Властивості доказів та критерії їх оцінювання

Автор наголошує на термінологічній нечіткості у використанні поняття «належність» стосовно доказів у судовій практиці, яка призводить до розмивання меж властивостей доказів і критеріїв їх оцінки. У статті запропоновано відновити використання поняття «належність» із визначеним у процесуальному законі змістом або впровадити у теорію судових доказів уже запозичений судовою практикою іншомовний синонім належності релевантність. У статті також обґрунтовано покладення на учасника, який подає або просить суд витребувати доказ, тягар доведення належності доказу, а також доведено існування процесуальної презумпції допустимості належного доказу. Автор обґрунтовує віднесення ваги (доказової сили) та достовірності доказу, а також достатності сукупності доказів, поданих на підтвердження певної обставини, до критеріїв їх оцінки, застосування яких є питанням факту, та подає процес одержання доказів із перевіркою наявності у них властивостей належності та допустимості та подальшої оцінки за критеріями достовірності, ваги та достатності як стадійного, послідовного процесу. Проаналізовано вплив на застосування цих критеріїв нещодавніх змін у господарському процесуальному законі, внаслідок яких запроваджено категорію «вірогідність доказів». У статті також проаналізовано наслідки помилок суду у вирішенні питань про належність та допустимість доказу, їх вплив на ефективність судового розгляду та законність рішення суду.

Категорії належності, допустимості, достовірності, достатності, ваги, переконливості, взаємного зв'язку доказів у теорії судового доказування та судовій практиці тісно сплетені і невідступно супроводжують діяльність учасників судового процесу з одержання доказів, їх дослідження та оцінки. Майже у кожному рішенні суду окремі з цих понять, а то й усі вони згадуються в описі результатів доказової діяльності учасників та оцінки доказів судом. Попри те, що кожна з наведених вище категорій має доволі чітке значення, тобто вони не є взаємозамінними, а їх використання навіть може мати характер стадійного процесу і висновок щодо окремої з цих категорій стосовно певного доказу виключає подальше застосування іншої з наведених категорій, все ж непоодинокими є випадки, коли у процесуальних документах та судових рішеннях ці поняття вживаються з невластивим їм значенням і навіть з декоративною метою, коли очевидно зайве їх використання не несе жодного змістового навантаження, внаслідок чого знецінюється теоретичне і практичне значення цих важливих для процесу доказування понять.

Наприклад, в ухвалі від 09 вересня 2019 року зі справи № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду відзначила, що «апеляційний суд вважав, що позивач не надав жодних належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження» певних обставин [8]. Розмежувавши властивості і критерії оцінки доказів, можна побачити, наскільки суперечливими видаватимуться такі формулювання у судових рішеннях стосовно доказів, де ці категорії змішуються або використовуються як взаємозамінні. Так, у наведеному з метою ілюстрації гостроти проблеми прикладі, якщо позивач взагалі не надав жодних матеріалів як доказів на підтвердження певної обставини (Х), тоді, можливо, про це варто було прямо вказати, не нагромаджуючи зайвих прикметників. Якщо ж певні докази були надані, тоді ситуація ускладнюється. Про їх неналежність навряд чи можна говорити, адже через недоведеність обставини Х суд зробив висновки, які вплинули на вирішення справи, отже, обставина Х належала до предмета доказування, а подані докази таким чином були належними. Якщо так, то суд, вказавши далі на відсутність допустимих доказів, мав обґрунтувати свій висновок про недопустимість поданих доказів. У такому разі, оскільки недопустимі докази не приймаються, вже не може йтися про їх подальшу оцінку за критерієм достовірності і ваги, який далі сукупно з іншими доказами дає змогу зробити висновок про достатність. Іншими словам, з погляду теорії судового доказування помилково, а в аспекті судової практики принаймні зайво говорити про ненадання одночасно належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження певної обставини.

