Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

12.00.11 - міжнародне право

Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини

Горобець Наталія Григорівна

Київ - 2018

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України.

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник САВЧУК Костянтин Олександрович,

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник відділу міжнародного права та порівняльного правознавства.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, профессор МИЦИК Всеволод Всеволодович, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, завідувач кафедри міжнародного права;

кандидат юридичних наук, профессор РЕПЕЦЬКИЙ Василь Миколайович, Львівський національний університет ім. І. Франка, завідувач кафедри міжнародного права.

Захист відбудеться «26» жовтня 2018 р. о 14 годині 30 хвилин на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «25»вересня 2018 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук Т. І. Тарахонич

АНОТАЦІЯ

Горобець Н. Г. Захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини. - На правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - міжнародне право. - Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2018.

Дисертація присвячена комплексному теоретико-правовому аналізу міжнародно-правових аспектів захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), дослідженню проблем формування та розвитку європейських стандартів захисту права власності, а також з'ясуванню стану відповідності законодавства і практики України вимогам Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - ЄКПЛ) та Протоколу 1 до неї в контексті захисту права власності. Досліджено правову природу таких юридичних категорій, як «власність», «право власності», «захист права власності в міжнародному праві», «практика ЄСПЛ в сфері захисту права власності» тощо.

Проаналізовано передумови формування публічно-правового захисту права власності у міжнародному праві, зокрема історичні етапи становлення та розвитку інституту захисту права власності у міжнародному праві. Охарактеризовано міжнародно-правові норми щодо захисту права на мирне володіння своєю власністю в контексті універсального та регіональних, в першу чергу, Ради Європи, міжнародно-правових механізмів захисту прав людини. міжнародний право власність суд

Обґрунтовується теза про те, що із закріпленням права на мирне володіння своєю власністю у Протоколі 1 до ЄКПЛ пов'язана така новітня тенденція у розвитку міжнародного права, як конкретизація міжнародно-правового розуміння права власності - від особистого права людини до права кожної особи, фізичної або юридичної, що суттєво розширило межі можливого застосування цієї норми міжнародного права.

Досліджено поняття захисту права власності за Протоколом 1 до ЄКПЛ, а також особливості розгляду ЄСПЛ скарг за Протоколом 1 до ЄКПЛ та суб'єктивні позиції Суду щодо тлумачення понять «майно», «власність», «обмеження права власності».

Окремої уваги приділено питанням впровадження європейських стандартів в сфері захисту права власності в законодавство і практику України. Зокрема, проаналізовано конституційні гарантії права власності і практика України в їх забезпеченні, надано характеристику рішень ЄСПЛ щодо України, а також досліджено стан відповідність національного законодавства у сфері захисту права власності практиці ЄСПЛ.

Аналізується практика звернення фізичних та юридичних осіб, які звертаються зі скаргами проти України за захистом прав власності до ЄСПЛ і констатується, що така практика є важливою з точки зору подальшого удосконалення законодавства і практики України в цій сфері. Доводиться, що відповідна практика вже існує. Крім того, наразі існує значна кількість проблемних питань, пов'язаних з нею. У складній економічній ситуації громадяни України потребують підвищеного рівня захисту права власності, який забезпечується можливістю звернутися за захистом своїх інтересів у тому числі й до міжнародної судової інстанції, якою є ЄСПЛ.

Ключові слова: власність, майно, право на мирне володіння своїм майном, право власності, захист права власності, Європейський суд з прав людини, прецедентна практика ЄСПЛ, міжнародно-правові гарантії права власності, законодавство і практика України.

АННОТАЦИЯ

Горобец Н. Г. Защита права собственности в практике Европейского суда по правам человека. - На правах рукописи.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 - международное право. - Институт государства и права им. В. М. Корецкого НАН Украины, Киев, 2018.

Диссертация посвящена комплексному теоретико-правовому анализу международно-правовых аспектов защиты права собственности в практике Европейского суда по правам человека (далее - ЕСПЧ), исследованию проблем формирования и развития европейских стандартов защиты права собственности, а также выяснению состояния соответствия законодательства и практики Украины требованиям Европейской конвенции о защите прав и основных свобод человека 1950 року (далее - ЕКПЧ) и Протокола 1 к ней в контексте защиты права собственности. Исследовано правовую природу таких юридических категорий, как «собственность», «право собственности», «международно-правовая защита права собственности», «практика ЕСПЧ в сфере защиты права собственности».

Проанализированы предпосылки формирования публично-правовой защиты права собственности в международном праве, в частности исторические этапы становления и развития защиты права собственности в международном праве, которая вначале осуществлялась только в отдельных случаях. Констатируется, что в частности, римское право послужило основой современного регулирования права собственности и определило судьбу и дальнейшее развитие института собственности в современном мире. Кроме того, доказано, что международно-правовая доктрина также стала доказательством существования международно-правового обычая в сфере защиты права собственности.

Охарактеризованы международно-правовые нормы по защите права на мирное владение своей собственностью в контексте универсального и региональных, в первую очередь, Совета Европы, международно-правовых механизмов защиты прав человека.

Обосновывается тезис о том, что с закреплением права на мирное владение своей собственностью в Протоколе 1 до ЕКПЧ связанна такая новейшая тенденция в развитии международного права, как конкретизация международно-правового понимания права собственности - от личного права человека к праву каждого человека, физического или юридического, что существенно расширило границы возможного применения этой нормы международного права.

