Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНІ ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНИВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ННІ ПОЗН

Кафедра цивільно-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни: «ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО »

на тему: «Засоби доказування в цивільному процесі: види, особливості»

Студентка 3 курсу ЮЗ-631-МСН

Спеціальність: «Право»

Карапиш Катерини Едуардівни

м. Дніпро - 2019

ПЛАН

Вступ

Розділ 1. Теоретико - правова характеристика доказування в цивільному процесі

1.1 Поняття та стадії судового доказування в цивільному процесі

1.2 Суб'єкти доказування в цивільному процесі

Розділ 2. Поняття та види засобів доказування в цивільному процесі

2.1 Засоби доказування у цивільному процесі: поняття та загальна характеристика

2.2 Види засобів доказування в цивільному процесі України

Розділ 3. Процесуальні особливості розгляду судом справи про визнання спадщини відумерлою

3.1 Порядок розгляду судом справи про визнання спадщини відумерлою

3.2 Виконання рішення суду про визнання спадщини відумерлою

Висновки

Список використаних джерел та літератури

цивільний процес доведення відумерла спадщина

ВСТУП

Актуальність теми. Цивільним процесуальним законодавством передбачено, що обставини в цивільній справі встановлюються не довільним шляхом, а лише тими засобами доказування, які передбачені самим законом. Вичерпний перелік цих засобів, який формує правило допустимості доказів у його широкому розумінні, закріплено у ч. 2 ст. 57 ЦПК України. Не зважаючи на активне використання поняття «засоби доказування», ЦПК України не містить їх нормативного визначення. В процесуальній літературі засоби доказування розглядаються, як правило, у їх порівнянні з поняттям доказів, та наводяться різні підходи щодо того, як вони співвідносяться між собою. Найбільш обґрунтованою вважаємо точку зору, згідно з якою докази в цивільному процесі являють собою єдність фактичних даних, які мають значення для правильного вирішення справи, та їх процесуальної форми, тобто засобів доказування. Таку точку зору підтримали як у цивільній процесуальній науці, так і в інших процесуальних галузях права. Вона є переконливою, оскільки характеризує докази як зі змістовного, так і з формального боку. Ці обидва елементи характеризують судовий доказ: якщо засіб доказування не містить відомостей про факти (фактичних даних), то він нічого не доводить, а якщо відомості про факти не втілені у встановлену законом процесуальну форму, тобто не отримані з передбачених законом засобів доказування, то вони не можуть бути використані як судові докази.

Питанням визначення поняття, дослідження правової природи, а також аналізу ознак засобів доказування в різні часи присвячували свої праці С.С. Бичкова, Ю.М. Грошевий, В.В. Комаров, Т.М. Кучер, О.М. Лазько, М.А. Погорецький, І.В. Решетнікова, Т.В. Руда, Т.В. Сахнова, М.М. Стоянов, Р.В. Тертишніков, М.К. Треушніков, С.Я. Фурса, Д.В. Шкребець, М.Й. Штефан та інші.

Мета курсової роботи: здійснити аналіз засобів доказування в цивільній справі.

Завдання курсової роботи:

· Дати загальну характеристику судовому доказуванню в цивільному процесі;

· З'ясувати суб'єктів доказування в цивільному процесі;

· Здійснити аналіз засобів доказування( пояснення сторін, показань свідка, показання свідка, письмові докази, речові докази, висновок експерта);

· визначити особливості співвідношення доказів та засобів доказування в цивільному процесі.

Об'єктом дослідження: є система засобів доказування в цивільному процесі.

Предметом дослідження є засоби доказування в цивільному процесі.

Методи дослідження. Методологічною основою нашого до слідження є діалектичний метод пізнання суспільних відносин і явищ.

Нормативною основою дослідження стала Конституція України, Циві льний кодекс України, Цивільно - процесуальний та інші нормативно-правові акти.

Структура курсової роботи. Дана робота складається із вступу, трьох розділів чотирьох підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретико - правова характеристика доказування в цивільному процесі

