Система та структура адміністративних судів України

Размещено на http://allbest.ru

Державна фіскальна служба України

Університет державної фіскальної служби України

Кафедра адміністративного права і процесу та митної безпеки

Курсова робота

Тема: Система та структура адміністративних судів України

з навчальної дисципліни: «Адміністративне процесуальне право»

студента денної форми навчання

Татуревича Івана Олександровича



Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-правова характеристика адміністративних судів в україні

1.1 Історія становлення адміністративних судів в Україні

1.2 Принципи діяльності і завдання адміністративних судів в Україні

1.3 Роль адміністративних судів у забезпеченні верховенства права у сфері публічно-правових відносин

Розділ 2. Система судоустрою в Україні

2.1 Місцеві суди: порядок утворення і ліквідація, види, склад, повноваження

2.2 Апеляційні суди: види, склад, повноваження

2.3 Вищі спеціалізовані суди: види, склад, повноваження

2.4 Верховний суд України як найвищий суд у системі судоустрою України

2.5 Перспективи розвитку та покращення роботи адміністративних судів України



Вступ

Конституцією України передбачено, що всі правовідносини в нашій державі забезпечуються судовим захистом та кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

У сучасному суспільстві будь-які відносини мають потенційну небезпеку перерости у конфлікт, особливо відносини між громадянами та владою. Громадяни позбавлені важелів впливу на владу, а тому в стосунках з нею є беззахисними. Право кожного оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є важливою гарантією реалізації конституційного принципу відповідальності держави за свою діяльність перед людиною. Ось чому в сучасних демократичних країнах велике значення для гарантування прав людини у її відносинах з владою надається правовому захисту з боку незалежного й авторитетного органу - суду, перед яким громадяни та адміністрація є рівними.

Обговорення питання про створення в Україні адміністративних судів пройшло стадію дискусій довкола їх необхідності. Потреба у створенні системи адміністративних судів дістала офіційне визнання: спочатку на рівні концепцій, згодом - на законодавчому рівні. Концепцією судово-правової реформи, затвердженою Верховною Радою у 1992 році, передбачено поступове запровадження адміністративної юстиції, починаючи від спеціалізації суддів і утворення спеціалізованих судових колегій і закінчуючи створенням вертикалі адміністративних судів.

Створення системи адміністративних судів з метою повноцінного судового захисту прав і свобод громадян у сфері публічно-правових відносин передбачено також Концепцією адміністративної реформи в Україні, схваленої Президентом України у 1998 році. Створення системи адміністративних судів на законодавчому рівні вперше за роки незалежності України було визначено Законом України «Про судоустрій України», який прийнятий Верховною Радою України 07 лютого 2002 року. Цей закон не тільки визначив місце адміністративних судів в системі судів загальної юрисдикції, а й установив трирічний строк для їх створення. Таким чином, вище зазначений матеріал зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження є Адміністративний суд України його структура та склад.

Предметом дослідження даної курсової роботи є визначення поняття про Адміністративне судочинство, та його характеристика.

Метою курсової роботи є дослідження змісту, системи та структури Адміністративних судів України.

Мета роботи передбачає виконання таких поставлених задач:

ь Дізнатися про систему та структуру Адміністративних судів України.

ь Дослідити принципи діяльності Адміністративних судів України.

ь Дослідити роль Адміністративних судів.

ь Загальна характеристика місцевих та апеляційних судів.

ь Характеристика Верховного суду України.

ь З'ясувати перспективи розвитку та покращення діяльності роботи Адміністративних судів України.

Для дослідження поставлених задач використано такі методи наукового дослідження : теоретичний аналіз наукових літературних джерел . синтез , узагальнення, порівняння , абстрагування, конкретизація , моделювання, спостереження.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу , двох розділів, висновку та списку використаної літератури та джерел.



Розділ 1. Теоретико-правова характеристика адміністративних судів в Україні

1.1 Історія становлення адміністративних судів в Україні

Однією з основних ознак правової держави є право на доступ до правосуддя та справедливий судовий розгляд.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, які зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.19 Конституції України).

Забезпечення гарантій суб'єктивних прав громадян у відносинах з адміністративними органами є обов'язком правової держави, що обумовлює необхідність створення адміністративної юстиції в Україні, яка б, з одного боку, захищала суб'єктивні права громадян, а з іншого - за допомогою судової практики забезпечувала законність діяльності органів державної влади і, таким чином, сприяла зміцненню правопорядку в державі. Отже, запровадження адміністративного судочинства зумовлене правовою природою публічно-правових спорів, де громадянину протистоїть потужний адміністративний апарат.

Разом із тим слід зазначити, що призначення адміністративної юстиції повинно полягати у здійсненні тільки правового контролю, а не контролю за доцільністю управлінської діяльності. Адміністративно-правовий захист має бути судовим правовим захистом, бо саме суди найбільше відповідають вимогам незалежності та неупередженості, що ставляться перед правозахисними органами.

Завдяки створенню адміністративної юстиції буде не тільки гарантовано укріплення правопорядку в сфері управлінської діяльності, а й надано можливість окремому громадянину реалізувати свої права по відношенню до органів державної влади шляхом оскарження їх неправомірних рішень, дій чи бездіяльності. Отже, відбудеться істотне наближення до втілення в життя положень [ст.55 Основного Закону.]