Исследовано понятие защиты права собственности по Протоколу 1 к ЕКПЧ, а также особенности рассмотрения ЕСПЧ жалоб по Протоколу 1 к ЕКПЧ и субъективные позиции Суда относительно толкования понятий «имущество», «собственность», «ограничение права собственности».

Установлено, что сегодня современные международно-правовые отношения характеризуется становлением новых подотраслей международного права, примером которой может служить международное имущественное право. Становление данной подотрасли международного права в доктрине связывается с тем, что право собственности, которое является центральным в системе прав, выходит за рамки регулирования исключительно внутригосударственным правом и закрепляется на уровне универсальных и региональных международно-правовых документов. Подчеркивается, что в современных условиях право собственности является сложным комплексом, публично-правовым и частноправовым институтом одновременно. Отдельное внимание уделено вопросам внедрения европейских стандартов в сфере права собственности в законодательстве и практике Украины. В частности, проанализированы конституционные гарантии права собственности и практика Украины в их обеспечении, охарактеризованы решений ЕСПЧ по Украине, а также исследовано состояние соответствия национального законодательства в сфере защиты права собственности практике ЕСПЧ. Анализируется практика обращения физических и юридических лиц, обращающихся с жалобами против Украины за защитой прав собственности в ЕСПЧ, и констатируется, что такая практика является важной с точки зрения дальнейшего совершенствования законодательства и практики Украины в этой сфере. Доказывается, что соответствующая практика уже существует. Кроме того, сейчас существует значительное количество проблемных вопросов, связанных с ней. В сложной экономической ситуации граждане Украины нуждаются в повышенном уровне защиты права собственности, который обеспечивается возможностью обратиться за защитой своих интересов в том числе и к международной судебной инстанции, которой является ЕСПЧ.

Ключевые слова: собственность, имущество, право на мирное владение своим имуществом, право собственности, защита права собственности, Европейский суд по правам человека, прецедентная практика ЕСПЧ, международно-правовые гарантии права собственности, законодательство и практика Украины.

SUMMARY

Horobets N. G. Property rights protection in the practice of the European Court of Human Rights. - On the right of the manuscript.

Thesis for the degree of Candidate of Sciences on specialty 12.00.11 - international law. - Institute of State and Law after V. M. Koretsky of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2018.

Thesis is dedicated to comprehensive theoretical-legal analysis of property rights protection international-law aspects in the practice of the European Court of Human Rights (hereinafter referred to as ECHR), research of the pending matters of European standards in property rights protection formation and development along with review of the state of compliance of the law and legal practice of Ukraine to the requirements of the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms of 1950 (hereinafter referred to as ECHRFF) and Protocol 1 to it in the context of property right protection. The legal nature of such judicial categories as «property», «property right», «international-legal protection of property rights», «ECHR practice in property right protection sphere», etc.

Pre-conditions to form public-judicial property right protection in international law have been examined in particular historic periods of the property right formation and development in the international right. Insight has been provided into international law principles concerning protection the right for peaceful possession of real property in the context of universal and regional, in particular of European Council, international legal arrangements in human rights protection.

The paper substantiates the thesis that with fixing of the right to own peacefully real property in the Protocol 1 to ECHR new tendency in international law development occurred being connected with instantiation of international-legal understanding of the proprietary right - from personal right of individual to the right of each entity, both real or legal, essentially expenses the limits of possible application of this norm of the international law.

Property right protection concept under the Protocol 1 to ECHR has been investigated, along with specific features of claims consideration by ECHR under the Protocol 1 to ECHR and subjective judgment of the Court concerning such concepts as «real property», «property», «restriction on the right of ownership interpreting».

Particular attention is paid to the issues of European standards implementation in the field of property rights in the legislation and practice of Ukraine. In particular, the constitutional guarantees of the property rights and practice of Ukraine in these rights enforcement is analyzed, the characterization of ECHR judgments in relation to Ukraine is given, and the state of compliance of the national legislation in the field of property rights protection to the practice of the ECHR is investigated.

The paper offer the analysis of the practice of individuals and legal entities addressing claims against Ukraine to the ECHR in the issues of property rights protection and states that such practice is an important in the background of further improvement of legislation and legal practice of Ukraine in this area. It substantiates that such practice already exists. In addition, currently there is considerable quantity of the pending issues associated with it. In tough economic situation Ukrainian citizens are in need for the enhanced protection of property rights, which is provided by an opportunity to seek protection of their interests, including in the supranational court instances, with ECHR as such an instance.

Key words: property, real property, the right to possess own real property peacefully, property right, international-legal protection of property rights, European Court of Human Rights, case law of ECHR, international-legal property right guarantee, laws and practice of Ukraine.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Право власності характеризується тривалим розвитком від визнання його спочатку в національному праві держав, а згодом і в міжнародному праві, як одного із основоположних прав людини до інституту міжнародного права прав людини, що забезпечується відповідним захистом. Будучі основою функціонування сучасного громадського суспільства інститут власності займає особливе місце в суспільному житті держав, у тому числі й України.

