Вількири як джерело до історії міст на землях корони польської

Анотація

Вількири (міські статути) були нормативними актами місцевого значення, які приймалися для регулювання поточних проблем у містах. Вони зберігали чинність лише у тих містах, де були прийняті, і мали вищу силу, ніж загальні норми права. За межами міста дія прийнятого там вількиру припинялася. Міські статути ухвалювались або самою радою, або радою і лавою, або магістратом спільно з громадою чи представниками станів, з цехмістрами тощо; все залежало від важливості прийнятого вількиру. Іноді вони, особливо на перших етапах існування самоврядних міст, підтвержувалися королем чи власником. Вількири часто були фіксацією у писаному праві елементів звичаєвого права, однак вони не тотожні до звичаїв. Хоч з правового боку передбачалося видання вількирів лише щодо тих питань, які не регулювалися нормами німецького права, але часто на практиці це положення порушувалося, і вількири дублювали окремі загальні правові норми. Після прийняття зміст вількира оголошувався міщанам і набував чинності.

Тематично вількири міст були дуже різноманітними. Вони регулювали питання податків, дотримання чистоти у місті, заборони азартних ігор, зокрема, гри в кості, носіння міщанами зброї, успадкування майна після смерті одного із членів подружжя тощо. Вількири багатьох міст регламентували антипожежні заходи, питання виробництва, продажу та споживання алкогольних напоїв, зокрема, пива, адміністрування та устрою міста. Окремо варто виділити вількири, які належать до категорії сумптуарних, тобто запроваджували обмеження на одяг, їжу, предмети розкоші. Вількири є важливими джерелами для вивчення пізньосередньовічного і ранньомодерного міста, оскільки стосувалися найрізноманітніших аспектів життя міської громади.

Ключові слова: вількири, Корона Польська, кодекси права, сумптуарні закони, антипожежні приписи, пиво, Львів, Краків, Дрогобич.

Abstract

THE WILLKЬREN AS A SOURCE FOR THE HISTORY OF CITIESAND TOWNS IN THE LANDS OF THE POLISH CROWN

The Willkьren (town statutes) were normative acts of local significance adopted to regulate current problems in cities and towns. They were valid only in those cities and towns which adopted them and had a higher force than the general rules of law. The power of Willkьrs was limited by the walls of the city in which they were adopted. Town statutes were adopted either by the town council itself, or by the council and the town court (lawa), or by the magistrate together with the community or representatives of the estates, with the foremen of craft guilds, etc.; it all depended on the importance of the adopted Willkьr. Sometimes, especially in the early stages of the existence of self-governing cities and towns, the Willkьren were confirmedby the king or the town owner. The Willkьren were often a fixation of elements of customary law in written form, but they were not identical with customs. Although the law provided for issuing the Willkьren only on matters that were not governed by the German law, this provision was often violated in practice, and the Willkьren duplicated certain general legal norms. After the adoption, the content of the Willkьr was announced to the townspeople and came into force.

Willkьren of the cities and towns were quite diverse thematically. Among the issues touched by the Willkьren were those of taxes, cleanliness in the town, bans of gambling, including dice games, carrying weapons by the townspeople, the inheritance of property after the death of a spouse, etc. The Willkьren of many cities and towns regulated fire-fighting measures, the production, sale and consumption of alcoholic beverages, including beer, the administration and organization of the town.

Some Willkьren belonged to the category of sumptuary acts, which imposed restrictions on clothing, food, and luxury items. The Willkьren are important sources for studying the late medieval and early modern cities and towns, as they regulated various aspects of the urban life.

Keywords: Willkьren, Polish Crown, codes of law, sumptuary laws, fire regulations, beer, Lviv, Krakow, Drohobych.

Всі актові джерела, які стосуються міст XIV-XVII ст. та історії міського самоврядування цього часу, можна поділити на дві категорії: такі, що належать до історії права, та ті, що висвітлюють історію практичного використання цих правових норм, або іншими словами, джерела, які свідчать про історію певного міста (не конче продуковані у даному місті, але ті, що так чи інакше стосуються справ даного міста). Однією із категорій актових джерел, які творилися у містах і щонайкраще відображали найрізноманітніші сторони життя міста, власне, регулювали його, є міські статути, чи так звані вількири / вількежі (нім. Willkьr (дослівно -- «сваволя»), лат. plebiscitum, пол. wilkierz) В українській історіографії немає усталеного транскрибування цього терміну (від нім. Willkьr) -- вількир, вількер, вількюр тощо (Детальніше див.: Кіселичник В. Львівське міське право: поняття, джерела, періодизація та зміст // Вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип. 39. Львів, 2004. С. 103, 109; Іваницький-Василенко С. Джерела магдебурзького права в Західній Русі й Гетьманщині // Правова держава: Щорічник наукових праць. Вип. 12. Київ, 2001. С. 123-124). У цій статті вживаю термін «вількир»..

Вількири деяких польських міст, як одне з найважливіших джерел міської історії доби пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, вивчено та видано, часто окремими збірниками Materialy do monografii Lublina. Wilkierze XV-XVII w. / Wyd. L. Bialkowski. Lublin, 1928; Naistarszy zbior przywilejow i wilkierzy miasta Krakowa / Wyd. S. Estreicher. Krakow, 1936; Wilkierze poznanskie. T. I-II. Wroclaw, 1966-1969; Lauda miasta Wojnicza 1575-1801 / Wyd. J. Szymanski. Wojnicz, 1994; Maciejewski J. Wilkierze miasta Torunia. Poznan, 1997; Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696 / Wstзp, opracowanie i tlumaczenie D. Bogdan. Olsztyn, 2016, etc.. На їх основі написано чимало цікавих розвідок, які демонструють інформаційне і тематичне різноманіття міських статутів Maisel W. Kodyfikacje statutow miejskich w dawnej Polsce // Studia Zrodloznawcze. № 22. Warszawa, 1977. S. 151-166; Maciejewski T. Gdanskie zrodla sredniowiecznego prawa morskiego // Ksiзga Pami^tkowa z okazji 75-lecia urodzin Prof. L. Lysiaka. Lodz-Krakow, 2000. S. 61-70; Patronowicz W. Zycie codzienne mieszczan lubelskich z lat 1408-1532 // Coram iudicio. Studia z dziejow kultury prawnej w miastach poznosredniowiecznej Polski / Pod red. A. Bartoszewicz. Warszawa, 2013. S. 131-164; Maciejewski T. Ustawodawstwo preciwpozarowe w dawnym Gdansku (1454-1793) // Studia z Dziejow Panstwa i Prawa Polskiego. T. XX. 2017. S. 35-50; Jurek T. Wilkierz rady miasta Wolsztyna z 1471 roku // Roczniki Historyczne. R. LXXXV. 2019. S. 207-218 etc.. Не обійшли увагою цей вид джерел і білоруські дослідники Стрэнкоусю С. Вількерьі гарадскіх абшчын Вялікага княства Літоускага я XVI ст. // Studia Historica Europae Orientalis. Исследования по истории Восточной Европы. Научный сборник. Вып. 4. Минск, 2011. С. 175-191.. В українській історіографії, на відміну від польської чи білоруської, вількири жодного разу не були предметом окремого дослідження, не кажучи вже про публікацію корпусу цих джерел бодай для якогось із українських міст.