Під адміністративною юстицією, як правило, розуміють особливий вид правосуддя, метою якого є здійснення розгляду скарг громадян, їхніх об'єднань, інших фізичних і юридичних осіб на незаконні дії чи бездіяльність органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування (адміністративних органів), їх посадових і службових осіб, які завдають позивачам матеріальних чи (та) моральних збитків. Тобто предметом окремого судового розгляду спеціалізованими адміністративними судами згідно із запропонованим визначенням можуть стати конфлікти публічно-правового характеру, які на сьогодні вирішують загальні суди, частково - господарські суди. суд адміністративний право україна

До 1996 р. вирішення проблеми адміністративних судів гальмувалося в зв'язку з несприйняттям судовою системою та іншими державними структурами цього виду правосуддя. Лише із запровадженням на конституційному рівні принципу спеціалізації судів загальної юрисдикції адміністративна юстиція перестала бути лише теоретичною проблемою, а її запровадження поступово стало переміщуватися з площини загальнотеоретичних дискусій у сферу законотворення. Перші законодавчі ініціативи з цього питання, як відомо, з'явилися ще в 1996 р., хоча за умов нереформованої судової системи (на той час норми старого Закону "Про судоустрій" від 1981 р.) їх реалізація була неможливою. Водночас дедалі більше утверджувалася думка про те, що без запровадження адміністративної юстиції в Україні справа реформування її державного апарату є безнадійною, а захист прав і свобод громадян - недосконалим і далеким від демократичних стандартів.

Серед етапів розвитку адміністративної юстиції як складової адміністративної та судової реформи можна виділити наступні:

· реформування системи судів відповідно до Конституції, в тому числі запровадження системи адміністративно-правових відносин;

· правове забезпечення правосуддя в сфері адміністративно-правових відносин;

· організаційне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення діяльності адміністративних судів ².

Зайве наголошувати на тому, що зазначений процес має не лише нормативну, а й організаційну складову: нові суди слід укомплектувати, забезпечити матеріально й фінансово тощо, щоб адміністративний процес дійсно розпочався, а адміністративні суди, які здійснюватимуть правосуддя в адміністративних справах, були до цього належним чином підготовлені.

Важливим поштовхом та орієнтиром подальших законодавчих зусиль у цьому плані стало підписання Президентом України Указу "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22 липня 1998 р., яким основні положення Концепції покладені в основу здійснення реформування системи державного управління. Зокрема тут на нормативному рівні було порушене питання про адміністративну юстицію як форму контролю за діяльністю управлінських органів.

Відповідно до вимог Закону "Про судоустрій України" протягом трьох років, тобто з 1 червня 2002 року по 1 червня 2005 року, заплановано створення системи спеціалізованих адміністративних судів.

Вже в 2002 році цим Законом було передбачено створення Вищого адміністративного суду України, який мав би забезпечити узагальнення практики застосування судами чинного законодавства в публічно-правовій сфері суспільних відносин.

Щодо побудови апеляційних та місцевих адміністративних судів, то згідно з Прикінцевими та Перехідними положеннями Закону "Про судоустрій України" до їх створення розгляд справ, віднесених до підсудності місцевих адміністративних судів, здійснюють місцеві загальні суди, а справ, що належать до підсудності адміністративних апеляційних судів та Вищого адміністративного суду України, - відповідні загальні апеляційні суди та Касаційний суд України у порядку, встановленому процесуальним законом, шляхом запровадження спеціалізації суддів із розгляду справ адміністративної юрисдикції, в тому числі утворення судових колегій у справах зазначеної юрисдикції, до введення в дію процесуального закону, що регулює порядок розгляду справ даної юрисдикції відповідно до цього Закону³.

Після прийняття Закону минуло три роки, проте деякі його положення визнані неконституційними, зокрема статті 32-37 глави 6 Закону щодо утворення та функціонування Касаційного суду визнані такими, що не відповідають Конституції⁴. Однак виключення з системи судів зайвих ланок тільки прискорить створення системи адміністративних судів, незважаючи навіть на фінансові та організаційні проблеми.

Слід також зауважити, що наявність адміністративного судочинства органічно обумовлює і створення належного процесуального інструментарію.

У зв'язку з цим важливим є прийняття Адміністративного процесуального кодексу України. На сьогодні Адміністративний процесуальний кодекс прийнятий Верховною Радою України у третьому читанні 17 березня 2005р. і переданий на підпис Президенту України.

До юрисдикції цих судів згідно з цим Кодексом віднесено:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом, за винятком звернень про накладення стягнень за адміністративні проступки;

5) інші публічно-правові спори у випадках, встановлених цим Кодексом.⁵

До адміністративних судів можуть бути оскаржені в порядку, встановленому цим Кодексом, будь-які нормативно-правові акти чи правові акти індивідуальної дії суб'єктів владних повноважень з мотивів їх неконституційності, незаконності або невідповідності правовому акту вищої юридичної сили, крім випадків, коли щодо таких актів Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (ст.17 Проекту).

