Шляхи послаблення та усунення причин правопорушень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Юридичний факультет

Кафедра теорії та історії держави і права

Курсова робота

З теми:

Шляхи послаблення та усунення причин правопорушень

Студентки 2 групи 1 курсу денної форми навчання

Олексієнко Маргарити Анатоліївни

Викладач

Проф., док.юр.н., доц. Бригінець Олександр Олексійович

Київ 2019



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ

1.1 Поняття правопорушення

1.2 Ознаки правопорушення, та його склад

1.3 Види правопорушень

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА І ПРИЧИНИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

2.1 Класифікація причин правопорушень

2.2 Теорії причин правопорушень

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОСЛАБЛЕННЯ ТА УСУНЕННЯ ПРИЧИН ПРАВОПОРУШЕНЬ

3.1 Профілактика та попередження правопорушень

3.2 Правова освіта та правове виховання як метод профілактики правопорушень

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Актуальність - обумовлюється тим, що сутність правопорушення як форми прояву деліктності складається в індивідуалістській, анархістській сваволі окремих індивідів, вираженій у суспільно небезпечній для підвалин даного суспільства винній поведінці, що відхиляється від пануючих норм соціального порядку, правопорядку.

Мета - дослідити та визначити причини правопорушень. Визначити шляхи їх усунення.

Завдання - обґрунтувати виділення колективних суб'єктів правопорушень поряд з індивідами; дати критичний аналіз концепції правопорушення і юридичної відповідальності без провини; теоретично і практично зробити висновок про те, що принцип відповідальності тільки за винне діяння непорушний; спростувати тезу про посилення суспільної небезпеки необережних злочинів.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, регульовані нормами права.

Предмет дослідження - правопорушення як соціальний і юридичний антипод правомірної поведінки, причини правопорушень, шляхи та напрямки їх усунення.

Методи дослідження - в роботі використані діалектичний, історичний, логічний, системно-структурний, функціональний, прогностичний, порівняльно-правовий та формально-догматичний (юридичний) методи.



РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ

1.1 Поняття правопорушення

Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей та інших суб'єктів суспільних відносин. Закон регулює лише вчинки (поступки) людей, їх дії або бездіяльність. Думки людей або певні риси людського характеру не можуть регулюватися нормами права.

Правопорушення - це перш за все, протиправне діяння (дія або бездіяльність).

Правопорушення відрізняється від права і від правомірної поведінки наступними ознаками:

1. Це суспільне небезпечне або шкідливе діяння.

Усі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані проти прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи природні права або права, які закріплені законом, правопорушник наносить шкоду людині, суспільству чи державі. Шкода або соціальна небезпека буває різна: матеріальна, моральна. Дуже небезпечна шкода, яка здійснює посягання на життя чи здоров'я людини, на державну безпеку тощо, тому в кожній державі є галузь законодавства, яка передбачає відповідальність за такі порушення.

2. Правопорушення -- це протиправне діяння (дія або бездіяльність).

Усі правопорушення спрямовані проти вимог чинного законодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виявитися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, порушення громадського порядку тощо). В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта покладаються юридичні обов'язки, передбачені законом чи договором, а він не виконує їх, в результаті чого наноситься шкода або створюється соціальна небезпека.

Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і трапилась крадіжка майна. Тому "дія" і "бездіяльність" охоплюються одним поняттям -- діяння.

3. Правопорушення -- це винне діяння. Воно не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності.

Вина -- це психічне відношення особи, яка вчинила правопорушення до своїх протиправних діянь. Вона має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини). Особа іноді може визнавати свою вину у вчинені правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках вина доводиться державними органами або позивачем по цивільних справах.

4. Правопорушення -- це юридичне карне діяння. Караність означає, що в чинному законодавстві передбачено склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку із цим всі правопорушення і юридична відповідальність за них, закріплена в законодавстві. Питання про відповідальність за правопорушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування аналогії права і аналогії закону в тих галузях права, де вона не заборонена.

5. В окремих видах правопорушень, особливо кримінальних злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками, які настали. Якщо такого причинного зв'язку не буде встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу правопорушення.

1.2 Ознаки правопорушення, та його склад

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

2) є суспільна шкідливим (наприклад, прогул,) або суспільна небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість (проступок) і суспільна небезпечність (злочин) - основна об'єктивна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних юридичних прав і обов'язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний - у заподіянні учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;

3) виражається в поведінці - протиправній дії (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування. Практика переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;

4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно. Відсутність волі є юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія, яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить вину. Вина - це психічне ставлення особи до свого діяння і його наслідків. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь (ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру. Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити правопорядок, права і свободи громадян.

Таким чином, правопорушення - це соціальне небезпечне або шкідливе, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинними законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.