Це при тому, що вількири, поруч з численними привілеями, які міщани отримували від королів і власників міст, належать до найважливіших джерел з історії міської громади. Дехто з дослідників за значенням ставить їх в один ряд із локаційними привілеями міст: «Поруч із локаційним привілеєм найважливішим документом, який регулював життя міста, був вількир. Він загалом визначав принципи надання міського громадянства, постанови, які стосувалися протипожежної безпеки, приписи, які регулювали купівлю і продаж товарів, діяльність ради, артикули, які стосувалися ремісників і цехів: регулювали справи варіння і продажу пива, принципи порядкування і оподаткування чи розміру кар за різні протизаконні дії тощо» Biaiunski G. Nieznany wilkierz miasta Gizycka // Echa Przeszlosci. 2013. № 14. S. 39.. Львівський науковець Василь Кіселичник, досліджуючи міське право Львова, зауважив, що прийняття вількирів маркує «добу плідної правотворчої діяльності у Львові, добу самостійного творення власне львівського права» Кіселичник В. Львівське міське право: поняття, джерела, періодизація та зміст // Науковий вісник Львівського університету. Серія юридична. Вип. 39. Львів, 2004. С. 103. Ця думка не позбавлена сенсу, зокрема, з огляду на те, що 17 липня 1444 р. Владислав ІІІ своїм привілеєм надав Львову право апеляції від усіх руських міст, містечок і сіл: «Також надаємо (право) загадному місту Львову та його мешканцям і жителям, щоб всі і кожне наше місто, містечко чи село, які знаходяться у всій нашій руській землі, та їхні мешканці зверталися у згадане наше місто Львів у справі прав та вироків, де правила-статті для присудження і винесення вироків,по-іншому «ортилі», нехай від них (львівських міщан) отримують і викупляють, щоб користувалися і вживали на свою користь, згідно з тим, як наше місто Львів звично користується, вживає на свою користь і тішиться» (Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) / Упоряд. М. Капраль. Львів, 1998. С. 96-98. Див. також: Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV -- початку XVII ст. Львів, 2002. С. 139-140). Publicam personam (лат.) -- офіційну особу.. Так чи інакше вількири були вважливим джерелом міського права конкретних міст, часто відтворювали специфіку цього права на місцевому рівні, а також відображали міське повсякдення з найрізноманітніших перспектив.

Досить детальний опис характерних ознак вількирів дали правники XVI ст., які описували загалом норми міського права, -- Бартломей Ґроїцький та Павло Щербіч, причому останній описав цей тип документів доволі детально. За Ґроїцьким: «Plebiscitum, вількир, який собі міста творять, на тих поширюється, хто добровільно на нього погоджується або його собі за право встановлює. А якщо виявиться, що так перед тим уже суджено або його зверхній володар підтвердить, тоді його повинні дотримуватися ті, хто на нього погоджується і хто під тим правом перебуває. Бо якби воно мало поширюватися на інших, то був би це не вількир, а право, а особи, які не репрезентують publicampersonam¹, права встановлювати не можуть (Speculo Saxonum, libro 2, articule 47; Et Iure Municipali articulo1 et articulo 22, et articulo 14, et articulo 44)» Groicki B. Artykuly prawa majdeburskiego ktore zowiq Speculum Saxonum z lacinskigo jзzyka na polski przelozone i znowu drukowane roku panskiego 1629 // Groicki B. Artykuly prawa majdeburskiego. Postзpek sqdow okolo karania na gardle. Ustawa placej u sqdow. Warszawa, 1954. S. 81. Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie, nowo z lacinskiego i z niemieckiego na polski jзzyk z pilnosciq i wiernie przelozone / Wyd. G.M. Kowalski. Krakow, 2011. S. 5.. Відтак, якщо розуміти вількир як статут, створений для локального вжитку, то цілком справедливою виглядає ремарка Щербіча, що «право міське магдебурзьке, котре німці Weichbild, наші ж Ius municipale називають, є віль- киром міста Магдебурга, взяте з права саксонського, Speculum Saxonum названого...». А саме міське право, як трактує його львівський синдик, є правом, яке люди окремого міста постановили для себе, яке частково складається з ухвал і вількирів, а частково із стародавнього звичаю, під яким він розуміє встановлене імператором Карлом право, котре міщани Магдебурга та інших міст відповідно до своїх вількирів і ухвал використовують Ibidem. S. 12-13..

Пункти вількирів були актуальними і чинними тільки в тих містах, для яких вони були ухвалені. Ба більше, вважається, що в самому місті вількири мали більшу силу, ніж загально розповсюджені норми права (Willkьr bricht alle recht), але за межами міста дія прийнятих його владою статутів припинялася. Вількир у своїй основі був домовленістю між громадянами міста і його магістратом, це, по суті, був закон, який не вимагав підтвердження верховної влади, оскільки він за природою був приватним договором, а не публічним правом Walker M. German Home Towns: Community, State, and General Estate, 1648-1871. New York, 1971. P. 40.. Ставлення до таких документів було досить різне. Зокрема, суд Магдебурга практично не враховував у своїх роз'ясненнях місцеві норми та вількири, а от суд Ляйпціга, дочірнього до Магдебурга міста, у своїх рішеннях спирався на ці місцеві норми Рогачевский А. Меч Роланда: правовые взгляды немецких горожан XIII-XVII вв. Санкт-Петербург, 1996. С. 88..

Спершу вількири для окремих міст видавали монархи, але готувала їх місцева влада. Найстарші з таких постанов відомі для Вроцлава (1317 р.) і Кракова (1336 р.). Зміст краківських вількирів 1336 та 1342 рр. відомий з двох грамот Казимира Ш, виданих на прохання місцевих райців Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa (1257-1506). Cz. 1 / Wydal i przypisami objasnil F. Piekosinski. Krakow, 1879. № XXI. S. 23-25 (1336, die 9 mensis Septembris, Sandomiriae. Casimirus dictus Magnus rex Poloniae, quasdam leges sumptuarias nec non et alia statuta a consulibus civitatis Cracoviensis sanctita, rata esse iubet); Ibidem. № XXV.