Досвід інших країн світу засвідчує, що в переважній їх більшості (наприклад Франції, ФРН) для розгляду адміністративних справ спеціалізованими судовими органами використовується систематизоване адміністративне законодавство - Адміністративні кодекси. Саме вони докладно регулюють процес прийняття адміністративних рішень, їх реалізацію, процедуру оскарження до вищих інстанцій, права суб'єктів адміністративного провадження, статус державних і муніципальних службовців, їх права й функціональні обов'язки, відповідальність за неналежне виконання цих обов'язків та інші важливі питання управлінської діяльності.

Тобто йдеться про законодавство, яке не є ідентичним законодавству про адміністративні правопорушення (в нашій країні, як відомо, діє Кодекс про адміністративні правопорушення 1984 р.).

Крім того, на відміну від загального кодифікованого акта - Адміністративного кодексу в деяких європейських країнах, зокрема в Польщі, адміністративні суди у своїй діяльності керуються процесуальними законодавчими актами, такими як Адміністративний процесуальний кодекс. Такий досвід є доцільним для подальшого формування адміністративного законодавства.

Не можна не відзначити ще одну обставину, що має зумовлювати конкретику регулювання адміністративно-процесуальних відносин і визначати їхню специфіку. Відомо, що будь-який правовий інститут не може ефективно діяти в структурі суспільних відносин, впливати на їх оптимальний розвиток, якщо не визріла суспільна необхідність у його використанні саме в цій, а не в іншій формі. Більшість таких справ у загальній системі судових справ і нині залишається незначною, якщо порівнювати їх із судовими справами, які щорічно розглядаються в будь-якій з західних країн. Це вказує на те, що громадянин України й нині, попри задекларований курс на побудову демократичної правової держави, залишається беззахисним перед державним механізмом.

Отже, в Україні до нині так і не склалася система надійного захисту як приватних, так і публічних (у тому числі й державних) інтересів судами. Підсумовуючи, зазначимо, що з прийняттям Адміністративного процесуального кодексу і утворенням системи адмінсудів захист прав, свобод та інтересів людини і громадянина у сфері публічно-правових відносин буде забезпечено реально, а не декларативно.

1.2 Принципи діяльності і завдання адміністративних судів в Україні

Прагнення України стати європейською державою зобов'язує останню створити систему органів публічної влади відповідного рівня, пріоритетом у діяльності яких повинні стати чесність, людяність, справедливість і верховенство права. Особливої уваги потребує судова гілка влади, яка останнім часом викликає багато нарікань з боку і громадянського суспільства, і самих суддів.

Розглядати правозахисну природу адміністративної юстиції неможливо без виокремлення принципів адміністративного судочинства, які становлять врегульований спеціальними адміністративно-процесуальними нормами порядок діяльності адміністративних судів щодо послідовного розгляду та вирішення адміністративних спорів певної категорії.

Принципи адміністративного судочинства - це базисні, первісні засади його існування, які опосередковують закономірність такого існування і взаємний зв'язок цього явища з іншими правозахисними явищами [1]. Насамперед необхідно виділити конституційні засади судочинства, які визначені у статті 129 Конституції України і до яких належать:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

2) забезпечення доведеності вини;

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;

5) забезпечення обвинуваченому права на захист;

6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

7) розумні строки розгляду справи судом;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення;

9) обов'язковість судового рішення [2].

Відповідно до Конституції України у законах можуть бути визначені інші засади судочинства, залежно від спеціалізації суду. Принципи адміністративного судочинства становлять 153 найбільшу кількісну групу принципів адміністративної юстиції. У статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено основні принципи здійснення правосуддя в адміністративних судах, якими є:

1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування усіх обставин у справі;

5) гласність і відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7) обов'язковість судових рішень [3].

Принципи адміністративного судочинства, закріплені в КАС України, є нормами прямої дії. Вони можуть застосовуватися безпосередньо і не обов'язково у сукупності з конкретнішою нормою, адже такої може і не бути. Діяльність адміністративного суду основана і на загальних принципах судочинства, і на галузевих принципах, тобто тих, що притаманні тільки адміністративному судочинству.

До загальних принципів судочинства, що втілені й у КАС України, можна зарахувати принцип верховенства права, законності, рівності учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін; диспозитивності, гласності та відкритості, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, обов'язковості судових рішень.

Водночас, на відміну від цивільного судочинства, принципи верховенства права і законності мають особливе значення в адміністративному судочинстві, а змістове наповнення принципів змагальності та диспозитивності є дуже специфічним. Особливим (галузевим) принципом, притаманним лише адміністративному судочинству, є принцип офіційного з'ясування обставин у справі, або принцип офіційності. Такі відмінності в адміністративному судочинстві зумовлені предметом адміністративної юрисдикції (а це діяльність публічної адміністрації) та завданням адміністративного судочинства.

Принцип верховенства права має особливе значення в адміністративному судочинстві, оскільки предметом розгляду в адміністративних судах часто є правові акти, які прийняли органи влади стосовно громадян. Принцип законності покладає на суд обов'язок розглядати і вирішувати справи на підставі закону з урахуванням його цілей і у встановленому порядку. Принцип законності закріплений в частині другій статті 19 Конституції України та частини першої статті 9 КАС України, відповідно до якого “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи і службові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. У контексті адміністративного судочинства законність одночасно є:

1) вимогою до суду здійснювати усі процесуальні дії, а також ухвалювати рішення у справі відповідно до закону (у широкому розумінні цього слова);

2) критерієм перевірки рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень [4].