Соціальна сутність правопорушення - спричинення шкоди тим соціальним, груповим., чи особистим інтересам, які захищені державою.

Кожне правопорушення має такий склад (елементи):

- об'єкт;

- об'єктивна сторона;

- суб'єкт;

- суб'єктивна сторона правопорушення.

Об'єктом правопорушення є певні блага чи соціальні цінності, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння. Об'єктами правопорушення можуть бути різні матеріальні і духовні цінності, які визначаються об'єктами правовідносин. Це може бути власність, життя, здоров'я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність особи тощо.

Об'єктивна сторона включає протиправне діяння, його шкідливий або небезпечний результат. До об'єктивної сторони входить необхідний причинний зв'язок між протиправним діянням і шкідливими або соціально-небезпечними наслідками. Таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті бездіяльності, коли суб'єкт не виконує зобов'язуючих норм права. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою юридичної відповідальності думки, переконання, бажання, настрої, світогляд, соціальні або особисті властивості.

Суб'єктом правопорушення є фізична або юридична особа, яка повністю є деліктоздатною.

Деліктоздатність - це здатність особи нести юридичну відповідальність. Вона дуже тісно пов'язана із віком особи. У кримінальному праві особа повинна бути осудною, тобто досягти віку з якого наступає відповідальність за конкретний вид злочину. Неосудна ж особа не несе юридичну відповідальності. В цивільному ж праві особа повинна досягти віку повної дієздатності. Тобто, ми бачимо, що вік суб'єкта правопорушення в кримінальному і в цивільному і в інших галузях права де передбачена відповідальність має велике значення.

Суб'єктивна сторона юридичної відповідальності виражається у встановленні психічного відношення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків, виражене у формах умислу чи необережності.

Фізичні особи як суб'єкти правопорушення повинні володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що визначено в окремих галузях законодавства.

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного - фізичні і юридичні особи, адміністративного - переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

1.3 Види правопорушень

Правопорушення кваліфікуються за:

а) ступенем суспільної небезпеки - на злочини і провини;

б) належністю норм права, які порушуються, до відповідних галузей права - кримінальні, цивільні, адміністративні і т. д.;

в) колом осіб - особові (фізичні і посадові) і колективні;

г) за характером правових приписів - нормативно-правові і дисциплінарні.

Найбільш розповсюдженою класифікацією правопорушень є їх розподіл за ступенем соціальної небезпеки, коли правопорушення поділяються на:

- злочини;

- проступки.

Злочином згідно кримінального законодавства визнаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. Юридичним виразом особливої суспільної небезпеки злочинів є їх заборона кримінальним законом і застосування за їх скоєння заходів кримінального покарання.

В кримінальному законодавстві дається вичерпний перелік злочинів, тому, якщо суспільне небезпечний вчинок не заборонений кримінальним законом, то він злочином не визнається і не тягне за собою кримінального покарання. У випадку, коли вчинок володіє всіма ознаками, які перелічені в кримінальному законодавстві, але не має суспільної небезпеки - він не може бути визнаний злочином.

Правопорушення, що є не настільки небезпечні як злочини, і відповідальність за них не передбачена кримінальним законодавством, належать до провин (проступків) - цивільних, адміністративних і дисциплінарних.

Проступки (Провини) - це правопорушення, які є особистісне чи суспільне шкідливими.

Цивільні проступки - це суспільне небезпечні порушення майнових і пов'язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів .цивільні провини не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою у значній мірі правовідновлюючі заходи.

Об'єктом цих правовідносин є майнові або пов'язані з ними немайнові цінності.

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст.440 ЦК України ), необхідними елементами якого є :

а) шкода;

б) протиправна поведінка;

в) причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою ;

Фактичною підставою є вчинення правопорушення.

Встановлений ст. 440 ЦК України склад цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави 40 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, Передбачені окремими статтями цієї глави.

А) Шкода - зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом. Виступаючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою).

Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається у грошах.

Моральною є шкода, яка не має економічного змісту.

Необхідно відмітити, що характер шкоди не визначається об'єктом, якому вона задається. Майнова і немайнова шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцтва, що спричинило зниження працездатності, призводить до зниження заробітної плати.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, Ст. 440 ЦК України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного правопорушення.

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ давала плоди і доходи, тоді шкода виражається у втраті можливості їх одержання.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушення, виконує ще одну функцію - її розмір визначає розмір цивільної відповідальності.

Б) Протиправність поведінки - це невиконання юридичного обов'язку, встановленого нормою права. Протиправність завжди виявляється у конкретних формах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпосередньо пов'язані з формами юридичних обов'язків: активний обов'язок і пасивний обов'язок. Відповідно до форми юридичних обов'язків, протиправність виступає у формі дії і бездіяльності.