1.1 Поняття та стадії судового доказування в цивільному процесі

Наукове визначення поняття доказування у вітчизняному цивільному судочинстві, його цілі й зміст було сформульовано в процесуальній науці в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. У загальній формі доказування визначалось як діяльність сторін, що має на меті переконати суд в істинності фактів. Зміст процесу доказування полягає в тому, що одна сторона (особа), переконана в істинності положення чи події, пропонує іншій (суду) відомі дані (докази) з метою викликати в ньому те ж переконання. Молчанов В.В. Основы теории доказательств в гражданском процессуальном праве : [учеб. пособие] / В.В. Молчанов. - Одеса. : ИКД «Зерцало- », 2015. - 360 с Так, С.В. Курильов заклав основи сучасної теорії судових доказів. Його захищену в 1953 р. та видану в 1956 р у вигляді монографії кандидатську дисертацію формально було присвячено винятково поясненням сторін як доказу в цивільному процесі. Боннер А.Т. Традиционные и нетрадиционные средства доказывания в гражданском и арбитражном процессе : [монография] / А.Т. Боннер. - Одема . : Проспект, 2015. - 616 с С.В. Курильов, напевно, єдиний із радянських процесуалістів, який для дослідження цього складного правового явища застосував положення діалектичної філософії, а також інших суспільних дисциплін, зокрема й логіки. До нього доведення судове чи процесуальне змішували з доведенням логічним або розумовою діяльністю, яка відбувається в головах суддів. С.В. Курильов процес встановлення істини поділяв на дві істотно відмінні за характером і юридичними наслідками діяльності: процесуальне доказування та оцінку доказів. При цьому оцінка доказів не постає з доведення, а пронизує його. Цивільний процес України : [підручник] / за заг. ред. Р.М. Мінченко. - Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2014. - 720 с. К.І. Малишев вважав, що спірні факти в процесі засвідчуються доказами, саме тому на них зосереджується боротьба сторін. Хто не довів спірний факт, той може втратити процес, якщо на цьому факті ґрунтувався його позов або на це спирався його захист. Однак для судді недостатньо знати лише загальні правила логіки щодо доказів. Він має бути ознайомленим із юридичної теорією, тобто сукупністю правил про цей предмет, що постають із системи прав і процесу. У цій теорії визначаються предмет та засоби судових доказів, ставлення до них позовних сторін і суду, а також сам порядок судочинства щодо доказів [6, c. 345]. Загальні норми про докази носять процесуальних характер і містяться в главі 5 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Однак цивільне процесуальне законодавство не містить визначення судового доказування. Доведення пронизує весь цивільний процес: на кожній стадії процесу, у кожному виді процесу, під час реалізації будь-якого процесуального інституту присутнє доказування в тому чи іншому обсязі. Норми матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини, визначають предмет доказування, встановлюють правові презумпції, що безпосередньо впливає на розподіл обов'язків із доказування. Нормативне врегулювання як обов'язкова ознака судового доказування не викликає дискусій у правознавстві, однак під час визначення поняття доказування цей аспект враховується не всіма дослідниками. Наприклад, А.С. Штефан вважає, що доказування - це поєднання розумової й процесуальної (практичної) діяльності суб'єктів доказування, які перебувають у постійній діалектичній взаємодії, їх розділити неможливо. Звичайно, розумовий процес не може регулюватись нормами права, проте якщо суддя мислить поза правовими й практичними категоріями, судове рішення не буде законним та обґрунтованим і підлягатиме скасуванню. Взаємодія розумової та практичної діяльності стосується не лише суду, а й осіб, які беруть участь у справі.

Суд не може бути лише суб'єктом пізнання протягом усього розгляду справи, оскільки він має законодавчо закріплене процесуальне право брати участь у доказуванні: вирішувати питання про забезпечення доказів (ст. 135 ЦПК України), давати доручення щодо збирання доказів іншому суду (ст. 132 ЦПК України), здійснювати допит свідка (ч. 8 ст. 180 ЦПК України), допитувати сторін, третіх осіб і їхніх представників як свідків (ст. 184 ЦПК України), ставити запитання експерту (ч. 3 ст. 189 ЦПК України) та спеціалісту (ч. 3 ст. 190 ЦПК України). Пізнання для суб'єкта доказування набуває свого значення, коли суб'єкт такої діяльності перевіряє переконливість власної процесуальної позиції в справі шляхом співвідношення її з позицією суперника. Повнота судового пізнання в справі дає змогу, з одного боку, залучити необхідні докази, а з іншого - виключити зайві. Суд у процесі пізнання з усіх доказів, наданих особами, які беруть участь у справі, відбирає для подальшого дослідження й обґрунтування мотивів рішення лише ті, які мають зв'язок із фактами, що підлягають встановленню. На переконання І.В. Решетнікової, доказування - це приведення фактів, доводів, що підтверджують щось, і висновок, шляхом якого виводиться нове положення на основі вивченого. Решетникова И. В. Доказывание в гражданском процессе: учеб.- практ. пособие / И. В. Решетникова. - Одеса . : Издательство Юрайт; ИД Юрайт, 2017. - С. 40. Особи, які беруть участь у справі, наводять факти й докази, що підтверджують їх правову позицію щодо справи. На основі досліджених у суді доказів ці особи роблять висновок про стійкість своєї позиції та продовжують участь у справі або відмовляються від позову, шукаючи шляхи укладення мирової угоди, оскаржують винесене рішення в справі тощо. Далі суд аналізує факти й доводи сторін, пропонує сторонам надати додаткові докази в справі, сприяє збиранню доказів. У результаті суд доходить висновку щодо розглянуто справи, який відображає в рішенні. Тобто доказування в суді - це насамперед діяльність суб'єктів, залучених до процесу, спрямована на своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Оскільки судове доказування є невід'ємною частиною цивільного процесу, воно здійснюється в єдиній для всього процесу процесуальній формі. Що стосується особливостей процесуальної форми, то можна виділити найяскравіші з них. По-перше, доказування в суді є законодавчо врегульованим. Процесуальний закон закріплює загальні положення про докази й процедуру доказування: визначає права та обов'язки учасників доказування, встановлює вимоги до доказів, визначає послідовність і зміст процесуальних дій. По-друге, доказування розраховане на всі види та всі стадії цивільного процесу, тобто процесуальна форма доведення є універсальною. По-третє, послідовність дій щодо доведення та їх зміст детально регламентуються нормами права. Зміст доказування цілком залежить від принципів судочинства. Доказова діяльність будується на таких принципах цивільного процесуального права: рівності осіб, які беруть участь у справі, перед законом і судом (ст. 5 ЦПК України); змагальності сторін (ст. 10 ЦПК України); диспозитивності цивільного судочинства (ст. 11 ЦПК України); мови цивільного судочинства (ст. 7 ЦПК України) тощо. Цивільний процес носить змагальний характер, із цього постає розширення кола суб'єктів доказування, коли кожен відіграє визначену законом роль, тобто доказування підпорядковується принципам цивільного процесу.

