До питання про зворотну дію в часі рішень Конституційного Суду України

А, наприклад, у Вірменії «... рішення Конституційного Суду мають ретроспективну дію на всі звичайні судові рішення та адміністративні рішення, ухвалені протягом останніх трьох років до набрання чинності рішення Конституційного Суду» [12, с. 58] Огляд зарубіжного досвіду в цьому питанні див., зокрема: Барабаш Ю. Преюдиціальність рішень Конституційного Суду України: проблемні питання теорії та практики. Право України. 2010. № 6. С. 45-53 ; Пушняк О. В. Дія у часі судових правоположень. Теорія і практика правознавства. 2015. № 1 (7)..

Нарешті, по-третє, згаданий підхід існує в певному соціально-правовому контексті західних країн, поряд з розвиненою правовою культурою, повагою до Конституції, усталеною законністю. У нашому ж суспільстві, що перебуває на початку свого шляху до верховенства права і де парламент, інші органи державної влади, орган конституційної юрисдикції можуть приймати невиважені рішення чи виступати інструментами політичних маніпуляцій, право мало б передбачати досить гнучкий механізм реагування на неконституційні акти, що включав би можливість ретроактивного перегляду судових рішень у необхідних випадках. При цьому обговорювана більша чи менша недосконалість вітчизняного підходу до проблеми постає вже як надзвичайно істотний недолік з огляду на можливість грубих порушень Конституції, які є цілком реальною небезпекою для країн з труднощами становлення верховенства права та демократії. Так безальтернативно звеличуючи та захищаючи правову певність, правова система ризикує залишити в недоторканності і антиконституційне свавілля, чим цілком може скористатися недобросовісний актор.

Варто відзначити й інші недоліки того варіанту інтерпретації часової складової правових наслідків рішення КСУ, що склався в українській судовій практиці.

Дослідники доречно звертають увагу на неправильності підходу, коли в конфлікті між справедливістю та визначеністю перевага беззаперечно віддана останній. Звісно, правова визначеність є однією з основоположних правових цінностей і у певних випадках такий пріоритет може бути певним чином виправданий. Тим не менше у багатьох інших ситуаціях внаслідок нього може бути заподіяна шкода іншим компонентам верховенства права. Як відзначає В. Кравчук, «... визнання закону неконституційним, не застосування судом конституційного закону <...> - усе це свідчить про помилку з боку держави та підриває довіру до судового рішення. Суспільний інтерес в усуненні сумніву у законності та обґрунтованості судового рішення переважає над суспільним інтересом, що виявляється у дотриманні принципу юридичної визначеності (res judicata). У разі конкуренції між правильним і стабільним перевагу слід надавати першому» [10, с. 89].

У свою чергу Венеційська комісія позначає цю дилему в контексті наслідків конституційної скарги як конфлікт між засобом захисту прав людини і юридичною визначеністю [15, с. 53]. Дійсно, неможливість ретроактивності рішення КСУ у багатьох випадках може означати і порушення прав людини. Як зазначає А. Єзеров, «... держава має забезпечити ефективне поновлення прав через можливість повторного розгляду справи, під час якого суд загальної юрисдикції, зважаючи на рішення Конституційного Суду України, повинен переглянути судове рішення, яке ґрунтувалося на неконституційних положеннях закону, відповідно до закону, який узгоджується з Конституцією України (або без застосування закону, який із Конституцією України не узгоджується), та на основі юридичної позиції Конституційного Суду України» [9, с. 122-123]. У свою чергу М. Савчин наголошує на необхідності дії ex tunc рішень КСУ з розгляду конституційних скарг в аспекті його наслідків inter partes з метою поновлення порушених прав людини: «У цій ситуації сила рішення ex tunc накладає на державу позитивний обов'язок поновити суб'єктивне публічне право з моменту його порушення Зіз виплатою справедливої компенсації. Якщо говорити щось інше у цьому випадку, то це буде запереченням сутнісного змісту права - ідея конституційної скарги як засобу захисту порушених конституційних прав втрачає свій сенс» [16, с. 68] Утім складно погодитися з позицією автора щодо обмеження ретроактивності суто наслідками рішення КСУ inter partes. Принцип рівності, визначеності вимагають, щоб правові наслідки рішення КСУ мали значення не лише щодо одного суб'єкта подання конституційної скарги. «Захист прав людини не може відрізнятися залежно від того, чи було подано заяву до Конституційного Суду в тій чи в іншій справі» [13, с. 38.

Як слушно продовжує М. Савчин, слід застосовувати системне тлумачення Конституції України, беручи до уваги не лише ч. 2 ст. 152 Конституції України, але й її статті 3, 55, відтак «поновлення порушеного права не пов'язано власне із датою набрання чинності рішення КС. Обов'язок захисту полягає у поновленні порушеного права з моменту його порушення <...> Виходячи із цих конституційних засад, адміністративні суди мають переглядати свої рішення за заявами уповноважених осіб, якщо рішенням КС буде встановлено, що застосовані положення закону в остаточному судовому рішенні є антиконституційними. Відмова у перегляді рішень адміністративними судами є відмовою у правосудді і запереченням сутнісного змісту права на судовий захист» [16, с. 69].