Відповідно до статті 10 КАС України у процесі адміністративного судочинства всі учасники є рівними перед законом і судом. Не можна надавати будь-яких привілеїв чи обмежувати права учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Учасники адміністративного судочинства, у межах свого статусу, наділені рівними правами й обов'язками.

Суд не може змінювати обсяг процесуальних прав чи обов'язків інакше, ніж визначено у законі. Сторони адміністративного процесу мають рівні можливості брати участь в адміністративному процесі особисто або діяти через своїх представників. Принцип змагальності застосовується там, де є рівноправні сторони.

На відміну від адміністративно-юрисдикційного процесу, якому принципове положення диспозитивності не притаманне унаслідок відносин влади-підпорядкування, які супроводжують адміністративну юрисдикцію, ініціювання процедури розгляду справ у адміністративному суді є не волевиявленням владного органу, а правом громадянина, яке він може використовувати чи не використовувати [5]. Змагальність полягає у процесі доведення перед судом особами, які беруть участь у справі, своєї позиції у справі. Змагальність реалізується передусім через доказування, тобто підтвердження 154 сторонами обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами. Адже саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, саме вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити.

Специфіка доказування в адміністративному судочинстві полягає в тому, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Тобто в адміністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача - суб'єкта владних повноважень. І в цивільному, і в адміністративному судочинстві елементом змагальності є соціальноправова активність суду, яка спрямована на:

а) роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їхніх прав і обов'язків зі збирання і надання доказів;

б) надання допомоги у збиранні доказів;

в) контроль суду за використанням сторонами своїх правомочностей і виконанням покладених законодавством або судом обов'язків [6]. Особливістю адміністративного судочинства щодо забезпечення змагальності полягає у активнішій ролі суду. На суд покладено обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного з'ясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина четверта статті 11 КАС України).

По-перше, це дає змогу врівноважити можливості людини, яка зазвичай не обізнана з тонкощами юриспруденції, та суб'єкта владних повноважень, а по-друге, предмет публічно-правового спору найчастіше стосується публічних інтересів - тобто інтересів широкого кола осіб. Суд повинен дослідити, як судове рішення може вплинути на ці інтереси, а не тільки на інтереси осіб, які беруть участь у справі [7]. Класичний принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок розглядати лише ті питання, про вирішення яких просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Суд позбавлений можливості ініціювати судове провадження, інакше він би перетворився на орган управління.

На відміну від цивільного судочинства, правила адміністративного судочинства допускають випадки, коли суд може, навіть зобов'язаний вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, недостатній для повного захисту його прав, свобод та інтересів. Відповідно до частини другої статті 11 КАС України “...суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять”. Крім цього, принцип диспозитивності передбачає можливість затвердження адміністративним судом мирової угоди, але, на відміну від цивільного судочинства, має певні особливості.

Наприклад, адміністративний суд, з урахуванням чинника публічних інтересів, може затвердити мирову угоду між сторонами адміністративного судочинства лише частково, в межах визначення розміру відшкодування. Однак питання про зміну або відміну неправомірного управлінського рішення повинно бути вирішено незалежно від наслідків узаконення сторонами суми відшкодування [8]. Особливим принципом є принцип офіційності.

Принцип офіційності спрямований на порядок дослідження та оцінювання фактичних обставин справи, зокрема результатів отриманих судом доказів у фактичному їх розумінні. Найважливіші ознаки принципу офіційності в адміністративному судочинстві полягають у закріплених у законодавстві обов'язках адміністративного суду щодо активної підтримки ходу провадження, дослідження обставин справи в можливо повному обсязі, для чого суддя повинен сприяти активній участі учасників провадження у дослідженні фактичних обставин справи та їх проясненні. Отже, реалізація принципу офіційності дослідження справи адміністративним судом надає йому можливість за допомогою власної активності переконатись у повній наявності у нього всіх необхідних фактів, які є важливими для ухвалення об'єктивного рішення у справі.

Наприклад, щодо повної наявності усіх необхідних фактів німецька наука та судова практика у галузі адміністративної юстиції напрацювала поняття, яке українською мовою можна перекласти як “аж до можливої межі” [9]. 155

Отже, адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, під час якого суд оперує тільки тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини справи, щоб ухвалити справедливе та об'єктивне рішення. Принцип гласності й відкритості у судочинстві гарантує прозорість діяльності судової влади і для учасників судового процесу, і для громадськості.

Гласність вимагає від суду забезпечити сторонам та іншим особам, які зацікавлені у результатах вирішення справи, право на доступ до матеріалів справи, право знати про час і місце судового засідання, право бути вислуханим у суді, а також право знати про всі рішення, ухвалені у справі. Наближеним до принципу гласності, але не тотожним за змістом є принцип відкритості.

Відкритість судового процесу надає особам, які не причетні до судової справи, право бути присутніми на судових засіданнях. Без відкритого доступу до судових засідань про довіру до суду не може бути мови. Відкритим може бути лише усний судовий розгляд адміністративної справи. Усний судовий розгляд відбувається у судовому засіданні з викликом чи повідомленням осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників адміністративного процесу. Усність судового розгляду означає безпосереднє заслуховування осіб, які беруть участь у справі, свідків, експертів.

