3. Важливим моментом перетинання взаємних інтересів християнської церкви і римської рабовласницької державної влади слід вважати едикт, виданий у Нікомедії 30 квітня 311 р. імператором східної половини імперії Галерієм (305-311) про припинення переслідування християн, а також едикт, виданий у Медіолані 13 червня 313 р. імператором західної частини імперії Костянтином (305-337) і його співправителем у східній частині імперії Ліцинієм (311-323), згідно з яким християнство проголошувалося дозволеною релігією. Для християнської церкви Медіоланський едикт є поворотним пунктом від гонінь до визнання і згодом до панівного становища у релігійному житті Римської імперії. Християнство, що набувало характеру державної релігії, становилося ідеологічним базисом рабовласницького суспільства, органічною частиною держави і, починаючи з IV ст., пронизує всі сторони суспільного і державного життя. Так, завдяки імператору Костянтину, відбувся другий великий поворот в історії християнства: переслідувана церква перетворилася у вільно існуючу організацію, що розширювала свій вплив і тісно переплелася з імперськими установами. Цей зв'язок затвердив І Вселенський (Нікейський) собор 325 р., рішення якого були обнародувані як імперський закон.

4. Починаючи з поділу у 395 р. Римської імперії на дві частини - східну і західну, Східна Римська імперія (Візантія) протягом більше ніж тисячоліття існувала як повністю самостійне історичне утворення, в той час як Західна імперія в епоху переселення народів у результаті нападів варварів розпалася і на її місці поступово виникали християнські германські феодальні держави. В результаті поділу імперії на дві частини на Сході склалася цезарепапістська грецька Східна церква, в той час як у Західній латинській церкві поступово формувалася папська верховна влада, яка стала ідейно-ідеологічним, а потім у багатьох випадках і політичним представником християнського універсалізму, розповсюдивши свій вплив на роздрібнені церкви та держави. З кінця IV ст. все частіше говориться про апостольський характер Римської церкви, про першість Петра. У період правління Льва І (440-461) Римська церква перетворилася в авторитарну церкву і ми вперше зустрічаємося з характеристикою папи як намісника Петра; цим обґрунтовувалася законність влади папи над Вселенською церквою.

5. З вигнанням останнього імператора Західної Римської імперії Ромула Августула у 476 р. відбулося формальне падіння Римської імперії, аріанські готські королі Північної Італії виступили наступниками римських імператорів. Незважаючи на те, що на Заході вже не було імператора, на історію папства ще протягом цілого століття визначний вплив справляли не германські держави, що формувалися, а Східна імперія. Однак вже папа Гелазій І (492-496), спираючись на положення трактату святого Августина «Про град Божий», чітко визначив і розмежував сфери церковної та світської влади. Його точка зору про поділ двох влад (священної влади єпископів і мирської влади государів) і про взаємовідносини між ними була загальноприйнятою до XI ст.

6. У другій половині VII ст. в Італії відбулося нове, останнє посилення грецького впливу, звільнитися від якого папи спробували лише на початку VIII ст., що стало можливим частково внаслідок нового послаблення візантійського впливу в Італії, частково завдяки появі держави франків, зміцненню франкської церкви. Починаючи з цього моменту, який може вважатися символічним, прискорився відрив папства від Візантії, а укладення союзу з франками (за допомогою яких у 756 р. на основі Патримоніума святого Петра і відвойованих у лангобардів територій фактично була утворена Церковна держава на чолі з Римським єпископом як світським володарем) утворило новий напрямок у політиці папства.

7. У IX ст. з'єднувальним елементом, що пов'язував між собою феодальні держави, утворені на території колишньої Західної Римської імперії, виступає католицька релігійна єдність. Поряд з універсалізмом релігійного характеру виникла також потреба політичної солідарності в державних рамках франкської імперії, в якій знайшла своє втілення ідея християнської імперії, оновленої Карлом Великим. Новий зв'язок між церквою і державою, між християнською релігією і феодальною владою був закріплений в результаті коронації папою Львом ІІІ Карла Великого на імператорство на Різдво 800 р. З цього часу відбулося переплетіння папських та імператорських установ: право політичного управління християнським світом стало належати імператору, а право релігійного правління цим світом - папі. Легітимним завданням нового імператора був захист папства і Католицької церкви. В результаті здійсненого папою коронування імператор став володіти церковними і релігійними привілеями, а папа отримав від імператора збройний захист своєї безпеки.

