Еволюція кримінального процесу України за 30 років незалежності України

In the article, the author explores relevant issues of the formation and development of the Ukrainian criminal process over the 30 years of existence of the state of Ukraine since the proclamation of its independence.

The main stages of the development of the criminal procedure are highlighted and analysed in detail, namely: the stage of its formation since Ukraine's independence proclamation in 1990-1991; the stage of development of the criminal procedure after Ukraine's accession to the Council of Europe and the adoption of the new Constitution of 1996; the stage of the criminal procedure development after the adoption of the new Criminal Procedure Code (CrPC) of Ukraine in 2012. The novelties of the CrPC of 2012 are comprehensively analysed. Firstly, the Code incorporated the relevant key provisions of the Constitution of Ukraine and international legal acts on human rights and justice. Secondly, it settled a number of issues that were important for criminal proceedings but were either unregulated or partially regulated by other laws or regulations.

The article provides an analysis of the principle of access to justice enshrined in the CrPC of 2012, which provides for the right of participants in criminal proceedings who have a vested interest in the results of these proceedings (suspect, accused, victim), not only to obtain a fair trial but also to use broad procedural rights and to take an active part in criminal proceedings both during the pre-trial investigation and during the trial, contributing to the comprehensive, complete, and impartial establishment of the circumstances of the criminal proceedings and the adoption of a fair trial.

The author also touches on the amendments to the CrPC of 2012, which are related to the military aggression of the Russian Federation against Ukraine and the impossibility of pre-trial investigation and trial in the areas of the anti-terrorist operation, as well as those related to the implementation of the UN Convention against Corruption, aimed at strengthening the fight against corruption crimes.

Keywords: criminal procedure, independence of Ukraine, Ukrainian CrPC of 2012, human rights, judicial control, access to justice, special criminal proceedings (in absentia), waiver of obligations under the ECHR, criminal proceedings of corruption crimes.

Вступ

30 років - це досить невеликий період в історії розвитку української державності, але цілком достатній для того, щоб проаналізувати той шлях розвитку цієї державності після того, як Україна нарешті здобула статус незалежної і самостійної держави в усіх сферах своєї діяльності, зокрема й у сфері кримінального процесу. Щоб правильно оцінити нинішній стан кримінального процесу і визначити сучасні напрямки його подальшого розвитку, необхідно дослідити, як відбулося його становлення після набуття Україною незалежності, що залишено в ньому від радянського кримінального процесу, а що сприйнято нового з досвіду вже сформованих правових держав, а також із міжнародних стандартів кримінальної процесуальної діяльності, закріплених у міжнародно-правових актах із прав людини і судочинства.

Умовно можна виокремити такі основні етапи законодавчого регулювання становлення і розвитку кримінального процесу у незалежній державі Україна:

від прийняття Декларації незалежності 1990 року й Акту проголошення незалежності 1991 року (від набуття незалежності) і до вступу України до Ради Європи і прийняття Конституції України 1996 року;

від прийняття Конституції 1996 року і до прийняття КПК України 2012 року;

від прийняття КПК 2012 року і донині.

Виокремлення цих етапів дасть можливість чіткіше

зрозуміти й оцінити зміни, що відбулися, а також проблеми, що досі залишаються невирішеними.

Виклад основного матеріалу

Становлення кримінального процесу України із часу набуття незалежності

Після розпаду СРСР колишня союзна республіка Українська РСР у першому ж своєму засадничому правовому акті - Декларації про державний суверенітет України - проголосила, що вона має намір бути самостійною правовою державою з усебічним забезпеченням прав і свобод людини [7].

24 серпня 1991 року Верховна Рада України в Акті проголошення незалежності України зазначила, що: "виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, прийняла Акт проголошення незалежності України, проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України - і чинність на території України виключно Конституції і законів України" [1].

Одразу з 1990 року законодавець України розпочав активну роботу зі створення нових законів, зокрема тих, які мали належним чином урегулювати кримінальну процесуальну діяльність.

Упродовж 1990-1994 років прийнято закони, які визначали правовий статус основних суб'єктів кримінального процесу: суду [36], прокурора [13], органів досудового розслідування [31], адвоката [13], а також з інших важливих питань кримінального провадження, зокрема про попереднє ув'язнення [33], про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду [34], про державний захист працівників суду і правоохоронних органів [28], про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві [29], про суміжну з кримінальним процесом оперативно-розшукову діяльність [12].

