Шенгенське acquis у праві Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА імені В. М. КОРЕЦЬКОГО

Мушак Наталія Богданівна

УДК 341. 24: 341.1 (4)

ШЕНГЕНСЬКЕ ACQUIS У ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

12.00.11 - міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ - 2019

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі порівняльного і європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Захист відбудеться «___» ________ 2019 р. о __ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «___» __________ 2019 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

шенгенський acquis право європейський

Актуальність теми. Однією з важливих передумов інтеграції на Європейському континенті стало поглиблення міждержавного співробітництва для задоволення спільних економічних та політичних інтересів. Поступово із розвитком інтеграційних процесів у Європі виникла необхідність налагодити співробітництво і в інших сферах суспільних відносин. До таких сфер належать транскордонна, соціальна, зовнішньополітична, фінансова, гуманітарна тощо.

Поглиблення інтеграції держав в межах європейських співтовариств зумовила створення Шенгенського простору з метою забезпечення вільного руху осіб та скасування контролю між внутрішніми кордонами європейських держав - членів Європейського Союзу (далі - ЄС). Правове регулювання відносин в межах Шенгенського простору здійснюється за допомогою міжнародних договорів і актів органів ЄС, які сформували Шенгенське acquis. Амстердамський договір про заснування ЄС 1997 р. інтегрував Шенгенське acquis до acquis Євросоюзу. Цей механізм виявився малоефективним для протидії проникненню нелегальних мігрантів до ЄС і вимагає свого подальшого удосконалення.

Угода про асоціацію між Україною, з однієї сторони та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, 2014 р. (далі - УА) відкриває для України перспективу інтеграції до внутрішнього ринку ЄС, а для її громадян - можливість спрощеного перетину кордонів об'єднання і перебування на його території, що є складовою зовнішнього виміру Шенгенського acquis. Відповідно, незважаючи на відсутність в цій угоді Шенгенського acquis, Україна певною мірою має взяти участь у сферах, що стосуються забезпечення охорони зовнішніх кордонів ЄС, спільної візової політики, спільної імміграційної політики, політики надання притулку, співробітництва в межах Візової та Шенгенської інформаційних систем, співпраці судових і поліцейських органів та захисту персональних даних.

У вітчизняній науці міжнародного права до цих пір відсутнє визначення Шенгенського простору. Йдеться про простір, до якого входять 22 держави?- члени ЄС та 4 асоційовані країни - Швейцарія, Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія. Проте це поняття є надто складним, що вимагає більш детального аналізу й дослідження. Необхідність з'ясування правової природи та змісту Шенгенського acquis, що лежить в основі поглиблення інтеграційних процесів в ЄС, а також визначення напрямів щодо проведення правових та інституційних реформ в Україні у контексті розвитку її співробітництва з державами Шенгенського простору й зумовили актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.

Актуальність теми дисертації зумовлюється також відсутністю в Україні ґрунтовних, комплексних і системних наукових праць з даної тематики. Дослідження теоретичних засад Шенгенського acquis, сфери його застосування, основних напрямів співпраці держав Шенгенського простору та їх співпраці з Україною є важливим для розвитку міжнародно-правової практики України, з огляду на необхідність реформування законодавства України відповідно до Шенгенського acquis.

Отже, обрання теми даного дисертаційного дослідження зумовлене низкою таких чинників: відсутністю комплексного та системного дослідження теоретичних і практичних аспектів зазначеної проблематики у вітчизняній науці міжнародного права; потребою в аналізі сучасних тенденцій у розвитку Шенгенського acquis та основних напрямів співпраці держав-учасниць Шенгенського простору; та важливістю розуміння особливостей Шенгенського acquis з метою забезпечення гармонізації законодавства України з Шенгенським acquis.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження складають праці вітчизняних та зарубіжних вчених, що досліджували поняття, зміст та структуру acquis ЄС, правовий та інституційний механізми співпраці держав-членів Європейського Союзу в окремих сферах Шенгенського acquis, а також проблеми співвідношення європейського та національного права. Мова йде про праці таких вітчизняних вчених, як Т. Анцупової, Н. Бенча, О. Бурлак, О. Вишнякова, Л. Грицаєнко, В. Денисова, В. Ірінєєвої, О. Київець, С. Книша, В. Ковальської, Я. Костюченко, В. Лук'янець, З. Макарухи, О. Мережка, В. Муравйова, В. Опришка, Є. Потапенко, В. Пухаленко, С. Ратушного, О. Стрєльцової, Л. Тимченка, О. Шемякіна, І. Яковюка, С. Янковського.

Окремі аспекти використання поняття acquis стали центром уваги численних досліджень європейських вчених, серед яких: К. Мортелманс, М. Мареску, П. Ван Елсувеге, К. Гільон, С. Блокманс, А. Вінер, Х. Крензлер, М. Кремона, М. Еверсон, К. Делкор, К. Жиалдіно, С. Везеріл. Задля здійснення аналізу концепцій європейської інтеграції ми звернулись до напацювань таких вчених, як: Д. Колінз, М. Купіжевськи, Дж. Тінберен, В. Моравецький, Д. Мітрані, Е. Хаас, Л. Ліндберг, Дж. Піндер, С. Пірс, С. Хоффман, Дж. Петерсон, С. Хікс, С. Булмер, С. Радаеллі, Б. Баласса, К. Холзінгер, Х. Іпсен, Ф. Шміттер.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах наукової теми № 16БФ048-01 «Асоціація як новий формат відносин України з Європейським Союзом: політичний, правовий, економічний та інформаційний аспекти», яка є складовою Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття сутності Шенгенського acquis; з'ясування місця Шенгенського acquis у праві ЄС; виявлення особливостей та проблем у реалізації візової та імміграційної політик ЄС, політики щодо надання притулку, захисту персональних даних, співпраці держав Шенгенського простору в межах функціонування Шенгенської інформаційної системи, прикордонного співробітництва їх органів, співпраці їх судових та поліцейських органів; виробленні пропозицій щодо вдосконалення співробітництва та взаємодії України з державами Шенгенського простору і приведення законодавства України у відповідність до Шенгенського acquis.