S. 28-30 (1342, die 13 mensis Octobris, Cracoviae. Casimirus dictus Magnus rex Poloniae, quaedam instituta et leges civitatis Cracoviensis approbat).. Вони містять сумптуарні приписи, пункти проти насильства над дівками чи вдовами, кари за неправдиві свідчення чи участь у бійках тощо. Марцін Стажинський припускає, що ці документи не були першими виданими у Кракові вількирами, бо, на його думку, важко собі уявити, щоб на першому етапі існування міської ради у Кракові, де міське право було запроваджено у 1257 р., ані райці, ані війт не ініціювали б видання таких приписів, які б регламентували життя у місті Starzynski M. Krakowska rada miejska w sredniowieczu. Krakow, 2010. S. 102.. Подібні статути від королів отримали також Львів (1360 р.) Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypopolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie. T. III. Lwow, 1872. S. 27-28; Привілеї міста Львова (XIV- XVIII ст.). С. 31-32. Власне, про цей документ згадує у свій Хроніці Денис Зубрицький: «Місто надало собі вількир (Plebiscitum), встановлюючи право щодо вбивства, поранення, винагороди за зруйнування будинків у випадку пожежі, а також щодо способів успадкування між подружжям. король Казимир підтвердив цю ухвалу в Кракові die S. S. Inicentium [28 грудня] того року і вона стала правом для Львова» (Зубрицький Д. Хроніка міста Львова / Пер. І. Сварник. Львів, 2002. С. 35). Далі цей вількир був підтверджений Владиславом Ягайлом 20 березня 1422 року (Там само. С. 77)., Новий Сонч (1403 р.) Привілей Владислава Ягайла для міщан Нового Сонча був виданий у Кракові 9 березня 1403 р. і стосувався порядку успадкування майна після смерті одного із членів подружжя (Див.: Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie. T. IX. Lwow, 1883. S. 13-14). та Бєч (1423 р.) Kutrzeba S. Historja zrodel dawnego prawa polskiego. T. II. Lwow, 1925. S. 235.. Більше випадків видання королівських вількирів у Короні XIV-XV ст. невідомо. Як вважає Аґнєшка Бартошевіч, уже від 1364 р. краківська міська рада стала видавати вількири без санкції короля Bartoszewicz A. Pismiennosc mieszczanska w poznosredniowiecznej Polsce. Warszawa, 2012. S. 116..

Станіслав Кутшеба також зазначає, що спершу вількири видавали монархи на прохання уряду міста, хоч фактично текст кожного статуту готували міські радники, як-от статути Казимира ІІІ 1336 р., 1342 р. та 1354 р. Kutrzeba S. Historia zrodel dawnego prawa polskiego. T. I. Lwow, 1925. S. 235. для Кракова.

Отже, на початках вількири, тобто зібрання прав, які регулювали життя локальних спільнот і були ними таки укладені, затверджувалися королем чи власником міста. Щоправда, польський дослідник Ґжеґож Бялунский вважає, що лише після такого затвердження вількири набували законної сили, оскільки всілякі зміни такої згоди потребували Biaiunski G. Nieznany wilkierz miasta Gizycka. S. 39.. Однак з цим твердженням важко погодитися. Роз'яснення знаходимо у Павла Щербіча, який зазначав, що міщани не можуть жодних ухвал для свого пожитку приймати без згоди власника чи пана даної землі, але це стосується лише значних справ. А от у справах дрібних, які місту жодної шкоди не заподіють, такого підтвердження не потрібно. Те саме стосувалося і ухвал, які могли приймати ремісники Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie... S. 184-185..

Вількири могли стосуватися не лише міст, а й сіл, ремісників і цехів. Щоправда, ремісники не могли встановлювати такі статути без згоди на те райців міста Szczerbic P. Speculum Saxonum, albo prawo saskie i majdeburskie, porz^dkiem obiecadla z lacinskich i niemieckich egzemplarzow zebrane a na polski jзzyk z pilnosci^ i wiernie przelozone / Wyd. G.M. Kowalski. T. II. Krakow, 2016. S. 537.. Найстарші з таких цехових статутів походять із Сілезії з початку XIV ст. Див.: Maciejewski T. Historia prawa s^dowego Polski. Koszalin, 1998. S. 24. Основну ж роль правові приписи у формі локальних статутів відгравали у містах. Міські вількири, як трактує Щербіч, мали бути учтиві, справедливі, зрозумілі, до виконання придатні, корисні містові та відповідні часові Szczerbic P. Speculum Saxonum. T. II. S. 537.. Данута Боґдан вважає, що їх артикули формувалися з місцевих звичаєвих правових практик і лише потім закріплювалися писаним правом у вигляді вількирів Bogdan D. Wilkierz miasta Fromborka (XVII-XVIII wiek) // Czasy nowozytne. T. 23. Warszawa, 2010. S. 194.. По суті, вількири були фіксацією в писаному праві добрих і корисних елементів звичаїв і звичаєвого права, були їх легітимізацією Walker M. German Home Towns: Community, State, and General Estate, 1648-1871. New York, 1971. P. 39.. Саме тому, описуючи вількири як правове поняття, Павел Щербіч робить відсилку до гасла «Звичай» Szczerbic P. Speculum Saxonum. T. II. S. 538.. Однак той-таки Щербіч зауважив, що вількир не є звичаєм, а лише від звичаю походить Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie... S. 184. На співвідношення звичаю, вількиру і «людського права» звертає увагу також Ґ.М. Ковальський: Kowalski G.M. Zwyczaj i prawo zwyczajowe w doktrynie prawa i praktyce s^dow miejskich karnych w Polsce (XVI-XVIII w.). Krakow, 2013. S. 77-78.. Можна сказати, що звичай є джерелом людського права, а вількир є його проявом.

