 1054 році;

показати міжнародно-правову доктрину Католицької церкви та її вплив на розвиток міжнародних відносин і міжнародного права у період після розділення Східної і Західної церков у 1054 році до ІІ Ватиканського собору (1962- 1965 рр.) і в післясоборний період;

з'ясувати місце і роль папи Римського як глави Католицької церкви у церковному і міжнародному правопорядку;

визначити статус Католицької церкви у міжнародному праві та показати її зв'язок з Святим Престолом і Ватиканом;

розглянути католицьке судочинство з позиції міжнародного права; проаналізувати ставлення Католицької церкви до державної влади та між­

народно-правове і державно-правове регулювання умов її діяльності;

розкрити особливості забезпечення інтересів Католицької церкви у відносинах з іншими церквами та суб'єктами міжнародного права;

розглянути католицьку концепцію природного міжнародного права; з'ясувати позицію Католицької церкви щодо зміцнення миру і безпеки та її

внесок в утвердження миру і врегулювання міжнародних конфліктів; охарактеризувати католицьку концепцію у сфері захисту прав людини та

охорони довкілля; католицький церква міжнародний право

висвітлити доктрину Католицької церкви щодо діалогу між цивілізаціями і релігіями та показати католицьке бачення шляхів вирішення глобальних проблем, що стоять перед народами, і реформування міжнародного співтовариства.

Об'єктом дослідження виступають правовідносини, що виникають у зв'язку з діяльністю Католицької церкви на міжнародній арені.

Предметом дослідження є норми міжнародного публічного та канонічного права, а також документи Святого Престолу, які стосуються правового статусу Католицької церкви у міжнародному правопорядку.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої в роботі мети та завдань, об'єкта та предмета дослідження. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувався комплекс філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів наукового пізнання. Це забезпечило єдність гносеологічного, соціально-філософського та міжнародно-правового аналізу діяльності католицизму на міжнародній арені і дозволило сформулювати концептуальні засади місця і ролі Католицької церкви у міжнародному правопорядку з урахуванням сучасної доктрини та практики міжнародного права. Зважаючи на універсальність, філософсько-світоглядні методи виступають інтегральним методологічним засобом наукового пізнання і пізнавальним стержнем дисертаційного дослідження. Це пояснюється, насамперед, тим, що вони виконують спеціальні гносеологічні функції, будучи теорією пізнання, логікою і діалектикою розвитку права.

Методологічну основу дослідження складають також загальнонаукові та приватно-наукові методи (аналізу й синтезу, порівняльно-правовий, історико-логічний, системний, формально-юридичний, статистичний тощо, а також методи біблійної герменевтики як теорії інтерпретації священних текстів і богословсько-філософський метод). Ці методи мають важливе значення для отримання об'єктивних знань з предмету дослідження. Так, застосування методів аналізу та синтезу дозволило проаналізувати богословсько-юридичну природу Католицької церкви. Порівняльно-правовий метод активно застосовувався при вивченні католицької концепції природного міжнародного права. Історико-логічний метод був використаний при дослідженні міжнародно-правової доктрини Католицької церкви на усіх етапах її існування та духовної і світської влади папи Римського як глави церкви у церковному і міжнародному правопорядку. Системний метод застосовувався при дослідженні особливостей статусу Католицької церкви у міжнародному праві. Використання формально-юридичного методу дозволило проаналізувати нормативно-правовий зміст відповідних положень Кодексу канонічного права Латинської церкви 1983 р. і Кодексу канонів східних церков 1990 р. та апостольської конституції «Pastor Bonus» 1988 р., які разом складають єдиний корпус сучасного канонічного права Римо-католицької церкви, офіційних документів Святого Престолу, що регулюють діяльність Католицької церкви, а також конкордатів та інших міжнародних договорів, укладених в інтересах церкви. Статистичний метод використовувався для ілюстрації прикладів укладення міжнародних договорів, участі представників Католицької церкви у міжнародних організаціях, у мирному вирішенні міжнародних спорів і міжрелігійному та екуменічному діалозі тощо.