Зародження норм щодо захисту права власності відбувалось протягом тривалої історії народів і держав. Його корені слід шукати у практиці ще стародавніх держав. Це, насамперед, стародавні вавилонські джерела права, право грецьких міст-полісів, а також римське право, яке з його рецепцію Середньовічною Європою, стало основою регулювання правовідносин власності в сучасних суспільствах. Серед ранніх джерел гарантій права власності особи слід віднести Велику хартію Вольностей 1215 року, яка визнала право власності «вільної людини» і необхідність його захисту. Помітну роль в історії становлення і розвитку інституту права власності відіграла Велика Французька революція, яка суттєво змінила уявлення про права людини в цілому. Одним із перших документів, що нормативно закріпив природно-правове розуміння права власності, стала Декларація прав людини і громадянина, прийнята Національними установчими зборами революційної Франції 26 серпня 1789 р. Однак протягом тривалого часу право власності залишалося виключно інструментом національного права держав, а міжнародне право в той час майже не регулювало захист права власності особи, як і захист прав людини. Захист права власності в міжнародному праві стосувався іноземців, зокрема надаючи їм певні гарантії від свавільної націоналізації та експропріації. Важливу роль у становленні звичаєвих норм щодо захисту власності іноземців відіграло класичне міжнародне право ХVIII - початку XX ст., представлене зокрема працями Е. де Ваттеля, який одним із перших юристів-міжнародників системно дослідив цю проблематику.

Серед перших багатосторонніх міжнародних договорів щодо захисту права власності окремих категорій осіб слід назвати Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років, які підтвердили засаду недоторканості приватної власності під час ведення воєнних дій, що сформувалася як звичаєва норма міжнародного права. Захист права власності під час воєнних дій отримав подальший розвиток в положеннях Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року.

Отже, у міжнародно-правовому контексті проблема захисту права власності спочатку розглядалась виключно по відношенню до іноземців - фізичних та юридичних осіб, оскільки регулювання відносин між державами і громадянами щодо гарантій захисту права власності перебувало у внутрішній компетенції держав. Із розвитком міжнародної торгівлі відбувається посилення руху осіб, капіталів, послуг, товарів (майна) та відповідних прав на нього, зумовлюючи необхідність регулювання захисту права власності і на міжнародному рівні.

З створенням у 1945 році Організації Об'єднаних Націй виникла нова галузь міжнародного права прав людини, основу якого складає принцип поваги прав людини, встановлений в ст. 1 Статуту ООН. Захист права власності отримав подальший розвиток в ст. 17 Загальної декларації прав людини 1948 року та певною мірою в ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року. Згодом захист права власності став регламентуватися також положеннями ряду конвенцій ООН, зокрема Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, Конвенції про статус апатридів 1954 року, Міжнародної конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 року та численних декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, особливо Декларації соціального прогресу та розвитку 1969 року.

Найбільш детально захист права власності регламентується в регіональних міжнародно-правових актах, таких, зокрема, як Протокол 1 до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі - ЄКПЛ), Американська конвенція про права людини 1969 р., Африканська Хартія прав людини і народів 1981 року та ін. Наразі загальновизнаним фактом є те, що Протокол 1 до ЄКПЛ серед інших міжнародних договорів являє собою найбільш ефективну модель захисту прав людини на регіональному (європейському) рівні.

Актуальність даної проблематики обумовлюється також збільшенням кількості звернень громадян України до Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) в контексті захисту порушеного права власності, передбаченого ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ. Наразі суттєва кількість скарг українських громадян та юридичних осіб до ЄСПЛ стосуються, власне, порушення права власності на тимчасово окупованих територіях окремих районів Донецької та Луганської областей та території Автономної Республіки Крим і міста Севастополь (далі - АРК та м. Севастополь). Членство України в Раді Європи обумовлює необхідність подальшої національної імплементації в вітчизняне законодавство і практику конвенційної норми щодо захисту права власності та дослідження особливостей організаційно-правових, інституційних та інших заходів, пов'язаних з такою імплементацією.

Сьогодні в Україні недостатньо спеціальних досліджень, присвячених міжнародно-правовому захисту права власності, перш за все в рамках Ради Європи. Актуальність теми даного дисертаційного дослідження визначається необхідністю врахування новітньої прецедентної практики ЄСПЛ щодо застосування положень Протоколу 1 до ЄКПЛ, яка розширює поняття «майно» в контексті міжнародно-правового захисту. Проблемою й дотепер залишається практичний аспект застосування національними судами України практики ЄСПЛ під час розгляду справ, пов'язаних із захистом права власності. Вищеназвані чинники визначають актуальність теми дисертації та її важливість з точки зору доктрини та практики міжнародного права.

Водночас стан наукової розробленості теми характеризується наявністю комплексних досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених в сфері міжнародного захисту прав людини, які частково охоплюють питання захисту права власності. Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці вітчизняних та зарубіжних вчених, які зробили вагомий внесок у дослідження розвитку організації діяльності та практики ЄСПЛ, зокрема це праці: М. В. Буроменського, В. Г. Буткевича, О. О. Гріненко, В. Н. Денисова, В. І. Євінтова, О. В. Задорожнього, О. М. Клименко, О. Л. Копиленка, І. І. Лукашука, Т. І. Дудаша, В. В. Мицика, В. П. Паліюка, П. М. Рабіновича, В. М. Репецького, К. О. Савчука, С. В. Шевчука, І. В. Яковюка та ін. Втім, безпосередньо окремим аспектам захисту права власності в контексті діяльності ЄСПЛ присвячували свої роботи значно менше дослідників, зокрема Б. Л. Зимненко, О.С.Данелія , Т. Н. Нешатаєва, В. І. Манукян, І. В. Мінгазова, О.І.Котляр , Є. Г. Савельєва. Особливо варто виділити дослідження А. А. Яковлєва, присвячене міжнародно-правовому співробітництву у захисті права власності в системі Ради Європи. Питання міжнародно-правового регулювання захисту права власності досліджувало чимало зарубіжних вчених, починаючи від Е. де Ваттеля, і закінчуючи такими представниками сучасної науки міжнародного права як Я. Броунлі, Р. Біндшедлер, Д. Гом'єн, Л. Зваак, Нгуен Куок Дінь, Дж. Спранклінг, Д. Харріс та ін.