Відповідно до норм міського права, вількири належало видавати лише з тих питань, яких не регламентувало право писане. Павло Щербіч, описуючи вількири, зазначає: «Вількир -- це коли посполита ґміна за запитом своїх старших щось постановить... А також маєш знати, що вількир проти писаного права встановлений бути не може, і то тільки там (утверджений може бути. -- Т.Г.), де б чого в писаному праві не вистачало.» Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie... S. 20, 81; Szczerbic P. Speculum Saxonum... T. II. S. 537.. Однак принцип цей у містах Корони Польської не завжди дотримувався, причому від самих початків, на що вказував ще Станіслав

Кутшеба Kutrzeba S. Historja zrodel dawnego prawa polskiego. T. II. S. 235., і вількири дублювали привілеї, чого є численні приклади. Можливо, це було пов'язано із незнанням більшістю міщан чинних загальних правових норм. Одним із таких прикладів, щоправда, пізнішого періоду, є вількир Фромборка, перша редакція якого з'явилася 21 липня 1631 р., а доповнення -- 24 лютого 1636 р. Bogdan D. Wilkierz miasta Fromborka (XVII-XVin wiek). S. 194. У цьому документі прописувалась необхідність надати міській раді листи доброго походження при отриманні міського права (арт. 51), виплатити 10 гривень вступного внеску або іншу суму, відповідно до майнового і професійного статусу претендента на міське громадянство, і скласти присягу на вірність місту (арт. 38) Ibidem. S. 195.. У вількирі міста Ольштина від 19 серпня 1568 р. перший розділ повністю був присвячений питанню міського громадянства, для отримання якого майбутньому міщанинові треба було підтвердити своє гідне походження і скласти присягу містові. Після складання присяги новий громадянин мав заплатити три гривні, «як оплату за міське право» Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 47, 49.. Подібні норми були прописані і у вількирі Гіжицька (1669-1723), де також зазначалося, що людина може селитися у місті на рік і один день, після чого має подбати про отримання міського громадянства Biaiunski G. Nieznany wilkierz miasta Gizycka. S. 42.. Однак ці норми були не суто місцеві, а загальноприйняті для міського права, зафіксовані у відповідних правових кодексах. Зокрема, необхідність «доброго походження» обґрунтовувалась ще у «Саксонському зерцалі»: «Чиї права не підважені протягом чотирьох поколінь предків, тобто зі сторони обох дідів і обох бабусь і батька й матері, народження (походження) того не може бути зганьблено, якщо тільки він не втратив свого права» (Земське право І, 51 § 3) Саксонское зерцало: памятник, комментарии, исследования / Под ред. В.М. Корецкого; пер. Л.И. Дембо. Москва, 1985. С. 37. Див. також: Janeczek A. Listy dobrego urodzenia i dobrej slawy w procedurze nadawania prawa miejskiego Lwowa w XV wieku // Klio. Czasopismo poswiзcone dziejom Polski i powszechnym. T. 23 (4). Torun, 2012. S. 89115.. Добре походження -- одна із засадничих чеснот того часу. Щоправда, не скрізь однаковою була сума вступного внеску, яку мали сплачувати новоприйняті міщани.

Також у вількирі Фромборка окремим артикулом прописано права і обов'язки опікунів малолітніх -- вони мали оточити своїх підопічних турботою, вести реєстр доходів і видатків з їхнього майна, представляти звіт про ці справи на першу ж вимогу влади міста, а як буде завдано шкоди майну підопічних, то опікун мав відшкодувати збитки із свого власного майна (арт. 52) Bogdan D. Wilkierz miasta Fromborka (XVII-XVIII wiek). S. 201.. Ця норма теж була загальною для міст на німецькому праві. Зокрема, права і обов'язки опікунів описав Бартломей Ґроїцький, який зазначав, що «опікуни відповідно до своєї присяги повинні старанно берегти сирітське майно й піклуватися про сиріт так само дбайливо, як ревний господар, paterfamilias Paterfamilias (pater familias, отець родини) -- згідно з римським правом, патріарх, повновладний і великоможний глава сім'ї, що охоплювала цілком залежних від його волі та юридично неповносправних дружину, дітей, зокрема дорослих, різних родичів у кількох поколіннях, а також рабів і почасти клієнтів. [батько родини], пильнує власних дітей і береже власний маєток» Groicki B. Obrona sierot y wdow. Krakow, 1605. S. 67. Також «обов'язок опікуна -- пильнувати, [щоб] борги, належні сиротам по небіжчику, було їм із усією старанністю та справедливістю виплачено, не зволікаючи, без перетрактувань щодо часу і місця, а якби через такі зволікання раптом виявилося, що боржники зубожіли і не мають чим сплатити, то всі збитки, яких сироти через опікунову недбалість зазнали відтоді, як над ними взято опіку, damnum ex cessatione proueniens [має бути їм відшкодовано]» Ibidem. S. 72..

Подібні приклади запису норм, які були передбачені уже самим магдебурзьким правом, знаходимо і у вількирах Войніча. Зокрема, 26 червня 1604 р. постановою, що була видана від імені громади цього міста (Lauda civilian per totam communitatem sancita) Lauda miasta Wojnicza 1575-1801 r. / Wyd. Jozef Szymanski. Wojnicz, 1994. S. 26., передбачалося, що чинний війт має бути звільнений від податків, поки перебуває на уряді, що райці мають стежити за пекарями і шинкарями, щоб не було жодного ошуканства, щоб не приймали до міського права нікого з міста чи села, хто б не мав відповідного свідоцтва, тощо Ibidem. S. 28.. Усі ці пункти були загальнообов'язковими за нормами німецького права, що діяло у містах, були пояснені як у правових збірниках, так і в привілеях Детальніше див.: Гошко Т. Звичай і права. Т. 1: Антропологія міст і міського права на руських землях у XIV -- першій половині XVII століття. Київ, 2019. С. 449453.. Необхідність прописування їх в окремому вількирі може бути пояснена або тим, що вони часто порушувалися на практиці, або необізнаністю громади міста із загальними нормами права, яким вони послуговувалися. А можливо, причиною було і одне, і друге. Отже, така норма, відповідно до якої у вількирах фіксували лише те, чого у писаному праві не вистачало, не завжди працювала.

У праві чітко окреслювалось і те, яким має бути зміст вількирів. Олександр Рогачевський ділить подібні приписи на дві групи. До першої він зараховує те, чого не мало бути у міських вількирах: вількир не мав обмежувати право бурграфа і місцевого феодала, суперечити писаному праву, в першу чергу Вульгаті, не регулювати відносин, які були в юрисдикції церкви, та не передбачати санкцій, спрямованих на особу порушника (тобто смертної кари, каліцтва та тюремного ув'язнення). До другої групи приписів щодо ухвалення вількирів О. Рогачевський зараховує дані про те, яким критеріям мусив відповідати цей документ: мав писатися для блага міста, бути справедливим і загальнозрозумілим, бути корисним всім міщанам без винятку, відповідати нормам природного права Рогачевский А. Меч Роланда: правовые взгляды немецких горожан XIII-XVII вв. С. 87. Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 47.. Власне, цей другий пункт обумовлювався як у приписах права, так і в окремих вількирах.