8. Відродження Західної імперії відкрило новий етап і в історії Католицької церкви. Її роль стала вирішальною у феодальній державі, де вона використовувалася і для виконання адміністративних завдань. Для церкви найбільша перевага нового становища виявилася в тому, що в силу необхідності вона стала матеріально незалежною співучасницею влади. Інтегрованість церкви в нову державу, політична влада і багатство вищого духовенства водночас привели до посилення світськості церкви, до піднесення політики над релігією. Авторитет духовенства, яке представляло частину феодального панівного класу, не в останню чергу базувався і на монополії культури. Церква виросла в потужну виховну і дисциплінуючу установу. Вона сформувалася в ієрархічну організацію, подібну централізованій державній організації. З побудовою феодального суспільного і державного ладу і церква набула феодального характеру. Архієпископи, єпископи і настоятелі монастирів давали васальну клятву правителю, тим самим попадаючи до нього в залежне становище. Королі самі призначали єпископів (світська інвеститура) і ієрархи, будучи великими землевласниками, ставали феодальними сюзеренами, рівними за рангом герцогам і графам. Другим джерелом влади церкви, крім підтримки своїм вченням феодального устрою, було те, що через загальну неграмотність представники правлячої знаті вимушені були використовувати церковників, які знали латинь. Таким чином, Католицька церква взяла на себе виконання суспільно-адміністративних і державно-владних функцій.

9. Після розпаду імперії Каролінгів папа Микола І (858-867), переслідуючи далекосяжні цілі, називав вже себе намісником Христа на землі (Vicarius Christi), влада якого походить безпосередньо від Бога. Його авторитет - це авторитет Бога, і на нього покладена якнайвища влада повчання, а якщо так, то йому належить верховна судова і законодавча влада. Тому судження і постанови папи рівні за значенням канонічним законам, а собори служать лише для обговорення розпоряджень папи. Микола І вважав себе королем і священиком (rex et sacerdos), який передав світську владу і збройні сили імператору. Керуючись такими принципами папа Микола І розпочав боротьбу проти самостійності державних і провінційних церков, що складалися в той час і порушували папський універсалізм. Для обґрунтування і юридичного формулювання владних претензій середньовічного папства був використаний так званий Псевдоісидорів збірник (декреталії) - зібрання переважно підроблених папських листів і документів, які справили реальний вплив на розвиток середньовічного церковного і політичного життя.

10. Після розділення Східної і Західної церков у 1054 р. папа Григорій VII (1073-1085) розповсюдив принцип верховної влади пап не тільки на церковне, але й на політичне життя. У складеному ним у 1075 р. документі під назвою

«Dictatus рapae» вже говориться про главенство Римської церкви і примат папи Римського. Згідно з «Dictatus рapae» Бог поклав на папу обов'язок збереження божественного порядку на землі, тому папа має право висловлювати судження про все, але ніхто не може здійснювати суд над ним, його судження незмінне і непогрішиме. Папа повинен покарати того, хто вступає в конфлікт з християнським порядком; особливо потрібно слідкувати за правителями, за князями. В разі, якщо король не відповідає своєму призначенню, тобто слідує не за Богом і церквою, а керується власною славою, то він втрачає право на владу. Папа, який володіє всією повнотою влади карати і милувати, може позбавити влади світських правителів або знову давати їм владу. Саме на цей основоположний постулат Григорій VII посилався у протистоянні з світськими правителями і в його руках такі методи боротьби, як прокляття, відлучення королів від церкви, звільнення їхніх підданих від присяги, перетворилися в ефективний засіб. Таким чином, понтифікат Григорія VII не лише відновив авторитет папства, але й заклав фундамент політичної влади пап на наступні два століття. Якщо раніше імперія панувала над папством (цезарепапізм), то тепер провідна роль переходить до церкви, до пап (теократія).