Таким чином, судове доказування являє собою складну логіко-правову діяльність, суб'єктами якої виступають суд, особи, які приймають участь у справі, та їх представники. Як слушно зауважила А.С. Штефан, доказування є різновидом судового пізнання, що поєднує розумову й процесуальну діяльність його суб'єктів, яка має чітку законодавчу регламентацію в нормах процесуального та матеріального права. Ця діяльність спрямовується на досягнення судом правильного знання щодо фактичних обставин виникнення.

1.2 Суб'єкти доказування в цивільному процесі

Для виділення всіх суб'єктів доказування необхідно визначити кваліфікуючі ознаки, що дозволяють при їх наявності або відсутності вирішувати позитивно або негативно питання про віднесення тієї чи іншої особи до суб'єкта цивільного процесуального доказування.

У цивільному процесі складаються правовідносини між судом і всіма учасниками судового розгляду. Наприклад, суд і позивач, суд і свідок, суд і порушник порядку в судовому засіданні тощо. Оскільки доведення є частиною цивільного процесу, проводиться відповідно до норм цивільного процесуального права, то і суб'єктами доказування можуть бути лише ті, хто пов'язаний з судом правовими відносинами.

Всі суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин прийнято поділяти на кілька груп:

· суди, які розглядають справи;

· особи, які беруть участь у справі, до яких в силу закону відносяться сторони, треті особи, прокурор, особи, які звертаються до суду за захистом прав, свобод та законних інтересів інших осіб або вступають в процес з метою дачі висновку з підстав, передбачених ст. 4, 46 і 47 ЦПК, заявники та інші заінтересовані особи у справах окремого провадження та у справах, що виникають з публічних правовідносин. Всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуально-правову зацікавленість у результаті справи. Сторони, заявники та зацікавлені особи, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, мають матеріально-правову зацікавленість, так як є суб'єктами спірного матеріального правовідносини; Кучер Т. М. Докази, доказування та доведення у цивілістичному процесі України : монографія / Т. М. Кучер. - К.: Видавець Познишев, 2015. - С. 90 428 с

· особи, що сприяють здійсненню правосуддя. До цієї категорії суб'єктів віднесені: свідки, перекладачі, експерти, представники сторін. На відміну від осіб, які беруть участь у справі, суб'єкти, що сприяють здійсненню правосуддя, не мають матеріально-правовий і процесуально-правової зацікавленості у результаті процесу; не захищають свої або чужі права і інтереси; для залучення їх до судового процесу, як правило, потрібно волевиявлення (ініціатива) суду або осіб, які беруть участь у справі.

Отже, перший і самий загальний ознака суб'єкта доказування - це суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Однак не всі суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин є суб'єктами доказування. Очевидно, що такі суб'єкти повинні нести певну відповідальність за доведення і за допомогою процедури доведення домагатися досягнення певної мети.

У цивільному процесі відповідальність за доведення передусім несе суд. Це сутнісна процесуальна діяльність по доведенню, коли суд виконує дії із забезпечення процесу доказування: визначення предмета доказування, розподіл обов'язку доведення, вжиття заходів щодо забезпечення доказів, виконання судового доручення тощо Ініціатива може виходити і від осіб, які беруть участь у справі, що не впливає на обов'язок суду виконати дії, зазначені в ЦПК. Суд не має матеріально-правовий зацікавленості в результаті справи. Але його обов'язок правильно і своєчасно розглядати справи свідчить про певну процесуальної зацікавленості в правильності визначення предмета до називання, оцінки доказів і т.д. В іншому випадку рішення у справі буде оскаржено і скасовано.

Думки процесуалістів розділилися з питання про те, хто є суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин: суд, судовий склад або суддя. The European Court OF Human Right «Case of Fomin v. Moldova»% Judgment 11 October 2011 // Google books [Електронний ресурс]. - Режим доступу : http://echr.ketse.com/ doc/36755.06-en-20111011/view

Закон надає права і обов'язки в процесі доведення того, хто зобов'язаний винести рішення по справі. Звідси суб'єктом доведення є той, на кого законом покладено обов'язок вершити правосуддя, неважливо, суддя чи це одноосібно або судовий склад з трьох професійних суддів. Термін "суд" може бути використаний як збірний для позначення суб'єкта доказування, під судом розуміється той судовий склад або одноосібно суддя, які в силу закону повинні розглянути і вирішити справу.