Крім того, для з'ясування справжнього змісту біблійних положень, на які є посилання у дисертаційному дослідженні, застосовувалися методи герменевтики, які використовуються у богослов'ї при тлумаченні Святого письма, а саме: розгляд відповідного місця Біблії у контексті з попередніми і наступними словами з метою унеможливлення довільного їх тлумачення; співставлення паралельних місць, коли незрозумілі вислови одного місця розглядаються у співставленні з більш визначеними тотожними або схожими висловами і думками інших місць Святого письма; визначення значення слів за їх слововживанням і узгодженням з метою, завдяки чому, словам і висловам священних письменників, надається таке значення, яке властиве саме їхній мові і способу висловлювання, застосовуючи при цьому контекст і паралелізм; звернення до творів святих отців. Богословсько-філософський метод застосовувався при аналізі соціального вчення Католицької церкви, яке є змістовною основою діяльності церкви на міжнародній арені та її доктринальних підходів у міжнародному правопорядку, під яким у цьому дослідженні розуміється встановлений нормами міжнародного права або на основі міжнародного права порядок, що визначає і регламентує відносини між учасниками міжнародного спілкування. В межах богословсько-філософського методу розглядаються також принципи побудови міжнародного порядку на основі природного міжнародного права та етичних орієнтирів Католицької церкви.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання, і проявляється в тому, що в українській юридичній літературі на монографічному рівні вперше досліджено місце і роль Католицької церкви у міжнародному правопорядку. Найбільш суттєві результати дисертаційного дослідження, які були отримані автором особисто і характеризують його наукову новизну, полягають у наступному:

уперше:

обґрунтовано, що після поділу у 395 р. Римської імперії на дві частини у західній латинській церкві поступово формувалася папська верховна влада, яка, посилаючись на положення трактату святого Августина «Про град Божий», вже з часів папи Гелазія І (492-496 рр.) чітко визначила і розмежувала сфери церковної та світської влади (у релігійних питаннях імператор підпорядковується верховному ієрарху, а в світських питаннях клір підпорядковується імператору) і ця католицька точка зору про поділ двох влад і співвідношення світського і духовного суверенітету (мирської влади государів і священної влади єпископів) та про взаємовідносини між ними була загальноприйнятою до XI ст.;

доведено, що після розділення Східної і Західної церков у 1054 р. суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин протягом декількох століть справляла католицька міжнародно-правова доктрина, викладена у буллі «Unam Sanctam» папи Боніфація VIII (1294-1303 рр.), в якій, спираючись на теологічні та юридичні аргументи, відкрито і повно обґрунтовується теорія про необмеженість папської влади та аргументується наявність двох влад (церковної і світської), що символізуються двома мечами, набуття яких апостолами доводить приналежність двох влад юрисдикції церкві, а пріоритет духовного начала по відношенню до начала світського приводить до утвердження примату церковної влади і непідсудності духовної влади світському правосуддю, що відповідно до логіки права означає визнання церкви верховною і єдиною владою, якій підпорядковуються усі інші юрисдикції;

обґрунтовано, що одним з переломних моментів в історії Католицької церкви став Вестфальський мир 1648 р., який призвів до значного обмеження влади і впливу папства в секуляризованій політичній сфері та ознаменував остаточне зруйнування середньовічного порядку і зародження сучасної системи міжнародних відносин: перехід від міжнародного співтовариства, основаного на канонічному праві та верховенстві Католицької церкви на чолі з папою Римським, до міжнародної спільноти на основі «горизонтальних» зв'язків між суверенними державами;

доведено, що конфронтація у взаємовідносинах між церковною і світською владою досягла свого апогею у XVIII ст. з розвитком юрисдикціоналізму, що визнає за світською владою право контролювати зв'язки національних католицьких церков і Апостольського Престолу та не допускати втручання церкви у внутрішні справи держави, теорія «двох влад» - світської і духовної - в цей час остаточно втрачає популярність, суверенітет проголошується неподільним - у державі визнається лише одна влада та один державний суверенітет, причому світський, а не духовний;

обґрунтовано, що внаслідок падіння Церковної держави у 1870 р. і позбавлення папи Римського світської влади (яка буде відновлена лише у 1929 р. на основі Латеранських угод) папство перестало бути серйозним політичним фактором і лише після ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.) Римським понтифікам вдалося шляхом пошуку можливостей співіснування Католицької церкви з різними державами та діалогу з іншими релігіями відновити свій релігійно-моральний авторитет і повернутися на форум міжнародної політики;

доведено, що верховна влада Римського первосвященика є явище історичне, а не євангельське, догматичне, і що папа Римський відповідно до своїх титулів «єпископ Риму, вікарій Ісуса Христа, наступник князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської церкви, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, суверен Держави Міста Ватикан, слуга слуг Божих» є необмеженим главою Католицької церкви (в якій він здійснює ординарну, вищу, повну, безпосередню та універсальну владу) і сувереном Держави Міста Ватикан (в якій йому належить вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади), являючись, таким чином, одночасно носієм духовного і світського суверенітету;

обґрунтовано, що Католицька церква як соціальна структура та особливий правовий порядок, суверенний і зовні незалежний від будь-якої держави, не будучи суб'єктом міжнародного права, є впливовим фактором міжнародно-правової дійсності, відіграючи тим самим важливу роль у міжнародному правопорядку і посідаючи в ньому особливе і тільки їй властиве місце;

