Вплив громадськості та засобів масової інформації на реалізацію засад гласності і відкритості у діяльності суду касаційної інстанції у справах кримінальної юрисдикції в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив громадськості та засобів масової інформації на реалізацію засад гласності і відкритості у діяльності суду касаційної інстанції у справах кримінальної юрисдикції в Україні

Вільгушинський Михайло Йосипович

доктор юридичних наук, доцент

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

заслужений юрист України

суддя Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ

Вільгушинський Володимир Михайлович

аспірант Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Анотація

У статті на основі теоретичних здобутків у галузі кримінального судочинства та судоустрою, кримінального й міжнародного та інших галузей права, міжнародно-правових норм, практики Європейського суду з прав людини, законодавства України та зарубіжних країн, вивчення практики їх реалізації здійснено комплексний аналіз проблем дотримання засад гласності і відкритості під час касаційного оскарження рішень кримінального провадження.

Сформовано авторське розуміння того, що представники громадськості (широкої публіки) та засобів масової інформації не можуть бути носіями юрисдикційних прав, тобто тих прав, які реалізуються в ході судового провадження особами, залученими до нього в результаті їхнього кримінального процесуального статусу (сторони та інші учасники кримінального процесу). Тобто представники громадськості та широкої публіки, а також представники засобів масової інформації, не наділені правом на публічне судове провадження, однак є суб'єктами права на отримання інформації про публічне судове провадження, здійснення гласного і відкритого правосуддя.

Ключові слова: принцип гласності, принцип відкритості, касаційне оскарження, касаційне провадження, касаційний суд, кримінальне правосуддя, кримінальні провадження.

Summary

Based on the theoretical framework in the fields of criminal justice and judicial organization, criminal, international and other areas of law, international legislation, best practices of the European Court of Human Rights, Ukrainian and foreign legislation, law enforcement practice, the article provides a comprehensive analysis of problems related to compliance with publicity and transparency principles within cassation appeal procedure in criminal cases.

The author develops an understanding of the inability of a member of the public (the general public) or mass media representative to be the bearer of jurisdictional rights, i.e. the rights that are implemented during judicial proceedings by the persons involved therein as a result of their criminal procedural status (parties and other criminal process participants). Thus, even though a member of the public (the general public) or mass media representative is not authorized for public judicial proceeding, they are entitled to obtain information concerning public judicial proceeding, public and transparent justice.

It is concluded that notions of justice publicity and transparency are much more than just public and transparent judicial consideration or public announcement of a verdict. In essence, this is the superiority of civil society over the state in a judicial procedure.

It has been established that the search for a balance between the state and civil society prompts such mechanisms of judiciary organization, which will reflect their joint compromise. It is believed that such a compromise between the state and civil society in matters of judiciary organization and justice administration can be primarily realized through an active civil control.

A comprehensive analysis of legal, organizational and procedural mechanisms for the implementation of the right of the public and mass media to participate in public and transparent cassation proceedings in criminal cases in Ukraine has been carried out. Furthermore, the development of scientifically reasoned recommendations for improving the existing Ukrainian legislation on judicial system using the most advanced foreign practices has also been done.

Moreover, the article elaborates on the connection between the effective implementation of publicity and transparency principles in criminal proceedings with restoration of the civil society's trust into the judicial system. As a result, publicity and transparency principles appear to be a crucial prerequisite for any member of the public to exercise control over the judiciary and serve as one of the ways in which citizens may participate in public administration.

Key words: principle of publicity, principle of transparency, cassation appeal, cassation proceeding, court of cassation, criminaljustice, criminalproceedings.

Постановка проблеми, її актуальність та зв'язок із важливими науковими та практичними завданнями

касаційний оскарження публічний правосуддя

Формуючи загальне уявлення про роль і місце громадськості в реалізації засад гласності і відкритості при забезпеченні кримінального судочинства, необхідно виходити з того, що право на публічне правосуддя так само, як і конституційне право на судовий захист до своєї безпосередньої реалізації, існує як відношення загального характеру між державою і особистістю та є конституційно-правовим відношенням. Зміст такого відношення складає обов'язки держави зі створення необхідних умов для гласного і відкритого судового процесу, які включають: прийняття законодавства, яке складає основу для реалізації засад гласності і відкритості, у тому числі закріплення права будь-якої особи бути присутньою у відкритому судовому засіданні; розробка актів судів, які визначають порядок безперешкодного доступу будь-яких осіб у відкрите судове засідання; можливість отримання громадянами об'єктивної і достовірної інформації про діяльність конкретних судів і функціонування судової системи в цілому; створення й удосконалення системи розміщення судових рішень у мережі «Інтернет» та забезпечення доступу широкого кола осіб до цих рішень; розміщення судів у будівлях, які відповідають сучасним вимогам здійснення правосуддя та забезпечують можливість усіх бажаючих бути присутніми на відкритому судовому засіданні [11,23, 24].

За останні півтора десятки років в Україні, після так званої «малої судової реформи», напевно, жодна інша засада кримінального процесу не зазнала такої трансформації, як засади гласності й відкритості судового провадження та його повного фіксування технічними засобами. Причому основні новації були пов'язані не стільки з нормативним закріпленням змісту цих засад кримінального провадження, скільки з появою нових форм їхньої реалізації.

Зокрема, можна погодитися з думкою В.В. Короля та виділити три основні етапи сучасного реформування засад гласності й відкритості судового провадження [21, с. 291].

Перший етап пов'язаний із прийняттям Закону України «Про доступ до судових рішень» [12], згідно з положеннями якого Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень.