11. Боніфацій VIII (1294-1303) у буллі «Unam Sanctam», спираючись на теологічні та юридичні аргументи, вже відкрито і повно обґрунтовує теорію про необмеженість папської влади та аргументує наявність двох влад (церковної і світської), що символізуються двома мечами. Набуття двох «мечів» апостолами доводить приналежність двох влад юрисдикції церкві, а пріоритет духовного начала по відношенню до начала світського приводить до утвердження примату церковної влади і непідсудності духовної влади світському правосуддю. Непідсудність церкви людському суду відповідно до логіки права приводить до визнання її верховною і єдиною владою, якій підпорядковуються усі інші юрисдикції.

12. Сучасну теорію папського суверенітету відповідно до епохи абсолютної світської монархії та вчення про взаємовідносини церковної і світської влади розробили єзуїти, на думку яких, папа не має безпосередньої влади над государями, подібної його владі над єпископами, однак йому належить «непряма» влада у світських справах, тобто світські справи відносяться до сфери повноважень церковної влади в тій мірі, в якій вони стосуються духовного блага віруючих. Згідно з цією теорією, світська влада - це тіло, а церковна влада - душа; папа призначений Богом наглядати за державами і тому він наділений повною, незаперечною церковною владою. У релігійних справах він має право втручатися і в управління державами. Королівська влада за своїм походженням - також божественна, але государ реалізує своє призначення через керівництво народом, тому народ може і позбавити його цієї влади. Так в рамки одного вчення вмістилися і папський абсолютизм, і народний суверенітет. Збереглася й єзуїтська теза про страту тирана, але тепер основний акцент в оцінці короля робиться вже на вірності вірі.

13. Одним з переломних моментів в історії Католицької церкви, що призвів до значного обмеження влади і впливу папства в секуляризованій політичній сфері, став Вестфальський мир 1648 р., яким закінчилася без участі папи «Тридцятилітня війна» 1618-1648 рр., хоча до цього часу саме понтифіки виступали як міжнародні арбітри при укладенні миру. Вестфальський мир 1648 р. ознаменував також остаточне зруйнування середньовічного порядку і зародження сучасної системи міжнародних відносин: перехід від міжнародного співтовариства, основаного на канонічному праві та верховенстві Святого Престолу, до міжнародної спільноти на основі «горизонтальних» зв'язків між суверенними державами.

14. З часу укладення Вестфальського миру 1648 р. релігія вже не справляє всеохоплюючого впливу на суспільство, віра поступово відтісняється у сферу особистого життя. Боротьба між церковною і світською владою досягла свого апогею у XVIII ст. з розвитком юрисдикціоналізму, тобто такої концепції взаємовідносин між державою і церквою, що визнає за світською владою право контролювати зв'язки національних католицьких церков і Апостольського Престолу та не допускати втручання церкви у внутрішні справи держави. Теорія «двох влад» - світської і духовної - у XVIII ст. остаточно втрачає популярність, суверенітет проголошується неподільним - у державі визнається лише одна влада та один державний суверенітет, причому світський, а не духовний. Папство перестає бути серйозним політичним фактором, особливо після позбавлення його у 1870 р. світської влади (яка буде відновлена лише у 1929 р. на основі Латеранських угод).

15. В той час як політичний авторитет і світська влада папства впали, папське верховенство всередині Католицької церкви з часу І Ватиканського собору (1869-1870 рр.) стало повним. По завершенні ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.) розпочалася нова епоха, новий напрямок в історії Католицької церкви і папства, що триває і донині. Нову політику «розв'язування і зв'язування» папство почало здійснювати шляхом пошуку можливостей співіснування з різними країнами та діалогу з іншими релігіями. На цьому шляху післясоборне папство не тільки відновило свій релігійно-моральний авторитет, але й змогло повернутися на форум міжнародної політики, ставши прибічником суспільного прогресу і миру та захисником прав людини. Під час понтифікату Павла VI (1963-1978) усунення внутрішніх негараздів, що випливали з нової адаптації консервативно-реакційної церковної будівлі, зробило можливим продумане просування Католицької церкви вперед. Папа Павло VI все робив для здійснення церковних реформ у дусі собору і його наступники - Іоанн Павло II (1978-2005), Бенедикт XVI (2005-2013) і Франциск (з 13.03.2013 р.), перебуваючи на чолі оновленої Католицької церкви, активізували свою діяльність на міжнародній арені на основі рішень ІІ Ватиканського собору.

