Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної, правової держави дедалі більшого значення набувають проблеми прав і свобод людини, взаємовідносин особи і держави.

Одним з основних прав людини відповідно до Загальної декларації прав людини є право на громадянство. [19]

Саме громадянство є тією підставою, яка дає особі, що має статус громадянина, можливість володіти повним комплексом прав, свобод і виконувати обов'язки, закріплені законодавством певної держави [1].

Саме втілення встановлених та в цей же час гарантованих Конституцією України прав, свобод і обов'язків громадянина надає можливість повноцінного та всебічного життя особи, нормального функціонування та розвитку держави. Необхідною передумовою володіння всією повнотою такого правового статусу особою є наявність громадянства, яке водночас виступає одним із невід'ємних елементів механізму існування будь-якої держави. Саме громадянство, будучи об'єднуючою ознакою суб'єкта народного суверенітету - джерела влади в державі, виступає об'єднуючим елементом держави, що лежить в основі її управління, захисту та розвитку. Вищенаведене свідчить про те, що сьогодні правовий інститут громадянства, з одного боку, виступає механізмом захисту та забезпечення прав індивіда, а з другого - захисту прав та інтересів держави, виконуючи таким чином подвійну соціально-юридичну функцію. Саме тому теоретичне осмислення конституційно-правових принципів - вихідних засад, основ громадянства України, дасть змогу значно поглибити і розширити наукове уявлення про це правове явище, усвідомити його сутність і місце в житті кожної людини, в процесі розбудови Української держави.

Мета і завдання наукового дослідження. Метою курсової роботи є всебічне системне дослідження природи конституційно-правових принципів громадянства України як з позиції становлення, теоретично-правових засад так і практичної сфери їх реалізації, а також розробка та обґрунтування практичних і теоретичних висновків також пропозицій з удосконалення системи конституційно-правових принципів громадянства України.

Для досягнення мети дослідження було постановлено такі завдання:

Ш дослідити правову природу громадянства, розкрити основні підходи до аналізу даної правової категорії, надати визначення поняттю громадянства;

Ш розглянути теорію громадянства як категорії правового зв'язку фізичної особи - громадянина і держави, визначити істотні ознаки такого зв'язку;

Ш проаналізувати доктринні підходи щодо визначення поняття конституційно-правового принципу громадянства, сформулювати його авторську дефініцію;

Ш провести дослідження ознак конституційно-правових принципів громадянства як принципів права, на підставі якого виділити загальні ознаки та характерні особливості принципів громадянства як принципів права, що найбільш об'єктивно відображають сутність явища на сучасному етапі розвитку суспільства;

Ш систематизувати конституційно-правові принципи громадянства України; встановити правові зв'язки, співвідношення понять громадянин - народ - держава;

Ш дослідити історію становлення та розвитку принципів українського громадянства; здійснити правовий аналіз ступеня втілення міжнародно-правових стандартів в сфері принципів громадянства у законодавстві України;

Ш провести детальне комплексне дослідження конституційно-правових принципів громадянства України в напрямах юридичного змісту, ефективності функціонування кожного з них та розробити й обґрунтувати пропозиції з подальшого вдосконалення конституційно-правових принципів громадянства України, їх системи.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають між державою та фізичною особою з приводу громадянства України.

Предметом дослідження є конституційно-правові принципи інституту громадянства України.

Методи дослідження. Методологічну основу курсової роботи становлять світоглядні філософські підходи, побудовані на критеріях об'єктивності й відповідності істині, загальнонаукові та спеціальні методи, що зумовлено багатоаспектністю поставлених у роботі завдань.

Громадянство України - це стійкий, необмежений в просторі правовий зв'язок особи з Українською державою, заснований на юридичному визнанні державою цієї особи громадянином України, внаслідок якого особа разом з державою набувають взаємних прав і обов'язків в обсязі, передбаченому Конституцією і законами України.

Ознаками громадянства як певного зв'язку особи з державою є:

1. правовий характер;

2. необмеженість у просторі та часі;

3. максимальний характер взаємних прав та обов'язків.

Цей зв'язок знаходить своє виявлення в розповсюдженні на відповідну особу суверенної влади держави незалежно від місця її проживання - на території держави чи за її межами.

Система конституційно-правових норм, що регулюють питання громадянства складає головний конституційно-правовий інститут - інститут громадянства. Джерелами цього інституту є:

1. Конституція України.

