В.М. Корецький в Організації Об'єднаних Націй. Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права (до 130-річчя від дня народження)

Денисов В. Н. В. М. Корецкий в Организации Объединённых Наций. Кодификация и прогрессивное развитие международного права (к 130-летию со дня рождения)

Ключевые слова: Вторая мировая война, Организация Объединённых Наций, Устав ООН, международный правопорядок, кодификация и прогрессивное развитие международного права, Международный Суд ООН, Национальная академия наук Украины.

Denysov Volodymyr. V. M. Koretsky at the United Nations. Codification and Progressive Development of International Law (To the 130 th Anniversary of his Birth)

Key words: World War II, United Nations, UN Charter, international law, codification and progressive development of international law, UN International Court of Justice, National Academy of Sciences of Ukraine.

Вступ

З часом інтерес до життя та діяльності людей, які своєю самовідданою працею зробили чимало корисного для своєї країни і залишили в її історії своєрідний слід, не тільки не зменшується, а ще більше зростає. Справді, на відстані подій, до яких ці особистості були так або інакше причетні, їхнє житіє розкривається новими гранями, як і роль у них. Більше того, висвітлення життя та творчої праці таких людей може сприяти кращому розумінню сучасної картини світу, яка багато в чому нагадує катастрофи, з якими зіткнувся світ у першій половині ХХ століття, і уроки, подані ними людству, як ніколи залишаються актуальними.

Саме такою особистістю є Володимир Михайлович Корецький, життя і діяльність якого слугує яскравим прикладом відданого служіння науці, виходячи з вимог історичних подій воістину епохального значення, участь у яких стала його візитівкою. Події ці пов'язані зі створенням у 1945 р. Організації Об'єднаних Націй в результаті перемоги Антигітлерівської коаліції над нацистською Німеччиною разом з її союзниками та мілітаристською Японією у Другій світовій війні 1939-1945 рр. З цього часу В. М. Корецький активно залучається до участі в роботі ряду органів ООН з кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права, представляючи в них Україну та СРСР. У складі делегацій України він також брав участь у ряді міжнародних конференцій, у яких розглядалися важливі питання розвитку міжнародного права.

Харківський період життя та діяльності В.М. Корецького (кінець XIX - перша половина XX століть)

Володимир Михайлович Корецький народився 18 лютого 1890 р. в м. Катеринославі (тепер - Дніпро). У 1910 р. із золотою медаллю закінчив катеринославську гімназію і того ж року поступив на юридичний факультет Московського університету. Провчившись у Москві рік, за сімейними обставинами, переїхав до Харкова і продовжив навчання на юридичному факультеті Харківського університету, який закінчив у 1916 р., отримавши диплом 1-го ступеня, і як стипендіат був залишений для підготовки до професорського звання по кафедрі цивільного права і судочинства. У 1919 р. він склав магістерський іспит з історії та догми римського права і в тому ж Харківському університеті почав читати лекції з всесвітньої історії держави і права.

Автору цього нарису про Володимира Михайловича Корецького долею було даровано духовне спілкування, майже чверть століття, з цією ще за життя легендарною особистістю, і при мені він не раз називав себе людиною ХІХ століття. Кращі люди, виховані в цей час, увібрали в себе нестримний дух цієї епохи з її невідворотним прагненням до прогресу в науці та техніці, досягши в цьому величезних здобутків, які багато в чому змінили соціальне життя різних верств населення в Європі та світі. У всесвітньо-історичному значенні це був час найвищого розвитку передових країн Європи і світу, що свідчив про остаточну перемогу капіталістичних відносин над феодальними. Цей розвиток супроводжувався найвищим піднесенням інтелектуалізму у всіх сферах людської діяльності, включаючи філософію, історію, право, літературу та мистецтво.

Пріоритет віддавався розуму, утверджуючи в суспільстві високе значення його розвинутості разом зі спроможністю людини до осягання складних процесів пізнання в поєднанні з високою моральністю. Все це й сформувало особистість В. М. Корецького з усією його своєрідністю як людини і вченого. Водночас він був свідком краху цього видимого благополуччя, з якого народи й людство до цього часу не можуть знайти вихід, що також вплинуло на його свідомість та вибір власного місця в наступну буремну епоху.

В умовах катастрофи Першої світової війни та породжених нею революцій у Європі та Росії, які мали шокуючий ефект на свідомість людей та зміну звичного способу їх життя, В. М. Корецький зміг обрати для себе зрозумілий, але непростий на ті часи шлях добросовісного служіння науці, що було найвищим для нього моральним імперативом. Як історик права, він зміг побачити об'єктивний характер цих процесів, піднявшись над суб'єктивними судженнями стосовно революційних подій, що відбувалися в цей час у світі. Саме відчуття закономірного ходу історії в цьому, здавалося б, немислимому хаосі, в якому опинилося суспільство і весь світ, демонструючи крайню ворожнечу, непримиренність і шаленість людських пристрастей, допомогло В. М. Корецькому не загубитися в цьому вирі історичних подій та спрямувати свій талант на благо науки, поклавши на її олтар всі свої духовні та фізичні сили.

Після Жовтневої революції в Росії 1917 р. В. М. Корецький узяв участь у створенні у 1920 р. Харківського інституту народного господарства та його правового факультету. Був проректором Інституту та заступником декана цього факультету, читав лекції із загальної історії держави і права, міжнародного приватного права та міжнародного господарського права. У 1930 р. правовий факультет був перетворений на окремий інститут, назва якого в різні часи змінювалася й у 1937 р. він отримав ще відому нам назву - Харківський юридичний інститут (нині - Харківський національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого). З 1920 по 1941 р. В. М. Корецький обіймав там посади професора та керівника (з 1937) кафедри історії держави і права.

