Вількири як джерело до історії міст на землях корони польської

Виробництво і споживання пива, оподаткування торгівлі цим напоєм часто ставали темами для вількирів Любліна. Перший такий документ у Любліні прийняли в 1410 р. Він забороняв виробництво пивного солоду тим особам, які не посідали або не орендували будинку у місті, за порушення передбачалася кара в копу грошей Materialy do monografii Lublina. Wilkierze XV-XVII w. / Wyd. L. Bialkowski. Lublin, 1928. S. 2.. Через дев'ять років видано новий вількир, який забороняв купівлю пшениці на солод тим міщанам, які самі не виробляли пива Ibidem.. Як вважає Войцех Патроновіч, такі приписи фактично виключали будь-які спілки між міщанами для організації виробництва пива Patronowicz W. Zycie codzienne mieszczan lubelskich w swietle wilkierzy z lat 14081532. S. 156.. Наступний вількир, який також забороняв купівлю пшениці і виробництво солоду, було прийнято в 1457 р. Materialy do monografii Lublina. Wilkierze XV-XVII w. S. 4. Він, по суті, багато в чому повторював два попередні міські статути. «Пивні» вількири в Любліні приймали також у 1447, 1455, 1492, 1526, 1532 рр. Ibidem. S. 3, 5, 6-9. Загалом, за підрахунками В. Патроновіча, у Любліні теми виробництва, продажу і споживання пива, а також інгредієнтів для його виробництва, стосувалися близько 40% збережених міських вількирів (23 з 57). В цьому, як зазначає дослідник, не було нічого дивного, бо це питання стосувалося більшості міщан, адже виробництвом пива займалися представники різних міських прошарків, трактуючи це як додаткове джерело доходів. Виробляли пиво і передміщани, щонайменше для власного вжитку. В ті часи пиво містило значно менше алкоголю, ніж тепер, і було широко вживаним на щодень напоєм Patronowicz W. Zycie codzienne mieszczan lubelskich w swietle wilkierzy z lat 14081532. S. 155..

Пивоварінню, продажу і споживанню пива було присвячено також більшість вількирів Сандомира (1526, 1543, 1548, 1549, 1563, 1569, 1570, 1571, 1573. 1576, 1599 рр.) Burdzy D. «Lauda seu plйbiscita». Wilkierze XVI-wiecznego Sandomierza. S. 206208.. Подібні приписи, які стосувалися цього напою, часто траплялися у вількирах різних міст Корони Польської, і те, яку кару накладали за порушення цих приписів, свідчить, наскільки важливим для міщан було пивоваріння. Зокрема, в Ольштині вількир 1568 р. не тільки давав право на пивоваріння лише обивателям міста, а й регламентував час, коли їм можна було варити пиво, -- влітку, від Зелених Свят до св. Варфоломея (24 серпня) пивоваріння наказано було припиняти. За порушення вількиру можна було втратити право на варіння пива на рік і один день. А хто все ж наважувався варити пиво і дозволяв розпивати його у своєму домі на Вербну неділю, Пасху чи інші великі свята, той міг втратити міське громадянство Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696. S. 57, 59.. Торгувати пивом заборонялося в неділю перед літургією, за порушення цього пункту міського вількиру міщани мали заплатити 1 гривню кари на користь міста Ibidem. S. 55, 57..

Пивоваріння і торгівля пивом були важливим елементом міського життя в XVI-XVII ст., тому про них так часто йшлося в міських вількирах. Щоправда, не у всіх містах відсоток вількирів, які стосувалися алкогольних напоїв, зокрема, пива, був таким високим, як у Любліні, на той час одному з великих торгових центрів Речі Посполитої. Наприклад, у Познані так званих «пивних» вількирів було близько 13%, і це при тому, що загалом у цьому місті за 1408-1532 рр. було видано значно більше вількирів, аніж у Любліні -- понад 140 Patronowicz W. Zycie codzienne mieszczan lubelskich w swietle wilkierzy z lat 14081532. S. 162.. Відтак, саме вількири можуть бути однією з важливих груп джерел для вивчення виробництва і споживання різноманітних алкогольних напоїв та торгівлі ними в коронних містах XIV-XVII ст.