16. Верховна влада Римського єпископа є явище історичне, а не євангельське, догматичне. Воно не існувало від часів апостольських, а виникло і розвивалося у межах Західної церкви поступово, як результат певних історичних обставин. Остаточне утвердження одноособової влади Римського первосвященика відбулося тільки після Реформації, ставши нездоровою реакцією на неї. З того часу реальна влада папи Римського над Католицькою церквою, незважаючи на багато в чому новаторський характер рішень ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.), не зазнала практично жодних змін. Папа Римський має над Католицькою церквою повну, найвищу й універсальну владу, тобто немає такого інституту всередині церкви, який міг би обмежити його владу.

17. З католицьким вченням про главенство папи Римського у церкві тісно пов'язаний (проголошений 18 липня 1870 р. І Ватиканським собором у догматичній конституції «Pastor aeternus») догмат про віроповчальну непогрішність Римського понтифіка, коли він говорить ex cathedra як учитель і пастир усіх християн. Догмат про папську непогрішність у справах віри та моральності став завершальним етапом розвитку католицького вчення про владу папи над церквою.

18. Папа Римський має всю повноту не лише церковної, але й світської влади (спочатку у Церковній державі, що існувала з 756 р. по 1870 р. у Центральній Італії, а з 1929 р. і понині - у Державі Місті Ватикан). Світська влада папи у Церковній державі спочатку спиралась не на юридичні, а на теологічні постулати, основані на Біблії. Це досягалося, в першу чергу, шляхом безпосереднього посилання на князя апостолів Петра. Як папа став світським князем, так і першого апостола перетворили в князя апостолів. Культ Петра, формування якого простежується у VII ст., став справжнім політичним капіталом у руках папи. Для ідеологічного обґрунтування суверенності Церковної держави і підтвердження верховної влади папи з'явився фальшивий документ - підроблена грамота про так званий «Костянтинів дар» - начебто направлений у 314 р. від імені імператора Костянтина І папі Сильвестру І (314-335). Дарча грамота з'явилася у другій половині VIІI ст., коли вона була потрібна для юридичного обґрунтування заднім числом створення Папської держави, і вплинула на реставрацію західної імперії, а потім протягом століть - на взаємовідносини між папством та імперією, між церковною та світською владою. Світський суверенітет папи, втрачений ним у 1870 р. через ліквідування Церковної держави та об'єднання усіх італійських територій в єдину державу - Італійське королівство, був відновлений у 1929 р. внаслідок укладення Латеранських угод і створення на їх основі Держави Міста Ватикан, в якій папі Римському належить уся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади, яку він делегує відповідним відомствам Римської курії, а також представництво Ватикану у відносинах з іноземними державами та іншими суб'єктами міжнародного права, що здійснюється через Державний секретаріат. Незважаючи на розмаїтість точок зору щодо доцільності існування світської влади папи Римського, наявність особливої держави, в якій папі належить політична влада, обумовлена необхідністю захищати вищу церковну владу від втручання світських правителів. Створення Держави Міста Ватикан і відновлення світської влади римських пап дало Святому Престолу реальну незалежність в керівництві Католицькою церквою і в міжнародних відносинах. Збереження світської влади папи Римського, навіть у такій міні-державі як Ватикан, є також обов'язковою умовою вільного здійснення Римо-католицькою церквою її місії у світі та виконання завдань, що випливають з цієї місії.

