Особливості адміністративно-правового запобігання корупції

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПЕТРА МОГИЛИ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра цивільного та кримінального права і процесу

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Адміністративне право»

на тему: «ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ»

Виконав: студент групи 251

Тезіков М.Ю.

Миколаїв 2020



Зміст

запобігання корупція адміністративний правовий

Вступ

1. Поняття, класифікація та механізм адміністративно-правових заходів протидії корупції

1.1 Поняття та класифікація адміністративно-правових заходів протидії корупції

1.2 Механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції

2. Боротьба та запобігання корупції у державних органах України

2.1 Сучасні адміністративно-правові засоби запобігання та протидії корупції у системі державної служби України

2.2 Адміністративно-правовий механізм запобігання корупції в органах поліції

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми. Упродовж останніх п'яти років національне законодавство у сфері запобігання і протидії корупції зазнало істотних змін. Необхідність такого реформування викликана багатьма причинами, основою яких є процес руху України в напрямку європейської інтеграції, що обумовлює необхідність реформування діяльності практично всіх державних інституцій. Важливим елементом побудови ефективної системи запобігання корупції є прийняття нових законодавчих актів, практична цінність яких може бути доведена лише в процесі та за результатами їх застосування. Цими обставинами обґрунтована висока увага з боку юридичної спільноти до новоприйнятих законодавчих актів та новостворених державних органів. Аналіз практичної діяльності правоохоронних органів у сфері запобігання і протидії корупції свідчить про неоднакове та, часом, помилкове застосування норм антикорупційного законодавства. Це відбувається не в останню чергу, тому що відсутнє належне наукове підґрунтя для формування системи знань про правові механізми запобігання та протидії корупції, а також для оперативного реагування на виявлені прогалини чи недоліки правового регулювання діяльності щодо запобігання та протидії корупції.

Крім того, юридична наука не встигає за швидким розвитком антикорупційного законодавства та власне й усієї системи запобігання та протидії корупції в державі. Проте, оскільки основний тягар правового регулювання заходів запобігання і протидії корупції покладений на адміністративне право, у цій галузі й концентрується переважна більшість проблемних питань.

У зв'язку з цим актуальність теми дисертаційного дослідження полягає в тому, що дана робота спрямована на дослідження саме адміністративно-правових механізмів запобігання і протидії корупції, а отже, на створення частини згаданого наукового підґрунтя, виявлення недоліків відповідного правового регулювання та формування пропозицій щодо його вдосконалення.

Фундаментальною та основоположною базою дослідження зазначеної проблематики є праці вітчизняних учених-юристів, що стосуються правового регулювання окремих аспектів діяльності, спрямованої на запобігання та протидію корупції в Україні, таких як С. Алфьоров, М. Бездольний, І. Дьомін, Д. Заброда, В. Завгородній, Т. Коломоєць, В. Кібець, В. Колпаков, А. Комзюк, О. Кузьменко, П. Лютіков, А. Манжула, М. Мельник, Р. Мельник, Д. Лук'янець, І. Нуруллаєв, С. Рогульський, М. Старинський, С. Стеценко, В. Тильчик, О. Ткаченко, Р. Тучак, І. Яцків та ін. Поряд із цим в Україні на цей час значна частина праць вчених-юристів, присвячених дослідженню адміністративно-правових засобів запобігання і протидії корупції, певною мірою застаріла. Ці обставини й зумовили обрання теми дисертаційної дослідження.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є визначення кола адміністративно-правових засобів запобігання і протидії корупції з урахуванням досвіду інших країн, аналіз чинних адміністративно-правових засобів запобігання і протидії корупції, виявлення особливостей та недоліків відповідного правового регулювання, а також формування пропозицій щодо його удосконалення. Для досягнення поставленої мети в дисертаційному дослідженні вирішувалися такі завдання:

- узагальнити підходи до визначення поняття та характерних ознак корупційних діянь;

- описати адміністративно-правовий механізм запобігання і протидії корупції та виділити його складові;

- охарактеризувати існуючі адміністративно-правові засоби запобігання і протидії корупції та виявити їх особливості;

- виявити проблеми практичного застосування адміністративно-правових засобів запобігання корупції, неузгодженості між нормами чинного законодавства, що створюють правові колізії у сфері запобігання корупції;

- запропонувати шляхи вдосконалення існуючих адміністративно-правових засобів запобігання корупції;

- проаналізувати склади адміністративних правопорушень пов'язаних з корупцією, та виявити їх особливості;

- розглянути механізм притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушення, пов'язані з корупцією, визначити проблеми виявлення, фіксації таких правопорушень, а також притягнення до відповідальності винних осіб;

- проаналізувати зарубіжний досвід використання адміністративно-правових засобів запобігання корупції та визначити можливості його практичного застосування в національному законодавстві.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі запобігання і протидії корупції при застосуванні адміністративно-правових засобів запобігання корупції.

Предметом дослідження є адміністративно-правові засоби запобігання корупції.

Методи дослідження. В основу методологічного інструментарію дисертаційної роботи покладено фундаментальні, загальнонаукові та спеціальні методи.

Використання діалектичного підходу дало можливість забезпечити всебічність та конкретність дослідження, а також повноту та достовірність його результатів. Формально-юридичний метод в усій повноті засобів граматичного, логічного, систематичного та аксіологічного тлумачень змісту правових норм використовувався під час аналізу змісту обмежень (підрозділ 2.1), механізму запобігання конфлікту інтересів (підрозділ 2.2), складів адміністративних правопорушень, пов'язаних із корупцією (підрозділ 1.1), провадження у справах про адміністративні правопорушення пов'язані з корупцією (підрозділ 1.2). Історико-правовий метод використано під час розгляду поглядів на зміст корупції в різні історичні періоди. Порівняльний метод використовували під час аналізу особливостей правового регулювання адміністративно-правових засобів запобігання і протидії корупції в зарубіжних країнах (підрозділи 1.1, 1.2). Системно-структурний метод використаний для виявлення співвідношення засобів запобігання корупції із загальним механізмом протидії корупції (підрозділ 1.2). Статистичний метод використовували під час аналізу судової практики у сфері запобігання корупції (підрозділи 2.1, 2.2).