Окремо варто виділити вількири, які належать до категорії сумптуарних. Вони, як і сумптуарні закони, регламентували соціальну стратифікацію суспільстав, запроваджуючи обмеження на одяг, їжу, предмети розкоші. Практика сумптуарного законодавства (leges sumptuariae) відома з часів Давнього Риму, а на теренах Корони Польської -- з ХІІІ ст. Sumptuary Law // URL: https://www.britannica.com/topic/sumptuary-law. Вони відомі ще з часів Давнього Риму (Dari-Mattiacci G., Plisecka A. Luxury in Ancient Rome: Scope, Timing and Enforcement of Sumptuary Laws //; про генезу сумптуарного законодавства див.: Квашнин В. Ранние законы о роскоши в Древнем Риме: Дисс. ... докт. ист. наук. Вологда, 2015. С. 64-77. У середньовічній Европі сумптуарні закони ухвалювали з ХІІ-ХІІІ ст. (Sumptuary Laws of the Middle Ages lordsandladies.org/sumptuary-laws-middle-ages.htm.; Селунская Н. Civitas vs sumptus: континуитет, кризисы, законы против роскоши и традиции гражданской общины Италии // Диалоги со временем. Альманах интеллектуальной истории. Вып. 1. Москва, 2009. С. 49-68). Як слушно зауважила російська дослідниця Надія Селунська, питання про те, що означає саме поняття «sumptus» (розкіш), далеко не таке просте, як видається на перший погляд, особливо якщо розглядати еволюцію цього поняття від античності до доби Ренесансу. «До витрат, які пов'язують із поняттям sumptus, зараховували видатки на поховання, на будівництво багатьох споруд, судові видатки, банкети і окремі види ласощів, одяг і його окремі елементи, прикраси і парфуми і т. ін. Але можливою є інша точка зору -- уявлення про розкіш настільки змінні і невловимі, що варто розглядати кожний із випадків зловживання, надмірних витрат і демонстрації розкоші окремо в тому чи іншому своєрідному історичному контексті» Селунская H.Civitas vs sumptus: континуитет, кризисы, законы против роскоши... С. 51.. І з цим важко сперечатися, бо уявлення людей про норми поведінки і стиль життя, а отже і про те, що є доцільним, а що надмірним, змінювалися як у часі, від епохи до епохи, так і в просторі -- на різних теренах вони відрізнялися. Тобто питання розкоші треба розглядати у певному історичному контексті.

В різні часи сумптуарні закони, як показав Мішель Пастуро, виконували три функції. Найперше -- економічну: обмежувано витрати на одяг та аксесуари, бо їх визнавали нераціональними. Друге -- духовну, задля підтримання християнських чеснот простоти й доброчесності, що було тісно пов'язано з моралізаторським рухом пізнього середньовіччя, на основі якого виросли принципи протестантизму. Третє -- ці закони виконували соціальну й ідеологічну функції, адже утверджували суспільну сегрегацію -- кожен мав носити те вбрання, що відповідало його статі, рангові та становищу. Відповідно приналежність до того чи того суспільного прошарку або соціопрофесійної групи регламентувала кількість одягу в людини, його асортимент, тканину, її колір і якість, хутро, прикраси, найрізноманітніші аксесуари до костюма Пастуро М. Символическая история европейского Средневековья. Санкт- Петербург, 2012. С. 165.. Ця остання функція стала особливо актуальною наприкінці XVI -- в першій половині XVII ст., коли сумптуарні приписи почала продукувати шляхта, яка намагалася захистити окремішність свого стану і проводила ці постанови через сеймові конституції Детальніше див.: Гошко Т. Звичай і права. Т. 1. С. 309-330.. На першому ж етапі, в ХПІ-Х^ ст., таку регламентацію здійснювали міщани на рівні окремих міст, зокрема, через вількири Див. напр.: Mysliwski G. Leges sumptuariae w sredniowiecznym Lwowie // Swiat sredniowiecza. Studia ofiarowane Profesorowi Henrykowi Samsonowiczowi. Warszawa, 2010. S. 222-233. Найвідоміші -- львівські 1383 та 1406 рр. Два вількири від 1383 р. мали такий зміст:

- «Давня ухвала про порядок святкування весіль. Також пани райці спільно з цілою громадою так ухвалили та постановили, що коли хтось захоче святкувати чи справляти весілля, то повинен задовольнитися шістнадцятьма особами [гостей] і чотирма страви, але не понад те, й мати двох блазнів, але не більше, під загрозою [кари] на 4 гривні» «Ordinatio antiqua de celebrandarum nuptiarum sumptu. Ceterum domini con- sules una cum tota communitate taliter finxerunt et ordinauerunt, quod quicunque nupcias facere uel exercere voluerit, hic debet habere XVI personas et IIII scuttellas et non plures, et debet habere II ioculatores et non plures sub pena IIII marcarum» (Najstarsza ksiзga miejska 1382-1389. S. 10-11). «Ordinatio de sumptu puerperiarum. Eciam Domini consules cum tota communitate taliter finxerunt et ordinauerumt, quod mulieres in puerperiis iacentes uel de puerperiis exeuntes nulla penitus debent facere conviuia sub pena IIII marcarum» (Najstarsza ksiзga miejska 1382-1389. S. 11). Аналіз правових і моральних підстав для прийняття таких постанов в XIV ст. див.: Гошко Т. Звичай і права... Т. 1. С. 192-193.;

- «Ухвала щодо витрат породіль. Також пани райці спільно з цілою громадою так ухвалили та постановили, що жінки-породіллі або після пологів не повинні влаштовувати жодного бенкету під загрозою [кари] на 4 гривні».