Нормативну та емпіричну основу дисертаційного дослідження складають: Статут ООН 1945 року, Загальна декларація прав людини 1948 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Протокол 1 до ЄКПЛ, Американська конвенція про права людини 1969 р., Африканська Хартія прав людини і народів 1981 року, резолюції та рекомендації міжнародних організацій, відповідні нормативно-правові акти України у сфері захисту права власності, рішення ЄСПЛ, інших міжнародних юрисдикційних органів та національних судів в цій сфері.

Емпіричну основу дослідження також склали рішення ЄСПЛ у справах «Маркс проти Бельгії» (рішення від 13.06.1979 р.), «Колишнього короля Греції та інших проти Греції» (рішення від 23.11.2000 р.), «Онер'їлдіз проти Туреччини» (рішення від 30.11.2004 р.), «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (рішення від 23.09.1982 р.), «Білецька проти України» (рішення від 10.12.2009 р.), «Деревенко та Довголюк проти України» (рішення від 29.11.2007 р.), «Дідух проти України» (рішення від 31.12.2008 р.), «Гайкович проти України» (рішення від 20.12.2007 р.), «Совтрансавто-Холдинг проти України» (рішення від 25.07.2002 р.), «Білокінь проти України» (рішення від 18.06.2009 р.), «Юрій Миколайович Іванов проти України» (рішення від 15.10.2009 р.), «Будченко проти України» (рішення від 24.04.2014 р.), «Бочан проти України (№ 2)» (рішення від 05.02.2015 р.) та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою науково-дослідницької роботи кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України «Державно-правове регулювання суспільних відносин в умовах нових глобалізаційних викликів: вітчизняні та міжнародні реалії» (номер державної реєстрації 0116U004745).

Мета і задачі дослідження полягають у здійсненні комплексного правового дослідження міжнародно-правового регулювання захисту права власності в контексті практики Європейського суду з прав людини. Метою дослідження також є сформулювати пропозиції та рекомендації з метою удосконалення правотворчої та правозастосовної практики України з урахуванням універсальних та європейських міжнародно-правових стандартів захисту права власності.

Дана мета обумовила постановку та вирішення таких наукових завдань:

- проаналізувати становлення та розвиток інституту захисту права власності іноземних фізичних та юридичних осіб в міжнародному праві;

- визначити трансформацію захисту права власності в міжнародному праві у першій половині ХХ ст.;

- охарактеризувати генезис доктринальних підходів вітчизняних та зарубіжних представників науки міжнародного права щодо змісту та правової природи права власності як одного із основоположних прав людини;

- проаналізувати специфіку міжнародно-правового регулювання захисту права власності на універсальному та регіональному рівнях, з визначенням сучасних тенденцій;

- встановити особливості сучасної практики Європейського суду з прав людини у формуванні європейських стандартів захисту права власності;

- визначити сутність та елементи поняття «майно» в контексті практики Європейського суду з прав людини;

- проаналізувати на даний час відповідність законодавства та практики України європейським стандартам в сфері захисту права власності;

- дати оцінку рішенням Європейського суду з прав людини за Протоколом 1 до ЄКПЛ, винесеним проти України та ефективності їх виконання;

- сформулювати пропозиції та рекомендації з метою удосконалення правотворчої та правозастосовчої практики Україні з урахуванням європейських стандартів захисту права власності.

Об'єктом дослідження є міжнародні правові відносини, які виникають в практиці Європейського суду з прав людини під час розгляду скарг у зв'язку із порушенням права власності відповідно до Протоколу 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Предметом дослідження є міжнародно-правові норми, що регламентують захист права власності в практиці Європейського суду з прав людини.

Методи дослідження. У процесі підготовки дисертаційного дослідження, відповідно до специфіки теми, мети та завдань застосовувався комплекс філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, з метою єдності правового аналізу міжнародно-правових аспектів захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини.