Теоретичний аналіз дослідження ґрунтується на фундаментальних напрацюваннях представників загальної теорії держави та права, адміністративного й кримінального, філософії, сформульованих вітчизняними і зарубіжними фахівцями.

Нормативну основу цього дослідження становлять Конституція України, Конвенція ООН проти корупції, Конвенція про корупцію у контексті кримінального права, Конвенція про корупцію у контексті цивільного права, Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності та інші нормативно-правові акти у сфері запобігання корупції. Інформаційну та емпіричну основу роботи становлять узагальнення судової практики у сфері запобігання та протидії корупції.

Структура та обсяг. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, що містять 4 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг курсової роботи становить 42 сторінок.



1. Поняття, класифікація та механізм адміністративно-правових заходів протидії корупції

1.1 Поняття та класифікація адміністративно-правових заходів протидії корупції

Успішна боротьба з корупцією неможлива без посилення адміністративно-правових заходів, пов'язаних з адміністративною відповідальністю за корупційні діяння, без активізації роботи правоохоронних органів зі своєчасного виявлення правопорушень та покарання за них.

Але перед тим, як розглядати заходи боротьби з корупцією необхідно зупинитися на термінологічному аспекті поняття «боротьба з корупцією». На жаль, на сьогодні серед науковців, які займаються вивченням корупції, не існує єдиної точки зору щодо термінологічного визначення діяльності, спрямованої проти корупції. Таку діяльність називають «боротьбою з корупцією», «контролем над корупцією», «протидією корупції», «наступом на корупцію», «запобіганням (попередженням) корупції» тощо [1, с. 22].

При цьому М.І. Мельник веде мову про те, що досить часто терміном «боротьба з корупцією» не охоплюються профілактичні заходи антикорупційного характеру. Автор також відмежовує всі інші термінологічні визначення поняття діяльності по боротьбі з корупцією, відстоюючи думку, що протидія корупції є найбільш точним, порівняно з іншими, терміном [1, с. 22].

На підтвердження своєї думки, автор наводить етимологічне визначення понять «боротьба» та «протидія» зі словника української мови. У кінцевому результаті боротьба повинна призвести або до поразки, або до перемоги, а протидія спрямована проти чогось і не передбачає як результат обов'язкової перемоги чи поразки. При цьому автор говорить, що знищення корупції неможливе.

Аналізуючи вищенаведену думку, слід погодитися з тим, що знищення корупції як явища на даному етапі розвитку неможливе. Розглядаючи чинне законодавство України, слід відзначити, що в усіх нормативно-правових актах вживається поняття боротьба з корупцією, а не протидія. І, на нашу думку, це є правильним, оскільки будь-яка діяльність щодо подолання негативного явища повинна мати на меті усунення такого явища, а не зменшення його проявів.

Тому вважається за доцільне вести мову саме про боротьбу з корупцією, а не протидію.

Як і будь-яка діяльність, боротьба з корупцією забезпечується через використання відповідного методу. Так, в теорії права під методом розуміється сукупність прийомів та засобів (заходів), за допомогою яких втілюються в життя певні цілі [2, с. 47]. Тобто метод - це спосіб впливу керуючого суб'єкта на поведінку керованого об'єкта [3, с. 86].

У науковій літературі існують два протилежні погляди, що стосуються застосування того чи іншого методу боротьби з корупцією.

Прихильники першої позиції стверджують, що боротися з корупцією необхідно, перш за все, через втілення в життя економічних і соціальних реформ, тобто створити умови, за яких особи, які є потенційними корупціонерами, стримуються від учинення діянь через те, що вони більш зацікавлені не вчиняти протиправне діяння, ніж вчиняти його, оскільки розмір благ, які вони можуть отримати, є значно меншим, ніж те, що вони отримують від держави за виконання покладених на них завдань.

Так, наприклад, В.М. Гаращук пропонує боротися з корупцією шляхом усунення основних умов, що породжують корупцію.

При цьому до основних умов він відносить:

- низький рівень життя державних службовців та осіб, котрі уповноважені на виконання функцій держави;

- низьку заробітну плату та довгострокові затримки в її одержанні;

- високі ціни на товари та послуги, що наближаються до світових, а нерідко й перевищують їх;

- бездумну конфіскаційну податкову політику держави, за якої виробнику легше «купити» чиновника та приховати з його допомогою прибутки, аніж платити податки та ін. [4, с. 124].

Дещо схожої думки дотримується О. Пасхавер. Він зазначає, що успішна боротьба з системною корупцією в Україні передбачає спочатку реалізацію фундаментальних економічних і політичних заходів цієї боротьби, а потім розгортання всього арсеналу антикорупційних технічних засобів. Зворотна послідовність є не лише малоефективною, а й небезпечною соціально та політично [5, с. 17]. Разом з тим, автор відзначає, що звуження функцій державної машини і контроль суспільства за її розвитком є двома фундаментальними передумовами зменшення ролі корупції як системи. При цьому третьою фундаментальною передумовою, на думку автора, є зростання національного багатства і, як наслідок, зростання і пристойний рівень доходів державного службовця [6, с. 2]. Тобто, з трьох передумов зменшення корупції в Україні дві можуть бути втілені в життя через запровадження адміністративних заходів боротьби з нею. Дійсно, найбільш результативним шляхом боротьби з корупцією є усунення передумов і причин, що сприяють її появі та процвітанню, основними з яких є економічні, позбавитися яких швидко та ефективно неможливо. Для цього потрібні серйозні економічні, політичні та інші реформи, що потребують значного часу та витрат. У той же час це не виключає можливості застосування у боротьбі з корупцією й адміністративних (вольових) методів, що не потребують значних витрат.