Як відзначено в Окремій думці суддів ВС до рішення від 18.11.2020 р. у справі № 4819/49/19, визнання акта, застосованого у справі, неконституційним належить до тих особливих і непереборних обставин, які відповідно до практики ЄСПЛ дозволяють відхід від принципу res judicata. У цьому контексті «...абсолютне заперечення ретроспективної дії рішень КСУ щодо неконституційності норми кримінального процесуального закону позбавляє сенсу і фактично нівелює передбачену п. 1 ч. 3 ст.459 КПК виключну обставину як підставу перегляду судових рішень, перетворює цю норму закону на «мертву» і не функціональну» [17, п. 1-12]. Отже, унеможливлення ретроспективного застосування рішення КСУ позбавляє заявника будь-яких ефективних засобів захисту порушеного права [Там само, п. 18].

Наведені аргументи підтверджує рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» 2013 р., яка стосувалася припинення виплати пенсії заявнику через його проживання за кордоном. У рішенні встановлено порушення заборони дискримінації та права власності у ситуації, яка включала факти відмови судів заявнику через неретроактивність рішення КСУ №25-рп/2009 від 07.10.2009 р., факт поновлення виплати пенсії за рішенням суду лише з моменту ухвалення названого рішення КСУ. Розрізнення на підставі такої ознаки як проживання заявника-одержувача пенсії за кордоном ЄСПЛ визнав порушенням за період з моменту припинення виплати пенсії до ухвалення рішення КСУ 07.10.2009 р. При цьому суд наголосив на неможливості для заявника пред'явити відповідні вимоги на національному рівні. Таким чином, йдеться про ситуацію, коли наявне правове регулювання, зокрема позиція українських судів щодо відсутності в рішень КСУ зворотної дії, перешкодила реалізації прав заявника.

Як відзначає А. Єзеров, підхід, що передбачає перегляд судового рішення, заснованого на неконституційному акті, повністю узгоджений із принципом належного урядування. У справі «Лелас проти Хорватії» (заява № 55555/08) ЄСПЛ зазначив, що «... держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов'язків; ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу (пункт 74)». Такий перегляд судових рішень «є одним із проявів «відповідальності» держави та відповідального публічного урядування. У такий спосіб держава виконує свій обов'язок поновити права, які вона сама й порушила, ухваливши акт, який став об'єктом судового конституційного контролю і визнаний неконституційним» [9, с. 123].

На неприйнятності порушення конституційних прав і свобод наголошує і голова КАС М. Смокович, «... особливо коли винуватцями такого порушення є органи публічної влади та їх посадові особи». З огляду на це він допускає можливість та доцільність ретроспективної дії рішення органу конституційної юрисдикції [18, с. 13].

Таким чином, беручи до уваги міркування правопевності для з'ясування можливості ретроактивності рішення КСУ, варто враховувати й те, про які відносини йдеться - горизонтальні - між приватними суб'єктами, чи вертикальні - між державою та приватною особою [15, с. 52-53].

У розглянутому контексті також варто ще раз згадати Окрему думку суддів ВС до рішення від 18.11.2020 р. у справі № 4819/49/19. У ній запропоновано такі критерії ретроспективного застосування рішення КСУ, яким встановлена неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні кримінальної справи як підстави для перегляду судових рішень за виключними обставинами:

- визнання КСУ неконституційності окремого положення закону про кримінальну відповідальність, що встановлює кримінальну протиправність діяння, застосованого судом при вирішенні справи, якщо таким рішенням буде скасована або пом'якшена кримінальна протиправність діяння, або іншим чином поліпшуватиметься становище особи, яка вчинила відповідні діяння, у тому числі особи, яка відбуває або відбула покарання, але має непогашену чи незняту судимість;

- застосування в рішенні національного суду закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, неконституційність, конституційність яких встановлена рішенням КСУ, ставить під серйозний сумнів загальну справедливість оскарженого кримінального провадження;

- наявність реальної можливості застосування ефективних засобів захисту порушеного права заявника;

- заявник продовжує зазнавати значних негативних наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не може бути адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через поновлення кримінального провадження» [17, п. 19] У цій справі Велика палата відмовила в задоволенні заяви про перегляд рішення за виключними обставинами, зазначивши, що позаяк рішення КСУ від 17.06.2020 р. № 4-р (ІІ)/2020 має пряму (перспективну) дію, на день прийняття ККС ухвали від 25.10.2019 р. норма ч. 3 ст. 307 КПК щодо заборони оскарження ухвали слідчого судді за результатами розгляду скарги на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення, ще не була визнана неконституційною..

Слід звернути увагу і на принцип рівності, про що вже йшлося вище, який має безпосередній стосунок до розглядуваних питань в аспекті існування невиправданого розрізнення, що виникає у зв'язку з обговорюваною позицією українських судів.

Окрім того, як бачиться, неможливість поширення наслідків рішення КСУ на минуле підриває і законність, верховенство та пряму дію норм Конституції, а відтак і саму основу правової визначеності, закладену на рівні Основного Закону, норми якого були порушені. Навряд чи відповідає принципу правової певності і ситуація одночасної наявності двох чинних норм права, які передбачають різне регулювання, тим більше, якщо ці норми різної юридичної сили і одна з них - норма конституції.

Потрібно відзначити також, що принцип неретроактивності призначений для захисту від порушення визначеності нормами нових актів, а не для усунення дії вже наявних конституційних норм зі сфери, де певний час діяла неконституційна норма.