Другим етапом можна, безперечно, вважати створення офіційного веб-порталу «Судова влада», на якому розміщується інформація про список справ, призначених до розгляду; про список апеляційних (касаційних) скарг; щодо стадій розгляду судових справ і звітів про автоматизований розподіл тощо. Цей електронний ресурс було створено на підставі Положення про порядок організації доступу до публічної інформації, що знаходиться у володінні Державної судової адміністрації України [27], розробленого на виконання Закону України «Про доступ до публічної інформації» [13].

Третій етап пов'язаний із діяльністю нових недержавних організацій контролю, зокрема громадських організацій, метою яких є сприяння пришвидшенню судової реформи, підвищення рівня прозорості судочинства та відновлення довіри з боку наших громадян до судової влади. Нормативним підґрунтям діяльності таких організацій слугують закони України: «Про інформацію» [14], «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» [15], «Про забезпечення права на справедливий суд» [16], «Про судоустрій та статус суддів» у редакції від 2 червня 2016 року [11].

Аналіз останніх наукових досліджень

Проблемам участі громадськості та засобів масової інформації у кримінальному провадженні з урахуванням засад гласності і відкритості присвятили свої наукові праці такі вітчизняні та зарубіжні вчені як: А.Д. Бойков, Л.І. Будникова, Д.А. Голованов, Ю.А. Горінов, І.С. Гриценко, Ю.М. Грошевий, В.В. Король, А.А. Леви, З.В. Макарова, В.Т. Маляренко, О.О. Овсяннікова, А.П. Петришин, І.Л. Петрухін, С.В. Праскова, С.В. Прилуцький, П.І. Репешко, А.Г. Ріхтер, С.В. Романов, Ю.С. Сіда та ін.

Водночас, питання громадського контролю в судах усіх інстанцій і реалізації відповідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» і ст. 27 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України ще не знайшли належного висвітлення в спеціальній науковій літературі.

Тому метою статті є системний аналіз правових, організаційних та процесуальних механізмів реалізації права громадськості та засобів масової інформації щодо їхньої участі у гласному і відкритому касаційному провадженні у справах кримінальної юрисдикції в Україні, а також розробки науково обґрунтованих рекомендацій для вдосконалення чинного законодавства України про судоустрій з урахуванням найбільш передових зарубіжних практик.

Методи дослідження

Для розв'язання поставлених завдань у дисертації використано комплекс загально- та спеціально наукових методів. Логіко-піз- навальні методи (аналізу, синтезу, індукції та дедукції) дали змогу дослідити загальні умови організації та процесуальний порядок реалізації засад гласності і відкритості під час касаційного оскарження рішень кримінального судочинства. Системно-структурний метод допоміг визначити сутнісні та змістовні характеристики засад гласності і відкритості в кримінальному процесі, а також розкрити їхнє значення і співвідношення при забезпеченні судочинства судом касаційної інстанції. Формально-юридичний метод уможливив розкрити належну правову процедуру реалізації принципів гласності і відкритості під час кримінального провадження судом касаційної інстанції. Метод моделювання дав змогу визначити шляхи вдосконалення законодавства про судоустрій та кримінального процесуального законодавства в частині більш ефективної реалізації засад гласності і відкритості в кримінальному процесі України. Порівняльно-правовий метод було застосовано при з'ясуванні співвідношення рівнів вітчизняного і зарубіжного правового регулювання реалізації засад гласності і відкритості кримінального судочинства. Експериментальні методи використовувалися для побудови обґрунтованих теоретико-прикладних положень, що належно відображають риси і взаємозв'язки процесів реалізації принципів гласності і відкритості у кримінальному судочинстві, підтвердження або спростування тих чи інших концепцій, поглядів, їхньої перевірки шляхом мисленого або предметного експериментування на основі критерію практики.

Викладення матеріалів дослідження та його основні результати

У конкретному кримінальному судочинстві право на гласне і відкрите судове провадження трансформується в суб'єктивне право учасників процесу, від реалізації якого залежить право представників громадськості та засобів масової інформації.

Водночас, право на публічне судове провадження, будучи суб'єктивним відображенням конституційної засади гласності правосуддя, має свій власний зміст та суб'єктів реалізації. При цьому зміст цього права тісно пов'язаний з тією роллю, яку здійснює особа в конкретному судовому провадженні - чи є вона стороною процесу або представником громадськості, стороннім слухачем.

Тому специфіка суб'єктного складу зумовлена тим, що, виходячи з засади гласності і відкритості судового провадження, саме представники громадськості мають право брати участь у процесі з метою здійснення суспільного контролю за правосуддям [33, с. 153].

При цьому парадокс полягає у тому, що представники громадськості, будучи головними адресатами засад гласності і відкритості, практично не наділені механізмами їхнього захисту, оскільки лише сторони та інші учасники кримінального процесу вправі оскаржувати судові рішення, винесені за результатами судового засідання, проведеного з порушенням зазначених засад.

Однак, особливістю реалізації права на гласне і відкрите кримінальне провадження є неможливість його носіїв відмовитися від нього, оскільки це право рівною мірою належить обом сторонам процесу [33, с. 159]. Тобто в одному і тому ж судовому процесі сторони, інші учасники кримінального провадження, представники громадськості, засоби масової інформації мають різні інтереси та причини для відмови від публічності розгляду справи.

Право на публічний судовий розгляд є важливою складовою реалізації засад гласності і відкритості кримінального процесу, а відтак, основою для реалізації прав членів суспільства, у тому числі представників засобів масової інформації, брати участь у судових провадженнях як сторонні спостерігачі (широка публіка). Тобто права цієї публіки на доступ у відкрите судове засідання є похідними від права сторін на публічне (гласне і відкрите) судове провадження.