Мета дисертаційного дослідження обумовила постановку та вирішення таких наукових завдань:

- визначити концептуальні засади європейської інтеграції держав Шенгенського простору;

- з'ясувати відмінності між Шенгенським простором і простором свободи, безпеки та юстиції;

- показати виникнення Шенгенського простору та тенденції його подальшого розвитку;

- розкрити правову природу, джерела та структуру Шенгенського acquis як новітньої в міжнародному праві форми співробітництва європейських держав;

- виявити особливості функціонування організаційно-правового механізму Шенгенського простору;

- проаналізувати практику застосування державами-членами та третіми країнами Шенгенського acquis;

- визначити правові засади спільної візової політики держав Шенгенського простору;

- охарактеризувати положення Візового кодексу ЄС і його місце в уніфікації спільної візової політики ЄС;

- показати специфіку правового регулювання спільної імміграційної політики ЄС;

- охарактеризувати основні напрями спільної імміграційної політики держав Шенгенського простору;

- з'ясувати характер та форми співробітництва судових і правоохоронних органів держав Шенгенського простору;

- встановити зміст Шенгенського acquis у сфері захисту персональних даних;

- показати характер і специфіку правового регулювання співпраці України з державами Шенгенського простору;

- розкрити інституційний механізм співробітництва України з державами Шенгенського простору;

Об'єктом дослідження є правовідносини, що характеризують функціонування Шенгенського acquis.

Предметом дослідження є правові рішення і заходи, що становлять Шенгенське acquis як інструмент реалізації політики ЄС в межах цього правового простору.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої в роботі мети, завдань, об'єкта та предмета дослідження. З метою встановлення об'єктивності та обґрунтованості наукових положень, висновків і рекомендацій, в дисертації використано комплекс філософсько-світоглядних загальнонаукових і спеціальних наукових методів. Формально-логічний метод застосовується для визначення основних понять та юридичних категорій, що стосуються аналізу змісту та джерел Шенгенського acquis (підрозділи 2.3, 3.1, 3.2, 3.3). Історичний метод використовується в процесі аналізу здійснення практики Шенгенського acquis на різних етапах розвитку права ЄС, а також при висвітленні основних етапів формування та становлення Шенгенського простору (підрозділи 2.1, 2.2, 4.2).

Метод системного аналізу дав можливість виявити внутрішні зв'язки між правовими рішеннями та заходами Шенгенського acquis у праві ЄС і сформулювати основні висновки та рекомендації для підвищення ефективності міжнародно-правового співробітництва України з державами Шенгенського простору (підрозділи 3.1, 4.2, 3.3, 8.18.3). Порівняльний метод використовується при співставленні змісту та обсягу Шенгенського acquis у зовнішніх угодах ЄС з третіми країнами, а також в процесі проведення аналізу щодо відповідності законодавства України Шенгенському acquis (підрозділи 2.3, 3.3, 8.1-8.3). Діалектичний метод застосовується при аналізі правовідносин, що склалися в межах Шенгенського acquis, і розвиваються, виходячи з практичних потреб держав-учасниць (підрозділи 5.1, 6.1, 7.1-7.3).

Логіко-юридичний метод застосовується з метою з'ясування стану реалізації правових рішень і заходів Шенгенського acquis державами Шенгенського простору, включаючи Україну (підрозділи 2.3, 6.2, 7.1, 7.2, 8.3). Методи прогнозування і моделювання використовуються для виявлення сучасних проблем і загроз у сферах, що регулюються Шенгенським acquis, і розробки пропозицій та рекомендацій для гармонізації законодавства України відповідно до Шенгенського acquis (підрозділи 6.2, 6.3, 8.2, 8.3).

Наукова новизна одержаних результатів визначається як поставленими в ній завданнями, так і засобами їхнього розв'язання, і характеризується тим, що дисертаційна робота є першим у вітчизняній міжнародно-правовій науці комплексним дослідженням Шенгенського acquis як складової права ЄС.