доведено, що інтереси Католицької церкви у відносинах з іншими церквами (окремими католицькими і некатолицькими) та суб'єктами міжнародного права (державами і міжнародними організаціями) забезпечуються як папою Римським особисто, так і системою підпорядкованих йому органів, в т.ч. закордонними представництвами - апостольськими нунціатурами і представництвами при міжнародних організаціях (місії дипломатичного характеру) та апостольськими делегатурами (місії недипломатичного характеру), а також деякими категоріями інших папських легатів і католицьким єпископатом окремої церкви;

обґрунтовано, що католицька міжнародно-правова доктрина, що репрезентується на міжнародній арені, маючи свої виняткові і притаманні лише їй риси, справляє помітний вплив на розвиток міжнародного права і міжнародних відносин;

доведено, що католицька концепція природного міжнародного права і бачення в ній людини є виявом христоцентричного гуманізму, а природний закон, гідність і права людини, захист яких був покладений в основу діяльності Католицької церкви та її глави після ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.), розглядаються головними компонентами суспільно-морального порядку, на якому основується міцний мир між народами;

обґрунтовано, що засудження Католицькою церквою Першої світово війни стало свого роду точкою відліку у її миротворчій політиці, що є нині пріоритетною у діяльності римських пап, які, використовуючи дипломатичні засоби і свій духовний авторитет, послідовно виступають проти застосування військової сили у міжнародних відносинах і розглядають концепцію діалогу та визнання невід'ємної гідності людської особи основою миротворчого процесу;

показано, що відмінною рисою католицького вчення про охорону довкілля,

на відміну від позиції держав і міжнародних міжурядових організацій з цього питання, є зміщення акценту з відносин між людиною і природою на відносини між Богом і створеним всесвітом в цілому, що дозволить змінити ставлення до використання природних ресурсів;

доведено, що Католицька церква розглядає ООН гарантом і рушійною силою дотримання міжнародного права і забезпечення мирного співіснування народів світу та виступає за реформування і підвищення ролі цієї універсальної організації у розв'язанні міжнародних проблем, підтримує ініціативи та практичні дії щодо зміцнення миру і стабільності, забезпечення прав людини, подолання бідності, боротьби з тероризмом тощо;

удосконалено положення, відповідно до яких:

заперечується католицька доктрина щодо міжнародної правосуб'єктності Католицької церкви;

Католицька церква є спільнотою віруючих християн на чолі з папою Римським, який самостійно або спільно з Римською курією (якщо з самої суті справи або з контексту не випливає інше) становлять Святий Престол, який будучи особливим суб'єктом міжнародного права персоніфікує Католицьку церкву у взаємовідносинах з іншими учасниками міжнародних відносин, а Ватикан виступає як «інструментальна держава», що гарантує папі суверенітет і незалежність при здійсненні ним вселенської місії;

Католицька церква, починаючи з ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.), бере активну участь у підтриманні міжрелігійного та екуменічного діалогу, чим робить вагомий внесок в утвердження миру та взаєморозуміння між релігіями і народами;

отримали подальший розвиток положення, відповідно до яких:

характерною рисою папської дипломатії є двоїстість (церковна і політична проблематика), обумовлена двоїстістю влади папи Римського, який володіє духовним і світським суверенітетом;

у правовій організації діяльності апостольських нунціатур і папських представництв при міжнародних міжурядових організаціях превалюють норми міжнародного, а не католицького канонічного права;

Католицька церква, враховуючи кризу сучасної цивілізації та міжнародного правопорядку, вбачає свою місію у сучасному світі у тому, щоб допомогти людині віднайти в Богові остаточний сенс свого існування і закликає будувати міжнародне життя на основі солідарності, здатної забезпечити спільне благо і сприяти цілісному розвитку людської особи та розв'язанню глобальних проблем в рамках міжнародного співтовариства.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що положення та висновки, сформульовані та обґрунтовані в дисертаційному дослідженні, можуть бути використані:

в науково-дослідній сфері: як підґрунтя для подальших наукових досліджень діяльності Католицької церкви на міжнародній арені у межах загального міжнародного права та окремих галузевих міжнародно-правових дисциплін;

у навчально-методичному процесі: для використання в юридичних і богословських вищих навчальних закладах під час викладання навчальних курсів

«Міжнародне публічне право», «Історія міжнародного права», «Дипломатичне право», «Міжнародне право прав людини», «Право міжнародних організацій»,

«Порівняльне богослов'я», «Історія західних віровизнань», «Історія Християнської церкви» та ін., а також для вдосконалення навчальних програм, при підготовці підручників і навчально-методичних посібників;

у практичній сфері: для використання у діяльності зовнішньополітичного відомства України та інших органів виконавчої влади нашої держави, а також відділів зовнішніх церковних зносин УАПЦ, УПЦ КП і УПЦ МП у контексті розвитку міжконфесійної співпраці та екуменічного діалогу.