Львівський вількир 1406 р. практично повторював положення попереднього вількиру, його було вписано до міської книги 1402-1459 рр., яка не збереглася до наших днів Mysliwski G. Leges sumptuariae w sredniowiecznym Lwowie. S. 226-227.. Однак цей вількир відомий з багатьох наративних джерел з історії Львова -- з текстів Ходиницького, Зіморовича, Зубрицького. Зокрема, останній так переповідає основний зміст цього вількиру, і видається, саме його інтерпритація документа набула найбільшої популярності в літературі: «Цього 1406 року рада міста уклала з поспільством вількир:

1) жоден міщанин, чи гість, або чужинець купець (hospes), що перебуває в місті, не може влаштовувати бенкетів і учт, на яких було б більше ніж шістнадцять осіб обох статей, і може подавати лише чотири страви або ж полумиски під загрозою чотирьох гривень (marcas);

2) пані, тобто жінки, що чекають пологів, не можуть давати учт іншим жінкам під загрозою однієї гривні. Їм, однак, можна сходитись, але без прийняття;

3) під тою ж карою їм при пологах не можна використовувати коштовних тканин, особливо камки (по-руськи адамашк) на покриття ліжок» Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. С. 64.. Польський дослідник Ґжеґож Мислівський навіть уважає, що сумптуарні вількири є прикладом «імпорту» до Львова латинської правової культури Mysliwski G. Leges sumptuariae w sredniowiecznym Lwowie. S. 233..

Подібні ухвали приймали і в інших містах Корони, приміром, дещо давніше, у Кракові -- 17 січня 1378 та 5 серпня 1397 рр. Najstarszy zbior przywilejow i wilkierzy miasta Krakowa. S. 27. 21 січня 1621 р. бурмистр і рада Познані прийняли статут про обмеження видатків на одяг і на частування під час міщанських весіль та похоронів Kizik E. Sumptuary Laws in Royal Prussia in the Second Half of the Sixteenth Century to the Eighteenth Century // Acta Poloniae Historica. R. 102. Warsaw, 2010. P. 133.. Окрема ординація про обмеження люксусу в одязі була прийнята в Ельблонгу в 1630 р. Ibidem. P. 136. Вількиром Гданська від 1642 р. все населення міста було поділене на п'ять категорій, кожній з яких було дозволено носити одяг і прикраси різного ґатунку, що мало маркувати приналежність тієї чи іншої людини до певної соціальної групи. Таке рішення було неоднозначно сприйняте деякими категоріями міщан, які вважали свої права ущемленими (до прикладу, пивовари) Ibidem. P. 137-140.. У деяких містах сумптуарні вількири продукували аж до XVIII ст., як, наприклад, у Гданську, де постанови про обмеження витрат на весілля приймалися аж до 1734 р. Ibidem. P. 131. Натомість невідомо, щоб подібні статути сумптуарного характеру приймали у Любліні, що можна пояснити тим фактом, що місто не належало до таких заможних, як столичний Краків Patronowicz W. Zycie codzienne mieszczan lubelskich z lat 1408-1532. S. 163..

Аналізуючи сумптуарне законодавство в Польщі, Ева Леткевіч зауважила, що воно мало визначальний вплив на формування традиції в одязі та аксесуарах, зокрема, прикрасах різних суспільних груп на цих тере- нах Letkiewicz E. Leges sumptuariae. Ustawy przeciw zbytkow w dawnej Polsce // Annales Universitatis Mariae Curie-Sklodowska. Sectio L: Artes. Vol. III/IV. 2005/2006. S. 76.. З цим важко погодитися, бо сама частота повторюваності цих антизбиткових приписів може свідчити про те, що їх не завжди виконували. Тим паче, що виданням міських вількирів спроби регулювання розкоші серед міщан не обмежилися, і з початку XVII ст. сумптуарні приписи почали приймати ще й на вальних сеймах, але й вони не мали визначального ефекту Детальніше див.: Гошко Т. Звичай і права... Т. 1. С. 309-330..