Протиправна дія - це поведінка, що заборонена законом. Друга форма протиправної поведінки - протиправна бездіяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі - обов'язок виконати необхідні дії.

В) Причинний зв'язок як елемент цивільного правопорушення виражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода - наслідком. Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідальності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка спричинена лише її поведінкою.

Г) Вина відповідно до функції, яку вона виконує у структурі правопорушення, у цивільній літературі визначається як психічне ставлення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків.

Визначають дві форми вини - умисел і необережність, яка в свою чергу поділяється на просту і грубу, що має значення при визначені розміру відшкодування.

Адміністративні проступки - це суспільне небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини в сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права. Юридичні наслідки ад Підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності є скоєння нею адміністративного правопорушення (провини).

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (пряма або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно із ст.10 цього ж кодексу, адміністративне правопорушення визначається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити (ст.11 КпАП).

Згідно із ст.12 КпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або яка була в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності.

Залежно від того, що є об'єктом посягання адміністративних правопорушень, вони поділяються на різні види. Їх перелік дає Особлива Частина Кодексу України про адміністративні правопорушення. Це правопорушення проти особи, прав і свобод громадян, порушення санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, правопорушення в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів, порушення на транспорті, в галузі дорожнього господарства і зв'язку, порушення громадського порядку та громадської безпеки носять карний характер.

Дисциплінарні проступки - це суспільне небезпечні вчинки, які наносять шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ чи організацій.

Дисципліна праці є необхідною умовою усякої спільної праці. Працівники повинні працювати чесно й сумлінно, дотримуватися дисципліни праці, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, підтримувати продуктивність праці, покращувати якість продукції, дотримуватись технологічної дисципліни, вимог по охороні праці, техніки безпеки та виробничої санітарії, берегти і приумножувати власність.

До окремих несумлінних працівників застосовуються у необхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу. Дисциплінарна відповідальність працівників як наслідок невиконання або неналежне виконання ними своїх трудових обов'язків, полягає у застосуванні до порушників дисциплінарних стягнень. Підставою для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку.

Дисциплінарний проступок - це протиправна дія чи бездіяльність працівника, що порушує встановлений на підприємстві, в установі, організації внутрішній трудовий розпорядок. Дисциплінарна відповідальність працівника може настати лише у тому випадку, коли проступок пов'язаний з виконанням трудових обов'язків. Тому є неправомірним притягнення працівника до дисциплінарної відповідальної за негідну поведінку в сім'ї, за появу в нетверезому стані у громадських місцях тощо.

При порушенні працівниками трудової дисципліни власник або Уповноважений ним орган відповідно до ст.147 КЗпП України може застосовувати лише один з таких заходів стягнення, як догана або звільнення.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю чи перебування його у відпустці (ст.148 КЗпП України).

Згідно із ст.150 КЗпП України дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством).

Так, в цьому розділі ми визначили критерії за яким проводиться кваліфікація та класифікація правопорушень. Визначили види правопорушень та їх складові елементи та основні ознаки.

Злочини

Теорія кримінального законодавства включає в поняття злочину наступні чотири ознаки:

1. Злочин - це передбачене КК України суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочином ч. І ст.11 КК України, злочин є суспільне небезпечним діянням. Якщо у зв'язку з малозначністю те чи інше діяння не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі, то воно не визнається злочином, про що вказано у ч. 2 ст. 11 КК України. Наявність чи відсутність суспільної небезпеки - це головна ознака, за якою злочин відрізняється від інших правопорушень - адміністративних, дисциплінарних чи цивільно-правових.

2. Злочин - це діяння, передбачене кримінальним законом, тобто кримінально-протиправне діяння. Отже, злочином може бути визнано лише таке діяння, за яке закон встановлює кримінальну відповідальність. Діяння ж, які не передбачені кримінальним законом (хоч би вони й ставили небезпеку для суспільства) не є злочинами.

Стосовно названих двох ознак слід зробити застереження. Необхідно пам'ятати про наявність обставин, які виключають суспільну небезпеку і протиправність діяння: (ст. 36-43 КК України)

1. Необхідна оборона;

2. Уявна оборона;

3. Крайня необхідність;

4. Затримання особи, що вчинила злочин;

5. Фізичний чи психічний примус;

6. Виконання наказу або розпорядження;

7. Діяння, пов'язане з ризиком;

8. Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Вчинення діяння, яке формально містить ознаки злочину вчинене в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, затримання злочинця чи виконання спеціального наказу з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації є не тільки не суспільно небезпечним, а навпаки, корисне для суспільства, оскільки дає змогу кожному громадянину, в тому числі й неповнолітньому, боротися із злочинністю, не боятися відповідальності за вимушене заподіяння шкоди. Щоправда, при цьому КК України ставить умови, при наявності яких такі дії будуть неправомірними.