19. Папа Римський - загальноприйнята назва єпископа Риму, глави Католицької церкви, який відповідно до своїх титулів «єпископ Риму, вікарій Ісуса Христа, наступник князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської церкви, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, суверен Держави Міста Ватикан, слуга слуг Божих» є необмеженим главою Католицької церкви (в якій він здійснює ординарну, вищу, повну, безпосередню та універсальну владу) і сувереном Держави Міста Ватикан (в якій йому як суверенному правителю належить вся повнота законодавчої, виконавчої та судової влади). Таким чином, папа Римський є одночасно носієм духовного і світського суверенітету. Проте це не означає, що він є авторитарною особою, яка приймає довільні рішення, керуючись лише власною волею та розумінням. Навпаки, Римський понтифік є охоронцем традиції віровчення, він пов'язаний Богооткровенням, фундаментальним устроєм церкви, обрядами, визначеннями, які давалися на ІІ Ватиканському та попередніх соборах, тощо. Папа є, перш за все, понтифіком і лише в силу даного факту володіє абсолютною владою на території Держави Міста Ватикан. Іншими словами, папа Римський є перш за все главою релігійного культу і в результаті цього - главою, сувереном Держави Міста Ватикан, а не навпаки. Про це говорить і порядок найменувань титулів у титулатурі папи Римського, який є не просто керівником, а церковним ієрархом, а це, в свою чергу, означає, що діяти він може виключно як глава церкви, а не як керівник іншого, нехай у чомусь і подібного соціального інституту.

20. Католицька церква є спільнотою віруючих християн на чолі з папою Римським, який самостійно або спільно з Римською курією (якщо з самої суті справи або з контексту не випливає інше) становлять Святий Престол, а Ватикан виступає як «інструментальна держава», що гарантує папі суверенітет і незалежність при здійсненні ним вселенської місії. Католицька церква не є суб'єктом міжнародного права і представлена на міжнародній арені у двох

«іпостасях»: Святим Престолом і Державою Містом Ватикан, які визнані міжнародною спільнотою суб'єктами міжнародного права. Святий Престол за допомогою юридичної фікції можна представити як еквівалент держави, яка відповідно до міжнародного права і звичаїв має право вільно здійснювати дипломатичну діяльність як на двосторонньому, так і на багатосторонньому рівнях. Водночас Держава Місто Ватикан, хоча й має ознаки державного утворення, однак, не може вступати у міжнародно-правові відносини самостійно, а здійснює це за допомогою або з дозволу та під керівництвом Святого Престолу і бере участь переважно у системі багатосторонньої дипломатії, являючись учасником 7 міжнародних багатосторонніх договорів, що стосуються головно територіальної складової, а також підтримує дипломатичні відносини з деякими державами (наприклад, з Україною). Отже, у структурному відношенні всі три інституції - Католицька церква, Святий Престол і Держава Місто Ватикан

- різняться між собою, але Католицька церква є вселенською інституцією, що включає Святий Престол і Ватикан. Водночас верховну владу над цими інституціями здійснює папа Римський, який поєднує верховне керівництво над Католицькою церквою, Святим Престолом і Державою Містом Ватикан.

21. Судова влада у Католицькій церкві має богословські підстави і здійснюється в церковних судах першої, другої і третьої інстанцій, компетенція яких визначається Кодексом канонічного права (Латинської церкви) 1983 р. і Кодексом канонів східних церков 1990 р. До складу вищих судів Католицької церкви входять Рота Романа, Верховний суд Апостольської Сигнатури та Апостольська пенітенціарія, які відносяться до категорії ординарних судів Апостольського Престолу і покликані відповідно до своєї компетенції забезпечити належний рівень судочинства при розгляді відповідних категорій справ, що стосуються або випливають з церковного правопорядку. Заснування таких судів пов'язано з тим, що для усього католицького світу Римський понтифік є верховним суддею в усій Католицькій церкві, який здійснює правосуддя або особисто, або за допомогою судів Апостольського Престолу, або за допомогою делегованих ним суддів. На відміну від судів світських держав, суди Католицької церкви при розгляді будь-яких категорій справ ніколи не застосовують норми права іноземних держав, так само як і положення відповідних міжнародних договорів, в т.ч. конкордатів, якими регулюється діяльність Католицької церкви на території відповідної держави. Будь-які спори, що можуть виникати в ході виконання таких міжнародних угод, розглядаються виключно в рамках міжнародно-правових процедур, в т.ч. і судовому порядку, але не судами Католицької церкви.