Окрему групу становлять вількири, в яких обговорюється тема адміністрації та устрою міст, а також низка спірних питань, які були з цим пов'язані. У Познані серед виданих у XV -- першій половині XVI ст. вількирів цю тему порушували лише 10, або ж 7% міських статутів, а от у Любліні таких було лише два, або ж 3% від усіх статутів, прийнятих у місті Patronowicz W. Zycie codzienne mieszczan lubelskich z lat 1408-1532. S. 162.. У Сандомирі в XVI ст. лише два вількири регламентували діяльність міської ради і визначали контроль за її фінансовими оборудками з боку міського поспільства (1562 та 1577 рр.) Burdzy D. «Lauda seu plebiscita”. Wilkierze XVI-wiecznego Sandomierza. S. 212.. До цієї категорії можна зарахувати і вількири, які були прийняті як відповідь на поточну ситуацію у місті і в той чи той спосіб пов'язувалися з організацією органів міської влади. Кілька вількирів, прийнятих у Дрогобичі в розпал суперечки міської ради із місцевим старостою, були спрямовані на підтримку поспільством міських урядників, як-от у 1545 р.: «Ціла громада, всі міщани й усі передміщани, зійшлися на повних зборах ради й пообіцяли одностайно та гуртом, що, позаяк цивільна справа, яку вестимуть райці, є законною, то вони [громада] виступлять спільно з райцями проти пана старости Мова про перемишльського підкоморія Войцеха Стажеховського гербу Нечуй, старосту барського й войського самбірського. 5 березня 1539 р. він посів уряд старости Дрогобича, а 22 грудня 1542 р. став белзьким каштеляном; помер 1550 р. Ще за його життя, 20 січня 1548 р., король Сиіізмунд І дав на дрогобицьке староство експектативу його синові Яну, який згодом обійняв цю посаду. Уже 9 серпня того ж року король затвердив дідичні права Стажеховського на дрогобицькі старостинські маєтки по смерті Яна. Войцех Стажеховський узурпував війтівську владу в Дрогобичі, й відтоді міських війтів призначали за вказівкою старост (Див.: Urzзdnicy wojewodztwa ruskiego XIV- XVIII wieku (ziemie halicka, lwowska, przemyska, sanocka). Spisy / Oprac. K. Przybos. Wroclaw, 1987. S. 250 (№ 2141); Polaczkowna H. Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. Wstзp // Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. S. XLI; Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку ХХІ століття). Дрогобич, 2009. C. 37). «Coram plenari residentia consulum veniens tota communias, omnes cives, omnes suburbani uno ore, una voce promiserunt se una cum consulibus in causa civili, quam habituri sunt, domino capitaneo resistere occasione causae legitimae et iuraverunt praefatis consulibus fore adminiculo. Et consules tenebuntur causam hanc, [quam] habituri sunt fideliter defendere» (Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. S. 14). Переклад Світлани Полюги., й присягнули бути повищезгаданим райцям за опору. А райці [натомість] муситимуть ту справу, що її вестимуть, обстоювати якнай- відданіше».