У 1939 р. В. М. Корецький в Інституті права АН СРСР захистив докторську дисертацію з міжнародного приватного права, отримавши диплом доктора юридичних наук за номером 3. І того ж року він отримав вчене звання професора.

З початком Великої Вітчизняної війни за розпорядженням Уряду України В. М. Корецький, разом з іншими викладачами Харківського юридичного інституту, був евакуйований до м. Ташкента (Узбекистан) і у створеному там Ташкентському юридичному інституті викладав всесвітню історію держави і права.

На початку війни під час оборони Києва від нацистських загарбників загинув його єдиний син Юрій Володимирович Корецький, який пішов на фронт добровольцем і був військовим кореспондентом. За своїм характером Юрій Володимирович був творчою людиною, поетом та знаним перекладачем на українську мову відомих творів зарубіжних авторів. Належав до творчого кола М. Т. Рильського, з яким особисто дружив. В. М. Корецький, у бесіді зі мною, згадуючи свого сина, відзначав його природну схильність до гуманітарних наук та феноменальні здібності у вивченні іноземних мов. Він навів приклад як під час перебування з ним у період літньої відпустки в Середній Азії Юрій Володимирович буквально за два-три місяці навчився читати й писати турецькою мовою. Напередодні війни у 1941 р. він захистив у Києві кандидатську дисертацію з філології, що в ті часи було подією в науковому житті України.

За яких обставин загинув на фронті Юрій Володимирович - невідомо. Він зник безвісти, і єдине повідомлення про нього Володимир Михайлович отримав вже після війни від знайомого свого сина, теж військового кореспондента, який бачив і розмовляв з ним, зустрівши неподалік Києва, в Голосіївському лісі. Після війни Володимир Михайлович багато разів зв'язувався з відповідними органами, сподіваючись хоча б на якусь звістку про сина з надією, що він ще живий. Але жодних відомостей про нього він так і не отримав.

Загибель сина на війні нила в серці Володимира Михайловича незагойною раною, з якою він мусив жити далі. З болем він говорив мені, що втрата сина призвела до передчасної смерті у 1953 р. його дружини, Анни Ананіївни. На все життя Володимир Михайлович залишився одинокою людиною, і благом для нього була наука, якій він міг цілком себе присвятити.

Цікавою була історія кохання Володимира Михайловича до Анни Ананіївни, з якою він побрався всупереч волі батьків, коли йому було лише 18 років, що позбавило молоду сім'ю матеріальної підтримки від суворого за своїм характером його батька. За словами Володимира Михайловича, матеріальні міркування змусили його перевестися з Московського до Харківського університету. В Харкові, де життя було значно дешевшим порівняно з московським, легше було утримувати сім'ю, в якій вже народився син Юрій. У цей час у Харкові мешкали двоє його братів - старший брат, Михайло Михайлович, який став лікарем і все своє життя працював у одному з санаторіїв Кисловодська, та молодший брат, Леонід Михайлович, який, працюючи директором картин на кіностудії імені Олександра Довженка, був яскравою особистістю, маючи великий авторитет серед кінематографістів України.

Під час навчання в гімназії Володимир Михайлович Корецький проявив великі здібності й до математики, чим скористався в студентські роки, даючи приватні уроки з цієї дисципліни, і це допомагало йому утримувати сім'ю. Володимир Михайлович як великий трудівник, довівши це всім своїм життям та діяльністю, поважав чесну працю інших людей, незалежно від того, хто перед ним - професор чи прибиральниця приміщення, де він працював. Він був людиною середнього зросту, з незмінно осяйним обличчям, що свідчило про високу духовність та розум, і люди, зустрічаючись з ним, волею-неволею внутрішньо підтягувалися, щоб якось відповідати цьому його образу.

Необхідно сказати й про оптимізм Володимира Михайловича як рису його характеру, що також притягувало до нього людей. Незважаючи на будь-які несприятливі обставини життя та праці, він ніколи не втрачав оптимізму, вселяючи в людей, які його оточували, віру в краще. І цей образ Володимира Михайловича і мені завжди додає сили долати випробування, які час від часу підносить буття.

Після трагедії, пов'язаної з відходом із життя Анни Ананіївни, Володимир Михайлович звернувся до скульптора Сергія Тимофійовича Коненкова (Москва) з проханням зробити скульптурне зображення його дружини для установки пам'ятника на її могилі на Лук'янівському кладовищі. Він показав йому світлину дружини, що в ті часи була звичайно у чорно-білому виконанні, і образ Анни Ананіївни на ній настільки зачарував скульптора, що він одразу погодився виконати це замовлення, незважаючи на свою надзвичайну завантаженість урядовими та іншими проєктами.

Володимир Михайлович, розповідаючи мені цю історію, сказав, що С. Т. Коненков у образі Анни Ананіївни побачив для себе нове і так цим захопився, що рішуче відмовився взяти плату за свою роботу, обмежившись лише витратами на матеріал (білий мармур) та працю робітників.

Мені здається, що це була зустріч двох видатних людей, які отримали однакове виховання у ХІХ столітті, названому істориками «творчим століттям». С. Т. Коненков своє художнє навчання завершив у 1902 р. у Петербурзькій імператорській академії мистецтв, і обрання ним після революції в Росії 1917 р. життєвого шляху на ниві культурного мистецтва та графіки було схожим з обранням В. М. Корецьким власного шляху в науці.

