Кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

Нікітенко Віктор Миколайович

УДК 343.364

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА

ФАЛЬСИФІКАЦІЮ ДОКАЗІВ

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2018

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік НАПрН України КОСТЕНКО Олександр Миколайович, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, завідувач відділу проблем кримінального права,кримінології та судоустрою;

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України ФРІС Павло Львович, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри кримінального права;

кандидат юридичних наук, доцент БАГІРОВ Сергій Рамізович, Національний університет «Києво-Могилянська академія», доцент кафедри кримінального та кримінального процесуального права.

Захист відбудеться 15 червня 2018 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 11 травня 2018 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор юридичних наук О.О. Кваша

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

фальсифікація докази кримінальний протидія

Актуальність теми. Одним із основних завдань сучасного суспільства є продовження розбудови України як демократичної, правової держави, утвердження принципів справедливості й верховенства права, спрямованих на забезпечення захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина, а також створення ефективної системи національного правосуддя, орієнтованого на європейські стандарти.

Право кожної особи на справедливий розгляд її справи неупередженим судом гарантоване ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ст. 14 (1) Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року. Положення цих міжнародно-правових документів відображені в Конституції України та вітчизняних нормативних актах. Справедливе судове рішення має бути підтверджено та обґрунтовано достовірними доказами, які відтворюють усі фактичні обставини справи чи події. Однак аналіз судової практики свідчить про чималі випадки вчинення як працівниками правоохоронних органів, так і учасниками процесу, протиправних дій із доказами у різних формах судочинства, що перешкоджає здійсненню законного правосуддя та призводить до вкрай негативних наслідків.

Кримінально-правова протидія злочинам, що вчиняються у сфері фальсифікації доказів (зловживання, підроблення, примушування давати показання, завідомо неправдиві показання тощо), забезпечується окремими загальними та спеціальними нормами, що зосереджені відповідно у розділах XVII «Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг» (ст.ст. 364-366) та XVIII «Злочини проти правосуддя» (ст.ст. 373, 384, 386) КК України. За даними Генеральної прокуратури України кількість облікованих у 2017 році злочинів проти правосуддя, передбачених цими статтями, значно збільшилася порівняно із такими ж показниками у 2014 році. Зокрема, якщо у 2014 році було обліковано 16 злочинів, передбачених ст. 373 КК України (жодній особі не вручено підозру), 568 злочинів - ст. 384 КК України (141 особі вручено підозру), 44 злочини - ст. 386 КК України (7 особам вручено підозру), то у 2017 році було обліковано 31 злочин, передбачений ст. 373 КК України (жодній особі не вручено підозру), 724 злочини - ст. 384 КК України (141 особі вручено підозру), 59 злочинів - ст. 386 КК України (9 особам вручено підозру). Отже, у 2017 році зросла кількість окремих діянь, пов'язаних із спотворенням доказів, за які встановлена відповідальність згідно із ст.ст. 373 (+48%), 384 (+22%), 386 (+25%) КК України.

Законодавчими змінами, внесеними до ст. 384 КК України («Введення в оману суду або іншого уповноваженого органу») та які набули чинності 15 грудня 2017 року, встановлена відповідальність не лише за викривлення фактичних даних, а й за подання завідомо недостовірних або підроблених доказів, що свідчить про необхідність та важливість захисту інтересів правосуддя. Проте окремі діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів, не кваліфікуються за цією статтею, що унеможливлює в повній мірі їх фіксування, облік та ефективну протидію кримінально-правовими засобами. Адже значна шкода від таких діянь полягає не лише у порушенні законних прав і інтересів громадян, а й у підриві авторитету судової гілки влади.

Окремим проблемам кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів в аспекті злочинів проти правосуддя та у сфері службової діяльності, а також удосконалення правозастосування приділяли увагу такі вітчизняні науковці, як Ю. В. Александров, Н. Ю. Алєксєєва, С. Р. Багіров, М. І. Бажанов, А. М. Бойко, О. О. Вакулик, А. В. Воронцов, Ю. М. Грошевий, С. Є. Дідик, О. О. Дудоров, З. А. Загиней, Н. С. Карпов, О. О. Кваша, О. М. Костенко, В. Н. Кубальський, В. В. Кудрявцев, В. В. Кузнєцов, Р. І. Мельник, М. І. Мельниченко, А. А. Музика, В. О. Навроцький, М. В. Сийплокі, О. Ю. Татаров, В. І. Тютюгін, В. Я. Тацій, Н. О. Тимошенко, С. С. Тучков, Л. Д. Удалова, О. Ю. Хабло, Є. В. Фесенко, П. Л. Фріс, Ю. С. Шемшученко, В. М. Шепітько, М. В. Шепітько, М. Є. Шумило, Б. В. Щур та інші.