У наступні роки суперечки між міщанами і старостою тривали, чому свідченням є черговий дрогобицький вількир, прийнятий 15 червня 1550 р.: «Учинено в другу неділю Трійці року 1550-го, [15 червня]. Ціла громада зійшлася на повні збори до ратуші й за спільної згоди ухвалила та погодила одностайно, вся без винятку, вирушити до королівської величності в цивільній справі щодо беззаконь, від яких потерпають Мова про зловживання владою з боку дрогобицького старости Яна Стаже- ховського. Отримавши посаду ще за життя свого батька Войцеха Стажеховського, він став призначати підвійта, який головував у міській лаві, поселив у межах міста передміщан, які не підлягали юрисдикції магістрату, тощо. Це викликало невдоволення міщан, яке вилилося у скаргу на старосту до короля. Яна Стажеховсього (пом. 1567), старосту дрогобицького від 1548 р.; перемишльські земські акти згадують із зазначенням його уряду в 1553, 1559, 1564, 1565 рр, востаннє -- 22 січня 1566 р. У 1556-1560 рр. обіймав посаду перемишльського каштеляна, а від 1564 р. самбірського старости, войського та подільського воєводи (Див.: Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. S. 97; Urzзdnicy wojewodztwa ruskiego XIV-XVIII wieku (ziemie halicka, lwowska, przemyska, sanocka). Spisy / Oprac. K. Przybos. Wroclaw, 1987. S. 250 (№ 2142); Urzзdnicy podolscy XIV-XVIII wieku. Spisy / Oprac. E. Janas, W. Klaczewski, J. Kurtyka, A. Sochacka. Pod. red. A. Gqsiorowskiego. Komik, 1998. S. 145. № 637). Оцінюючи діяльність Яна Стажеховського, Ігор Смуток та Леонід Тимошенко зауважили: «Свідчення про урядування та діяльність Я. Стажеховського є досить суперечливими. З одного боку, він багато зробив для справи колонізації Підгір'я, розпочатої з ініціативи держави. М. Гру- шевський опублікував декілька декретів старости, якими він наприкінці життя засновував війтівства, попівства, дозволяв будувати руські церкви та ін. Навпаки, в Дрогобичі Я. Стажеховський спочатку виконував розпорядження короля щодо заборони побудови руської церкви в магдебурзькому середмісті, але затим посприяв укладенню українсько- польської угоди, яка вирішила конфліктну ситуацію: 7.05.1555 р. будівництво було дозволено. З іншого боку, під час урядування в Дрогобичі і Самборі Я. Стажеховський отримав право викупу всіх війтівств, солтиств, копалень, млинів, попівств і корчм, за винятком маєтків львівського каштеляна (і суперника) Станіслава Гербурта. Це спричинило значні зловживання, які, в підсумку, були не на користь родини Стажеховських» (Смуток І., Тимошенко Л. Інвентар Дрогобицького староства 1568 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. X. Дрогобич, 2006. С. 520; див. також: Грушевський М. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України // Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 7. Київ, 2005. С. 260-261. № CV).; а час, або ж реченець, виходу призначили на найближчий четвер [15 червня 1550], без жодного відтермінування, перешкоди чи виправдання» «Acta sunt dominica secunda Trinitatis anno 1550 [15 Junii]. Tota comunitas in praetorium conflata et congregata mutuo consilio inter se captato laudaverunt ac omnes unanimi et concordi voce consensserunt omnes nullo excepto ad Regiam Maiestatem in causa sua civili et iniuriis, quibus oprimuntur profficisci, tempus vero suum sive terminum hinc discedendi feriam quintam proxime venturam (19 Junii 1550) imposuerunt absque aliqua dilatione et disturbio aut quavis excusatione» (Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 15421563. S. 40-41). Переклад Світлани Полюги.. Уже в 1552 р. міщани відмовилися виконувати розпорядження старости. Протистояння тривало і надалі, але видимих результатів не давало Детальніше див.: Ісаєвич Я.Д. З історії суспільно-політичної боротьби у місті Дрогобичі в XVI ст. // З історії західноукраїнських земель. Вип. V. Київ, 1960. С. 5-7; Смуток І., Тимошенко Л. Інвентар Дрогобицького староства 1568 р. С. 521.. Щоправда, вже у 1558 р. у Дрогобичі було прийнято вількир, за яким староста мав захищати інтереси міста, і за те йому належала додаткова винагорода: «Ухвала цілої громади щодо винагородження його ясновельможності у справі привілеїв. Року Божого 1558-го, у п'ятницю, в Октаву Мартина-сповідника [17 листопада]. Ціла громада міста Дрогобича, як руська, так і польська її частини, ухвалила та погодилася винагородити, за можливості, його ясновельможність шляхетного пана Яна Стажеховського, старосту [міського], не визначивши міри й обсягу такої винагороди -- задля того, аби його ясновельможність [пан староста] й надалі виявляв ласку та приязнь до міста і цілої [тутешньої] численної людности, підлеглої йому згідно з [волею] священної королівської величності. Вчинено дня та року повищезазначених, у ратуші при всьому зібранні народу» «Laudum totius communitatis super muneranda sua magnificentia in causa privilegiorum. Anno Domini 1558 feria quinta in octava divi Martini confessoris [17 Novembris]. Tota communitas civitatis Drogobicensis utriusque quam Ruthenalis, quam Polonicalis partis decretum promulgavit ac assensa est super muneranda sua magnificentia scilicet generoso domino Joanne Starechowsky capitaneo eiusdem secundum possibilitatem suam numero et quantitate muneris haud expraessa ea ratione, ut velit ipsi sua magnificentia gratiosa et amicabilis esse ac multitudini sibi iuxta Sacra Regiam Maiestatem subiectae. Actum anno die quibus supra in praetorio toto vulgi conventu praesente personaliter» (Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. S. 97). Переклад Світлани Полюги.. Згадані вількири є важливими джерелами для дослідження історії дрогобицької міської громади та кшталтування правового устрою міста в XVI ст.