Як бачимо, існує досить поширене переконання про необхідність ретроактивності (принаймні як одного з можливих напрямків дії в часі) рішень КСУ. При цьому фундаментальних, змістовних перешкод для неї немає. Хоча й, як зазначає М. Смокович, вона «не може мати абсолютного характеру. Законодавець має встановити певні юридичні фільтри» [18, с. 14] Щодо орієнтирів, які заслуговують на врахування при визначенні напрямку дії в часі рішення КСУ, зокрема і ретроактивності, меж її застосування див.: Смокович М. Впровадження рішень Конституційного Суду України: пошуки ефективного механізму захисту прав людини [18, с. 14-17]. Серед іншого автор звертає увагу на проблему виконання рішення КСУ, особливо у випадках, коли потрібний юридично визначений механізм реалізації наслідків рішення КСУ. Див. також Окрему думку судді КСУ Юровської Г. В. стосовно рішення КСУ від 11.06.2020 р. № 7-р/2020 у справі щодо конституційності положень ст. 375 КК України..

Утім серед істотних перешкод вітчизняна судова практика вбачає і «формально-юридичну» перешкоду у вигляді ч. 2 ст. 152 Конституції України Дослідники звертають увагу на інші перешкоди ширшого плану. Зокрема, Ю. Барабаш вважає, що закріплена в українському праві модель нормативної конституційної скарги не створює аналогічних до повної скарги можливостей для перегляду рішення в справі скаржника [15, с. 57].. На цю норму спирається більшість проаналізованих вище правових позицій українських судів. Її формулювання вважає тут основною перепоною і М. Савчин [16, с. 68]. А А. Єзеров, обґрунтовуючи необхідність допустити перегляд у порядку п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС судових рішень, що не підлягають виконанню, вважає за необхідне підкреслити відсутність суперечності норм цієї статті та положення Конституції України, з якого виводять «пряму дію» рішення КСУ [6, с. 101]. Це є логічно необхідним кроком аргументації для визнання можливості такого перегляду, адже така суперечність випливає з ідеї про те, що ч. 2. ст. 152 Конституції України фактично визначає напрям дії в часі рішень цього органу, при чому цим напрямом є суто «пряма» дія. У запропонованому ж розумінні п. 1 ч. 5 ст. 361 КАС може означати в тому числі ретроактивність рішення КСУ, тобто виняток, не передбачений ч. 2 ст. 152 Конституції України (також, як уже було зазначено вище, практика йде шляхом наділення ретроактивністю і рішень КСУ про неконституційність норм про кримінальну відповідальність).

Ця суперечність уже має навести на думку, що існують певні невідповідності в розумінні та застосуванні ч. 2 ст. 152 Конституції України в українській судовій практиці.

Глибші причини таких невідповідностей полягають у необґрунтованості, неналежності посилання суто на ч. 2 ст. 152 Конституції України для визначення напрямку дії в часі рішення КСУ. Їх добре видно, якщо звернути увагу на подібні норми українського законодавства, що визначають дати набуття чинності (введення в дію) чи припинення чинності нормативно-правовими актами, наприклад, п 1 Розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 р. № 2136-VIII: «Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування», чи там само п. 8: «Визнати таким, що втратив чинність, Закон України «Про Конституційний Суд України» ...»; або п. 2 Розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України від 16.01.2003 р.: «Визнати такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 року Закон України «Про підприємництво» ... ; Закон України «Про підприємства в Україні»...».

Можливо, з одного боку, конституцієдавець і бажав укласти в норму ч. 2 ст. 152 Конституції України певний сенс орієнтиру для визначення темпоральної чинності неконституційного акта - менш виразно - в оригінальній її редакції 1996 р., більш виразно - у зміненій редакції 2016 р. І, звісно, ці норми визначають точку відліку для розрахунку напрямку дії в часі положень відповідного акта.

Утім, з іншого боку, безпосередньою підставою для визначення цього напрямку є аж ніяк не норми такого роду, а, наприклад, ст. 58 Конституції України чи подібні їй норми загальних положень певного нормативно-правового акта або зазвичай відповідний пункт Перехідних положень акта, про чинність якого йдеться. Зокрема, можна поглянути на п. 4 Розділу IX «Прикінцеві положення» Господарського кодексу України від 16.01.2003 р.: «Встановити, що Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу. До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями» (див. також, напр., п. 1 Розділу IV «Перехідні ПОЛОЖЄННЯ» Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 р. № 2136-viii чи інші подібні норми). За відсутності ж нормативного регулювання цього питання, особливо в умовах недосконалості його розуміння в судовій практиці, слід звертатися до позиції правової доктрини.

Таким чином, твердження про відсутність у рішень КСУ зворотної дії в часі, обґрунтоване посиланням на згадану норму Конституції України, є хибним способом аргументації через те, що воно спирається на її поверхневе розуміння, на тлумачення, яке не відповідає точному змісту цієї норми (не говорячи вже про випадки, коли ВС аргументує наявність у рішень КСУ прямої дії в часі, посилаючись на правові позиції самого КСУ, де йдеться про пряму дію в іншому сенсі, як було зазначено вище).