Усний судовий розгляд не властивий письмовому провадженню, у якому суд вирішує справу без проведення судового засідання на підставі наявних у справі матеріалів [10]. Обмеження відкритості у судочинстві можуть бути встановлені лише відповідно до закону з метою нерозголошення будь-якої таємниці.

Відповідно до частини четвертої статті 12 КАС України розгляд справи в закритому судовому засіданні проводиться з дотриманням усіх правил адміністративного судочинства. Під час розгляду справи на закритому судовому засіданні можуть бути присутні лише особи, які беруть участь у справі, а в разі необхідності - експерти, спеціалісти, перекладачі та свідки. Відповідно до частини п'ятої статті 124 і частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнано однією з основних засад судочинства (стаття 14 КАС України).

Судові рішення, що набрали законної сили, а також ті, що підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових чи службових осіб, фізичних та юридичних осіб і підлягають виконанню на всій території України. Принципи адміністративного судочинства є нормативними. Це означає, що їх належить застосовувати, як і будь-яке положення КАС України. Практичне значення принципів полягає у тому, що їх втілення у судочинство надає йому якості правосуддя і навпаки - ігнорування веде до порушення права на судовий захист і, як правило, до неправосудності судових рішень. Принципи є ціннісним орієнтиром для надання тлумачення правилам адміністративного судочинства в разі їх застосування, а також усунення у них прогалин [11].



1.3 Роль адміністративних судів у забезпеченні верховенства права у сфері публічно-правових відносин

Принцип верховенства права є одним з основоположних принципів правопорядку Української держави, закріплений він у статті 8 Конституції України. Його дія поширюється на всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сферах нормотворчої, правоохоронної та правозастосовної діяльності. Водночас цей принцип є юридично обов'язковою нормою найвищого рівня.

Після ухвалення Конституції України основоположний принцип конституційного устрою став правовою нормою. Так, Кодекс адміністративного судочинства встановлює, що суд у вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Рішення Європейського суду з прав людини стали обов'язковими для України після ратифікації Європейської конвенції з прав людини 1997 року та ухвалення Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 року.

Верховенство права має такі складові:

є своєрідним запобіжником від свавілля держави, її органів чи посадових осіб стосовно громадянина;

передбачає рівність усіх громадян перед законом;

означає, що свободи людини не є наслідком ухвалених у нормативних актах гарантій.

Навпаки, норми офіційних документів є наслідком природних прав особи. Лише доктрина природного права є джерелом розуміння того, що права людини й основоположні свободи не надані державою своїм громадянам права у вигляді створених нею норм права - це природні права, що властиві людині від природи та належать їй як творінню Природи, а не як члену суспільства, і тому вони є невідчужуваними.

Важливим прикладом сутності верховенства права як принципу українського конституційного права є зокрема частина друга статті восьмої Конституції України, де закріплено принцип ієрархії юридичних норм. Він як складова принципу верховенства права скерований на забезпечення узгодженого характеру всієї юридичної системи, що є важливим у ситуації, коли правові норми різних нормативних актів не узгоджуються між собою або суперечать одна одній. Зміст принципу ієрархії юридичних норм полягає в тому, що Конституція України наділена найвищою юридичною силою, тобто вона стоїть над законами і всіма підзаконними актами, а також над міжнародними договорами.

Особливостями принципу верховенства права є те, що:

- найвищою цінністю є Людина, її права і свободи, усі ж інші цінності, зокрема держава і закон, є вторинними;

- законодавство і право не тотожні, нормативний акт, який порушує права і свободи людини, є неправовим і не підлягає виконанню, його виконання є карним;

- законодавство, що відповідає теорії природного права, підлягає беззаперечному виконанню, а невиконання є караним;

- принцип верховенства права визначає зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема суду та суб'єктів публічної адміністрації.

Отже, значення принципу верховенства права в адміністративному праві полягає в тому, що суб'єкти публічної адміністрації та судді визнають право як найвищу цінність, що забезпечує права і свободи приватних осіб та публічний інтерес суспільства.

Завдання забезпечити узгоджений характер усієї юридичної системи в умовах співіснування суперечливих норм покладається насамперед на судову владу та суб'єктів публічної адміністрації в процесі здійснення виконавчої діяльності.

Особлива роль у системі інституційного забезпечення верховенства права відведена адміністративному судочинству. Принцип верховенства права є первинним системотвірним принципом адміністративного судочинства.

Він полягає в тому, що в разі застосування адміністративним судом положень нормативно-правових актів, які обмежують або порушують права, свободи та законні інтереси особи, або в разі тлумачення їх у такий спосіб рішення, винесене в такій справі, має визнаватися недійсним.

Зміст принципу верховенства права в адміністративному судочинстві включає такі елементи:

1) можливість звернутися до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів безпосередньо на підставі Конституції України;

2) забезпечення розгляду й вирішення публічно-правового спору в адміністративному суді за відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, його неповноти, неясності чи суперечливості;

3) застосування в діяльності адміністративного суду судової практики Європейського суду з прав людини.