Міжнародно-правові аспекти захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини досліджено на основі загальних принципів, зокрема, обґрунтованості, об'єктивності, наступності та узагальнення теоретико-правової спадщини. Застосовувалися такі методи як історичний, порівняльний та аналітичний, методи класифікації, метод аналізу і синтезу, дедукції, діалектичний метод пізнання, формально-юридичний, системно-структурний, а також звернення до категорії загального та особливого, суті та явища, абстрактного та конкретного. Історичний метод використовувався для визначення правової природи поняття «власність» в контексті захисту права власності іноземців в міжнародному праві (підрозділ 1.1) та особливостей трансформації захисту права власності в міжнародному праві у першій половині XX ст. (підрозділ 1.2). Формально-логічний метод сприяв з'ясуванню та уточненню змісту таких понять як «власність» та «право власності» (підрозділ 1.1). За допомогою порівняльного методу встановлено особливості розвиту законодавства України в сфері захисту права власності та стан його відповідності європейським стандартам в цій сфері (підрозділ 3.2). Формально-юридичний метод сприяв встановленню юридичного змісту стандартів захисту права власності (підрозділ 1.2). На основі системного аналізу було досліджено і охарактеризовано законодавство України в сфері захисту права власності (підрозділ 3.1), та виявлено закономірності, що можуть бути використані на внутрішньо-правовому рівні сприяючи удосконаленню вітчизняного законодавства та правозастосовної практики у сфері захисту права власності (підрозділи 3.2, 3.3). Метод прогнозування дозволив розробити рекомендації і пропозиції щодо подальшого вдосконалення захисту права власності в Україні, та належного функціонування системи виконання рішень ЄСПЛ, постановлені проти України у тому числі в зв'язку із порушенням права власності відповідно до Протоколу 1 до ЄКПЛ (підрозділи 2.2, 3.2).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є одним із перших у вітчизняній науці комплексних досліджень захисту права власності в практиці Європейського суду з прав людини. Отримано результати, що мають наукову новизну та обґрунтовують нові і важливі для юридичної науки поняття, положення та висновки. До них можна віднести такі:

вперше:

- доведено, що становлення міжнародно-правового регулювання захисту права власності було пов'язано виключно з правовим становищем іноземців - фізичних та юридичних осіб, оскільки відносини між державою і особами щодо власності відносилися до внутрішньої компетенції держав;

- доведено, що універсалізація міжнародного права, яка полягала в розвитку міжнародного співробітництва держав в різних сферах, у тому числі захисту прав людини, призвела до визнання серед інших її прав - «права мирного володіння власністю»;

- сформульована концепція становлення нової підгалузі міжнародного права - міжнародного майнового права, яка виходить з необхідності впровадження в законодавство та практику держав міжнародних стандартів захисту права власності, у тому числі встановлених в Протоколі 1 до ЄКПЛ, та дотримання принципу соціальної справедливості цього захисту;

- дана оцінка сучасного стану законодавства і практики України в контексті захисту права власності на тимчасово окупованих територіях окремих районів Донецької та Луганської областей, АРК та м. Севастополь, яка свідчить про необхідність його вдосконалення з питань відшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження в здійсненні права власності на нерухоме майно або його знищення, передбачивши виділення відповідних коштів в Законі про державний бюджет України;

удосконалено:

- розуміння новітньої практики ЄСПЛ щодо тлумачення понять «власність» та «майно», під яким пропонується розуміти будь-які права фізичної або юридичної особи, що містять в собі майнову цінність (економічні активи), і яке охоплює, зокрема, будинки, земельні ділянки, рухоме майно, орендна плата, кошти, присуджені судовим чи арбітражним рішенням, права, що випливають з акцій та патентів, ліцензії, право на отримання пенсії, найменування, репутація та клієнтура підприємства тощо;

- характер трансформації захисту права власності в міжнародному праві у першій половині ХХ ст., як одного із основоположних інститутів міжнародного права прав людини;

- положення щодо необхідності внесення змін в чинне законодавство України, що регулює статус внутрішньо переміщених осіб в частині відшкодування шкоди органами державної влади України у зв'язку із збройним конфліктом в окремих районах Донецької та Луганської областей;

набули подальшого розвитку положення:

- щодо недопущення втручання у сферу права власності фізичних та юридичних осіб, органів державної влади України, шляхом прийняття доповнень до законодавства України, що стосується імплементації рішень ЄСПЛ та його прецедентної практики в цілому;

- щодо порівняльного аналізу трьох регіональних механізмів захисту прав людини в контексті захисту права власності, які виявили об'єктивну можливість використання рішень ЄСПЛ в сфері захисту права власності в інших регіональних системах захисту прав людини;

- щодо важливості встановлення в державах учасницях ЄКПЛ контролю за використанням власності в суспільних потребах виходячи з критерію справедливості, який полягає в дотриманні співвідношення загальносуспільних та приватних інтересів;

- щодо необхідності вироблення в Україні єдиної судової практики у сфері захисту права власності, яка б відповідала міжнародно-правовим стандартам, напрацьованим ЄСПЛ та іншими європейськими та міжнародними інституціями.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що результати даного дослідження і сформульовані в дисертації висновки можуть бути використані у:

- науково-дослідній сфері - для подальшого дослідження міжнародно-правових аспектів захисту права власності в цілому та практиці ЄСПЛ зокрема;

- правотворчій діяльності - при розробці проектів нормативно-правових актів України, імплементації положень ЄКПЛ до законодавства України;

- у навчальному процесі - при викладенні навчальних дисциплін «Міжнародне публічне право», «Міжнародне право прав людини», «Європейське право захисту прав людини», «Європейський Суд з прав людини» та ін.;

- правовиховній роботі - для підвищення рівня правосвідомості та правової культури громадян.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане автором самостійно з урахуванням новітніх досягнень науки і практики міжнародного права. Усі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданні кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України. Положення і висновки дослідження оприлюднені на всеукраїнських та міжнародних наукових і науково-практичних конференціях, зокрема на: Міжнародній науково-практичній конференції «VIII наукові читання, присвячені пам'яті В. М. Корецького» (м. Київ, 26 лютого 2015 р.; тези опубліковано); ХХ Міжнародній науково-практичній конференції молодих вчених та студентів Київського міжнародного університету «Європейський вибір України: сучасні виклики та реалії» (м. Київ, 24 квітня 2015 р.; тези опубліковано); VI Всеукраїнській науково-практичній конференції: «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» (м. Рівне, 26 квітня 2015 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції: «Юридична наука та практика: виклики сучасних євроінтеграційних процесів» (м. Братислава, Словацька Республіка, 27-28 листопада 2015 р.; тези опубліковано).

