Роль та місце принципу гендерної рівності в сучасному міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Нинішній стан міжнародного співтовариства, що характеризується докорінними змінами соціального характеру, по-новому ставить питання про способи життя людини в суспільстві, які ще донедавна розглядалися в традиційному значенні. Одним із них є розподіл ролей між чоловіками та жінками, в якому останні набувають дедалі більшої ваги в політичній і господарській діяльності, а також у державному управлінні, а їхні обов'язки виходять далеко за межі лише «сімейних».

Права людини - це правила, якими мають керуватися держави при поводженні з індивідами та їх соціальними групами. Окремою сферою міжнародно-правового регулювання їх статусу є відносини ґендерної рівності (соціальної рівності чоловіків і жінок), що складає новий рівень захисту прав людини в міжнародному праві.

Поняття «стать» і «ґендер» у XXI ст. все частіше використовуються не тільки соціологами, а й юристами, оскільки співвідношення цих понять стало набувати більш істотного значення для міжнародного захисту прав людини. Сучасний період їх розвитку розпочався після Другої світової війни, коли Організація Об'єднаних Націй (ООН) прийняла низку документів, у яких відзначила міжнародні стандарти прав людини, у т.ч. заборону дискримінації за ознакою статі, а також рівноправність жінок і чоловіків.

Починаючи із середини ХХ ст. й до сьогодні жінки досягли значних успіхів у сферах діяльності, які здавна вважалися прерогативою чоловіків, особливо у сфері політики. Однак, незважаючи на те, що за останнє сторіччя жінки довели, що вони в змозі працювати нарівні з чоловіками й виконувати «чоловічу» роботу, не поступаються чоловікам в інтелектуальному й освітньому рівнях, а їх мотивація в ефективному виконанні службових обов'язків часто є навіть більшою, ніж у чоловіків (адже велика кількість жінок виховують дітей самостійно), тільки незначний відсоток жінок потрапляє до вищих ешелонів влади й отримує можливість впливати на внутрішні та міжнародні політико-економічні процеси.

Чоловіки, як і раніше, продовжують обіймати ключові посади в системі управління великими корпораціями й органами державної влади, контролювати технологічні та оборонні сектори економіки. За рідким винятком саме чоловіки очолюють силові відомства своїх країн, такі як армія, органи внутрішніх справ, а також судову систему. Ключові пости в міжнародних агентствах та організаціях так само здебільшого обіймають чоловіки. Остання обставина змушує міжнародні організації й усі зацікавлені сторони ініціювати міжнародний переговорний процес, спрямований на розширення представництва жінок у владних органах своїх держав. Піднесення жіночого руху, спрямованого на надання жінкам рівних із чоловіками не тільки прав, а й можливостей у всіх секторах громадського життя, призвело до істотної зміни століттями усталеного ґендерного порядку, заснованого на домінуванні чоловіків, і винесло ґендерне питання на порядок денний в якості важливої проблеми, що постала перед міжнародним співтовариством у XXI cт.

Природним є те, що неможливо миттєво або в історично короткий проміжок часу здійснити кардинальну трансформацію взаємин між статями. Навпаки, стало очевидно, що дотримання прав жінок є тією проблемою, яка має не тільки обговорюватися, а й аналізуватися та вирішуватися на міжнародному і національному рівнях. Досягнення ґендерної рівності неможливе без наявності відповідного механізму реалізації прав і свобод, а зміни в суспільстві, звичайно, відбуваються через політичний процес, монопольними власниками якого все ще залишаються переважно чоловіки.

Незважаючи на значний масив міжнародно-правових актів у сфері захисту прав людини, зокрема жінок, недостатньо дослідженим залишається питання визначення принципу ґендерної рівності в сучасному міжнародному праві. Увага, яку приділяє сьогодні міжнародне співтовариство реалізації принципу ґендерної рівності й у зв'язку із цим ґендерній проблематиці, свідчить про актуальність даної тематики.

Теоретичне розроблення даної проблематики можна простежити в працях таких науковців, як В.І. Акуленко, Н.В. Аніщук, М.В. Буроменський, В.Г. Буткевич, О.І. Вінгловська, Н.В. Грицяк, Р.В. Губань, О.Р. Дашковська, В.Н. Денисов, Л.П. Ковалишина, К.Б. Левченко, А.С. Мацко, Т.М. Мельник, В.В. Мицик, А. Мохаммад, Т.В. Омельченко, Н.М. Оніщенко, Н.М. Пархоменко, Н.В. Плахотнюк, О.М. Руднєва, А.В. Слатвицька, Л.Г. Фалалєєва, А.Л. Федорова, К.І. Чижмарь, Л. Чубар, А.П. Шуміленко та інших.

За кордоном даної проблеми торкалися С. Айвазова, В. Брайсон, Е. Гхані, Д. Гом'єн, Ж. Мертус, Д. Томас, Р. Дебнатх, І.Є. Рубіна, М.С. Румянцева, А.С. Чеботарьова та інші.

Більше того, дослідження питань ґендерної рівності неможливе без ширшого й системного аналізу ґендерної проблематики в розрізі соціології, історії, державного управління тощо, і тому необхідно відмітити праці таких науковців, як О.Ю. Вілкова, Є.В. Вознюк, А.В. Герасименко, Н.А. Гербут, Т.Н. Головко, О.І. Катан, О.І. Кулачек, Т.О. Марценюк, О.І. Пижук, О.О. Стрельник, О.Б. Ярош та інших.