За загальним правилом роль суду в доведенні дещо обмежена в плані збирання доказів. Зазвичай суд усунутий з суб'єктів збирання доказів у справі. Він лише сприяє сторонам у збиранні та поданні доказів. Однак при розгляді справ, що виникають з публічних правовідносин, суд бере активнішу роль

Особи, які беруть участь у справі, об'єднують сторони спору та інших осіб, вичерпно перелічених у ст. 34 ЦПК. В силу ЦПК сторони несуть відповідальність за доведення, так як на них покладається обов'язок довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Розподіл обов'язків по доведенню пов'язано з наявністю матеріально-правового спору і протилежності інтересів сторін спору. Сторони визначають факти, на яких буде заснована їх правова позиція, збирають докази, що підтверджують ці факти і спростовують докази протилежного боку, представляють їх в суд, беруть участь в дослідженні доказів у судовому засіданні. На всьому протязі процесу сторони оцінюють докази з позиції їх належності, допустимості, достовірності та достатності. Саме на підставі оцінки наявних доказів сторони можуть прийти до висновку про необхідність укладення мирової угоди, відмови від позову, визнання позову, зміни предмета або підстави позову. Якщо сторони не згодні з рішенням, до якого прийде суд, то вони мають право на оскарження судового акта. І в цьому випадку вони знову доводять правоту своєї позиції у справі. Кулакова В. Ю. Гражданскый процесс зарубежных стран (Франция и Англия) : учебное пособие для аспирантов / [Кулакова В. Ю., Миззоян М. Э., Соловьев А. А.] ; отв. ред. В. Ю. Кулакова - Москва : Проспект, 2017. - 256 с

Однак не тільки сторони виступають суб'єктами доказування, а й інші особи, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, практично приймають таке ж участь у доведенні, як і сторони. Це пов'язано з сутністю даного суб'єкта цивільних правовідносин - третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, користується всіма правами і несе всі обов'язки позивача (ч. 1 ст. 42 ЦПК).

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета доказування, виступають на стороні позивача або відповідача. Для даного виду третіх осіб судове рішення має преюдиціальне значення. Наприклад, в суді розглядається позов про відшкодування шкоди, заподіяної в результаті ДТП. Відповідач по справі - власник автомобіля, а третьою особою на його стороні виступає водій автомобіля. У разі вирішення справи на користь позивача у відповідача виникає право надалі пред'явити регресний позов до водія про відшкодування шкоди в тому ж розмірі, в якому відповідач виплатив позивачу. Тому третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, також зацікавлене в участі в процесі доведення в інтересах тієї сторони, на якій бере участь. В силу цього треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, практично беруть участь в процесі доведення нарівні з тією стороною, на якій вони виступають в цивільному процесі.

Як осіб, які беруть участь у справі, в цивільному процесі можуть виступати прокурор, а також особи, які звертаються до суду за захистом прав, свобод та законних інтересів інших осіб або вступають в процес з метою дачі висновку з підстав, передбачених ст. 4, 46 і 47 ЦПК. І прокурор, і особи, які звертаються до суду за захистом прав, свобод та законних інтересів інших осіб, не випадково називаються квазіістцамі або процесуальними позивачами. Щирими позивачами виступають ті, в чиїх інтересах зазначені суб'єкти звернулися в суд, але процесуальними позивачами, з покладанням на них обов'язки по доведенню, виступають прокурор і суб'єкти, уповноважені законом звертатися до суду за захистом прав, свобод та законних інтересів інших осіб. Не маючи матеріально-правової зацікавленості, вони виконують обов'язок доведення, яка повинна була бути виконана стороною. Руда Т. Достовірність доказів у цивільному судочинстві США та України: порівняльно-правовий аспект / Т. Руда // Вісник національного університету імені Тараса Шевченка. - 2017. - № 87. - С. 73-78.

Якщо ж особи вступають в процес з метою дачі висновку з підстав, передбачених ст. 47 ЦПК, то вони вивчають відповідні факти, збирають докази, аналізують і оцінюють їх у своєму висновку. Наприклад, органи опіки та піклування беруть участь в розгляді справ про позбавлення батьківських прав, представляючи відповідний висновок про умови проживання дитини. Для складання такого висновку необхідна робота по збиранню, оцінці доказів. І сам висновок органу опіки та піклування в суді розцінюється як доказ.

Таким чином, в доведенні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмету доказування, його елементи за допомогою доказів, що призводить до формування нового знання, що має значення для вирішення справи.

Аналогічним чином йде справа з представником, який в інтересах довірителя виконує його обов'язок доказування і, отже, несе відповідальність за доведення ^. Всі зазначені особи мають або матеріально-правову зацікавленість, або (і) процесуально-правову зацікавленість у результаті справи. Саме наявність тієї чи іншої форми правової зацікавленості в результаті справи означає, що доведення є засобом досягнення правової мети в процесі.

Обов'язок доводити може носити як процесуальний, так і організаційно-правовий характер. При процесуальному характері відповідальності, наприклад, сторони зобов'язані збирати, представляти, досліджувати докази для виконання покладеного на них обов'язку доведення, а суд повинен визначити предмет доказування, вирішити питання про належність, допустимість доказів і т.д. У всіх цих випадках обов'язки передбачені в цивільному процесуальному законодавстві і складають зміст цивільних процесуальних відносин. У керівника експертної установи також є обов'язок виконати ухвалу судді про призначення експертизи, але цей обов'язок пов'язана не з цивільним процесом, в якому не бере дана посадова особа, а з його посадовими обов'язками. З цієї причини обов'язок щодо доказування керівника експертної установи носить організаційно-правової, а не процесуальний характер, виходить за межі цивільних процесуальних правовідносин. Зазначена особа не є суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Лєзін Є. Особливості забезпечення показань свідка у цивільному процесі / Є. Лєзін // Підприємство, господарство і право. - 2018. - № 2. - С. 24-33.