Деякі питання щодо формування достовірних доказів під час здійснення правосуддя були предметом дисертаційних дослідженнях у таких роботах, як: «Кримінально-правова характеристика притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності» (М. В. Сийплокі, 2009 рік); «Примушування давати показання: кримінально-правові та кримінологічні аспекти» (В.В. Кончаковська, 2010 рік); «Кримінально-правова характеристика примушування давати показання» (О. О. Вакулик, 2011 рік); «Кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя, які вчиняються службовими особами органів дізнання та досудового слідства» (А. В. Воронцов, 2011 рік); «Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання» (М. В. Шепітько, 2011 рік.); «Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні» (М. І. Мельниченко, 2016 рік); «Кримінальна відповідальність за злочини проти правосуддя, що вчиняються свідками, експертами, перекладачами або щодо них» (Н. Ю. Алєксєєва, 2017 рік).

Наукові праці зазначених вчених є значним теоретичним підґрунтям для подальших досліджень цієї проблеми, а також вагомим внеском у науку кримінального права, запобігання та практики кваліфікації злочинів, пов'язаних з протиправними діями із доказами. Водночас окремого комплексного дисертаційного або монографічного дослідження кримінально-правової охорони доказів від фальсифікації у різних формах судочинства проведено не було.

Викладені обставини свідчать про важливість та актуальність обраної проблематики, що зумовлює необхідність подальшого удосконалення діючого законодавства, чіткої й обґрунтованої кваліфікації злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, а також створення належної системи протидії цим негативним явищам кримінально-правовими засобами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у межах планових тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України: «Протидія корупційній злочинності в Україні в умовах реформування кримінальної юстиції» на 2012 - 2014 роки (номер державної реєстрації 0112U007120), «Проблеми забезпечення правопорядку засобами кримінальної юстиції (в контексті європейських стандартів)» на 2014 - 2016 роки (номер державної реєстрації 0114U003872), «Проблеми підвищення ефективності кримінальної юстиції України» на 2017 - 2019 роки (номер державної реєстрації 0117U002703).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка теоретичних та практичних засад кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів незалежно від форми судочинства. Відповідно до поставленої мети були сформульовані такі завдання:

- визначити зміст понять «фальсифікація доказів», «штучне створення доказів», їх співвідношення та перелік діянь, що ними охоплюються;

- дослідити становлення та розвиток кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані із незаконними діями із доказами;

- провести порівняльно-правове дослідження норм, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері фальсифікації доказів, зарубіжного та вітчизняного кримінального законодавства;

- охарактеризувати об'єктивні та суб'єктивні ознаки складів злочинів, за якими кваліфікуються діяння, пов'язані із протиправними маніпуляціями із доказами (ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України);

- встановити незаконні дії із доказами, які не є кримінально караними, та з'ясувати доцільність встановлення кримінальної відповідальності за їх вчинення;

- підготувати теоретичні висновки та розробити ґрунтовні пропозиції щодо вдосконалення норм КК, визначити найбільш ефективні шляхи подолання недоліків і прогалин законодавства у частині кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів незалежно від форми судочинства.

Об'єктом дослідження є порядок суспільних відносини в сфері здійснення правосуддя, який забезпечує отримання достовірних, процесуально визначених, доказів та істинних висновків у кримінальному провадженні, цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, а також їх охорону від протиправного впливу.

Предметом дослідження є кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є сукупність методів філософського, загальнонаукового та конкретно-наукового рівнів дослідження. Провідним методом дослідження є діалектичний. За допомогою законів та категорій діалектики визначено сутність і зміст фальсифікації доказів (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2). Використання законів формальної логіки та таких її методів, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, надало можливість визначити шлях дослідження від загального до особливого, побудувати структурно-логічну схему роботи, виявити властивості та ознаки досліджуваних злочинів (підрозділ 1.1). Серед загальнонаукових методів використано системний, який дав змогу визначити місце норм, що забезпечують протидію протиправним маніпуляціям із доказами та надати їх кримінально-правову характеристику (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 3.2). Завдяки історико-правовому методу визначення витоки становлення й розвитку норм про кримінальну відповідальність за діяння, пов'язані із протиправними маніпуляціями із доказами (підрозділ 1.2). За допомогою структурного та функціонального методів досліджено взаємозалежність і взаємодію норм, що забезпечують кримінально-правову охорону доказів від їх фальсифікації, проаналізовано їх відповідність міжнародним зобов'язанням держави щодо криміналізації у цій сфері (підрозділ 3.1). Із спеціально-наукових методів використано формально-юридичний, порівняльно-правовий, герменевтичний соціологічний та статистичний. Використання формально-юридичного (догматичного) методу дозволило визначити нормативно-правовий зміст, елементи та ознаки складів злочинів, передбачених ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК, що сприяло виявити прогалини у законодавстві щодо протидії незаконним маніпуляціям із доказами та сформулювати пропозиції щодо їх усунення (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2). Завдяки порівняльно-правовому методу досліджено особливості встановлення кримінальної відповідальності за злочини, що вчиняються у сфері фальсифікації доказів, у законодавстві окремих європейських та пострадянських держав (підрозділи 1.3, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2). За допомогою герменевтичного методу здійснено пізнання та інтерпретацію текстів монографічних видань, наукових статей, навчальних матеріалів у сфері протиправних дій із доказами, що надало можливість розкрити зміст та узагальнення сформульованих у роботі положень (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 3.2). Соціологічний та статистичний методи використано у ході дослідження матеріалів правозастосовної практики, проведення анкетування суддів, прокурорів, адвокатів, практикуючих юристів, учасників процесу, засуджених та опрацювання статистичних даних (підрозділи 1.1, 2.2, 3.1). Логіко-семантичний метод дозволив визначити такі поняття, що використовуються у дисертації, як «доказ», «фальсифікація доказів» (у тексті закону - «інша фальсифікація»), «штучне створення доказів», «фальшивість документів або речових доказів» (підрозділи 1.1, 2.1, 3.2.).

Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Господарський кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України тощо.

Емпіричну базу дослідження становлять: матеріали опублікованої судової практики (усього вивчено й проаналізовано практику судів України за Єдиним державним реєстром судових рішень (120 вироків, постановлених за ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України); статистичні дані Генеральної прокуратури України, Державної судової адміністрації України, а також результати анкетування 180 суддів та 300 засуджених, які стикалися із випадками протиправних дій із доказами у різних формах судочинства, та повідомлення про факти використання сфальсифікованих доказів, що розміщенні в ЗМІ.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням проблем кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів у кримінальному провадженні та цивільному, адміністративному й господарському судочинстві. До положень, що мають наукову новизну, зокрема, належать:

уперше:

1) сформульовано авторську дефініцію поняття «фальсифікація доказів» незалежно від форми судочинства як умисне спотворення фактичних даних чи їх процесуальних джерел (засобів встановлення), що мають істотне значення для правильного вирішення справи чи провадження. До фальсифікації доказів слід віднести такі дії: 1) підроблення; 2) підміна; 3) штучне створення;

2) обґрунтовано, що суб'єкт фальсифікації доказів незалежно від формі судочинства є спеціальний - фізична осудна особа, що наділена процесуальною правосуб'єктністю, за виключенням злочину, передбаченого ст. 386 КК України, суб'єкт якого є загальний. Відсутність вказівки у диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України на спеціального суб'єкта подання завідомо недостовірних та підроблених доказів є прогалиною у кримінальному законодавстві;

3) доведено необхідність кваліфікації за різними кримінально-правовими нормами альтернативних діянь, що сформульовані у диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України та спрямовані на спотворення змісту доказу (показання, висновок, звіт про оцінку майна, переклад) й підроблення його форми (документи, письмові, речові й електронні докази), оскільки є різними за об'єктивною стороною (форма діяння) та суб'єктом злочину. Відповідно до цього запропоновано нову редакцію диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України;

4) аргументовано положення, що поряд із примушуванням, домогтися давання завідомо неправдивих показань, висновку, перекладу або звіту про оцінку майна можна без ознак насильства, знущання над особою чи погроз їх здійснення, а за допомогою такої дії, як схиляння. На підставі цього запропоновано нову редакцію ст. 386 КК України, в якій передбачити диференціацію відповідальності за схиляння та примушування до спотворення змісту вказаних доказів, включивши до кола потерпілих осіб спеціаліста, перекладача та оцінювача майна поряд із свідком та експертом, а диспозицію ч.1 ст. 373 КК України доповнити альтернативним діянням - схиляння;

5) з метою систематизації та повноти кримінально-правової протидії протиправним діям із доказами наведено аргументи щодо доповнення Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК України статтею 384-1, в якій закріпити поняття «фальсифікація доказів». Водночас це надасть можливість у межах даної статті об'єднати спеціальні норми, якими передбачити відповідальність за перелік дій, визначених цим поняттям, у тому числі тих, які не є кримінально караними;

удосконалено:

6) позицію, відповідно до якої злочини, пов'язані із фальсифікацією доказів у будь-якій формі судочинства та які кваліфікуються за ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України, посягають на такий родовий об'єкт злочину як порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя. Виходячи з цього доведено, що норми, якими встановлюється відповідальність за протиправні дії із доказами у кримінальному провадженні та цивільних, адміністративних чи господарських справах, мають бути зосередженні у Розділі XVIII «Злочини проти правосуддя» цього Кодексу;

7) підхід, відповідно до якого основний безпосередній об'єкт злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів, визначається як охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, яким забезпечується одержання достовірних, процесуально визначених доказів (засобів встановлення), та істинних висновків у справі чи провадженні. Додатковий факультативний об'єкт - охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що виникає з приводу: 1) охорони та реалізації установлених законом прав, свобод й інтересів учасників судового процесу; 2) сплати до державного бюджету обов'язкових платежів та відшкодування майнових втрат стягувачу у цивільних, адміністративних та господарських справах;

8) визначення предмета фальсифікації доказів - обов'язкової ознаки об'єкта злочину, яким є не лише матеріальна форма збереження фактичних даних (процесуальне джерело доказу), а й відомості про факти (зміст доказу), що міститься у показаннях свідка чи потерпілого, висновках експерта, перекладі, акті про оцінку майна. Спотворення будь-яким способом фактичних даних, так само як і викривлення їх матеріальної форми, призводить до фальсифікації доказу та втрати його основної властивості - достовірності;