Проте аналіз наукового доробку зазначених вище науковців дав змогу виявити певні прогалини в розробленні питання ролі й місця принципу ґендерної рівності в сучасному міжнародному праві, зокрема питання еволюції принципу ґендерної рівності, його сучасної міжнародно-правової регламентації, рівня імплементації в національне законодавство держав тощо. Саме це й обумовило актуальність теми даного дисертаційного дослідження, яке зосереджується на виявленні в сучасних умовах специфіки ґендерного підходу в міжнародно-правовому захисті прав людини, зважаючи на те, що принцип ґендерної рівності постійно наповнюється новим змістом, виходячи з практики держав та їх співробітництва у цій сфері.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках планової теми відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, зокрема «Міжнародно-правові аспекти захисту суверенітету та територіальної цілісності України»
(номер державної реєстрації 0115U001440).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз змісту принципу ґендерної рівності, його ролі та місця в сучасному міжнародному праві, виконання даного принципу в міжнародній інституціональній системі, а також ефективності реалізації Україною цього принципу на практиці.

Мета дослідження обумовила постановку й вирішення таких наукових завдань:

-розглянути етапи зародження суспільного руху за рівноправність жінок і чоловіків;

-проаналізувати захист на початку ХХ ст. трудових прав матерів в актах Міжнародної організації праці (МОП);

-простежити етапи становлення інституту захисту прав жінок в актах органів ООН;

-розглянути питання щодо виникнення в міжнародному праві принципу ґендерної рівності як нового рівня захисту прав жінок;

-проаналізувати міжнародно-правове регулювання, існуючі форми та методи діяльності міжнародних організацій у сфері забезпечення принципу ґендерної рівності;

-охарактеризувати діяльність міжнародних неурядових організацій у сфері забезпечення принципу ґендерної рівності;

-розкрити питання міжнародного контролю за виконанням конвенційних зобов'язань у сфері дотримання принципу ґендерної рівності;

-здійснити аналіз внутрішньоправових механізмів виконання Україною міжнародно-правових зобов`язань щодо дотримання принципу ґендерної рівності;

-визначити ефективність реалізації принципу ґендерної рівності в Україні.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правові відносини у сфері забезпечення реалізації принципу ґендерної рівності в міжнародному праві.

Предметом дослідження є норми міжнародно-правових актів, що регулюють питання забезпечення принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, резолюції та рішення міжнародних організацій, судових міжнародних органів, які безпосередньо охоплюють питання механізму реалізації цього принципу, а також національне законодавство держав, що забезпечує реалізацію принципу ґендерної рівності.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система принципів, засобів і підходів, заснована на філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методах. Діалектичний метод допоміг виявити основні закономірності розвитку ідеї рівності чоловіка й жінки. Історико-правовий підхід використовувався під час аналізу процесів і подій, які вплинули на формування і розвиток правового статусу жінки. Формально-догматичний метод використовувався в процесі аналізу нормативних приписів щодо жінки як суб'єкта права, які зафіксовані в міжнародних нормативно-правових актах. Системно-структурний метод дав можливість здійснити класифікацію міжнародних організацій, які захищають права жінок, використовуючи міжнародно-правові механізми, що забезпечують рівні права і можливості. Логіко-юридичний метод дав змогу виявити стан реалізації принципу ґендерної рівності. Статистичний метод використовувався, зокрема, для узагальнення показників частоти та форм дискримінації за ознакою статі в деяких державах світу, зокрема в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українській науці міжнародного права проведено комплексне дослідження змісту принципу ґендерної рівності, його місця та ролі в сучасному міжнародному праві.

Наукова новизна проведеного дослідження полягає в тому, що

уперше:

-розроблено авторську періодизацію становлення принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, яка виходить із процесу інституціоналізації міжнародних відносин у сфері захисту прав і свобод людини, якому передувало зародження й розвиток феміністського руху, початок якому поклала Велика французька революція 1789р.;

- доведено, що принцип ґендерної рівності, будучи одним із базових принципів соціальної структури будь-якого суспільства, характеризується не лише анатомо-фізіологічними ознаками людини, за якими різняться чоловіки і жінки, а й соціально-сформованими якостями, котрі необхідно вчасно враховувати в процесі розвитку міжнародного права прав людини та внутрішнього права держав;

- запропоновано тлумачення принципу ґендерної рівності як загального принципу міжнародного права прав людини, виходячи із рівня його визнання в міжнародно-правових актах ООН та регіональних актах, у т.ч. Ради Європи, а також актах Європейського Союзу, з урахуванням специфіки імплементації державами цього принципу відповідно до власних цивілізаційних і правових ознак;

- показано, що в сучасний період дотримання державами принципу ґендерної рівності дедалі більше ускладнюється у зв'язку з погіршенням соціальних умов життя людей практично у всіх державах світу, що пов'язано з кризою міжнародної фінансової системи, яка позначається на виконанні державами своїх міжнародно-правових зобов'язань, у т.ч. забезпечення в широкому значенні рівних прав і можливостей жінок і чоловіків;

- запропоновано ряд організаційно-правових та інституційних механізмів реалізації принципу ґендерної рівності в Україні, по-перше, створення інформаційної бази порушень прав особи на основі ґендерної дискримінації як правової основи для вирішення аналогічних справ судовими органами; по-друге, створення, за рекомендацією ООН, Національної програми планування сім`ї, по-третє, розроблення заходів з подолання стереотипів стосовно жіночих та чоловічих ролей у суспільстві.