Особистий внесок здобувача. Викладені у дисертації висновки та положення, що становлять її новизну, розроблені автором особисто. Для аргументації окремих положень дисертаційного дослідження використовувалися праці інших вчених, на які обов'язково зроблено посилання.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дисертаційної роботи обговорювалися на засіданні відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, а також доповідалися автором на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях. Серед них: Міжнародна науково-практична конференція «Міжнародно-правові проблеми сучасного торговельного мореплавства» (м. Київ, 12 грудня 2013 р.; тези опубліковано); Всеукраїнська конференція до 125-річчя від Дня народження Володимира Михайловича Корецького «Міжнародний правопорядок: сучасні проблеми та їх вирішення» (м. Львів, 19 лютого 2015 р.; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Європейська юридична освіта і наука» (м. Київ, 13-14 листопада 2015 р.; тези опубліковано); Міжнародна науково-практична конференція «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 26 листопада 2015 р.; тези опубліковано); Всеукраїнська науково-практична конференція «Права людини в Україні і світі: охорона, реалізація, захист» (м. Київ, 3 грудня 2015 р.; тези опубліковано).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження викладені у 29 наукових працях: в 1 індивідуальній монографії, у 16 статтях, опублікованих у фахових виданнях України з юридичних наук, у 5 статтях, опублікованих у наукових періодичних виданнях інших держав і наукових періодичних вітчизняних виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз даних, у 2 наукових виданнях, які додатково відображають результати дисертації, у 5 тезах доповідей на міжнародних та науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, що включають 22 підрозділи, висновків, списку використаних джерел і 2 додатків. Загальний обсяг роботи становить 596 сторінок, із них 557 - основний текст, 29 (610 найменувань) - список використаних джерел, 8 - додатки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюється ступінь розробленості проблематики, визначається її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, встановлюється мета і завдання дослідження, його об'єкт і предмет, окреслюється методологічна основа дослідження, формулюється наукова новизна роботи, характеризується практичне значення одержаних результатів, містяться дані про апробацію основних положень дослідження, його структуру й обсяг.

Розділ 1 «Історіографічні й теоретико-методологічні засади та джерельна база дослідження Католицької церкви у міжнародному правопорядку» складається з 2 підрозділів, присвячених аналізу категорії «Католицька церква» з богословсько-канонічних позицій, що дозволяє в ході дослідження вірно зрозуміти юридичний статус Католицької церкви з точки зору міжнародного права та її місце і роль у міжнародному правопорядку.

У підрозділі 1.1 «Загальна характеристика поняття «Католицька церква» та її структурних елементів» розглядається католицька екклезіологія, досліджуються структурні елементи Католицької церкви, що складається з окремих церков (Ecclesia particularis) - єпархій, територіальних прелатур, територіальних абатств, апостольських вікаріатів, апостольських префектур, апостольських адміністратур, екзархатів, військових ординаріатів, місій sui iuris, персональних прелатур, персональних апостольських адміністратур, наводиться типологія східних католицьких церков, а також аналізуються владні повноваження та функції колегії єпископів, колегії кардиналів і синоду єпископів.

У підрозділі 1.2 «Історіографія, джерельна база та методологічні засади дослідження Католицької церкви у міжнародному правопорядку» аналізується джерельна база дослідження, насамперед католицькі нормативно-правові та інші акти, які виходять безпосередньо від папи Римського та уповноважених ним представників Римської курії як офіційні документи Святого Престолу, що стосуються діяльності Католицької церкви на різних етапах її існування - від перших століть християнства і до сьогодні, та наводяться методи дослідження, завдяки яким вдалося досягти достовірних наукових результатів щодо місця і ролі Католицької церкви у міжнародному правопорядку.

Розділ 2 «Католицька церква у міжнародному правопорядку від перших століть християнства до ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.) і в післясоборний період» складається з 4 підрозділів, присвячених аналізу взаємовідносин Католицької церкви з світською владою та її концепцій щодо співвідношення світського і духовного суверенітету від перших століть християнства і до сьогодні, а також дослідженню католицької міжнародно-правової доктрини та її впливу на розвиток міжнародного права і міжнародних відносин.

У підрозділі 2.1 «Взаємовідносини Римської церкви з світською владою та її концепції щодо співвідношення світського і духовного суверенітету та державної і церковної влади від перших століть християнства до розділення Східної і Західної церков у 1054 році» розглядається становлення Римської церкви та її взаємовідносини з світською владою, важливим моментом яких став Медіоланський едикт 313 р., що призвів до визнання християнства і невдовзі до його панівного становища у релігійному житті Римської імперії. Вже папа Римський Гелазій І (492-496 рр.), спираючись на положення трактату святого Августина «Про град Божий», у своєму листі до візантійського імператора Анастасія (491-518 рр.) чітко визначив і розмежував сфери церковної та світської влади: у релігійних питаннях імператор підпорядковується верховному ієрарху, а в світських питаннях клір підпорядковується імператору. Його точка зору про поділ двох влад (священної влади єпископів і мирської влади государів) і про взаємовідносини між ними була загальноприйнятою до XI ст.