Отже, цілком підтримуємо висновок О.П. Петришина, що особи, які не є безпосередніми учасниками кримінального провадження (представники громадськості та широкої публіки), а також представники засобів масової інформації, не наділені правом на публічне судове провадження, однак є суб'єктами права на отримання інформації про публічне судове провадження, здійснення гласного і відкритого правосуддя [33, с. 160-161].

Більше того, не будучи учасниками кримінального процесу, представники громадськості (широкої публіки) та засобів масової інформації не можуть бути носіями юрисдикційних прав, тобто тих прав, які реалізуються в ході судового провадження особами, залученими до нього в результаті їхнього кримінального процесуального статусу (сторони та інші учасники кримінального процесу).

Для представників громадськості засади гласності і відкритості є важливою передумовою здійснення контролю за судовою владою. У свою чергу, громадський контроль є для громадян одним із способів участі в управлінні державою. Тому, узагальнюючи нормативні вимоги законодавства про судоустрій та чинного КПК України [11, 25], для осіб, які не є учасниками кримінального процесу, гласність і відкритість судового провадження передбачає: 1) право на отримання інформації про дату, час і місце проведення судових засідань; 2) право на рівний доступу в будівлю суду, канцелярію, зали судового засідання; 3) право на присутність у публічному судовому провадженні, включаючи право на присутність при оголошенні судових рішень; 4) право на ознайомлення з судовими рішеннями; 5) право фіксувати зміст і хід процесу у письмовій формі чи шляхом аудіо запису без спеціального дозволу суду; 6) право поширювати інформацію про події, що мали місце у ході відкритого судового засідання необмеженому колу осіб, відтворювати легально, з дотриманням закону отримані матеріали, демонструвати та публікувати їх; 7) право на публічне обговорення (у тому числі у засобах масової інформації), критику судових рішень і дій суду, здійснених у ході відкритого судового провадження.

Серед інших складових реалізації засад гласності і відкритості основне місце займає право на отримання інформації про дату, час і місце проведення судових засідань, яке випливає з п. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» та п. 1 ст. 27 КПК України. Саме з цього, як зазначається в юридичній літературі, і починається для населення (широкої публіки) гласність і відкритість судової діяльності [6, с. 39]. При цьому повідомлення повинно вміщувати чітку вказівку на дату і місце проведення судового слухання, тобто відповідь на одне з питань, які підлягають вирішенню у зв'язку з підготовкою до судового розгляду [22, с. 188].

Водночас, чинний КПК України не вирішує повною мірою питання форм повідомлення про призначений судовий розгляд кримінальних проваджень. Так, ч. 1 ст. 135 КПК України регламентує лише порядок виклику учасників кримінального провадження: «Особа викликається до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду шляхом вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою» [25].

Аналогічне положення міститься і в п. 16.3 Інструкція з діловодства у місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, яка затверджена наказом Державної судової адміністрації України від 17 грудня 2013 року № 173 [30].

Однак ні КПК України, ні вище вказана Інструкція з діловодства не передбачають порядок повідомлення громадян, які не є учасниками кримінального провадження, про час і місце судового розгляду. Тому цілком підтримуємо пропозицію В.В. Короля, що заповнення такої прогалини та свого законодавчого закріплення у КПК України потребує зміст повідомлення про кримінальні провадження, призначені до розгляду в суді відповідної інстанції [22, с. 188].

Інноваційним кроком у досягненні гласності і відкритості судочинства є те, що громадяни, які бажають ознайомитися з кримінальними провадженнями, що підлягають розгляду у суді, за лічені хвилини, не виходячи з дому, за допомогою Інтернет мережі можуть дізнатись про дату, місце і час проведення судового засідання на офіційному веб-порталі «Судова влада України» [47].

Такий мережевий інформаційний ресурс значно розширює можливості реалізації засад гласності і відкритості у сфері кримінального судочинства, оскільки сьогодні доступом до мережі Інтернет забезпечена значна частина українських громадян. Саме через веб-портал «Судова влада України» здійснюється практичне застосування положень ч. 1 ст. 27 КПК України щодо надання інформації про час і місце судового розгляду. Тому цілком погоджуємося з думкою, що зміст таких повідомлень, а також порядок їх розміщення на веб-порталі (через автоматизовану систему документообігу суду) повинні бути регламентовані на рівні закону [22, с. 189].

Це дозволяє отримувати необхідну інформацію про судові розгляди кримінальних проваджень у будь-який зручний для громадян час, а не тільки у години роботи суду.

Так, інформація про перелік кримінальних проваджень (справ), призначених до розгляду в Касаційному кримінальному суді, доступна за адресою: https://supreme.court. gov.ua/supreme/gromadyanam/kks/ та за телефоном контакт-центру 0-800-501-492. Крім того, для відправки кореспонденції функціонує офіційна електронна адреса Касаційного кримінального суду - ksk@supreme.court. gov.ua.

Однак, виникає потреба й у друкованому варіанті списку призначених до розгляду справ, який вивішується в самому суді для учасників кримінального провадження та інших осіб, які бажають бути присутніми на судовому засіданні. У юридичній літературі неодноразово виносились пропозиції, які ми цілком підтримуємо, про необхідність вивішування оголошення (списків кримінальних проваджень) із зовнішнього боку приміщення суду [2, с. 42; 22, с. 190; 27, с. 35; 34,- с. 21; 48, с. 12].

І як слушно зазначає В.Т. Маляренко відкритий характер судового розгляду кримінальних проваджень у судах усіх інстанцій також означає, що всі процесуальні дії повинні здійснюватися судом при відкритих дверях, за винятком наради суддів при постановленні вироку чи винесенні деяких ухвал [28, с. 27]. Тому для належної реалізації засад гласності і відкритості судового провадження надзвичайно важливе значення має правило, що судове рішення проголошується прилюдно (ч. 7 ст. 27 та ч. 1 ст. 376 КПК України).