удосконалено положення, відповідно до яких:

-сучасний фемінізм вийшов далеко за рамки класичного руху жінок за рівність, перетворившись, в ряді випадків, навіть на «руйнівну силу», яка поступово знищує інститут сім`ї, перешкоджаючи реалізації права чоловіка на сім`ю;

-проведення на постійній основі ґендерно-правової експертизи законодавства країни має сприяти підвищенню ролі жінок в суспільстві та збільшенню їх представництва в органах державної влади;

-поряд із принципом ґендерної рівності сформувався галузевий принцип рівноправності жінок, відповідно до якого права «вразливих» категорій жінок потребують більшого рівня захисту, наприклад, це стосується жінок, які проживають в екологічно небезпечних районах або займаються сільськогосподарською діяльністю;

набули подальшого розвитку положення про те, що:

-заборона дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності є складовою реалізації принципу ґендерної рівності;

- розробка механізму недискримінації окремих категорій осіб т.зв. ЛГБТ (лесбіянки, геї, бісексуали і транссексуальні люди) дозволить також ефективно реалізувати принцип толерантності щодо цієї категорії осіб;

- систематичне проведення громадської та освітньої роботи з ґендерних питань, роз'яснення соціально-вразливим категоріям жінок їхніх прав, механізмів їх захисту та відновлення є необхідною умовою функціонування громадянського суспільства;

-у процесі проведення реформ у лавах Збройних Сил України, з метою підвищення обороноздатності країни, виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» та забезпечення реалізації принципу ґендерної рівності, необхідно розширити представництво жінок в силових структурах, зокрема, збільшити кількість посад, які мають право обіймати жінки в Тимчасовому переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу з урахуванням тих, на які дозволяється призначати військовослужбовців-жінок, та відповідних їм військових звань і тарифних розрядів посад (затверджений наказом Міністерства оборони України №337 від 27.05.2014р. зі змінами).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні та практичні положення, висновки і пропозиції можуть бути використані:

-у вітчизняній науці міжнародного права - в доктринальному визначенні природи та змісту принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, з'ясуванні тенденцій розвитку міжнародно-правової практики реалізації даного принципу та необхідності її врахування в зовнішній політиці України;

-у правотворчій діяльності - узагальнення міжнародно-правової практики з ґендерних питань для розроблення рекомендацій з удосконалення відповідного законодавства України та забезпечення проведення компетентної ґендерної експертизи відповідного законодавства;

-управозастосовній сфері - для забезпечення точного і правильного застосування міжнародного права та національного законодавства держав;

-унавчальному процесі - для розроблення програм підготовки фахівців в галузі правознавства та міжнародного права, у процесі підготовки й викладання

навчальних курсів «Міжнародне право прав людини», а також спецкурсу «Права жінок та ґендерна рівність»;

-в трудовій сфері - розроблення механізмів мотивації чоловіків перебувати у відпустці по догляду за дитиною на рівні з жінками задля забезпечення рівних умов кар`єрного зростання для жінок і чоловіків;

-у право-виховній роботі - для підвищення правосвідомості та правової культури суспільства, виховання поваги до закону.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були оприлюднені на: IV Міжнародній науково-практичній конференції: «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 22листопада 2012р., тези опубліковані); Vнауковій конференції студентів та молодих учених факультету правознавства та міжнародних відносин УДУФМТ: «Права людини: історія та сучасність» (м. Київ, 6грудня 2012р., тези опубліковані); ХVІІ Міжнародній науково-практичній конференції: «Зовнішньоекономічна політика України в умовах інтеграційних процесів» (м. Київ, 29травня 2014р., тези опубліковані); VІІ науковій конференції студентів та молодих учених: «Права людини: історія та сучасність» (м. Київ, 10грудня 2014р., тези опубліковані); ХV Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців «Проблеми модернізації економіки України в контексті угоди про асоціацію з ЄС та їх вирішення (економічний, правовий і фінансовий аспекти)» (м. Київ, 16квітня 2015р., тези опубліковані); Міжнародній науково-практичній конференції «Юридична наука та практика: виклики сучасних євроінтеграційних процесів» (м. Братислава, Словацька Республіка, 27-28листопада 2015р., тези опубліковані).

Публікації. Основні положення і практичні висновки дисертаційного дослідження викладені у дванадцяти наукових виданнях України та інших держав: три - у виданнях, які входять до переліку наукових фахових видань України, дві - в зарубіжних фахових виданнях (Молдова, Словаччина), одне - в іншому науковому виданні, шість тез доповідей на науково-практичних конференціях.

1. Становлення та розвиток принципу ґендерної рівності в міжнародному праві

Досліджено генезис принципу ґендерної рівності в міжнародному праві.

«Зародження суспільного руху за рівноправність жінок і чоловіків» розглянуто історичні етапи становлення та розвитку руху за рівноправ'я жінок і чоловіків, який отримав назву «фемінізм» (від лат. femina - жінка). Фемінізм було покладено в основу руху жінок за емансипацію, головним поштовхом якого була Велика французька революція 1789р., в результаті якої в 1791р. Олімпією де Гуж (поборницею прав жінок, драматургом) був створений перший т.зв. документ фемінізму - «Декларація прав жінки і громадянки». Головними постулатами даної Декларації і гаслами першої хвилі фемінізму було те, що жінка по праву рівна з чоловіком і що причиною занепаду держав є забуття та ігнорування прав жінок. Пізніше завдяки активній діяльності феміністок і суфражисток (від англ. Suffrage - виборче право), на початку ХХ століття жінки більшості країн Європи та Північної Америки отримали виборчі права і, ставши частиною політичного суспільства, вже не могли не брати участі у вирішенні інших суспільно-значимих питань. Також цей етап характеризується наданням жінкам права на здобуття освіти та заміщення посад на рівні з чоловіками.

«Захист на початку ХХ ст трудових прав матерів в актах Міжнародної організації праці» проаналізовано діяльність цієї організації, основною метою якої була регламентація робочого часу працюючих, боротьба з безробіттям, встановлення заробітної плати, яка мала забезпечувати задовільні умови життя та захист праці жінок, дітей і підлітків.