2. Закон України «Про громадянство України».

3. Чинні міжнародні договори України з питань громадянства.

4. Підзаконні акти.

Норми цих актів, виходячи з визнання права на громадянство як природного права людини, закріплюють принципи громадянства та регламентують порядок набуття і припинення громадянства, повноваження органів державної влади та інших організацій, які беруть участь у вирішенні питань громадянства та порядок їх вирішення.

Конституційний статус громадянина -- це поняття, яке відображає саме те, що властиве всім і кожному члену суспільства, і залишає за своїми рамками все приватне, індивідуальне, та унікальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'єктів постійно виникають і припиняються залежно від виконання ними тих чи інших професійних функцій, громадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина -- єдиний, неподільний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні елементи (вони становлять його зміст і структуру):

· громадянство;

· загальна правоздатність;

· принципи правового статусу;

· конституційні права, свободи та обов'язки громадян;

· гарантії прав і свобод;

· відповідні правові норми.

РОЗДІЛ 1. ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТЬ ІНСТИТУТ ГРОМАДЯНСТВА ТА ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

1.1 Поняття та види інституту громадянства

Громадянство відіграє надзвичайно важливу роль в житті кожної людини. У статті 15 Загальної Декларації прав людини громадянство було віднесено до одного з основних прав людини. Його зміст полягає у тому, що повним комплексом прав людина може володіти лише за наявності громадянства. Держава наділяє своїх громадян більшим об'ємом прав і обов'язків, ніж осіб в іншому громадянському стані - іноземців, осіб без громадянства, біженців, змушених переселенців. Тільки громадяни держави мають право і можливість визначати політичне життя країни і суспільства. Враховуючи таке значення інституту громадянства в житті держави, а також існування комплексу суспільних відносин, які складаються в цій сфері, безсумнівно є необхідність правового регулювання цих питань. Важливим аспектом [3].

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в Конституції України (основному законі), визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Після Конституції України за ієрархією в системі законодавства йдуть міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, які згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України. Саме в такому статусі вони мають застосовуватися при регулюванні відносин громадянства. У разі невідповідності законодавства України правовим приписам таких міжнародних договорів застосуванню підлягають останні. Це закріплено в ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року [4].

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства -- державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політичне підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі [1].

Поняття державної належності - ширше за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'язаний з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правового зв'язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що громадянство зберігається за особою і в разі виїзду її за межі своєї країни. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов'язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов'язки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.

Сталість громадянства виявляється в безперервності. Безперервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грунтується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами -- «права крові» і «права грунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Принцип «права крові» був першим принципом, який дістав згадку в історії. Він був згаданий ще у римському праві. У феодальну епоху народження на певній території, яка була підвладна,призводило до зв`язку підданства. С цього і виник принцип «права ґрунту». «Право крові» почало існувати з появи його у кодексі Наполеона (французькому цивільному кодексі 1804 р.)

Сучасне законодавство про громадянство у переважній більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом ґрунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право ґрунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п'ятирічний строк, хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили «значні послуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями». В Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави. Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація.

1.2 Загальні положення про громадянство

Законодавством України про громадянство визначено його як «постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у взаємних правах та обов'язках».

Історично склалося, так що Україна є державою з поліетнічним складом населення. Громадянами її є представники багатьох націй і народностей -- носії самобутніх культур. Між ними і українською державою завжди існує стійкий правовий зв'язок, але, на жаль, не завжди такий стійкий як духовний. У той же час між значною частиною українців, що проживають за межами держави, але не є громадянами України та українською державою існує більш стійкий духовний зв'язок, чи є менш стійким правовий зв'язок слід визначити.

Цей зв'язок має односторонній характер: українська держава зобов'язана піклуватися про національно-культурні й мовні особливості українців, які проживають за кордоном (ст. 12 Конституції). Звичайно, йдеться не про громадян України усіх національностей, а про етнічних українців. Україна вправі підтримати чи не підтримати рішення міжнародної спільноти про накладання санкцій на країну, в якій утискуються національно-культурні й мовні потреби представників національних меншин будь-якої з національностей, що є нацменшинами і в Україні. Однак ініціювати міжнародно-правову відповідальність країн, в яких утискуються національно-культурні й мовні потреби українців, українська держава зобов'язана. Отже, у цьому аспекті українці мають, більш привілейоване становище порівняно з представниками інших націй, що мешкають на території України. У більшості випадків це є виправданим, оскільки, наприклад Польща, Болгарія, Бєларусь чи Угорщина можуть самостійно подбати про задоволення національно-культурних і мовних потреб поляків, болгар, білорусів чи угорців, що проживають за їх межами. Це ж стосується і представників інших національностей, що реалізували право на створення своєї національної держави. Далеко не у такому вигідному становищі знаходяться представники так званих «корінних народів» України.