В умовах відкритого судового розгляду згадана норма забезпечує розголошення результатів роботи суду, яка проходить у нарадчій кімнаті, а отже - цілісність судового процесу для доступного сприйняття всіма присутніми в залі суду [22, с. 190]. Тому діяльність суду із відправлення правосуддя, в силу її гласного і відкритого характеру, знаходиться під контролем громадської думки, громадськості. Громадська думка дає оцінку вироку і внутрішньому переконанню суддів з точки зору їх відповідності вимогам закону, нормам моралі [23, с. 59]. Саме тому, на думку Ю.М. Грошевого, схвалюючи вирок суду, вважаючи його справедливим, громадська думка посилює виховний вплив кримінального судочинства [9, с. 19].

Правовою основою доступності до судових рішень є закони України «Про доступ до судових рішень» [12] та «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [17]. Згідно з положеннями, що встановлюють доступність судових рішень, кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному законом. Для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. При цьому Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень затверджено рішенням Вищої ради правосуддя від 19 квітня 2018 року № 1200/0/15-18 [41].

Судові рішення, внесені до цього реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Цілком слушною, у контексті предмету дослідження, виглядає думка О.О. Овсяннікової, яка наголошує, що публікуватися в Реєстрі мають тільки ті рішення, які набрали законної сили. У тексті такого рішення слід вказувати, чи було подано апеляцію або касацію по цьому рішенню, з яких підстав та яке рішення було ухвалене судом вищої інстанції. Що стосується внесення до Реєстру всіх проміжних актів судової влади, то такі акти не можуть викликати інтерес у користувачів Реєстру, оскільки не впливають на результати розгляду справи та судової статистики і, отже, потреби в цьому немає. Одночасно актуальним залишається питання про терміни збереження судових рішень у Реєстрі [31, с. 12].

Водночас, необхідно визнати, що реєстр досить незручний у користуванні, оскільки щоб знайти певне рішення, необхідно точно знати суд, який його ухвалив, дату прийняття рішення або номер реєстрації в суді чи статтю Кримінального кодексу України, за якою засуджено особу. У списках, які видає пошукова система, не зазначено категорію справи. За потреби ознайомитися із судовою практикою з певної категорії користувач (як суддя, так і пересічний громадянин) змушений перебирати всі рішення [1]. З огляду на кількість судів України та обсяги справ, які вони розглядають щодня, це стає нереальним. Очевидно, потрібно буде класифікувати рішення в Реєстрі, вдосконалювати технічні можливості їх пошуку за різними критеріями.

Окремий порядок забезпечення доступності судових рішень встановлено щодо рішень Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) [19], рішень щодо справедливої сатисфакції у справі проти України, рішень щодо дружнього врегулювання у справі проти України [17].

Одним із найяскравіших прикладів дієвого громадського контролю у сфері судочинства є діяльність громадської організації «Відкритий суд». Її члени (активісти) на громадських засадах здійснюють відеозйомки та аудіозапис у судах, професійну обробку й монтаж записаного матеріалу, а також його аналіз і рецензування. Реалізація цього проекту стала можливою тільки починаючи з 28 березня 2015 - з набуттям чинності новим Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» [16], яким гарантовано можливість проведення в залі судового засідання фотозйомки, відео- та аудіозапису з використанням портативних відео- й аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду. Відзнятий матеріал транслюється на сайті та відеоканалі «Відкритого суду», де формується відеодосьє і здійснюється аналіз і надання правової оцінки судовим справам, професійному рівню учасників судового процесу (судді, прокурору, адвокату). Метою цього проекту задекларовано підвищення довіри з боку громадян і зміцнення авторитету суду, підвищення фахового рівня суддів, адвокатів і прокурорів [5; 21, с. 291].

Важливим є також і те, що ця організація може працювати за зверненням громадян про допомогу, що надається на безоплатній основі. Громадська ініціативність «Відкритого суду» виражається, зокрема, й у створенні різнобічних спецпроектів, а саме: «Репортер Відкритого суду», «Гучна справа», «Судовий рейд», «Суддя-антигерой». Унікальність цього проекту підкреслює те, що жодна інша європейська держава не має аналогічної практики. За цим напрямом Україна фактично є свого роду експериментальним майданчиком. Партнери проекту з Європейського Союзу та США розцінюють діяльність «Відкритого суду» як ключовий елемент боротьби з корупцією та несправедливістю в судах і вважають, що успіх України зможе стати прикладом для застосування такого механізму в інших країнах світу.

Чимало громадських організацій і проектів створюються на основі міжнародної підтримки та допомоги. Одним із таких проектів у сфері взаємодії громадськості й судочинства є проект «Справедливе правосуддя», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і працює в Україні з жовтня 2011 року. Проект має на меті вдосконалення законодавства, завершення судової реформи та покращення судової практики. Під покращенням судової практики мається на увазі підвищення показників прозорості з боку суду й довіри з боку громади. Основним завдання проекту є впровадження законів України: «Про очищення влади» [18] та «Про відновлення довіри до судової влади» [15]. Зокрема, саме організація «Справедливе правосуддя» є одним із фундаторів інтернет-платформи «Електронний суд» [21, с. 292].

Водночас «прозорість правосуддя» - особлива проблема, оскільки вона має не тільки юридичний, а передусім політичний характер. Держава і громадянське суспільство ще не стали тут рівноправними партнерами, а тільки мають намір ними стати. Тому, цілком переконані у правильності позиції І.С. Гриценка та С.В. Прилуцького, що суддівський корпус ще не цілком готовий до такого сприйняття завдань правосуддя [7, с. 217].