У підрозділі 2.2 «Міжнародно-правова доктрина Католицької церкви та її вплив на розвиток міжнародних відносин у період після розділення Східної і Західної церков до Вестфальського миру 1648 року» показано, що папа Григорій VII (1073-1085 рр.) розповсюдив принцип верховної влади пап не тільки на церковне, але й на політичне життя. У складеному ним у 1075 р. документі під назвою «Dictatus рapae» вже говориться про верховенство Римської церкви і примат папи Римського, який володіє всією повнотою влади карати та милувати і може позбавити влади світських правителів або знову давати їм владу. Саме на цей основоположний постулат Григорій VII посилався у протистоянні з світськими правителями і в його руках такі методи боротьби, як прокляття, відлучення королів від церкви, звільнення їхніх підданих від присяги, перетворилися в ефективний засіб. Понтифікат Григорія VII не лише відновив авторитет папства, але й заклав фундамент політичної влади пап на наступні два століття: якщо раніше імперія панувала над папством (цезарепапізм), то тепер провідна роль переходить до церкви, до пап (теократія).

Папа Боніфацій VIII (1294-1303 рр.) у буллі «Unam Sanctam», спираючись на теологічні та юридичні аргументи, вже відкрито і повно обґрунтовує теорію про необмеженість папської влади та аргументує наявність двох влад (церковної і світської), що символізуються двома мечами. Набуття двох «мечів» апостолами доводить приналежність двох влад юрисдикції церкві, а пріоритет духовного начала по відношенню до начала світського приводить до утвердження примату церковної влади і непідсудності духовної влади світському правосуддю. Непідсудність церкви людському суду відповідно до логіки права приводить до визнання її верховною і єдиною владою, якій підпорядковуються усі інші юрисдикції.

Одним з переломних моментів в історії Католицької церкви, що призвів до значного обмеження влади і впливу папства в секуляризованій політичній сфері, став Вестфальський мир 1648 р., яким закінчилася без участі папи «Тридцятилітня війна» 1618-1648 рр., хоча до цього часу саме понтифіки виступали як міжнародні арбітри при укладенні миру. Вестфальський мир 1648 р. ознаменував також остаточне зруйнування середньовічного порядку і зародження сучасної системи міжнародних відносин: перехід від міжнародного співтовариства, основаного на канонічному праві та верховенстві Святого Престолу, до міжнародної спільноти на основі «горизонтальних» зв'язків між суверенними державами.

У підрозділі 2.3 «Вплив Католицької церкви на розвиток міжнародного права і міжнародних відносин у період після укладення Вестфальського мирного договору 1648 року до падіння Церковної держави у 1870 році» показано, що боротьба між церковною і світською владою досягла свого апогею у XVIII ст. з розвитком юрисдикціоналізму, тобто такої концепції взаємовідносин між державою і церквою, що визнає за світською владою право контролювати зв'язки національних католицьких церков і Святого Престолу та не допускати втручання церкви у внутрішні справи держави. Теорія «двох влад» - світської і духовної - у XVIII ст. остаточно втрачає популярність, суверенітет проголошується неподільним - у державі визнається лише одна влада та один державний суверенітет, причому світський, а не духовний. Папство перестає бути серйозним політичним фактором, особливо після позбавлення його у 1870 р. світської влади (яка буде відновлена лише у 1929 р. на основі Латеранських угод).

У підрозділі 2.4 «Міжнародно-правова доктрина Католицької церкви у період від І Ватиканського собору (1869-1870 рр.) до ІІ Ватиканського собору(1962- 1965 рр.) і в післясоборний період» показано, що з часу І Ватиканського собору (1869-1870 рр.) папське верховенство всередині Католицької церкви стало повним. На основі рішень ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.) папство почало здійснювати нову політику шляхом пошуку можливостей співіснування з різними країнами та діалогу з іншими релігіями. На цьому шляху післясоборне папство не тільки відновило свій релігійно-моральний авторитет, але й змогло повернутися на форум міжнародної політики, ставши прибічником суспільного прогресу і миру та захисником прав людини.

Розділ 3 «Місце і роль папи Римського як глави Католицької церкви у церковному і міжнародному правопорядку» складається з 4 підрозділів, присвячених аналізу духовної і світської влади папи Римського як глави Католицької церкви і суверена Держави Міста Ватикан.