Упорядкування практики використання зазначених категорій становить важливу проблему, вирішення якої є цінним у багатьох аспектах. Окреме значення має виокремлення з них тих елементів, які є складниками оцінки доказів, що є особливо важливим для розмежування повноважень судів різних інстанцій, а саме встановлення тих меж, у яких Верховний Суд як суд касаційної інстанції, тобто суд у питаннях права, а не факту, наділений повноваженнями втручатись у діяльність з доказування у судах першої та апеляційної інстанцій, не порушуючи при цьому встановленої процесуальним законом заборони встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

У теорії судового доказування проблема характеристик чи умов, яким мають відповідати докази, досліджена у працях Д.О. Бочарова. Дослідження Т.В. Рудої зосереджені на застосуванні категорій належності, допустимості, достовірності доказів у цивільному судочинстві, праці В.В Бабенко - у господарському. Серед іноземних праць, присвячених природі цих категорій процесуального права, варто відзначити праці Н.М. Тюняєвої та О.В. Гордейчика. Водночас питанню про те, яка правова природа цих категорій, яким чином вони співвідносяться одна з одною та яким чином застосовуються у національних судових процесах, перш за все у господарському та цивільному судочинстві, досі залишається не вирішеним на теоретичному рівні, що також негативно відображається на практиці доказування у судах.

Виклад матеріалу дослідження

Традиційно судова практика розглядала категорії належності, допустимості, достовірності, ваги, достатності доказів як певні характеристики доказів, які мають значення в процесі одержання та оцінки доказів, однак без їх чіткого розмежування. Теорія судових доказів відповідала на такий стан справ у практиці відсутністю єдності у підходах до природи цих феноменів, їх відмежування одне від одного та засад застосування.

На думку Д.О. Бочарова, належність, допустимість і достовірність є легальними характеристиками доказу [6, с. 11]. Т.В. Руда називає належність, допустимість, достовірність нормативними критеріями внутрішнього переконання, якими суддя керується для оцінювання доказів [18, с. 50]. В.В. Бабенко згруповує ці категорії як два критерії оцінювання доказів: індивідуальний, тобто передбачений для кожного окремого доказу (належність, допустимість, достовірність), і системний, який застосовується для всієї системи доказів у справі - достатність і взаємний зв'язок [5, с. 15]. Н.М. Тюняєва вважає, що належність, допустимість, достовірність доказів є принципами доказування поряд із безпосередністю дослідження доказів, всесторонністю, об'єктивністю, повнотою дослідження доказів, вільним оцінюванням доказів та обов'язком доказування [21, с. 8]. У судовій практиці також іноді має місце приписування окремим характеристикам доказів значення принципів, наприклад, принцип належності, згаданий у пункті 47 постанови Верховного Суду від 18.03.2019 зі справи № 905/502/18 [9].

На думку О.В. Гордейчика, більш виправдано говорити про властивості доказів [12, с. 26]. Підтримуючи цей підхід, спробуємо виділити з наведених вище категорій ті, які слід віднести до властивостей доказів, тобто до характеристик, без яких свідчення, документ або інший матеріал (далі узагальнено - матеріал) не може бути прийнятий або витребуваний судом як доказ.

Т.В. Руда для більш системного розуміння суті цих категорій звертає увагу на стадійність їх застосування. На її думку, вирішуючи питання про прийняття доказу, суд перевіряє наявність у ньому інформації, яка має значення для справи, - належність доказу і відповідність доказу закону - допустимість. А перш ніж ухвалити рішення, суд перевіряє, чи відповідає конкретний доказ дійсності, тобто впевнюється в тому, чи є доказ достовірним, чи можна із сукупності доказів зробити висновок про існування або відсутність певного юридичного факту, на підтвердження якого вони представлені, тобто чи є ці докази достатніми у своїй сукупності [18, с. 50].