У дисертаційній роботі сформульовано такі концептуальні положення і висновки, що мають наукову новизну, і є особистим внеском автора в дослідження Шенгенського acquis:

уперше:

- обґрунтовано, що функціональний підхід до розвитку інтеграції держав у межах ЄС значною мірою вплинув на ступінь інтеграції європейських держав у межах Шенгенського простору, що призвело, зокрема, до скасування державами-учасницями контролю за пересуванням своїх громадян на їх кордонах;

- запропоновано визначення Шенгенського простору як окремого правового порядку, що характеризується: цілями і принципами, на яких будується договірний та інституційний механізми його функціонування; заходами, що стосуються скасування контролю держав-учасниць на їх кордонах; узгодженням умов в'їзду та видачою короткострокових віз; процедурою перетину особами зовнішніх кордонів держав - членів ЄС; співпрацею судових і поліцейських органів держав - членів ЄС; створенням Шенгенської інформаційної системи (далі - ШІС) разом із Візовою інформаційною системою (далі - ВІС) тощо;

- представлено концептуальне бачення подальшого розширення Шенгенського простору, яке полягає у формуванні та розвитку на основі інституціоналізації правових рішень і заходів, пов'язаних з функціонуванням Шенгенського acquis. Уявляється важливим у цьому плані поширення Шенгенського простору на треті країни, а також діяльність спеціальних органів з охорони кордонів, таких як агенції з охорони кордонів (Фронтексу); загонів швидкого прикордонного реагування (Рабіт); Європейської служби прикордонної та берегової охорони та Європейської системи прикордонного спостереження (Євросур);

- виокремлено основні етапи створення Шенгенського простору: перший етап розпочався у 1974 р., коли під час засідання Паризької міжурядової конференції держав - членів ЄЕС було запропоновано концепцію створення нового простору «Європи для громадян». Інструментами її реалізації мали стати: скасування перевірок на кордонах і створення паспортного союзу для громадян європейських співтовариств; другий етап розпочався 02 жовтня 1997 р., з ухвалення Амстердамського договору та набуття чинності Протоколу № 19 «Про Шенгенське acquis, інтегроване до структури Європейського Союзу», що завершився у 2007 р. Це означало включення Шенгенського acquis до права ЄС та процесу інституціоналізації Шенгенського простору, а саме: ухвалення правових рішень та заходів інститутами ЄС у сферах, пов'язаних з функціонуванням Шенгенського простору та створенням нових правових інститутів для реалізації у цій сфері співпраці держав - членів ЄС; третій етап розвитку Шенгенського простору розпочався у 2007 р., з ухвалення ЄС Лісабонського договору, згідно з яким Євросоюз та держави-члени отримали спільну компетенцією (п. 2 ст. 4 ДФЄС), що дозволяє Євросоюзу та державам-членам ухвалювати юридично обов'язкові рішення з усіх питань функціонування Шенгенського acquis;

- визначено спільні принципи, що складають основу політичної співпраці між державами Шенгенського простору з питань, які сприяють досягненню між ними взаємодії, координації та узгодженості, до яких належать: принцип солідарності, що виражає співробітництво держав у таких сферах як охорона і безпека кордонів, спільна імміграційна та візова політики, надання притулку; принцип відкритості внутрішніх кордонів; принцип забезпечення національної безпеки та публічного порядку держав Шенгенського простору; принцип прозорості щодо надання доступу до бази персональних даних, що міститься у базі даних Шенгенської інформаційної системи тощо;

- запропоновано визначення поняття Шенгенського acquis як комплексного за своїм значенням правового порядку ЄС, що характеризується існуванням системи правових рішень і заходів як інструментів реалізації візової та імміграційної політики, політики щодо надання притулку, захисту персональних даних, співпраці держав - учасниць Шенгенського простору у межах функціонування Шенгенської інформаційної системи, Візової інформаційної системи, прикордонному співробітництву їх органів, співпраці судових, поліцейських органів та гармонізації їх національного законодавства з правовими нормами Шенгенського acquis;

- показано, що Шенгенське acquis містить внутрішню та зовнішню складові стосовно різного обсягу прав і обов'язків держав-учасниць Шенгенського простору в процесі функціонування Шенгенського acquis. Внутрішній вимір полягає в укладенні державами-учасницями Шенгенського простору угод, в яких визначаються сфери правового регулювання цього простору (Шенгенська угода щодо поступового скасування контролю на спільних кордонах, 14 червня 1985 р. (далі - Шенгенська угода 1985 р.), Конвенція про застосування Шенгенської угоди, 14 червня 1985 р. (далі - Шенгенська конвенція 1990 р.) та ухваленні Радою ЄС рішень у цих сферах. Зовнішній вимір Шенгенського аcquis здійснюється укладенням ЄС угод з третіми країнами, в яких реалізуються основні напрями цього правового порядку ЄС (міжнародні угоди про реадмісію, угоди про спрощення візового режиму з третіми країнами та декларації, програми, плани дій, рамкові документи інститутів ЄС);

- визначено, що правовідносини між державами-членами ЄС з третіми країнами, що стосуються входження останніх до Шенгенського простору, засновуються на укладанні між обома сторонами відповідних угод. Зокрема, такі угоди діють з Ісландією, Норвегією, Ліхтенштейном та Швейцарією, зобов'язуючи їх скасувати перевірки і контроль на своїх кордонах та забезпечити виконання правового режиму, встановленого Шенгенським acquis;

- показано, що в основі спільної політики ЄС та держав-членів у сфері надання притулку громадянам третіх країн застосовується метод координації, визначений установчими договорами ЄС, його вторинним законодавством, практикою Суду ЄС та національним законодавством держав-членів. Він виражає спільну компетенцію ЄС та держав-членів з цього питання, покладаючи компетенцію на ЄС, з одного боку, і держави-члени, з іншого;