Такі твердження судів зводяться по суті до констатації правила ч. 2 ст. 152 Конституції України про дату втрати чинності неконституційними приписами й заснованої на ній констатації відсутності зворотної дії рішень КСУ як висновку, що ніби беззаперечно випливає з попередньої тези. При цьому немає пояснення зв'язку між цими двома складовими аргументації, який насправді досить непростий і неоднозначний. Тут судова практика демонструє прогалину в аналізі темпоральної дії зазначених юридичних правил. Відтак висновки судів про відсутність зворотної дії в часі рішення КСУ з нормоконтролю бачаться передчасними та неналежним чином обґрунтованими Якщо проаналізувати мотивувальні частини рішень ВС у цьому питанні, то можна побачити, зокрема, такі варіанти аргументації висновку про відсутність ретроактивності рішення КСУ: 1) цитування ч. 2 ст. 152 Конституції України; 2) цитування ч. 2 ст. 152 Конституції України та ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України»; 3) цитування відповідного пункту резолютивної частини рішення КСУ, в якому останній конкретизував момент втрати чинності неконституційних приписів; 4) деякі попередні варіанти, поєднані з цитуванням ст. 58 Конституції України (досить рідкісний варіант); 5) цитування деяких правових позицій ВС, розглянутих у цій статті; 6) цитування чи посилання на позицію КСУ; 7) констатація відсутності ретроактивності рішень КСУ без посилань на джерела права..

Більше того варто відзначити, що не завжди судді володіють глибоким розумінням темпоральної дії права, можливим підтвердженням чого є друге речення в такому неодноразово цитованому уривку з постанови ВС від 19.11.2018 р. у справі № 755/4893/18 (755/18431/15-а): «Згідно з резолютивною частиною рішення Конституційного Суду України № 1-р/2018 від 27 лютого 2018 року положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України визнані неконституційними, останні втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення. Зі змісту наведеного слідує, що дія положень абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України втратила чинність з 27 лютого 2018 року, при цьому така не має зворотної сили».

Як можна припустити, обговорювані висновки суддів зумовлені браком глибокого аналізу питання, особливістю формулювання самої відповідної норми Конституції, поєднаним з прихованим чи інтуїтивним використанням за аналогією правил дії в часі законодавства, застосуванням відповідних принципів права (правопевності, неретроактивності управа тощо) та доктринальних ідей або відтворенням підходів зарубіжної практики. Так, якщо ст. 58 Конституції України дає загальну установку на неретроактивність законодавчих змін, то ніби це беззаперечно стосується і випадку втрати чинності неконституційними приписами. Важливу роль у формуванні такого підходу та його поширенні відіграла і обов'язковість правових позицій КСУ та механізми забезпечення сталості практики ВС. Загалом такий підхід не позбавлений повністю сенсу, втім випускає з уваги декілька обставин.

Перша - самі правила ст. 58 Конституції України (а також подібних норм галузевих актів) передбачають і ретроактивність законодавства: буквально - для певних приписів про юридичну відповідальність, а згідно з відомою, хоча й спірною, але правовою позицією КСУ - для приписів щодо юридичних осіб на підставі вказівки законодавця.

Друга - формальне слідування принципам правопевності та неретроактивності навряд чи має бути самоціллю, адже ці принципи мають використовуватися розумно та з урахуванням інших фундаментальних правових засад, про які йшлося вище.

Третя - набрання сили рішенням КСУ, внаслідок якого неконституційний акт втрачає чинність - це не акт правотворчості у її традиційному розумінні. Суд лише констатує факт неконституційності, цієї особливої колізії або порушення норм Конституції, що тягне за собою нечинність відповідного акта. Відтак правила дії в часі нововведеного законодавства не можуть бути автоматично і без застережень поширені на приписи про неконституційність.

Четверта - ретроактивність/неретроактивність - це питання напрямків дії в часі нововведеного законодавчого акта, тоді як ситуація втрати чинності неконституційними приписами - це питання щодо «старого» акта і напрямків саме його темпоральної чинності. Звісно, це пов'язані питання, але ж йдеться про особливу ситуацію неконституційності. У будь-якому разі ч. 2 ст. 152 Конституції України не регламентує напрямки дії в часі старого, неконституційного акта.

У доктрині ж виділяють три напрямки темпоральної чинності старого акта: дострокове припинення, негайне припинення та ультраактивність [1, с. 158-159]. В юридично-технічному аспекті дострокове припинення дії в часі неконституційних приписів (як відповідник ретроактивності рішення КСУ) і робить можливим послідовніше усунення наслідків неконституційності та порушення прав особи. При цьому ніщо в Конституції України та законодавстві не виключає можливість зважено допускати зазначене дострокове припинення (за винятком лише відповідних норм процесуального законодавства, що не дозволяють перегляд виконаних рішень судів).

П'ятою обставиною, яка заслуговує на увагу, є те, що проаналізована проблема дії в часі неконституційних норм є достатньо непростою, такою, що зачіпає співвідношення основоположних правових цінностей, стосується дії найважливіших складових законодавства та може мати різні варіанти розв'язання, а отже мала б бути предметом законодавчого регулювання, за відсутності якого суди не мали б категорично обирати один з варіантів на власний розсуд.

Утім зарубіжна практика знає різні способи її регламентації - нормами конституцій, звичайних законів чи положеннями судової практики, хоча напевно часто матиме місце їхнє поєднання [13, с. 37].