Публічність або відкритість правосуддя - значно глибше поняття, аніж просто гласне і відкрите провадження судового розгляду чи прилюдне оголошення вироку. По суті, вона - пріоритет громадянського суспільства над державою у судочинстві [46].

Саме пошук балансу між державою та громадянським суспільством спонукає до таких механізмів організації судової влади, які відобразять їх спільний компроміс. Убачається, що такий компроміс між державою та громадянським суспільством у питаннях організації судової влади та здійснення правосуддя може реалізуватися передусім у формі активного громадянського контролю.

Юридичною і суспільною практикою вироблені певні форми контролю суспільства над правосуддям: гласність процедури судочинства; демократичний порядок формування судової системи і суддівського корпусу; поінформованість суспільства про механізм функціонування судової влади, ухвалені нею рішення, призначення й особисті якості її представників, а також надання гласності і відкритості всіх цих питань у рамках публічного обговорення [24, с. 91]. Тобто громадський контроль за судовою владою повинен здійснюватися через відкритість процесу правосуддя (гласність та відкритість судочинства), доступність ЗМІ до судової інформації та її об'єктивне висвітлення.

У сукупності це становить відкритість та прозорість (транспарентність) правосуддя. Тому, як справедливо акцентує увагу- О.О. Овсяннікова, транспарентність судової влади - необхідна умова здійснення ефективного громадського контролю [32, с. 236].

У цьому аспекті актуальним є обов'язок касаційного суду повідомляти про розгляд справи, а відкритий характер судового процесу має бути закріплений у процесуальному законодавстві України відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод [31, с. 11].

У новій редакції ч. 4 ст. 11 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що учасники судового процесу, інші особи, присутні в залі судового засідання, представники засобів масової інформації можуть проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис із використанням портативних відео- й аудіо технічних засобів без отримання окремого дозволу суду, але з урахуванням обмежень, установлених законом. Трансляція судового засідання здійснюється з дозволу суду. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, а також трансляція судового засідання повинні здійснюватися без створення перешкод у веденні засідання і здійсненні учасниками судового процесу їхніх процесуальних прав [11]. Уведенням новели про використання портативної відеотехніки без дозволу судді законодавець значно розширив межі здійснення й засади гласності кримінального провадження. Водночас у ч. 6 ст. 27 КПК

України зазначено, що кожен, хто присутній у залі судового засідання, може вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписуючі пристрої. Проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо й телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін і можливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду [25]. Отже, спостерігається виникнення правової колізії, оскільки в КПК України чітко передбачене використання без дозволу судді лише портативних аудіозаписуючих пристроїв. Тому на практиці часто виникали ситуації, коли судді відмовляли громадянам у праві вести відеозйомку, посилаючись на процесуальний закон. А представники громадського проекту ««Відкритий суд» стверджували про незаконність таких судових рішень, посилаючись на те, що закон про право на справедливий суд «дозволяє вести відеозйомку без додаткової авторизації суду» [21, 292-293]. Тому цілком логічним вважатиметься запровадження норми, яка зобов'язуватиме суд здійснювати повне фіксування судового розгляду технічними засобами навіть за відсутності з цього приводу клопотання сторін. Причому згадана новела Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та окремі напрями діяльності громадського проекту «Відкритий суд» породжують низку проблемних аспектів.

Одним із таких аспектів, як слушно зазначає В.В. Король, є психологічна готовність як суддів, так й інших учасників кримінального провадження до відеозйомки. Так, учасники кримінального провадження фактично стають «зірками» телеекранів та Інтернету, і не кожен може впоратись із таким своєрідним психологічним тиском. Чого вартує лише загальновідомий приклад судді Р.В. Кирєєва в т. зв. «газовій справі» Ю.В. Тимошенко [21, с. 293].

Це питання порушувалось ще в радянський період, і вже тоді підкреслювалось, що кожен індивідуально ставиться до того, що його знімають на камеру: є судді, яких відеозйомка відволікає від процесу, не дає змоги зосередити всю увагу на судовому провадженні та заставляє думати лише про те, як вони виглядатимуть [26]. Лише з 2014 року в Національній школі суддів України розпочалася робота щодо професійної психологічної підготовки кандидатів на посаду судді, а також діючих суддів (читається курс «Професійна психологічна адаптація до суддівської діяльності»). Тому цілком поділяємо думки окремих науковців, які вважають необхідним звертати окрему увагу саме на підготовці суддів до співпраці з представниками ЗМІ та їх (суддів) психологічній адаптації до того, щоб перебувати в центрі уваги журналістів і відеокамер [7, с. 219; 21, с. 293].

Окрім того, присутність на судовому засіданні людей із відеокамерами (в т. ч. й журналістів) може стати причиною замкнутої поведінки свідка, потерпілого, обвинуваченого, інших учасників провадження. Це зумовлено як психологічними особливостями певного учасника провадження, так і його небажанням широкого розголосу певних відомостей [6, с. 69; 21, с. 293; 27, с. 118]. Тобто такі практично необмежені можливості всіх присутніх на відкритому судовому розгляді безперешкодно проводити фотозйомку, відео- та аудіозапис із використанням портативних відео- й аудіотехнічних засобів можуть негативно позначитися на встановленні істини у справі.

Інший аспект стосується організації розміщення публіки, членів громадських організацій і представників ЗМІ в залі судового засідання. Так, ст. 27 КПК України зазначає, що суд зобов'язаний допустити на засідання всіх бажаючих, і така можливість обмежується лише кількістю наявних для публіки місць. Наприклад, у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду є чотири зали судових засідань з необхідною кількістю місць, три з яких обладнані відеоконференцзв'язком та два - місцями для утримування під вартою обвинувачених (підсудних), засуджених [10].