Економічний метод повинен втілюватися в життя через упровадження в Україні економічних, соціальних та інших заходів стимулюючого характеру, що потребують значного часу та фінансових витрат. Але в державі склалася така ситуація, коли необхідно зупинити подальше поширення корупції, оскільки ступінь ураження державного апарату корупцією загрожує існуванню демократичного устрою в державі. Тому, саме через застосування адміністративного методу, в розумінні його як методу публічного управління, можливе зупинення темпів росту корупції.

На відміну від економічного методу, адміністративний повинен втілюватися в життя через застосування адміністративних (примусових) заходів, які часто мають обмежувальний та репресивний характер, при цьому його реалізація не потребує значних витрат як часу, так і фінансових ресурсів.

Саме через те, що адміністративний метод боротьби з корупцією знаходить своє практичне втілення через конкретні адміністративно-правові заходи, можна стверджувати, що останні виражають примусову волю держави.

Під адміністративними заходами боротьби з корупцією пропонується розуміти урегульовані нормами права взаємопов'язані між собою дії компетентних органів держави та їх посадових осіб, за допомогою яких забезпечується боротьба з корупцією, та які носять владно-розпорядчий характер. Розглядаючи дане питання, слід зауважити, що поняття адміністративних заходів боротьби з корупцією, наведене вище, не є тотожне поняттю заходів адміністративного примусу, а включає в себе останнє.

Взагалі в теорії права виділяють чотири види заходів юридичного (правового) примусу:

1) матеріального (цивільно-правового) примусу;

2) дисциплінарного примусу;

3)адміністративного примусу;

4) кримінального примусу.

Адміністративний примус є самостійним різновидом правового примусу. При цьому адміністративний примус відіграє важливу роль в охороні правопорядку, включає в себе велику кількість заходів виявлення та припинення вчинення протиправних дій, заходів щодо притягнення винних осіб до відповідальності та усунення шкідливих наслідків. Використання адміністративного примусу обумовлено: по-перше, необхідністю в установлених законом випадках покарати правопорушника; по-друге, необхідністю припиняти, по-третє, попереджувати вчинення правопорушень.

Як і будь-яка діяльність, застосування заходів адміністративного примусу має свою певну мету. Метою застосування заходів адміністративного примусу в цілому є захист суспільства від правопорушень, тобто «захист суспільних відносин, які охороняються законом» [7, с. 90].

Дослідження інституту адміністративного примусу науковцями має тривалу історію. Проте, одностайності у поглядах щодо багатьох проблем, пов'язаних з адміністративним примусом, досі немає. Перш за все, йдеться про складові та зміст самого поняття адміністративного примусу. Розмаїття підходів пояснюється низкою об'єктивних чинників, на деякі з них вже зверталася увага в юридичній літературі.

По-перше, відсутнє нормативне визначення адміністративного примусу [8, с. 10]. Хоча в історії вітчизняного адміністративного права радянської доби мала місце спроба якщо не дати визначення адміністративного примусу, то хоча б окреслити на законодавчому рівні його види. Йдеться про Адміністративний кодекс УРСР 1927 р., ІV розділ якого мав назву «Інші адміністративно-примусові заходи» і регламентував здійснення обшуку, вилучення зброї, особисте затримання, реквізицію, конфіскацію тощо [9, с. 159]. Пропозиції щодо необхідності нормативного визначення терміну «адміністративний примус» висувають і сучасні вітчизняні дослідники. Зокрема, вважають за доцільне прийняття єдиного нормативного акту «Про адміністративний примус у діяльності державних органів» або «Про заходи адміністративного примусу, які застосовуються для забезпечення громадського порядку в Україні», в яких пропонується дати визначення поняття, ознак та засад застосування адміністративного примусу [10, с. 134].

По-друге, заходи адміністративного примусу становлять найчисельнішу групу серед заходів державного примусу. Це пов'язано з тим, що за їх допомогою здійснюється охорона найрізноманітніших суспільних відносин, що виникають у сфері державного управління [9, с. 46]. Більше того, як цілком слушно зазначає А.Т. Комзюк, за їх допомогою охороняються відносини, врегульовані нормами багатьох галузей, [8, с. 10] (тобто не тільки нормами адміністративного права). Саме таке місце адміністративного примусу в системі заходів державного примусу, на наш погляд, дозволило Т.О. Коломоєць дійти висновку про особливий статус адміністративного примусу (в якості складової публічно-правового примусу), як такого, що найбільш повно відтворює організаційно-владний потенціал держави [10, с. 93].

Як уже зазначалося, нині відсутнє нормативне визначення терміну «адміністративний примус». У науковій літературі зустрічаються його чисельні тлумачення. Наприклад, в теорії адміністративного права під адміністративним примусом розуміється особливий вид державного примусу, що полягає у застосуванні суб'єктами функціональної влади встановлених нормами адміністративного права примусових заходів у зв'язку з їх неправомірними діями.

Р.А. Калюжний, В.О. Терещук, В.К. Шкарупа визначають адміністративний примус як засіб забезпечення і охорони правопорядку у сфері державного управління, який виконує каральну роль і полягає у психічному, матеріальному або фізичному впливі на свідомість і поведінку людей [11, с. 90].