У своїй сукупності ці елементи створюють підґрунтя для реалізації загальнолюдських цінностей, зокрема справедливості в публічно-правових відносинах.

Адміністративні суди мають перевіряти адміністративні акти, дії або бездіяльність органів влади та її посадових осіб на відповідність Конституції й законам України.

Повага до прав людини та забезпечення доступу до правосуддя є двома обов'язковими умовами для реалізації принципу верховенства права й розвитку інституційних механізмів його забезпечення, особливо слід відзначити в цьому роль адміністративного судочинства. Запровадження в Україні системи адміністративного судочинства є одним із найбільш значущих кроків на шляху утвердження верховенства права в нашій державі. Значний позитивний внесок у цьому процесі належить законодавчому забезпеченню утвердження верховенства права в Кодексі адміністративного судочинства, в якому виписано структурні одиниці принципу верховенства права (статті 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 235, 237).

Механізмом забезпечення дієвості верховенства права в українській юридичній системі є конституційний принцип, відповідно до якого норми Конституції є нормами прямої дії, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. З цього випливає, що нормами прямої дії в Конституції є лише ті норми, що стосуються прав і свобод людини і громадянина.

Отже, звернення до суду безпосередньо на підставі конституційних норм прямої дії гарантовано лише для захисту прав і свобод людини і громадянина, а не для їх обмеження.



Розділ 2. Система судоустрою в Україні

2.1 Місцеві суди: порядок утворення і ліквідація, види, склад, повноваження

зазначено, що становлення місцевих загальних судів є результатом їх тривалого історичного розвитку. За доби Київської Русі та феодальної роздробленості судові органи не були відокремлені від адміністрації, між ними не відбувалося чіткого розмежування компетенції та за деякими винятками судові рішення оскарженню не підлягали. За часів перебування українських земель під владою Литви та Польщі існувала розгалужена, проте невпорядкована мережа місцевих судів, що була нав'язана ззовні. Власну судову систему, у тому числі й місцевих судів, було створено у Запорізькій Січі та у період гетьманування Б. Хмельницького. З кінця ХVІІІ ст. - початку ХХ ст. під впливом російської влади були створені і функціонували місцеві суди, організація діяльності яких була зумовлена політичною роздробленістю та неможливістю розбудови власної судової системи. Радянський період розвитку і становлення місцевих судів пов'язаний зі створенням народних судів, які у тодішній політичній обстановці були підпорядкованими комуністичній партії і не могли на належному рівні здійснювати правосуддя. Існуючі нині в Україні місцеві загальні суди зберегли чимало рис щодо територіальної організації, спеціалізації та інстанційності, характерних для організації і діяльності городських судів, що здійснювали правосуддя у Великому князівстві Литовському, сільських судів, що діяли за доби Гетьманщини, мирових судів, яких було створено в результаті проведення судової реформи 1864 р., народних судів, що функціонували в Українській РСР. З метою зменшення навантаження на місцеві загальні суди і зміцнення їх самостійності доцільно запозичити досвід існування окремих судів для розгляду цивільних і кримінальних справ, яких було створено в Російській імперії внаслідок проведення К. Розумовським судової реформи в 1763 р., і в Західноукраїнській Народній Республіці та організації дворівневої системи місцевих судів у Російській імперії за результатами проведення судової реформи 1864 р. У підрозділі 2.1. «Поняття і структура правого статусу місцевих загальних судів» на підставі критичного аналізу підходів науковців до визначення правового статусу як юридичної категорії та її структури та з урахуванням ролі місцевих загальних судів у судовій системі України, 9 зроблено висновок, що правовий статус місцевого загального суду - це сукупність його ознак як органу судової влади і комплексу повноважень, наданих для здійснення судочинства, що випливають із засад його організації і діяльності.

У структурі правового статусу місцевого загального суду виокремлено три блоки: цільовий (мета і завдання, функції та принципи), структурно-організаційний (порядок утворення і ліквідації, організаційне забезпечення, склад суду) і компетенційний (юрисдикція як компетенція зрозгляду справ певних категорій).

Підкреслено, що дослідження зазначених елементів має важливе теоретичне і практичне значення, оскільки дозволяє визначити суттєві аспекти правового регулювання статусу місцевих загальних судів та запропонувати можливі шляхи удосконалення чинного законодавства у цій сфері. Зроблено висновок щодо юридичної некоректності положення ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що має назву «Завдання суду», зі змісту якої випливає, що завдання будь-якого суду - це забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, що передбачені Конституцією та законодавством України, зазначене завдання суд виконує шляхом здійснення правосуддя на засадах верховенства права.