набули подальшого розвитку:

9) наукова ідея, що за об'єктивною стороною та суб'єктом злочину незаконні дії із доказами у будь-якій формі судочинства характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки, оскільки одночасно можуть посягати на декілька об'єктів кримінально-правової охорони та вчиняються спеціальними суб'єктами злочину;

10) положення, що за критерієм видового (групового) об'єкту злочину місце суспільно небезпечних діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів, має бути серед групи злочинів, що перешкоджають отриманню достовірних доказів та істинних висновків у справі чи провадженні Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» Особливої частини КК України;

11) підхід, згідно з яким передбачені ч. 2 ст. 372, ч. 2 ст. 383 та ч. 2 ст. 384 КК України відповідно кваліфікуючі ознаки «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація», «штучне створення доказів обвинувачення» й «штучне створення доказів обвинувачення чи захисту», є окремими суспільно небезпечними діяннями, які посягають на об'єкти злочинів проти правосуддя, та у поєднанні із фальсифікацією доказів їх кваліфікація має відбуватися за сукупністю злочинів. У зв'язку з цим запропоновано виключити вказівку на такі кваліфікуючі ознаки;

12) пропозиція щодо включення судді до кола спеціальних суб'єктів фальсифікації доказів з огляду на його правовий і процесуальний статус та підвищений ступінь суспільної небезпеки порівняно з іншими спеціальними суб'єктами вчинення протиправних дій із доказами.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертаційному дослідженні положення та висновки можуть бути використані:

- у науково-дослідницькій діяльності - для подальшого вивчення проблем кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів та протидії цим негативним явищам;

- у правотворчій діяльності - під час внесення змін до КК, КПК, ЦПК, ГПК України, інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність судових та правоохоронних органів тощо;

- у правозастосовній діяльності - під час кваліфікації злочинів, що вчиняються у сфері фальсифікації доказів;

- в освітньому процесі - при викладанні курсу кримінального права в юридичних вищих навчальних закладах, підготовці підручників, навчальних та довідкових посібників, методичних рекомендацій (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження в освітній процес Університету державної фіскальної служби України від 06 грудня 2017 року).

Апробація матеріалів дисертації. Основні положення й висновки дисертації обговорювалися на Міжнародній науково-практичній конференції «Ольвійський форум-2016: стратегії країн Причорноморського регіону в геополітичному просторі. Актуальні питання юриспруденції» (м. Миколаїв, 9-11 червня 2016 р.), II Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми кримінального права та процесу» (м. Кривий Ріг, 10 червня 2016 р.), II Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні питання досудового розслідування» (м. Кривий Ріг, 21 жовтня 2016 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Правова система в умовах розвитку соціально-правової держави: питання теорії і практики» (м. Черкаси, 24-25 листопада 2016 р.), Міжнародній науковій конференції «Дванадцяти юридичні читання» - «Держава в суспільно-політичних процесах: виклики і загрози» (м. Київ, 1-2 червня 2017 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у шести статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України, дві з яких включено до міжнародних науково-метричних баз, а також п'яти тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається із переліку умовних позначень, вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації - 251 сторінка, із них основний текст на 204 сторінках, список використаних джерел (238 найменувань) - 23 сторінки, додатки - 24 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, відображено зв'язок роботи із науковими планами та програмами, сформульовано мету та задачі дослідження, його об'єкт і предмет, розкрито наукову новизну одержаних результатів та їх теоретичне і практичне значення, наведено відомості щодо апробації результатів дисертації та кількості публікацій.

Розділ 1 «Теоретичні аспекти дослідження проблеми кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Загальне поняття фальсифікації доказів» на основі етимології та енциклопедичного тлумачення слова «фальсифікація», у поєднанні із процесуальним значенням доказу, сформульовано дефініцію поняття «фальсифікація доказів» та встановлений перелік діянь, що ним охоплюється. Поряд із підробленням і підміною, штучне створення доказів є різновидом фальсифікації доказів (у тесті закону - «інша фальсифікація») та передбачає використання таких доказів, які не перебувають у причино-наслідковому зв'язку із дійсними подіями та створюються спеціально для перекручення фактичних обставин, хоч мають належну процесуальну форму їх закріплення. За змістом та обсягом протиправних дій із доказами поняття «фальсифікація доказів» охоплює вжиті законодавцем словосполуки «штучне створення або підроблення доказів» та «фальшивість документів або речових доказів». Запропоновано використовувати у різних формах судочинства поняття «фальсифікація доказів».

У підрозділі 1.2 «Ґенеза законодавства щодо кримінальної відповідальності за діяння, пов'язані із фальсифікацію доказів» виокремлено основні етапи становлення та розвитку норм кримінального законодавства за фальсифікацію доказів з часів Київської Русі до незалежності України. Згідно з історичними правовими пам'ятками встановлювалася відповідальність за такі дії, як підроблення судових (процесуальних) документів (прототип - службове підроблення), а також неправдиве показання свідка, використання посадовою особою «підставних» свідків, підкидання речей з метою їх вилучення на місці злочину та інші, що у сучасному кримінальному праві трактується штучним створенням доказів як різновид фальсифікація доказів.