Справді, можна говорити про певне групування характеристик за ознаками їх належності до форми (допустимість) або змісту доказів (належність, вага, достатність, вірогідність), а також про умовну стадійність застосування цих категорій. При цьому стадійність проглядається не тільки в теорії та правозастосовній практиці, а й у конструкції та послідовності викладення норм процесуального права. Видається, що викладена у процесуальних кодексах послідовність оцінки належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також вірогідності у господарському процесі, достатності доказів у їх сукупності не є випадковою.

Взаємний зв'язок складно вважати окремим критерієм, оскільки він не застосовується на тих засадах, як інші критерії. Можна говорити про наслідки неналежності, недопустимості доказу, яким є неприйняття певного матеріалу. Достовірність, вага та достатність є також цілком самостійними категоріями в оцінці. Натомість взаємний зв'язок такого самостійного значення не має. Відсутність у доказу взаємного зв'язку з іншими доказами сама по собі не має якихось конкретних наслідків. Ця характеристика виявляється сукупно з іншими ознаками чи критеріями оцінки. Так, певний матеріал може стати належним у зв'язку з іншим доказом. Взаємний зв'язок може мати значення у питанні достовірності доказу. Достатність доказів також оцінюється у взаємному зв'язку сукупності доказів, поданих на підтвердження певної обставини.

У теорії доказування стадійність застосування наведених вище категорій дає змогу розмежувати питання, пов'язані з прийняттям (одержанням) доказів, та питання, пов'язані з їх оцінюванням. У зв'язку з цим виправдано говорити про належність та допустимість як про властивості доказів, а про достовірність та вагу - як про критерії їх оцінювання. Належність та допустимість є саме властивостями, а не принципами, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх наявності відповідний матеріал не має бути прийнятий як доказ [16, с. 135]. Свого часу автор обґрунтовував загальний підхід у теорії доказування до належності та допустимості як до властивостей доказів, а до достовірності та ваги - як до критеріїв їх оцінки [2, с. 148]. Такий підхід видається виправданим і у національних судових процесах.

Належність

Близькими до академічного є легальні визначення належності, подані у процесуальних кодексах: належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування (частина перша статті 76 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України)), належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), частина перша статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У кримінальному процесі правило про належність доказу сформульовано найбільш детально. Відповідно до частини першої статті 85 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Визначення, подане у КПК України, містить цінні уточнення, стосовно належності доказів достовірності чи недостовірності, можливості чи неможливості використання інших доказів. Це уточнення цінне тим, що поширює категорію належності також на докази, які стосуються процесуальних відносин. Справа в тому, що, на думку багатьох дослідників, зокрема М.К. Треушнікова, традиційною у теорії судового доказування є точка зору, за якою предметом доказування є тільки юридичні факти підстав позову і заперечень проти нього, на які вказує норма матеріального права, що підлягає застосуванню. Він виділяє два джерела формування предмета доказування в контексті цивільної справи позовного провадження: підстава позову та заперечення проти позову; гіпотеза та диспозиція норми або низки норм матеріального права, які підлягають застосуванню [20, с. 11-12]. Як бачимо, якщо обмежити предмет доказування сферою матеріально- правових відносин, а належність - зв'язком з предметом доказування, то докази, які стосуються процесуальних відносин, наприклад доказ того, що інший доказ у справі є недостовірний або одержаний за обставин, які роблять його недопустимим, випадають за межі належності. З цієї причини виправданим видається погодитись з А.А. Власовим, який вважає, що предмет доказування в контексті цивільного процесу являє собою сукупність юридичних фактів (матеріально- правового та процесуального характеру), які підлягають встановленню суб'єктами доказування в інтересах правильного вирішення справ [14, с. 83].

При цьому хоча вираз «докази, на підставі яких можна встановити обставини» у визначенні належності за ГПК України може бути помилково інтерпретований як такий, що стосується як правової можливості (допустимість у вузькому значенні), так і можливості в аспекті логіки (належність), правильним є його тлумачення, яке охоплює тільки логічну здатність містити інформацію, яка стосується предмета доказування.