С.В. Ківалов дає таке визначення адміністративного примусу: «Адміністративний примус - вид державного примусу, який застосовується правомочними державними органами (посадовими особами) з метою попередження та припинення адміністративного проступку, а також забезпечення притягнення винного до адміністративної відповідальності» [12, с. 221].

І.В. Мельник розуміє під адміністративним примусом застосування органами державного управління (а також судами, суддями), а у випадках делегування відповідних державно-владних повноважень - громадськими організаціями встановлених законом заходів, що полягають у спонуканні до виконання громадянами, посадовими особами юридичних обов'язків з метою припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності за адміністративні проступки або в ім'я забезпечення громадської безпеки [13, с. 9].

Т.О. Коломоєць у роботі «Класифікація заходів адміністративно-правового примусу» дає таке комплексне визначення: «Адміністративно-правовий примус - це один із основних методів державного управління, який полягає в застосуванні уповноваженими на те органами виконавчої влади, контрольно-наглядовими органами (а в деяких, чітко визначених законодавством випадках, - і громадськими об'єднаннями (наприклад, щодо охорони громадського порядку та державного кордону)) у передбачених нормами права (переважно адміністративного права, хоча точніше було б сказати публічного права) випадках комплексу примусових заходів психічного та фізичного впливу на поведінку й свідомість осіб з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, недопущення, припинення правопорушень, притягнення винних осіб до відповідальності, а також запобігання наслідкам надзвичайних подій та їх локалізації» [14, с. 134].

Дана класифікація цілком логічна, оскільки спочатку застосовуються заходи попередження, потім заходи припинення правопорушень і, лише коли вони не досягли своєї мети й особа вчиняє адміністративний проступок, до неї можна буде застосувати адміністративне стягнення. При цьому варто пам'ятати, що будь-яка класифікація є умовною і не має відображення в нормативно-правових актах.

Переважна більшість учених-юристів і сьогодні дотримується традиційної трьохчленної (рідко чотирьохчленної) класифікації заходів адміністративного примусу. Наприклад Ю. Битяк, В. Богуцький, В. Гаращук виділяють заходи адміністративного запобігання (адміністративно-попереджувальні), заходи припинення правопорушень, адміністративні стягнення [15, с. 164]. В. Колпаков та О. Кузьменко виділяють заходи адміністративного попередження, запобіжні адміністративні заходи і заходи відповідальності за порушення нормативно-правових положень, установлень [16, с. 192], що обумовлено, на думку авторів, тим, що у правовій літературі до останньої групи найчастіше включаються тільки адміністративні стягнення, уникаючи застосування адміністративно-примусових заходів впливу, які не належать до адміністративних стягнень (ст. 241 КУпАП) [16, с. 195]. Пропозиція В. Колпакова та О. Кузьменко не позбавлена сенсу і її раціональні аспекти можуть бути використані при класифікації заходів адміністративного примусу у публічному праві України.

В.М. Марчук та Л.В. Ніколаєва заходи примусового характеру під кутом зору їх зв'язку з правопорушенням та юридичною відповідальністю класифікують за такими групами:

1) замінюючі юридичну відповідальність (еквівалентні заходи);

2) упереджуючі правопорушення;

3) припиняючі правопорушення;

4) забезпечуючі можливість юридичної відповідальності та досягнення її цілей;

5) не обов'язково пов'язані з правопорушенням;

6) не пов'язані з правопорушенням [17, с. 40].

Дана класифікація, на думку авторів, притаманна усім видам заходів юридичного примусу, в тому числі й адміністративного.

На мою думку, автори вищенаведеної класифікації мають рацію, оскільки, наприклад, притягуючи до відповідальності особу, яка вчинила корупційне правопорушення, може бути вирішено питання про відшкодування збитків, заподіяних державі, підприємству, установі, організації незаконним використанням приміщень, засобів транспорту і зв'язку, іншого державного майна або коштів на загальних підставах і умовах матеріальної відповідальності працівників та військовослужбовців [18].

Натомість, не дивлячись на множинність класифікацій заходів адміністративного примусу, можна стверджувати, що вони зводяться до практичних дій компетентних органів по боротьбі з корупцією (виявлення правопорушення, накладення адміністративного стягнення тощо), в той час як адміністративно-правові заходи боротьби включають в себе будь-які заходи примусового характеру, що носять підзаконний характер (наприклад видання підзаконних нормативно-правових актів органами публічної адміністрації).

Тому до адміністративно-правових заходів боротьби з корупцією в Україні входитимуть будь-які дії державних органів та їх посадових осіб по боротьбі з корупцією, які носять владно-розпорядчий характер та здійснюються на виконання законів.

Виходячи з наведеного, всі адміністративно-правові заходи боротьби з корупцією можна поділити на дві групи:

1) заходи адміністративного примусу, що включають в себе: заходи адміністративного попередження; заходи адміністративного припинення та адміністративну відповідальність за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією;

2) організаційно-правові заходи боротьби з корупцією.

Слід зазначити, що в правовій літературі існує думка про існування адміністративно-правових засобів (способів) боротьби з корупцією. При цьому під адміністративно-правовими засобами боротьби з корупцією розуміються урегульовані нормами адміністративного права (а в деяких випадках і нормами інших галузей права) взаємопов'язані між собою дії компетентних органів та їх посадових осіб, за допомогою яких забезпечується її попередження та припинення.

1.2 Механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції

Корупція, що виникла в далекому минулому, супроводжує людство і в наш час, українська спільнота не є виключенням з цього сумного явища. Корупція є унікальним відображенням суспільства. З одного боку, відіграючи роль вкрай негативного явища, вона здійснює вплив на політичну ситуацію, економічні перетворення, ідеологічні формулювання людей, міжнародні відносини тощо, створюючи при цьому своєрідну внутрішню кризу, а з іншого боку вона характеризує трансформаційні процеси, що відбуваються під час державної та суспільної розбудови.