Натхнення С. Т. Коненкова образом Анни Ананіївни було невипадковим, маючи глибокий естетичний і навіть філософський сенс. Вона була надзвичайно красивою жінкою, в якій він побачив істинно жіночу натуру. І саме такою відтворив її в погрудді з білого мармуру. Якщо дивитися прямо, то скульптор геніально вловив жіночу красу Анни Ананіївни, зафіксувавши її образ у знайденому ним моменті повороту ліворуч її чарівного обличчя, обрамленого розкішним волоссям, у гармонійному поєднанні з моментом нахилу голови вгору.

Зацікавленість С.Т. Коненкова образом Анни Ананіївни пояснювалася також тим, що він був одним з перших серед російських скульпторів на рубежі ХІХ - початку ХХ століть, хто звернувся до зображення оголеної жіночої натури. З першого погляду може здатися, що цей шедевр творіння С.Т. Коненкова нагадує давньогрецьку скульптуру з її ідеалізацією жіночої краси в плато- нівському дусі. Це, однак, не так. У С.Т. Коненкова жіноча краса дається як реальність буття, що струменіє з очей Анни Ананіївни і говорить, що життя прекрасне. І нам явлено диво гармонії цього життя. Але вздовж і вгору голови Анни Ананіївни скульптор зобразив змію як символ тлінності життя, що може бути перерване будь-якої миті. Таким мені уявляється образ Анни Ананіївни у виконанні великого скульптора С. Т. Коненкова.

Копія погруддя Анни Ананіївни знаходилася в кабінеті київської квартири, в якій довгі роки мешкав Володимир Михайлович. Мистецьке творіння С. Т. Коненкова височіло праворуч перед великим письмовим столом, за яким він щоденно працював і час від часу міг підвести очі й дивитися на образ своєї дружини, подумки спілкуючись з нею. Пам'ять про Анну Ананіївну та свого сина Юрія Володимировича він зворушливо проніс через усе своє життя, що також було яскравим свідченням його високої духовності.

Після визволення Харкова від нацистських загарбників і відновлення у 1944 р. діяльності Харківського юридичного інституту В. М. Корецький обіймає в ньому посаду професора та керівника курсу міжнародного права, а в 1947 р. створює кафедру міжнародного права. У цей час тут навчалися І. І. Лукашук і В. С. Семенов, які були учасниками Великої Вітчизняної війни і зазнали тяжких поранень, які давалися взнаки усе життя. Після закінчення Інституту вони навчалися в аспірантурі у В. М. Корецького, який був їх науковим керівником. У 1951 р. І. І. Лукашук і В. С. Семенов захистили кандидатські дисертації й стали знаними представниками вітчизняної науки міжнародного права. Та й у статусі професорів вони завжди пам'ятали свого вчителя, який відкрив для них шлях до науки.

Отже, для В. М. Корецького харківський період життя та діяльності мав визначальне значення, адже саме в цей час у нього сформувались як моральні якості відданого служіння науці, так і високий рівень професійних знань, які, відзначаючись своєрідністю, притаманною лише йому, вже тоді поставили його ім'я в один ряд з іменами найбільш освічених людей цього часу. І в наступний київський період своєї діяльності В. М. Корецький виступає як знаний фахівець права з необхідними якостями виконання завдань, пов'язаних з розвитком в Україні юридичної науки і особливо міжнародного права, яке після Другої світової війни набуло нового змісту та значення у долях народів і держав, виходячи з історичної необхідності їх співробітництва на взаємній основі для підтримання загального миру і безпеки¹.

Членство України в Організації Об'єднаних Націй і створення В. М. Корецьким академічної установи з юридичних досліджень

Перед Україною, яка з-поміж 51 держави стала однією із засновниць Організації Об'єднаних Націй, постало невідкладне завдання належної її участі в діяльності цієї Організації, включаючи таку надзвичайно важливу сферу, як кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права. Ця лінія співробітництва держав мала розвивати принципи і норми міжнародного права відповідно до Статуту ООН, зміцнюючи тим самим новий міжнародний правопорядок, встановлений за підсумками Другої світової війни.

У зв'язку з цим за ініціативою відомого державного діяча України Д. З. Мануїльського перед Академією наук України було поставлено завдання створити в її складі юридичну установу, в якій поряд з розробкою ряду напрямів внутрішнього права мали проводитися дослідження з актуальних проблем міжнародного права. Виконання цього завдання було покладено на В. М. Корецького як визнаного історика права, цивіліста та фахівця з міжнародного права, який уже певний час співпрацював з Д. З. Мануїльським, уперше представляючи Україну на ряді сесій Генеральної Асамблеї ООН та міжнародних конференціях.

У 1947 р. В. М. Корецькому було присвоєно звання заслуженого діяча науки України, що стало визнанням науковою громадськістю його заслуг.

У 1948 р. В. М. Корецького обирають академіком АН УРСР і в наступному 1949 р. він створює в Києві Сектор держави і права АН УРСР, у якому проводяться дослідження з актуальних проблем міжнародного права та підготовка з цієї дисципліни наукових кадрів, яких на той час в Україні майже не було. З'явилася нова когорта таких імен, як: М. К. Михайловський, Н. М. Ульянова, В. І. Сапожников та Г Ю. Бувайлик, які під науковим керівництвом В. М. Корецького захистили кандидатські дисертації, а згодом стали докторами наук, посівши гідне місце у вітчизняній науці міжнародного права².

У цей період В. М. Корецький багато уваги приділяє дослідженню природи міжнародної правосуб'єктності України, в якій була виражена об'єктивна суть підсумків Другої світової війни, а саме участь у ній України на боці Антигітлерівської коаліції, відповідаючи формі та змісту міжнародного правопорядку, заснованого на Статуті ООН³.