Відзначено значні досягнення МОП, з огляду на прийняття низки рекомендацій та конвенцій, метою яких було забезпечити охорону здоров`я працюючих жінок, виходячи з їх материнського статусу. Насамперед вони стосувалися заборони використання праці жінок на підземних роботах у шахтах будь-якого виду та роботи жінок у нічний час, обмеження роботи жінок на шкідливих виробництвах і на сільськогосподарських підприємствах, регламентації робочого часу жінок до й після пологів, заборони використання праці жінок у репродуктивному віці на роботах, пов'язаних з радіацією, що тягне за собою особливі медичні проблеми, тощо. Це, зокрема, Конвенція №3 про зайнятість жінок до і після пологів 1919р., Конвенція №4 про працю жінок у нічний час (переглянута в 1934р.) та Конвенція №45 про застосування праці жінок на підземних шахтах будь-якого роду 1935р. Ці конвенції, однак, були ратифіковані незначною кількістю держав і тому виявилися недостатньо ефективними на практиці.

Відзначено, що права жінки необхідно розглядати, виходячи з положень Конвенції МОП №103 про охорону материнства 1952р. як природну свободу особи жіночої статі, незалежно від віку, національності, раси, релігії, сімейного стану (ст.2). Ця свобода полягає в тому, що жінки мають право діяти чи залишатись бездіяльними для задоволення своїх різноманітних потреб, аби мати можливість нормально жити й розвиватись, що залежить від рівня соціальних умов життя суспільства, впливаючи, зі свого боку, на їх розвиток і визначення цієї свободи у внутрішньому законодавстві та міжнародному праві. Показано, що в рамках діяльності Ліги Націй теж було вжито чимало зусиль до встановлення умов ґендерної рівності в міжнародному праві. Так, Статут Ліги Націй містив положення про справедливі умови праці для всіх незалежно від статі та про заборону торгівлі жінками. Проте намагання Ліги Націй кардинально розв'язати проблему рівноправ'я жінок і чоловіків були на той час ще недостатньо ефективними.

«Становлення інституту захисту прав жінок в актах органів ООН» проаналізовано основні досягнення Організації Об`єднаних Націй, діяльність яких спрямована, зокрема, на створення ефективних механізмів захисту прав і свобод людини на міжнародному рівні. Відзначено існування великої кількості міжнародно-правових актів щодо заборони дискримінації за ознакою статі, захисту політичних, громадянських, економічних, соціальних і культурних прав жінок, регламентації громадянства заміжніх жінок, викорінення насильства щодо жінок, боротьби з торгівлею жінками тощо.

Принцип рівноправності жінок і чоловіків знайшов своє втілення в Статуті ООН. У його Преамбулі говориться, що народи вирішили об`єднати свої зусилля з метою, зокрема, утвердження рівноправ'я чоловіків і жінок (ч.2). Встановлення у Статуті ООН принципу рівноправності статей започаткувало поширення на сферу регулювання міжнародних відносин питань, що стосуються прав жінок у самостійний предмет міжнародно-правового співробітництва держав, а саме міжнародного права прав людини. Отже, проблеми жінок були виділені в окремий комплекс, що включає констатацію того, що порівняно з чоловіками жінки мають менші соціальні можливості. Саме тому захист прав жінок був спрямований передусім на забезпечення їм таких саме прав і можливостей, які мають чоловіки з урахуванням фізіологічних особливостей жіночого організму в процесі реалізації цих прав.

У рамках ООН була прийнята Загальна декларація прав людини 1948р., в якій відзначено, що «кожна людина повинна мати всі права й усі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища» (ст.2). Посилання на окремі положення цієї Декларації знаходять своє відображення в багатьох інших резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, в конституціях та внутрішньому законодавстві держав і рішеннях судових органів міжнародної юстиції та судових органів держав.

Досліджено також новий етап розвитку принципу ґендерної рівності, пов`язаний із прийняттям Генеральною Асамблеєю ООН «жіночої хартії» - Конвенції про ліквідацію дискримінації щодо жінок 1979р. В ній вперше поставлено питання про права жінок як невід'ємну складову прав людини, позначивши це спеціальним терміном «людські права жінок» («human rights of women»). Більш того, в цій Конвенції вперше на міжнародному рівні права жінок були визнані рівноцінними з правами чоловіків.

Поряд з цим, надано аналіз Конвенції МОП про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов'язками №156 1981р., головною метою якої стала регламентація перегляду традиційної ролі жінок і чоловіків у суспільстві задля досягнення їх повної рівності.

«Виникнення в міжнародному праві принципу ґендерної рівності як нового рівня захисту прав жінок» відзначено належність принципу ґендерної рівності до основних принципів міжнародного права прав людини, зважаючи на рівень його закріплення в міжнародно-правових актах. Визначено поняття «ґендер», що неоднозначно тлумачиться в доктрині. Головною його особливістю є те, що це поняття визначає соціальну стать людини, яка може бути відмінна від біологічної і цю особливість у сучасному світі необхідно враховувати, створюючи нові норми, що регулюють ці питання, оскільки людина сьогодні може обирати власну ґендерну ідентичність незалежно від біологічної статі. Ґендерні відмінності, на відміну від біологічних, які існують у людини від народження, формуються в процесі соціалізації - навчання ролі чоловіків і жінок, яке відбувається від перших днів народження до статевозрілого віку і меншою мірою - пізніше. На це впливають перш за все сімейне виховання, школа, взаємодія з іншими дітьми, ігрова активність тощо.

Обґрунтовано положення про те, що людина на міжнародному рівні визнається найвищою цінністю й тому міжнародне співтовариство має докладати необхідні зусилля для сприяння активної реалізації людиною своїх здібностей і талантів, відштовхуючись від подвійної її природи: біологічної та соціальної. Основним завданням соціальної і правової держави є захист прав і свобод людини як жінки, так і чоловіка.