У зв'язку з цим цікаво відзначити таке формулювання у рішенні ВС від 24.04.2019 р. у справі № 263/10994/16-а «оскільки визнані неконституційними положення ряду законів України втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення від 20.12.2016 № 7-рп/2016, а останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини (виділення наше - О. П.), що виникли до набрання ним чинності, то суди всіх інстанцій, які розглядали дану справу, не мали підстав для застосування зазначеного рішення Конституційного Суду України до спірних правовідносин».

Як бачимо, на думку суду, КСУ може змінювати звичайний напрямок дії в часі своїх рішень (поширюючи їхню дію «назад», «на правовідносини, що виникли до набрання» чинності рішенням КСУ). Такі ж формулювання можна знайти й в інших рішеннях самого ВС (зокрема, у близько 20 рішеннях за період до серпня 2020 р.) та інших судів.

Варто відзначити, що при цьому чинна Конституція та Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 91 «Визначення Судом строку втрати чинності актом (його окремими положеннями)») надають останньому повноваження змінювати лише дату втрати чинності неконституційними приписами і лише на більш пізню щодо моменту ухвалення рішення. Чинне законодавство прямо не передбачає повноваження КСУ визначати напрямок дії правових наслідків рішення КСУ на відповідні правовідносини. Норми ст. 97 «Порядок виконання рішень та висновків Суду» Закону, як бачиться, також не регулюють це питання.

З одного боку, така практика може бути пояснена певними ірраціональними причинами. Так, згадане вище рішення ВС від 24.04.2019 р. у справі № 263/10994/16-а, що містить обговорюване формулювання, стосувалося правових наслідків рішення КСУ від 20.12.2016 р. № 7-рп/2016 - рішення, винесеного ще за чинності попереднього варіанту закону про КСУ. Саме він, як вже зазначалося вище, містив норми про можливість преюдиціальності рішень КСУ, які могли бути розтлумачені як такі, що дають названі повноваження. Можливо суди продовжували повторювати зазначену формулу щодо рішень КСУ, винесених уже за нового закону.

З іншого боку, причина може полягати у тлумаченні згаданої ч. 1 ст. 97 чинного Закону чи її аналогу - ч. 2 ст. 70 старого Закону. Так, КСУ у резолютивній частині рішення № 4-рп/2016 на підставі передбаченого цією статтею свого повноваження визначати порядок та строки виконання своїх рішень визначив (чи, можливо, фактично підтвердив) таку важливу складову правових наслідків свого рішення як відновлення чинності попередньої редакції відповідних законодавчих приписів замість тих, що були визнані неконституційними. Тобто КСУ у такий спосіб регламентував питання, подібні чи принаймні близькі до розглядуваних. А, наприклад, Велика Палата ВС у згаданому вище рішенні у справі № 4819/49/19 двічі згадує саме в контексті аналізу темпоральних характеристик дії рішень КСУ передбачене ст. 97 повноваження.

Лише у 2020 р. з'явилася чіткіша правова позиція КСУ з цього приводу: «Конституційний Суд України, зважаючи на зміст частини другої статті 152 Конституції України, частини першої статті 97 Закону України “Про Конституційний Суд України”, може не поширювати це Рішення на певні правовідносини, які виникли внаслідок дії Указу, у разі визнання його неконституційним» (абз. 3 п. 4 мотивувальної частини рішення № 9-р/2020). Хоча вона і сформульована у справі про неконституційність індивідуально-правового акта, проте дає загальне уявлення про підхід КСУ у цьому питанні.

Таким чином, наведеними правовими позиціями ВС і КСУ останній «наділений» вказаним повноваженням, хоча й прямо не передбаченим законодавством, але надзвичайно важливим для забезпечення у майбутньому необхідної гнучкості у визначенні поширення в часі наслідків рішень цього органу.

Врешті варто відзначити, що підхід українських судів до визначення напрямку дії в часі рішень КСУ мав би бути більш зваженим і заснованим на коректному глибокому аналізі цього важливого питання, супроводженому викладенням своєї належної аргументації. Просте уподібнення підходів до ретроактивності рішень з нормоконтролю та законодавства чи збіг висновків українських судів з певними підходами, що існують в іноземній практиці, ще не означає їхньої правильності, оскільки, як відомо, розумним має бути не лише результат діяльності, але і сам процес його вироблення [19, с. 37].

Аналізуючи дію в часі рішень КСУ не можна обійти увагою і ч. 3 ст. 152 Конституції України («Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку») Наразі відповідний спеціальний закон відсутній., а також її ст. 56 та їхній вплив на розглядуване питання.

Існують різні підходи до їхнього розуміння. Так, Ю. Г. Барабаш наголошує на різній юридичній природі ч. 3 ст. 152 і ст. 56 Конституції України, а відтак на необхідності розмежовувати питання відновлення порушених неконституційним актом прав (яке може бути недосяжним через res judicata) та сатисфакцію в конституційному провадженні. Право на відшкодування, що випливає з ч. 3 ст. 152 Конституції України, на його думку, носить самостійний характер, його не можна розглядати складовою права на судовий захист. Відтак необгрунтовано застосовувати норми цивільного законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним актом [15, с. 55-56].