- визначено пріоритети держав Шенгенського простору, що стосуються необхідності подолання імміграційної кризи і характеризуються короткостроковими і довгостроковими заходами. До перших відносяться негайні заходи для запобігання подальших втрат життя мігрантів у морі, які забезпечуються додатковим фінансуванням Фронтексу для проведення спільних з державами?- членами ЄС пошуково-рятувальних операцій; створення програм регіонального захисту держав Шенгенського простору, зовнішні кордони яких найбільше потерпають від проникнення нелегальних мігрантів; та посилення ролі Європолу в ліквідації злочинних мереж, що займаються постачанням нелегальних мігрантів. До других пріоритетів відносяться: зниження стимулів для поширення нелегальної міграції; збереження життя осіб і забезпечення зовнішніх кордонів; розробка нової політики щодо легальної міграції з урахуванням майбутніх демографічних викликів;

- запропоновано визначення поняття «інтегрована система управління зовнішніми кордонами ЄС», під якою розуміється розгалужена організаційно-правова система, що складається з відомств і установ, що здійснюють охорону кордонів ЄС за допомогою прикордонних агенцій держав-членів;

- надано характеристику інституційного механізму співпраці України з державами?- учасницями Шенгенського простору, представленого у вигляді комплексної системи, що складається з спільних органів сторін; органів, створених ЄС і Україною;

удосконалено:

- розуміння місця і ролі Шенгенського acquis у праві ЄС як окремої форми інтеграційного процесу держав-членів із залученням до нього, за певних умов, третіх країн;

- класифікацію актів Шенгенського аcquis як системи різноманітних правових інструментів, що складається з: угод держав Шенгенського простору; постанов інституційних органів ЄС (директиви, регламенти, рішення, декларації та резолюції); договорів ЄС з третіми країнами; правил і процедур, що стосуються відкриття внутрішніх кордонів для держав-членів та третіх країн;

- характеристику інституційного механізму співпраці України з державами Шенгенського простору як системи спільних органів та їх правових актів, що в комплексі забезпечує належне функціонування правового порядку Шенгенського acquis;

набули подальшого розвитку:

- положення про те, що Шенгенське acquis поширюється на ЄС та держави-члени, що є їх спільною компетенцією, з урахуванням положень Договору про функціонування Європейського Союзу, згідно з яким останні можуть здійснювати у цій сфері власну компетенцію у разі нездійснення або припинення її з боку ЄС;

- аналіз специфіки входження таких держав-не членів ЄС, як Швейцарія, Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландіяї до Шенгенського аcquis шляхом укладення спеціальних угод Радою ЄС з цими державами;

- визначення стадій і порядку входження держав-не членів ЄС до Шенгенського acquis, що передбачає виконання ними всього комплексу правових рішень і заходів, притаманних цьому правовому порядку;

- положення про те, що Шенгенська інформаційна система поряд із забезпеченням громадського порядку і безпеки, слугує також інструментом практичної реалізації свободи пересування осіб, сприяючи розвитку співробітництва між поліцейськими, імміграційними, митними та іншими компетентними органами держав. Із запровадженням цієї системи, що є обов'язковим для держав Шенгенського простору, розпочинається процес імплементації Шенгенської конвенції 1990 р. як умови належного функціонування всієї системи Шенгенського аcquis;

- аналіз механізму здійснення спільної імміграційної політики ЄС як ефективного засобу боротьби з нелегальними мігрантами на основі укладення угод ЄС про реадмісію з третіми країнами. В межах своєї компетенції як ЄС, так і держави-члени, можуть укладати угоди у цій сфері з третіми країнами;

- аргументація щодо необхідності подальшого удосконалення правових засад спільної візової політики ЄС та держав-членів, що функціонує в рамках Шенгенського простору з метою запобігання нелегальній міграції;

- визначення критеріїв оцінки готовності третіх країн до отримання ними безвізового статусу в рамках Шенгенського простору та визнання ними в повному обсязі цього простору, що насамперед стосується правового регулювання сфери міграції та протидії її нелегальної складової, що передбачає розширення співробітництва держав - членів ЄС з цими країнами з питань реадмісії, правового і технічного оснащення кордонів, запобігання транскордонній злочинності, координації діяльності між міграційними та прикордонними службами та ін.;

- характеристика положень Візового кодексу, який уніфікував правовідносини, що стосуються поняття візи та їх категорій, процедури видачі віз та ухвалення рішень із візових питань, що на практиці підвищило ефективність правового регулювання спільної візової політики ЄС та держав?- учасниць Шенгенського простору;

- характеристика системи управління міграційними потоками в Шенгенському просторі, що складається з механізму Рабіт та механізму спільних операцій. Перший механізм функціонує на тимчасовій основі, а другий діє постійно. З огляду на такий поділ, застосування механізму Рабіт вказує на розвиток нових тенденцій в управлінні зовнішніми кордонами ЄС, слугуючи дороговказом для майбутніх напрямів діяльності Фронтексу, проведення довготермінових операцій, діючих на постійній основі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці міжнародного права сформульовані положення, які характеризують Шенгенське acquis як окремий правовий порядок ЄС, що регулює в ньому вільне пересування осіб (Шенгенський простір) та умови доступу до нього України на безвізовій основі. Вони можуть бути використані в:

науково-дослідній сфері: для отримання нових знань, що характеризують правову природу та зміст правового порядку Шенгенського acquis, що знайшло втілення у відповідному монографічному дослідженні, наукових статтях і тезах, апробованих на наукових конференціях, семінарах та круглих столах;

навчально-методичному процесі: в процесі розробки спеціальних курсів для фахівців, яких готують вищі навчальні заклади юридичного профілю, спеціалістів у сфері права ЄС, міграційного права ЄС, а також при підготовці лекційних курсів «Правове регулювання відносин України з Європейським Союзом», «Міграційне право ЄС», «Право Європейського Союзу». Отримані результати використано при написанні посібників і підручників для студентів вищих навчальних закладів: «Право міжнародних організацій і Україна: у схемах та таблицях. Навчальний посібник» (у співавторстві) та Європейське право: право Європейського Союзу: підручник: у трьох кн. (у співавторстві);

правозастосовчій сфері: при визначенні напрямів та реалізації внутрішньої та зовнішньої політики України, здійсненні правових та інституційних реформ в Україні, спрямованих на європейську інтеграцію як зовнішнього політичного курсу України, вдосконаленні національного законодавства, спрямованого на забезпечення реалізації цілей Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом 2014 р. з питань міграції, надання притулку та ін.