Отже, у найбільш загальному розумінні належність доказу - це логічний зв'язок з обставинами, які становлять предмет доказування, до якого можуть належати факти матеріально- правового та процесуального характеру.

У правових системах як загального, так і цивільного права належність не є питанням суто юридичним, натомість стосується більшою мірою засад логічного мислення. Зв'язок з правом чіткіше проглядається у континентально-правовій традиції: норми матеріального права, які підлягають застосуванню, визначають взаємозв'язок між доказом та обставиною, яка має значення для вирішення справи.

Належність доказу не презюмується, а тягар доведення належності несе учасник, який подає суду відповідний доказ чи просить суд його витребувати. У цивільному та адміністративному судочинстві процесуальним законом прямо передбачено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (частина третя статті 77 ЦПК України, частина третя статті 73 КАС України). У кримінальному процесі обов'язок доказування належності та допустимості доказів покладається на сторону, що їх подає (частина друга статті 92 КПК України). З огляду на подвійну природу тягаря (обов'язку) доказування, яка полягає у праві сторони на засадах змагальності доводити підставність своїх тверджень, однак несе негативні наслідки невиконання цього тягаря, можна стверджувати, що підходи до питання належності подібні у всіх процесуальних галузях. У господарському процесі такий підхід до тягаря доведення належності випрацювано практикою.

Водночас подання стороною матеріалу для доведення певних, визначених нею обставин, не встановлює «монополії» цієї сторони на використання цього матеріалу винятково як джерела доказової інформації, про яку заявила ця сторона. Інша сторона має право вказувати на цей же матеріал як на джерело іншої доказової інформації, що також матиме наслідком виникнення у суду обов'язку оцінити доказ у цьому аспекті. Процесуальний закон іюредбачливо вказує на недослідження саме зібраних у справі доказів, а не поданих стороною доказів як на підставу для скасування рішення.

Суд також має право, однак не обов'язок, з дотриманням принципу змагальності самостійно одержувати доказову інформацію з поданих учасниками доказів, навіть якщо сторони на доказове значення цієї інформації не посилаються. Це право без загрози дотриманню принципу змагальності може бути реалізоване судом, наприклад, у випадках одержання інформації, яка дає змогу зробити висновки стосовно достовірності чи недостовірності іншого доказу.

Водночас, попри те, що процесуальний закон містить правило про те, що суд не має брати до розгляду неналежні матеріали, тобто такі, які не стосуються предмета доказування (частина перша статті 76 ГПК України, частина четверта статті 77 ЦПК України, частина четверта статті 73 КАС України), суди не часто повертають без розгляду матеріали з цих підстав, жертвуючи ефективністю судового розгляду на користь усунення ризику оскарження судового рішення з мотивів недослідження доказів.

Хоча належність є не суто правовою, а логічною конструкцією, саме питання належності в частині визначення, чи належить обставина, на підтвердження якої подано чи витребовується доказ, є питанням права, адже в кінцевому підсумку предмет доказування визначається нормою права, яка підлягає застосуванню. Тобто про те, чи належали певні обставини до таких, щодо існування яких суду належало зробити висновок, можна зробити остаточно висновок з норм права, які суд застосовує, вирішуючи спір. Опосередкованим підтвердженням цього висновку є те, що у національних процесуальних кодексах закріплено право суду касаційної інстанції як суду права скасовувати судові рішення і направляти справу на новий розгляд, якщо суди попередніх інстанції не дослідили зібрані у справі докази або якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (частина третя статі 310 ГПК України). Суд касаційної інстанції як суд у питаннях права сам не робить висновки про факти, тобто не встановлює їх, однак у питанні права робить висновок про те, що певний факт з огляду на застосовані норми права (а) справді належав до предмета доказування, тому (б) матеріал, на який сторона посилається як на належний доказ, мав бути прийнятий до розгляду та оцінений судом.