Ефективне запобігання та протидія корупції є об'єктивною необхідністю подальшого позитивного розвитку України, як правової, демократичної та соціальної держави, а для цього, на наш погляд, слід ґрунтовно дослідити правовий інструментарій - механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції. Адже, без детального розкриття категорії механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції неможливо вирішити проблему ефективної боротьби з корупцією, так як виникає пряма взаємозалежність між ним та його складовими частинами, що дозволять забезпечити: скоординовану, цілеспрямовану боротьбу з цим вкрай негативним явищем, дієве керівництво цим процесом, організаційно-правовий вплив на суспільні відносини в цій сфері з метою їх покращення та функціонування системи запобігання та протидії.

Питанням дослідження механізму адміністративно-правового регулювання присвятили свої праці вітчизняні вчені М.Ю. Бездольний, І. А. Дьомін, М.В. Буроменський, А.В. Гайдук, М.В. Грищенко, Д.Г. Заброда, М.І. Мельник, Ю.П. Мірошник, С.В. Невмержицький, О.В. Сердюк, О.В. Терещук, В.В. Фесенко, Ф.П. Шульженко та ін. Проте, за межами їх праць залишилися деякі важливі питання в аналізованій сфері. Тому висвітлення цієї теми полягає в тому щоб на основі аналізу теорії адміністративного права та практики діяльності публічної адміністрації сформулювати поняття та розкрити зміст механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції. Її новизна полягає в розвитку поняття та зміст механізму адміністративно-правового запобігання та протидії корупції, як системи адміністративно-правових засобів, що спрямована на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції, яка представляє собою процес, що містить визначені стадії реалізації та елементи.

В юридичній літературі зміст механізму адміністративно - правового регулювання розкривається перш за все, як система (сукупність) адміністративно-правових засобів, за допомогою яких здійснюються правове регулювання суспільних відносин у сфері дії норм адміністративного права, котрі впливають на суспільні відносини, організовуючи їх в відповідності з задачами держави і суспільства. Деякі вчені, аналізуючи зміст механізму адміністративно-правового регулювання, розкривають його, як сукупність адміністративно-правових засобів за допомогою яких справляється вплив на відносини, що виникають у процесі здійснення виконавчої влади, з допомогою яких здійснюється правове регулювання (упорядкування) суспільних відносин у сфері державного управління.

С.Г. Стеценко дає таке визначення механізму адміністративно-правового регулювання, як сукупності правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права.

Н. Бедрак, досліджуючи сутність механізму адміністративно-правового регулювання, зазначає, що він лежить в основі управлінських відносин між керуючою та керованою сторонами; при цьому воля керованих у певних межах підпорядкована єдиній керуючій волі суб'єкта виконавчої влади. Іншими словами, механізм адміністративно-правового регулювання розрахований на такі відносини, де виключається юридична рівність учасників.

С.О. Мосьонз до системи механізму адміністративно-правового регулювання не відносить принципи адміністративного права, а відносить наступні елементи: адміністративно правові норми; акти тлумачення адміністративно-правових норм; акти реалізації адміністративно правових норм; адміністративно-правові відносини.

З. С. Гладун механізм адміністративно-правового регулювання наповнює наступними елементами: норми права - загально-обов'язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин; акти реалізації норм права - процес фактичного втілення в життя приписів правових норм через поведінку суб'єктів адміністративного права; правові відносини - вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права. Функціональні складові частини механізму адміністративно-правового регулювання: юридичні факти; правова свідомість і правова культура; законність; акти тлумачення норм права; акти застосування норм права.

В.В. Галунько має погляд, що механізм адміністративно-правового регулювання - це засоби функціонування єдиної системи адміністративно-правового регулювання з метою забезпечення прав, свобод та публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства і держави. Він до складових елементів механізму адміністративно-правового регулювання відносить: 1) норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження джерела права; 2) публічну адміністрацію; 3) принципи діяльності публічної адміністрації; 4) індивідуальні акти публічної адміністрації; 5) адміністративно-правові відносини; 6) форми адміністративного права; 7) тлумачення норм адміністративного права; 8) методи адміністративного права; 9) процедури реалізації адміністративно-правових норм; 10) принцип законності.

Таким чином, механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції слід розглядати через теорію механізму адміністративно-правового регулювання і як його складову. В цілому механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції характеризується наступними рисами:

1) є системою адміністративно-правових засобів;

2) наявність спрямовання на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції;

3) запобігання корупції - це не допущення, відвертання завчасно корупційних діянь;

4) протидія корупції - це скеровування діяльності спеціально визначених суб'єктів публічної адміністрації проти будь-яких розпочатих корупційних проявів;

5) представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації;

6) містить такі елементи: норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження джерела права; публічну адміністрацію; принципи діяльності публічної адміністрації; індивідуальні акти публічної адміністрації; адміністративно-правові відносини; форми адміністративного права; тлумачення норм адміністративного права; методи адміністративного права; процедури реалізації адміністративно-правових норм; принцип законності.

Механізм адміністративно-правового запобігання та протидії корупції - це система адміністративно-правових засобів, що спрямована на врегулювання суспільних відносин у процесі запобігання та протидії корупції, яка представляє собою процес, що містить визначені стадії (етапи) реалізації та елементи (складові частини).

При врахуванні наведеної вище класифікації до його складових частини слід віднести основні та додаткові елементи. До основних відносяться: адміністративно-правові норми, індивідуальні акти публічної адміністрації, адміністративно-правові відносини, правореалізацію та законність.