Однак загалом вількирів, які б розглядали якісь управлінські чи адміністративні питання в містах, приймалося не так багато. Вітольд Майсель пояснює це тим, що здебільшого подібні питання були доволі чітко і повно висвітлені у правових збірках, локаційних привілеях та різноманітних королівських актах, тому в міських статутах не було потреби до них повертатися Maisel W. Kodyfikacje statutow miejskich w dawnej Polsce. S. 161.. Якщо ж і приймали вількири такого змісту, то тільки у разі виникнення екстраординарних суперечливих ситуацій, як це було у Дрогобичі. вількири право дрогобицький місто

Загалом вількири є важливими джерелами для вивчення різних аспектів життя пізньосередньовічного і ранньомодерного міста на німецькому праві. Вони стосувалися найрізноманітніших аспектів життя міської громади і зазвичай видавалися на потребу дня. Разом з тим, вони засвідчують, що приписи права часто були далекими від реалій міського життя, бо видання окремих міських статутів прямо порушувало ці приписи. Саме тому міські статути є джерелами як до історії міського повсякдення, так почасти і до історії правових уявлень міщан. Хоч вількири деяких польських міст видані окремими збірками, однак для більшості міст, у тому числі руських, ці джерела залишаються малодослідженими. Чимало згадок про міські вількири є в численних дослідженнях, які стосуються історії повсякдення міст, економічної та соціальної історії. Але такі пасажі часто розпорошені по різних регіональних виданнях, а це аж ніяк не сприяє глибшому вивченню цієї групи міських джерел. Значно менш дослідженими, як вважає Мацей Мікула, є вількири, що стосуються питань правової і адміністративної організації міст, які, тим не менше, становлять значний інтерес для вивчення різних аспектів міського права. Автор слушно зауважив, що вкрай важливим є не тільки комплексне видання міських вількирів, а й створення електронного реперторіуму цих джерел Mikula M. Edycje zrodel do dziejow prawa miejskiego w Polsce XIV-XVI w.: propozycja elektronicznej metaedycji zrodel normatywnych // Krakowskie Studia z Historii Panstwa i Prawa. Krakow, 2016. № 9 (4). S. 495-497. з можливістю найширшого доступу для дослідників, зацікавлених міською проблематикою.

References

1. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie (1872). T. III. Lwow.

2. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowie (1883). T. IX. Lwow.

3. Barabash, T. (2012). Raiets'ka knyha kantseliarii Drohobycha (1543-- 1563 rr.): vid publikatsii do paleohrafichnoho analizu. Drohobyts'kyi kraieznavchyi zbirnyk. Vyp. 16. S. 418-430.

4. Bartoszewicz, A. (2012). Pismiennosc mieszczanska w pфznosredniowiecznej Polsce. Warszawa.

5. Bialunski, G. (2013). Nieznany wilkierz miasta Gizycka. Echa Przeszlosci. Nr 14. S. 39-48.

6. Bogdan, D. (2010). Wilkierz miasta Fromborka (XVII/XVIII wiek). Czasy nowozytne. T. 23. Warszawa. S. 193-223.

7. Burdzy, D. (2008). «Lauda seu plebiscita». Wilkierze XVI-wiecznego Sando- mierza. Miasta polskie w sredniowieczu i czasach nowozytnych. Krakow. S. 201-226.

8. Dari-Mattiacci, G., Plisecka, A. Luxury in Ancient Rome: Scope, Timing and Enforcement of Sumptuary Laws. https://editorialexpress.com/cgi-bin/conference/ download.cgi?db_name=ALEA2010&paper_id=73.

9. Groicki, B. (1954). Artykuly prawa majdeburskiego ktore zowi^ Speculum Saxonum z lacinskigo jзzyka na polski przelozone i znowu drukowane roku panskiego 1629. In: Groicki B. Artykuly prawa majdeburskiego. Postqpek sqdфw okolo karania na gardle. Ustawa placej u sqdфw. Warszawa.

10. Groicki, B. (1605). Obrona sieroty wdow. Krakow.

11. Hoshko, T. (2002). Narysy z istorii magdeburz'koho prava v Ukraini XIV -- pochatku XVII st. L'viv.

12. Hoshko, T. (2019). Zvychai i prava. T. 1: Antropolohiia mist i mis'koho prava na rus'kykh zemliakh u XIV--pershii polovyni XVII stolittia. Kyiv.

13. Hrushevs'kyi, M. (2005). Materialy do istoriо suspil'no-politychnykh i ekonomichnykh vidnosyn Zakhidnoi Ukraпny. In: Hrushevs'kyi, M. Tvory u 50 to- makh. T. 7. S. 140-299.

14. Isaievych, Ya.D. (1960). Z istorii suspil'no-politychnoп borot'by u misti Drohobychi v XVI st. Z istoriпzakhidnoukraпns'kykh zemel'. Vyp. V. Kyiv. S. 3-14.