Крім обов'язки по доведенню і суд, і особи, які беруть участь у справі, їх представники наділені законом широкими правами щодо участі в процесі доведення.

Виділення різних видів обов'язків по доведенню дозволяє уточнити кваліфікуючу ознаку суб'єкта цивільного процесуального доказування - наявність обов'язки по доведенню в силу цивільного процесуального законодавства, а також права брати участь у доведенні, наявність матеріально-правової або (і) процесуально-правової зацікавленості в результаті справи. При цьому обов'язок доведення в осіб, що беруть участь у справі, і у суду різниться. Суд як орган держави, уповноважений здійснювати правосуддя, бере участь в процесі доведення з метою вирішення правового спору. Його обов'язок доведення жодним чином не пов'язана з збиранням та поданням доказів, суд їх досліджує і оцінює. Грабовська О. Зміст предмета доказування у цивільному процесі / О. Грабовська // JURNALUL JURIDIC NA?IONAL: TEORIE ?I PRACTICГ * НАЦИОНАЛЬНЫЙ ЮРИДИЧЕСКИЙ ЖУРНАЛ: ТЕОРИЯ И ПРАКТИКА * NATIONAL LAW JOURNAL: TEORY AND PRACTICE. - 2015. - №7. - С. 38 -41

Що ж стосується осіб, які сприяють правосуддю (за винятком представника), то вони несуть відповідальність, але не за доведення, а за сумлінне виконання своїх посадових, професійних обов'язків (експерт, перекладач) або громадянського обов'язку (свідок). Вони є суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, але не мають матеріально-правовий або процесуальної зацікавленості в результаті справи. В силу цього на них не лежить відповідальність за доведення тих чи інших обставин. Обов'язок доводити несуть ті суб'єкти, які в силу цивільного процесуального права зобов'язані виконувати певні дії. Разом з тим особи, що сприяють здійсненню правосуддя (крім представників), несуть кримінально-правову відповідальність у разі дачі завідомо неправдивих відповідно показань, висновків або перекладу.

Отже, можна виділити такі ознаки суб'єкта доказування: 1) суб'єкт доведення є суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин, які мають матеріально-правову або (і) процесуально-правову зацікавленість у результаті справи; 2) він несе обов'язок щодо доказування і володіє правом доведення в силу цивільного процесуального законодавства; 3) використовує доведення для підтвердження або спростування своїх вимог, заперечень, виведення у справі в цілому.

Суб'єкти цивільно-процесуального доказування - це суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які в силу закону несуть обов'язок і мають право доведення обставин, що мають значення для вирішення справи, а також зацікавлені в результаті справи в матеріально правового або (і) процесуально-правовому сенсі.

Відповідно до цього суб'єктами цивільного процесуального доказування є: суд, особи, які беруть участь у справі, і представник. Всі інші учасники процесу доказування (свідки, експерти, спеціалісти та ін.) Відіграють допоміжну роль в процесі доказування.

Розділ 2 Поняття та види засобів доказування в цивільному процесі

2.1 Засоби доказування у цивільному процесі: поняття та загальна характеристика

Поняття "засоби доказування" досі залишається у теорії доказів нерозвиненим. Суть цього терміна не розкрито у новому ЦПК України, хоча у деяких його нормах, (наприклад ст. 59) замість терміна "допус тимість засобів доказування" норму названо "допустимість доказів", а у ч. 2 вживається термін "засіб дока зування". Таким чином, у новому ЦПК України наявні два терміни "доказ" та "засіб доказування". X. Шак підходить до розкриття цього питання шляхом аналізу міжнародного цивільного процесуального права і виз начає такі аспекти: допустимі засоби доказування, які практично мали би відтворювати перелік допустимих засобів дока зування, оскільки в ч. 2 ст. 57 ЦПК України (термін "засіб" виключено), але вчений не надає їх переліку; обмеження засобів доказування, що розглянуто в двох аспектах:

допустимість засобів доказування у конкретній справі;

право або обов'язок відмови від давання показань, що є характерним для певного статусу громадян або посадових осіб.

Останній аспект цієї концепції не передбачено чинним ЦПК. Але необхідно наголосити, що положення ст. 63 Конституції України стосовно звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснен ня щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів не могло не вплинути на новий ЦПК України. Так, нині у стат тях 51, 52 чинного ЦПК України встановлено перелік членів сім'ї чи близьких родичів, які мають право відмо витися від давання показань (ст. 52), а у ст. 51 - особи, які не підлягають допиту як свідки. Така конкретизація конституційного положення є необхідною для реального запровадження її до цивільного процесу. Визнаючи таємницю сповіді та враховуючи відокремлення церкви від держави, необхідно надати право відмовлятися від давання показань також представникам церкви, якщо ними отримано відомості під час сповіді. Якщо про аналізувати ЦПК України, то у п. 3 ст. 51 йдеться саме про священнослужителів, які не підлягають до питу як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих, до таких осіб також віднесено осіб, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи про фесійним становищем - про такі відомості (п. 2 ст. 51); професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку (п. 4 ст. 51); особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а пред ставники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника (ч. 2 ст. 51). Цивільний процес України : [підручник] / за заг. ред. Р.М. Мінченко. - Херсон : ОЛДІ-ПЛЮС, 2014. - 720 с.