При цьому, деталізуючи підхід про тягар доведення належності доказу, новітня судова практика має можливість рухатись у напрямі визнання необґрунтованими самих лише посилань скаржника у касаційних скаргах на порушення судами положень статті 86 ГПК України, яка містить загальні норми про оцінку доказів, без обґрунтування (1) того, які саме зібрані у справі докази не були досліджені, або (2) того, що суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки саме ці порушення можуть бути підставою для скасування судового рішення судом касаційної інстанції відповідно до частини третьої статті 310 ГПК України. При цьому, стверджуючи про недослідження зібраних у справі доказів, скаржник має вказати на конкретні докази, а також на те, що під час розгляду справи судами він вказував на ці докази як на джерело доказової інформації стосовно тих важливих для справи обставин, про які він стверджував, або у своїх заявах стверджував про такі обставини, на підтвердження яких було надано ці докази. Без такого належного обґрунтування суд касаційної інстанції відхиляє посилання скаржника на порушення судами статті 86 ГПК України, як і похідні від нього твердження про порушення вимог статті 236 ГПК України стосовно обґрунтованості судового рішення (пункт 7.15 постанови Верховного Суду від 28.01.2020 зі справи № 925/587/19 [10]).

Оскільки, як бачимо, питання про належність містить у собі питання про те, чи стосуються певні фактичні дані обставин, які становлять предмет доказування, часто воно може бути вирішено без дослідження доказу. Висновок суду про те, що певний матеріал не є належним доказом, може ґрунтуватись на оцінці тверджень учасника процесу про обставини, які, на його думку, здатен підтвердити матеріал, що подається до суду або який учасник просить суд витребувати. Одержання цього матеріалу і долучення його до матеріалів справи необхідним не є і навіть шкодить ефективності процесу, збільшуючи обсяг справи та створюючи надалі підстави для помилкового посилання на недослідження доказів, якщо цей або інший учасник, оскаржуючи судове рішення, надалі заявить про цей матеріал як про джерело іншої, можливо важливої для справи доказової інформації, на яку він однак не посилався під час розгляду справи. Добросовісна реалізація учасником справи своїх процесуальних прав з одержання, подання і дослідження доказів вимагає, щоб учасник обґрунтовував не тільки належність будь-якого матеріалу, який він просить суд витребувати, як того вимагає норма частини другої статті 81 ГПК України, а й подання матеріалу до суду супроводжувалось відповідною заявою, у якій обґрунтовується належність. У такому разі суд, розглядаючи цю заяву, може вирішити питання про належність і повернути без розгляду очевидно неналежний матеріал, залишивши у справі заяву як процесуальний доказ обґрунтованості свого висновку.

Належність - релевантність

Приділивши увагу проблемі правової природи належності доказу як його властивості і встановивши процесуальні можливості, які правильне застосування цієї категорії надає суду для ефективного вирішення справ, варто також відзначити як окрему проблему термінологічної точності у використанні поняття «належний» стосовно доказів. Попри те, що проблема ця має у собі стільки ж лінгвістичного, скільки юридичного, її вирішення сприяло б як підвищенню якості судових рішень загалом, так і зменшувало б ризик того, що лінгвістична неточність створить проблеми у вирішенні конкретних справ.

Підґрунтя для термінологічної неточності створює те, що прикметник «належний» використовується у процесуальних кодексах переважно у двох значеннях:

Загалом же у КПК України також ідеться про такі поняття, як «належна правова процедура» (стаття 2), «належна правова оцінка обставин» (частина друга статті 9 КПК), «належна кваліфікація захисника» (пункт 4 частини третьої статті 47), «належне підтвердження» (частина перша статті 136), «належна поведінка» (частина третя статті 182), «належне виконання запиту» (частина третя статті 554), тобто про належність як про відповідність певним вимогам.

