Генезис кримінальної відповідальності та запобігання корупційним злочинам в Україні

Суспільно-політична практика діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, а також суб'єктів публічного права показала, що однією з істотних проблем, що стоять на шляху демократичних перетворень, прогресу й інтеграційних процесів входження нашої держави в Європейський союз та інші міжнародні соціально-економічні та суспільні освіти, є корупція осіб, які працюють у цих органах, а також в установах і підприємствах, що належать до сфери попередження цього суспільно небезпечного явища.

З огляду на зазначені обставини дуже важливо встановити зміст корупційних правовідносин, а також чітко визначити їх об'єкти і суб'єкти. Важливим буде також здійснення порівняння періодизації розвитку кримінальної відповідальності й запобігання корупційним злочинам в Україні та зарубіжних країнах, оскільки такі дослідження практично відсутні.

Результати проведеного нами анкетування фахівців (зокрема, працівників правоохоронних органів та експертів) демонструють, що 85,5% з них не мають чіткого уявлення про періодизацію генезису кримінальної відповідальності за корупційні діяння (прояви, корупційні злочини/кримінальні правопорушення тощо) та запобігання їм в Україні та зарубіжних країнах, а більшості з них (77,0%) відомо про розвиток кримінальної відповідальності за вказані корупційні діяння та запобігання їм у світових масштабах, насамперед, за останні 50-100 років.

Можна стверджувати, що в юридичній літературі питанням історико-правового напряму дослідження кримінальної відповідальності й запобігання корупційним діянням (злочинам) присвячена низка праць, де їх автори (зокрема, В.В. Астанін, О.Ю. Бусол, А.В. Волошенко, Ю.А. Ваньчик, В.М. Гаращук, О.Л. Горган, М.В. Дульнєв, Ю.П. Заблоцький, П.А. Кабанов, В.І. Кальянов, Е.М. Кісілюк, Ю.В. Кузовков, М.І. Мельник, Д.Г. Михайленко, О.М. Михальченко, А.О. Мухтаєв, Є.В. Невмержицький, Г.Б. Перепелиця, С.А. Саблук, М.І. Хавронюк, В.Я. Цитряк, З.Ю. Шевчук, А.І. Шило, С.В. Якимова, С.Б. Яковенко, М.О. Ярошенко та ін.) розглядають класифікації та особливості корупційних феноменів у відповідні історичні періоди, ступінь їх криміналізації, державну політику щодо їх попередження тощо. Одні науковці здійснюють послідовний аналіз зазначених вище явищ крізь століття, інші обмежуються сучасними чи стародавніми періодами чи торкаються сутності корупційних проявів або тільки в Україні, або в конкретних іноземних державах.

Очевидно, що й дотепер відсутні єдині підходи не тільки до періодизації кримінальної відповідальності й запобігання корупційним діянням (злочинам) [2, с. 182-183], але й до класифікації етапів історії розвитку власне кримінального законодавства України [3, с. 96-97]. Найбільші розбіжності існують щодо критеріїв, кількості періодів та початкового етапу відповідної періодизації. При цьому за суттю нині немає обґрунтованої наукової класифікації, яка б послідовно відбивала найбільш важливі етапи періодизації розвитку кримінальної відповідальності й запобігання корупційним діянням (злочинам) в Україні та яку можна було б адекватно зіставити з аналогічною класифікацією генезису відповідних корупційних феноменів за кордоном.

Метою цієї наукової статті є розгляд не тільки особливостей криміналізації корупційних діянь (проявів, злочинів) та запобігання їм в Україні в різні історичні часи, але й вироблення власного варіанту періодизації цієї практики, що дало б змогу порівняти такий варіант із класифікацією генезису відповідних корупційних феноменів у зарубіжних країнах.