Корінні народи у кількісному показнику також є національними меншинами, проте, на мою думку, для них територія України, на відміну від останніх, є єдиною історичною батьківщиною (якщо так можна сказати після «великого переселення народів») і постійним місцем проживання більшості їх представників. Це стосується як кримчаків, караїмів, так і деяких інших національностей, які досить тривалий історичний час є близькими сусідами українців у їх співіснуванні у межах території теперішньої України [5].

Українська держава ніколи не пропагувала гасла: «Україна для українців», і це допомагало утримувати рівновагу міжетнічних відносин на її території. Але жодна з людських спільнот, які є носіями національної самосвідомості, у разі якщо їх рідна держава принижує вагомість їхніх інтересів, буде почувати себе, м'яко кажучи, притисненими. Це є передумовою міжнаціональних конфліктів. Тому для того, щоб зберегти громадський мир у майбутньому, вважаємо за доцільне переглянути конституційне законодавство і урівняти у правах етнічних українців та представників інших корінних народів України, вклавши в обов'язок Української держави дбати про задоволення національно-культурних потреб усіх корінних народів України, які проживають за межами держави і об'єднані у національно-культурні осередки. Це буде суттєвим кроком у напряму налагодження миру і злагоди в Україні, бо дозволить більшій категорії людей почувати себе захищеними [20] .

Окрема мова про представників тих національностей, які також не мають своєї державності, але знаходяться у своїй меншості на території України, порівняно з тими, що проживають за її межами. Це такі спільноти, як роми, чуваші та інші. Відповідно до Конституції України на території Української держави культурні права усіх національних меншин, як, до речі, і корінних народів, захищені (ст. 11 Конституції). Контроль за задоволенням їх національно-культурних і мовних потреб за межами держави, а також ініціювання про притягнення держав до міжнародно-правової відповідальності Українською державою, на жаль, не можливий ні фізично, ні юридично.

Неможливо фізично -- тому що в Україні не вистачить матеріальних ресурсів, щоб піклуватися про знедолених за кордоном і при цьому давити силою державного суверенітету на країн-порушників, а юридично -- тому що, по-перше, у міжнародно-звичаєвому праві допускається втручання у внутрішні справи, а саме: етнополітику держав -- тільки для захисту етнокультурних та мовних інтересів представників тих національностей, які держави разом вважають корінними держави-подавача клопотання.

А, по-друге, нагляд за дотриманням прав та свобод представників будь-яких національностей у країнах світу входить до функціональних обов'язків, в першу чергу OOН, а також багатьох інших регіональних міжнародних організацій. Можливість міжнародно-правового захисту обумовлена тим, що міжнародне право з прав і свобод національних меншин дозволяє останнім забезпечувати в цих умовах свій культурний та світоглядний особистий та колективний розвиток, відтворювати на чужині національні традиції, збагачувати індивідуальний розум.

Виходячи з вищезазначеного, можна дійти висновку, що зв'язок між державою і українською національною спільнотою, яка мешкає за кордоном, є навіть більш міцним, ніж такий зв'язок, як громадянство, оскільки в переважній більшості він зберігається і у разі розірвання громадянського зв'язку.

Таким чином, народ України -- це не тільки громадяни України усіх національностей, а й особи без громадянства, а також іноземні громадяни, що мають національну самосвідомість і належать до категорії титульного етносу України чи до представників інших її корінних народів. Знову ж постає питання про доцільність єдиного громадянства в Україні. І якщо розглядати його, зважаючи на вищезазначене, не важко дійти висновку, що єдине громадянство навіть перешкоджає повній реалізації принципу народовладдя в Україні, бо виключає із числа носіїв народного суверенітету всіх українців.