Практична цінність результатів дисертаційного дослідження для правотворчої та правозастосовної діяльності підтверджується актом впровадження Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріату Кабінету Міністрів України (Акт про впровадження результатів дисертаційного дослідження № 8176/0/2-19 від 17.04.2019 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем особисто. Всі висновки, положення та рекомендації, представлені в ньому, сформульовано на основі особистих досліджень автора. У співавторстві з проф. В. І. Муравйовим опубліковано підрозділ «Judicial Control of Public Power as Legal Instrument for Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms in Ukraine у монографії «Rule of Law, Human Rights and Judicial Control of Power» (Regensburg, Springer, 2015. P. 127-134). Не менше половини тексту належить автору, внесок якого полягає в аналізі інституту конституційної скарги в Україні та визначенні сучасних тенденцій адаптації законодавства України до європейських стандартів. Також у співавторстві з проф. В. І. Муравйовим опубліковано статті у фахових виданнях України «Гармонізація внутрішнього права асоційованих країн з правом Європейського Союзу» (Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2013. № 4. С. 12-18); «Гармонізація законодавства України з правом Європейського Союзу в рамках Угоди про асоціацію між Україною та ЄС» (Віче. 2013. № 8. С. 12-18). Не менше половини тексту належить автору, внесок якого полягає у визначенні основних напрямів співпраці між Україною та Європейським Союзом у межах реалізації Угоди про асоціацію.

У роботі використовувалися праці інших науковців, на які зроблено посилання. З колективних наукових праць у дисертаційній роботі використано лише авторські ідеї та положення.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі порівняльного і європейського права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Основні положення дисертації обговорювалися на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: Наукових читаннях, присвячених пам'яті В. М. Корецького (м. Київ, 21 лютого 2013 р.; тези опубліковано); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи» (м. Київ, 02 квітня 2013 р.; тези опубліковано); V Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 17 грудня 2013 р.; тези опубліковано); Науково-практичній конференції «Розвиток публічного адміністрування» (м. Рівне, 24-25 жовтня 2013 р.; тези опубліковано); Наукових читаннях, присвячених пам'яті В. М. Корецького (м. Київ, 18 лютого 2014 р.; тези опубліковано); ХV Всеукраїнській науково-практичній конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Київ, 27 березня 2014 р.; тези опубліковано); VI Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 27 листопада 2014 р.; тези опубліковано); Науковій конференції «Міжнародний правопорядок: сучасні проблеми та їх вирішення» (м. Київ, 19 лютого 2015 р.; тези опубліковано); V Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ: Київський університет права НАН України, 19 лютого 2015 р.; тези опубліковано); VI Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (м. Рівне, 24 квітня 2015 р.; тези опубліковано); І Харківських міжнародно-правових читаннях, присвячених пам'яті проф. М.В. Яновського і В.С. Семенова «Актуальні проблеми сучасного міжнародного права» (м. Харків, 27 листопада 2015 р.; тези опубліковано); Науковому семінарі «Ідея порівняльного міжнародного права: pro et contra», проведеному на честь іноземного члена НАН України та НАПрН України Уїльяма Елліотта Батлера (м. Київ, 22 грудня 2014 р.; тези опубліковано); VIІІ Наукових читаннях, присвячених пам'яті В. М. Корецького (м. Київ, 27 лютого 2015 р.; тези опубліковано); VІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 26 листопада 2015 р.; тези опубліковано); ІХ Міжнародній науково-практичній конференції «Європейська юридична освіта і наука» (м. Львів, 13-14 листопада 2015 р.; тези опубліковано); VІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 24 листопада 2016 р.; тези опубліковано); VII Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми в сучасній Україні» (м. Київ, 20 квітня 2016 р., тези опубліковано); засіданні II Науково-практичного круглого столу «Права людини в сучасних умовах розбудови громадянського суспільства в Україні» (м. Київ, 11 грудня 2015 р.; тези опубліковано); IX Наукових читаннях, присвячених пам'яті В. М. Корецького (м. Київ, 25 лютого 2016 р.; тези опубліковано); Міжнародному конгресі європейського права (м. Одеса, 21-22 квітня 2017 р.; тези опубліковано); XIX Міжнародному конгресі з питань європейського та порівняльного конституційного права (м. Кишинів, 08-09 червня 2017 р.; тези опубліковано).

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження опубліковано в 71 науковій праці, зокрема: 2 одноосібних монографіях, 11 колективних монографіях, 24 статтях, опублікованих у фахових виданнях України з юридичних наук, 8 статтях, опублікованих у наукових періодичних юридичних виданнях інших держав, 4 статтях, що додатково відображають результати дисертаційного дослідження, 1 підручнику, 1 посібнику, 20 тезах доповідей на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, круглих столах, інших наукових форумах.