Публікації. Основні наукові положення та практичні висновки дисертаційного дослідження викладені в 10 індивідуальних публікаціях автора, зокрема: у 5 статтях у наукових фахових виданнях України з юридичних наук, 2 з яких внесено до міжнародних наукометричних баз даних, 1 стаття в іноземному періодичному юридичному виданні і 4 опублікованих тезах доповідей на міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних конференціях.

Структура дисертаційного дослідження обумовлена метою і завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які поділені на вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 216 сторінок, з них основний текст - 182 сторінки, список використаних джерел складає 32 сторінки (270 найменуваннь), додатки на 2 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, вказано форми апробації результатів дослідження, публікації, структуру та обсяг дисертації.

У Розділі 1 «Становлення та розвиток захисту права власності в міжнародному праві», який складається із трьох підрозділів, досліджено зародження міжнародно-правової охорони права власності в міжнародному праві у формі захисту права власності іноземців, трансформацію захисту права власності в міжнародному праві у першій половині ХХ ст., а також концептуальні підходи до захисту права власності особи в сучасному міжнародному праві.

У підрозділі 1.1 «Захист права власності іноземців в міжнародному праві» досліджено історичні етапи становлення та розвитку категорії права власності починаючи від її зародження в стародавніх державах до закріплення в документах епохи буржуазних революцій. Показано, що питання захисту права власності порушувалися ще Гуго Гроцієм, однак серед представників класичної доктрини міжнародного права до розгляду питань захисту права власності іноземців найбільш системно Емерік де Ваттель у праці «Право народів або принципи природного права у застосуванні до поведінки і справ націй та суверенів». Зокрема, визначається, що регулювання і захист права власності іноземних фізичних та юридичних осіб, тривалий час розглядалися доктриною та практикою міжнародного права як такі, що входять до внутрішньої компетенції держав. Аналіз норм міжнародного права та доктрини дозволили виділити норми загального міжнародного права, що передбачають такі права і обов'язки держав щодо права власності іноземних фізичних і юридичних осіб. По-перше, право держав самостійно встановлювати режим перебування іноземців, характер і обсяг їх майнових прав на своїй території. Відповідно до доктрини, яка склалася в XIX ст., держава зобов'язана була забезпечувати іноземцям та їх майну таке ж саме ставлення, як до власних громадян, що відповідає міжнародному мінімального стандарту. Недотримання його вважалося порушенням міжнародного права. По-друге, кожна держава мала право здійснювати контроль за користуванням майном іноземців, вживати заходів щодо обмеження права власності, наприклад, позбавлення права власності в формі націоналізації або експропріації. Сучасне міжнародне право також визнає правомірність таких заходів при дотриманні певних умов. Підстави правомірності націоналізації і експропріації іноземного майна закріплені в двосторонніх і багатосторонніх договорах та інших міжнародних документах.

У підрозділі 1.2 «Трансформація захисту права власності в міжнародному праві у першій половині ХХ сторіччя» проаналізовано трансформацію норм міжнародного права в сфері захисту права власності у першій половині ХХ ст. З'ясовано, що засада захисту приватної власності спочатку формується в звичаєвому міжнародному праві, а згодом отримує відповідну конкретизацію у міжнародних договорах, зокрема кодифікується у ст. 43-57 Положення про закони та звичаї суходільної війни, що є частиною IV Гаазької конвенції (1907 р.). Згодом ці норми Гаазького положення отримали розвиток в Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 року, зокрема у ст. 53 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 року. Разом з тим, ні про яке універсальне всеосяжне регулювання відносин в сфері права власності на міжнародному рівні в розглянутий період ще не йшлося. Зазначені норми гарантували лише захист цього права або щодо окремих категорій осіб, зокрема, іноземців, або в конкретних специфічних ситуаціях, таких як збройні конфлікти між державами. У судових рішеннях, винесених Постійною Палатою міжнародного правосуддя в першій половині XX ст., знайшов своє втілення підхід, відповідно до якого зміна суверенітету щодо тієї чи іншої території не повинна зачіпати прав приватних осіб, набутих відповідно до законів держави-попередника. Ця концепція знайшла своє закріплення, зокрема , в рішеннях Палати у справах «Фабрика у Хожуві» 1928 року, «Про деякі німецькі інтереси в польській Верхній Силезії»1926 року та ін. Доведено, що значний вплив на формування концепції захисту права власності у міжнародному праві спричинили також «доктрина Кальво» та «доктрина мінімального стандарту» або «формула Халла».