На переконання Ю.В. Кузовкова, проблема корупції стосується не тільки держав, але й людських спільнот, що існували до появи держави [4, с. 18]. Іншими словами, йдеться про племена, роди або громади, де сповідали язичництво, поклоняючись певним «богам природи» та підносячи їм різноманітні жертви й дари задля отримання від них поблажливості, благодаті, врожаю, родючості земель, здоров'я, багатства. Пізніше дари стали підносити вождям, шаманам і жрецям. Усе це стало причиною формування серед окремих членів суспільства прагнення до кращого життя, отримання благополуччя різними способами, насамперед через постійні подарунки, тобто відкритий чи прихований підкуп.

З виникненням перших державних утворень паралельно з'явився апарат службовців, серед яких були і такі, що не задовольнялися лише однією заробітною платнею, а шукали шляхи отримання додаткових благ і доходів через розкрадання державної казни, зловживання своїми повноваженнями, усталену практику одержання подарунків тощо. С.Б. Яковенко невипадково підкреслює, що корупція фактично народилася разом із державним апаратом, кастою управлінців, які швидко побачили змогу використовувати державну владу в особистих корисливих цілях, про що свідчать релігійні пам'ятки (Біблія, коран), висловлювання відомих мислителів та історичні факти [5, с. 59]. Варто наголосити, що на небезпеку для суспільства корумпованого чиновництва прямо чи опосередковано вказували відомі мислителі та філософи - Конфуцій, Шан Ян, Платон, Арістотель, Цицерон, М. Макіавеллі, Ш. Монтеск'є, Б. Спіноза, Дж. Локк, І. Кант, Г.В.Ф. Гегель та інші [6, с. 17]. Впливовими чинниками появи корупції стали не тільки низькі зарплати чиновників та їхні особисті намагання збагатитися, а й багато іншого - бідність і неосвіченість більшості верств населення, розшарування суспільства на відповідні класи, політична та економічна нестабільність, природні ката- клізми, війни, епідемії, відсутність технічних можливостей оперативним шляхом вирішувати складні державні завдання тощо.

По мірі того, як корупційні прояви набували ознак конкретних діянь (злочинів, правопорушень), відповідальність за вчинення яких закріплювалася у відповідних нормативно-правових актах, вони переслідувалися державою, котра намагалася створювати механізми щодо їх протидії та запобігання. Зважаючи на результати наших попередніх досліджень [7, с. 230-235] та уточнюючи їх з огляду на розвиток корупційних практик у світі протягом ХІХ - ХХІ ст., пропонуємо виділяти шість основних періодів еволюції кримінальної відповідальності та запобігання корупційним злочинам у світових масштабах: 1) становлення системних корупційних практик і вироблення заборон щодо них (ІІІ-ІІ тис. до н.е. - V!! ст. н.е.); 2) примітивізація корупційних практик раннього й високого середньовіччя і формування підходів щодо їх протидії ^ІІ-ХШ ст.); 3) розквіт корупційних практик пізнього середньовіччя та послаблення протидії корупційним діянням (ХІІІ ст. - друга половина XVI ст.); 4) корупційні практики буржуазного суспільства та посилення протидії й запобігання корупційним діянням (друга половина XVI ст. - друга половина ХІХ ст.); 5) систематизація кримінальної відповідальності та запобігання корупційним діянням (друга половина ХІХ ст. - 70-ті рр. ХХ ст.); 6) поєднання міжнародного і національного досвіду криміналізації та запобігання корупційним діянням, корупційним злочинам й корупційним кримінальним правопорушенням (70-ті рр. ХХ ст. - по теперішній час).

На противагу світовим (у т.ч. європейським) тенденціям генезис кримінальної відповідальності й запобігання корупційним злочинам на землях сучасної України сягає епохи Київської Русі і навіть більш ранніх історичних етапів, однак поширеність таких злочинів у цей період була обмеженою. До офіційних корупційних діянь того часу можна було зарахувати зловживання з боку дружинників, зафіксовані у ХІ-ХІІ ст., тоді як у період татарської орди хабарництво тимчасово було усунене силовими методами ханом Батиєм [8, с. 28-29]. Про корупційні прояви згадували також окремі руські літописи XIII ст.