Водночас міжнародна правосуб'єктність України як категорія міжнародного права була предметом критики представників західної науки міжнародного права, які, виходячи з суто ідеологічних міркувань, намагалися заперечити її з точки зору міжнародного права⁴. Але діалектика міжнародно-правової реальності, врешті-решт, остаточно спростувала цей підхід, коли в процесі розпаду СРСР Україна у 1991 р. стала суверенною, незалежною державою в кордонах, визнаних у міжнародному праві ще в період існування її як союзної республіки з усіма ознаками суверенності як у внутрішньому, так і зовнішньому вимірі.

Так, Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою України у 1990 р., проголосила ряд принципів, серед яких такі: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення» і «територія Української РСР в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди»⁵. Ці принципи, які цілком узгоджуються з міжнародним правом, були підтверджені й у самому Акті проголошення незалежності України, прийнятому Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Цей Акт базується на таких приписах, як продовження «тисячолітньої традиції державності України»; здійснення «права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими актами»; та виконання принципів Декларації про державний суверенітет України. Виходячи з цих приписів та принципів, Верховна Рада України проголосила, що «територія України є неподільною і недоторканною» і «віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України»⁶.

Символічно, що цей нарис про життя та діяльність В. М. Корецького, в якому висвітлюється також його роль у обстоюванні в науці та на практиці суверенітету України, збігається з відзначенням у 2021 році 30-річчя проголошення України незалежною державою, і враховуючи нинішній стан міжнародних відносин, який характеризується високим рівнем нестабільності, перед суспільством постала справді шекспірівська дилема «бути чи не бути», пов'язана з нагальною необхідністю відновлення суверенних прав країни як у внутрішньому, так і зовнішньому аспектах.

Під керівництвом В. М. Корецького Сектор держави і права став визнаним центром розвитку юридичної науки не лише в Україні, а й у колишньому СРСР. Дослідження, які проводилися його науковцями, були добре відомі в країнах Східної Європи, з якими підтримувалися тісні зв'язки, а також у країнах Заходу, які зі своїх міркувань слідкували за станом розвитку в Україні юридичної науки.

Настав, однак, час, коли організаційні рамки Сектору держави і права АН УРСР уже стримували розвиток в Україні правових досліджень, включаючи міжнародне право, і у 1969 р. він перетворюється на Інститут держави і права на чолі з В. М. Корецьким, авторитет якого і тут мав вирішальне значення. Організація і проведення наукових досліджень здійснювалися вже структурними підрозділами з відповідних напрямів юридичної науки, у тому числі був створений відділ міжнародного права та порівняльного правознавства, який також очолив В. М. Корецький. З появою нових можливостей було розширено тематику правових досліджень, що сприяло розв'язанню масштабних проблем, у тому числі з міжнародного права. У цей час та наступний період, пов'язаний з проголошенням у 1991 р. незалежності України, з'явилися такі нові імена, як: В. І. Акуленко, О. Ф. Висоцький та В. І. Євінтов, які поповнили когорту відомих представників вітчизняної міжнародно-правової науки⁷.

У 1980 р. В. М. Корецькому присвоюється звання Героя Соціалістичної Праці. Це був безпрецедентний випадок нагороди вченого-юриста, засвідчивши феноменальність його особистих заслуг.

Необхідно сказати ще про одну важливу деталь, пов'язану з життям та діяльністю В. М. Корецького, яка також характеризує його як своєрідну у багатьох відношеннях особистість. Обіймаючи тривалий час посаду керівника наукової установи гуманітарного напряму, він не був членом партії та ніколи не намагався вступити до неї - ні в харківський, ні в наступний київський період. Таким чином, наукова кар'єра В. М. Корецького не була пов'язана з членством у партії, вона склалась завдяки затребуваності його особистих морально-професійних якостей. Протягом чверті століття В. М. Корецький очолював Інститут, і коли йому у 1972 р. минав уже 85-й рік, посаду директора обійняв його багаторічний заступник академік АН СРСР Б. М. Бабій, який також був біля витоків створення цієї наукової установи. Він продовжив справу В. М. Корецького на розвиток наукових досліджень в Інституті, виходячи з вимог свого часу, примноживши авторитет в суспільстві академічної науки. За рішенням Президії АН України В. М. Корецький став Почесним директором Інституту, залишаючись завідувачем відділу міжнародного права та порівняльного правознавства.

Володимир Михайлович Корецький пішов з життя 26 липня 1984 р., і це було величезною втратою для вітчизняної юридичної науки, якій він віддано служив усе своє життя.

Нинішній директор Інституту академік Ю. С. Шемшученко, який у 1988 р. прийняв від своїх видатних попередників естафету відповідальності за діяльність цієї академічної установи, не тільки продовжив кращі традиції, закладені В. М. Корецьким і підтримані його наступником Б. М. Бабієм, а й значно збагатив їх у нових умовах існування України як незалежної суверенної держави. Необхідною стала перебудова всього соціально-економічного та політичного устрою України на нових демократичних засадах конституціоналізму, відкривши шлях до її суверенного розвитку як у внутрішньому аспекті, так і на міжнародній арені. І в цілому Інститут на чолі з Ю. С. Шемшученком протягом трьох десятиліть незалежності України продемонстрував свої можливості та ефективність відповідати завданням часу, піднявши правові дослідження на новий рівень знань⁸.

У 1990 р. у зв'язку зі 100-літтям від дня народження В. М. Корецького Уряд України присвоїв його ім'я Інституту держави і права, що зробило цей академічний заклад ще більш пізнаваним у країні та світі. Водночас ім'я В. М. Корецького, яке відтоді носить Інститут, зобов'язує його науковців бути на рівні вимог часу і досягати у своїх дослідженнях високих зразків висвітлення сучасних проблем теорії і практики юридичної науки, пам'ятаючи завжди, що їх дослідження мають слугувати насущним потребам розвитку України як суверенної держави в інтересах широких верств її населення.