Водночас, із часу проголошення незалежності України продовжував діяти Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР, затверджений Законом Української РСР, уведений у дію 1 квітня 1961 року [49] (далі - КПК 1960 року).

Першим законом, яким було внесено істотні зміни до КПК 1960 року, був Закон України 1992 року [16], що передбачав зміни положень про призначення КПК. Стаття 1, що мала назву "Законодавство про кримінальне судочинство" і передбачала, що порядок провадження в Українській РСР визначається Основами кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік, іншими законами Союзу РСР і Кримінально-процесуальним кодексом Української РСР, що видаються відповідно до них", була замінена і отримала нову назву "Призначення Кримінально-процесуального кодексу України" з коротким змістом: "Призначенням Кримінально-процесуального кодексу України є визначення порядку провадження у кримінальних справах".

Показовою, з погляду визначення пріоритету в законодавчому регулюванні кримінального процесу, стала нова редакція ст. 2 КПК, яка на перший план виносила охорону прав і законних інтересів учасників процесу:

"Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний".

Особливо треба наголосити на тому, що цим Законом під судовий контроль поставлено деякі важливі процесуальні рішення, які пов'язані з обмеженням основних прав особи і які приймалися під час досудового розслідування прокурором і органами розслідування за його згодою.

На це окремо зверталася увага під час визначення основних принципів судово-правової реформи у Концепції судово-правової реформи 1992 року (розд. ІІ), де передбачалось, зокрема:

"встановлення судового контролю за законністю й обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян" [47].

Уперше передбачено можливість оскарження до відповідного районного (міського) суду постанов слідчого, органу дізнання і прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи і про закриття кримінальної справи особою, інтересів якої вона стосується, або її представником після того, як прокурор, а якщо таку постанову винесено прокурором - вищестоящий прокурор - відмовив у скасуванні оскарженої до нього постанови протягом семи днів із дня одержання особою копії постанови (ст. 99-1, 215, 236-1, 236-5 КПК).

Крім того, передбачено можливість оскарження до суду санкції прокурора на арешт. Згідно зі ст. 236-3 КПК санкція могла бути оскаржена заарештованим, його захисником, законним представником до районного (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт. Скарга подавалася до суду безпосередньо або через адміністрацію місць попереднього ув'язнення, яка зобов'язана була протягом доби надіслати скаргу до відповідного суду.

Слід зазначити, що за КПК 1960 року прокурор мав не тільки вирішальне процесуальне становище у досудовому провадженні, тобто на стадіях порушення кримінальної справи і досудового розслідування. Процесуальний закон дозволяв йому мати значний вплив на суд і після проведення досудового розслідування. Складений за результатами досудового розслідування обвинувальний висновок прокурор передавав до суду разом з усіма зібраними під час досудового розслідування матеріалами, які, на його думку, підтверджували вину обвинуваченого. Суд, у порядку підготовки до судового розгляду, повинен був ознайомитися з усіма цими матеріалами прокурора, вивчаючи таким чином позицію лише однієї сторони - обвинувачення.

Від такого підходу законодавець відмовився лише в КПК України 2012 року, де заборонив разом з обвинувальним актом надавати суду до початку судового розгляду матеріали досудового розслідування (ч. 4 ст. 291 КПК). Це вже новий етап розвитку кримінального процесу України, про який детальніше йдеться в наступному розділі цієї статті.

Розвиток кримінального процесу України після вступу України до Ради Європи і прийняття Конституції України 1996 року

Принципово важливими для початку становлення сучасного кримінального процесу незалежної України на шляху до правової держави стали вступ України до Ради Європи, прийняття нової Конституції України і ратифікація ЄКПЛ.

1995 року Україна приєдналася до Статуту Ради Європи: "підтверджуючи відданість України ідеалам і принципам, які є спільним надбанням європейських народів, та враховуючи, що інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів, а також сприяння економічному та соціальному прогресу потребують більш тісного єднання між усіма європейськими країнами" [33], і як член Ради Європи взяла на себе обов'язок "визнати принципи верховенство права та здійснення прав людини й основних свобод усіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією" (ст. 3 Статуту).

Через рік Верховна Рада України прийняла Конституцію [43], в якій Україну проголошено правовою державою (ст. 1), а людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку - найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Як наголошено в Преамбулі до Конституції, "спираючись на багатовікову історію українського державотворення" і "дбаючи про забезпечення прав і свобод людини".