У підрозділі 1.3 «Концептуальний підхід до захисту права власності особи в сучасному міжнародному праві» відзначається, що питання захисту права власності особи набуває особливої актуальності в XX ст., оскільки вперше за всю історію право приватної власності, як одне із основоположних прав людини, отримує закріплення в міжнародно-правових актах універсального і регіонального характеру, таких як, Загальна декларація прав людини 1948 року (ст. 17), частково у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (ст. 15), Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, Конвенції про статус апатридів 1954 року, Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 року, Міжнародній конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей 1990 року, однак найбільш комплексно у Протоколі 1 до ЄКПЛ 1952 року (ст. 1) та ін. Доведено, що до 1948 року питання захисту права власності в міжнародно-правових актах комплексно не регулювалося. Окремо розглядаються і виявляються існуючі проблеми, пов'язані із захистом права власності в рамках конвенційних органів універсального характеру і аргументується, що основною проблемою в універсальному механізмі захисту права власності є відсутність норми про захист права власності як такого у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року та у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року.

Констатується, що не дивлячись на недостатню ступінь урегульованості питань захисту права власності в міжнародних актах універсального характеру порівняно з регіональними, діючі норми про право власності не тільки стали основою у сфері регулювання і захисту права власності в міжнародному праві, але й дали поштовх розвитку інституту захисту права власності на регіональному рівні, а також стали фактором удосконалення відповідних норм на національному рівні.

У Розділі 2 «Особливості застосування положень Протоколу 1 до Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950 року у рішеннях Європейського суду з прав людини» проаналізовано поняття та зміст права особи мирно володіти своєю власністю в контексті положень Протоколу 1 до ЄКПЛ, виявлено специфіку розгляду скарг ЄСПЛ за Протоколом 1 до ЄКПЛ.

У підрозділі 2.1 «Поняття та сутність захисту права власності за Протоколом 1 до Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950 року» розглядаються поняття і зміст права власності відповідно до Протоколу 1 до ЄКПЛ, зокрема в контексті мирного володіння своєю власністю. Доводиться, що під час підписання ЄКПЛ не містила норми про захист права власності як одного з основоположних прав людини, оскільки на той час між державами-учасницями не існувало консенсусу щодо нормативного закріплення обсягу поняття власності та способів його захисту. Отже, першою міжнародною угодою, в якій було встановлено належні гарантії захисту права власності особи, став Протокол 1 до ЄКПЛ 1952 року, в ст. 1 якого йдеться про те, що кожному гарантується право на повагу свого майна і встановлюються певні гарантії прав осіб у випадку втручання держави в їхні права.

В рішеннях ЄСПЛ інститут захисту права власності був суттєвим чином трансформований у напрямку поступової відмови від суто речово-правового розуміння поняття права власності. В основу кваліфікації того чи іншого об'єкта правовідносин як «майно» покладені ознаки «економічної цінності» та «реальності». Аналіз практики ЄСПЛ засвідчив, що Суд розглядає право власності як органічний елемент всієї системи основоположних прав і свобод людини, яке реалізується в нерозривному зв'язку з іншими правами, що підлягають захисту відповідно до ЄКПЛ (рішення від 18.06.2002 р. у справі «Onerylidiz проти Туреччини», рішення від 23.09.1982 р. у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» та ін.). Інститут права власності є складним і багатоаспектним, і практика Суду щодо його захисту також є значною і носить різнобічний характер. ЄСПЛ ставиться до ЄКПЛ як до «живого організму», що постійно розвивається, у зв'язку з чим підходи ЄСПЛ до розуміння окремих положень ЄКПЛ та Протоколів до неї, в тому числі й положень щодо права власності, еволюціонують, зазнають з часом необхідних змін.

У підрозділі 2.2 «Розгляд скарг Європейським судом з прав людини за Протоколом 1 до Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод 1950 року» аналізується прецедентна практика ЄСПЛ в сфері захисту права власності, а також досліджуються основні позиції ЄСПЛ щодо юридичної природи та змісту понять «жертва» («потерпілий»), «позитивна відповідальність держави».

Аналіз практики ЄСПЛ та відповідної вітчизняної та зарубіжної літератури доводить, що ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ застосовується достатньо широко і до власності в контексті практики ЄСПЛ може відноситися значний перелік активів як матеріального, так і нематеріального характеру, зокрема, будинки, земельні ділянки, рухоме майно, орендна плата, кошти, присуджені судовим чи арбітражним рішенням, права, що випливають з акцій та патентів, ліцензії, право на отримання пенсії, найменування, репутація та клієнтура підприємства тощо. З'ясовано, що при розгляді скарг, пов'язаних із порушенням прав, гарантованих ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ, ЄСПЛ вивчає такі питання: чи можна вважати об'єкт спору «майном» («власністю»), в розумінні ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; чи порушила (позбавила) держава-відповідач права заявників на мирне (безперешкодне) володіння майном, відповідно до ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ; чи не було це порушення вчинено в «інтересах суспільства»; чи було таке втручання здійснено на підставі та згідно із законом; чи відповідало втручання критерію пропорційності, тобто «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Це підтверджено, зокрема, у таких справах, як: «Колишнього короля Греції та інших проти Греції» (рішення від 23.11.2000 р.), «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (рішення від 21.02.1998 р.), «Лопес Остра проти Іспанії» (рішення від 09.12.1994 р.), «Агротехсервіс проти України» (рішення від 05.07.2005 р.) та ін.

На підставі аналізу практики ЄСПЛ доводиться, що найчастіше втручання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку органів державної влади, зокрема, органів виконавчої влади іноді - органів законодавчої і судової гілок влади шляхом прийняття законодавчих актів та/або при винесенні незаконного рішення суду.