Деякі докази не отримали в теорії однозначної оцінки, нерегламентовані законодавством як засоби до казування і не мають широкого застосування на практиці - таким є визнання обставини (факту) стороною (ч. 1 ст. 61 ЦПК України).

Доцільність визнання обставини (факту) стороною може виявлятись у тому, що їй не потрібно витрача ти час на участь у судовому розгляді, а також зменшаться витрати сторони, які спрямовані на оплату допо моги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто, в разі програшної позиції у справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт). Крім того у ч. 1 ст. 61 ЦПК України серед підстав звільнення від доказування закріплене положення про те, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які бе руть участь у справі, не підлягають доказуванню.

У ст. 61 ЦПК України зазначено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Тобто, виходячи з аналізу цієї норми можна дійти висновку, що за відсутності будь-якого застереження, суд визнаний факт вважає встановленим.

З одного боку, виходить, що в разі визнання стороною доведеності або існування в минулому юридич ної обставини, подальше доказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечність по дальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасного цивільного процесу. З позиції прин ципу диспозитивності - ніхто не може зобов'язати робити особу те, чого вона не бажає і що відноситься до її прав - брати участь у цивільному процесі та "змусити" виграти справу. За принципом змагальності по дальші розгляд і встановлення обставини просто неможливі, оскільки суд позбавлений ініціативи у збиранні доказів.

З другого боку, визнання обставин може бути штучним, коли в разі програшу справи сторона не мати ме збитків, оскільки вона зможе компенсувати збитки за рахунок третьої особи, що виступала на її боці. На приклад, у разі завдання шкоди з вини працівника юридична особа зможе в подальшому звернутися з регресним позовом до нього і погасити виплати, що були нею зроблені. Звідси випливає дійсна і реальна не обхідність з'ясовувати у суб'єктів, що беруть участь у справі, їхню думку з приводу визнання обставини (факту) встановленою. Якщо ж третя особа заперечуватиме проти визнання обставини (факту) встановле ною, то вона й доводитиме підстави власних заперечень проти позову.

Таким чином, визнання може бути зроблене не тільки в разі впевненості сторін у існуванні обставини (факту), а й з метою, суперечною інтересам інших осіб, а також під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини, що практично в суді встановити неможливо, але суддею має бу ти з'ясована ця обставина зі слів зацікавлених осіб. Лєзін Є. Особливості забезпечення показань свідка у цивільному процесі / Є. Лєзін // Підприємство, господарство і право. - 2018. - № 2. - С. 24-33.

Уявляється, що умови визнання обставини (факту) можуть бути висловлені не тільки усно, а й письмо во поза залом судового засідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояснень сторін, а в одно час, належатиме до письмових засобів доказування, з чого можна зробити висновок про його змішаний ха рактер і певні особливості визнання обставини (факту)⁴.

Останній аспект, на який слід звернути увагу, це наведений в ст. 57 ЦПК України вичерпний перелік за собів доказування, хоча розвиток науки і техніки давно зумовив необхідність його розширення за рахунок новітніх засобів доказування.

У теорії цивільного процесу необхідно постійно здійснювати перегляд новітніх доказів, що застосову ватимуться в судовій практиці, щодо їх віднесення до засобів доказування, а останніх - щодо допустимості у цивільному процесі.

До новітніх засобів доказування і доказів, які потрібні для встановлення певних обставин справи, доцільно віднести такі досягнення науки і техніки, які виникли як давно, так й недавно, але до останнього часу не мали практичного застосування в цивільному процесі.

Наприклад, В. В. Молчанов так визначає докази, що підтверджують походження дитини від конкрет ної особи: висновок судово-біологічної експертизи рідини крові матері, дитини і батька для встановлення їх групової приналежності; комісійної експертизи медичних документів для встановлення строку зачаття дити ни; експертизи для перевірки доводів батька про неможливість його батьківства; молекулярно-генетична ек спертиза (генна, геномна, генетична, дактилоскопічна); судово-почеркознавча експертиза (за необхідності доказування батьківства на підставі письмових доказів, що підтверджують визнання відповідачем батьківства, в разі оспорювання вірогідності документа). Тобто в цьому переліку наведено багато доказів, які належать до такого засобу доказування, яким є висновок експерта. Молчанов В. В Основы теории доказательств в гражданском процессуальном праве : учебн. пособие / В. В. Мол-чанов. - Одеса . : Зерцало-М, 2012. - С. 78 360 с.

Не важко уявити картину, коли суддя має винести ухвалу про призначення експертизи і йому необхідно зазначити ту установу, на яку покладається її виконання, а він не володіє зазначеною вище інформацією. От же, поряд з розглядом потреб сучасного цивільного процесу в новітніх засобах доказування, необхідно роз глядати й проблему забезпечення суддів та всіх зацікавлених осіб відповідною інформацією про них.

Загальними напрямами розвитку засобів доказування в цивільному процесі, вважають такі:

вивчення й узагальнення судової практики на предмет дослідження тих обставин, які зумовлюють не обхідність використання спеціальних засобів для їх підтвердження;

аналіз і втілення новітніх досягнень науки і техніки в юридичну практику з метою надання рішенням суду більшої юридичної вірогідності та, як наслідок, збільшення джерел підвищеної небезпеки, якими ста ють наслідки генної інженерії, новітні ліки, добрива тощо;

вдосконалення існуючих засобів доказування і процедури їх дослідження з метою надання їм більшої юридичної вірогідності;

самостійний розвиток науки і техніки для подальшого втілення результатів у цивільне судочинство;

систематизація інформації про засоби доказування, яка має узагальнюватись як за окремими галузями права, так і шляхом порівняльного аналізу, та становити раціональну структуру відомостей про певні засо би доказування для окремої галузі права. Наприклад, такий засіб доказування, як висновок експерта, на по гляд автора, має класифікуватись за галузями природничих, гуманітарних та інших наук⁵.