3. Злочин - це діяння винне, тобто вчинене з умислом чи з необережності. Ст.23 КК України вказує, що вина-це психічне ставлення особи до вчиненої дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Тут названо дві її форми - умисел та необережність. Зміст же ознак умислу та необережності розкриває ст.24 та ст.25 КК України.

4. Злочин - це діяння кримінальне каране, тобто за його вчинення передбачається застосування найсуворіших заходів державного примусу -кримінальних покарань.

Для того, щоб діяння було визнане злочином, потрібна наявність усіх чотирьох ознак у сукупності (суспільної небезпеки, кримінальної протиправності, вини й кримінальної караності). Відсутність хоча б однієї з цих ознак виключає можливість вважати скоєне злочином, тоді може наставати не кримінальна відповідальність, а інший вид правової відповідальності.

Підсумовуючи зазначимо, що злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільне небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, її політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене законом суспільне небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

У науці кримінального права (загальна частина) злочини класифікують за ступенем тяжкості:

а) Злочини невеликої тяжкості;

б) Злочини середньої тяжкості;

в) Тяжкі злочини;

г) Особливо тяжкі злочини.

Особа, котра вчинила злочин і підлягає відповідальності за його вчинення, називається суб'єктом злочину.

Суб'єктом злочину може бути фізична особа - громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства. Юридична особа відповідальності не підлягає. Особа повинна досягти віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Питання про вік вирішене у ст. 22 КК України. Відповідно до цієї статті КК України - кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до дня вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

Особи ж, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за певні злочини, перелік яких чітко визначено КК України - умисне вбивство (ст. ст.115-117),посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст.ст.112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121, ч.3 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.122, ч.2 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (ст.113), бандитизм (ст.257), терористичний акт (ст.258), захоплення заручників (ст.147 і 349), зґвалтування (ст.152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст.153), грабіж (ст.ст. 186, 262, 308), крадіжку (ст.185, ч. І Ст.ст.262, 308), розбій (ст.187, ч. 3 ст.ст.262, 308), вимагання (ст.ст. 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (ч.2 ст.ст. 194, 347, 352,378, ч.2 і 3 ст.399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст.277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст.278), незаконне заволодіння транспортним засобом (ч.2,3 ст.289), хуліганство (ст.296).

До особи, яка у віці до виповнення 18 років, вчинила злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде визнано, що її виправлення та перевиховання можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до виповнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням (ст. 97 КК України).

Згідно ст. 24 КК України, злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільне небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільне небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Згідно ст. 25 КК України, злочин вважається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільне небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або ж не передбачала можливість настання таких наслідків, хоча могла і повинна була їх передбачити.

Якщо шкода заподіяна при відсутності і умислу, і необережності, а внаслідок так званого казусу, то кримінальна відповідальність не настає. Для випадкового заподіяння шкоди характерним є те, що особа не повинна була і не могла передбачити наслідки своєї дії або бездіяльності.



РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА І ПРИЧИНИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

2.1 Класифікація причин правопорушень

Всі причини правопорушень можна класифікувати за різними критеріями. За рівнем прояву:

- на індивідуальному рівні вивчаються причини правопорушень конкретної людини (неузгодженість поведінки з вимогами суспільства, що викликано деформацією особистості, її антисуспільною настановою, специфікою впливу оточуючих на її поведінку);

- на рівні соціальних груп (несприятливі умови формування особистості, різні прояви деформації правосвідомості на груповому рівні, що мають місце в оточуючому середовищі);

- на загальносуспільному рівні (зміни в різних системах суспільства - в соціальній, економічній, культурній, психологічній, а останнім часом і в політичній).

За своїм змістом, що визначається основними сферами життя суспільства: економічні; соціальні; політичні; ідеологічні; юридичні.

За значимістю в обумовлюванні, детермінації правопорушень:

- основні - соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цьому процесі (наприклад, суперечність чинного законодавства основним правам людини, загальнолюдським моральним приписам); протиріччя між ним і потребами, інтересами тих чи інших соціальних груп, окремих осіб, якщо правова культура останніх відзначається неналежним рівнем; суттєві вади та недоліки законодавства;

- неосновні - явища, які лише полегшують вчинення правопорушень, здійснюють такий вплив на фоні головних факторів, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (наприклад, недосконалість обліку і охорони матеріальних цінностей, недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху тощо). Останню групу явищ нерідко відображають іншим, окремим поняттям: "обставини (або умови), що сприяють вчиненню правопорушень".

За онтологічним статусом стосовно свідомості конкретної особи:

- об'єктивні - явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі державних органів);

- суб'єктивні - явища, які входять до складу індивідуальної свідомості конкретного суб'єкта, безпосередньо визначаються нею (наприклад, незнання особою вимог закону, її від'ємне, негативне ставлення до його приписів, психологічна установка особи на протиправну поведінку, алкоголізм, наркоманія, пропаганда в засобах масової інформації і мистецтві насильства, розпусти).