Вперше законодавцем словосполука «штучне створення доказів або інша фальсифікація» (по суті - фальсифікація доказів) вжита у контексті кваліфікуючої ознаки ч. 2 ст. 372 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності» чинного КК України. У ст. 384 «Введення в оману суду або іншого уповноваженого органу» цього Кодексу передбачена відповідальність за спотворення змісту доказу й підроблення його форми (ч. 1) та штучне створення доказів (ч. 2) як види фальсифікації доказів.

У підрозділі 1.3 «Відповідальність за фальсифікацію доказів за зарубіжним кримінальним законодавством» проаналізовано норми кримінальних законодавств деяких пострадянських та європейських держав, якими передбачена відповідальність за незаконні дії із доказами у різних формах судочинства, з урахуванням спільних та відмінних ознак у нормативній регламентації цієї проблеми. Зроблено висновок, що різними є підходи законодавця до кримінально-правової протидії фальсифікації доказів. Зокрема, у КК Іспанії норми, що забороняють протиправні дії із доказами, зосереджені у розділі ХVIII «Про фальсифікації» (ст.ст. 386-403). Законодавцями Австрії, Білорусі, Грузії, Казахстану, Молдови, такі норми об'єднані у спеціальну статтю. Згідно із КК деяких зарубіжних країн (Польща, Норвегія, Болгарія, Швеція, Данія, Франція) злочини, пов'язані із протиправними діями із доказами, кваліфікуються за загальними та спеціальними нормами. Кримінальні законодавства Франції, Іспанії, Австрії, Грузії, Казахстану, Молдови, Білорусі визначають суб'єкта фальсифікації доказів шляхом їх нормативного закріплення. В залежності від суб'єкта злочину та форми судочинства КК Грузії, Молдови, Казахстану, Білорусі передбачають диференційоване покарання за такі дії. Виокремлено особливості законодавчого регулювання, які можуть бути використані для удосконалення КК України у сфері запобігання діям, пов'язаним із фальсифікацією доказів.

Розділ 2 «Кримінально-правовий аналіз складів злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Об'єктивні ознаки складів злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів» на підставі концепції «об'єкт злочину - охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин» сформульовано родовий, видовий (груповий) та безпосередній об'єкт злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів. Доведено, що суспільно небезпечні діяння, пов'язані із протиправними діями із доказами, у тому числі ті, що кваліфікуються за ст.ст. 364-366 КК України, завдають шкоду або створюють загрозу її заподіяння порядку суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя. Безпосередній об'єкт аналізованих злочинів є порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що забезпечує одержання достовірних доказів та істинних висновків у справі чи провадженні незалежно від форми чи стадії судочинства, а також постановлення правосудного судового рішення.

Охарактеризовано ознаки об'єктивної сторони відповідних складів злочинів. Зокрема, злочини, передбачені ст.ст. 366, 373, 384, 386 КК України, є предметними, а ст.ст. 364, 365 КК України - безпредметними та вчиняються шляхом лише активних дій; за своєю конструкцією до злочинів із формальним складом віднесені діяння, що кваліфікуються за ч. 1 ст. 366, ст.ст. 373, 384, 386 КК України, а із матеріальним складом - ст.ст. 364, 365, ч. 2 ст. 366 КК України; обстановка виступає конститутивною ознакою для злочинів, передбачених ст.ст. 373, 384, 386 КК України; спосіб є обов'язковим елементом об'єктивної сторони злочинів, передбачених ст.ст. 373, 386 КК України. Крім примушування до давання завідомо неправдивих показань, висновку, перекладу або звіту про оцінку майна, спотворення змісту доказу може бути вчинено такою незаконною дією, як схиляння, вчинене ненасильницьким способом (шантаж, підкуп, умовляння, обіцянки тощо). З урахуванням відмінностей за способом вчинення цих дій та досвіду зарубіжного кримінального законодавства, запропоновано відповідні зміни до ст.ст. 373, 386 КК України.

Недоліком вітчизняного кримінального закону у сфері протидії фальсифікації доказів є відсутність відповідальності за підміну та штучне створення доказів у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві, крім тих діянь, що кваліфікуються за ст. 386 КК України.

У підрозділі 2.2 «Суб'єктивні ознаки складів злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів» визначено ознаки суб'єкта відповідних злочинів.

Зокрема, наявність процесуальної правосуб'єктності визначає суб'єкта фальсифікації доказів незалежно від формі судочинства як спеціального, за виключенням злочину, передбаченого ст. 386 КК, суб'єкт якого є загальний. До кола спеціальних суб'єктів вчинення протиправних дій із доказами у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві віднесено свідка, потерпілого, експерта, оцінювача майна та перекладача. У кримінальному провадженні спеціальним суб'єктом фальсифікації доказів, крім зазначених в інших формах судочинства, є: слідчий, прокурор, працівник підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, захисник. Спеціаліста та суддю віднесено до суб'єкта незаконних дій із доказами незалежно від форми судочинства. Обґрунтовано недоцільність визнання підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному провадженні суб'єктами фальсифікації доказів з огляду на те, що такі дії є способом їх захисту.