Громадянство - справа добровільна і тому, я вважаю, як кількісний, так і якісний показник осіб, що отримають додатково громадянство України, буде достатньо вагомим, тому і вона від цього більше виграє (бо громадянство -- це не тільки права, а й обов'язки) та розшириться сфера свобод зазначених осіб. Але найсуттєвіше те, що таким шляхом йде друге відродження підірваної економічними негараздами української національної самосвідомості як основи нашої державності, за рахунок впливу сильної національної ідеї, носіями якої є насамперед українські національні меншини у багатьох державах світу. Це зараз вкрай необхідне для збереження української державності.

Інша мова, чи доцільно залучати до управління державою осіб, які нібито і не бажають цього, бо не змінили свій громадянський юридичний стан на громадянство України. Раніше були намагання законодавця залучити етнічних українців та їх нащадків, які мали бажання повернутися на Батьківщину і підтвердити українське громадянство, за умови що, вони не перебували у громадянстві іншої держави до останнього часу (до 31 грудня 1999 р.), користуватися спрощеним порядком його отримання (ч. 3 ст. 2 Закону). Ці норми належним чином не були сприйняті, тому не досягли бажаного результату. Більшість громадян, що емігрує за кордон, робить це суто з економічних підстав, а ті що вже тривалий час проживають там, й могли б отримати громадянство України за національною належністю, до цього часу цього не зробили, зновутаки, з тих причин, що їх задовольняють економічні та соціальні умови існування там. Це аж ніяк не свідчить про те, що дані категорії осіб -- «вороги України», або їм абсолютно байдужа її подальша доля, а також про відсутність у них патріотизму [6].

Негативними сторонами запровадження подвійного громадянства є загроза можливого опосередкованого втручання у внутрішні справи України з боку іноземних держав -- впливати на політичну свідомість даної категорії осіб тощо. Однак цей недолік можна усунути, обмеживши право осіб з подвійним громадянством займати лише певні посади в органах виконавчої влади держави. Для того щоб запобігти зловживанню подвійним громадянством, необхідно дозволити його мати тільки у односторонньому порядку -- іноземним громадянам, залишаючи єдине громадянство для тих, хто зараз його має, а також для тих, хто захоче повністю поміняти громадянство на українське.

РОЗДІЛ 2. ПИТАННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

Багато авторів зверталося до проблеми принципів громадянства, і тому питання виявлення принципів громадянства, характеристики їх змісту вже висвітлені у ряді наукових праць. У своїй сукупності принципи складають своєрідну систему, кожен з елементів якої є відображенням характеру і сутності громадянства».

Принципи громадянства України -- це вихідні засади, керівні ідеї, в яких відображається характер та сутність українського громадянства; вони являють собою певні закономірності, які дістали наукове усвідомлення, закріплюються в Конституції та чинному законодавстві України і становлять своєрідну систему, яка зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства України. Більшість авторів єдині в тому, що принципи громадянства не розрізнені, всі вони у своїй сукупності становлять певну систему. Щодо визначення цієї системи не існує єдиної точки зору. Різні автори по-різному класифікують принципи громадянства і відповідно утворюють різні групи принципів за різними кваліфікуючими ознаками. Спираючись на досягнення конституційно-правової думки в галузі принципів громадянства, можна дійти висновку, що науковці найчастіше диференціюють їх за:

1) змістом і сферою виявлення. Відповідно розрізняють дві групи принципів: а) загальні політико-правові принципи, що мають найширшу сферу об'єктивації у праві, пронизують всі його складові, виступають як базові принципи; б) спеціальні, виходячи з подвійного характеру інституту громадянства (по-перше, як об'єктивно існуючого політико-правового зв'язку фізичної особи і держави, і, по-друге, як державно-правового інституту, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини з приводу громадянства) [9];

2) ступенем значущості принципів при характеристиці змісту (сутності) громадянства України та рівнем їх правового закріплення. Відповідно до цього виділяють три групи принципів: а) загальні або загальноправові чи політико-правові принципи громадянства; б) особливі -- принципи, які характеризують громадянство як цілісний інститут права; в) спеціальні -- принципи, які є спрямовуючими для певних підінститутів громадянства і головними при регулюванні конкретних правовідносин, що виникають з приводу громадянства України [10];

3) природою інституту громадянства. З огляду на це виділяють дві групи принципів: а) загальні політико-правові принципи, які ґрунтуються на фундаментальних засадах конституційного устрою України і властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим політичним, соціальним і правовим інститутам; б) специфічні -- суть яких полягає в тому, що вони лежать в основі конкретних відносин особи з приводу набуття та припинення громадянства [11].