Таким чином, підводячи підсумки, слід зробити такі висновки:

1) адміністративно-правова норма, як провідний чинник механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції - це формально визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що встановлює та охороняє держава в процесі запобігання та протидії корупції, що надає учасникам адміністративно-правових суспільних відносин юридичних прав й покладає на них юридичні обов'язки;

2) індивідуальні акти публічної адміністрації, як провідний чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції - це адміністративні приписи персоніфікованого характеру, які прийняті у процесі владної діяльності публічної адміністрації та втілюють мету забезпечення завдань публічного управління, тобто, є зовнішнім виразом діяльності відповідних державних органів щодо запобігання та протидії корупції;

3) адміністративно-правові відносини, як провідний чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції - це суспільні відносини, які виникають в сфері реалізації публічної виконавчої влади та зосереджують всі основні напрями дії органів державної виконавчої влади, включаючи реалізацію їх управлінських, правоохоронних і правозабезпечувальних функцій та становлять собою форму соціальної взаємодії суб'єктів права у сфері запобігання та протидії корупції на підставі норм адміністративного права;

4) правореалізація, як чинник змісту механізму адміністративно-правового регулювання запобігання та протидії корупції - це форма втілення адміністративно-правових норм у діяльність суб'єктів права, що забезпечується шляхом дотримання заборон, використання суб'єктивних права і виконання юридичних обов'язків під час запобігання та протидії корупції, вона існує та функціонує в динаміці правової системи.



2. Боротьба та запобігання корупції у державних органах України

2.1 Сучасні адміністративно-правові засоби запобігання та протидії корупції у системі державної служби України

Неефективність правової політики у сфері запобігання та протидії корупції обумовлена слабким державним контролем із протидії корупції, недосконалістю законодавства (наявністю законодавчих прогалин, правових колізій, заплутаністю правових норм, безліччю підзаконних актів тощо), а також зниженням морально-духовного потенціалу суспільства з панівним у ньому правовим нігілізмом, невір'ям громадян у невідворотність покарання користолюбства чиновників.

Вищезазначені аспекти визначають особливу актуальність і необхідність теоретичного та практичного переосмислення накопиченого досвіду й аналізу законодавчого регулювання в даній сфері, а також узагальнення практики реалізації органами виконавчої влади заходів, спрямованих на протидію корупції на сучасному етапі розвитку держави і права.

Дослідженням питань із протидії корупції приділялася і приділяється велика увага в науковій літературі. Дослідженню проблеми боротьби з корупцією присвятили свої роботи В. Авер'янов, В. Андріанов, О. Андрійко, А. Бандурка, В. Білоус, В. Баштанник, В. Гвоздецкий, Д. Заброда, О. Кожевников, А. Куракін, Н. Мельник, Є. Невмержицький, А. Суббот, С. Циц, М. Ярошенко, А. Яфонкін, І. Яцків.

Сучасні державно-правові реформи в Україні повинні були сформувати платформу для подальшого соціально-економічного розвитку країни, зміцнити престиж державної служби, а також сприяти вдосконаленню адміністративно-правового статусу державного службовця. Окрім того, реформи повинні були сформувати сучасні адміністративно-правові засоби запобігання та протидії корупції в системі державної служби, однак замість очікуваного зниження рівня корупції остання має тенденцію до зростання.

Усі дані обставини викликають серйозну заклопотаність як в інститутах державної влади, так і в громадянському суспільстві України [29, с. 60].

Сьогодні міжнародне співтовариство з метою підвищення ефективності боротьби з корупцією розробляє різні правові рекомендації, наполягає на необхідності вдосконалення антикорупційного законодавства. Утім успіх реалізації зазначених рекомендацій в Україні передбачає врахування сформованої правової системи.

Так, В. Баштанник зазначає, що в історії України застосовувалися різні державно-правові засоби боротьби з корупцією, як власне правові, так і організаційні, а також були періоди, коли застосовувався системний підхід у боротьбі з нею [21, с. 25].

Виявлення умов, що сприяють корупційним правопорушенням, а також аналіз історичного досвіду боротьби з цими негативними явищами на різних етапах еволюції політичних і соціально-економічних відносин в Україні дозволяє оцінити позитивні зрушення і недоліки даної боротьби.

Сучасній корупції властиві транснаціональність і системність, а також значна розгалуженість структур, не тільки здійснюють протиправну діяльність, але і включаються в міжнародні механізми тіньової економіки [31, с. 219]. Учинення корупційних діянь передбачає використання різних механізмів: політичних, соціальних, економічних (підкуп, хабар, матеріальна вигода). Механізми шантажу і погроз, а також шпигунства й інша протиправна діяльність у сукупності складають складну систему. Зокрема, О. Андрійко, Є. Невмержицький, А. Суббот зауважують у своїх дослідженнях, що в Україні в основному сформовані правові й організаційні засади протидії корупції, ефективність ужитих заходів залишається недостатньою [20, с. 115; 26, с. 153; 29, с. 56]. Однак проблема протидії корупції в системі органів державної влади адміністративно-правовими засобами в даних наукових роботах розглядається в загальнотеоретичному плані.

Аналіз праць дослідників свідчить, що корупція в системі державних органів в Україні створює цілий ряд проблем у ході становлення державності як у минулому, так і на сучасному етапі. Наявні в даний час проблеми зі зростаючим рівнем корупції в системі державних органів дуже негативно позначаються на соціально-економічному розвитку країни. Корупція перешкоджає надходженню в економіку нашої країни іноземних інвестицій, стимулює відтік національного капіталу за кордон, створює загрозу правопорядку і безпеки держави [34, с. 50].