Вількири ухвалювались або самою радою, або радою і лавою, або магістратом спільно з громадою чи представниками станів, з цехмістрами тощо, все залежало від важливості певного вількиру. Інформація про те, хто ухвалив вількир, зазвичай містилася в самому документі. За приклад можуть правити 56 сандомирських вількирів, проаналізованих Домінікою Бурдзи Burdzy D. «Lauda seu plйbiscita». Wilkierze XVI-wiecznego Sandomierza // Miasta polskie w sredniowieczu i czasach nowozytnych. Krakow, 2008. S. 203, 221-225.. Те саме прослідковується і на прикладі вількирів Дрогобича: 11 січня 1545 р. статут прийняли радники, бурмистри і громада міста Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563 / Wyd. H. Polaczkowna. Lwow, 1936. S. 11., того ж 1545 р. -- радники, міщани і передміщани Ibidem. S. 14., 1 травня 1556 р. -- «громада римського обряду» Ibidem. S. 85., 17 листопада 1558 р. -- вся громада міста Дрогобича, її руська та польська частини Ibidem. S. 97.. Часом просто зазначалося, як у вількирі, прийнятому у Дрогобичі 15 червня 1550 р. Ibidem. S. 40-41., що його прийняло все поспільство міста. За підрахунками Войцеха Патроновіча, у Любліні з 1408 р. до 1532 р. з прийнятих 57 вількирів 48% ухвалили радники міста, 18% ухвалено за участю старших від міських цехів, а 34% окреслено як «одностайна воля всього міста» Patronowicz W. Zycie codzienne mieszczan lubelskich z lat 1408-1532. S. 138..

За Щербічем, якщо вількир було встановлено для якогось міста чи землі, то його мали тут-таки оголосити міщанам, і якщо власник чи представник верховної влади дозволяв, то в місті мали відповідно до нього судити один, два чи три рази, аби він набув повної сили. Під час виборів райців бурмистр мав питати поспільство, чи хоче воно залишатися при тому вількирі, який того року використовували, чи ні Szczerbic P. Speculum Saxonum... T. II. S. 537-538; Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie... S. 184. Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 101.. Утім, важко сказати, чи справді дотримувалися такої процедури, бо документальних фіксацій її не знаємо. Натомість відомо, що вількири зачитували перед міською громадою під час виборів міських радників. Зокрема, у згадуваному вількирі Ольштина прямо передбачалося, що всі прийняті міські статути мають бути зачитані міщанам на другий день після виборів членів магістрату, щоб усі члени міської громади знали, що саме вони мають виконувати і яку кару за невиконання міських постанов передбачено. Перед читанням вількирів у місті мали гучно бити дзвони, а якби хтось наважився прийти на зібрання громади із зброєю, то мав бути суворо покараний, аж до втрати міського громадянства.

Що ж до кари за невиконання вількирів, то вона зазвичай прописувалась після основного змісту в кінці документа і передбачала найчастіше грошові санкції (кошти йшли до міської каси і використовувались на потреби міста). До прикладу, у ранніх львівських вількирах сумптуарного змісту, прийнятих у 1383 р., за порушення цих міських статутів передбачалася кара у 4 гривні Najstarsza ksiзga miejska 1382-1389 (= Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta. T. 1.) / Wyd. A. Czolowski. Lwow, 1892. S. 10-11.. Вількир Дрогобича від 11 січня 1545 р. про купівлю збіжжя і напоїв передбачав «неминучу кару за його порушення в розмірі копи грошей» Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. S. 11. У додатку до вількира міста Ольштина від 13 квітня 1597 р. для того, хто переховував люзних людей, чоловіків чи жінок, передбачено 10 гривень кари; представники місцевої влади міста, які допустили до такої ситуації, теж мали сплатити по 10 гривень Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 111.. Часом могли у вигляді кари за порушення міських приписів застосовувати вигнання з міста і відлучення від міського права. Зокрема, один із познанських вількирів XV ст. за непокору міській раді передбачав кару 10 марок або вигнання з міста на рік і один день Suproniuk J. Policja miejska i przepisy policyjne w Polsce XIII-XVI w. // Roczniki Dziejow Spolecznych i Gospodarczych. T. LXVI. 2006. S. 32.. У кожному випадку призначалася різна кара і різна сума оплати, в залежності від ситуації, часу і обставин, важливості справи тощо. Оскільки вількири передбачали покарання за невиконання їх приписів, то, на думку Вітольда Майселя, вони у певному сенсі мали характер вироків, які громада міста видавала сама на себе чи своїх членів. Якщо розглядати вількири під таким кутом зору, то вони не відповідали доктрині середньовчного права і не могли використовуватися як джерело права у вироках лавничого суду, бо від самого початку уже містили вирок, а відтак, не було потреби його формулювати Maisel W. Poznanskie prawo karne do konca XVI wieku. Poznan, 1963. S. 27.. Все ж справи, пов'язані з порушенням міських статутів, мали проходити через суд міської ради. У повчанні від Магдебурга для Вроцлава у 1261 р. було прописано, що слідкувати за виконанням міських статутів має саме рада міста, однак за невиконання цих постанов рада не могла накладати кару смертю чи тілесні покарання Suproniuk J. Policja miejska i przepisy policyjne w Polsce XIII-XVI w. S. 30.. Схоже, що цю норму виконували в багатьох містах, бо здебільшого вількири передбачали саме грошову кару або проскрипцію за порушення тих правових норм, які вони встановлювали.

В деяких вількирах наприкінці вписувались формули, що він є обов'язковим на вічні часи Burdzy D. «Lauda seu plebiscita”. Wilkierze XVI-wiecznego Sandomierza. S. 205.. Хоча уже у правових кодексах було визначено, за яких умов вількир мав діяти і вважатися за право. Зокрема, Павел Щербіч писав: «Вількир, у місті ухвалений, коли утримався рік і шість тижнів, і ніхто проти нього не заперечив, а при тому, якщо принаймні два рази було винесено вироки відповідно до нього, тоді вже має повну силу на вічні часи і вважається за право». Одначе, якщо навіть хтось двічі виступав проти вількиру, але виявлялося, що він був слушним і корисним, або якщо його видав чи підтвердив власник міста, то такий статут все ж мав повну силу, тому що «слушна воля панська за право вважа- ється» Szczerbic P. Speculum Saxonum... T. II. S. 537; Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie... S. 184.. Власне, з цих міркувань вказувати термін чинності вількирів вважали недоцільним.