15. Ivanyts'kyi-Vasylenko, S. (2001). Dzherela mahdeburz'koho prava v Zakhid- nii Rusi y Het'manschyni. Pravova derzhava: Schorichnyk naukovykh prats'. Vyp. 12. Kyiv. S. 123-131.

16. Janeczek, A. (2012). Listy dobrego urodzenia i dobrej slawy w procedurze nadawania prawa miejskiego Lwowa w XV wieku. Klio. Czasopismo poswiзcone dziejom Polski ipowszechnym. T. 23 (4). Torun. S. 89-115.

17. Jurek, T. (2019). Wilkierz rady miasta Wolsztyna z 1471 roku. Roczniki Historyczne. R. LXXXV. S. 207-218.

18. Karpinski, A. (2020). Pozary w miastach Rzeczypospolitej w XVI-XVIII wieku i ich nastзpstwa ekonomiczne, spoleczne i kulturowe. Katalog. Warszawa.

19. Kiselychnyk, V. (2004). L'vivs'ke mis'ke pravo: poniattia, dzherela, perio- dyzatsiia ta zmist. Visnyk L'vivs'koho universytetu. Seriia yurydychna. Vyp. 39. L'viv. S.102-110.

20. Kizik, E. (2010). Sumptuary Laws in Royal Prussia in the Second Half of the Sixteenth Century to the Eighteenth Century. Acta Poloniae Historica. R. 102. Warsaw. P. 127-159.

21. Kobylets'kyi, M. (2008). Magdeburz'ke pravo v Ukraini (XIV -- persha polovyna XIX st.). L'viv.

22. Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa (1257-1506) (1879). Cz. 1. Wydal i przypisami objasnil F.Piekosinski. Krakow.

23. Kowalski, G.M. (2013). Zwyczaj i prawo zwyczajowe w doktrynie prawa i praktyce sqdфw miejskich karnych w Polsce (XVI-XVIII w.). Krakow.

24. Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563 (1936). Wyd. H. Polacz- kowna. Lwow.

25. Kutrzeba, S. (1925). Historia zrфdel dawnegoprawapolskiego. T. I. Lwow.

26. Kutrzeba, S. (1925). Historja zrфdel dawnego prawa polskiego. T. II. Lwow.

27. Kvashnin, V. (2015). Rannie zakony o roskoshi v Drevnem Rime. Diss.... doktora istor. nauk. Vologda. S. 64-77.

28. Lauda miasta Wojnicza 1575-1801 (1994). Wyd. J. Szymanski. Wojnicz.

29. Letkiewicz, E. (2005/2006). Leges sumptuariae. Ustawy przeciw zbytkow w dawnej Polsce. Annales Universitatis Mariae Curie-Sklodowska. Sectio L: Artes. Vol. III/IV. S. 67-77.

30. Maciejewski, T. (2000). Gdanskie zrodla sredniowiecznego prawa mors- kiego. Ksiзga Pamiqtkowa z okazji 75-lecia urodzin Prof. L. Lysiaka. Lodz; Krakow. S.61-70.

31. Maciejewski, T. (1998). Historia prawa sqdowego Polski. Koszalin.

32. Maciejewski, T. (2017). Ustawodawstwo przeciwpozarowe w dawnym Gdansku (1454-1793). Studia z dziejфw panstwa i prawa polskiego. T. XX. S. 35-50.

33. Maciejewski, J. (1997). Wilkierze miasta Torunia. Poznan.

34. Maisel, W. (1963). Poznanskieprawo karne do koncaXVI wieku. Poznan.

35. Maisel, W. (1977). Kodyfikacje statutow miejskich w dawnej Polsce. Studia Zrфdloznawcze. Nr 22. Warszawa. S. 151-166.

36. Materialy do monografii Lublina. Wilkierze XV-XVII w. (1928). Wyd. L. Bialkowski. Lublin.

37. Mikula, M. (2016). Edycje zrodel do dziejow prawa miejskiego w Polsce

XIV-XVI w.:propozycja elektronicznej metaedycji zrodel normatywnych.

Krakowskie Studia z Historii Panstwa i Prawa. Nr 9 (4). Krakow. S. 487-508.

38. Mysliwski, G. (2010). Leges sumptuariae w sredniowiecznym Lwowie. Swiat sredniowiecza. Studia ofiarowane Profesorowi Henrykowi Samsonowiczowi. Red. A. Bartoszewicz, G. Mysliwski, J. Pysiak, P. Zmudzki. Warszawa. S. 222-233.