Структура дисертації. Специфіка теми дослідження, його мета і завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладення матеріалу. Робота складається зі вступу, переліку умовних скорочень, восьми розділів, поділених на двадцять чотири підрозділи, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 449 сторінок, з яких: основний текст - 384 сторінки, список використаних джерел - 53 сторінки (400 найменувань), додатки - 12 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; розкрито зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету і завдання дослідження; розкрито об'єкт, предмет і методи дослідження; представлено наукову новизну одержаних результатів; обґрунтовані теоретичне і практичне значення дисертації; відзначено апробацію результатів дисертації; вказано публікації за темою дослідження; визначено структуру та обсяг дисертації.

Розділ 1 «Структурно-методологічне обґрунтування європейської інтеграції в межах Шенгенського простору» складається з трьох підрозділів, у яких досліджується характер інтеграційних процесів в Європі, аналізуються концептуальні засади інтеграції держав-учасниць Шенгенського простору як окремого правового порядку ЄС, визначається також правопорядок простору свободи, безпеки і юстиції.

У підрозділі 1.1 «Характер економічної та політичної інтеграції в Європі» показано засади, на яких засновується та розвивається європейська інтеграція, характеризуючись концептуальними підходами, а саме міжурядовим, функціональним та неофункціональним підходами, що відображало інтеграційну політику європейських держав на тих або інших етапах її формування та розвитку.

Друга світова війна зруйнувала економіки європейських держав, і тому, після її закінчення постало невідкладне завдання по її відродженню. Було визнано, що найбільш ефективним вирішенням цього найжиттєвішого для Європи завдання може стати об'єнання держав не на традиційних шляхах двостороннього співробітництва, а на основі перших інтеграційних об'єднань. В реальності вони утворювали організаційно-правовий механізм європейської інтеграції, який поступово був інкорпорований до структури ЄС з характерними ознаками наднаціональності як основи його функціонування.

Зазначений інтеграційний процес розвивався в боротьбі з різними підходами до нього, виражаючи різноманітність позицій держав-членів стосовно рівня узгодженості їх суверенних прав з необхідністю проведення спільних дій у відповідних сферах співробітництва. Перш за все, можна назвати такі підходи, як міжурядовий, функціональний та неофункціональний, які знайшли найбільше поширення особливо на ранніх стадіях інтеграції. Так, міжурядовий підхід до європейської інтеграції засновувався на визнанні в процесі об'єднання центральної ролі урядів держав-членів (С. Хоффман, Е. Моравчик і Д. Пучала). Це була модель більш схожа на звичайну міжнародну міжурядову структуру, що будується на співробітництві її учасників як суверенних держав. В той час, як функціоналізм пропонував модель інтеграції держав-членів, спрямовану на виконання зручних та корисних функцій, заснованих на спільному інтересі (Е. Хаас, Л. Ліндберг). У свою чергу, неофункціоналізм виходив з реальностей глобалізації світової економіки, що охопила світ після Другої світової війни, надавши поштовх розвитку інтеграційних процесів в Європі на наднаціональній основі. Саме впровадження цієї моделі зумовило виникнення в особі ЄС нового типу економічної інтеграції його учасників, яка поступово була поширена на інші відносини держав-членів, включаючи Шенгенське acquis.

У підрозділі 1.2 «Концептуальні засади інтеграції держав-учасниць Шенгенського простору» аналізуються сучасні підходи, що характеризують складові поступового розвитку інтеграції держав-учасниць Шенгенського простору.

Створення Шенгенського простору зумовлено суто практичними спробами держав - членів ЄС встановити чіткий порядок перетину особами зовнішніх кордонів держав-членів. В процесі здійснення цього завдання важлива роль належала обгрунтуванню відповідних дій ЄС в цьому напрямі. Основу його становить солідарність, спрямована на досягнення більшої єдності між європейськими державами в ім'я захисту та здійснення ідеалів і принципів, які є їх спільним надбанням та спільною відповідальністю за економічний і соціальний прогрес.

Інший підхід до інтеграційної політики ЄС, включаючи встановлення контролю об'єднання за перетином кордонів, слугує концепція «Європи різних швикостей». Відповідно, пропонується поділ держав-членів ЄС на провідні та периферійні. До перших відносяться, перш за все, Німеччина та Франція, які є найпотужнішими континентальними державами, від яких значною мірою залежить просування всіх інтеграційних процесів як таких. Периферійні країни, наприклад, Болгарія та Румунія, які не досягли ще необхідного рівня економічних та інших можливостей для виконання належним чином всіх вимог, пов'язаних з процесами європейської інтеграції. Ці країни, які, як і Кіпр та Хорватія, будучи державами-членами ЄС, не входять до Шенгенського простору, оскільки зазначені обставини все ще заважають виконанню acquis цього простору.

Показано, що саме функціоналізм в його новітній формі неофункціоналізму становить основу всіх інтеграційних процесів ЄС, включаючи створення Шенгенського простору, в межах якого й відбувалося поступове скасування контролю на кордонах держав-членів, забезпечуючи вільний рух осіб між ними. Складовою цього процесу стало залучення до нього третіх країн, що стало важливим чинником подальшої європеїзації Шенгенського простору в його функціональному значенні.