У Розділі 3 «Ефективність впровадження європейських стандартів у сфері захисту права власності у внутрішнє право України» проаналізовано конституційні гарантії права власності за законодавством і практикою України, рішення ЄСПЛ за Протоколом 1 до ЄКПЛ, постановлені проти України та проблемні питання їх виконання, а також досліджено сучасний стан відповідності законодавства і практики України в сфері захисту права власності практиці ЄСПЛ.

У підрозділі 3.1 «Конституційні гарантії захисту права власності і практика України в їх забезпеченні» досліджується система конституційних гарантій захисту права власності в Україні у порівнянні з деякими зарубіжними державами. Доведено, що Конституція України та чинне законодавство України в цілому на достатньому рівні системно визначають засади захисту права власності. Це поняття означає систему правових заходів, спрямованих на охорону права власності у разі його порушення або загрози порушення, що включають передбачені законом засоби захисту права власності та відповідні їм дії заінтересованих осіб і діяльність державних органів, зокрема судових. Таким чином, захист права власності уявляється механізмом, що включає юридичні інструменти (засоби захисту), функціональні та інституційні складові. Так, інституційні гарантії встановлені в ст. 55 Конституції України. Відповідно універсальною гарантією захисту права власності є судовий захист. При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також одержання відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої такими незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю (частина друга ст. 55, ст. 56 Конституції України). Водночас передбачено два механізми судового захисту. Перший виступає як національна-правова гарантія, що охоплює систему національних засобів судового захисту (ст. 124, 125 Конституції України). Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 р. встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Другий механізм судового захисту відноситься до міжнародно-правових гарантій і базується на визнанні права особи та створення відповідних умов для цього звернення за захистом до міжнародних судових установ, зокрема до ЄСПЛ.

У підрозділі 3.2 «Характеристика рішень Європейського суду з прав людини щодо України та ефективність їх виконання» проаналізовано рішення ЄСПЛ, постановлені проти України, що пов'язані з порушенням права власності з боку України, а також сучасний стан виконання цих рішень її державними органами.

Показано, що порушення державою своїх міжнародно-правових зобов'язань за Протоколом 1 до ЄКПЛ відбувається через втручання в право власності фізичних та юридичних осіб з боку органів державної влади, зокрема, через прийняття законодавчих актів або при винесенні незаконного рішення суду. Разом з тим, ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів. Слід констатувати, що наразі різко збільшується кількість рішень по суті, винесених ЄСПЛ у справах проти України. Так, зокрема, порушення ст. 1 Протоколу 1 до ЄКПЛ з боку України було констатовано ЄСПЛ у таких справах, як «Совтрансавто-Холдінг проти України» (рішення від 25.07.2002 р.), «Баландіна проти України» (рішення від 06.12.2007 р.), «Батрак проти України» (рішення від 18.06.2009 р.), «Білецька проти України» (рішення від 10.12.2009 р.), «Білокінь та інші проти України» (рішення від 18.06.2009 р.) та багато ін.

Виконання рішень ЄСПЛ в Україні регламентуються ЄКПЛ 1950 року, Регламентом ЄСПЛ 2016 року, Законом України «Про виконавче провадження» 2016 року та іншими нормативно-правовими актами. Основним серед них є Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» 2006 року. Відповідно до ст. 1 цього Закону виконання рішення може проводиться в двох формах, перша це - вжиття заходів загального характеру, а друга - виплата стягувачу відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру. Констатується, що постановлені рішення ЄСПЛ проти України належним чином часто не виконуються.

Все зростаюча практика звернення фізичних та юридичних осіб, зі скаргами проти України за захистом права власності до ЄСПЛ зумовлює необхідність подальшого удосконалення законодавства і практики України в цій сфері. З'ясовано, що найчастіше фізичні і юридичні особи України подають позови до ЄСПЛ для захисту свого права власності, порушеного тривалим невиконанням рішень національних судів, що безпосередньо стосується права на ефективний засіб правового захисту. В складній економічній ситуації в якій в даний час перебуває Україна, громадяни України потребують виконання Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань у цій сфері.

У підрозділі 3.3 «Відповідність національного законодавства у сфері захисту права власності практиці Європейського суду з прав людини» досліджується впровадження в законодавство і практику України європейських стандартів захисту права власності особи. Особлива увага приділяється проблемі невиконання або несвоєчасного виконання судових рішень ЄСПЛ.

Проаналізовано також категорію справ, що знаходяться на розгляді в судах України щодо відшкодування шкоди за зруйноване майно (нерухомість) вимушено переселеним особам у зв'язку із збройною агресією РФ в окремих районах Донецької та Луганської областей. Міжнародні правозахисні організації звертають увагу на тенденцію до збільшення кількості позовів про відшкодування шкоди за зруйновану нерухомість і проблематичність отримання належної компенсації. Проблемою залишається як відсутність відповідного законодавства, так і те, що у Законах про державний бюджет України не передбачаються відповідні кошти для виплати таких компенсацій. Доводиться, що юридична невизначеність разом із фінансовими складнощами зі сплатою судового збору перешкоджає громадянам України звертатися до суду, оскільки судові витрати складають один відсоток від заявленої вартості майна. Вбачається, що справи стосовно відшкодування шкоди, спричиненої у період збройного конфлікту в окремих районах Донецької та Луганської областей, матимуть відповідне продовження, коли постраждалі особи звернуться до ЄСПЛ зі скаргами проти України, про порушення нею своїх зобов'язань за Протоколом 1 до ЄКПЛ.