Діяльність В.М. Корецького в органах ООН з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права та участь у міжнародних конференціях

Діяльність В. М. Корецького в Організації Об'єднаних Націй припадає на історичний період небувалого піднесення розвитку міжнародних відносин і відповідно міжнародного права, який не мав прецедентів у минулому. Особливістю цього історичного періоду було те, що він проходив як еволюційний за своїм характером процес, у якому міжнародні актори, насамперед держави, максимально використовували високий інтелект своїх представників для досягнення компромісних рішень між ними, що було притаманним для цього періоду. Тому представництво держав в органах ООН з кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права здійснювали, як правило, визнані в усьому світі авторитети з міжнародного права, які мали не лише глибокі теоретичні знання в цій сфері, а й нерідко були відомими практиками.

Новий міжнародний правопорядок, встановлений в Статуті ООН, докорінно відрізнявся від правопорядку Ліги Націй, який майже від початку свого існування виявив свою неефективність і був приречений на неуспіх. Так, принципово важливою відмінністю його від Статуту Ліги Націй є те, що він прийнятий від імені «народів Об'єднаних Націй»⁹ і його «необхідно розуміти не тільки як договір, що охоплює максимум обмежень стосовно свободи дії держави внаслідок того, що нації на цій стадії історії, виходячи з власного досвіду, виявили готовність визнати ці обмеження сумісними з їх національними інтересами; але також як конституційний документ, що встановлює зовні основоположні принципи майбутнього розвитку... Статут таким чином забезпечив конституційну основу для досягнення міжнародного миру, безпеки та благополуччя, визнавши для цього конкретний шлях, хоча останній вердикт був покладений на самих акторів»¹⁰.

Отже, від початку створення ООН успіх її діяльності в рамках нового міжнародного правопорядку, встановленого в Статуті ООН, було поставлено в залежність від існування балансу світових сил, що склався під час Другої світової війни між головними учасниками Антигітлерівської коаліції та їх перемоги в ній. Передусім цей баланс сил представляли такі держави, як СРСР, США, Китайська Республіка (згодом Китайська Народна Республіка), Велика Британія та Франція. Згідно зі Статутом ООН ці держави набули статусу постійних членів Ради Безпеки ООН¹¹ з правом вето і відповідно рішення Ради «вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси дев'яти членів (з 15 членів з її складу - В.Д.), включаючи голоси, що збігаються, всіх постійних членів Ради.»¹². Це не стосується питань процедури, рішення з яких вважаються прийнятими, якщо за них подані голоси дев'яти членів Ради¹³.

Зазначена процедура голосування в Раді Безпеки була запропонована президентом США Ф. Рузвельтом на Кримській (Ялтинській) конференції у січні 1945 р. як баланс основних сил у світі, визнаний її учасниками, а саме США, СРСР та Великою Британією. В історії міжнародних відносин ця процедура відома під назвою «ялтинської формули», яка була інкорпорована в пропозиції Думбартон-Окської конференції 1944 р., на якій її учасники СРСР, США, Велика Британія та Китай намагалися узгодити найбільш дискусійні питання, що стосувалися розробки статуту нової організації, включаючи наділення так званих великих держав правом вето. Остаточно «ялтинська формула» увійшла в текст проєкту цього статуту на Сан-Франциській конференції 1945 р., хоча і там мала місце серйозна її критика з боку інших держав. Згода держав - учасниць цієї конференції щодо даної формули була досягнута лише після заяви делегацій чотирьох держав-ініціаторок процедури голосування в Раді Безпеки, поданої делегатом США, в якій містилися з цього питання необхідні пояснення¹⁴.

В «ялтинський формулі» набуло вираження визнання головними акторами Антигітлерівської коаліції балансу сил між ними, означаючи, що даний баланс набув світового значення, поширившись на всіх інших акторів та міжнародне співтовариство в цілому. І так або інакше він підтримувався основними акторами навіть в умовах «холодної війни», що розпочалася з відомої промови У Черчилля у Вестмінстерському коледжі в Фултоні, штат Міссурі, США 5 березня 1946 р. Для такої стабільності міжнародних відносин, хоча й відносної, існували необхідні фактори соціологічного характеру, що історично склалися на цей час, і жодна зі сторін, втягнута в протистояння, не могла цілком ігнорувати жодну з них. До них насамперед належать такі:

- спадщина спільної боротьби Об'єднаних Націй проти нацистської Німеччини та її союзників;

- покарання головних та інших німецьких і японських злочинців за скоєння ними безпрецедентно антилюдяних за своєю жорстокістю злочинів проти цивільного населення та військовополонених під час Другої світової війни (воєнні злочини та злочини проти людяності), а також за розв'язання цієї війни (злочин проти миру);

- визнання Об'єднаними Націями заборони війни або загрози її застосування та підтримка міжнародного миру і безпеки у світі колективними заходами держав;

- встановлення згодом паритету ядерних озброєнь зброї між СРСР та США як фактору стримання в їх протистоянні, виходячи з їх місця і ролі в міжнародному співтоваристві як двох на той час у світі наддержав;

- підтримка Об'єднаними Націями демократії в усьому світі на основі захисту основоположних прав і свобод людини на міжнародному рівні;

- відновлення економіки європейських держав, порушеної під час Другої світової війни, та розвиток світової економіки як глобальної за своїми цілями та характером;

- ліквідація колоніалізму на основі здійснення народами залежних від нього країн принципу рівноправності й самовизначення народів як одного з основних принципів Статуту ООН та створення на місці колоній незалежних суверенних держав, що стали в процесі деколонізації членами ООН.