У підрозділі 3.1 «Особливості римо-католицької екклезіології про владу папи Римського над церквою» досліджується становлення, розвиток і сучасний стан верховної влади Римського первосвященика над Католицькою церквою, в якій він має повну, найвищу й універсальну владу. Всередині Католицької церкви немає такого інституту, який міг би обмежити абсолютну владу папи Римського. Навіть сам вселенський собор, згідно з римо-католицькою екклезіологією, лише тоді може вважатися таким, якщо він скликаний папою Римським і ним же затверджені соборні постанови.

У підрозділі 3.2 «Формування, теоретичне обґрунтування та функціонування світської влади папи Римського у Церковній державі та Державі Місті Ватикан» досліджується світська влада папи Римського у Церковній державі та Державі Місті Ватикан. Акцентується увага на тому, що світський суверенітет папи, втрачений ним у 1870 р. через ліквідування Церковної держави та об'єднання усіх італійських територій в єдину державу - Італійське королівство, був відновлений у 1929 р. внаслідок укладення Латеранських угод і створення на їх основі Держави Міста Ватикан, в якій папі Римському належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади, яку він делегує відповідним відомствам Римської курії, а також представництво Ватикану у відносинах з іноземними державами та іншими суб'єктами міжнародного права, що здійснюється через Державний секретаріат.

У підрозділі 3.3 «Догмат про віроповчальну непогрішність (безпомилковість) папи Римського» розглянуто проголошений 18 липня 1870 р. І Ватиканським собором у догматичній конституції «Pastor aeternus» догмат про віроповчальну непогрішність Римського понтифіка, коли він говорить ex cathedra як учитель і пастир усіх християн, що став завершальним етапом розвитку католицького вчення про владу папи Римського над Католицькою церквою.

У підрозділі 3.4 «Історія походження титулів у титулатурі папи Римського та їх канонічне і міжнародно-правове значення» проводиться аналіз 8 титулів папи Римського як носія духовного і світського суверенітету.

Розділ 4 «Статус Католицької церкви у міжнародному праві» складається з 4 підрозділів, присвячених міжнародно-правовому статусу Католицької церкви та її зв'язку з Святим Престолом і Ватиканом, міжнародно-правовому виміру церковного судочинства та міжнародно-правовому і внутрішньо-правовому регулюванню умов діяльності Католицької церкви на території держав і забезпеченню її інтересів у відносинах з іншими церквами та суб'єктами міжнародного права.

У підрозділі 4.1 «Статус Католицької церкви у міжнародному праві та її зв'язок з Святим Престолом і Ватиканом» обґрунтовується, що Католицька церква не є суб'єктом міжнародного права і представлена на міжнародній арені Святим Престолом і Державою Містом Ватикан, які визнані міжнародною спільнотою суб'єктами міжнародного права. У структурному плані всі три інституції - Католицька церква, Святий Престол і Держава Місто Ватикан - різняться між собою, але Католицька церква є вселенською інституцією, що включає Святий Престол і Ватикан. Водночас верховну владу над цими інституціями здійснює папа Римський, який поєднує верховне керівництво над Католицькою церквою, Святим Престолом і Державою Містом Ватикан.

У підрозділі 4.2 «Міжнародно-правовий вимір судочинства Католицької церкви» аналізується діяльність вищих судів Католицької церкви, заснування яких пов'язано з тим, що для усього католицького світу Римський понтифік є верховним суддею в усій Католицькій церкві, який здійснює правосуддя або особисто, або за допомогою згаданих судів, чи за допомогою делегованих ним суддів. Усі судові інстанції Католицької церкви при розгляді будь-яких категорій справ ніколи не застосовують норми права іноземних держав, так само як і положення відповідних міжнародних договорів, в т.ч. конкордатів, якими регулюється діяльність Католицької церкви на території відповідної держави. Будь-які спори, що можуть виникати в ході виконання таких міжнародних угод, розглядаються виключно в рамках міжнародно-правових процедур, в т.ч. і судовому порядку, але не судами Католицької церкви.

У підрозділі 4.3 «Ставлення Католицької церкви до державної влади та міжнародно-правове і внутрішньо-правове регулювання умов її діяльності на території певної держави» досліджено, що Католицька церква, незважаючи на автономність і незалежність церкви та держави у визначених сферах їхньої діяльності, виступає проти цілковитого їх розділення і має у переважній більшості країн світу належні умови свого незалежного функціонування, що забезпечується міжнародно-правовими і державно-правовими механізмами у вигляді конкордатів та інших двосторонніх міжнародних договорів з релігійної проблематики, укладених Святим Престолом з відповідними державами, а також в рамках національного законодавства відповідних країн.