2.2 Теорії причин правопорушень

Виясненням причин правопорушень займались давно, ще з часів Аристотеля і Платона. Більш детально почали вивчати причини правопорушень в XIX-ХХ століттях, що було обумовлено великим ростом правопорушень, збільшенням населення, розвитком капіталізму та іншими причинами. Наука нараховує декілька десятків найбільш розповсюджених теорій причин правопорушень. Всі концепції про причини правопорушень можна поділити на дві основні групи: соціологічні і біосоціологічні. Перші характерні для американської і англійської науки; другі - для європейської і латино-американської науки.

Соціологічні теорії причин злочинності:

1. Ведучою теорією являється теорія науково-технічної революції як комплексної причини правопорушень в ХХ ст. НТР визиває такі серйозні соціальні зміни, як індустріалізацію, урбанізацію, автомобілізацію, міграцію. Вони порушують традиційні форми сімейних зв'язків, релігії, культури, внаслідок чого відбуваються відчуження і знеособлення людини, придушення її індивідуальності. Концентрація населення в містах, розповсюдження загальної байдужості підвищують агресивність, егоїзм, індивідуалізм і емоційну нестриманість, що веде до зростання правопорушень.

2. Вчення Є. Сатерленда про деференціальні асоціації (різні зв'язки). Суть цієї теорії зводиться до того, що правопорушниками не народжуються, а навчаються в процесі багатогранних контактів особи в мікрогрупах: в сім'ї, на вулиці, в профспілках і т.д Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і пропозиції веде до правопорушень в інших осіб і навпаки. Але ця теорія не пояснює походження правопорушень, вона вважає що правопорушення вічно присутні у людському суспільстві. Вона критикує біопсихіатричні фактори правопорушень і ігнорує свободу волі людини.

3. Теорія соціальної дезорганізації (аномії). Її суть: різний рівень багатства і бідності, велика соціальна нерівність ведуть до правопорушень. Американський кримінолог Т.Є. Шур вважає США правопорушним суспільством, оскільки воно нерівноправне суспільство. Соціальна єдність суспільства веде до нормального життя і зменшення правопорушень.

4. Теорія багатофакторності (Кетле Гере). До таких факторів відносять: фізичні, кліматичні, теоретичні, психічні, антропологічні, соціальні. Барт нарахував більше 170 таких факторів, хоча і ця теорія не давала системного аналізу. правопорушення деліктоздатний злодіяння

5. Класова теорія. Її суть зводиться до того, що основною причиною правопорушень є класова приналежність і майнова нерівність.

Крім того французький вчений Стансю називає 11 основних факторів правопорушень: дегуманізація людських законів в результаті НТР; урбанізація - ріст великих міст; індустріалізація; конкуренція; бідність і велика розкіш населення; фрустрація - емоційне незадоволення потреб і інтересів багатьох людей; страх перед новими хворобами; нудьга і незайнятість; алкоголізм; етнічно-психологічна несумісність; почуття неповноцінності в результаті багатьох факторів.

Серед біосоціальних теорій причин правопорушень найбільш розповсюджені теорія небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії, теорія психопатологічних причин, спадкові теорії, теорії конституціональної схильності.

1. Небезпечний стан - перманентна (змінююча) і іманентна (внутрішньо присутня) людині схильність до здійснення правопорушень. Небезпечний стан - це явище не юриспруденції, а медицини.

2. Фрейдистські теорії правопорушень отримали розповсюдження з початку ХХ століття під впливом лікаря-психіатра Зигмунда Фрейда. Суть цієї теорії полягає в тому, що людина з часу народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів - агресивних, статевих, страху - з моральними установками особи. З цим пов'язаний комплекс неповноцінності, особливо часто цим пояснюють правопорушення неповнолітніх. Особистість людини формується в дитячому віці, то відношення матері до сина і сина до матері (комплекс Едіпа), а також батька до дочки і навпаки (комплекс Електри) розглядаються роковим формуючим фактором, від якого людина не може позбавитись все своє життя.

3. Теорія психопатологічних причин. Головна думка цієї теорії - правопорушник завжди психопатична або розумово відстала особа.

4. Спадкові теорії - вважають причиною правопорушень, які передаються по спадщині. Ця причина знаходиться в хромосомах, генетичному коді людини, яка має схильність до антисоціальної поведінки. Іноді її називають "теорія сімейного дерева". Ця теорія практично не підтверджуються, хоча в окремих випадках такі приклади можуть бути.