Незважаючи на наявність обмежуючих та додаткових ознак, не віднесено на законодавчому рівні до спеціальних суб'єктів протиправних дій із доказами наступних учасників процесу: 1) у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві - учасників справи та представників; 2) у кримінальному провадженні - захисника. У зв'язку з цим, підміна або штучне створення доказів, вчинене вказаними особами, не є кримінально караними за ознакою суб'єкта злочину.

Дослідженням ознак суб'єктивної сторони злочинів, передбачених ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України, установлено, що ці злочини вчиняються лише з прямим умислом; мотив та мета не належать до обов'язкових ознак суб'єктивної сторони цих злочинів, за виключенням кваліфікації діяння за ст. 386 КК України, метою примушування якого є давання свідком, потерпілим чи експертом неправдивих показань чи висновку. З урахуванням запропонованих змін до ст. 386 КК України, злочин, передбачений цією статтею, може бути вчинений також щодо спеціаліста та оцінювача майна.

Розділ 3 «Проблеми кримінально-правової протидії фальсифікації доказів» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Обумовленість криміналізації діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів» досліджено суспільну небезпеку діянь, пов'язаних із протиправними діями із доказами як підставу для їх криміналізації. Зроблено висновок, що фальсифікація доказів характеризується підвищеним ступенем суспільної небезпеки та встановлення кримінальної відповідальності за підміну, штучне створення доказів у цивільному, господарському й адміністративному судочинстві, вчинених учасниками процесу, представниками і захисником у кримінальному провадженні, крім суспільної небезпеки, відповідає таким підставам криміналізації, як відносна поширеність, економія кримінальної репресії, конституційна адекватність, наявність міжнародно-правових зобов'язань.

У підрозділі 3.2 «Шляхи удосконалення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів» установлено, що внесені законодавцем зміни до диспозиції ч. 1 ст. 384 КК України, в якій об'єднанні суспільно небезпечні діяння, спрямовані на спотворюється зміст доказу та підроблення його форми, містять різні склади злочину за об'єктивною стороною (форма діяння) та суб'єктом злочину, що є прогалиною у законодавстві.

З урахуванням теоретичних положень науки кримінального права та зважаючи на досвід зарубіжного кримінального законодавства щодо захисту доказів від незаконних дій з ними, запропоновано удосконалення вітчизняного кримінального закону у сфері протидії цим негативним явищам шляхом доповнення Розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК України статтею 384-1 «Фальсифікація доказів». Водночас це надасть можливість зосередити у межах однієї статті норми, якими встановлюється відповідальність за протиправні дії із будь-якими джерелами доказів (засобами встановлення) у кримінальному провадженні та цивільних, адміністративних чи господарських справах, вчиненні спеціальним суб'єктом злочину, включаючи ті, які не є кримінально караними, що відповідатиме принципу побудови Особливої частини цього Кодексу за ознакою родового об'єкту злочину. Крім діяння, форми судочинства, предмета та суб'єкта злочину, у диспозиції статті 384-1 передбачено кваліфікуючі ознаки, які впливають на диференціацію покарання.

Запропоновано фальсифікацію доказів вважати закінченою з моменту: 1) вчинення працівником правоохоронного органу або суддею дій, що охоплюється поняттям «фальсифікація доказів», незалежно від використання сфальсифікованих доказів у судовому процесі; 2) подання до суду захисником у кримінальному провадженні та учасниками процесу, представниками в інших формах судочинства завідомо спотвореного доказу; 3) вчинення суб'єктом фальсифікації протиправних дій із доказами, які раніше долучені до матеріалів справи чи провадження.

фальсифікація докази кримінальний протидія

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукової проблеми щодо встановлення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів незалежно від форми судочинства. За результатами цього дослідження сформульовано висновки та пропозиції, спрямовані на удосконалення законодавства у сфері протидії протиправним діям із доказами, які полягають у наступному.

1. Визначено поняття «фальсифікація доказів» незалежно від форми судочинства, яке охоплює такі дії, спрямовані на спотворення доказів, як: 1) підроблення; 2) підміна; 3) штучне створення доказів (схиляння до давання завідомо неправдивих показань; підкидання предметів або документів; створення обстановки вчинення неіснуючого злочину; імітація або знищення слідів злочину; виготовлення несправжніх предметів чи документів тощо).

2. На підставі аналізу становлення вітчизняного кримінального законодавства та КК зарубіжних держав визначено основні підходи до законодавчої регламентації у сфері протидії фальсифікації доказів, спрямовані на удосконалення КК України. Зокрема, наявність окремої статті, якою передбачено відповідальність за протиправні дії із доказами у різних формах судочинства (Австрія, Білорусь, Грузія, Латвія, Казахстан, Молдова, Німеччина); об'єднання у межах одного розділу КК норми, якими заборонено вчиняти діяння у сфері фальсифікації доказів (Польща, Швеція, Франція); вказівка на спеціального суб'єкта таких дій (Франція, Іспанія, Австрія, Данія, Норвегія, Грузія, Казахстан, Молдова, Білорусь); критерієм диференціації притягнення до кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів є форма судочинства та суб'єкт злочину (Грузія, Молдова, Казахстан, Білорусь).