Через це у судових рішеннях досить часто трапляється посилання на належність доказу як на якусь сукупність ознак, притаманних доказу, який задовольняє всі вимоги, які можуть ставитись до нього. Особливо чітко це видно із конструкцій на кшталт «позивач не надав належних доказів на підтвердження обставини Х». Тут очевидно, що слово «належний» вжито у цьому широкому значенні, а позивач або не надав взагалі доказів на підтвердження обставини Х (адже будь- який доказ був би належним з огляду на те, що суд сам указав на необхідність доведення цієї обставини), або ж не надав достатніх доказів.

У зв'язку з описаними вище тенденціями виходом із ситуації термінологічної нечіткості у вживанні поняття «належний» стосовно доказів є або повернення йому у практиці того значення, яке воно має у процесуальному законі, або визнання того, що поняття «належний доказ» поступово втрачає значення «доказу, що стосується справи», і набуває значення «доказу, який сукупно задовольняє чітко не окреслені вимоги». В останньому випадку для усунення плутанини на заміну «належному» з судової практику у процесуальний закон та теорію доказування може увійти поняття «релевантний доказ». Автор дотримується думки, що повернення терміну «належний» стосовно доказу його первинно закладеного у закон змісту є більш правильним виходом, а на заміну частому вживанню цього терміна для позначення відповідності якимось не окресленим критеріям має прийти повноцінний аналіз певного матеріалу на предмет наявності у ньому властивостей доказу та із застосуванням критеріїв оцінки доказів, про які йдеться у цій статті.

Допустимість

Допустимість проявляється у двох аспектах: негативний, коли право визнає недопустимими окремі докази, наприклад такі, що одержані з порушенням закону; позитивний, коли певні обставини можуть бути підтверджені тільки певними засобами доказування.

Традиційно у позитивному аспекті допустимість тлумачиться як правило, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (пункт 46 постанови Верховного Суду від 18.03.2019 зі справи № 905/502/18 [9]).

У теорії доказування у господарському процесі Т.В. Степанова визначає зміст допустимості доказів як вимоги встановлення спеціальними правилами певних засобів доказування, без обов'язкового використання в процесі яких неможливо повною мірою довести обставини справи, на які посилається учасник процесу [19, с. 3]. Тобто йдеться про допустимість як позитивне обмеження, коли допустимим є те, що передбачене законом.

Слід визнати існування презумпції допустимості належних доказів. Ця презумпція у цивільному та господарському процесі має процесуальний характер і стосується переважно негативного аспекту допустимості, про яку було згадано вище, тобто презюмується відсутність обставин, які можуть бути кваліфіковані як порушення закону у разі одержання доказу. Її застосування можна вивести як із загальної презумпції правомірності дій особи, так і з окремих норм процесуального закону. Так, наприклад, у клопотанні про витребування судом доказів частина друга статті 81 ГПК України зобов'язує вказати обставини, які може підтвердити доказ, або аргументи, які він може спростувати, однак немає вимоги обґрунтувати допустимість цього доказу. Тобто на заявнику лежить тягар доведення належності доказу, а його допустимість презюмується.

Вирішення питання про допустимість доказу справляє, очевидно, найбільш відчутний вплив на законність судового рішення. Якщо безпідставна відмова залучити до справи належний та допустимий доказ створює ризик скасування рішення, то помилкове залучення неналежного матеріалу матиме наслідком тільки процесуальні втрати ефективності. Однак прийняття і врахування під час ухвалення рішення доказу, який не має бути прийнятий як недопустимий, створює підстави для скасування рішення. Ціною помилкового прийняття неналежного матеріалу є зниження ефективності судового розгляду, можливим наслідком прийняття недопустимого доказу є загроза справедливості розгляду.

Питання допустимості доказу є питанням права. Водночас встановлення обставин, з якими закон може в окремих випадках пов'язувати як наслідок недопустимість доказу, є питанням факту. З огляду на це обґрунтованим є існування у суду касаційної інстанції повноваження скасовувати судові рішення, прийняті на підставі недопустимих доказів, якщо такі обставини встановлено, оскільки це є помилкою у питанні права.