Права чоловіків потребують не меншого рівня захисту, ніж жінки, оскільки їх репродуктивні здібності теж погіршуються у зв`язку із роботою на шкідливих виробництвах. Разом з тим жінки на хвилі гострих дискусій щодо ґендерних питань у разі виникнення труднощів із просуванням кар'єрними сходами або іншого роду життєвих труднощів і перешкод на шляху самореалізації в роботі або навчанні виправдовуються наявністю в соціумі дискримінації за ознакою статі. Урезультаті в усьому світі спостерігається тенденція до зростання кількості чоловіків, які, на противагу жіночим рухам, засновують свої групи з боротьби проти дискримінації чоловіків як механізму для захисту своїх прав, зокрема від необґрунтованих звинувачень у сексизмі.

2. Реалізація принципу ґендерної рівності в міжнародній інституціональній системі

Досліджено особливості міжнародно-правових механізмів реалізації принципу ґендерної рівності в міжнародних структурах.

«Міжнародно-правове регулювання, форми та методи діяльності міжнародних організацій у сфері забезпечення ґендерної рівності» відзначено, що рівень розвитку суспільства може оцінюватися за різними критеріями, але одним із найбільш універсальних критеріїв є забезпечення рівних можливостей для участі в процесі прийняття рішень для чоловіків і жінок. Забезпечення прав і свобод особи як специфічна діяльність із надання їм реального, невід'ємного та непорушного характеру передбачає створення умов, за яких безперешкодно й максимально ефективно реалізуються права і свободи особи. Такі умови для всебічної і повної реалізації людиною своїх громадянських, політичних, економічних, трудових, соціальних і культурних прав у будь-яких сферах приватного і публічного життя мають забезпечувати держава і суспільство, а також міжнародні структури. Причому не останню роль у захисті прав жінок відіграє саме міждержавне співробітництво. Взаємодія держав у цій сфері необхідна для організації міжнародних, регіональних і національних програм, спрямованих на підтримку розвитку і дотримання принципу ґендерної рівності. Співробітництво між державами має також сприяти діяльності спеціалізованих установ, фондів і програм ООН та інших міжнародних організацій, які займаються поширенням і захистом ідей ґендерної рівності.

Сьогодні в міжнародному співтоваристві існує досить розгалужена система універсальних, регіональних і національних організацій, які займаються забезпеченням і захистом прав людини, ліквідацією дискримінації, забезпеченням регламентації та реалізації принципу ґендерної рівності. Як правило, такі організації розробляють або сприяють розробленню міжнародно-правових актів, положення яких містять: заборону дискримінації за ознакою статі; попередження проявів прямої чи непрямої дискримінації; норми щодо поліпшення становища жінок у професійній сфері; визначення можливостей поєднання професійної діяльності та сімейного життя; заборону проявів дискримінації у сфері працевлаштування та професійної підготовки; норми, що стосуються забезпечення рівних можливостей у здобутті освіти, просуванні по службі, рівного представництва жінок і чоловіків у державних органах тощо. Більше того, вони проводять міжнародні тренінги, семінари, круглі столи та конференції з метою обговорення, обміну досвідом та прийняття в подальшому міжнародних документів.

Організація Об'єднаних Націй та її спеціалізовані установи регулярно досліджують дотримання ґендерної рівності в різних державах і збирають статистичні дані, які публікуються різними мовами й поширюються на різних континентах, що вже саме по собі привертає увагу до питань рівноправ'я жінок і чоловіків та ліквідації дискримінації за ознакою статі.

Показана діяльність інших міжнародних організацій у просуванні ідей ґендерної рівності, зокрема Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Ради Європи (РЄ) та Європейського Союзу (ЄС). Так, Заключний акт ОБСЄ 1975р. закріпив зобов'язання держав-учасниць поважати права людини й основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань, для всіх без розрізнення раси, статі, мови і релігії (ч.VII). У1990р. було створено Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини, яке на регулярній основі проводить форуми і семінари з подальшою публікацією звітів та статистичних даних з питань антисемітизму, недискримінації, інших форм нетерпимості та рівноправності жінок і чоловіків.

Проаналізовано ряд міжнародних документів РЄ, в яких розвивається ідея ґендерної рівності, зокрема, «Стратегія ґендерної рівності на 2014-2017роки», що тлумачить поняття «ґендерна рівність» як рівний доступ, можливості, обов'язки та участь жінок і чоловіків в усіх сферах громадського і приватного життя, рівний доступ і розподіл ресурсів між жінками й чоловіками. Крім того, РЄ в даній Стратегії визнає, що, незважаючи на зусилля міжнародної спільноти у сфері забезпечення ґендерної рівності, жінки все ще обмежені у своїх можливостях утверджувати власні основні права і функції.

Дана характеристика діяльності ЄС, ґендерна політика якого пройшла кілька етапів розвитку, - від політики поліпшення становища жінок та політики в інтересах жінок до політики забезпечення рівних прав і можливостей. На початку 90-хроків ХХст. в Європейському Співтоваристві було створено першу європейську мережу експертів з питань залучення жінок до процесу прийняття рішень, яка здійснювала моніторинг цих процесів у країнах цього об'єднання. Урамках ЄС діє Європейський інститут з питань ґендерної рівності (European Institute for Gender Equality) та Консультативний комітет рівних можливостей для жінок і чоловіків.

Положення про рівне ставлення до жінок і чоловіків містяться в ряді установчих договорів та інших актів ЄС. Скажімо, Договір про заснування Європейської Економічної Спільноти 1957р. встановив заборону нерівної оплати праці чоловіків і жінок; в Маастрихтському договорі 1992р. відзначається, що ЄС бореться, зокрема, з дискримінацією, сприяє соціальній справедливості й соціальному захисту, рівності жінок і чоловіків, солідарності поколінь та охороні прав дітей; Амстердамська угода 1997р. зобов'язує держави-учасниці сприяти ґендерній рівності та забезпечувати впровадження принципу рівної оплати для працівників і працівниць за роботу, що має однакову цінність; Хартія основних прав ЄС 2000р. регламентує заборону дискримінації на основі низки ознак, у т.ч. статі, відзначаючи, що рівність має бути забезпечена в усіх сферах, включаючи працевлаштування, роботу й заробітну плату.