Потреба прийняття вількирів диктувалася правовим партикуляризмом і браком уніфікації юридичного регулювання проблем міста. Як пише А. Рогачевський, «в “Магдебурзьких питаннях” Про цей збірник судової практики магдебурзьких шифенів, що його уклав невідомий автор між 1386 і 1402 рр., детальніше див: Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV -- перша половина XIX ст.). Львів, 2008. С. 85-86; Рогачевский А. Меч Роланда: правовые взгляды немецких горожан XIII-XVII вв. С. 25-26. є згадки про те, що багато відносин, зокрема таких, що виникали з приводу руху майна, були такі різноманітні, що стосовно них неможливо було прописати загального права. Звідси походить крайня строкатість місцевих норм права» Рогачевский А. Меч Роланда... С. 85..

Окремі речі заборонено було регулювати вількирами, як-от питання апеляцій. На цьому наголошував Павло Щербіч: «А що право про апеляції та оскарження декретів достатньо описує, то вількиром апеляція заборонена бути не може..,» Szczerbic P. Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie... S. 81..

У XIII ст. вількири затверджували поодинці і записували на окремих картках. В наступному столітті було створено спеціальні книги, куди їх вписували в хронологічному порядку, а вже в XV ст. ухвалювали цілі збірники статутів, до того ж складалися вони з різної кількости статей (від кількох десятків до двохсот). Зокрема, вількир Гіжицька (кінець XVI -- початок XVII ст.) містив 105 артикулів, сусіднього Венґошева -- 62, Ольштина -- 48 артикулів Biaiunski G. Nieznany wilkierz miasta Gizycka. S. 40. тощо. Статті були присвячені різним проблемам, які турбували міщан. Однак були й короткі вількири, які розглядали лише одну актуальну справу. У більшості малих і не дуже малих міст окремих книг для запису вількирів не створювали, а записували їх у міські книги, як-от у Сандомирі Burdzy D. «Lauda seu plebiscita». Wilkierze XVI-wiecznego Sandomierza. S. 204., Дрогобичі Про книгу ради Дрогобича за 1543-1563 рр. див.: Барабаш Т. Раєцька книга канцелярії Дрогобича (1543-1563 рр.): від публікації до палеографічного аналізу // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 16. 2012. С. 418-430., Львові Petryszak B. Ratusz i jego rola w ksztaltowaniu archiwum i kancelarii miasta Lwowa w Poznym Sredniowieczu // Roczniki Dziejow Spolecznych i Gospodarczych. T. LXXIV. 2014. S. 190-191. тощо.

До кінця XVI ст. міські книги в Польському королівстві вели латиною, відповідно й записи вількирів зроблено здебільшого нею. Тож і заголовки були латинські: «laudum», рідше -- «plebiscitum», «ordinatio», «^о^ОШю», «ordo» або навіть «laudum seu ordinatio», «laudum plebisciti» чи «laudum seu plebiscita».

Серед найстарших статутів, що їх видала міська влада, можна згадати низку краківських вількирів: 1364 р. (6 артикулів поліційно-торгового характеру і 7 артикулів про організацію міських самоврядних органів), 1367 р. (10 артикулів будівельної ординації), а в 1367, 1374 та 1375 рр. -- протипожежну ординацію (вількир змінювали й доповнювали в дальші роки) Kutrzeba S. Historja zrodel dawnego prawa polskiego. T. II. S. 236; Najstarszy zbior przywilejow i wilkierzy miasta Krakowa / Wydal S. Estreicher. Krakow, 1936. S. 24-25.. Останній зі згаданих вількирів ухвалила міська рада 5 квітня 1375 р. Того дня рада Кракова ухвалила ще низку важливих для життя міста торговельних постанов, зокрема, про продаж риби Najstarszy zbior przywilejow i wilkierzy miasta Krakowa. S. 25. та про торгівлю хутром і шкірами Ibidem.. 3 липня 1367 р. в Кракові було ухвалено вількир простягування шосу Ibidem. S. 34., 10 лютого 1380 р. -- вількир, який регламентував торгові стосунки міста зі Львовом Ibidem. S. 32. Ibidem. S. 37., 20 липня 1381 р. -- вількир, що регламентував продаж пива, він доповнював попередню постанову ради від 30 березня 1370 р. Ibidem. S. 22. Вількирами регулювали в місті не лише продаж напоїв, а й видачу їх міським слугам (16 листопада 1380 р.) Ibidem. S. 19. чи парубкам (14 грудня 1385 р.) Ibidem. S. 38.. У міських статутах розглядали питання вивезення нечистот з міста (9 листопада 1373 р., доповнений 24 вересня 1384 р., та 14 квітня 1492 р.) Ibidem. S. 23, 27., бійок на ножах і мечах (27 травня 1379 р. та 17 вересня 1389 р.) Ibidem. S. 30-31., регламентації міщанських весіль (17 січня 1378 р. та 5 серпня 1397 р.) Ibidem. S. 27. Цей вількир відноситься до категорії сумптуарних. Подібні приписи було затверджено й у Львові: Najstarsza ksiзga miejska 1382-1389. S. 10-11., гри в кості та інших азартних ігор (7 грудня 1375 р.) Najstarszy zbior przywilejow i wilkierzy miasta Krakowa. S. 42., міського громадянства (9 лютого 1387 р.) Ibidem. S. 40. Jurek T. Wilkierz rady miasta Wolsztyna z 1471 roku // Roczniki Historyczne. R. LXXXV. 2019. S. 211. тощо. Подібний характер мали й вількири руських міст. Загалом основні питання, що стосувалися регламентації життя в місті, розв'язувалися через ухвалення таких міських статутів.

Були випадки, коли у зв'язку із появою нових обставин і нових проблем у житті міста не приймали нових міських статутів, а лише дописували нові пункти до вже наявних. Прикладом може бути вількир міста Вольштина від 1471 р., до якого у XVI ст., наймовірніше, після 1544 р., було додано нові приписи щодо торгівлі сіллю. Іноді таке право для міського уряду обумовлювалося безпосередньо у самому вількирі, вимагалося лише, щоб вписані пункти були зрозумілими і корисними для міста Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 102-103..

У XVI ст. статути, що стосувалися справ окремих міст, знову стали видавати королі, обмеживши в такий спосіб поле правової діяльності міської влади Kutrzeba S. Histoija zrodel dawnego prawa polskiego. T. II. S. 237.. Загалом же ухвалення вількирів у містах Речі Посполитої припинилося у XVIII ст. Кобилецький М. Магдебурзьке право в Україні (XIV -- перша половина XIX ст.).