5. Теорія конституціональної схильності (Е. Кречмер, нім. проф. медицини). Її суть полягає в тому, що між будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характером, є прямий зв'язок. Чим більш раннє правопорушення, небезпечне і регулярне, тим значніша роль біологічних факторів. Це. по суті, антропологічна теорія.

6. Правові теорії. Їх суть полягає в тому, що окремі раси людей більш схильні до антисоціальної поведінки, ніж біла раса. Разом з тим на правопорушення більш впливають соціально-економічні фактори, а також національність, відношення суду до підсудних тощо.

7. Існують і інші теорії і підходи до причин правопорушень. Деякі дослідження і висновки про причини антисоціальної поведінки були висказані ще Ш. Монтескьє і І. Бентамом, які пробували інтерпретувати з точки зору впливу на людину географічного середовища, клімату, стану здоров'я, а також деяких соціальних факторів. Чарльз Ломброзо висунув теорію "уродженого" правопорушника, в якій на перший план поставив антропологічні, біологічні, психобіологічні фактори правопорушень, а його послідовник Феррі Е. пробував поєднати антропологічні, фізичні і соціальні фактори антисоціальної поведінки в одну класифікацію. Існують також психологічні, правові і політичні підходи тощо. Для більшості науковців немає доказів того, що біологічні фактори обумовлюють правопорушення. У кожній расі є біологічно неповноцінні представники, які схильні до правопорушень.



РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ПОСЛАБЛЕННЯ ТА УСУНЕННЯ ПРИЧИН ПРАВОПОРУШЕНЬ

3.1 Профілактика та попередження правопорушень

Профілактика та попередження правопорушень в Україні передбачені Конституцією України, та рядом спеціальних законів України, зокрема Законами “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, “Про попередження насильства в сім'ї”, “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі на певний строк”, та іншими законодавчими актами України, що регулюють діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також участь підприємств, установ, організацій, громадян та їх організацій у профілактиці правопорушень.

До заходів профілактики правопорушень можна віднести такі заходи:

- заходи загальної профілактики правопорушень: кримінологічна експертиза; роз'яснення положень законодавства України; кримінологічне дослідження; профілактична перевірка; профілактичний припис, подання, постанова; повідомлення про невиконання профілактичного припису; інформування населення про стан правопорядку, засоби та методи захисту громадян і власності від правопорушень; профілактична допомога.

- заходи індивідуальної профілактики правопорушень: профілактичну бесіду; роз'яснення законодавства; усне попередження про неприпустимість протиправних дій; офіційне попередження про неприпустимість учинення насильства в сім'ї; офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки; профілактичний облік; адміністративний нагляд органів внутрішніх справ; соціальний патронаж осіб, які відбували покарання у вигляді обмеження волі або її позбавлення на певний строк та осіб антисуспільної спрямованості. Застосування заходів індивідуальної профілактики несумісне з приниженням честі й гідності особи, а також не тягне правових наслідків, за винятком передбачених законодавством.

Попередження правопорушень - це система заходів, що вживаються державними органами, громадськими організаціями, представниками влади та іншими особами, спрямованих на протидію процесам детермінації злочинності, що мають на меті ресоціалізацію потенційних злочинців, запобігання вчиненню нових правопорушень.

На думку більшості кримінологів, попередження злочинності більш ефективно, ніж інші методи боротьби зі злочинністю. Збиток, нанесений злочинністю суспільству, величезний. На «чорному рахунку» злочинності не тільки матеріальні втрати, але і життя, відібрані вбивцями, покалічені долі. Чим вище рівень злочинності, тим вище і пов'язані з нею непрямі витрати, пов'язані із забезпеченням діяльності правоохоронних органів, виключенням значної частини населення з процесу суспільного відтворення.

Діяльність з попередження правопорушень здійснюється шляхом впливу на:

- причини та умови правопорушень, пов'язані з суспільством в цілому і конкретними громадянами, які не є правопорушниками (потенційні жертви правопорушень). Необхідно намагатися впливати на такі загальні для всіх видів правопорушень чинники, як безробіття, нелегальна міграція тощо.

- процеси самодетермінації і самовідтворення правопорушень та окремих правопорушників. Необхідним є спеціальний попереджувальний вплив, орієнтований на найнебезпечніші види злочинності, такі як організована злочинність.

- окремі «гарячі точки», де стикаються суспільство і злочинність в процесі контролюючої і правоохоронної діяльності.

Попередження правопорушень може бути як окремим напрямком діяльності державного або громадського органу або конкретної особи, так і виступати побічним результатом його дій. Відповідно до цього можна виділити спеціалізовані та неспеціалізовані суб'єкти попередження правопорушень.

У діяльності спеціалізованих суб'єктів попередження правопорушень є основним або одним з основних напрямків. До числа таких суб'єктів традиційно відносяться правоохоронні органи: суд, прокуратура, міліція, служби держбезпеки, митні органи тощо.