«Діяльність міжнародних неурядових організацій у сфері забезпечення ґендерної рівності» показано, що одну з ключових ролей у встановленні ґендерної рівності як на внутрішньодержавній, так і на міжнародній арені, відіграють неурядові організації (НУО), оскільки вони часто є ініціаторами проведення широкомасштабних дискусій з питань захисту прав людей та їх соціальних груп. На сьогоднішній день НУО залучаються також до процесу пошуку шляхів вирішення питань реалізації ґендерної рівності. Лобіюючи ідею ґендерної рівності, вони визначають основні підходи, принципи, цілі та методи державної політики в сфері забезпечення ґендерної рівності, беруть участь у міжнародних конференціях, семінарах, круглих столах з питань ґендерної рівності, надають свої звіти поряд зі звітами урядів, до контролюючих міжнародних установ, зокрема, до Комітету з ліквідації всіх форм дикримінації. При цьому, позиція НУО часто є більш радикальною, ніж позиція офіційних делегацій держав. З кожним днем поле діяльності НУО стає все ширшим, а самі вони впливовішими. Їх діяльність має величезне значення для розбудови громадянського суспільства, особливо в державах, де ще не зміцнилися демократичні основи управління.

Міжнародно-правові акти у сфері забезпечення ґендерної рівності містять, зокрема, зобов'язання щодо створення національних засобів і механізмів забезпечення рівності між статями з метою сприяння посиленню ролі жінки та повноцінній реалізації нею своїх прав. Обов'язковим елементом правової бази у сфері реалізації ґендерної рівності є національні плани дій, які являють собою зобов'язання, що їх бере на себе уряд з метою забезпечення рівності статей. Неурядові організації беруть безпосередню участь у консультаціях на етапі підготовки, надання експертних висновків, упровадження в дію та моніторинг виконання національних планів дій.

«Міжнародно-правовий контроль за виконанням конвенційних зобов'язань у сфері дотримання ґендерної рівності» показано, що кожна держава, підписуючи будь-яку міжнародну угоду, автоматично бере на себе зобов'язання щодо їх виконання, але на практиці дуже часто трапляються випадки порушення державами своїх зобов'язань, зокрема, у сфері прав людини, незважаючи на те, що подібні порушення завжди засуджуються державами та міжнародними організаціями. Контроль за виконанням міжнародно-правових зобов`язань державами покладається передусім на відповідні міжнародні організації.

Усі елементи міжнародних механізмів забезпечення ґендерної рівності взаємопов'язані, отже виконання конвенційних зобов`язань у даній сфері залежить не тільки від готовності та відповідальності окремої держави, а й від дієвості механізмів і процедур, які створюються на виконання міжнародно-правових актів, прийнятих в рамках міжнародних організацій. Розвиток міжнародних органів, покликаних сприяти ґендерній рівності, і доступ особи до цих органів свідчить про те, що індивід дедалі частіше використовує ці механізми для захисту своїх прав.

Так, Рада ООН з прав людини виробила «процедуру 1503», в рамках якої індивідуальні звернення особи направляють Генеральному Секретарю ООН, котрий передає їх на розгляд Робочої групи з оцінювання звернення. Повідомлення, що допускаються до розгляду, можуть бути від окремих осіб, груп осіб, які стали жертвами порушень, або від окремих осіб чи груп осіб, що мають вірогідну інформацію про подібного роду порушення, або від громадських організацій, що отримали правдиву інформацію про порушення та інші прояви жорстокості щодо цивільного населення. Розглядаються всі повідомлення, як і відповіді на них урядів держав, про грубі порушення прав і свобод людини, систематичні порушення прав і свобод людини, а також вірогідність таких порушень. Повідомлення вважаються такими, що підлягають розгляду, за умови переконливих підстав, які можуть свідчити про вірогідність фактів систематичних порушень прав людини, її основних свобод. Мета повідомлення не може суперечити відповідним принципам Статуту ООН, Загальної декларації прав людини 1948 р. та інших документів у сфері прав людини.

Разом з тим, на виконання положення Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979р. (далі Конвенція 1979 р.), в 1982р. був створений однойменний Комітет, головною компетенцією якого є контроль за виконанням державами зобов'язань в рамках цієї Конвенції. Комітет є незалежним органом, а його члени діють в особистій якості. Він займається вивченням періодичних доповідей держав-учасниць про стан дотримання прав жінок і за результатами їх розгляду може виносити пропозиції й рекомендації. Оскільки рекомендації готуються для всіх держав-учасниць, а не для окремих держав, вони мають доволі загальний характер і статус рекомендацій, що ускладнює контроль за їх виконанням. В рамках цієї процедури розглядаються й усі скарги щодо порушення ґендерної рівності.

Крім доповіді держави, яку належить подати до Комітету, для НУО є можливість подати альтернативну або додаткову доповідь. Ця доповідь має вплив на оцінювання офіційної доповіді від держави. Виходячи зі своєї незалежної позиції, НУО можуть брати участь у підготовці офіційної доповіді для Комітету, а також висловлювати свої коментарі й зауваження до офіційного звіту держави. Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок рекомендує всім державам інформувати громадськість своєї країни про звіти в ООН та друкувати й поширювати доповіді у власних країнах, висвітлювати їх зміст у засобах масової інформації, проводити громадські обговорення та слухання.

Другою контрольною процедурою Комітету є механізм подання індивідуальних заяв про ґендерні правопорушення, імпульс якому дало схвалення у 1999р. Генеральною Асамблеєю ООН Факультативного протоколу до Конвенції 1979 р., який передбачає право подання жінками й жіночими НУО індивідуальних скарг про порушення Конвенції.