На мій погляд слід погодитися з тими авторами, які вважають, що принципи громадянства не мають хаотичного, дозвільного характеру. Вони утворюють певну систему, яка одночасно характеризується як внутрішньою єдністю, так і різноманітністю груп принципів. Взагалі, в юридичній науці термін «система» застосовується для характеристики права, політичних організацій суспільства, органів держави та інших складних суспільних явищ. Система означає, з одного боку, цілісність та єдність даного явища, а з іншого, -- внутрішню структурну диференціацію його складових частин. Класифікація є одним із засобів аналітичного та синтетичного способів дослідження того чи іншого явища. Розподіляючи ціле на складові частини, аналіз допомагає виявити у різноманітності властивостей та сторін явища головне, найбільш суттєве, що становить їх основу. В процесі класифікації явищ, що досліджуються, розподіляючи ціле на складові елементи, необхідно мати на увазі ціле у всій його багатогранності. Все, це, на мою думку, необхідно брати до уваги при класифікації принципів громадянства України.

Аналіз правової літератури дозволяє зробити висновок про існування трьох груп принципів громадянства України.

К. Шкумбатюк зазначає, що громадянство України відповідно до ст. 2 Закону України «Про громадянство України» ґрунтується на п'яти принципах [14].

Першою серед відповідних груп принципів науковці визначають групу принципів, які найчастіше називали загальними або загальними правовими чи політико-правовими принципами громадянства. Це ті основоположні принципи громадянства України, які підтверджують основні принципи нашого права. Загальні принципи громадянства виступають як структуроутворюючі елементи взаємовідносин особи і української держави.

До загальних принципів громадянства, а вони завжди є конституційними, на мій погляд, належать:

1. Принцип державного суверенітету, закріплений у ст. 1 Конституції: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», у ст. 2, Конституції України, сказано, що «суверенітет України поширюється на всю її територію».

2. Принцип демократизму, закріплений у ст. 1,3 Конституції України - «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

3. Принцип інтернаціоналізму, закріплений у ст. 10 Конституції, в частині третій якої зазначається: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України»; в ст. 11, де сказано: «Держава сприяє консолідації та розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України»; у ст. 24 Конституції, частина друга якої закріплює наступне положення: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, за мовними або іншими ознаками» тощо.

4. Принцип поєднання інтересів особи, держави і суспільства дістав свій прояв у ст. 3 Конституції України, а також у II Розділі Конституції «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина».

5. Принцип пріоритетності норм міжнародного права, закріплений у ст. 9 Конституції України: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України», а також у Законі України «Про громадянство України», який закріплює, що коли міжнародним договором встановлені інші правила, ніж ті, що містяться у даному Законі, то застосовуються правила міжнародних договорів.

Ці принципи, які закріплені в Конституції України, характерні для всієї системи конституційного права в цілому, і визначають місце інституту громадянства в системі конституційного права України. Але коли ми відносимо принципи, що закріплені в нормах конституційного права, до категорії провідних, то необхідно розрізняти принципи, які встановлені нормами поточного законодавства. Отже, одним з критеріїв класифікації принципів громадянства є рівень їх нормативного закріплення, але межі цієї класифікації досить умовні. Однак, на мій погляд, вона має наукове значення при аналізі громадянства як досить складного правового явища. Виходячи з викладеного вище, необхідно зазначити, що загальні принципи громадянства України в першу чергу закріплені в Конституції України -- чи прямо в нормах Конституції, чи проявляються в рамках змісту Конституції України. Але вони також проймають усе законодавство, знаходять свій вияв у змісті закону України «Про громадянство України» 2001 року.

Віднесення зазначених принципів до загальних принципів громадянства України обумовлено також тим, що дані принципи, будучи за своєю природою конституційними, характеризують основи правового статусу особи в Україні, елементом якого є громадянство.

Громадянство як інститут конституційного права України регулює основи відносин фізичної особи і української держави. В літературі стверджується думка, що конституційне право відіграє особливу роль у закріпленні правового становища людини і громадянина, оскільки до його предмета належить закріплення основ правового статусу особи. Важливою складовою частиною інституту, який закріплює основи правового статусу особи, є сукупність юридичних норм, що регулюють відносини, пов'язані з громадянством. Необхідно зазначити також, що конституційний статус людини і громадянина є однією із загальновизнаних складових частин конституційного ладу України.