Проте виникає запитання: чи не буде така дія сама по собі створювати перешкоди для проведення відкритого судового процесу? Не менш важливим є й визначення кількості представників ЗМІ, які допускаються на судове засідання. Тому цілком поділяємо перестороги В.В. Короля, що «надмірна увага» журналістів може негативно позначитись на організації судового розгляду, створювати перешкоди в здійсненні учасниками провадження своїх процесуальних прав та обов'язків [21, с. 293].

Зрештою, ЗМІ відіграють важливу роль у відносинах судової влади і громадянського суспільства, а також мають великий вплив на формування суспільної свідомості, громадської думки щодо тих чи інших суспільно-політичних явищ або процесів. Засоби масової інформації, на думку Ю.С. Сідої, виконують соціально-юстифікуючу роль, тобто так чи інакше присвоюють собі функцію відкритого роздуму про ті чи інші аспекти діяльності суду з погляду прав осудності [45].

Водночас ЗМІ формують громадську думку щодо діяльності судової влади. І таке публічне обговорення є втіленням конституційного принципу свободи думки і слова та має відповідати вимогам ст. 34 Конституції України [20]. У цьому сенсі, слушною виглядає думка І.С. Гриценка та С.В. Прилуцького, що свобода ЗМІ може бути обмежена з метою запобігти зловживанню свободою слова, не запроваджуючи при цьому будь- якої цензури [7, с. 217-218].

Для більш змістовного зв'язку судової влади і громадськості потрібне застосування таких соціальних технологій як опитування громадської думки; організація й проведення зустрічей із громадськістю; телевізійні виступи «перших осіб», які представляють судову владу України; проведення теледеба- тів; інформаційний вплив на громадян за допомогою мережі Інтернет тощо. Тому цілком переконані в правильності міркувань Ю.С. Сідої, що застосування зазначених технологій повинно дати змогу судовій владі зміцніти в системі державної влади, підвищити свій авторитет, підтримати принцип зворотного зв'язку з громадськістю [45, с. 9-10].

Однак у теперішніх умовах у нашій країні має місце взаємна недовіра й підозрілість у відносинах між ЗМІ та суддями. Цю недовіру з боку суддів можна пояснити також гіпертрофованим почуттям професійної суверенності, посягання на яку вважається неприпустимим. У свою чергу журналісти, наділені наданим їм правом вільного огляду і висвітлення в засобах масової інформації соціальних процесів, не можуть миритися з тими обмеженнями, які встановлює для них суд стосовно реалізації права вільно збирати і поширювати відомості, мати до них необмежений доступ [7, с. 218].

Тому серед іншого варто особливий акцент зробити на такій категорії суб'єктів, як журналісти, представники засобів масової інформації, оскільки вони наділені більш широкими правами, зумовленими свободою пошуку, отримання і поширення інформації. Тому в міжнародних документах та практиці Європейського суду з прав людини підкреслюється, що засоби масової інформації не лише мають право надавати інформацію, а й зобов'язані це робити в контексті реалізації права громадян на отримання суспільно значимої інформації [38].

Вважається, що в даному випадку мова йде не про обов'язок як міри належної поведінки, за невиконання якої наступає юридична відповідальність, а про морально-політичну відповідальність журналістів у демократичній державі, зумовленій їх професійним обов'язком.

Тобто, як правильно зазначає Ю.С. Сіда, відбувається трансформація свободи журналіста в публічне владне право, що сприймається з боку суду як посягання на імунітет судової влади [45, с. 10--11].

При цьому важко погодитись з позицією тих вчених, які не включають у зміст засад гласності і відкритості можливості широкої громадськості й особливо представників ЗМІ інформувати публіку про все, що відбувається в залі суду. Так, С.В. Праскова зазначає, що «таке повноваження характеризує рух інформації в середині громадянського суспільства, а відтак, це - елемент загально соціального явища гласності, але не відкритості правосуддя» [36].

Цілком переконані, що важко представити реалізацію засади гласності правосуддя поза межами «циркуляції інформації про правосуддя» в суспільстві. Призначення і суть засади гласності позбавлені будь-якого сенсу без інформування широкого (необмеженого) кола осіб про функціонування судової влади, доведення відомостей (включаючи відомості про події, які відбуваються у судовому засіданні) до представників українського суспільства. А відкритість робить можливим передачу інформації від тих, хто «з перших рук» (безпосередньо, перебуваючи в суді) отримав її, до інших, особливо важливо це для засобів масової інформації.

Тому чи буде правосуддя гласним і відкритим, чи можливо вважати ці засади реалізованими, якщо інформація не «дійде» до суспільства? Вважаємо, що відповідь на це питання є очевидною, оскільки важко уявити дотримання засад гласності і відкритості правосуддя поза межами належної циркуляції в суспільстві інформації про здійснення правосуддя. І в цьому сенсі переконливою виглядає думка О.П. Петришина, який зазначає, що саме поширення інформації через ЗМІ активує (стимулює) реалізацію засад гласності і відкритості, створює необхідні умови для здійснення громадського контролю за правосуддям [33, с. 162].