Зміст доказів -- сукупність фактичних даних про обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами будуть юридичні факти -- дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть виступати в безпосередній і опосередкованій формі -- прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів -- засоби доказування виступають джерелами інформації про фактичні дані. Статтею 27 ЦПК (ч. 2) встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуально-правовому становищі сторін перебувають заявники й заінтересовані особи в справах, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ст. 30 ЦПК), дають письмові і усні пояснення суду (ст. 180 ЦПК), в яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані в результаті особистого спостерігання або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому пояснення таких осіб є засобом доказування.

Забезпечення доказів -- це їх процесуальна фіксація судом з метою використання їх в якості доказів, якщо згодом їх подання стане неможливим або утрудненим. Забезпечення до казів здійснюється судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Цивільний процес : навч. посіб. для здобувачів вищ.освіти / [К. В. Гусаров, М. В. Жушман, С. О. Кравцов та ін.]. - Х. : Право, 2017. - С. 90 234 с.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції». Постанова Пленуму Верховного Суду України №2 від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції // Вісник Верховного Суду України. - 2009. - №6 . - С. 5. Виходячи з принципу процесуального рівноправ'я сторін та враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (статті 58, 59 ЦПК) в порядку, передбаченому статтями 185, 187, 189 ЦПК.

Не можуть бути використані як показання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для справи і допитати їх неможливо) вони приймаються судом як письмові докази (стаття 64 ЦПК).

Разом з тим суд вправі при повторному розгляді справи після скасування раніше ухваленого рішення оголосити й оцінити в сукупності з іншими доказами показання свідків, що мають значення для вирішення справи, допитаних у судовому засіданні, в якому було ухвалено скасоване рішення, якщо участь таких свідків у новому судовому засіданні на підставі наданих доказів не вбачається можливою (внаслідок хвороби, тривалого відрядження тощо), за винятком випадку, якщо суд вищої інстанції у своїй ухвалі зазначив, що мало місце порушення норм процесуального закону при їх допиті.

Виходячи зі змісту статті 59 ЦПК та з урахуванням положень частини першої статті 218 ЦК, не може стверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.

Отже, значення доказів на практиці і в теорії можна розподілити за їх приналежністю та правилами їхнього застосування. Так в теорії кожна сторона зобов'язана доказувати ті обставини які мають значення для прийняття рішення по справі, при чому робити це законно. Що стосується практики застосування доказів, то за при належністю вони, як правило, вказують на ту особу яка виступає відповідачем. А правила застосування їх вказані в законі.

2.2 Види засобів доказування в цивільному процесі України

Способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

В радянській процесуальній літературі зазначалося, що забезпеченням доказів називається оперативне закріплення у встановленому законом порядку фактичних даних, що здійснюється суддею, нотаріусом або консульськими установами СРСР з метою використання їх в якості доказів при розгляді та вирішенні справ судом або іншим органом.

Прийняття мір по забезпеченню належних до справи доказів викликається збігом таких обставин, при яких докази знаходяться на межі їх зникнення або коли представлення їх в суд чи інший орган в момент розгляду справи неможливе або утруднене. Марченко Р. В. Допит свідка як спосіб забезпечення судом доказів по цивільних справах / Р. В. Марченко // Форум права. - 2012. - № 2. - С. 442-448 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-2/12mrvpcc.pdf

Письмові докази, речові та електронні докази

Письмовими доказами називаються виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, що поєднані у відповідну систему і структуру та в яких виражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали'. Тертишников В. І. Цивільний процесуальний кодекс України : науково - практичний коментар . - Харків, 2007. - С.90.

Вони класифікуються: залежно від суб'єктів, які склали письмові докази, -- на офіційні і неофіційні. Офіційні -- документи, акти, службова переписка, яка виходить від державних і громадських органів. Можуть бути спростованими і неспростованими. Неспростовані звільнені від доказування (факти, встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили). Документи видаються компетентними органами в межах їх повноважень, у встановленому порядку і формі.

Неофіційні письмові докази походять від громадян. За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі (різного роду документи -- договори, заповіти, накладні тощо) і довідково-інформаційні (довідки, посвідчення, переписка службового і особистого характеру).

За формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені, що має значення для вирішення питання про допустимість засобів доказування у цивільно-правових угодах19. Стаття 44 ЦК закріплює просту письмову форму для певних угод, недодержання якої позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження на показання свідків (ст. 46 ЦК).

Як свідчать наведені класифікації джерел речових доказів, науковці розмежовують по діл речових доказів за джерелом формування та джерелом отримання. Цей важливий ню анс суттєво впливає на зміст самих речових доказів і процедуру їх дослідження. На нашу думку, особливості формування речових до казів полягають у тому, що зміст речових до казів (фактичні дані) є результатом об'єктив ного та суб'єктивного відображення обста вин цивільних процесуальних правовідносин через якості (ознаки) матеріального об'єкта та свідомість сторони, суддів, інших учасників процесу. Натомість отримання джерел речо вих доказів більше характеризує процедуру вчинення таких процесуально важливих дій, як подання речових доказів, витребування речових доказів, дослідження речових дока зів за їх місцезнаходженням тощо, які в су купності мають відповідати вимогам цивіль ного процесуального законодавства в сенсі належності та допустимості.