Зроблено висновок, що Шенгенське acquis цілком відображає ідеологію та практику інтеграційного процесу ЄС на основі збалансованого та стійкого розвитку держав-членів, утворюючи спільний простір без внутрішніх кордонів. Ця методологія засновується на функціонуванні наддержавних інститутів, що забезпечує пряму дію їх актів у внутрішньому праві держав-членів та третіх країн. Важливе місце в цьому процесі належить спеціальним органам ЄС, перш за все, Фронтексу, Рабіт та Євросуру, які безпосередньо реалізують Шенгенське acquis.

У підрозділі 1.3 «Шенгенський простір та простір свободи, безпеки і юстиції» дається аналіз Шенгенського простору в порівнянні з правовим порядком простору свободи, безпеки і юстиції.

Показано відмінні риси Шенгенського acquis від правового порядку, що регулює в межах об'єднання притулок, імміграційну та візову політику, а також співпрацю поліцейських та судових органів держав-членів. Вони полягають в тому, що Шенгенське acquis складається із загальних принципів права ЄС, спеціальних принципів, а саме таких принципів, як відкритість внутрішніх кордонів, забезпечення національної безпеки та публічного порядку держав Шенгенського простору, прозорість надання доступу до бази персональних даних, що міститься у базі Шенгенської інформаційної системи, та ін. В той же час, простір свободи, безпеки і юстиції характеризується існуванням окремих правових режимів, які безпосередньо забезпечують реалізацію Шенгенського acquis. Досягненню цього інтеграційного завдання сприяють приписи Протоколу №19 «Про Шенгенське acquis, інтегроване до структури Європейського Союзу» 1997 р., які є обов'язковими для виконання державами-членами ЄС і третіми країнами, підвищуючи тим самим рівень ефективності функціонування Шенгенського простору як такого.

У Розділі 2 «Правові передумови виникнення Шенгенського простору», що складається з трьох підрозділів, визначено етапи становлення Шенгенського простору на основі його інституціоналізації як складової європейської інтеграції та приєднання до неї третіх країн.

У підрозділі 2.1 «Етапи становлення Шенгенського простору» характеризується широкий спектр чинників, що зумовили необхідність створення в межах ЄС Шенгенського простору та визначення на цій основі періодизації цього процесу.

Важливою передумовою для вільного пересування громадян європейських держав було створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), що можна охарактеризувати як початкові стадії економічної інтеграції держав-членів, і цей процес поступово поширився на політичну, правову та соціальну сферу їх співробітництва. В період 1950-1970-х років в межах територій держав-членів цих інтеграційних об'єднань поступово відбувалося відкриття внутрішніх кордонів держав-членів разом із посиленням контролю за їх зовнішніми кордонами.

Перший етап формування спільної політики щодо відкриття кордонів держав-членів розпочався з Паризької міжнародної конференції держав - членів ЄЕС, що відбулася у грудні 1974 р. На конференції було прийнято рішення про створення окремого простору без внутрішніх кордонів та запровадження паспортного союзу для громадян держав-членів європейських співтовариств. У 1981 р. ЄЕС було ухвалено Резолюцію про єдиний формат паспорта громадянина європейських співтовариств. Наступними актами стали Шенгенська угода 1985 р. та Шенгенська конвенція 1990 р., в яких держави-учасниці зобов'язалися відкрити власні кордони з метою забезпечення свободи руху осіб. Разом вони створили необхідні політико-правові передумови для формування правового порядку Шенгенського простору, перетворившись згодом у Шенгенське acquis. З позицій інтеграційної методології це був процес трансформації міжурядового методу співпраці держав-членів ЄЕС, що характеризував створення Шенгенського простору на його початкових стадіях, до функціонального, а потім неофункціонального методу, характерного для етапу утвердження наднаціонального підходу до європейської інтеграції як багатоаспектного явища новаційного типу.

У підрозділі 2.2 «Інституціоналізація Шенгенського простору у межах європейської інтеграції» досліджується етап становлення Шенгенського простору, пов'язаний з його подальшою інституціоналізацією.

Даний етап розвитку Шенгенського простору розпочався з підписання 02 жовтня 1997 р. консолідованого Амстердамського договору та ухвалення до нього Протоколу № 19 «Про Шенгенське acquis, інтегроване до структури Європейського Союзу». Відповідно, Шенгенське acquis стало невід'ємною складовою права ЄС, демонтруючи єдність з ним правового порядку цього простору.

Інституціоналізація Шенгенського простору означає ухвалення правових норм інститутами ЄС у сферах, пов'язаних із скасуванням контролю на кордонах, візовими питаннями, наданням притулку, імміграційною політикою, охороною зовнішніх кордонів, з одного боку, та створенням нових правових інституцій (Фронтексу, Рабіт, Євросуру) для реалізації вищезазначених напрямів співпраці держав - членів ЄС, з іншого. Встановлено, що ухвалені в межах ЄС акти є складовими Шенгенського acquis та формують основні напрями співробітництва держав-членів в межах цього простору.

Наступний етап формування Шенгенського простору пов'язаний з підписанням у 2007 р. Лісабонського договору про внесення змін до Договору про Європейський Союз (ДЄС) і Договору про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС) (далі - Лісабонський договір). Цей договір вперше чітко визначив компетенцію ЄС та держав-членів у всіх сферах, які охоплюються Шенгенським acquis. Згідно з положеннями ДФЄС Європейський Союз та держави-члени володіють спільною компетенцією, ухвалюючи юридично обов'язкові акти щодо питань, пов'язаних із функціонуванням Шенгенського простору (п. 2 ст. 4).