Слід зауважити, що в країнах Європейського Союзу дуже поширена практика висвітлення діяльності судів у мережі Інтернет. Так, за повідомленням британського видання Guardian, Верховний суд Великої Британії офіційно дозволив журналістам використовувати сервіс мікроблогів Twitter для передачі повідомлень із судових засідань. Тепер журналісти можуть подавати заявки на висвітлення засідань у такий оперативний спосіб. Їм також дозволено надсилати повідомлення з мобільного телефону і користуватися електронною поштою. Вперше громадськість була поінформована через миттєві повідомлення з мобільних телефонів про події, що відбувалися в залі суду під час слухань у справі Джуліана Ассанжа. Раніше у Сполученому Королівстві не дозволяли користуватися соціальними мережами у залі суду, а також забороняли під час судових процесів фото- та відеозйомку. Диктофони журналісти могли використовувати лише у виняткових випадках. За порушення цих правил було передбачено відповідальність за неповагу до суду, яку накладав сам суд [3].

Особливе значення цьому питанню приділяється у Раді Європи, якою було запроваджено низку принципів, які стосуються отримання інформації через засоби масової інформації про провадження у кримінальних справах. Так, у Рекомендаціях- № Я (2003) 13 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам про порядок надання інформації про провадження у кримінальних справах через засоби масової інформації від 10 червня 2003 року наголошується: «Оскільки суспільство повинно отримувати інформацію про діяльність судової влади і поліції через засоби масової інформації, журналісти мають бути спроможними вільно розповідати та коментувати діяльність судової системи» [38].

У цих Рекомендаціях закріплені як принципи права журналістів і кореспондуючих їм обов'язків державних, у тому числі судових органів. Тому зазначені вимоги спонукають до створення ефективної системи взаємодії судів зі ЗМІ та можуть бути визнані одним із пріоритетних напрямів демократизації сучасної України. При цьому однією з гарантій дотримання законності, об'єктивності й гласності при здійсненні правосуддя є інформування суспільства через засоби масової інформації про діяльність як судової системи в цілому, так і окремих суддів. Висвітлення цих питань через медіа формує правосвідомість та правову культуру в суспільстві, визначає рівень його поваги та довіри до судової влади. І в цьому контексті варто зазначити, що сьогодні взаємодія Верховного Суду із українськими та зарубіжними засобами масової інформації, в тому числі соціальними медіа, електронними Інтернет-ресурсами відбувається відповідно до Порядку взаємодії Верховного Суду з представниками засобів масової інформації, затвердженому наказом Верховного Суду від 7 листопада 2018 року № 173-ОД. Згідно з цим Порядком організація роботи із взаємодії Верховного Суду зі ЗМІ здійснюється керівником управління забезпечення інформаційної та комунікаційної діяльності (прес-центру) [35].

Проте на практиці можуть мати місце випадки, коли публікації в ЗМІ не тільки не підвищують авторитет судової влади та не сприяють зростанню рівня довіри, а навпаки, применшують її авторитет або взагалі шкодять їй. Такі публікації можуть бути розміщені в газетах, на сайтах, повідомленнях інформаційних агентств та в програмах телерадіоорганізацій. Тому, як слушно зазначають у своїх роботах І.С. Гриценко та- С.В. Прилуцький, критика дій судді у публікації в ЗМІ є неоднозначним питанням [7; 8]. І тут варто пам'ятати, що відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Де Гаєс та Гійзельс проти Бельгії» (1997 р.) суд визнав, що «судді мають бути захищені від деструктивних випадків з боку ЗМІ, що не базуються на жодній фактичній підставі». Водночас, якщо критика судових проблем або окремих суддів спирається на «належні та ретельні журналістські розслідування, що є частиною громадського обговорення важливих суспільних потреб», то підстав обмежувати свободу мас-медіа немає. Неабияке значення має також інший висновок Європейського суду: «Судді мусять виявляти розважливість, що не дозволяє їм (на відміну, наприклад, від політиків) відповідати на різку критику» [37, с. 47-50].

Відповідно до Рекомендації СМ/Яес (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки судові провадження та питання, що стосуються здійснення правосуддя, становлять громадський інтерес. Проте право на отримання інформації щодо судових питань має виконуватися з урахуванням обмежень, встановлених, зважаючи на незалежність судової влади.- У зв'язку з цим схвалюється створення посад речників судів чи відділів з питань преси та зв'язків із громадськістю у сфері відповідальності судів або при радах суддів чи інших незалежних органах влади. Суддям слід виявляти стриманість у відносинах із засобами масової інформації. Водночас судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. Цьому могла б сприяти наявність постійних механізмів отримання такої інформації, створених радами суддів чи іншими незалежними органами [39].

Таким чином, головна мета у відносинах судової влади зі ЗМІ - досягнення «золотої середини», щоб суддя був захищений від тиску громадської думки, навіяної висновками ЗМІ у справі, що розглядається чи буде розглядатися. Водночас, суспільство повинно мати вільний доступ до зали судового засідання саме через ЗМІ. І як справедливо зазначив президент Конституційного трибуналу Польщі, професор М. Саф'ян, суди не повинні боятися громадської думки і не повинні бути звільнені від критики ЗМІ. Юридична сила та остаточність вироків не виключають можливості такої критики, оскільки правосуддя є одним із найважливіших учасників суспільної гри в демократичній правовій державі. Також не можна будувати авторитет судів на заборонах і відсутності доступу до інформації. Як правило, це має зворотний ефект [7, с. 219-220; 44, с. 119]. Тому важливою умовою відкритості судової влади для суспільства є доступність до залів судових засідань і судових рішень як правовий порядок, що забезпечує відкритість діяльності судів, прогнозованість судових рішень та сприяє однаковому застосуванню законодавства та судової практики. Так, доступ представників ЗМІ до публічної зони приміщення Верховного Суду та залів судових засідань (у тому числі Касаційного кримінального суду), де відкрито слухаються справи, здійснюється на загальних підставах з урахуванням Інструкції про здійснення державної охорони Верховного Суду та порядок допуску на об'єкт охорони, погодженої Управлінням державної охорони України 13 грудня 2017 року та затвердженої Головою Верховного Суду 14 грудня 2017 року. При цьому присутність представників ЗМІ на судових засіданнях Верховного Суду відбувається без попередньої акредитації за пред'явленням документа, що посвідчує особу, крім випадків проведення закритих судових засідань відповідно до процесуального законодавства [35].