Належність (як змістова характеристика) та допустимість (як характеристика форми) є саме властивостями, а не принципами, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх наявності відповідний матеріал не має бути прийнятий як доказ. Разом із тим належний доказ не може бути прийнятий, якщо він є недопустимим. Однак допустимість доказу не гарантує йому доказову силу, тобто певну вагу [4, с. 214]. Вирішенню питання про допустимість завжди передує з'ясування належності матеріалу, адже немає потреби з'ясовувати правову можливість використання певного матеріалу як доказу, якщо цей матеріал не стосується справи. Таким чином, кожна з властивостей є необхідною для того, аби певний матеріал був прийнятий (отриманий, витребуваний) як доказ. Водночас жодна з них не підмінює собою критерії оцінювання, якими є достовірність та вага (доказова сила), а для сукупності доказів - достатність.

Критерії оцінки доказів

Якщо властивості доказів є більш-менш чіткими, то методи оцінювання ваги доказів та визначення достатнього рівня доведення є суб'єктивними та неконкретними [1, с. 290]. Деякі науковці все ж виділяють певні критерії, за якими докази можуть бути оцінені. Так, В.В. Бабенко виділяє два критерії: індивідуальний, тобто передбачений для кожного окремого доказу (належність, допустимість, достовірність), і системний, який застосовується для всієї системи доказів у справі - достатність і взаємний зв'язок. Що стосується оцінювання доказів з точки зору їх достатності та взаємного зв'язку, то вона, на думку дослідника, складається із встановлення протиріччя між доказами, усунення сумнівів в істинності висновку, який випливає зі всієї сукупності доказової інформації, яка надходить [5, с. 15]. Виділення таких критеріїв є спірним. Належність та допустимість, як ми зазначали раніше, є властивостями доказів, наявність яких є необхідною умовою для їх прийняття. Достовірність можна розглядати як критерій оцінювання доказу, однак вона не завжди визначається індивідуально (в значенні без зв'язку з іншими доказами), оскільки висновок про недостовірність доказу може бути зроблений у тому числі через його протиріччя з іншими доказами та відомими обставинами справи. Спірним також є виділення взаємного зв'язку як критерію оцінювання.

Зважаючи на те, що докази мають оцінюватися у їх сукупності, вважаємо за можливе виділення саме достовірності та ваги (доказової сили) як критеріїв оцінювання доказу, а також достатності як критерію оцінювання системи доказів, або загалом виконання обов'язку з доказування, або, іншими словами, критерієм досягнення стандарту доказування.

Достовірність

Як зазначає Т.В. Руда, основою оцінювання доказів є встановлення їх достовірності. Водночас, на її думку, достовірність доказу залежить від вимог, встановлених законом. Аналізуючи процесуальне законодавство, вона виділяє такі критерії достовірності: достовірний доказ має бути одержаний з достовірного джерела інформації; співставлення з іншими доказами у справі [17, с. 73-74].

Достовірність можна розглядати в аспектах внутрішньої (відсутність суперечностей в самому доказі, наприклад протиріччя у відповідях свідка) та зовнішньої (суперечності з іншими доказами та встановленими у справі обставинами) [16, с. 155-156].

Недостовірний доказ, наприклад документ з ознаками підробки, не має бути виключений зі складу доказів і не може бути за заявою сторони відкликаний, адже він сам залишається доказом висновку суду про його недостовірність. Відповідно, достовірність не є умовою прийняття доказу за загальним правилом, оскільки достовірність доказу визначається в процесі оцінювання доказів у їх сукупності. Суд не зобов'язаний, а з практичної точки зору і не мусить вирішувати окремо питання про виключення зі складу доказів матеріалу, щодо якого одна зі сторін заявляє про недостовірність.