Зазначено, що з етимологічного значення слів «мета» і «завдання» мета - це очікуваний результат, а завдання - запланований обсяг роботи, та зазначено, що забезпечення кожному права на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод є метою місцевого загального суду, а здійснення правосуддя - його завданням. Мету і завдання місцевих загальних судів при здійсненні кримінальних проваджень, розгляді цивільних і адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення закріплено у нормах відповідного процесуального законодавства. Зазначено, що функції місцевих загальних судів являють собою основні напрямки їх діяльності та реалізуються не тільки суддями як посадовими особами судової влади, але й працівниками апарату. Виокремлено такі види функцій місцевого загального суду: 1) основні - ті, що реалізуються виключно судом, - розгляд і вирішення цивільних, адміністративних справ і справ про адміністративні правопорушення, здійснення кримінального провадження, судовий контроль; 2) допоміжні - ті, що за своїм змістом не є правосуддям, - представницька, організаційна, кадрова, аналізу судової статистики, узагальнення судової практики, інформаційна тощо. Зазначено, що шляхом реорганізації суд загальної юрисдикції припиняється, а тому положення ч. 3 ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до якого шляхом реорганізації відбувається утворення суду, є таким, що суперечить загальним положенням про юридичну особу публічного права. Обґрунтовано, що передбачена ч. 1 ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» участь Державної судової адміністрації у процесі утворення і припинення судів, є неприпустимою, 10 оскільки зазначений орган судоустрою здійснює організаційне забезпечення діяльності судів, тобто заходи їх фінансового, матеріально_технічного, інформаційного і кадрового забезпечення, а тому наділення його повноваженнями вносити пропозиції щодо утворення і припинення судів суперечить його статусу і предмету відання.

Запропоновано, щоб суди утворювалися і припинялися (ліквідовувалися і реорганізовувалися) Верховною Радою України за ініціативи Президента України більшістю від свого конституційного складу після отримання висновку Верховного Суду України щодо обґрунтованості запропонованого утворення (ліквідації) суду. Закріплення такого порядку утворення і ліквідації судів не суперечить рекомендаціям Венеціанської комісії та, безумовно, сприяє взаємодії і єдності державної влади в Україні. У підрозділі 2.2. «Особливості реалізації принципів судоустрою в організації діяльності місцевих загальних судів» розглянуто особливості реалізації принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності, доступності та ступінчастості в організації діяльності місцевих загальних судів, оскільки саме за першими трьома принципами визначаються місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), а два останні - найбільш тісно пов'язані з ними.

Принцип територіальності має прояв у тому, що місцеві загальні суди є територіально організованими з прив'язкою до адміністративнотериторіального устрою України, а тому розташовані у кожному районі, місті (яке не має районного поділу) або районі міста, що відповідає положенням ч. 1 ст. 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», і в їхній назві використовується назва відповідної територіальної одиниці. Зазначено, що таке розміщення судів робить їх найбільш наближеними до населення, що, у свою чергу, характеризує реалізацію принципу доступності суду в організації і діяльності місцевих загальних судів. Обґрунтовано положення щодо того, що недоцільно змінювати територіальну організацію місцевих загальних судів. Принцип інстанційності реалізується так, що місцеві загальні суди розглядають підвідомчі їм справи виключно як суди першої інстанції.

Аргументовано, що такий підхід законодавця до реалізації згаданого принципу є вірним, оскільки за таких умов кожна справа проходить рівну кількість судових інстанцій, та належним чином забезпечується реалізація права особи на оскарження судового рішення. Із принципом інстанційності тісно пов'язаний принцип ступінчастості, що реалізується так, що у підсистемі спеціалізованих судів із розгляду цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення місцеві загальні суди є єдиними судами, що здійснюють розгляд справ по суті. З метою зменшення навантаження на місцеві загальні суди запропоновано 11 запозичити європейський досвід існування дворівневої системи цих судів та запровадити функціонування мирових судів, на розгляд яких передати найменш складні цивільні, сімейні справи і справи про адміністративні правопорушення.

Проаналізувавши положення ст. 125 Конституції України та висловлені у науковій літературі підходи до визначення поняття «спеціалізований суд», автор доводить, що місцеві загальні суди є спеціалізованими судами. З посиланням на європейський досвід організації і діяльності місцевих судів із розгляду цивільних і кримінальних справ обґрунтовано можливість виокремлення із місцевих загальних судів окремих кримінальних судів та віднесення до юрисдикції одного суду розгляду цивільних і господарських справ. Аргументовано потребу в запровадженні у місцевих загальних судах обов'язкової спеціалізації із розгляду справ про адміністративні правопорушення, що вчинені неповнолітніми, та правильність підходу законодавця у частині надання зборам суддів місцевого загального суду повноважень визначати спеціалізацію суддів з розгляду справ певних категорій. Третій розділ «Місцевий загальний суд як орган правосуддя» складається з трьох підрозділів. У підрозділі 3.1. «Права і обов'язки суддів місцевих загальних судів» права судді місцевого загального суду визначено як встановлені правовими нормами з метою забезпечення незалежності судді місцевого загального суду вид і міру його можливої (чи дозволеної) поведінки, що забезпечується державою; обов'язки - як вид і міра належної (необхідної) поведінки судді місцевого загального суду, що встановлена на законодавчому рівні і забезпечується державним примусом з метою забезпечення права кожного на справедливий суд. Запропоновано залежно від можливостей реалізації права суддів місцевих загальних судів класифікувати на безумовні й умовні.

До першої групи віднесено ті права, які суддя може реалізувати внаслідок самого лише факту зайняття ним посади: право на особисту і майнову недоторканність, право на повагу професійної честі і гідності, право на стабільність посадового становища, право на гідну оплату праці, право на державний захист. До умовних прав судді віднесено ті права, реалізувати які суддя зможе за наявності передбачених законом для цього підстав у сукупності (приміром, реалізувати право на відставку суддя зможе за умови, що він працював на посаді судді не менше 20 років, право на додаткову оплачувану відпустку тривалістю 15 календарних днів - за наявності стажу роботи понад 10 років).