3. Діяння, пов'язані із фальсифікацією доказів незалежно від форми судочинства, включаючи ті, що кваліфікуються за ст.ст. 364-366 КК України, посягають на об'єкт злочинів проти правосуддя, який характеризується чотириступеневим поділом «по вертикалі» на загальний, родовий, видовий (груповий) та безпосередній. Запропоновано вважати родовим об'єктом цих злочинів охоронюваний нормами КК України порядок суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, що включає також діяльність органів та осіб, покликаних сприяти його законному відправленню.

4. За ознакою родового об'єкту злочину як критерій побудови Особливої частини КК обґрунтовано, що норми, якими передбачена відповідальність за протиправні дії із доказами у кримінальному провадженні та цивільних, адміністративних чи господарських справах, повинні бути об'єднанні у Розділі XVIII «Злочини проти правосуддя» цього Кодексу серед групи злочинів, що перешкоджають отриманню достовірних доказів та істинних висновків у справі чи провадженні, а також постановленню правосудного судового рішення.

5. Предметом як обов'язковою ознакою об'єкта аналізованих злочину є процесуально визначені докази, що являють собою діалектичну єдність змісту та форми та яким притаманні необхідні ознаки - фізична, соціальна й юридична. Відсутність чинників, що характеризують юридичну ознаку предмета злочину, не визначають речові докази у кримінальному провадженні як обов'язкову складову об'єкта злочинів, передбачених ст.ст. 364, 365 КК України, крім документів з ознаками речових доказів, вказаних у ч. 1 ст. 98 КПК України.

6. Дослідженням об'єктивних ознак злочинів, які кваліфікуються за ст.ст. 364-366, 373, 384, 386 КК України, установлено, що не передбачено відповідальності за підміну та штучне створення доказів у цивільному, адміністративному та господарському судочинстві. Фальсифікація доказів у вказаних формах судочинства, так само як у кримінальному провадженні, посягає на об'єкт злочинів проти правосуддя та завдає йому шкоду.

7. З об'єктивної сторони фальсифікацію доказів слід вважати закінченою з моменту вчинення суспільно небезпечного діяння у формі активної поведінки (дії) суб'єкта злочину, що спрямована на спотворення фактичних даних чи їх процесуальних джерел (засобів встановлення). За конструкцією протиправні дії із доказами є злочинами із формальним складом.

8. Визначено додаткові й обмежувальні ознаки, які характеризують учасників цивільної, адміністративної і господарської справи та представників, а також захисника у кримінальному провадженні, як спеціального суб'єкта фальсифікації доказів. Запропоновано включити суддю до такого спеціального суб'єкта та встановити щодо нього більш суворий вид і розмір покарання порівняно з іншими спеціальними суб'єктами протиправних дій із доказами.

9. Фальсифікація доказів, зважаючи на спрямованість суспільно небезпечних діянь і конструкцію відповідних складів злочинів, вчиняється лише з прямим умислом, за якого суб'єкт злочину усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії, спрямованої проти сфери правосуддя, включаючи ті, що кваліфікуються за ст.ст. 364-366 КК України, та передбачає його суспільно небезпечні наслідки й бажає їх настання. Мотив та мета таких діянь не мають кримінально-правового значення та не впливають на правову кваліфікацію дій винуватої особи.

10. Суспільна небезпека діянь, пов'язаних із фальсифікацією доказів, як підстава їх криміналізації, може виявлятися, зокрема у: перешкоджанні встановлення істини у справі (справі) та прийнятті неправосудних процесуальних рішень; порушенні конституційних принципів здійснення правосуддя, що ставить під загрозу діяльність гілки державної влади; спричиненні істотної шкоди установлених законом правам, свободам, інтересам держави та фізичним й юридичним особам. Визначено підстави криміналізації підміни та штучного створення доказів учасниками справи, представниками у цивільному, адміністративному й господарському судочинстві та захисником у кримінальному провадженні.

11. Розмежувальними ознаками при визначенні кримінально-правової кваліфікації суспільно небезпечних діянь, спрямованих на спотворення змісту чи форми доказу, з урахуванням пропозиції щодо включення до КК України спеціальної статті 384-1 «Фальсифікація доказів», є об'єктивні ознаки - об'єкт і предмет посягання, діяння, а також суб'єкт злочину.

12. За результатами дослідження кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів визначено окремі прогалини у законодавстві України, що обумовлюють необхідність внесення відповідних змін та доповнень. Питання кримінально-правової кваліфікації протиправних дій із доказами, визначення критеріїв їх розмежування між собою та суміжними складами злочинів, а також призначення покарання за них вчинення є напрямом продовження досліджень у подальшому.