Достовірність віднесена до критеріїв оцінювання з тих підстав, що висновок про достовірність певного доказу може бути з упевненістю зроблений за результатами оцінювання всіх доказів у сукупності, хоча очевидно недостовірний матеріал може бути не прийнятий як доказ, а тому можна було б віднести характеристику достовірності до переліку властивостей. Однак такий висновок про очевидну недостовірність на стадії прийняття доказу є скоріше винятком, який до того ж супроводжується необхідністю прийняти недостовірний матеріал, який і слугуватиме доказом власної недостовірності. Без прийняття такого доказу суд, як правило, не матиме підтвердження для власного висновку про недостовірність. Натомість для підтвердження висновку про неналежність або недопустимість матеріалу як доказу прийняття його не потрібне і навіть небажане.

Як уже було відзначено, питання достовірності є питанням факту. У тих випадках, коли питання достовірності стає питанням права, зазнає впливу правової норми, воно трансформується у питання допустимості. Так, наприклад, з норми другого абзацу частини шостої статті 91 ГПК України про те, що якщо у разі подання учасником справи копії письмового доказу і витребування судом оригіналу цього письмового доказу оригінал не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги, видно, що йдеться про питання достовірності, яке, зазнавши правового регулювання, трансформувалось у питання допустимості. Адже підґрунтям для виключення копії письмового доказу у цьому разі є сумнів у достовірності, який за спеціально встановленим правилом у цьому разі вирішується на користь визнання копії недопустимим доказом.

Вага доказу (доказова сила)

Вага доказу, або ж доказова сила тільки видається такою, що не визначена у процесуальному законі як критерій оцінки. Правило про те, що жоден доказ не має наперед встановленої сили (частина друга статті 86 ГПК України, частина друга статті 89 ЦПК України, частина друга статті 90 КАС України, частина друга статті 94 КПК України) нормативно закріплює доказову силу (вагу) доказу як критерій оцінки.

Якщо належність доказу як його властивість вказує на існування логічного зв'язку з обставинами, які належать до предмета доказування, то вага доказу вказує на значення цього зв'язку.

Достатність доказів

С.В. Васильєв вважає, що достатність доказів означає, що вони дають змогу дійти висновку про існування факту, на підтвердження якого вони були зібрані [7, с. 150].

Таким чином, достатність доказів є критерієм оцінювання системи доказів на підтвердження певної обставини, рівень якого встановлюється залежно від застосованого судом стандарту доказування і який застосовується до належних та допустимих доказів, які в процесі оцінювання визнані достовірними.

Критерій достатності, таким чином, тісно переплітається з поняттями стандарту доказування та тягаря доказування. Власне, надання достатніх доказів свідчить про виконання тягаря доказування і досягнення стандарту доказування.

Як ми вже зазначали раніше, висновок про належність доказу, як правило, можна зробити, не досліджуючи сам доказ, без контакту з ним. Те ж стосується і допустимості. Цим також цементується відмежування належності та допустимості як властивостей доказу від достовірності та ваги як критеріїв їх оцінки, а також достатності як критерію оцінки всієї системи доказів на підтвердження певної обставини. Суд без шкоди для дотримання принципу змагальності майже ніколи не може повідомити в ході судового розгляду про недостатність доказів для встановлення тієї чи іншої спірної обставини матеріальних правовідносин сторін. Для вирішення справи доказів досить завжди, натомість про достатність доказів для підтвердження певної обставини має піклуватись сторона, на яку покладено тягар доказування цієї обставини.

Внутрішнє переконання та вірогідність доказів

Попри те, що процесуальні кодекси закріплюють правило, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, варто одразу застерегти, що внутрішнє переконання не є критерієм оцінювання доказів. Інакше оцінювання доказів суб'єктивізується абсолютно і виділення інших критеріїв, які дають змогу хоч якоюсь мірою зробити цей когнітивний процес придатним для логічного аналізу, втрачає сенс. Внутрішнє переконання є станом, якого суддя має досягнути внаслідок оцінювання доказів за певними критеріями і який відповідає виконанню певного стандарту доказування.