З іншого боку, суди застосовують ч. 3 ст. 152 Конституції України разом з відповідними положеннями Цивільного кодексу за аналогією в умовах відсутності спеціального закону (утім у більшості випадків обмежувачем тут стало описане вище уявлення про «пряму» дію рішення КСУ, відтак, компенсація неодержаних соціальних виплат наставала переважно з дати його ухвалення). Загалом такий підхід бачиться більш послідовним у плані належного виконання державою зобов'язань щодо прав людини. Окрім того, заподіяння шкоди неконституційним актом є окремим випадком заподіяння шкоди неправомірним актом, тому наслідки, передбачені ч. 3. ст. 152 Конституції України, мають у будь-якому разі включати цивільно-правову складову.

Отже, видається, правила про відшкодування шкоди, заподіяної неправомірними, неконституційними актами, в т. ч. норми ст. 56 та ч. 3 ст. 152 Конституції України, виходячи з їхніх формулювань, повинні були б мати «ретроактивний» сенс: вони передбачають відшкодування всієї шкоди - в тому числі тієї, що вже мала місце до ухвалення рішення КСУ. Необхідність відшкодування такої шкоди гірше узгоджується з ідеєю про те, що акт слід вважати неправомірним суто на майбутнє.

Отже, наведене може означати, що це є норми Конституції України, які фактично визначають напрямок темпоральної дії рішень КСУ, принаймні щодо однієї зі складових їхніх правових наслідків - відшкодування шкоди, спричиненої неконституційним актом. Це ще один аргумент проти категоричного сприйняття рішень КСУ як «неретроактивних».

Висновки. Вітчизняна судова практика виходить з такого загального розуміння норм Конституції України і, зокрема, ч. 2 ст. 152 Основного Закону, що рішення КСУ про неконституційність законодавчого припису не мають поширення на права та обов'язки, завершені до ухвалення цього рішення, тобто не володіють ретроактивністю. Тут варто відзначити окремі прогресивні зміни: визнано поширення таких рішень КСУ на відносини, що тривають на момент їх ухвалення, тобто негайну дію. Щоправда лишається деяка плутанина з вживаною в судовій практиці для позначення напрямків дії права в часі термінологією.

Як вважається, винятки із загального правила про неретроактивність стосуються відносин, які зачіпає передбачений процесуальним законодавством перегляд судових рішень у зв'язку з виключною обставиною неконституційності (конституційності) застосованого (не застосованого) у справі законодавчого припису. При цьому тут навряд чи можна погодитися з наявним у судовій практиці звужувальним тлумаченням процесуальних норм щодо умов такого перегляду.

Винятки також стосуються діянь, що підпадають під наслідки фактичної декриміналізації рішенням КСУ про неконституційність закону про кримінальну відповідальність.

Вважаємо, що навіть у межах уже наявних у судовій практиці підходів, наслідки, подібні до зазначеної декриміналізації, мають застосовуватися у всіх сферах реалізації публічно-правових заходів юридичної відповідальності в різних галузях права.

Утім загальне правило, застосовуване вищими судовими органами України, яке полягає в категоричному запереченні ретроактивності рішень КСУ з нормоконтролю, зазнає критики з різних позицій і не може бути визнане правильним. Водночас неретроактивність, як лише один із можливих варіантів наслідків рішення КСУ з нормоконтролю, має сенс та право на своє існування.

Наявна правова позиція ВС у зазначеному питанні має істотні вади у фундаментальному та юридично-технічному аспекті.

У першому аспекті вона невиправдано віддає перевагу правовій визначеності, залишаючи без належної уваги вимоги справедливості, захисту прав людини, рівності, а також низку складових самої правової визначеності чи близьких до неї вимог верховенства та прямої дії норм Конституції України, несуперечливості права, законності. Підходи до вирішення обговорюваних питань мали б спиратися на системне тлумачення норм Основного Закону, в тому числі його ч. 2 ст. 3, статей 8, 22, 55, 56, 64 та ч. 3 ст. 152.

В юридично-технічному відношенні обговорювана правова позиція не має належного обґрунтування, а якщо судити з наявних формулювань її аргументації - вона є просто помилковою через невідповідність чинному праву. Її основним підґрунтям є зміст ч. 2 ст. 152 Конституції України, неправильно розтлумачений як такий, що достатньо вичерпно визначає напрям дії в часі рішення КСУ в аспекті його поширення на права та обов'язки суб'єктів. Тоді як насправді ця норма безпосередньо встановлює лише дати втрати чинності неконституційними приписами на підставі рішення КСУ. Вона не регулює напрямок дії в часі цих приписів, а отже переважно не визначає і напрям дії в часі рішення КСУ в аспекті його поширення на права та обов'язки суб'єктів.

Як видно в цьому випадку, суди не приділяють належної уваги розробленій в доктрині теорії дії права в часі й насамперед розрізненню двох аспектів темпоральної чинності права - календарному (який стосується дати набрання чи втрати чинності правилом) і фактичному (який стосується напрямку поширення правових наслідків відповідного нововведеного чи старого правила). Так само обійдене увагою існування напрямків темпоральної дії «старого» акта (у нашому випадку акта, що втратив чинність як неконституційний). Унаслідок цього суди демонструють прогалину в розумінні обговорюваних питань дії права в часі, а отже й в аргументації своїх рішень.