До числа спеціалізованих суб'єктів також відносяться контролюючі органи: податкові та антимонопольні органи, державні органи, що здійснюють санітарно-епідеміологічний, природоохоронний, фінансовий та інші види нагляду й контролю.

До числа недержавних суб'єктів, які здійснюють запобігання правопорушень в рамках своєї основної діяльності, належать громадські організації та особи, що сприяють правоохоронним органам в здійсненні охорони правопорядку (добровільні народні дружини, громадські пункти охорони порядку, позаштатні співробітники та громадські помічники правоохоронних органів), приватні охоронні підприємства та служби безпеки, спеціалізовані засоби масової інформації.

Коло неспеціалізованих суб'єктів законодавством чітко не визначено. Практично всі організації і громадяни беруть участь у процесі попередження правопорушень, створюючи робочі місця, упорядковуючи підвідомчі їм території, організовуючи дозвілля та позаучбову діяльність неповнолітніх і т.п.

Суб'єктами загальної та індивідуальної профілактики правопорушень є органи державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), органи місцевого самоврядування, органи прокуратури, засоби масової інформації, громадські організації, у тому числі громадські формування з охорони громадського порядку, релігійні установи та організації, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, які беруть участь у профілактиці правопорушень.

Залежно від сфери охоплення заходів попередження виділяють загальне, спеціальне і індивідуальне попередження правопорушень.

Коріння правопорушень завжди криються в негативних суспільних явищах, соціальних, політичних, економічних і духовних проблемах, притаманних конкретному суспільству. Тому найефективнішими в плані зменшення числа скоєних правопорушень у довгостроковій перспективі є заходи, спрямовані на зміцнення економіки, забезпечення населення робочими місцями, соціальні програми підвищення життєвого рівня, формування в суспільстві позитивного морального клімату, придушення таких пов'язаних зі злочинністю явищ, як пияцтво та наркоманія, бродяжництво, бідність, нелегальна міграція, міжнаціональні та інші конфлікти.

Звичайно, щодо багатьох перерахованих явищ (наприклад, безробіття і зловживання спиртним) не може йти мови про їх повну ліквідацію. Проте цілеспрямовані заходи, вжиті державою і суспільством можуть значно скоротити їх негативний вплив: так, хороша організація та фінансування служб зайнятості дозволяє не тільки зменшити безробіття, але і поліпшити життєвий рівень вимушено безробітних, утримати їх від моральної деградації й звернення до незаконних засобів отримання доходу; грамотна організація антиалкогольної пропаганди та забезпечення доступу молоді до не пов'язаних з випивкою формам дозвілля (спорт, творчість, політична діяльність) може призвести до значного зменшення споживання алкоголю найбільш схильною його негативних ефектів групою -- молоддю і неповнолітніми.

До заходів загальної профілактики відноситься і створення прозорої для громадського контролю системи державного управління, що перешкоджає виникненню та дії корупційних схем.

У цілому загальна профілактика правопорушень спрямована на забезпечення гідного існування людини в суспільстві, створення умов для задоволення нормальних потреб (житло, матеріальний достаток, робота, дозвілля і відпочинок) законними засобами.

Розробку та реалізацію заходів загального попередження ведуть всі органи держави із залученням фахівців різних областей: економістів, соціологів, політиків, управлінців, психологів тощо. Кримінологи також беруть участь в цьому процесі, надаючи аналітичні огляди статистичних даних, прогнозуючи результативність запропонованих заходів з точки зору їх впливу на злочинність і здійснюючи кримінологічну експертизу нормативних актів і соціально-економічних програм.

Спеціальне попередження правопорушень здійснюється шляхом впливу на соціальні групи, окремих осіб і організації або сфери діяльності, щодо яких є підстави вважати, що вони мають підвищену криміногенність.

Так, наприклад, підвищена криміногенність окремої особистості може визначатися попередніми фактами вчинення злочинів (в цьому випадку кримінологічне попередження направлено на недопущення рецидиву), адміністративних і посадових правопорушень, аморальних вчинків, поведінкою, яка явно не відповідають виконуваної соціальної ролі, цільовими установками, досягнення яких неможливо для даної людини з використанням законних засобів. Схожими є і криміногенні характеристики соціальних груп: сюди може бути віднесена антисуспільна, протестна спрямованість групи, політичний чи соціальний радикалізм, що входять в протиріччя з притаманними суспільству в цілому моральними установками і системами цінностей.

Окремі сфери діяльності та об'єкти також можуть бути більш схильні до скоєння злочинів, наприклад, через їх привабливості для злочинців (сховища матеріальних цінностей), слабкою правової та технічної захищеності, непрозорості для державного та громадського контролю, що створює умови для організації «тіньової» діяльності. Необхідно враховувати і віктимологічний аспект: в силу своїх особистих особливостей (наприклад, схильності до зловживання алкоголем), належності до соціальної (бомж) або професійної групи (таксисти, охоронці, інкасатори) деякі люди частіше стають жертвами злочинів. Відносно таких сфер діяльності, об'єктів та осіб також повинна вестися спеціальна профілактика, спрямована на підвищення їх захищеності від вчинення злочинів.