У підрозділі 4.4 «Забезпечення інтересів Католицької церкви у відносинах з іншими церквами та суб'єктами міжнародного права» показано, що інтереси Католицької церкви у відносинах з іншими церквами (окремими католицькими і некатолицькими) та суб'єктами міжнародного права (державами і міжнародними організаціями) забезпечуються як Римським понтифіком особисто, так і системою підпорядкованих йому органів, в т.ч. закордонними представництвами Святого Престолу - апостольськими нунціатурами і представництвами при міжнародних організаціях (місії дипломатичного характеру) та апостольськими делегатурами (місії недипломатичного характеру), а також деякими категоріями інших папських легатів і католицьким єпископатом окремої церкви. Розділ 5 «Католицька церква у сучасному міжнародному правопорядку» складається з 4 підрозділів, присвячених католицькій концепції природного міжнародного права, позиції Католицької церкви щодо зміцнення миру та безпеки і її внеску в утвердження миру та врегулювання міжнародних спорів, а також специфіці католицької концепції у сфері захисту прав людини та охорони довкілля.

У підрозділі 5.1 «Католицька концепція природного міжнародного права» аналізується католицьке бачення міжнародного права як вияв христоцентричного гуманізму, де природний закон, гідність і права людини розглядаються головними компонентами суспільно-морального порядку, на якому основується міцний мир між народами.

У підрозділі 5.2 «Позиція Католицької церкви щодо зміцнення миру та безпеки і її внесок в утвердження миру та врегулювання міжнародних спорів» показано внесок Католицької церкви та її глави у підтримання миру і врегулювання міжнародних спорів. Великий досвід переговорів між церковною і державною владою на найвищому рівні та безперечний особистий моральний і духовний авторитет ставить папу Римського як главу Католицької церкви в ряд головних дійових осіб на світовій арені і дозволяє йому виступати в ролі посередника у спорі конфліктуючих сторін. Використовуючи дипломатичні засоби і свій духовний авторитет Католицька церква послідовно виступає проти застосування військової сили у міжнародних відносинах, розглядаючи концепцію діалогу та визнання невід'ємної гідності людської особи основою миротворчого процесу.

У підрозділі 5.3 «Специфіка концепції Католицької церкви у сфері захисту прав людини» мітиться детальний виклад позиції Католицької церкви щодо всього комплексу прав людини, захист яких був покладений в основу діяльності Римських пап після ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.). Вчення про права людини, згідно з католицькою доктриною, основується на положеннях природного закону, тобто права людини виникають з самої природи людини, однак позиція Католицької церкви щодо прав людини протягом історії кардинально змінювалася: від засудження політичної концепції прав людини, особливо права на свободу слова та релігійну свободу, у XVIII і XIX ст. до їх схвалення і захисту у XX і XXI ст. Приділяючи останнім часом усе більше уваги правам людини в соціальному значенні, Католицька церква водночас робить принциповий акцент на взаємозалежних відношеннях між різними правами людини і виступає на захист усіх категорій прав людини, закріплених у міжнародно-правових документах.

У підрозділі 5.4 «Учительство Католицької церкви щодо охорони довкілля» аналізується вчення Католицької церкви щодо охорони довкілля та розв'язання екологічних проблем, відмінною рисою якого, на відміну від позиції держав і міжнародних міжурядових організацій з цього питання, є зміщення акценту з відносин між людиною і природою на відносини між Богом і створеним всесвітом в цілому, адже, коли людина, орієнтована тільки на саму себе, на свої власні бажання і примхи, безоглядно експлуатує природу для задоволення своїх зростаючих потреб, вона порушує встановлений Богом порядок.

Розділ 6 «Доктрина Католицької церкви щодо діалогу між цивілізаціями та релігіями в світлі пошуку нової парадигми світового порядку» складається з 4 підрозділів, присвячених католицькому підходу до розв'язання глобальних проблем у людському суспільстві, ідеям Католицької церкви щодо необхідності реформування організації міжнародного співтовариства та участі католицизму у міжрелігійному та екуменічному діалозі.

У підрозділі 6.1 «Криза сучасної цивілізації та міжнародного правопорядку і католицький підхід до розв'язання глобальних проблем у людському суспільстві» розглянуто католицький підхід до подолання державами, як основними суб'єктами міжнародного права, кризи сучасної цивілізації та міжнародного правопорядку. Свою ж місію у сучасному світі Католицька церква вбачає в тому, щоб шляхом нової євангелізації допомогти людині віднайти в Богові остаточний сенс свого існування. На думку Католицької церкви, життя в суспільстві слід будувати на Божому задумі, тому вона активно закликає до солідарності, здатної забезпечити спільне благо і сприяти цілісному розвитку людської особистості та розв'язанню глобальних проблем у людському суспільстві.