Відтак позбавлена підґрунтя і правова позиція судів щодо розуміння ч. 2 ст. 152 Конституції України як такої, що встановлює «пряму» дію в часі рішень КСУ. Більш того, вона є відверто хибною, коли ВС для обґрунтування «прямої» дії в часі рішень КСУ апелює до правової позиції цього органу, яка говорить про пряму дію рішень КСУ в принципово іншому значенні.

Як свідчить аналіз, загальні принципи права, чинні Конституція та законодавство України здебільшого не забороняють ретроактивність рішень КСУ з нормоконтролю. Швидше вони вказують на її необхідність у багатьох випадках.

Варто відзначити актуальність створення на цій основі детальніших правил визначення варіантів напрямків темпоральної чинності неконституційних приписів та відповідних рішень КСУ. Вони мають бути вироблені з урахуванням наведених вище принципів права, доктринальних позицій та низки інших правових і позаправових обставин. Це надасть можливість створити гнучкіші підходи до поширення в часі правових наслідків рішень КСУ з нормоконтролю.

Список літератури

1. Бахрах Д.Н. Действие норм права во времени: Теория, законодательство, судебная практика : монография. Москва : Норма, 2004. 224 с.

2. Барабаш Ю. Преюдиціальність рішень Конституційного Суду України: проблемні питання теорії та практики. Право України. 2010. № 6. С. 45-53.

3. Ласько І. М. Питання виконання рішень Конституційного Суду України та визнання нормативно-правового акта в сфері соціального забезпечення неконституційним. Судова апеляція. 2013. № 2 (31). С. 19-24.

4. Пушняк О. В. Дія у часі судових рішень з нормоконтролю в Україні. Проблеми законності. 2017. Вип. 137. С. 19-31. doi: 10.21564/2414-990x.137.98701.

5. Пушняк О. В. Право і час : монографія. Харків : Фінн, 2009. 176 с.

6. Єзеров А. А. Неконституційність закону як підстава для перегляду судових рішень за виключними обставинами в адміністративному судочинстві. Юридичні наслідки визнання нормативного акта неконституційним для захисту прав людини в адміністративному судочинстві : зб. матеріалів Міжнар. семінару-практикуму (м. Київ, 31 лип. 2020 р.) / Касац. адмін. суд у складі Верховного Суду. Харків : Право, 2020. С. 96-102.

7. Черняк Є. Застосування судами положень Конституції України як норм прямої дії та право на перегляд судового рішення за наслідками встановлення конституційності закону, іншого правового акта чи їх окремих положень як засіб захисту основних прав і свобод. Український часопис конституційного права. 2020. № 4. С. 115-126.doi.org/10.30970/jcl.4.2020.7

8. Кузіна І. Декриміналізація діяння законом та за рішенням Конституційного Суду. URL: https://whitecollarblog.info/decrime (дата звернення: 31.10.2021).

9. Єзеров А. А. Неконституційність закону як підстава для перегляду судових рішень за виключними обставинами в адміністративному судочинстві. Вісник Конституційного Суду України. 2020. № 3. С. 112-124.

10. Кравчук В. Неконституційність закону як підстава перегляду судового рішення за виключними обставинами. Юридичні наслідки визнання ^нормативного акта неконституційним для захисту прав людини в адміністративному судочинстві : зб. матеріалів Міжнар. семінару-практикуму (м. Київ, 31 лип. 2020 р.) / Касац. адмін. суд у складі Верховного Суду. Харків : Право, 2020. С. 87-93.

11. Колішний В. У КАС з'ясовували, чи є сенс у визнанні неконституційним закону, якщо неможливо поновити порушені ним права громадян. Закон і бізнес. 2019. Вип. 36 (1438). URL: https://zib.com.ua/ua/139240-chi_e_sens_u_rishenni_ks_yakscho_nemozhlivo _ponoviti_porushe.html (дата звернення: 31.10.2021).

12. Папуашвілі Г. Протиріччя між принципами індивідуального захисту та юридичної визначеності: ефективність конституційного правосуддя в часі. Юридичні наслідки визнання нормативного акта неконституційним для захисту прав людини в адміністративному судочинстві : зб. матеріалів Міжнар. семінару-практикуму (м. Київ, 31 лип. 2020 р.) / Касац. адмін. суд у складі Верховного Суду. Харків : Право, 2020. С. 56-59 .

13. Норкус Р. Правові наслідки рішень суду європейського союзу та національних судів. Юридичні наслідки визнання нормативного акта неконституційним для захисту прав людини в адміністративному судочинстві : зб. матеріалів Міжнар. семінару-практикуму (м. Київ, 31 лип. 2020 р.) / Касац. адмін. суд у складі Верховного Суду. Харків : Право, 2020. С. 34-40.

14. Брокер Л. Напруженість між правовою визначеністю та забезпеченням матеріальної справедливості: обсяг зворотної дії рішень конституційного суду з точки зору перегляду рішень адміністративних судів, які набули законної сили. Юридичні наслідки визнання нормативного акта неконституційним для захисту прав людини в адміністративному судочинстві : зб. матеріалів Міжнар. семінару-практикуму (м. Київ, 31 лип. 2020 р.) / Касац. адмін. суд у складі Верховного Суду. Харків : Право, 2020. С. 20-25.