Цілі, принципи, структура та повноваження основних органів ООН, що мали забезпечити мирний розвиток у рамках міжнародного співтовариства, виходили саме з цих головних факторів як довгострокових у часі та просторі. Крім того, важливо розуміти, що виникнення цих реальностей глибинного характеру було пов'язане з наслідками Першої світової війни та наступної її фази - Другої світової війни, основною причиною яких стала найбільш системна криза ліберальної моделі міжнародної економіки і відновлення якої в межах країн західного світу, що сповідували цю модель, вимагало тривалого часу¹⁵.

ООН створювалася як міжнародна організація, в якій політичним питанням надавалося пріоритетного значення, тобто за своєю природою вона є політичною структурою і в такому статусі здійснює свою діяльність. Це означає, що Організація діє через органи, компетенція яких визначена Статутом ООН, і лише в цих межах має визнаватися законність її діяльності. Певні особливості стосовно цього питання мала позиція західних держав на чолі зі США, яка, базуючись на концепції реалізму, віддавала перевагу політиці, аргументуючи цей підхід такими абстрактними доводами, як недосконалість норм міжнародного права та неоднозначність їх тлумачення державами в процесі застосування, що неминуче веде до політизації діяльності ООН та її органів¹⁶. На практиці цей підхід характеризується, якщо не повним ігноруванням міжнародного права як такого, що було б крахом міжнародного правопорядку, встановленого в Статуті ООН, а вільним тлумаченням його принципів і норм, виходячи з абстрактного розуміння життєвих інтересів держав, що також є небезпечним для стабільності міжнародних відносин.

На думку одного з авторитетних представників західної доктрини Й. Кунца, причина виникнення концепції обмеження дії верховенства права полягала в тому, що «сама ця позиція є результатом глибоко вкоріненої (deep-seated) кризи нашої західної християнської культури, яка тепер веде боротьбу за своє виживання. З цієї всеохопної кризи криза міжнародного права є лише одним аспектом; і це дійсно так, оскільки наше міжнародне право пройняте цінностями західної християнської культури, серед якої повага до верховенства права займає вельми високе місце...»¹⁷. Ця міжнародно-правова позиція саме і є прагненням одних держав здобути односторонні переваги за рахунок інших, що прямо суперечить Статуту ООН, який виходить з необхідності «знову утвердити віру... в рівність прав великих і малих націй» та «додержуватися справедливості і поваги до зобов'язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права.»¹⁸.

Й. Кунц, своєю чергою, визнає роль верховенства права в діяльності органів ООН, наводячи позицію Міжнародного Суду ООН, у якій говориться: «Політичний характер органу не може звільняти його від дотримання договірних положень, встановлених Статутом, коли вони становлять обмеження цього органу чи критерій для прийняття ним рішення. Для того, щоб переконатися, чи користується орган свободою вибору для своїх рішень, необхідно послатися на умови його установчого акта»¹⁹.

Іншим і головним фактором цієї кризи, про який, однак, не сказав Й. Кунц, як уже зазначалося, була криза ліберальної моделі економіки, яка з середини XIX століття набула світового характеру, пройшовши в процесі свого загострення дві світові війни і кожна з цих війн була етапом відтермінування наступного її загострення, залишившись нерозв'язаною до цього часу²⁰.

Отже, після Другої світової війни світ перейшов на мирні рейки міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем, і це стало обов'язком держав, віднесеним Статутом ООН до його основних принципів²¹. Віднині цей мирний процес супроводжувався безпрецедентним в історії міжнародних відносин розвитком міжнародного права на основі його кодифікації та прогресивного розвитку, охоплюючи як традиційні сфери регулювання міжнародних відносин, так і інші їх напрями, привівши до виникнення в ньому багатьох нових сфер правового регулювання. В цей період міжнародне право набуло незрівнянно більшого значення порівняно з періодом Ліги Націй, коли перше десятиліття її діяльності ще давали деякі надії, хоча й безпідставні, на його ефективність, особливо з питань підтримання миру і безпеки. За оцінкою Й. Кунца, «це був перехід від «класичного» до «нового» міжнародного права, від права вільного, неорганізованого суспільства суверенних держав до більш організованого, більш централізованого права; перехід від традиційного міжнародного права, обмеженого в змісті й такого, що має справу з виключно відносинами між суверенними державами, який доктор Дженкс розуміє «як міжнародне право, розширене в просторі, міжнародне право, що являє собою загальне право людства на ранній стадії його розвитку»²².

Україна під час Другої світової війни як союзна республіка в складі СРСР зробила вагомий внесок у розгром нацистської Німеччини разом з її союзниками та мілітаристської Японії. Вона була однією з країн, які найбільш постраждали під час цієї війни від нацистів, і на Кримський (Ялтинській) конференції 1945 р. її учасники, виходячи головним чином з цих підстав, погодилися підтримати членство України в Об'єднаних Націях, а також з цих же міркувань - і союзної республіки Білорусі²³. І на Думбартон-Окській конференції 1944 р. чотири її учасники-ініціа- тори запросили Україну та Білорусь з-поміж інших п'ятдесяти держав узяти участь у Сан-Франциській конференції 1945 р., яка й завершилася підписанням 26 червня 1945 року Статуту нової міжнародної організації²⁴. 15 жовтня 1945 р. до його учасників приєдналася Польща, ставши 51-ю державою, яка підписала та ратифікувала цей Статут. Україна ратифікувала його 22 серпня 1945 р. і стала державою, яка належить до «первісних членів» Організації²⁵. І хоча відмінність між «первісними членами» Організації та членами, прийнятими в інші періоди її діяльності, були суто формальними і жодним чином не передбачали відмінностей у статусі між цими двома групами держав²⁶, перша з них мала з тих пір відчувати особисту відповідальність морального характеру за досягнення в її рамках згоди як свідчення її ефективності.