Тематично вількири міст були дуже різноманітними, але можна виділити кілька блоків питань, яких в той чи той спосіб вони торкалися. Серед таких були питання податків, дотримання чистоти у місті, заборони азартних ігор, зокрема, гри в кості, носіння міщанами зброї, успадкування майна після смерті одного із членів подружжя тощо.

Вількири багатьох міст регламентували антипожежні заходи. Зокрема, ще львівський вількир, підтверджений Казимиром ІІІ у 1360 р., поряд із низкою інших безпекових питань, піднімав і питання, пов'язані із протипожежними заходами у місті: «Також, якщо під час пожежі або коли несподівано спалахне вогонь і будинок якогось міщанина вищезгаданого міста буде зруйнований або пошкоджений, міщани-сусіди, що живуть в цій частині (міста) і кварталі, куди також вогонь може сягнути, повинні помогти та надати підтримку при відновлені та відбудові цього пошкодженого будинку» Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.). С. 33.. За недотримання різних безпекових приписів передбачалася кара в один фертон.

30 серпня 1374 р. було ухвалено вількир Кракова, яким передбачено вигнання з міста кожного, хто втік під час пожежі й не попередив решту мешканців, а того, хто вкрав драбину чи відро, призначені до гасіння вогню, мало бути покарано на горло, себто повішено Najstarszy zbior przywilejow i wilkierzy miasta Krakowa. S. 25-26.. Натомість особу, яка прибігала на пожежу без належного реманенту, карали ув'язненням. Відповідно до міських приписів, мешканці Кракова мали цілий рік тримати вдома діжку з водою. Відповідно до вількиру міста Хелмна, кожен міщанин у своїй оселі повинен був мати довгу драбину і діжку води; за непослух передбачалося суворе покарання. Зберігати знаряддя для гасіння вогню також мали і домовласники в Каліші під страхом кари на один фертон, що теж фіксував міський вількир Suproniuk J. Policja miejska i przepisy policyjne w Polsce XIII-XVI w. S. 50..

У вількирі міста Ольштина від 19 серпня 1568 р. вказано, що, коли в когось загориться оселя, і той заходився гасити вогонь самотужки, не покликавши по допомогу і не попрохавши бити в дзвони, то заплатить штраф (вину) у три гривні. Кожен власник будинку повинен був зберігати для гасіння пожежі шкіряне відро та сикавку, власник половини будинку -- три шкіряні відра, а власник чверті будинку -- два відра. За невиконня цього стягували одну гривню вини. Той, хто приносив на пожежу перше відро води, мав отримати від ради міста пів гривні, за друге відро -- один в'ярдунок, а за третє -- пів в'ярдунка тощо Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 63, 65.. У Сандомирі в XVI ст. було прийнято три вількири, які регламентували питання протипожежної безпеки (1573, 1578 та 1579 рр.). В першому з них передбачалося, що в кожному міщанському будинку мають бути предмети для гасіння пожеж -- сикавки, драбини і, насамперед, вода. У 1578 р. було заборонено крамарям і крамаркам палити вогонь у крамницях, розташованих поблизу від міської ратуші. За порушення цих приписів вількир передбачав кару в розмірі 10 грошів. Третій із згаданих сандомирських вількирів забороняв нічні зустрічі з використанням вогню під загрозою кари в 60 грошів. Таку ж кару передбачав цей вількир за відсутність у будинках міщан засобів для гасіння пожеж Burdzy D. «Lauda seu plйbiscita”. Wilkierze XVI-wiecznego Sandomierza. S. 216.. Бочку з водою, відповідно до міського вількиру, мали тримати у своїх будинках і мешканці Хелмна. В тому ж таки місті вількиром було передбачено оплату з коштів міської ради тим міщанам, які першими прибіжать на гасіння пожежі: той, хто з водою прибуде першим, мав отримати 25 грошів, другий -- 10 шелягів, а третій -- 5 шелягів. Подібну оплату передбачали й вількири інших міст Suproniuk J. Policja miejska i przepisy policyjne w Polsce XIII-XVI w. S. 50. Maciejewski T. Ustawodawstwo przeciwpozarowe w dawnym Gdansku (1454-1793) // Studia z dziejow panstwa i prawa polskiego. T. XX. 2017. S. 35-50.. Ціла низка вількирів регламентувала антипожежні заходи у Гданьську, на що не раз звертали увагу польські дослідники.

Шкода, яку завдавали пожежі, часто була значною, тож підпал вважали одним із найтяжчих злочинів. Відповідно до приписів хелмінського права, якби якийсь чоловік, що живе в місті або селі, не пильнував вогню, і якби через це вогонь вирвався з його дому і завдав шкоди його сусідам, то такого чоловіка, якщо його спіймають, мають покарати вогнем Rymaszewski Z. Nieznany spis prawa chelminskiego z przelomu XIV-XV wieku. Lodz, 1993. S. 239.. Але навіть якби такий вогонь шкоди сусідам не завдав, то винуватець все ж мав заплатити райцям до ратуші кару в розмірі дев'яти шкойців за недбале поводження з вогнем Ibidem. S. 241.. Відвести подібне звинувачення, відповідно до норм магдебурзького права, можна було лише вісімнадцятьма свідками: «Позаяк підпал -- учинок злий і нелюдський, то звинувачений у справі підпалу має так робити: якщо його звинувачено перед судом, що спалив дім чи гумно, то він там же перед судом має назвати тричі по вісімнадцять свідків, а позивач -- той, хто звинувачує, кому кривду і шкоду заподіяно -- обрати з-поміж них вісімнадцятьох, із якими звинувачений повинен буде присягати. А якби не впорався, тоді його з причини присяги вогнем має бути спалено: чим згрішив, тим і покутувати мусить. І такий суд у справі пожежі тоді польським правом має судити, а не магдебурзьким, хоч і в магдебурзькому праві про це дещо написано» Groicki B. Artykuly prawa majdeburskiego, ktore zowi^ Speculum Saxonum z lacinskiego jзzyka na polski przelozone i znowu drukowane roku panskiego 1629. S. 48.. А якби при гасінні пожежі «хтось будинку свого не хотів відчинити та людей пустити для гасіння», то, відповідно до статуту Сиґізмунда Авґуста від 1550 р., таку людину мали покарати на горло Цей статут повторив Бартломей Ґроїцький: Groicki B. Artykuly prawa majdeburskiego, ktore zow^ Speculum Saxonum z lacinskiego jзzyka na polski przelozone i znowu drukowane roku panskiego 1629. Warszawa, 1954. S. 90-98). Bogdan D. Wilkierze miasta Olsztyna z XVI-XVII wieku // Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 25.. Хоч цей статут доволі детально описував систему протипожежної безпеки у містах, дії міщан у разі виникнення пожежі та кари для тих, хто б наважився ці приписи порушити, однак навіть після його видання вількири міст далі регламентували заходи протипожежної безпеки. Проте навіть такі суворі заходи, що їх передбачали як загальнодержавні акти, так і вількири багатьох міст, не могли зарадити проблемі. Так, згаданий уже Ольштин горів у XVII ст. кілька разів -- в 1620, 1658, 1663, 1667 рр. Особливо великою була пожежа 1620 р., яка знищила значну частину міста.