Поширення корупційних проявів на русі було пов'язане зі встановленням системи «годування», яка найбільш яскраво виявилася під час існування Московського князівства (пізніше - царства). Коріння цієї системи, як правило, сягає ще ранньофеодальних державних утворень (у цьому випадку - Київської Русі), проте саме з XIII ст. вона набуває всеохоплюючого характеру та полягає в тому, що частина прибутків від волостей спрямовувалася на утримання державного апарату (чиновники не отримували за службу платні від держави, а «годувалися» коштом переданих їм в управління регіонів, забезпечуючи при цьому лояльність та сплату відрахувань центральній владі) [9, с. 360-363]. Загалом зазначена система виступала доволі яскравим прикладом процесу зародження, формування і функціонування корупційних систем протягом кількох історичних періодів. Наголосимо, що такі схеми за доби сеньйоріальної монархії були присутні також і в інших державах, проте московська система тут може вважатися класичною. На московських землях корупційні діяння були законодавчо обмежені лише за царювання Івана ІІІ, а потім його онук Іван Грозний уперше запровадив смертну кару за надмірне хабарництво посадових осіб, скасувавши своїм указом 1555 р. «годування» чиновників [10, с. 27].

На наш погляд, слушною є думка О.М. Грудзура, що генезу та еволюцію протидії хабарництву не варто розглядати у відриві від норм права Російської державності, а згодом - Російської імперії, які не тільки суттєво впливали на право України, а й були джерелами права на території нашої держави [11, с. 21]. Зважаючи на це, сучасні дослідники констатували таке: по-перше, вже у Двінській статутній грамоті 1397-1398 рр. з'являються офіційні згадки про обіцянку протиправної винагороди за виконання владних повноважень; по-друге, у Псковській судній грамоті 1397 р. починає вживатися поняття обіцянки в значенні хабара; по-третє, в Новгородській судній грамоті та в судебнику Іоанна ІІІ 1497 р. були встановлені подальші заборони брати хабарі [12, с. 10-11]; по-четверте, в Соборному Уложенні 1649 р. заборонялося приймати хабарі, зокрема боярам, воєводам і суддям, за що передбачалися штрафи та звільнення з посад; по-п'яте, в Указі російського царя Петра Великого від 24.12.1724 р. «Про заборону хабарів і обіцянок і про покарання за оне» уперше відбувся поділ суб'єктів хабарництва на тих, хто давав хабарі (лиходателів), і тих, хто їх отримував (лихоїмців), при цьому у главі шостій розділу V цього Указу («о мздоимстве и лихоимстве») передбачалася така їх диференціація: а) посадові особи, які одержують хабар (мзду), тобто йдеться про пасивне хабарництво; б) особи, що сприяють хабарництву; в) приватні особи, що схиляють посадових осіб до хабарництва, тобто йдеться про активне хабарництво [13].

За часів перебування українських земель під владою Польщі корупційні прояви були незначними і мали такий собі «середньоєвропейський» характер, тоді як у період Гетьманської держави спостерігається збільшення випадків хабарництва, рівень якого все одно був значно меншим, ніж у Російській імперії, та переважно мав становий характер. І якщо в попередні періоди «посули» та «хабарі» розглядалися як порушення службового обов'язку чиновниками, передусім у сфері судочинства, то з ХVІІІ ст. вони виділяються в окремі загальні склади злочинів [14, с. 243]. Отже, відбувається поступове уточнення та конкретизація складів корупційних діянь і вироблення засад їх запобігання. Крім цього, у згаданий період корупція в Російській імперії тісно переплітається з фаворитизмом, протекцією, підкупом чиновників іноземцями задля формування сфер впливу тощо.