У цих умовах вперше в історії міжнародного права його кодифікація та прогресивний розвиток набули всеохопного, системного характеру, що стало багато в чому вирішальним чинником у розвитку міжнародного співтовариства, виходячи з цілей та принципів Статуту ООН. Водночас це величне завдання мало здійснюватися на основі нової дипломатії, що виражала букву і дух колективних дій держав з притаманною цій формі дипломатії специфікою ведення дискусій та прийняття рішень. І В. М. Корецький, розуміючи вимоги нової моделі дипломатії, неодмінно демонстрував своє мистецтво вести на рівних дискусії зі своїми високоосвіченими іноземними колегами, обстоюючи свої позиції з найскладніших проблем міжнародного права.

Міжнародна діяльність В. М. Корецького розпочалася з його участі в делегації України на чолі з Д. З. Мануїльським на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН, яка відкрилася 10 січня 1946 р. у Лондоні. В 75-у річницю цієї події, а саме 10 січня 2021 р., в ООН відзначили її як відлік часу найбільш тривалого в історії людства періоду відсутності війни між великими державами, і чимала заслуга в цьому, безумовно, належить діяльності цієї Організації. З такими словами виступив Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш, віддаючи належне цій історичній події рубіжного значення²⁷.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН розглядалися питання організації діяльності ООН, включаючи визначення місця перебування її штаб-квартири та питання політичного і міжнародно-правового характеру, і з них були прийняті відповідні резолюції. Серед них резолюції, що стосувалися таких питань, як: видача і покарання воєнних злочинців, створення Міжнародного Суду ООН; привілеї та імунітети ООН; реєстрація договорів і міжнародних угод; проєкт положення про основні права і свободи людини; угоди зі спеціалізованими міжнародними установами; національні товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця; політичні права жінок; привілеї та імунітети персоналу ООН; прогресивний розвиток міжнародного права та його кодифікація; злочин геноциду²⁸. Характер навіть цих проблемних питань, що розглядалися на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН, свідчив про велику роль у їх вирішенні фахівців з міжнародного права, представлених у 51 делегації держав, які взяли участь у цій сесії.

Цього ж року В. М. Корецький у складі делегації України на чолі з Д. З. Мануїльським узяв участь у Паризькій мирній конференції, скликаній для підготовки проєктів мирних договорів між державами Антигітлерівської коаліції, що здобули перемогу у Другій світовій війні, та колишніми союзниками нацистської Німеччини в Європі - Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією (29 липня - 15 жовтня 1946 р.). Проєкти цих мирних договорів розроблялися на першій і другій сесіях Ради міністрів закордонних справ відповідно в Лондоні (1945) та Парижі (1946) й остаточно - на третій сесії в Нью-Йорку (1946). Цей орган був створений у 1945 р. за рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 р. у складі міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю «для проведення необхідної підготовчої роботи з мирного врегулювання», включаючи підготовку зазначених мирних договорів».

Делегація України була представлена у всіх комісіях Конференції з правом підписання мирних договорів і її діяльність сприяла врегулюванню спірних питань, що обговорювалися на ній. Це стосувалося: розв'язання численних територіальних питань; визначення компенсаційних виплат (репарацій), що покладалися на колишніх союзників Німеччини; встановлення режиму судноплавства по Дунаю та ін. 10 лютого 1947 р. у Парижі Україна як учасниця Паризької мирної конференції підписала зазначені мирні договори. Цим самим міжнародне співробітництво підтвердило значення ролі України в розгромі нацизму в Європі та її дипломатії з мирного врегулювання наслідків Другої світової війни²⁹.

Дж. Тойнбі, який у складі делегації Великої Британії брав участь у Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. та Паризькій мирній конференції 1946 р. дійшов невтішного, але, мабуть, правильного висновку, що «політика з позиції сили, а не правосуддя, визначила досягнення їх учасників і такий результат є неминучим для такого роду міжнародних форумів»³⁰. «Міжнародна конференція, - зазначив він, - це спроба знову скласти світ після того, як він був розтрощений війною. Однак конференція, покликана владнати всі міжнародні справи за одним заходом - це воістину Психеєве завдання»³¹. У даному випадку таке завдання означає можливість воскресити світ, що практично зник, лише тяжкими і тривалими випробуваннями.

В. М. Корецький у складі делегацій України на чолі з Д. З. Мануїльським також брав участь у другій та третій сесіях Генеральної Асамблеї ООН відповідно у 1947 та 1948 рр. (Нью-Йорк), на яких продовжився розгляд актуальних міжнародно-правових питань. А у 1947 р. Генеральна Асамблея, виходячи з необхідності організації співробітництва держав у такій важливій сфері їх співробітництва, як подальший розвиток міжнародного права, на своїй І сесії прийняла резолюцію, згідно з якою був створений Комітет з прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації³². До складу Комітету увійшли представники 17 держав і серед них від СРСР - В. М. Корецький, який був обраний його віцеголовою. На Комітет було покладено завдання всебічного вивчення досягнень у сфері кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права, а також визначення методів, спрямованих на виконання п. 1 ст. 13 Статуту ООН, в якому на Генеральну Асамблею ООН покладався обов'язок організації досліджень і надання рекомендацій з метою «сприяння міжнародному співробітництву в політичній галузі і заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації»³³.

Комітет провів 30 засідань з 12 травня по 17 червня 1947 р., на яких розглядалися важливі питання організації, процедури та методів кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Його головний висновок полягав у необхідності створення Комісії міжнародного права у складі осіб, які мають у цій сфері визнаний авторитет. Було також узгоджено, що члени Комісії виступатимуть не як представники держав, а в особистій якості, але в тісному контакті з їх представниками³⁴.

В. М.Корецький був одним із найактивніших членів Комітету, беручи участь у дискусіях з найактуальніших питань, що розглядалися на його засіданнях і особливо в процесі підготовки проєкту Положення Комісії, в якому принципи і методи діяльності цього органу Генеральної Асамблеї мали найбільш чітко відповідати меті його створення. Ці питання стосувалися визначення таких аспектів діяльності Комісії, як: статус членів Комісії, громадянство в процесі обрання її членів, заповнення вакансій членів Комісії, права Комісії проводити свої засідання не лише в Європейському відділенні ООН у Женеві, відмінність між кодифікацією і прогресивним розвитком міжнародного права, право визначати тематику прогресивного розвитку та кодифікації міжнародного права, статус доповідача Комісії, публікація проєктів Комісії, право Комісії звертатися до урядів з наданням ними своїх коментарів на її проекти та ін.³⁵

Доповідь Комітету розглядалася в Шостому (юридичному) комітеті Генеральної Асамблеї ООН разом з проєктом Положення про неї і висловлені в ній пропозиції в цілому були схвалені ним. 28 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея прийняла резолюцію, якою створила Комісію міжнародного права (КМП), члени якої мали обиратися на третій черговій сесії Асамблеї, та схвалила Положення³⁶. Вибори членів Комісії відбулися 3 листопада 1948 р., і від СРСР на Генеральній Асамблеї був обраний В. М. Корецький. Його діяльність у Комісії на посаді першого заступника голови тривала до 1952 р., коли він відмовився брати участь у засіданнях, не погодившись з її рішенням залишити членство в Комісії за представником Китайської Республіки, ігноруючи історичний факт створення Китайської Народної Республіки (КНР), представник якої мав право забезпечувати, згідно зі ст. 8 Положення про КМП, представництво однієї з найголовніших форм цивілізації та однієї з основоположних правових систем світу³⁷. І лише через 40 років, а саме у 1971 р. КНР отримала своє законне право представляти китайський народ в ООН, включаючи Раду Безпеки на правах її постійного члена. З цього часу ООН, яка представляє міжнародне співтовариство, отримала можливість з більшою ефективністю діяти в досягненні своєї головної мети - «підтримувати міжнародний мир і безпеку... у згоді з принципами справедливості та міжнародного права»³⁸.

Залишаючи 22 травня 1952 р. посаду члена Комісії, В. М. Корецький рекомендував на своє місце кандидатуру професора Ф. І. Кожевникова як представника від України. Комісія погодилася з цим і обрала його своїм членом на строк, що залишився з часу обрання В. М. Корецького Генеральною Асамблеєю на п'ять років. Для Ф. І. Кожевникова це був дворічний термін, упродовж якого він узяв участь у 4-й та 5-й сесіях Комісії. Відтоді така практика Комісії стала прецедентом у її діяльності, даючи змогу у випадках дострокового припинення членства в ній швидко заповнювати вакансії, не звертаючись до складної процедури обрання членів на Генеральній Асамблеї³⁹.

У цей період участь В. М. Корецького в цих органах ООН охоплювала також його діяльність як представника СРСР у Комісії з прав людини, створеної у 1946 р. Економічною і соціальною радою (ЕКОСОР) відповідно до ст. 68 Статуту ООН⁴⁰. Члени Комісії не є експертами, а представляють у ній свої держави. Вони обираються ЕКОСОР на трирічний термін і свої засідання проводять у Женеві. До обов'язків Комісії входить розробка пропозицій та рекомендацій, подання ЕКОСОР доповідей з міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, запобігання дискримінації за ознаками статті, раси, мови, релігії та інших питань прав людини. Крім того, уряди та неурядові організації представляють Комісії на її вимогу інформацію про порушення прав людини⁴¹.

У цей час на Комісію було покладено безпрецедентне за своєю новизною та значенням завдання, що полягало в організації підготовки проєкту всеохопного документа з прав людини. Проєкт цього документа у вигляді декларації розглядався у 1946 р. на 1-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, в якій, як зазначалося вище, брав участь В. М. Корецький. Даний проєкт був переданий ЕКОСОР «для передачі на розгляд Комісії з прав людини в контексті підготовки нею міжнародного білля про права». І у 1947 р. на своїй 1-й сесії Комісія уповноважила своїх членів розробити те, що вона назвала «попереднім проектом міжнародного білля про права людини». Але всю практичну роботу взяв на себе Редакційний комітет, створений Комісією з представників восьми держав, відібравши з її складу відповідно до принципу справедливого географічного представництва.

Головою Комітету з прав людини та головою Редакційного комітету стала відома правозахисниця Елеонора Рузвельт, вдова президента Франкліна Рузвельта, який зробив вирішальний внесок у створення Антигітлерівської коаліції, завдяки якій було здійснено розгром нацистської Німеччини та її союзників. В. М. Корецький у ранзі заступника голови цього Комітету обстоював своє бачення природи основних прав і свобод людини, характеризуючи їх не лише з точки зору формально-юридичних ознак, а й з позицій соціологічних чинників, що в наш час є особливо актуальним. В інформаційному полі Інтернету ООН можна побачити фото зустрічі цих двох видатних людей з таким підписом: «Елеонора Рузвельт, представниця США і голова Комісії з прав людини, вітає професора В. М. Корецького, СРСР, на третій сесії Комісії 9 червня 1947 року».