Немає нічого дивного в тому, що місцеві та загальнодержавні акти так багато уваги приділяли питанням протипожежної безпеки. Пожежі в містах були частим явищем і часом мали фатальні наслідки, як-от львівська пожежа 1527 р.: «...Пожежа, що вибухнула цього року, обернула на попіл майже все місто. Вона почалася влітку близько св. Івана у броварні навпроти францисканців, в тому місці, де тепер стоїть дім № 39, а оскільки вітер був з заходу, а дахи висушені спекою, то вогонь, пішовши на два боки, охопив усе місто: з одного боку, вулиці Пекарську (тепер Академічну), Краківську, Вірменську, а з другого, Замкову (тепер Довгу), Шевську (тепер Декастеріальну), врешті Галицьку, і в кінці обидва вогняні потоки з'єдналися у місті, знищивши не лише все, що було серед мурів, але й, коли сильний вітер повернув на північ, він підхопив палаючу головешку з вежі над Краківською брамою і заніс вогонь на Високий замок, а звідти аж на Знесіння. За винятком Францисканського костелу й монастиря, які опинилися поза вітром, ратуші і міської вежі, що були посеред Ринку, на попіл і руїни обернулося все, що лише могло горіти. Місто зазнало неймовірної шкоди, у полум'ї загинуло багато людей і худоби. Після цього нещастя багато хто хотів назавжди покинути руїни і згарища, але звернення ради і любов до рідного міста перемогли, отож було вирішено відбудувати місто заново» Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. С. 135-136.. Хоч Львів у XIV-XVIII ст. горів неодноразово, але саме ця пожежа стала певним рубіконом в історії міста, вплинувши на реорганізацію системи міського самоврядування Детальніше див.: Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV -- поч. XVII ст. Львів, 2002. С. 161-162..

Польський дослідник Анджей Карпінський проаналізував 4731 пожежу, які сталися у містах Польського Королівства і Великого князівства Литовського в 1501-1795 рр., при тому він вважає, що це лише 10% від усіх міських пожеж за ці роки З 1501 по 1795 рр. виявлено пожеж у Великопольщі -- 1041, у Малопольщі -- 902, на руських землях -- 1243, у ВКЛ -- 465, у Королівській Прусії та Куявії -- 413, у Мазовії та Підляшші -- 661 (Див.: Karpinski A. Pozary w miastach Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku i ich nastзpstwa ekonomiczne, spoleczne i kulturowe. Katalog. Warszawa, 2020. S. 8-10).. Дискретна джерельна база не дає можливості відтворити повнішу картину.

Чимало вількирів стосувалися торгівлі пивом і вином. Наприклад, продаж пива регламентував згаданий вище вількир Кракова від 20 липня 1381 р. Відповідно до приписів львівського вількира від 1387 р., вино у Львові можна було продавати лише з пивниць міської ратуші «Eodem die prescripto domini tune consules vna cum Iota communitate ciuitatis Lemburgensis finxerunt et ordinauerunt, quod nemo vinum propinare debet excepto in cellariis subitus pretorium, ibi ciuitas debet propinare vinum, vel qui prefata cellaria conuenerit, sed nullus in ciuitate debet vinum propinare” (Najstarsza ksiзga miejska 1382-1389. S. 86).. До цієї групи можна зарахувати вількири, які визначали розмір чопового чи продаж сировини для виробництва пива, як-от вількири Дрогобича. У першому з них, виданому 7 червня 1544 р., зазначалося: «Ухвала про чопове... Ухвалено оцінювання напоїв, особливо пива та медовухи з кожної бочки, згідно з грамотою королівської величності, і будь-якого напою. По-перше, будь-яка бочка пива по 11 грошей. Також перемишльське барило медовухи по 2 гривні, а півбарило по 1 гривні; медом же належить шинкувати справедливою квартою, яка буде (дійсна) на майбутній квартал. Це вчинено за згодою райців, що на той час засідали, та усіх старшин цілої громади згаданого міста» «Laudum ducillorum. Anno Domini 1544 sabbato proximo ante festum sancrae Trinitatis (7 Junii) facta est aestimatio liquorum et potissimum cervisiae et mulsae a quolibet vase iuxta litteras Regiae Magestatis et cuiuscunque liquoris potus fuerit. Imprimis quodlibet vas cervisiae per grossos 11. Item actuale Premisliense medonis per marcas duas et semiactuale per unam marcam; mel autem debet propinari quarta iusta ad quartuale futurum. Hoc autem tandem factum est ex consensu consulum protu^ residentium et omnium archimagistrorum totiusque communitatis memoratae civitatis» (Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 15421563. S. 7). Переклад Світлани Полюги.. Другий вількир, ухвалений всією громадою міста 11 січня 1545 р., регламентував купівлю зерна і солоду в Дрогобичі: «Пани райці та цехмістри і ціла громада ухвалили між собою, що ніхто з міщан, хто б мешкав у місті, не сміє купувати солод, жито, пшеницю від прибулих чужинців у суботу та неділю, а лише на громадському ринку, тобто у понеділок, під загрозою неминучого покарання в 1 копу, без жодного огляду на клопотання та прохання» «Laudum totius communitatis de emendis frumentis et braseorum. Anno Domini 1545 dominica infra Octavas Epiphaniarum (11 Januarii). Domini consules et archimagistri totaque comunitas laudum fecerunt inter se, quo nemo ex civibus quicunque inhabitat in civitate ausus sit emere braseum, triticum, siliginem ab hospitibus advehentibus sabbato die dominico, nisi in comuni foro videlicet feria secunda sub poena unius sexagenae irremissibili, nullum respectum habendo ad intercessionem et ad petitionem illius». (Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. S. 11). Переклад Світлани Полюги..