Адресатом індивідуального попередження, що може розглядатися як один з видів спеціального попередження, є конкретна людина, особисті характеристики якого об'єктивно говорять про можливість здійснення ним у майбутньому злочинного діяння.

Об'єктом індивідуального попередження може ставати як безпосередньо людина, її негативні соціальні якості, так і соціальне мікросередовище, його навколишнє оточення (сім'я, співмешканці, трудовий колектив).

Необхідність застосування до особи індивідуального попереджувального впливу визначається шляхом встановлення комплексу пов'язаних з ним криміногенних факторів: вчинення в минулому правопорушень і аморальних вчинків; деформовані ціннісні орієнтації, неповна соціалізація особистості, низький рівень правосвідомості; наявність патологічних психічних порушень, що носять криміногенний характер (деякі психічні аномалії, сексуальні девіації і т. д.); формування особистості в соціальному оточенні, що має неблагополучний характер: в неповній сім'ї, в умовах аморального або протиправного поводження батьків і близьких родичів; несприятливі умови життя: погані матеріальні і житлові умови, негативний соціально-побутової клімат і т. д.

Застосування примусових заходів можливе лише щодо певних категорій осіб, зазначених у законі (наприклад, умовно засуджених або тих, які вчинили правопорушення).

Зважаючи на це основним методом при індивідуальному попередженні злочинів є метод переконання. Цей метод направлений на формування в особи позитивних уявлень про суспільство, корекцію негативних соціальних орієнтацій шляхом використання педагогічних і психологічних прийомів впливу.

Основним способом переконання є бесіда, що є вільний діалог з особою. Бесіда може проводитися з різними цілями. Вона може носити ознайомлювальний характер, коли необхідно встановити контакт з особою, отримати «з перших рук» інформацію про характеристики його особи, соціально-побутових умовах. Наступні бесіди можуть носити попереджувальний (інформування особи про можливі наслідки його вчинків) або виховний характер. Крім бесід, до числа способів переконання відноситься залучення особи в соціальні організації та групи, здатні чинити на нього позитивний виховний вплив: спортивні секції, трудові та творчі колективи, громадські організації.

Складніший для застосування, хоча й ефективніший - метод надання допомоги. Він пов'язаний з реалізацією конкретних заходів, спрямованих на особистісний розвиток і поліпшення соціально-побутового становища особи: направлення його на роботу або навчання, поліпшення побутових умов, формування сприятливого мікросоціального середовища.

Нарешті, якщо переконання і надання допомоги виявилися неефективними, може застосовуватися метод примусу. Якщо переконання і надання допомоги повинні здійснюватися в основному державними соціальними службами і громадськими організаціями, то застосування заходів примушування -- прерогатива правоохоронних органів. У числі основних заходів примусу, що застосовуються в рамках індивідуального попередження злочинів, називаються:

- Заходи адміністративної відповідальності, що носять як каральний (наприклад, штраф), так і соціально-оздоровчий характер (ізоляція від суспільства шляхом адміністративного арешту або адміністративного затримання).

- Примусове лікування алкоголізму і наркоманії, спрямоване не тільки на поліпшення стану здоров'я особи, а й на запобігання вчинення протиправних вчинків внаслідок алкогольної або наркотичної деградації особистості.

Спеціальними видами індивідуального попередження є профілактика бездоглядності і правопорушень неповнолітніх, а також виявлення осіб, які вчинили нерозкриті злочини, які можуть продовжувати злочинну діяльність (слідча та оперативно-розшукова діяльність).

3.2 Правова освіта та правове виховання як метод профілактики правопорушень

Статистичні дані МВС України свідчать, що в середньому, кожне четверте правопорушення вчиняється молодими особами віком до 21 року. Правоохоронні органи дедалі частіше фіксують непоодинокі випадки залучення підлітків до організованої злочинної діяльності. Більше половини злочинів, вчинених неповнолітніми, належать до категорії тяжких. Фахівці стверджують, що останнім часом неповнолітні дуже рано набувають досвіду антисоціальної, протиправної поведінки. Йдеться про неабияке „омолодження” сучасної злочинності та адміністративних проступків в Україні. Такий стан справ є вкрай недопустимим, якщо йдеться про демократичний розвиток суспільства та належне виховання потенціалу нації в дусі поваги до норм права і моралі. Слід визнати, що є чимало проблем у налагодженні роботи з профілактики правопорушень серед цієї категорії осіб та їх соціального захисту.

...