Комітет також має право проводити процедуру розслідування, якщо ним отримана достовірна інформація про серйозні або систематичні порушення державою-учасницею прав, зазначених у Конвенції 1979р. У такому разі Комітет пропонує цій державі співробітництво у вивченні інформації через представлення своїх зауважень. З урахуванням цього та іншої достовірної інформації про порушення Комітет може призначити одного або кількох своїх представників для проведення розслідування й надання відповідних результатів. Звіт про розслідування направляється державі-учасниці, яка протягом шести місяців з часу його отримання дає свої зауваження Комітету. На всіх етапах, розслідування має проводитися конфіденційно й за умови забезпечення співробітництва з боку держави-учасниці. Після закінчення шестимісячного терміну державі може бути запропоновано включити інформацію про вжиті заходи у зв'язку з розслідуванням у чергову доповідь, яка надається Комітету, або ж проінформувати Комітет про такі заходи іншим шляхом. Таким чином, процедура розслідування є механізмом, згідно з яким Комітет може проводити розслідування, бажано у співпраці із державою, на яку надійшла скарга, у разі «серйозних або систематичних порушень». Такі розслідування є третьою контрольною процедурою Комітету, яка здіснюється разом із розглядом доповідей і виробленням загальних рекомендацій, а також поданням скарг окремими особами.

3. Шляхи та засоби реалізації принципу ґендерної рівності в Україні

Досліджено комплекс питань, пов`язаний із реалізацією принципу ґендерної рівності в національному законодавстві держави.

«Внутрішньоправові механізми виконання Україною міжнародно-правових зобов'язань щодо дотримання принципу ґендерної рівності» показано, що Конституція України закріплює принцип ґендерної рівності, з урахуванням міжнародно-правових зобов`язань у цій сфері. Конституція гарантує всім, у т.ч. жінкам: вільність і рівність у своїй гідності, правах і свободах, що є невідчужуваними та непорушними (ст.21); право на вільний розвиток своєї особистості (ст.23); повагу до людської гідності (ст.28); право на особисту недоторканність (ст.29); рівне право всіх громадян на свободу об'єднання в політичні партії та громадські рухи (ст.36), рівне право доступу до державної служби, у т.ч. в органах місцевого самоврядування (ст.38); право на власність (ст.41); право на підприємницьку діяльність (ст.42); право на працю (ст.43); право на соціальний захист (ст.46) та інші політичні й соціально-економічні права. Ці конституційні гарантії стали підтвердженням взятих Україною на себе зобов'язань щодо захисту прав людини, у т.ч. рівноправ'я жінок і чоловіків.

У 2005р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків», після чого розпочався активний процес розвитку законодавства із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків разом із внесенням змін до інших законів і підзаконних актів, спрямованих на розвиток національних механізмів забезпечення рівних прав і можливостей. На виконання цього Закону розробляються і реалізуються державні програми забезпечення ґендерної рівності, ухвалюються національні плани дій. Остання Державна програма забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2016 року була ухвалена в 2013р, основною її метою визначено впровадження ґендерних підходів в усі сфери життєдіяльності суспільства, зокрема, приведення законовства України у сфері ґендерної рівності у відповідність нормативно-правовим актам у цій сфері. У2015р. Розпорядженням Кабінету Міністрів України (КМУ) був ухвалений План заходів з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020р., серед яких слід виділити ті, що стосуються утвердження ґендерної рівності, зокрема, організація діяльності радників з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; здійснення комплексних заходів щодо подолання ґендерної дискримінації, у т.ч. ґендерних стереотипів (зокрема, включення компонента, спрямованого на поширення ґендерних знань і подолання ґендерних стереотипів у систему освіти та організації і проведення освітньо-просвітницьких заходів); забезпечення рівності в доступі до правосуддя (проведення аналізу даних і визначення перешкод, які постають перед жінками в процесі доступу до національних судових установ) тощо.

Указом Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків» від 2005р. передбачено наявність у керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади заступників, до компетенції яких віднесено питання ґендерної політики. Протягом 2006-2007рр. у центральних органах виконавчої влади та обласних державних адміністраціях створено ґендерні робочі групи (у 19 обласних держадміністраціях) та координаційні ради при КМУ, також відповідно до постанови КМУ від 2007р. №1087 «Про консультативно-дорадчі органи з питань сім'ї, ґендерної рівності, демографічного розвитку, запобігання насильству в сім'ї та протидії торгівлі людьми» створено однойменну

Міжвідомчу раду. З метою своєчасного й ефективного реагування на скарги та звернення громадян за фактами дискримінації за ознакою статі у 2010р. створено консультативно-дорадчий орган - Експертну раду з питань розгляду звернень за фактами дискримінації за ознакою статі при Міністерстві у справах сім'ї, молоді та спорту України (нині - Міністерство молоді та спорту України). З2011р. спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків визначено Міністерство соціальної політики України (Указ Президента України від 6квітня 2011р. №389). Здійснення заходів із забепечення рівних прав і можливостей забезпечується також Комітетом Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, до складу якого входить підкомітет з питань ґендерної рівності та недискримінації; та представником Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, який займається питаннями дотримання прав дитини, недискримінації та ґендерної рівності.

У 2003р., виконуючи рекомендації Комітету з ліквідації дискримінації жінок, Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції 1979р., що наділяє Комітет правом приймати індивідуальні скарги й відповідно реагувати на них, так само як і проводити розслідування у випадках, коли мають місце серйозні чи систематичні порушення даної Конвенції. Приєднання України до цього Протоколу дає можливість посилити захист прав жінок, шляхом передачі цього питання на розгляд міжнародного органу, в разі вичерпання національних засобів.

У 2012р. був прийнятий Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який забороняє дискримінацію (ситуація, за якої особа/група осіб зазнають обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі (п.2. ч.1 ст.1)), зокрема, за ознаками статі. Закон регламентує принцип недискримінації, який передбачає: рівність прав і свобод осіб та/або груп осіб і їх можливостей; рівність перед законом осіб та/або груп осіб; та повагу до гідності кожної людини (ч.1 ст.2).