Запропоновано зміни до таких законодавчих актів України:

1. У Кримінальному кодексі України:

1) з абзацу першого частини другої статті 372 слова «штучне створення доказів обвинувачення або інша фальсифікація», з абзацу першого частини другої статті 383 слова «штучне створення доказів обвинувачення», з абзацу першого частини другої статті 384 слова «штучне створення доказів обвинувачення чи захисту» виключити.

2) абзац перший частини першої статті 373 викласти у такій редакції:

«1. Схиляння або примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку прокурора, слідчого або працівника підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність».

3) назву та абзац перший частини першої статті 384 викласти у такій редакції:

«Стаття 384. Завідомо неправдиве показання, висновок, звіт або неправильний переклад

1. Завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий висновок експерта чи спеціаліста, завідомо неправдивий звіт оцінювача про оцінку майна під час провадження досудового розслідування, здійснення виконавчого провадження або в суді, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у тих самих випадках».

4) розділ XVIII Особливої частини доповнити статтею 384-1 такого змісту:

«Стаття 384-1 Фальсифікація доказів

1. Фальсифікація доказів, тобто умисне спотворення фактичних даних чи їх процесуальних джерел або засобів встановлення у цивільному, адміністративному чи господарському судочинстві учасником справи або представником, - караються штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Дії, передбачені частиною першої цієї статті, вчинені у кримінальному провадженні працівником підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчим, прокурором або захисником, - караються обмеженням волі на строк від трьох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, або поєднані з обвинуваченням чи виправдуванням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, або вчинені суддею (суддями) - караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років».

5) назву та статтю 386 викласти у такій редакції:

«Стаття 386. Схиляння чи примушування свідка, експерта, оцінювача майна, перекладача до завідомо неправдивого показання або відмови від давання показань, висновку, акту чи перекладу

1. Схиляння свідка, потерпілого, експерта чи спеціаліста, оцінювача майна або перекладача з метою давання ними завідомо неправдивих показань, висновку, звіту про оцінку майна чи перекладу, без ознак насильства або знущання над особою, під час здійснення правосуддя, а так само до відмови від давання показань, висновку, звіту про оцінку майна чи перекладу, - караються штрафом від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

2. Примушування свідка, потерпілого, експерта чи спеціаліста, оцінювача майна або перекладача до давання ними завідомо неправдивих показань, висновку, звіту про оцінку майна чи перекладу шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять, а також погроза вчинити зазначені дії з метою відмови від давання показань, висновку, звіту про оцінку майна чи перекладу або з помсти за раніше дані показання, висновок, звіт про оцінку майна чи перекладу, - караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк».

2. У пункті першому частини другої статті 459 Кримінального процесуального кодексу України слова «штучне створення або підроблення доказів», пункті другому частин других статей 423 Цивільного процесуального кодексу України, 361 Кодексу адміністративного судочинства України, 320 Господарського процесуального кодексу України слова «фальшивості письмових, речових чи електронних доказів» замінити словами «фальсифікації речових чи електронних доказів».

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Нікітенко В. М. Поняття фальсифікації доказів у кримінальному провадженні. Держава і право. Серія: «Юридичні науки»: зб. наук. праць. Київ, 2016. Вип. 72. С. 435-449.

2. Нікітенко В. М. Порівняльна характеристика кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів за вітчизняним та зарубіжним законодавством. Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Серія: «Політологія. Соціологія. Право». Київ, 2015. Вип. 3/4 (27/28). С. 144-150.

3. Нікітенко В. М. Історія становлення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів. Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Серія: «Політологія. Соціологія. Право»: зб. наук. праць. Київ: ІВЦ «Політехніка», 2016. № Ѕ (29/30). С. 200-206.

4. Нікітенко В. М. Визначення об'єкту злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів. Науковий вісник Херсонського державного університету України. Серія: «Юридичні науки». Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2017. Вип. 2, т. 2. С. 84-89.

5. Нікітенко В. М. Способи вчинення злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів. Судова апеляція: наук.-практ. журнал. Київ: Апеляційний суд м. Києва, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2017. № 2 (47). С. 145-152.

6. Нікітенко В. М. Визначення предмету злочинів, пов'язаних із фальсифікацією доказів. Правова держава: зб. наук. праць. Київ: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2017. Вип. 28. С. 462-469.

7. Нікітенко В. М. Фальсифікація доказів за вітчизняним кримінальним законодавством. Ольвійський форум - 2016: стратегії країн Причорноморського регіону в геополітичному просторі: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Миколаїв, 09-11 черв. 2016 р.). Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2016. Т. 6: Актуальні питання юриспруденції. С. 23-25.

8. Нікітенко В. М. Відповідальність за фальсифікацію доказів за зарубіжним та вітчизняним законодавством: порівняльний аналіз. Актуальні проблеми кримінального права та процесу: матеріали II Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Кривий Ріг, 10 черв. 2016 р.) / редкол.: О. В. Одерій, О. О. Волобуєва, А. С. Політова, Т. О. Лоскутов. Кривий Ріг: Поліграфічна компанія «Геліос-Принт», 2016. С. 122-125.