15. Барабаш Ю. «Засіб захисту прав vs юридична визначеність» як дилема вітчизняної офіційної конституційної доктрини в контексті функціонування інституту індивідуальної скарги. Український часопис конституційного права. 2020. № 4. С. 47-60. doi.org/10.30970/jcl.4.2020.2

16. Савчин М. Юридична сила рішень конституційного суду України та їх імплементація в адміністративному судочинстві. Юридичні наслідки визнання нормативного акта неконституційним для захисту прав людини в адміністративному судочинстві : зб. матеріалів Міжнар. семінару-практикуму (м. Київ, 31 лип. 2020 р.) / Касац. адмін. суд у складі Верховного Суду. Харків : Право, 2020. С. 65-71.

17. Окрема думка суддів Великої Палати Верховного Суду Яновської О. Г., Бакуліної С. В., Власова Ю. Л., Уркевича В. Ю. в кримінальному провадженні за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 25 жовтня 2019 року за виключними обставинами (справа № 4819/49/19). URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/93081754.

18. Смокович М. Впровадження рішень Конституційного Суду України: пошуки ефективного механізму захисту прав людини. Юридичні наслідки визнання нормативного акта неконституційним для захисту прав людини в адміністративному судочинстві : зб. матеріалів Міжнар. семінару-практикуму (м. Київ, 31 лип. 2020 р.) / Касац. адмін. суд у складі Верховного Суду. Харків : Право, 2020. С. 9-17.

19. Барак А. Судейское усмотрение. Москва : Норма, 1999. 364 с.

Пушняк О. В.,

канд. юрид. наук, доцент кафедры теории и философии права, Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого, Украина, г. Харьков.

К вопросу об обратном действии во времени решений Конституционного Суда Украины

Статья посвящена проблеме направлений действия во времени решений Конституционного Суда Украины о признании неконституционными положений нормативно-правовых актов, в частности, вопросу ретроактивности указанных решений. Проанализированы с точки зрения правовой доктрины законодательство и практика конституционного и высших судов Украины. В частности, исследована общая установка судов на неретроактивность решений Конституционного Суда Украины в сфере нормоконтроля и исключения из нее. Особое внимание уделено устоявшейся правовой позиции судов, согласно которой ст. 152 Конституции Украины истолкована как делающая невозможной ретроактивность указанных решений Конституционного Суда Украины. Отмечены фундаментальные недостатки этой позиции, которая своей категоричностью противоречит ряду основополагающих правовых принципов. Выявлена и ее ошибочность с точки зрения догмы права и техники аргументации. Указывается на необходимость более гибкого подхода к определению направлений действия во времени решений Конституционного Суда Украины, при котором их ретроактивность возможна и во многих случаях необходима. Сделан вывод о том, что действующее законодательство Украины преимущественно не запрещает ретроактивность решений Конституционного Суда Украины.

Ключевые слова: обратное действие по времени решений Конституционного Суда Украины; ретроактивность; прямое действие во времени; немедленное действие во времени; перспективное действие во времени; конституционная жалоба; неконституционность закона; res judicata.

дія час конституційний суд нормоконтроль

Pushniak O. V.,

PhD in Law, Associate Professor, Associate Professor of Department of Theory and Philosophy of Law, Yaroslav Mudryi National Law University, Ukraine, Kharkiv.

On the matter of retroactivity of the rulings of the Constitutional Court of Ukraine

The article focuses on the problem of the temporal effect of the rulings of the Constitutional Court of Ukraine declaring the unconstitutionality of legislation, in particular on the matter of retroactivity of such rulings. Based on the existing standpoints in the legal doctrine, the author has analyzed the legislation and legal practices of Ukraine, notably the practice of the Constitutional Court of Ukraine and the Supreme Court. In particular, the highest consideration is given to the established legal positions of the courts, which set up the non-retroactivity of the rulings of the Constitutional Court of Ukraine on unconstitutionality of an act of legislation. This position is based on the courts ' interpretation of Art. 152 of the Constitution of Ukraine as such, which makes it impossible for these rulings of the Constitutional Court of Ukraine to be retroactive. The article also examines the exceptions to this rule.

The author notes the fundamental shortcomings of this position, whose categorical approach contradicts a number of fundamental legal principles. It unjustifiably prefers legal certainty, ignoring the requirements of justice, protection of human rights, equality, as well as a number of components of legal certainty or similar requirements of supremacy and direct ejfect of the Constitution of Ukraine, consistency of law, legality.

The inconsistency of such position is also highlighted from the standpoint of the legal dogmatics and argumentation. In general, the decisions of the Constitutional Court of Ukraine and the Supreme Court on this matter do not contain any detailed or proper arguments. Meanwhile, there is a misinterpretation of the relevant provision of the Constitution of Ukraine as determining the direction of the temporal effect of the ruling of the Constitutional Court of Ukraine on the rights and obligations, when in fact this provision directly sets only the dates of invalidation of unconstitutional provisions.

Under such conditions, the author states that the general principles of law, the current Constitution and legislation of Ukraine generally do not prohibit the retroactivity of rulings of the Constitutional Court of Ukraine on unconstitutionality of an act of legislation. Rather, they point at its necessity in many cases. At the same time, the author emphasizes the need for a more flexible approach to determining the directions of the temporal effect of rulings of the Constitutional Court of Ukraine.

Keywords: retroactivity of rulings of the Constitutional Court of Ukraine; retroactivity; retrospectivity; immediate temporal effect; prospectivity; judicial review; res judicata.

Размещено на Allbest.ru