Звертається увага на те, що за порівняно короткий історичний період в Європі була реалізована ідея єдиного простору без внутрішнього прикордонного та імміграційного контролю, в межах якого забезпечується вільне пересування осіб. Таким простором є Шенгенський простір, який формують 26 європейських держав (з них 22 держави - члени ЄС): Бельгія, Чехія, Данія, Німеччина, Естонія, Греція, Іспанія, Франція, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Угорщина, Мальта, Нідерланди, Австрія, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Фінляндія, Швеція і 4 асоційовані країни країни - Швейцарія, Ліхтенштейн, Норвегія та Ісландія.

У підрозділі 2.3 «Шенгенський простір і треті країни» надано визначення третьої країни стосовно цього простору, проаналізовано процедурні питання щодо участі цих країн у Шенгенському просторі та досліджено особливості їх правового статусу у відносинах із державами, які є його учасницями.

Однією з необхідних умов приєднання третіх країн до Шенгенського простору є передусім їх здатність і спроможність належним чином застосовувати всі правові рішення та заходи, що у своїй сукупності складають Шенгенське acquis. Це означає, що національне законодавство третіх країн має відповідати основним положенням Шенгенського acquis.

В дисертації звертається увага на те, що правовідносини між державами-членами ЄС та третіми країнами будуються шляхом укладення відповідних угод між ЄС та цими країнами. Наприклад, такі угоди укладені Радою ЄС з Ісландією, Норвегією, Ліхтенштейном та Швейцарією. Участь зазначених країн у Шенгенському просторі передбачає скасування ними перевірок та здійснення контролю на своїх зовнішніх кордонах і застосування належним чином актів та правових заходів Шенгенського acquis. На практиці така участь забезпечується діяльністю спільних комітетів, що створюються в межах робочих груп Ради ЄС. До таких комітетів, як правило, входять представники урядів держав - членів ЄС, Ради ЄС, Комісії ЄС та третіх країн.

Розділ 3 «Специфіка правової природи Шенгенського acquis» складається з трьох підрозділів, в яких надається визначення Шенгенського acquis, визначається структура, джерела, а також сфера його застосування.

У підрозділі 3.1 «Доктринальна характеристика Шенгенського acquis та його структури» висвітлюється правова природа Шенгенського acquis, визначається його просторова дія, зміст та структура.

Шенгенське аcquis є комплексним поняттям, яке включає в себе систему правових рішень та заходів, що виступають інструментами реалізації політики ЄС в межах цього простору. За своєю суттю Шенгенське аcquis має визнаватися як державами-учасницями даного простору, так і третіми країнами, які виявили бажання вступити до нього.

Аналізуючи низку правових актів в контексті приєднання нових держав до ЄС, встановлено, що претенденти на вступ мають прийняти у повному обсязі Шенгенське acquis, забезпечивши заходи, що випливають з нього. Останні слугують важливими інструментами розвитку Шенгенського acquis у цілому, які ухвалюються Радою ЄС та Європейським парламентом. Це такі акти, як Шенгенський кодекс про кордони, Візовий кодекс ЄС, низка директив та регламентів, якими керуються держави цього простору і які мають застосовуватися належним чином державами - претендентами на вступ до нього.

У підрозділі 3.2 «Джерела Шенгенського acquis» дається аналіз джерел Шенгенського acquis разом з їх класифікацією.

Специфіка джерел Шенгенського acquis визначається характером права ЄС як наднаціональної структури, на якій будуються відносини держав-членів. Класифікація джерел Шенгенського acquis виходить з визнаної в праві ЄС класифікації, яка поділяє всі його джерела, перш за все, на основні та допоміжні. І цей поділ, як показано в дисертації, є характерним для Шенгенського acquis, хоча в його структурі існують також спеціальні джерела, що регулюють конкретні режими перетину кордонів держав-учасниць.

Як основні, так і допоміжні джерела Шенгенського acquis, виступають формами права, що регулюють інтеграційні відносини європейських держав у межах Шенгенського простору. До основних джерел Шенгенського acquis належать: Шенгенська угода 1985 р.; Шенгенська конвенція 1990 р.; угоди щодо приєднання до цих договірних актів; Договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу 2007 р.; міжнародні угоди, укладені державами Шенгенського простору з третіми країнами з метою імплементації чи реалізації останніми Шенгенського acquis; акти інститутів ЄС зобов'язального характеру у формі регламентів, директив, рішень; практика Суду ЄС; цінності ЄС; міжнародні звичаї, що склалися в процесі діяльності ЄС з третіми державами згідно з міжнародним правом; загальні принципи права ЄС і держав-членів.

Що стосується допоміжних джерел Шенгенського acquis, то вони значною мірою доповнюють основні його джерела, сприяючи їх динамічному розвитку та реалізації на практиці. До таких джерел належать: акти інститутів ЄС рекомендаційного характеру у формі висновків, рекомендацій, кваліфікованих думок, повідомлень, позицій, зелених книг тощо; рекомендаційні акти органів прикордонного та митного контролю щодо реалізації положень Шенгенської конвенції 1990 р. та доктрина, що діє в праві ЄС як обов'язкова. Вони можуть набувати обов'язкового характеру у випадках, якщо це передбачено в установчих договорах ЄС чи інших його обов'язкових актах.

Підрозділ 3.3 «Внутрішня та зовнішня складові Шенгенського acquis» присвячений аналізу правових інструментів останнього та дослідженню змісту їх внутрішньої та зовнішньої складових.