22. Католицька церква, незважаючи на автономність і незалежність церкви та держави у визначених сферах їхньої діяльності, виступає проти цілковитого їх розділення і керується у своїх взаємовідносинах з державами трьома головними принципами: 1) принципом свободи діяльності церкви відповідно до своїх власних норм; особливо важливою вважається свобода папи Римського призначати єпископів; 2) основоположною є гарантія того, що свобода релігії - це не лише свобода культу, але й справжня свобода населення певної країни, в тому числі в соціальній сфері, що дозволяє церкві мати свої школи, лікарні тощо; 3) ключовою є можливість брати участь у суспільному діалозі, спрямованому на досягнення загального добра всього народу, частинкою якого є кожна віруюча людина. Інтереси держав в умовах такої співпраці полягають у тому, що церква формує свідомість громадян, зміцнює моральність суспільства, закликає кожного громадянина до поваги до легітимної влади, утверджує принципи солідарності, сприяє та допомагає діяльності державних шкіл, лікарень, виховує любов до Батьківщини. Водночас Католицька церква очікує від держав і в переважній більшості країн світу отримує гарантії належних умов свого незалежного функціонування, що забезпечується міжнародно-правовими і державно-правовими механізмами у вигляді конкордатів та інших двосторонніх міжнародних договорів з релігійної проблематики, укладених Святим Престолом з відповідними державами, а також в рамках національного законодавства відповідних країн.

23. Інтереси Католицької церкви у відносинах з іншими церквами (окремими католицькими і некатолицькими) та суб'єктами міжнародного права (державами і міжнародними організаціями) забезпечуються як Римським понтифіком особисто, так і системою підпорядкованих йому органів зовнішніх зносин Святого Престолу, що знаходяться на території Держави Міста Ватикан, а саме: Державним секретаріатом та іншими відомствами Римської курії (зокрема Папськими Радами справедливість і мир та «Cor Unum», які діють на підставі делегованих ним Римським папою повноважень у сфері зовнішніх зносин), та закордонними представництвами Святого Престолу - апостольськими нунціатурами і представництвами при міжнародних організаціях (місії дипломатичного характеру) та апостольськими делегатурами (місії недипломатичного характеру), а також деякими категоріями інших папських легатів. Зазначені органи та особи представляють Апостольський Престол на чолі з Римським понтифіком в їх офіційних відносинах з державами та іншими суб'єктами міжнародного права, а також з місцевими церквами, і забезпечують виконання поставлених перед ними папою завдань церковного та політичного характеру з метою захисту прав і законних інтересів Католицької церкви у країні перебування чи відповідній міжнародній організації. Органи зовнішніх зносин Святого Престолу виступають як представники суверенної влади Римського папи, тому всі акти цих органів, вчинені в межах їхньої компетенції, зобов'язують Апостольський Престол, який вони представляють, і накладають на нього відповідальність за міжнародним правом. Діяльність цих органів пов'язана з встановленням і підтриманням, перш за все, за допомогою дипломатичних засобів, офіційних відносин з державами та іншими суб'єктами міжнародного права. Це обумовлює особливості у правовій організації цих органів і превалюючій ролі норм міжнародного права у регулюванні діяльності місій Святого Престолу дипломатичного характеру - нунціатур і представництв при міжнародних організаціях. У свою чергу, католицький єпископат окремої церкви в особі конференції єпископів певної країни за сприяння апостольської нунціатури чи апостольської делегатури у цій державі також презентує і відстоює інтереси місцевої католицької церкви у відносинах з державною владою та іншими церквами, що знаходяться на території цієї держави.

24. Католицька концепція природного міжнародного права є виявом христоцентричного гуманізму, центральне місце в якому посідає Боголюдина Ісус Христос, а, отже, і бачення людини в цій концепції також є христоцентричним. На думку Католицької церкви, природний закон, гідність і права людини є головними компонентами суспільно-морального порядку, на якому основується міцний мир між народами. Принципи істини, справедливості, добра, любові і свободи лежать в основі суспільної згоди, прав народів і держав і їх мирних взаємовідносин.