У підрозділі 6.2 «Участь Католицької церкви у міжрелігійному та екуменічному діалозі» розглянуто відносини Католицької церкви з пантеїстичними релігіями - індуїзмом і буддизмом та великими монотеїстичними релігіями - іудаїзмом та ісламом, а також екуменічний діалог між католиками та іншими християнськими (за винятком православних) конфесіями. ІІ Ватиканський собор (1962-1965 рр.) в декларації «Nostra aetate» вперше в історії Католицької церкви з повною визначеністю висловився позитивно про інші релігії людства та необхідність підтримання міжрелігійного та екуменічного діалогу, націленого на взаємне збагачення і спілкування різних духовних культур. У центрі міжрелігійних відносин Католицької церкви знаходиться екуменічний діалог як механізм пошуку шляхів взаєморозуміння та зближення між християнами різних сповідань. Беручи участь у підтриманні міжрелігійного та екуменічного діалогу, Католицька церква робить вагомий внесок в утвердження миру та взаєморозуміння між релігіями і народами, які відносяться до різних релігій та віросповідань.

У підрозділі 6.3 «Роль Католицької церкви у відновленні та підтриманні католицько-православного діалогу» проаналізовано католицько-загальноправославний діалог та висвітлено відносини Католицької церкви з православними церквами України. Католицько-православний діалог як напрямок в екуменічному діалозі сформувався у відносинах між Католицькою церквою і православними церквами після ІІ Ватиканського собору і започаткував новий етап у пошуках взаємного зближення для досягнення єдності. Католицька церква з метою поглиблення взаєморозуміння та зміцнення доброзичливості підтримує відносини у різних форматах і з православними церквами України, до яких належать Українська православна церква (Московський патріархат), Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква.

У підрозділі 6.4 «Ідеї Католицької церкви щодо необхідності реформування засадничих правил та організації міжнародного співтовариства» розглянуто католицьку доктрину, згідно з якою, для створення і зміцнення міжнародного устрою, що гарантував би мирне співіснування народів, необхідно, щоб моральний закон, який керує життям людей, регулював і відносини між державами. Католицька церква дотримується тієї позиції, що принципи миру, справедливості, поваги прав людини та гідності людської особи, зафіксовані у Статуті ООН, співпадають з принципами, які надихають діяльність церкви. Вважаючи ООН гарантом і рушійною силою дотримання міжнародного права та забезпечення мирного співіснування і добробуту народів світу, Католицька церква водночас виступає за реформування і підвищення ролі ООН у розв'язанні міжнародних проблем, підтримує ініціативи та практичні дії щодо зміцнення миру і стабільності, забезпечення прав людини, подолання бідності, боротьби з тероризмом тощо.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішення фундаментальної наукової проблеми визначення місця і ролі Католицької церкви у міжнародному правопорядку та розкриття її міжнародно-правової доктрини, що справляє помітний вплив на розвиток міжнародного права і міжнародних відносин. Основні теоретичні, методологічні та практичні результати дослідження викладені у таких висновках:

1. Емансипація християнства від іудейства завдяки контакту з еллінізмом зробила його універсальним для всієї Римської імперії. Починаючи з ІІ ст. демократичну організацію стародавньої церкви (яка не мала єдиного віровчення, керівників і сталих організаційних рамок) поступово витісняло незмінне правління пресвітерів і єпископів. З середини ІІ ст. головним керівником християнської громади і вищим учителем віри стає вже єпископ (хоча раніше він не був ні тим, ні другим, а наглядав лише за казною і спільним майном громади, звідки й походить з грецької його назва єпископ, тобто наглядач). Ідеологічну основу єпископської влади, що історично складалася, сконструювали вже пізніше у церкві, що організовувалася. Єпископська влада в Євангеліях, що створювалися в той час, походила через легендарних апостолів аж до самого Ісуса Христа. Так, у другій половині ІІ ст. закінчився перший і найбільш важливий період розвитку християнства: утворився інститут єпископату, а разом з ним і церква.

2. Наприкінці ІІ ст. римська християнська громада була вже міцною і відносно чисельною, притягуючи до себе інші церкви. У середині ІІІ ст. Римська церква вступила в період розквіту, влада її посилювалася. Сила християнства полягала в тому, що, як релігія, воно з самого початку відокремилося від держави і утворило свою самостійну організацію - церкву. Це зробило можливим взаємодію між політичною владою (державою) і церквою, що ставала релігійною владою. Поступова трансформація стародавньої церкви в єпископальну церкву ієрархічного характеру створила можливість утворення центральної, вищої від решти єпископів влади, формування папства. Однак для реалізації цієї внутрішньо властивої церкві тенденції, забезпечення верховної влади одного єпископа потрібно було змінити відносини між церквою та державною владою. Папська верховна влада всередині церкви могла бути сформована лише під зовнішнім впливом, за зразком і за сприяння централізованої римської рабовласницької державної влади.