Відповідно деякі загальні принципи громадянства, будучи конституційними, включаються до числа тих принципів, які характеризують державний лад України.

Як зазначає В.Погорілко, основні принципи державного ладу властиві як державі в цілому, так і окремим її інститутам. На мою думку, це стосується насамперед атрибутів механізму держави. Саме механізм держави як система її органів та інших елементів опосередковує собою «конституцію» держави у вузькому розумінні цього слова як організацію, будівництво та устрій держави. А відповідно до Конституції України, одним з основних елементів механізму нашої держави є громадянство України [12].

Громадянство є особливим правовим явищем, оскільки під громадянством розуміється, по-перше, об'єктивно існуючий правовий зв'язок фізичної особи та держави і, по-друге, -- конституційно-правовий інститут як сукупність правових норм, які регулюють відносини з приводу громадянства. Враховуючи цей факт, на мій погляд, громадянству (поряд із загальними принципами) властиві також особливі та спеціальні принципи.

Особливі -- це ті принципи, які характеризують громадянство як цілісний інститут права. Вони також, як правило, мають конституційний характер і регламентують увесь спектр правовідносин, які виникають з приводу громадянства України. Ця група принципів включає: принцип єдиного громадянства; принцип свободи вибору громадянства; принцип рівності громадян України; принцип невидачі громадян України іноземній державі; принцип захисту українських громадян, які перебувають за кордо­ном; принцип збереження громадянства України особами, які постійно проживають за кордоном.

Спеціальні принципи громадянства -- це ті принципи, які є спрямовуючими для певних підінститутів громадянства і є головними при регулюванні конкретних правовідносин, що виникають з приводу громадянства України. Ця група принципів включає: принцип правонаступництва; принцип невизнання подвійного громадянства; принцип територіальності; принцип «права крові» і «права ґрунту»; принцип дозвільного порядку виходу з громадянства України; принцип невизнання автоматичної втрати громадянства України; принцип невизнання позбавлення громадянина України громадянства.

В наукових працях, які стосуються питань громадянства України, як нам відомо, не зазначалось, що при визначенні належності до громадянства України (ст. 2 Закону) законодавцем застосовується в частині першій цієї статті -- принцип правонаступництва, а в частині другій -- принцип територіальності. Я вважаю, що ці принципи обов'язково мають бути включені до групи спеціальних принципів громадянства України. Отже, принципи громадянства не мають розрізненого характеру, а становлять певну систему, яка випливає з існування конкретних правовідносин і відповідних процедур з приводу визнання належності до громадянства України, набуття громадянства України та припинення громадянства України. Наведена класифікація запропонована, відповідно до конкретних правовідносин, які виникають між особою та українською державою з приводу громадянства згідно із чинними законодавством України про громадянство. І з цього приводу слід акцентувати увагу на тому, що загальні конституційні принципи громадянства характеризують інститут громадянства України в цілому, і кожний з принципів, які віднесені до групи загальних, дістають свій прояв у кожній з груп специфічних принципів.

Система законодавчовизначених принципів інституту громадянства не повинна мати закритий характер, як щось визначене раз і назавжди. Адже з часом практика може висунути інші принципи. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне назву ст. 2 Закону України «Про громадянство України» викласти у такій редакції: «Основні принципи законодавства України про громадянство», тим самим стверджуючи, що нині законодавчо визначені принципи інституту громадянства України є найбільш суттєвими і становлять вихідні засади для розкриття сутності громадянства та правового регулювання[13].

РОЗДІЛ 3. ПІДСТАВИ НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

3.1 Набуття громадянства України

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням [2].

Другим способом набуття громадянства є так зване укорінення, або набуття громадянства в порядку натуралізації.

Натуралізація (naturalis -- лат. -- достовірний, законний) розподіляється, в свою чергу, на дві основні області:

1) індивідуальну по заявах;

2) в силу правонаступництва держав.

Враховуючи специфічні принципи громадянства України, пригадаємо принцип єдиного порядку набуття громадянства, який відображений у Законі «Про громадянство України» і який є стабілізуючою основою нашого інституту громадянства.

Саме поняття „єдиний порядок” передбачає універсалізацію процедур, відмову як від спрощеного, так і Ускладненого порядку набуття громадянства України. Такий порядок ґрунтується на демократизмі, відсутності будь-яких обмежень за ознаками статі, віку, національності, роду і характеру занять тощо.