39. Najstarsza ksiзga miejska 1382-1389 (1892) (= Pomniki dziejowe Lwowa z archiwum miasta, t. 1). Wyd. A. Czolowski. Lwow.

40. Najstarszy zbiфr przywilejфw i wilkierzy miasta Krakowa (1936). Wydal S. Estreicher. Krakow.

41. Narysy z istorii Drohobycha (vid naidavnishykh chasiv do pochatku XXI stolittia) (2009). Nauk. red. L. Tymoshenko. Drohobych.

42. Pasturo, M. (2012). Simvolicheskaia istoriia evropeiskogo Srednevekov'ia. Sankt-Peterburg.

43. Patronowicz, W. (2013). Zycie codzienne mieszczan lubelskich z lat 14081532. Coram iudicio. Studia z dziejфw kultury prawnej w miastach pфznosred- niowiecznejPolski. Pod red. A. Bartoszewicz. Warszawa. S. 131-164.

44. Petryszak, B. (2014). Ratusz i jego rola w ksztaltowaniu archiwum i kancelarii miasta Lwowa w Poznym Sredniowieczu. Roczniki Dziejфw Spolecznych i Gospodarczych. T. LXXIV. S. 187-196.

45. Polaczkowna, H. (1936). Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. Wstзp. Ksiзga radziecka miasta Drohobycza 1542-1563. Wyd. H. Polaczkowna. Lwow. S. V-XCIX.

46. Pryvilei mista L'vova (XIV-XVIIIst.) (1998). Upor. M. Kapral'. L'viv.

47. Rogachevskii, A. (1996). Mech Rolanda: pravovye vzgliady nemetskikh gorozhan XIII-XVII vv. Sankt-Peterburg.

48. Rymaszewski, Z. (1993). Nieznany spis prawa chelminskiego z przelomu XIV-XVwieku. Lodz.

49. Saksonskoe zertsalo: pamiatnik, kommentarii, issledovaniia (1985). Pod red. V. M. Koretskogo; per. L. I. Dembo. Moskva.

50. Selunskaia, N. (2009). Civitas vs sumptus: kontinuitet, krizisy, zakony protiv roskoshi i traditsii grazhdanskoi obschiny Italii. Dialogi so vremenem. Al'manakh intellektual'noi istorii. Vyp. 1. Moskva. S. 49-68.

51. Smutok, I., Tymoshenko, L. (2006). Inventar Drohobyts'koho starostva 1568 r. Drohobyts'kyi kraieznavchyi zbirnyk. Vyp. X. Drohobych. S. 519-570.

52. Starzynski, M. (2010). Krakowska rada miejska w sredniowieczu. Krakow.

53. Strenkovski, S. (2011). Vil'kery garadskikh abshchyn Vialikaga kniastva Litovskaga v XVI st. Studia Historica Europae Orientalis. Issledovaniia po istorii Vostochnoi Evropy. Nauchnyi sbornik. Vyp. 4. Minsk. S. 175-191.

54. Sumptuary Laws of the Middle Ages.

55. Suproniuk, J. (2006). Policja miejska i przepisy policyjne w Polsce XIII- XVI w. Roczniki Dziejow Spolecznych i Gospodarczych. T. LXVI. S. 25-88.

56. Szczerbic, P. (2011). Ius Municipale, to jest prawo miejskie majdeburskie, nowo z lacinskiego i z niemieckiego na polski jqzyk z pilnosciq i wiernie przelozone. Wyd. G. M. Kowalski. Krakow.

57. Szczerbic, P. (2016). Speculum Saxonum, albo prawo saskie i majdeburskie, porzqdkiem obiecadla z lacinskich i niemieckich egzemplarzow zebrane a na polski jзzyk z pilnosciq i wiernie przelozone. Wyd. G. M. Kowalski. T. II. Krakow.

58. Urzqdnicy podolscy XIV-XVIII wieku. Spisy (1998). Oprac. E. Janas [et al.]. Pod. red. A. G^siorowskiego. Kornik.

59. Urzqdnicy wojewodztwa ruskiego XIV-XVIII wieku (ziemie halicka, lwowska, przemyska, sanocka). Spisy (1987). Oprac. K. Przybos. Wroclaw.

60. Walker, M. (1971). German Home Towns: Community, State, and General Estate, 1648-1871. New York.

61. Wilkierze miasta Olsztyna 1568-1696 (2016). Wstзp, opracowanie i tlumac- zenie D. Bogdan. Olsztyn.

62. Zubryts'kyi, D. (2002). Khronika mistaL'vova. Per. I. Svarnyk. L'viv.

Размещено на Allbest.ru