Обов'язки суддів місцевих загальних судів за змістом запропоновано поділити на функціональні, посадові та морально-етичні. Обґрунтовано недоцільність покладення на український парламент повноважень вирішувати питання щодо застосування до судді затримання та у зв'язку із цим запропоновано, щоб зазначені питання, а також питання 12 про відсторонення судді від посади, вирішувала Вища рада юстиції України з огляду на її статус, склад та повноваження. Критично оцінено висловлені у науковій літературі думки щодо неможливості застосування до суддів адміністративного арешту як стягнення у справі про адміністративне правопорушення і водночас підкреслено, що суддівський імунітет не має розглядатися як гарантія безкарності.

Виходячи зі значення суддівського індемнітету у забезпеченні незалежності суддів, запропоновано закріпити в Законі про судоустрій і статус суддів положення про те, що судді не несуть юридичної відповідальності за висловлювання в суді (за винятком відповідальності за образу чи наклеп) при розгляді справ вираження своєї позиції, прийняті рішення, крім випадків, передбачених законом. Визнано за доцільне передбачити кримінальну відповідальність за образу судді словами, жестами, зображеннями будь-якого характеру та інші аналогічні дії щодо судді у зв'язку зі слуханням ним справи та винесенням рішення, що полягають у принизливій оцінці кваліфікації, професійних здібностей, поведінки та життя, і можуть спричинити приниження його честі і гідності, та за поширення завідомо неправдивих відомостей, що ганьблять суддю, вчинені у зв'язку з розглядом справи в суді. Обґрунтовано недоцільність виокремлення обов'язків суддів щодо виконання вимог та дотримання обмежень, установлених законодавством у сфері запобігання корупції та подання щороку до 1 квітня за місцем роботи декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та обов'язків виявляти повагу до учасників процесу і дотримуватися правил суддівської етики. Аргументовано потребу в закріпленні серед обов'язків суддів обов'язку дотримуватися вимог щодо несумісності.

У підрозділі 3.2. «Повноваження голів місцевих загальних судів. Проблеми удосконалення порядку призначення на адміністративні посади та звільнення з них у місцевих загальних судах» повноваження голови місцевого загального суду запропоновано класифікувати насуддівські та адміністративні. На підставі аналізу повноважень голови місцевого суду, викладених у ч. 1 ст. 24 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», доведено, що на теперішній час голова місцевого загального суду здійснює організаційне керівництво діяльністю суду, що полягає у спрямуванні діяльності суддів і працівників апарату для налагодження і впорядкування роботи суду, забезпечення виконання покладених на нього завдань.

Зазначено, що голова місцевого загального суду безпосередньо шляхом здійснення контролю за ефективністю діяльності апарату та опосередковано шляхом скликання зборів суддів та винесення на їх розгляд питань щодо діяльності працівників апарату має реальні важелі впливу на апарат суду. Запропоновано голові суду надати повноваження здійснювати контроль за дотриманням суддями трудової дисципліни. Піддано критиці положення 13 ст. 20 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо обрання голів місцевих загальних судів та їх заступників самими суддями і запропоновано зарахувати це до компетенції Ради суддів України. При цьому акцентовано увагу на необхідності надання зборам суддів повноваження висловлювати недовіру голові суду та його заступникам, що матиме наслідком звільнення їх із займаних адміністративних посад. На законодавчому рівні запропоновано закріпити такі підстави звільнення судді з адміністративної посади: звільнення його з посади судді; подання заяви про дострокове припинення повноважень на адміністративній посаді за власним бажанням; закінчення строку перебування судді на адміністративній посаді; переведення на роботу на посаду судді до іншого суду; невиконання або неналежне виконання суддею, який обіймає адміністративну посаду, покладених на нього повноважень; прийняття зборами суддів рішення про дострокове звільнення з адміністративної посади за ініціативи не менш як однієї третьої від загальної кількості суддів більшістю суддів, які працюють у суді

під юрисдикцією місцевого загального суду розуміється 14 компетенція цього суду з розгляду і вирішення справ певних категорій. У ч. 2 ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено коло справ, розглядати які уповноважений місцевий загальний суд, а тому у назві зазначеної статті запропоновано замінити слово «повноваження» на слово «компетенція».

Аргументовано, що місцеві загальні суди необхідно позбавити повноважень розглядати невластиві їм справи адміністративної юрисдикції, клопотання про оспорювання, визнання і примусове виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу, клопотання про визнання і примусове виконання рішень іноземних судів, що виникають із господарських правовідносин, клопотання про обмеження у праві виїзду за кордон боржників за наказами господарських судів.

З метою зменшення навантаження на місцеві загальні суди їх юрисдикцію запропоновано обмежити лише розглядом тих справ про адміністративні правопорушення, за які передбачено стягнення у вигляді арешту, конфіскації, виправних і громадських робіт, оплатного вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, а також справ про адміністративні правопорушення, що вчинені неповнолітніми.

...