Д.В. Галкін зазначає, що правові засади боротьби з корупційними проявами були закладені, насамперед, у статтях XV тому Зводу законів Російської імперії 1832 р., а також Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року [15, с. 54]. Завдяки ухваленню цих та інших нормативно-правових актів формується усталена система протидії корупційним діянням. Уточнимо, що до Зводу законів було включено п'ятий розділ, спеціально присвячений питанням відповідальності посадових осіб. При цьому у статтях цього розділу було зазначено різноманітні склади злочинів, що могли бути зараховані до розряду корупційних. Важливо наголосити, що Звід законів встановлював відповідальність за корупційні діяння зі специфічними назвами та формулюваннями (зокрема, «лихоїмство», «незаконні побори», «здирництво», «хабар»), при цьому покаранням за це було позбавлення усіх станових прав та віддання у солдати або ж заслання на поселення чи каторжні роботи (особи, що підлягали тілесним покаранням, окрім того, каралися батогами).

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. також містило низку важливих статей щодо протидії корупційним діянням, зокрема, шоста глава п'ятого розділу була присвячена найпоширенішому серед чиновників злочину - хабарництву, яке охоплювало «лихоїмство» (прийняття винагороди за діяльність із порушенням обов'язків по службі), вищим ступенем якого було вимагання хабара, та «мздоїмство» (прийняття винагороди за діяльність без порушення обов'язків по службі) [16]. Характерною рисою системи державного впливу на корупційні прояви в дореволюційній Росії та Україні був інститут так званої «адміністративної гарантії», зміст якого полягав у тому, що порушення кримінального переслідування проти відповідної посадової особи обов'язково передбачало згоду її керівництва, яке також мало повноваження щодо передачі обвинуваченого суду або припинення кримінальної справи. Пізніше кримінальна відповідальність за корупційні діяння була передбачена в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1885 р. (передусім у межах ст. ст. 329-505 одинадцяти глав розділу V «Про злочини і проступки по службі державній і громадській»).

У період українського державотворення (1917-1921 рр.) відповідальність за корупційні діяння, насамперед, була зосереджена на кримінально- правовій протидії службовим злочинам і загалом ґрунтувалася на нормах Уложення про покарання кримінальні та виправні 1885 року, при цьому: по-перше, було посилено покарання за хабарництво, зловживання владою, привласнення та розтрату службового майна та грошей; по-друге, слідча та судова практика того часу знала багато кримінальних справ про звинувачення у службових злочинах і особливо гостро це питання стало в останні місяці існування уряду Директорії [17, с. 122-174]. На жаль, через брак часу, політичні чвари, наступ більшовиків, низький рівень функціонування окремих державних інститутів і низку інших негативних факторів тогочасні українські урядовці не спромоглися зробити серйозне реформування кримінальної відповідальності та системи запобігання корупційним діянням.

Особливе місце у процесі формування системи кримінальної відповідальності та запобігання корупційним діянням належить радянському періоду (1921 - початок 90-х років ХХ ст.). При цьому, як доводить С.А. Саблук, протягом 1922-1960 рр. організація кримінально-правового контролю за злочинністю вирізнялася тенденцією до зміцнення панівного становища вищого партійного керівництва в умовах надмірної етатизації суспільства, при цьому їй був властивий «квазіправовий», відверто класовий, антагоністичний характер, поєднаний із посиленням кримінально-правових санкцій, а також зростанням кількості хабарництва та зловживання владою [18, с. 378-385]. Підтверджують такі висновки відповідні історико-правові документи та слушні дані (наприклад, Декрет Рнк «Про хабарництво» від 08.05.1918 р., який став першим за радянської влади правовим актом про кримінальну відповідальність за хабарництво, циркуляр № 58 ЦК КП(б)У «Про боротьбу з марнотратством, злочинним використанням службового становища членами Комуністичної партії» від 19.10.1923 р. та ін.).