25. Засудження Святим Престолом Першої світової війни стало свого роду точкою відліку у миротворчій політиці Католицької церкви. З того часу всі наступні понтифіки як пріоритет у зовнішній політиці розглядають особистий внесок у підтримання та відновлення миру. Папські щорічні послання миру, які, починаючи з другої половини ХХ ст., адресуються католикам, керівникам держав і усім людям доброї волі, містять детальний виклад позиції Католицької церкви з найбільш актуальних аспектів досягнення миру. Великий досвід переговорів між церковною і державною владою на найвищому рівні та безперечний особистий моральний і духовний авторитет ставить папу Римського як главу Католицької церкви в ряд головних дійових осіб на світовій арені і дозволяє йому виступати в ролі посередника у спорі конфліктуючих сторін. Використовуючи дипломатичні засоби і свій духовний авторитет Святий Престол як виразник інтересів Католицької церкви послідовно виступає проти застосування військової сили у міжнародних відносинах, розглядаючи концепцію діалогу та визнання невід'ємної гідності людської особи основою миротворчого процесу.

26. З прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини, що закріпила громадянські, політичні та соціальні права як всесвітні універсальні поведінкові стандарти, розпочався процес правової інтернаціоналізації проблеми прав людини. Стало загальновизнаним, що права та свободи людини, незалежно від місця проживання, знаходяться під захистом не тільки законів її країни, але й усього світового співтовариства. Проблематика захисту прав людини, в т.ч. у релігійній сфері, після ІІ Ватиканського собору (1962-1965 рр.) покладена також в основу діяльності римських пап. При цьому Католицька церква розглядає релігійну свободу як джерело і синтез усього комплексу прав людини.

27. Учительство Католицької церкви щодо охорони довкілля навчає, що земля є благом, споживацьке ставлення до неї неприпустимо, тому людина повинна оберігати і зберігати землю. Однак, на відміну від держав, міжнародних міжурядових організацій і нерелігійних екологічних організацій, Католицька церква вказує, що вирішення чисельних екологічних проблем вимагає зміщення акценту з відносин між людиною і природою на відносини між Богом і створеним всесвітом в цілому, адже, коли людина, орієнтована тільки на саму себе, на свої власні бажання і примхи, безоглядно експлуатує природу для задоволення своїх зростаючих потреб, вона порушує встановлений Богом порядок.

28. Католицька церква, з огляду на кризу сучасної цивілізації та міжнародного правопорядку, вбачає свою місію у сучасному світі у тому, щоб допомогти людині віднайти в Богові остаточний сенс свого існування. На думку Католицької церкви, життя в суспільстві слід будувати на Божому задумі, тому вона активно закликає до солідарності, здатної забезпечити спільне благо і сприяти цілісному розвитку людської особи та розв'язанню глобальних проблем у людському суспільстві.

29. Католицька церква, починаючи з ІІ Ватиканського собору (1962- 1965 рр.), бере активну участь у підтриманні міжрелігійного та екуменічного діалогу (в т.ч. католицько-православного - як напрямку в екуменічному діалозі, що започаткував новий етап у пошуках взаємного зближення для досягнення єдності), чим робить вагомий внесок в утвердження миру та взаєморозуміння між релігіями і народами.

30. Своє вчення про основні принципи організації міжнародного співтовариства Католицька церква розглядає через призму біблійних аспектів, які вказують на єдність людського роду. Відповідно до католицької доктрини, для створення і зміцнення міжнародного устрою, що гарантував би мирне співіснування народів, необхідно, щоб моральний закон, який керує життям людей, регулював і відносини між державами. Католицька церква дотримується тієї позиції, що принципи миру, справедливості, поваги прав людини та гідності людської особи, зафіксовані у Статуті ООН, співпадають з принципами, які надихають діяльність церкви. Католицька церква вважає ООН гарантом і рушійною силою дотримання міжнародного права та забезпечення мирного співіснування і добробуту народів світу. При цьому Католицька церква виступає за реформування і підвищення ролі ООН у розв'язанні міжнародних проблем, підтримує ініціативи та практичні дії щодо зміцнення миру і стабільності, забезпечення прав людини, подолання бідності, боротьби з тероризмом тощо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Індивідуальна монографія: