До питання про зворотну дію в часі рішень Конституційного Суду України

Размещено на http://allbest.ru

ДО ПИТАННЯ ПРО ЗВОРОТНУ ДІЮ В ЧАСІ РІШЕНЬ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Пушняк Олексій Віталійович, канд. юрид. наук, доц.,

доцент кафедри теорії та філософії права, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, Україна, м. Харків

Статтю присвячено проблемі напрямків дії в часі рішень Конституційного Суду України про визнання неконституційними положень нормативно-правових актів, а саме питанню ретроактивності зазначених рішень. З точки зору правової доктрини проаналізовано законодавство та практику конституційного і вищих судів України. Зокрема, досліджено загальну установку судів на неретроактивність рішень Конституційного Суду України з нормоконтролю та винятки з неї. Особлива увага приділена усталеній правовій позиції судів, відповідно до якої ст. 152 Конституції України розтлумачено як таку, що унеможливлює ретроактивність зазначених рішень. Відзначено фундаментальні недоліки цієї позиції, яка своєю категоричністю суперечить низці засадничих правових вимог. Відзначено її помилковість з точки зору догми права та техніки аргументації. Наголошено на необхідності більш гнучкого підходу до визначення напрямків дії в часі рішень Конституційного Суду України, за якого їхня ретроактивність є можливою і в багатьох випадках необхідною. Зроблено висновок про те, що чинне право переважно не забороняє ретроактивність рішень Конституційного Суду України.

Ключові слова: зворотна дія в часі рішень Конституційного Суду України; ретроактивність; пряма дія в часі; негайна дія в часі; перспективна дія в часі; конституційна скарга; неконституційність закону; перегляд за виключними обставинами; res judicata.

Вступ. Одним із проблемних питань судового захисту прав людини та функціонування конституційного контролю в Україні є практика, яка склалася у зв'язку з тлумаченням та застосуванням норм ст. 152 Конституції України, що визначають правові наслідки рішень Конституційного Суду України (далі - КСУ) про визнання неконституційними положень нормативно-правових актів.

Проблема полягає у правовій позиції вітчизняних судів, на підставі якої особам, що звертаються до судів з метою перегляду рішень, заснованих на законодавчих положеннях, визнаних неконституційними, переважно відмовляють у задоволенні відповідних вимог. Відмову обґрунтовують твердженням, що стосовно фактів, які мали місце до ухвалення рішення конституційного органу, положення неконституційного акта лишаються належною нормативною підставою для визначення правових наслідків. Така аргументація заснована на тлумаченні ч. 2 ст. 152 Конституції України як такої, що означає відсутність зворотної дії рішень КСУ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні зазначена проблематика вже стала предметом уваги таких дослідників, як, зокрема, Ю. Г. Барабаш (I. Barabash), В. Е. Беляневич (V. Belianevych), В. В. Гончаров (V. Honcharov), А. А. Єзеров (A. lezerov), А. М. Івановська (A. Ivanovska), В. Кравчук (V. Kravchuk), Р. О. Кукурудз (R. Kukurudz), І. М. Ласько (I. Lasko), М. В. Мазур (M. Mazur), А. М. Мірошниченко (A. Miroshnychenko), М. В. Савчин (M. Savchyn), М. Смокович (M. Smokovych), Д. С. Терлецький (D. Terletskyi), М. В. Тесленко (M. Teslenko), В. П. Тихий (V. Tykhyi), Ю. М. Тодика (I. Todyka), О. О. Уварова (O. Uvarova), Г. О. Христова (H. Hrystova), Є. Черняк (I. Cherniak), С. В. Шевчук (S. Shevchuk).

Утім зазвичай дослідження зосереджені на питаннях правових принципів та цінностей, що мають відношення до цієї проблеми, її конституційно-правових, процесуально-правових аспектах. Натомість лишається поза увагою загальнотеоретичний аналіз питань дії в часі законодавства та рішень КСУ. Наявні дослідження часто обмежені суто констатацією відсутності чи необхідності наявності зворотної дії таких рішень. Автор раніше вже висловлював свої міркування з цього приводу¹. Але з огляду на недостатньо задовільний стан доктрини і практики в зазначеному питанні існує потреба в конкретнішому подальшому його аналізі з точки зору теорії права.

Мета і завдання. З огляду на викладене метою статті є спроба запропонувати вирішення проблем, що виникають у вітчизняній правовій системі у зв'язку з наявним підходом до правового регулювання дії в часі Раніше автор вже робив спробу аналізу поняття дії в часі рішення суду з нормоконтролю. Ця стаття являє собою переосмислення та розвиток ідей, раніше сформульованих автором. Див., наприклад: Пушняк О. В. Дія у часі судових рішень з нормоконтролю в Україні. Проблеми законності. 2017. Вип. 137. С. 19--31. рішень КСУ з нормоконтролю, а її завданнями - визначення теоретичного підґрунтя такої дії зазначених рішень, аналіз на його основі чинного регулювання на рівні законодавства і судової практики, формулювання відповідних практичних зауважень та пропозицій.

Виклад основного матеріалу. Для початку важливо визначити теоретичну основу дослідження даного питання та поняттєвий апарат, що при цьому використовувався. Ключовим тут є широко вживане поняття зворотної дії в часі рішення КСУ. У зв'язку з цим, не вдаючись до аналізу, чи існує сама по собі дія в часі судових рішень з нормоконтролю, чи вона є лише видимістю, пов'язаною з функціонуванням у часі самого права та його правилами, варто відзначити таке.

Рішення КСУ про визнання неконституційним певного акта чи окремого його припису є багатоаспектним явищем. Як інструмент конституційного контролю воно завжди звернене насамперед у минуле. Предметом його оцінки стає вже виданий в минулому акт з уже сформованим його змістом чи минулі дії суб'єктів у межах процедури його створення. Припис про визнання факту неконституційності спрямований на акт, що вже з'явився в минулому.

Утім у цьому дослідженні нас цікавлять насамперед часові характеристики загальних наслідків рішення КСУ в частині припису про визнання акта неконституційним. Основним безпосереднім наслідком тут виступає втрата чинності певним законодавчим приписом у силу принаймні вказівки ч. 2 ст. 152 Конституції України. Фактично рішення суду стає джерелом права, уподібнюється до акта «негативної нормотворчості», що припиняє чинність такого припису Детальний аналіз природи рішення КСУ в цьому аспекті не є метою даного дослідження..

Розглянувши рішення КСУ про неконституційність акта в такому ракурсі, можна провести аналогію з подібними нормами права та їхньою дією. Йдеться про спеціалізовані, а конкретніше - оперативні норми про визнання акта таким, що втратив чинність. Саме до них рішення КСУ, його припис про неконституційність акта буде близьким в аспекті своїх наслідків та їхніх темпоральных характеристик.

Отже, дія в часі такого рішення має календарну складову, тобто в цьому випадку календарну дату набрання сили рішенням КСУ. Також вона має фактичну складову, тобто певний напрямок поширення в часі правових наслідків, стосовно названої дати. Рішення в цьому аспекті може теоретично мати три напрямки - зворотну, негайну та перспективну дію - й відповідно бути чинним щодо минулих або завершених, теперішніх або незавершених, майбутніх фактів, прав, обов'язків.

Особливістю дії оперативних норм про припинення чинності чи згаданих рішень КСУ є те, що вони насамперед стосуються саме відповідного акта та стану його чинності. Якщо розглядати рішення КСУ про неконституційність принаймні нормативно-правового акта, то за чинним законом єдиним логічно можливим варіантом напрямку їхньої дії в часі є дія суто на акти, чинні або застосовувані станом «на тепер», на момент ухвалення рішення (можливо з певними винятками щодо нечинних застосовуваних актів) Норма ч. 1 ст. 8 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначила, що предметом перевірки на предмет конституційності можуть бути лише чинні акти. Частина 2 ст. 8 цього Закону, як вважають, встановлює тут виняток: «З метою захисту та відновлення прав особи Суд розглядає питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта (його окремих положень), який втратив чинність, але продовжує застосовуватись до правовідносин, що виникли під час його чинності». Якщо говорити про нормативно-правові акти (а саме лише до них такі формулювання застосовні, як бачиться), то це є дійсно винятком, коли йдеться про випадок застосування акта після втрати ним чинності - до відносин, що мали місце під час його чинності. Звідси цікавий висновок: акти після втрати чинності достатньо довго лишаються в юрисдикції КСУ. З іншого боку, тут немає винятку, коли застосування є наслідком збереження чинності акта (ультраактивної) після втрати ним календарної чинності.

Інша ситуація має місце щодо проєктів нормативних джерел права, які перевіряє КСУ.. Отже, має місце щось подібне до негайної дії.

Утім це не єдиний аспект, в якому варто розглядати правові наслідки рішення КСУ та їхні часові характеристики. Враховуючи специфіку та складність цих наслідків, зазначений аспект можна умовно назвати першим рівнем фактичної дії в часі рішення КСУ.

Про другий рівень фактичної дії в часі рішення КСУ потрібно говорити тому, що визнання законодавчого правила неконституційним призводить до втрати ним чинності, а отже через це впливає і на відповідні врегульовані ним юридичні факти, права та обов'язки суб'єктів. Під чинністю (формальною дією) розуміють існування норми як належного, тобто її загальну юридичну обов'язковість, здатність породжувати права та обов'язки суб'єктів при настанні передбачених нею юридичних фактів Автор не підтримує ідею розмежування чинності та формальної дії нормативно-правового акта, підтримувану авторами деяких законів та рішення КСУ з цього питання, вважаючи її штучною, практично зайвою та навіть шкідливою. Таке розмежування передбачає перехід значення чинності (формальної дії) акта до поняття дії акта та утворення нової невизначеної сутності під назвою «чинність акта» (див.: Пушняк О. В. До питання співвідношення термінів «набуття чинності нормативно-правовим актом» та «введення в дію нормативноправового акта». Форум права. 2012. № 2. С. 580-592. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/ 123456789/1548/1/Pushnjk_2012_2.pdf)..

Цей другий рівень і є тим, що зазвичай мають на увазі, коли говорять про напрямок дії в часі рішення КСУ: значущість його наслідків для минулих, теперішніх чи майбутніх фактів, прав і обов'язків суб'єктів. На цьому рівні дія в часі рішення КСУ перетинається з дією в часі неконституційного законодавчого правила. По суті йдеться вже просто про дію в часі останнього. Утім поширеність використання поняття темпоральної дії рішення конституційного суду дає підстави оперувати обома поняттями Надалі в цій статті під напрямками дії в часі/зворотною дією рішення КСУ матиметься на увазі саме цей її другий рівень..

Дія ж у часі неконституційного правила так само має календарну і фактичну складові. Календарна стосується дати втрати чинності актом, фактична - відповідного його напрямку дії в часі (у цьому разі темпорального напрямку втрати чинності, якщо бути точним). Як відомо, існують напрямки темпоральної дії не лише нових норм, тобто зворотна, негайна та перспективна дія, але й норм старих, що припиняють свою чинність, тобто дострокове, негайне припинення, ультраактивність [1, с. 158-159]. Таким чином, другий рівень фактичної дії в часі рішення КСУ взаємозумовлений з календарною та фактичною дією норм, що втратили чинність на його підставі.

Це означає, що на визначення напрямку дії в часі рішення КСУ впливає не лише дата втрати чинності неконституційним актом, але й напрямок його дії в часі. Звідси випливає, наприклад, що ретроактивність рішення КСУ - тобто його обов'язковість для відносин, що завершилися до його ухвалення - матиме місце не лише в разі втрати неконституційним приписом чинності з моменту початку його дії, але й у разі втрати ним чинності з моменту ухвалення рішення, якщо це поєднано з достроковим припиненням припису.

Така запропонована автором з огляду на доктрину теоретична схема опису дії в часі зазначених рішень КСУ. Розглянемо, яким чином законодавство та судова практика в Україні регулюють обговорювані питання.

Згідно з нормою ч. 2 ст. 152 Конституції України приписи правових актів, визнаних неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Стаття 91 Закону про КСУ, яка має назву «Визначення Судом строку втрати чинності актом (його окремими положеннями)», повторює це формулювання.

Певні висновки можна зробити і на підставі аналізу процесуального законодавства. Згідно з ним підлягають перегляду у зв'язку з виключними обставинами невиконані судові рішення (для рішень у кримінальних провадженнях такого обмеження, як відсутність виконання, не встановлено), винесені на основі неконституційних законодавчих приписів (або навпаки, в яких не застосовано певний припис, визнаний згодом конституційним. - Див. напр., ч. 3 ст. 423 ЦПК). Рішення КСУ в такому разі матиме наслідки для відповідних незавершених правовідносин (маючи негайну дію), а якщо воно зачіпатиме завершені наслідки фактів минулого, завершені правовідносини, його дія може бути охарактеризована як зворотна.

Таким чином, якщо не брати до уваги наведені процесуально-правові норми, як видно, законодавство визначає лише можливі дати втрати чинності неконституційними нормами, тоді як напрямок їхньої дії в часі в ньому не ре - гламентований безпосередньо. Так само не регламентований і напрямок дії в часі рішення КСУ про неконституційність акта. На підставі аналізу законодавства, судової практики та доктрини можна зробити певний висновок про те, як ці напрямки розуміють.

Насамперед тут варто звернути увагу на позицію самого КСУ.

Зокрема, КСУ так висловлювався щодо змісту ч. 2 ст. 152 Конституції України На ці правові позиції подекуди посилаються суди, обґрунтовуючи тезу про неретроактивність рішень КСУ.: «...закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю» (а. 3 п. 4 мотивувальної частини рішення № 8-зп від 24.12.1997; рішення № 20-рп/ 2010 від 30.09.2010); «Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність» (а. 6 п. 4 мотивувальної частини рішення № 15-рп/2000 від 14.12.2000 р. у справі про порядок виконання рішень КСУ; важливо звернути увагу, що ця позиція передусім робить наголос на відсутності необхідності підтвердження рішення КСУ іншими правовими актами).

Утім останнє зазначене рішення містить й іншу правову позицію, важливу в контексті аналізу ч. 2 ст. 152 Конституції України: «Органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об'єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними» (а. 2 п. 4 мотивувальної частини рішення № 15-рп/2000 від 14.12.2000 р.).

Подекуди в практиці Верховного Суду (далі - ВС) можна зустріти твердження про те, що згідно з правовою позицією КСУ рішення останнього мають пряму дію в часі (див., напр., постанову Великої палати ВС від 18.11.2020 р. у справі № 4819/49/19). Утім принаймні обґрунтування цього твердження посиланням на рішення КСУ у справі про порядок виконання рі - шень КСУ від 14.12.2000 р. № 15-рп/2000 не є правильним через те, що в ньому йдеться про інше значення терміна «пряма дія», яке не має жодного стосунку до видів напрямків дії права в часі «Рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Обов'язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України (ч. 2 ст. 150), яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів (ч. 2 ст. 8)» (а. 3 п. 4 мотивувальної частини рішення)..

Також варто відзначити, що зазвичай резолютивна частина рішення КСУ не містить особливих вказівок щодо фактичної дії в часі відповідного рішення та неконституційних норм.

Утім тут є винятки, задля розуміння яких варто звернути увагу на попередній варіант Закону України «Про Конституційний Суд України» і його ст. 74 - через той вплив, який вона мала на становлення розуміння дії в часі рішень КСУ. Зазначена стаття передбачала дискрецію щодо встановлення «преюдиціальності» зазначених рішень «при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв'язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта». Цю норму інтерпретували як таку, що дає КСУ повноваження визначати напрям дії в часі своїх рішень. Ідея ж про те, що рішенню як виняток могло бути надане юридичне значення щодо правовідносин, які виникли на підставі неконституційного акта, логічно зумовлює, що загальним правилом наслідків застосування ч. 2 ст. 152 Конституції України є перспективна дія рішення КСУ - їхнє поширення суто на майбутні відносини (див. рішення № 8-зп від 24.12.1997 р., що містить першу визначальну позицію КСУ з цього питання, ще й у поєднанні з використанням ст. 74).

Історія функціонування норми згаданої ст. 74 така, що лише в поодиноких випадках КСУ використовував її та давав відповідні вказівки щодо поширення в часі наслідків свого рішення - як от, наприклад, у рішеннях № 8-зп від 24.12.1997 р., № 9-рп/2001 від 19.06.2001 р., № 19-рп/2009 від 08.09.2009 р., № 4-рп/2016 від 08.06.2016 р. чи деяких інших. Іноді КСУ давав таку вказівку в рішеннях з тлумачення, звісно без посилання на преюдиціальність (див. рішення № 1-зп від 13.05.1997 р.).

При цьому у судовій практиці та доктрині не склалося якогось цілісного послідовного розуміння змісту ст. 74. Зокрема, зазнала критики наведена вище її «часова» інтерпретація та й загалом був поставлений під сумнів її раціональний сенс [2; 3] Деякі міркування з приводу преюдиціальності рішень КСУ автор висловлював раніше [4]..

Вагомим аргументом виступало те, що звичайні суди не надавали якогось значення таким вказівкам на преюдиціальність у рішеннях КСУ. Наприклад, було проігнороване згадане рішення № 19-рп/2009 (див., напр., рішення ВАСУ від 28.02.2013 р. у справі № К/9991/75370/11-С). Хоча напевно це не має бути аргументом на користь того, як слід розуміти ст. 74 Конституції України, бо, як відомо, сама обов'язковість низки рішень КСУ зазнає ігнорування.

Сам КСУ також не посприяв визначеності в розумінні ст. 74, адже її застосування не супроводжене докладною аргументацією. Окрім того, деякі приклади її використання, принаймні на перший погляд, відходять від буквального значення статті, якщо її розуміти в «часовому сенсі». Це значення полягає в тому, що виняток, який дозволяє встановлювати ця норма, - це поширення наслідків рішення на відносини, які вже склалися на підставі неконституційного акта. Тоді, як, наприклад, у рішенні № 8-зп від 24.12.1997 р. (що, до речі, містить першу визначальну позицію щодо розуміння ч. 2 ст. 152 Конституції України) КСУ посилається на ст. 74 для того, щоб навпаки не поширювати наслідки на такі відносини (див. абз. 4 п. 4 мотивувальної частини та п. 3 резолютивної частини (дещо подібне можна спостерігати в рішенні № 1-рп/98 від 26.02.1998 р.)).

Звідси випливає висновок, що КСУ в цьому рішенні тлумачить слова ст. 74 «може вказати на преюдиціальність» в сенсі «може визначати наявність чи відсутність юридичного значення свого рішення» щодо визначеної цією статтею ситуації. У такому разі обговорювана стаття інтерпретована як уповноваження визначати різні варіанти напрямку темпоральної дії рішення, а не лише, наприклад, негайну чи зворотну дію. Спеціально визначаючи такою своєю вказівкою перспективну дію рішення, КСУ має на увазі, що загальне правило щодо напрямків його дії в часі інше (якщо воно взагалі існує). Отже, правову позицію цього рішення «...закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю» не можна розуміти як таку, що визначає перспективну дію як загальне правило, а ч. 2 ст. 152 Конституції України - як норму, яка дає підстави визначити напрямок дії в часі рішення КСУ.

У новому Законі «Про Конституційний Суд України» норми, подібної до закріпленої у ст. 74 раніше чинного закону, немає.

Слід відзначити й те, що у 2020 р. з'явилася правова позиція КСУ, важлива для розуміння розглядуваних питань: «Конституційний Суд України, зважаючи на зміст частини другої статті 152 Конституції України, частини першої статті 97 Закону України “Про Конституційний Суд України”, може не поширювати це Рішення на певні правовідносини, які виникли внаслідок дії Указу, у разі визнання його неконституційним» (абз. 3 п. 4 мотивувальної частини рішення № 9-р/2020). На її основі суд указав: «Рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини, які виникли внаслідок здійснення посадових обов'язків особою, призначеною Указом Президента України “Про призначення А. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України” від 16 квітня 2015 року № 218/2015». Такі формулювання знову піднімають питання, наведені вище щодо рішення № 8-зп від 24.12.1997 р.: з якого правила таким чином зроблено виняток і чи існує таке правило Саме по собі це рішення викликає низку критичних питань, наприклад, в аспекті застосовності поняття «чинності» до індивідуально-правового акта, на що слушно звернув увагу суддя КСУ В. В. Лемак в Окремій думці до цього рішення (загалом застосовність ч. 2 ст. 152 Конституції України до індивідуально-правових актів є питанням, що потребує окремої уваги).

Слушні міркування висловив і суддя КСУ О. О. Первомайський у своїй Окремій думці до цього рішення. Утім складно погодитися з підтримуваними ним помилковими аргументами КСУ, використаними для обґрунтування сумнівної практики розмежування понять «чинності» та «дії» нормативно-правових актів (див. Пушняк О. В. До питання співвідношення термінів «набуття чинності нормативно-правовим актом» та «введення в дію нормативно-правового акта». Форум права. 2012. № 2. С. 580-592. URL: https://dspace.nlu.edu.ua/ bitstream/123456789/1548/1/Pushnjk_2012_2.pdf), як і з тим, що «рішення Конституційного Суду мають винятково перспективну дію у часі»..

Таким чином, можливо наведені правові позиції КСУ прямо не вказують на певне загальне правило про належний напрям темпоральної дії рішень КСУ або принаймні можуть бути інтерпретовані по-різному. У будь-якому разі їхня основна частина сформована в контексті системного бачення старого закону і є достатньо неконкретною, проте, здається, продовжує певним чином визначати лінію розуміння темпоральної дії рішень КСУ.

Також не можна не нагадати й про суперечливість підходів до розуміння дії в часі права загалом, що існують у доктрині та практиці КСУ і породжують плутанину в інших сферах юридичної практики Див. аналіз практики КСУ в цьому аспекті: Пушняк О. В. Право і час : монографія. Харків, 2009. 176 с. [5, с. 108-111]. Утім слід відзначити, зокрема, певний позитивний приклад розвитку практики КСУ - в аспекті фактичного застосування поняття негайної дії нормативно-правового акта, хоча й при цьому недосконалий з точки зору доктрини та юридичної техніки (див. абзаци 4, 5 п. 5 мотивувальної частини Рішення КСУ № 5-р(І)/ 2019)..

Наступним важливим джерелом, яке формує правове регулювання напрямків дії в часі рішень КСУ, є практика вищих судів та особливо ВС¹¹. Ці суди активно викладають своє бачення обговорюваного питання.

Так, у рішенні від 19.06.2012 р. у справі № К/9991/36002/11-С Вищий Адміністративний Суд України (далі - ВАСУ) підтримав позицію, що по суті встановила перспективну дію рішення КСУ (до речі, преюдиціального) № 10- рп/2008р від 22.05.2008 р. Суд вказав, що згадане рішення КСУ «не може бути поширене на правовідносини, що вже виникли станом на момент прийняття цього рішення, так як не має зворотної дії в часі». Отже, відносини, що ще тривали на 22.05.2008 р., вилучені зі сфери дії рішення КСУ (хоча поширення на них означало б негайну дію рішення, якщо бути точним). У цій справі йшлося про реалізацію в судовому порядку рішення центру зайнятості про стягнення з особи допомоги по безробіттю, що мала бути повернута нею в силу припису закону, визнаного неконституційним (рішення центру винесене до рішення КСУ, рішення судів - після нього) (див. також рішення ВАСУ від 19.12.2012 р. у справі № 32/125-а).

Загалом у практиці ВАСУ з розгляду соціальних справ (напр., рішення від 05.12.2012 р., справа № К/9991/54003/11; від 12.07.2012 р., справа № К- 14892/09; від 19.12.2015 р., справа № К/800/55007/13), підтриманій практикою Верховного Суду України (постанови від 17.03.2015, спр. № 21-429а14; 9.06.2015, спр. № 21-472а15), рішення КСУ не мають «ретроактивності». За правовою позицією цих рішень право на перерахунок соціальних виплат на основі законодавства, з якого усунуті неконституційні норми, з'явилося лише зі вступом у силу рішень КСУ, без зміни розміру виплат за період дії неконституційних положень.

Також можна відзначити позицію Вищого господарського суду України, висловлену в рішенні від 21.12.2015 р. у справі № 923/1076/14: установлення Огляд практики див.: Єзеров А. А. Неконституційність закону як підстава для перегляду судових рішень за виключними обставинами в адміністративному судочинстві [6]. КСУ неконституційності норми, застосованої судом при вирішенні справи, «не може бути використане під час апеляційного перегляду справи, в якій таке рішення по суті спору вже ухвалене і перевіряється апеляційним судом з урахуванням законодавства, чинного на час його прийняття».

У постанові від 19.11.2018 р. у справі № 755/4893/18 (755/18431/15-а) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, розглядаючи питання правових наслідків рішення КСУ № 1-р/2018 від 27.02.2018 р. про неконституційність окремих законодавчих положень, дійшов висновку, що згадане рішення «не може бути застосовано до правовідносин з приводу виплати пенсії позивачеві, що виникли до (виділено нами - О. П.) 27 лютого 2018 року, а саме в період з липня 2014 року». У перегляді рішення суду першої інстанції тут було відмовлено через те, що закон, застосований в ньому, суд вважав таким, що зберігав свою чинність до дати ухвалення рішення КСУ.

Промовистими в цьому відношенні є і пп. 21-22 постанови ВС від 25.07.2019 р. у справі № 804/3790/17, де щодо ч. 2 ст. 152 Конституції України зазначено: «Зі змісту наведеної норми вбачається, що за загальним правилом рішення Конституційного Суду України змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, якщо інше не встановлено самим рішенням», а також її п. 27: «За таких обставин, Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки такі виникли до прийняття вказаного Рішення Конституційного Суду України, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності».

Не вдаючись до аналізу темпоральних характеристик правовідносин, розглянутих судами у наведених справах, варто відзначити, що тут суди дотримувалися підходу, за яким чинність припису щодо прав, обов'язків, відносин, не завершених на момент набрання ним чинності, розглядають не як негайну дію, а як прояв зворотної дії. Як відомо, за одним з підходів (у більшості випадків не найкращим) дію в часі часто розуміють як представлену лише двома напрямками: прямим (перспективним) - на майбутні відносини, зворотним - на всі інші. Відтак, коли суди пишуть про неможливість ретроактивності рішення КСУ, вони говорять про непоширення його правових наслідків на будь-які відносини, що виникли до вступу його в силу, лишаючи цьому рішенню суто перспективну дію - на відносини, що виникнуть з дати його ухвалення.

У постанові від 23.10.2019 р. у справі №820/5819/17 КАС, вважаючи неконституційні законодавчі положення чинними «на момент виникнення спірних правовідносин» та розгляду справи судами, тобто до ухвалення відповідного рішення КСУ, та зважаючи на встановлену процесуальним законом для таких випадків процедуру перегляду за виключними обставинами, вказував на неможливість перегляду рішення суду в касаційному порядку в ситуації коли рішення КСУ з'явилося до винесення рішення касаційного суду: «...Під час касаційного перегляду судових рішень суд касаційної інстанції не може перевіряти, чи правильно суди попередніх інстанцій застосували положення, зокрема матеріального права, в редакції, яка діє на час касаційного перегляду. З огляду на зазначене, при прийнятті цієї постанови суд касаційної інстанції не брав до уваги рішення Конституційного Суду України» (див. також постанову КАС від 25.07.2019 р. у справі № 823/1695/17).

Варто звернути увагу й ще на одну правову позицію рішення ВС у справі від 29.10.2019 р.922/1391/18, яка стосується питання співвідношення дії в часі рішень КСУ і res judicata (п. 9.9). У ній ВС передусім також робить наголос на неможливості ретроактивної («ретроспективної») дії рішення КСУ: «Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (кон- ституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням».

Саме по собі формулювання цієї позиції досить специфічне: з нього випливає, що нова позиція КСУ застосовна до нових справ безвідносно до того, чи стосуються вони фактів чи прав та обов'язків, які мали місце до її появи. Відтак буквально воно уможливлює ретроактивність рішень КСУ, що відрізняється від бачення ВС, викладеного вище. Утім невідомо, наскільки це і мав на увазі ВС, особливо зважаючи на контекст формулювання: воно зроблене у справі щодо застосування процесуальних норм, де ключовим моментом було вирішення питання щодо можливості перегляду певної категорії судових рішень.

Далі суд зазначає: «Виняток нормою пункту 1 частини третьої статті 320 ГПК України встановлено для випадків, коли рішення суду ще не виконане, тобто коли наслідки, передбачені ним, остаточно не настали» (п. 9.9, див. також п. 9.15). При цьому дія рішення КСУ на незавершені наслідки знову фактично названа не негайною, а зворотною.

У цьому ж рішенні ВС досить розгорнуто пояснив роль res judicata як складової правової визначеності, яка має зумовлювати неможливість перегляду виконаних (та в інтерпретації цього суду прирівняних до них) рішень. При цьому ВС апелює до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ): «Разом з тим, принцип правової визначеності, який невід'ємно притаманний праву Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на чому неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях (зокрема у § 58 рішення у справі «Маркс проти Бельгії» від 13.06.1979 р., заява № 6833/74), дозволяє не вдаватися до перегляду судових рішень, які мали місце до прийняття рішення ЄСПЛ як рішення прецедентного або загального характеру, яке формує певну правову позицію. До таких рішень загального характеру належать і рішення конституційних судів. При цьому, як визнає ЄСПЛ, публічне право окремих країн обмежує можливість прийняття конституційними судами рішень, які мають зворотну дію у часі (див. § 58 рішення у справі «Маркс проти Бельгії»)» (п. 9.4).

Як далі стверджує ВС, «Така ж ситуація має місце в Україні, як видно з норми статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд», відповідно до якої закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення» (п. 9.5).

Утім, наприклад, уже в рішеннях від 06.06.2018 у справі 180/746/16-к, від 29.08.2018 р. у справі № 663/537/17 палати ВС вказують на інше, коректніше розуміння прямої дії в часі: «Пряма дія полягає в тому, що новий нормативно- правовий акт або нова правова норма поширюється на факти й правовідносини, що виникли та/або існують після набрання ним чинності» (п. 35 рішення від 29.08.2018 р.).

А в ухвалах від 20.02.2020 р. та 14.05.2020 р. про передачу справи на розгляд об'єднаної палати у справі № 808/1628/18 колегія суддів ВС у такий же спосіб інтерпретує пряму дію в часі і в т.ч. пряму дію в часі рішень КСУ, зазначаючи: «Дійсно, за загальним правилом наслідки неконституційності застосовуються лише до правовідносин, що виникли або продовжують існувати після оголошення рішення Конституційного Суду України» (п. 65).

Така ж по суті позиція відображена вже й у рішенні Великої Палати ВС від 18.11.2020 р. у справі 4819/49/19: «...аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ. Тобто рішення КСУ поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього». Виходячи з цього, ВС у своєму рішенні далі зазначає: «На момент ухвалення вищезазначеного рішення КСУ кримінально-процесуальні відносини у аналізованому провадженні вже припинилися. А це означає, що дія рішення КСУ не може поширюватися на ці правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення».

У наведених прикладах зміна правової позиції полягає у визнанні негайної дії рішень КСУ, тобто дії на незавершені на момент набрання ними сили правовідносини. Тоді як до цього суди зазвичай наголошували суто на перспективній дії рішень, тобто вважали, що вони мають поширення суто на майбутні правовідносини. Хоча, наприклад, у щойно згаданому рішенні у справі № 4819/49/19 те, що є негайною дією, названо «прямою (перспективною)» дією.

У зв'язку з цим варто звернути увагу, що термін «пряма дія» є не зовсім вдалим. Він існує як логічна пара терміна «зворотна дія» і пов'язаний з поширеним і часто некоректним підходом до розуміння дії права в часі, коли не враховують можливості існування окремого третього напрямку дії права в часі - негайної дії, як дії норми права на незавершені на момент набрання нею чинності правовідносини, права та обов'язки. Звідси походить і плутанина, що розуміти під прямою дією - дію лише на майбутні права і обов'язки чи ще й на ті, що вже існують на момент набрання чинності нормою. Термін «негайна дія» видається тут однозначнішим, особливо в контексті існування термінопоняття «перспективна дія» [5, с. 101-108].

Важливо відзначити і те, яким чином описує ВС дію в часі рішень КСУ у зв'язку з наявністю процесуальних норм про можливість перегляду рішень суду у зв'язку з виключними обставинами та які загальні висновки він з цього робить.

Так, у згаданих рішеннях у справі № 808/1628/18 колегія суддів ВС пропонує таке бачення наявного регулювання в розглядуваних питаннях, що загалом відповідає панівному у вітчизняній практиці підходу: «Дійсно, за загальним правилом наслідки неконституційності застосовуються лише до правовідносин, що виникли або продовжують існувати після оголошення рішення Конституційного Суду України. Такий підхід слід застосовувати до осіб, які не звертались до суду з метою відновлення порушеного права. У таких ситуаціях відновлення права (наприклад на перерахунок пенсії) можливе з моменту ухвалення відповідного рішення Конституційного Суду України» (пп. 63-64).

«Поряд з цим, до осіб, які у судовому порядку оспорювали наявність/відсутність прав чи обов'язків, що ґрунтується на законі, визнаному згодом неконституційним, діє спеціальне правове регулювання. Захист їх прав від наслідків неконституційності застосованого до них закону можливий через перегляд справи за виключними обставинами» (п. 67).

Як видно, в цій позиції має місце протиставлення двох категорій суб'єктів - тих, які не оспорювали наявність/відсутність прав чи обов'язків, заснованих на законі, визнаному згодом неконституційним, і тих, які робили це. При цьому наслідок розрізнення стосується моменту, з якого можливе відновлення їхніх прав - з моменту ухвалення рішення КСУ та з певного моменту в минулому до такого ухвалення відповідно. У другому випадку відтак можлива негайна та зворотна дія рішення КСУ. Це можна було б назвати, користуючись термінологією англо-американської правової традиції, вибірковою ретроактивністю.

Як видається, логіка такого розрізнення має істотні вади. Якщо регулювання дозволяє відновити справедливість шляхом скасування рішення суду, заснованого на застосуванні/незастосуванні законодавства, визнаного згодом неконституційним/конституційним (окрім того випадку, коли з міркувань res judicata заборонено переглядати виконане рішення), то це означає, що до фактів, прав та обов'язків, які мали місце до ухвалення рішення КСУ, будуть застосовані його правові наслідки у вигляді наприклад незастосування неконституційних приписів. Тоді як до суб'єктів, чиї аналогічні за часовими характеристиками права та обов'язки не встигли стати предметом судового рішення до появи рішення КСУ, такі наслідки не будуть застосовані. Навряд чи таке розрізнення можна вважати розумним чи виправданим. Більше того, становище останньої категорії суб'єктів буде фактично прирівняне до тих, чиє становище у силу вимог res judicata закон розглядає як закріплене виконанням судового рішення, а відтак безповоротно завершене. І це також складно вважати розумним та виправданим.

Або в дещо іншому ракурсі: якщо допускається перегляд судового рішення, коли виконання ще не настало, тобто коли мають місце незавершені правовідносини, чому право не мало би дозволяти поширювати наслідки рішення КСУ на незавершені правовідносини тих суб'єктів, які не мають винесеного рішення щодо своїх прав та обов'язків.

Становище суб'єктів, щодо яких в силу неретроактивності рішення КСУ буде правомірним застосування неконституційних законодавчих положень, відрізнятиметься і від становища учасників тих відносин, щодо яких суд на підставі відповідних процесуальних норм (напр., ч. 4 ст. 7 КАС) безпосередньо застосував положення Конституції України замість акта законодавства, що суперечить їй (до певної міри прикладом тут може бути рішення ВАСУ від 23.01.2013 р. у справі № К/9991/51302/11).

На додаток до сказаного наявність у розглянутому випадку такої умови для перегляду за виключними обставинами як відсутність виконання рішення в принципі викликає питання з огляду на відсутність цієї умови для перегляду рішення теж за виключними обставинами в ситуації «встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом» (див., напр., п. 3 ч. 5. ст. 361 КАС).

Разом з тим позиція ВС не завжди є послідовною і у деяких рішеннях він продемонстрував інший підхід. Наприклад, у рішенні від 05.02.2020 р. у справі № 554/9118/16-ц суд скасував рішення державного виконавця як неправомірне, врахувавши Рішення КСУ про визнання неконституційним норми закону, що лежала в його основі. Важливо відзначити, що відбулося це в рамках касаційного провадження, а не провадження за виключними обставинами, при цьому були скасовані рішення судів першої та апеляційної інстанції як такі, що є результатом неправильного застосування норм матеріального права. На думку Є. Черняк, це є проявом нової тенденції у питанні ретроактивності [щодо наведеного та інших прикладів див.: 7, с. 122].

Окремо потрібно згадати часову складову наслідків рішення КСУ про неконституційність закону про кримінальну відповідальність. У постанові Великої палати ВС від 13.01.2021 р. у справі № 0306/7567/12, яка стосувалася перевірки кримінальної справи, закритої відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК 1960 р., висловлено позицію про ретроактивність рішення КСУ від 11.06.2020 р. № 7-р/2020, яке було визнане підставою для декриміналізації діяння поряд із законодавчим актом та для закриття кримінального провадження знову таки за п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК 1960 р. Такий висновок був зроблений за допомогою системного тлумачення законодавства за ситуації, в якій неконституційність закону зазначений КПК не розглядав прямо як підставу для вказаних наслідків (пп. 14-30) Як додатковий аргумент суд використовує вже норму нового КПК щодо перегляду рішення у таких випадках за виключними обставинами: «На користь висновку про ретроспективну дію рішень Конституційного Суду України, якими констатовано невідповідність Основному Закону положень КК щодо криміналізації певних дій або бездіяльності, свідчить і зміст пункту 1 частини третьої статті 459 КПК» (п. 27 мотивувальної частини)..

Чинний КПК розглядає рішення КСУ про неконституційність закону про кримінальну відповідальність лише як підставу перегляду справи за виключними обставинами, при цьому на відміну від інших процесуальних законів тут немає такої умови перегляду, як відсутність виконання рішення. Тим не менш у низці випадків після появи рішення КСУ, яким було встановлено неконституційність приписів особливої частини Кримінального кодексу України, вищі суди закривали кримінальні провадження не через перегляд рішення за виключними обставинами (див. напр., ухвалу Касаційного кримінального суду від 25 листопада 2020 р. у справі № 712/10247/18). В одному з рішень при цьому суд обґрунтував такі свої дії, пославшись на принцип верховенства права (ухвала Вищого антикорупційного суду від 20.11.2020 р. у справі № 991/1759/20) Див. огляд судової практики з цього питання: Кузіна І. Декриміналізація діяння законом та за рішенням Конституційного Суду [8]..

Тут же можна згадати й проблему заміни смертної кари засудженим до неї, яка виникла у зв'язку з наслідками рішення КСУ № 11-рп/99 і яка вказує на його поширення на наявні на момент його ухвалення кримінально-правові відносини (або, іншими словами, на діяння, вчинені в минулому).

У наведених прикладах помітна специфіка кримінального права, яку слід мати на увазі. У ньому зворотна дія за визначенням (ч. 1 ст. 5 КК України: «Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом'якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість») полягає у поширенні наслідків рішення КСУ передусім на незавершені правові наслідки у вигляді, зокрема, відбування покарання, судимості, що по своїй суті з загальнотеоретичних позицій є дією негайною.

Варто додати, що описані «ретроактивні» наслідки мали б бути властивими дії рішень КСУ не лише у кримінально-правовій сфері, але і в подібних сферах застосування принаймні публічно-правових заходів юридичної відповідальності в інших галузях права (поширюючись на протиправні діяння, вчинені до ухвалення рішення КСУ). Цікавим питанням тут є доля завершених наслідків у незавершених правовідносинах (конфісковане майно, сплачений штраф тощо), особливо з огляду на певну специфіку неконституційності серед підстав тієї ж декриміналізації.

Як бачимо, в судовій практиці переважає тенденція не надавати рішенням КСУ зворотної дії за певними винятками, які стосуються описаних вище випадків перегляду невиконаних рішень судів за виключними обставинами та дії норм про принаймні кримінальну відповідальність.

Більше того, слід відзначити ще й тенденцію до обмежувального тлумачення першого з наведених винятків: рішення, що не підлягають виконанню, вважають відразу реалізованими, а отже такими, що не можуть бути переглянуті. Так, ВС у постанові від 17.12.2019 р. у справі № 808/2492/18 сформулював позицію, що в ситуації, яка є предметом дослідження, рішення не може вважатись невиконаним у контексті п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС, оскільки рішення, що набрало законної сили, яким у задоволенні позову відмовлено, не передбачає примусового виконання Неможливість перегляду рішень, що не підлягають виконанню, як реалізованих здається досить логічною з точки зору догми права, якщо вважати, що правові наслідки рішення КСУ володіють негайною і не володіють зворотною дією, тобто не мають поширення на вже завершені права та обов'язки.

Ця позиція зазнала критики. Як відзначає А. Єзеров, «... таке тлумачення призводить до того, що особа, якій у задоволенні позову відмовлено (позивач), фактично позбавляється права на перегляд рішення з підстав визнання неконституційним закону, застосованого в її справі. Це стосується навіть позивача, який пройшов усі інстанції в судах загальної юрисдикції, звернувся з конституційної скаргою до Конституційного Суду України і домігся визнання закону неконституційним - за такого підходу він не може розраховувати на перегляд рішення. Інститут перегляду справи за виключних обставин фактично перестає діяти і втрачає практичне значення» [9, с. 121; див. також: 8; 10]. Цієї ж позиції дотримується й суддя КАС В. Кравчук: «Неконституційність як виключна обставина втрачає сенс, якщо рішення, в якому застосовано неконституційний закон, не скасовується і не може бути скасоване через те, що не підлягає виконанню» [11].

Як слушно й аргументовано відзначила у рішенні від 14.05.2020 р. колегія суддів КАС, звертаючись до Великої Палати за переглядом наведеної вище правової позиції з метою розширити невиправдано звужене нею коло судових рішень, що підлягають перегляду в порядку п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС: «Негативні наслідки порушення Конституції України не будуть адекватно усунені тільки констатацією невідповідності положень нормативного акта Конституції і не можуть бути виправлені в інший спосіб, окрім як за допомогою повторного судового провадження <...> Перегляд судових рішень, які ухвалені на підставі положень закону, визнаних неконституційними (конституційними), є одним із проявів «відповідальності» держави та відповідального публічного урядування. У такий спосіб держава виконує свій обов'язок поновити права, які вона сама й порушила, ухваливши акт, який став об'єктом судового конституційного контролю і визнаний неконституційним» (пп. 71, 74, див. також: пп. 42-53, 5462, 63-75).

Свої аргументи колегія суддів висловлювала принаймні двічі у рішенні від 20.02.2020 р. у справі № 808/1628/18, передаючи її на розгляд Великої Палати ВС, та у рішенні від 14.05.2020 р. у тій же справі, передаючи її на розгляд Об'єднаної Палати КАС ВС, утім вони не були враховані. Зокрема, у рішенні від 19.02.2021 р. Об'єднана палата КАС ВС відмовилася переглядати згадану правову позицію ВС.

Загальна установка українських судів на недопущення зворотної дії рішень КСУ корелює з зарубіжною практикою. При цьому такий підхід є досить поширеною в інших правових системах моделлю ліквідації неконституційних положень, яка передбачає правові наслідки ex nunc [12, с. 57; див. також: 13, с. 34].

Проте тут варто зробити деякі застереження. По-перше, підхід «ex nunc» є певним умовним узагальненням, за яким у кожній правовій системі можуть стояти досить різні конкретні правила. Інакше кажучи, в рамках такого підходу можуть допускати різноманітні винятки із загальної заборони ретроактивності. Наприклад, у Чеській Республіці «... у виняткових випадках висновки Конституційного Суду мають зворотну дію. Це допустимо, якщо вони вкрай необхідні в крайньому випадку з метою захисту конституційності і, якщо вони не призводять до непропорційного втручання в правову визначеність, особливо у вертикальних відносинах, якщо неконституційне положення регулює відносини між державною владою та особою, яка б виграла від їх недійсності <...> у вертикальних відносинах слід надавати пріоритет захисту основних прав над правовою визначеністю та довірою до закону» [12, с. 58]. А, наприклад, Вищий Адміністративний Суд Литовської Республіки не вважає беззаперечно законними адміністративні рішення, ухвалені відповідно до законодавства, чинного на момент їх прийняття і оголошеного лише згодом неконституційним: вони можуть бути оскаржені [Там само, с. 38].

По-друге, описаний підхід не єдиний, який використовують. Так, німецька правова система використовує модель «ex tunc»: «... якщо, наприклад, Федеральний Конституційний Суд встановив неконституційність певного закону, то він визнає такий закон нікчемним (див. речення 1 § 78 ЗФКС3). Нікчемність означає «генеральну нечинність правової норми» від самого початку (ex tunc). Тому як правило закон є неконституційним з моменту його оприлюднення» [14, с. 22]. Хоча й «рішення, які ухвалюють відповідно до нікчемного закону і які більше не можна оскаржити, залишаються незачепленими визнанням закону нікчемним (див. речення 1 абзацу 2 § 79 ЗФКС). Тобто навіть помилкові рішення (судові рішення, які набули законної сили, або чинні адміністративні акти) залишаються чинними навіть у тому разі, якщо вони спираються на закон, який згодом був визнаний неконституційним. Завдяки врегулюванню такої можливості правова система держави надає принципу правової визначеності (а також правовому миру!) більшого значення, порівняно із забезпеченням матеріальної справедливості. Разом з тим і наслідки такого рішення не підпадають під дію зворотності. У такий спосіб також посилюється авторитет рішень адміністративних судів <...> Проте законодавець передбачив одне важливе виключення: хоча чинність відповідних рішень, які більше не підлягають оскарженню, зберігається згідно з реченням 1 абзацу 2 § 79 ЗФКС, виконувати такі рішення більше не можна (див. речення 2 абзацу 2 § 79 ЗФКС)» [14, с. 23 ; див. також: 13, с. 35-39].