У спеціальній літературі розрізняють корупцію політичну і економічну [32, с. 50]. Розвиток політичної корупції може призвести до неконтрольованої політичної ситуації у країні, оскільки вона являє реальну загрозу демократичним інститутам і балансу різних гілок влади. Економічна корупція знижує ефективність ринкових інститутів і регулюючої діяльності держави.

Таким чином, для створення дієвого механізму реалізації адміністративно-правових засобів запобігання та припинення корупції в державних органах України необхідно: використовувати історичний, міжнародний досвід; упроваджувати наукові розробки і позитивний міжнародний досвід боротьби з корупцією; використовувати рекомендації міжнародних організацій та експертів у процесі нормотворчої діяльності та забезпечення ефективного функціонування правоохоронних органів.

Безумовно, поділяємо думку А. Суббота, що в Україні необхідно об'єднати і координувати роботу держави та громадянського суспільства, налагодивши їх діалог і взаємодію за допомогою прийняття ефективної нормативної бази [29, с. 62].

Сучасну правову базу боротьби з корупцією в Україні становить Закон України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 р. №1700-VII, що визначає правові й організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст і порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень. Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що в Україні боротьба з корупцією базується на основних принципах, викладених у ст. 3 раніше чинного Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції». До даних принципів належать: а) верховенство права; б) законність; в) комплексне здійснення правових, політичних, соціально-економічних, інформаційних й інших заходів; г) пріоритетність заходів боротьби з корупцією; д) невідворотність відповідальності за вчинення корупційних правопорушень; е) відкритість і прозорість діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування; ж) участь громадськості в заходах щодо запобігання і протидії корупції, державного захисту осіб, які надають допомогу у здійсненні таких заходів; з) забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкодування збитків, шкоди, заподіяної корупційними правопорушеннями.

Водночас слід урахувати, що основним напрямом боротьби з корупцією має бути її запобігання, тобто вплив на її причини й умови. Відтак антикорупційна політика є частиною державної політики і повинна включати в себе заходи, спрямовані на вирішення таких завдань: організація боротьби з корупцією на всіх її рівнях; звуження поля умов і обставин, що сприяють корупції; збільшення ймовірності виявлення корупційних дій і покарання за них; вплив на мотиви поведінки посадової особи; створення атмосфери суспільного неприйняття корупції у всіх її проявах [30, с. 68]. Тобто мова йде про прояв безкомпромісної політичної волі держави у справі практичної реалізації антикорупційної програми і про активну співпрацю державних антикорупційних структур із громадянським суспільством, зазначає А. Суббот [29, с. 62].

Зважаючи на вищезазначене, в Україні необхідно виділити основні етапи державної політики в боротьбі з корупцією в державних органах влади, а саме забезпечити: а) прояв сильної політичної волі; б) установлення довіри виборців; в) початок наступу на корупцію в усіх гілках влади; г) залучення нових кадрів; д) використання нетрадиційних методів відповідальності корумпованих чиновників; е) адаптацію міжнародного досвіду до місцевих умов; ж) застосування нових технологій для обмеження безпосереднього контакту громадян із державними органами; з) активне використання сучасних засобів комунікації.

Окрім даного, запобігання і протидія корупції повинні бути звільнені від бюрократичних пут. Слід залучити міжнародний принцип: якщо чиновнику пред'явлено звинувачення в корупції і доводиться факт корупції, він несе відповідальність за пред'явленим звинуваченням із обов'язковим звільненням із посади і неможливістю його роботи на аналогічних посадах в органах державної влади надалі [33, с. 113]. Дана міра покарання повинна бути обов'язковою за всіма видами корупції, у тому числі - адміністративним і дисциплінарним порушеннями.

На мою думку, без забезпечення гласності та прозорості діяльності органів державної влади, які здійснюють боротьбу з корупцією, без залучення громадян і громадських формувань, а також без створення обстановки нетерпимості, засудження й аморальності будь-якого факту прояву корупції всіх рівнів не можна буде вести мову про втілення найважливіших принципів протидії і запобігання корупції.

Перед тим як розглянути комплекс заходів, спрямованих на запобігання та протидію корупції в Україні, вважаємо за потрібне проаналізувати дані про протидію корупції в органах державної влади для систематизації всього комплексу заходів із протидії корупції.

Так, запобігання корупційним правопорушенням здійснюється шляхом організації і проведення моніторингу ефективності боротьби з корупцією, кінцева мета якого полягає в отриманні об'єктивної інформації, що є основним і необхідним елементом ефективного управління. У даному контексті слід виділити основні напрями, за якими буде здійснюватися антикорупційний моніторинг, а саме: вивчення громадської думки про стан корупції; вивчення й аналіз виявлених корупційних правопорушень; проведення аналізу скарг і звернень фізичних і юридичних осіб про факти вчинення корупційних правопорушень, що надійшли в державні органи; узагальнення результатів перевірок, проведених у державних органах; узагальнення результатів антикорупційної експертизи нормативних правових актів і їх проектів; проведення аналізу публікацій про корупцію в засобах масової інформації; здійснення контролю за виконанням заходів, передбачених у планах протидії корупції, і узагальнення отриманих даних.

Виходячи з вищевикладеного, повинні бути прийняті нормативно-правові акти, що регулювали б порядок проведення антикорупційного моніторингу в Україні, у тому числі й у всіх їх адміністративно-територіальних центрах. До таких актів повинні входити:

а) розробка і прийняття на основі діючих державних програм із протидії корупції, а також короткострокових муніципальних цільових програм із протидії корупції. У даний час більшістю місцевих адміністрацій в Україні розроблені і прийняті програми протидії корупції, але без конкретного механізму реалізації їх положень, у зв'язку з чим вони мають суто декларативний характер;

б) організація і проведення антикорупційної експертизи нормативних правових актів і соціально-економічних програм. Порядок проведення антикорупційної експертизи повинен бути регламентований національним законодавством.