Єдність такого порядку забезпечується підставами і умовами набуття громадянства України. Ст. 11 Закону про громадянство України зазначає, що підставами набуття громадянства є:

1) народження;

2) походження;

3) прийняття до громадянства України;

4) поновлення громадянства України;

5) інші підстави, передбачені міжнародними договорами України, які ратифіковано Верховною Радою України.

Як бачимо, головною постійно діючою підставою поповнення корпусу громадян є філіація або набуття громадянства за народженням.

Громадянство за народженням набувається, у свою чергу, на основі двох принципів: «права крові» або «права ґрунту». Нині законодавство України, як і більшості країн світу, передбачає змішану систему, при якій переважне значення «права крові» поєднується з «правом ґрунту».

Вибір або переважання того чи іншого принципу обумовлено, головним чином, політикою держави в демографічній галузі. Якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні свого населення, вона може використовувати ці два права повністю.

«Право крові» в чистому вигляді практично діє лише в скандинавських державах, де «право ґрунту» застосовується тільки до дітей, банки яких невідомі. «Право ґрунту» переважає або має рівне значення з „правом крові” здебільшого в країнах англо-американської системи права, а також в деяких латиноамериканських країнах, таких, як Аргентина, Куба.

В області набуття громадянства за народженням не існує однакової практики держав. 1 тому, в силу колізії законодавства різних держав, саме у цій галузі найчастіше трапляються випадки, що призводять до подвійного громадянства.

«Право крові» -- дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження; «право ґрунту» -- дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилась; незалежно від громадянства батьків.

Закон України чітко визначає, що коли хоч один з батьків є громадянином України на момент народження дитини, то дитина є громадянином України:

1) якщо вона народилася за межами держави, але батьки або один з них у цей час постійно проживали на території України;

2) якщо вона народилася на території України - враховується принцип «права території».

При різному громадянстві батьків, один з яких на момент народження дитини перебував у громадянстві України, якщо в цей час обоє батьків постійно проживали за межами України, громадянство дитини, яка народилася за межами України, визначається за письмовою згодою батьків.

Дитина, один з батьків якої на момент її народження перебував у громадянстві України, а інший був особою без громадянства, чи невідомим є громадянин України незалежно від місця її народження.

Другим із найбільш поширених способів набуття громадянства є натуралізація, яка може здійснюватись як в силу правонаступництва держав, так і за індивідуальними заявами.

Натуралізація за індивідуальними заявами регламентується внутрішніми нормами права. Проте, як уже згадувалось, ч. 1 ст. 15 Загальної декларації прав людини зазначає, що «кожна людина має право на громадянство». Та це тільки, так би мовити, рекомендація. Тобто людина не наділена від народження правом на громадянство якої-небудь конкретної держави, і порядок натуралізації іноземців у формі дозволу держави регламентується нормами права цієї держави.

Натуралізацією в силу закону є такий вид натуралізації, який не заснований на власному виборі особи. Натуралізація в силу закону може бути правовим наслідком усиновлення, встановлення опіки тощо. Так, ст. 25 Закону «Про громадянство України» передбачає, що дитина, яка є іноземним громадянином або особою безгромадянства і яку усиновляють громадяни України стає громадянином України.

Характерними рисами натуралізації є: по-перше, те, що це -- акт суверенної держави; по-друге, натуралізація -- це надання громадянства тієї чи іншої держави фізичній особі, яка не має цього громадянства на момент натуралізації; по-третє, натуралізація реалізується ь порядку, встановленому даною державою; по-четверте. натуралізація здійснюється за проханням і за згодою зацікавленої особи. Згода на натуралізацію повинна бути чітко обумовлена.

Таким чином, набути громадянство України шляхом натуралізації за індивідуальними заявами можуть іноземні громадяни та особи без громадянства. Для цього їм потрібно виконати зазначені у ст. 16 Закону про громадянство України умови:

1) відмовитись від іноземного громадянства;

2) постійно проживати на території України протягом останніх п'яти років перед подачею клопотання. Це правило не поширюється на осіб, які прибули в України на постійне проживання і виявили бажання стати громадянами України за умов, якщо вони народились й довели, що хоча б один із їхніх батьків, дід чи баба народилися на її території, і не перебувають у громадянстві інших держав;

3) володіти українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;