Джерелом речового доказу є певний мате ріалізований об'єкт зовнішнього світу, в яко му в той чи інший спосіб знайшли своє відоб раження різні факти й обставини, що мають значення для справедливого та своєчасного вирішення цивільної справи по суті.

Слід розмежовувати ре чові докази за джерелами їх формування та одержання. Так, особливості формування ре чових доказів полягають у тому, що зміст ре чових доказів (фактичні дані) є результатом об'єктивного та суб'єктивного відображення обставин цивільних процесуальних право відносин через якості (ознаки) матеріального об'єкта, свідомість сторін, суддів, інших учас ників процесу. Натомість отримання джерел речових доказів більше характеризує про цедуру вчинення таких процесуально важ ливих дій, як подання речових доказів, ви требування речових доказів, дослідження речових доказів за їх місцезнаходженням тощо, які в сукупності мають відповідати ви могам цивільного процесуального законодав ства в сенсі належності та допустимості.

Згідно із ч. 2 ст. 65 ЦПК магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи є речовими доказами, а отже, аудіо- та відеозаписи в електронно-цифровій формі, що не мають носія інформації (або його одержання є ускладненим), не потрапляють до змісту новітнього поняття електронних доказів. Поняття та види електронних доказів у цивільному процесі / О. Ю. Гусєв // Часопис Національного

університету «Острозька академія». Серія «Право». - 2016. - № 1(13) : [Електронний ресурс]. -

Режим доступу : http://lj.oa.edu.ua/articles/2016/n1/16hoyutp.pdf. За ч. 1 ст. 64 ЦПК будь-які листування службового або особистого характеру чи витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи - це письмові докази, а тому будь-які електронні повідомлення (в т.ч. SMS-повідомлення, електронна пошта тощо) також не належать до «електронних доказів». Інформація в мережі Інтернет, яку не вдається зафіксувати, зберегти та долучити до матеріалів справи, взагалі не підлягає правовій регламентації в Україні, а отже бути доказом просто не може.

Звідси, керуючись методом виключення, не залишається більше нічого, що можна було б віднести до електронних доказів, окрім документів, які мають електронну форму.

Під електронним розуміється документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа (відповідно до визначення, даного в Законі України «Про електронні документи та електронний документообіг»).

Отже, в теорії цивільного процесуального права немає єдиної точки зору на класифікацію видів електронних доказів. Указані вище поділи поняття електронних доказів на види є некоректними з точки зору логіки, оскільки вони порушують правила поділу понять. Це означає, що їх не слід сприймати як теоретичну модель для законодавчого закріплення, а лише як ознайомчий огляд найбільш поширених різновидів електронних доказів за відомими на сьогодні джерелами цифрової інформації, що зустрічаються в судовій практиці.

Висновки експерта

Відповідно до ст. 66 ЦПК під висновком експерта слід ро зуміти докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у їх результаті висновки та обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою дослідження, виявлення і пізнанняфак тичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до вис новків про фактичні обставини у справі, наявність (відсут ність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою для проведення експертизи є необхідність застосування спеціальних знань у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціаль ними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють такі, що перебувають за межа ми правових знань, загальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись питання права. Лезін Є. Поняття та зміст забезпечення доказів у цивільному процесі України. URL: http://zib.com.ua/ua/131203-elektronni_dokazi_regulyuvannya_yake_bude_skladno_zastosuvat.html

В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експер тизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Для забезпечення об'єктивності оцінки експерта експертизу не може виконувати особа, щодо якої є підстави для її відво ду, а також якщо:

вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залеж ності від осіб, які беруть участь у справі;

з'ясування обставин, які мають значення для справи, вихо дить за межі сфери її спеціальних знань (ст. 22 ЦПК).

Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо пос тавлених запитань. Для цього експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, проси ти суд про надання додаткових матеріалів.

Згідно зі ст. 53 ЦПК експерт має право:

знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предме та дослідження;

заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріа лів і зразків;

викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з при воду яких йому не були поставлені питання;

бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;

ставити питання особам, які беруть участь у справі, та свід кам;

користуватися іншими правами, встановленими Законом України "Про судову експертизу".

Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань, чи потребує залучення інших експертів (п. 6 ст. 53 ЦПК).

Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або від мовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність. Іліопол О. М. Проблеми призначення та проведення судової експертизи на стадії апеляційного провадження в цивільному процесі / О. М. Іліопол // Актуальні проблеми держави та права. Збірник павукових статей. Одеса. - 2013. - С. 337

Експертами можна призначати кількох осіб у разі прове дення комісійної чи комплексної експертизи. Комісійна екс пертиза проводиться не менш як двома експертами одного на пряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висно вок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експер тів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які вик ликали розбіжності (ст. 148 ЦПК ). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загаль ний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отрима них результатів і формулюванні єдиного висновку або декіль кох залежно від того, чи є розбіжності між експертами (ст. 149 ЦПК ).

...