В Україні в даний час існує така експертиза, і покладена вона на Міністерство юстиції України, що само по собі вже передбачає корупційну складову у здійсненні міністерством своїх повноважень. Тому існує необхідність передати такі повноваження новому державному органу, підзвітному безпосередньо президенту, із превентивними функціями, незалежним статусом і не пов'язаним із формуванням будь-якої державної політики. Метою і завданням такого органу має бути незалежна антикорупційна експертиза нормативно-правових актів, із тим щоби забезпечити ефективне запобігання та зниження ризиків прояву корупційних норм у нормативно-правових актах.

Таким чином, існуючу систему суб'єктів протидії корупції в Україні можна поділити на дві групи:

а) спеціалізовані суб'єкти, які визначають основні напрями державної політики у сфері протидії корупції, забезпечують розробку і прийняття законів, розподіляють функції між органами виконавчої влади, координують їх діяльність, здійснюють і забезпечують ефективну реалізацію державної антикорупційної політики, реалізують запобігання посадовим і корупційним злочинам, у тому числі: Президент, Парламент, Прем'єр-міністр, уряд, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, судові органи, правоохоронні органи всіх рівнів;

б) неспеціалізовані суб'єкти, пов'язані зі спеціалізованими суб'єктами єдиними цілями, а також інформаційними, координаційними і правовими зв'язками, у тому числі: комерційні та некомерційні організації із різними формами власності, підприємства і установи, громадські, міжвідомчі та місцеві комісії, асоціації і фонди; політичні партії і масові громадські організації, що діють на основі статутів і положень та мають вертикальну і горизонтальну структури на різних рівнях; ЗМІ; об'єднання та молодіжні формування; профспілки; громадські організації і формування, створювані на добровільних засадах.

Спеціально уповноваженими суб'єктами у сфері протидії корупції є органи прокуратури, органи внутрішніх справ України, Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції.

Говорячи про протидію корупції як про діяльність уповноважених органів, можна виділити три основних види даної діяльності: а) запобігання корупції, у тому числі щодо виявлення та подальшого усунення причин корупції (профілактика корупції); б) виявлення, запобігання, припинення, розкриття і розслідування корупційних правопорушень (боротьба з корупцією); в) мінімізація або ліквідація наслідків корупційних правопорушень. Однак при всій масштабності форм діяльності та формування антикорупційної політики правоохоронних органів державної влади в Україні вони будуть марними без активної підтримки з боку громадянського суспільства.

Удосконалення діяльності по боротьбі з корупцією треба пов'язувати з комплексним здійсненням правових, політичних, організаційних, технічних і фінансових заходів, що забезпечують розвиток необхідних механізмів, реалізація яких дозволить створити вагомі передумови для докорінної зміни ситуації у сфері протидії масштабним проявам корупції.

2.2 Адміністративно-правовий механізм запобігання корупції в органах поліції

У Загальних положеннях Антикорупційної стратегії України на 2014-2017 роки констатують, що в Україні фактично відсутня ефективна стратегія протидії корупції, яка б ураховувала гостроту й актуальність цієї проблеми та аргументують необхідність ухвалення цієї Стратегії. Тому мета Антикорупційної стратегії - створення в Україні системи ухвалення рішень щодо антикорупційної політики на підставі результатів аналізу достовірних даних про корупцію й чинників, які до неї призводять, зокрема статистичних спостережень, моніторингу виконання відповідних рішень та їх впливу на стан справ із питань запобігання корупції незалежним спеціалізованим органом із залученням представників громадянського суспільства, а також формування суспільної підтримки в подоланні корупції [35].

Для України найбільш оптимальним є адміністративний метод протидії корупції, завдяки якому сьогодні можна зупинити темпи зростання корупції. Незважаючи на те, що питання запобігання корупції на цей момент досить детально досліджено, на практиці в Україні комплексний, єдиний, цілеспрямований та систематизований механізм запобігання корупції сьогодні відсутній.

Корупція - одна з форм протиправної поведінки працівників правоохоронних органів, що за своїм призначенням мають боротися з цим явищем [36, с. 21]. Це не лише певні діяння, але й система негативних поглядів, переконань та установок, спосіб мислення, котрий обумовлює спосіб життя [37, с. 77].

Морально-психологічні наслідки корупції проявляються в тому, що вона є потужним фактором деморалізації суспільства, знищення моральних цінностей, деформації індивідуальної та суспільної психології. Корупція нищить духовні та моральні цінності, сприяє поширенню в суспільстві кримінальної психології [36, с. 52]. Вона змінює мотивацію службових осіб, що працюють у сфері державного управління, а також громадян у різних сферах соціального життя, що призводить до блокування механізмів державного управління. Існування корупції в системі правоохоронних органів загалом дає підстави вважати її вкрай небезпечним явищем - одним із проявів професійної деформації свідомості працівників поліції.

Для того щоб зрозуміти сутність адміністративно-правового механізму запобігання корупції в органах поліції, необхідно систематизувати підходи до розуміння адміністративно-правового механізму в теорії адміністративного права. Так, В. В. Галунько вважає, що механізм адміністративно-правового регулювання - це засоби функціонування єдиної системи адміністративно-правового регулювання з метою забезпечення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб, нормального функціонування громадянського суспільства й держави. До складових елементів механізму адміністративно-правового регулювання він відносить такі:

1) норми адміністративного права та їх зовнішнє вираження - джерела права;

2) публічну адміністрацію;

3) принципи діяльності публічної адміністрації;

4) індивідуальні акти публічної адміністрації;

5) адміністративно-правові відносини;

6) форми адміністративного права;

...