У 2016р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації з правом Європейського Союзу». Відповідно до т.зв. антидискримінаційної поправки до цього Кодексу забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, ґендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного і майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їхніх прав, за мовними чи іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання (ст.2.1 Кодексу законів України про працю). Дана поправка забезпечила приведення законодавства України у відповідність з актами права ЄС та рекомендаціями Європейської Комісії, наданих у рамках моніторингу реалізації Україною Плану дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України за результатами останньої експертної місії в Україні у вересні 2015р.

«Ефективність механізмів реалізації ґендерної рівності в Україні» аналізується дієвість національних механізмів впровадження ґендерної політики в Україні, зокрема, виконання зобов'язань згідно з Конвенцією 1979р., які передбачають серед іншого вжиття в політичній, соціальній, економічній, культурній ті інших сферах відповідних заходів, включаючи законодавчі щодо забезпечення всебічного розвитку та прогресу жінок, з тим щоб гарантувати їм здійснення і користування всіма правами людини (ст.3).

У 2016р. Всесвітній економічний форум опублікував рейтинг ґендерної рівності «The Global Gender Gap Report 2016», який оцінює ґендерну рівність у 142 країнах світу з огляду на залученість жінок в різних сферах, зокрема, в економічній, політичній, освітянській та у сфері охорони здоров'я. Україна у даному рейтингу зайняла 69 місце (в 2015 р. займала 67 місце, а в 2014 р. - 56).

Найбільший розрив між жінками і чоловіками спостерігається в оплаті праці, обійманні ключових посад у бізнесі та державному управлінні. Так, середня заробітна плата жінок в Україні становить 74,9% середньої заробітної плати чоловіків; жінки володіють лише 22% бізнесу, а керують 6 % великого бізнесу; частка міністерств, очолюваних жінками, становить 11%. Попри внесення змін у 2013р. до Закону України про «Політичні партії України», які передбачали 30-ти відсоткову добровільну ґендерну квоту у виборчих списках кандидатів в депутати (ст.8), кількість жінок, представлених у Верховній Раді України, становить близько 12% і головною причиною цього є відсутність закріплення санкцій для партій-порушниць. Не кращі показники й у сфері зовнішньополітичної діяльності, де керівниками дипломатичних установ України за кордоном є лише 4 жінки (Ватикан, Велика Британія, Португалія, Угорщина); серед генеральних консулів - 30% жінок.

Водночас експерти правозахисних організацій виокремлюють такі факти порушення ґендерної рівності: сексизм і дискримінація в інформативному просторі (у2016р. ЗМІ стали менше залучати жінок-експерток - усього 17% від загальної кількості матеріалів); дискримінація на ринку праці і в доступі до правосуддя та подвійна дискримінація сільських жінок, жінок-мігранток і біженок; ґендерне насилля та ін. Варто відзначити, що дискримінація за ознакою статі дуже часто набуває системного характеру, оскільки жінки, які є фінансово залежні від чоловіків, не звертаються за допомогою до фахівців, аби не зруйнувати сім`ю й не залишити себе та своїх дітей без засобів існування. Важливу допомогу в таких випадках надають правозахисні організації, які засновують свої «гарячі лінії», надаючи жінкам психологічну підтримку та юридичну допомогу.

В Україні завершується робота над підготовкою до ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок і домашнім насильством (Стамбульська конвенція), яку було підписано у 2011р. Її ратифікація пов`язана із необхідністю внесення змін до Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» 2001р. в частині понятійного визначення домашнього насильства та встановлення чіткої відповідальності за вчинені насильницькі дії, оскільки в чинній редакції даного Закону лише згадується про таку відповідальність.

Наголошується на тому, що проведення в Україні економічних реформ має сприяти вирішенню багатьох соціальних проблем, у т.ч. соціальної рівності жінок і чоловіків. Окрім цього, відзначається важлива роль принципу ґендерної рівності у сфері оборонної діяльності держави, оскільки жінки на рівні з чоловіками спроможні підтримувати її обороноздатність. Під час здійснення в Україні Антитерористичної операції жінки, які фактично виконують обов'язки військових снайперів, коректувальників, інструкторів тощо, офіційно обіймають посади кухарок, діловодів, бухгалтерів, отримуючи заробітну плату в рази нижчу, ніж чоловіки на цих же військових посадах. Ця ситуація обговорювалася в рамках співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору, результатом чого стало введення до штату радників Міністра оборони України радника з ґендерних питань, з призначенням на цю посаду жінки. Також КМУ затверджено Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020р., в якому передбачені заходи з розширення участі жінок у розбудові та встановленні миру, зокрема: забезпечення участі жінок у міжнародних операціях з підтримання миру та безпеки, переговорних групах, моніторингових місіях, багатосторонніх заходах щодо протидії зовнішнім та внутрішнім безпековим викликам та загрозам; представництво жінок в силових структурах тощо.

Висновки

гендерний законодавство міжнародний

Сформульовано найважливіші результати дисертаційного дослідження та нове вирішення наукового завдання щодо становлення і розвитку принципу ґендерної рівності в міжнародному праві, його реалізації на міжнародному та національному рівні.

Проведене дослідження дало підстави дійти таких висновків:

1. Становлення принципу ґендерної рівності в міжнародному праві пов`язане передусім з процесом інституціоналізації міжнародних відносин у сфері захисту прав і свобод людини, якому передувало зародження й розвиток феміністського руху, початок якому поклала Велика французька революція 1789р.

2. Ліга Націй разом із МОП були першими міжнародними структурами, які регламентували робочий час жінок і безпеку на виробництві, зважаючи на особливості їх материнського статусу.