Таким чином, журналісти мають право бути присутніми на всіх відкритих судових засіданнях та на відкритих оголошеннях судових рішень без попередньої акредитації. Проте, проведення в залі судового засідання фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також проведення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та можливості проведення таких дій без шкоди для судового розгляду (ч. 6 ст. 27 КПК України). Усі рішення судів проголошуються відкрито. Отже, присутність журналістів на судових засіданнях забезпечує реальну можливість ознайомлення з судовими рішеннями. Правом отримання копії судового рішення згідно з процесуальним законодавством наділені лише сторони у справі. У ст. 9 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що особи, які не брали участі у справі, можуть звернутися до апарату відповідного суду з письмовою заявою щодо отримання копії рішення або ознайомлення з ним у повному обсязі, якщо судове рішення безпосередньо стосується їх прав, свобод, інтересів чи обов'язків [12]. Закон визначає певну процедуру подання та розгляду таких заяв. Рішення в цьому разі приймає відповідна службова особа апарату суду. Наявність такого порядку одержання доступу до судових рішень створює формальні підстави для відмови в задоволенні клопотання ЗМІ щодо отримання доступу до таких рішень. Тому варто погодитися з позицією І.С. Гриценка та С.В. Прилуцького, що наведені законодавчі підстави не відповідають загальним принципам відкритості інформації та принципу публічного (гласного і відкритого) проголошення рішення, навіть незважаючи на офіційне оприлюднення судових рішень, яке відбувається через їхнє розміщення на веб-порталі судової влади України в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.court.gov.ua або за прямою адресою www.reyestr.court.gov.ua) [7, с. 219].

Водночас, проблемними питаннями залишаються визначення черговості допуску представників ЗМІ, котрі під час судового засідання здійснюють свої безпосередні професійні функції; можливість висвітлення й обговорення (надання оцінки) у ЗМІ судової діяльності до набрання законної сили судовим рішенням. Наш законодавець у цих випадках не встановлює жодних обмежень чи критеріїв правомірності таких дій.

Питання черговості доступу представників ЗМІ на судові засідання не виникає взагалі в переважній кількості судових проваджень. Однак судові провадження у т. зв. «резонансних справах», які викликають підвищений громадський інтерес, вимагають урегулювання цього питання. Тому, на думку В.В. Короля, саме завдяки інституту акредитації представників ЗМІ в судах можна цивілізовано, а не за принципом «хто скоріше прийшов» вирішити питання доступу до зали суду журналістів, бронювання для них певного відсотка місць у залі судового засідання, які призначені для публіки [21, с. 293].- Однак сам інститут акредитації не повинен будь-яким чином звужувати права журналіста, надані йому законом. І в цьому сенсі думки науковців мають діаметрально протилежний характер від негативного ставлення до процедури акредитації [42, с. 13] до її схвалення [43]. Тому в цілому поділяючи думку В.В. Короля щодо законодавчого визначення порядку допуску журналістів, представників ЗМІ саме в судове засідання, однак вважаємо, що цей порядок має носити виключно узгоджувальний характер. Звідси цілком логічною виглядає правова позиція Верховного Суду щодо акредитації представників ЗМІ виключно у заходах, які ним організовуються та не пов'язані з його процесуальною діяльністю [35].

Що ж стосується іншого проблемного питання в професійно-етичній площині, яке пов'язано з висвітленням та обговоренням (наданням оцінки) у ЗМІ судової діяльності до набрання законної сили судовим рішенням, то у цьому випадку цілком поділяємо міркування В.В. Короля, який розмежовує зазначене питання на дві окремі складові: висвітлення та обговорення (надання оцінки) у ЗМІ процесуальної діяльності суду. Стосовно висвітлення судових проваджень у кримінальному судочинстві до набрання законної сили судовим рішенням особливих застережень не виникає. Певні застереження виникають саме у зв'язку з можливістю обговорення та оцінки судової діяльності в кримінальному провадженні. Так, одним із інструментів досягнення мети громадського проекту «Відкритий суд» визначається «надання фахівцями з визнаною діловою репутацією об'єктивної оцінки діям судді, прокурора, адвоката, рівню професіоналізму та дотримання стандартів етики» [5]. На підставі такої «об'єктивної оцінки» проект передбачає створення досьє професійної діяльності тисяч суддів, прокурорів, адвокатів, викриваючи непрофесійність, завідомо незаконні дії та корупцію в судах на шкоду інтересам держави, громадян, бізнесу.

Тобто суддям надається публічна оцінка якимись «експертами» проекту, порядок відбору яких залишається не зовсім зрозумілим і публічним. Надана оцінка стає доступною для широкої громадськості, що однозначно впливає на формування громадської думки як щодо певного судді, так і щодо провадження, яке він розглядає [21, с. 294].. Тому переконані у правильності окремих думок науковців, які вважають, що публікації до закінчення судового розгляду й до постановлення та проголошення у справі судового рішення повинні містити лише інформативну спрямованість фактичного характеру [4, с. 72; 40].

Зрештою, для налагодження плідних стосунків між вітчизняними ЗМІ та суддями слід застосувати позитивний досвід європейських країн: запровадити комплекс заходів, які дозволять представникам ЗМІ та суддям налагодити плідну співпрацю та забезпечать прозорість діяльності судових органів.