Як свідчить зміст положень Конституції, вона увібрала в себе найважливіші положення про права людини, які були закріплені в історичних пам'ятках українського права, в основних міжнародно-правових актах із прав людини, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 року, МПГПП 1966 року, ратифікованому Українською РСР у 1973 році [65], визначивши, які з них і якою мірою можуть бути обмежені, ким, за яких умов і в якому порядку, і гарантії від необґрунтованого їх обмеження.

Це важливо стосовно кримінального процесу, як сфери державної діяльності, в якій можуть бути на законних підставах істотно обмежені права особи в інтересах виконання завдань кримінального процесу, в інтересах здійснення правосуддя. Правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина присвячено окремий розділ ІІ, а також численні положення в інших розділах Конституції, зокрема, це і розділ VN! "Правосуддя".

Конституція України 1996 року не лише проголошувала права людини, але й передбачала їх гарантії від необґрунтованого обмеження, основними серед яких були передбачені судові. Якщо до прийняття Конституції України основним гарантом прав особи у досудовому провадженні мав бути прокурор, який давав санкції на взяття особи під варту, на обшук, накладення арешту на кореспонденцію та її виїмку, тепер таким гарантом цих та інших основних прав став суд (суддя).

Зокрема, згідно із ч. 2 ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ч. 2 ст. 30 Конституції). Обмеження таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції також можливе лише за рішенням суду (ст. 31 Конституції).

Конституція України закріпила право кожної людини на судовий захист. Кожен має також право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна(ст.55 Конституції України).

Важливим послідовним кроком до подальшого формування в Україні правової держави і більш досконалого, з погляду визнання, закріплення в законі і забезпечення прав особи, кримінального процесу, стала ратифікація Україною ЄКПЛ, положення якої вона повністю визнала на своїй території, зокрема, дію ст. 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції [39].

Безпосереднє відношення до сфери кримінального процесу мають положення ЄКПЛ, зокрема, ст. 1 "Зобов'язання додержувати поваги до прав людини", ст. 2 "Право на життя", ст. 3 "Заборона катування", ст. 5 "Право на свободу та особисту недоторканність", ст. 6 "Право на справедливий суд", ст. 7 "Ніякого покарання без закону", ст. 8 "Право на повагу до приватного і сімейного життя", застосування яких ЄСПл у своїх рішеннях докорінно вплинуло на подальший розвиток кримінального процесу України.

Зазначимо, що законодавець України підтвердив своє зобов'язання виконувати остаточні рішення Суду в окремому Законі, наголосивши, що суди застосовують під час розгляду справ Конвенцію та практику Суду [18].

Важливим для всіх видів судочинства, а особливо для кримінального, є положення Конституції України про те, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди, яке ґрунтується на відповідних положеннях міжнародно- правових актів із прав людини, передусім Загальної декларації прав людини (ст. 10), МПГПП (ч. 1 ст. 14). Зокрема, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 і 2 ст. 124), як і створення надзвичайних та особливих судів (ч. 6 ст. 125).

У цьому формулюванні є певний елемент тавтології. Проте законодавець підкреслив це, пам'ятаючи гіркі уроки минулого, про політичні репресії в СРСР періоду 30-40-х - початку 50-х років минулого століття, коли роль суду ігнорувалася.

Так, 1934 року прийнято постанову центральних органів влади, якою було встановлено спрощений порядок слідства і судового розгляду справ про терористичні організації і терористичні акти: слідство у таких справах мало бути закінчено в строк не більше 10 днів; обвинувальний висновок вручався обвинуваченим за одну добу до розгляду справи в суді; справи слухалися без участі сторін; касаційне оскарження вироків, як і подання клопотань про помилування, не допускалося; вирок до вищої міри покарання приводився до виконання негайно після винесення вироку [54, с. 459].

Така скорочена процедура кримінального провадження була передбачена і в КПК УРСР [54, с. 459]. 1937 року внесено відповідні зміни до чинних КПК союзних республік [55, с. 266], зокрема і до КПК УРСР, які стосувалися розгляду справ про контрреволюційне шкідництво і диверсії. У цих справах обвинувальний висновок вручався обвинуваченим за одну добу до розгляду справ у суді. Касаційне оскарження не допускалось. Вироки про вищу міру покарання (розстріл) належало приводити до виконання негайно після відхилення клопотань засуджених про помилування.

Щоб не "обтяжувати" себе навіть такою скороченою процедурою провадження у справах про так звані "контрреволюційні злочини", влада вдавалася до позасудових репресій. Як зазначалося в Указі Президента СРСР М. С. Горбачова "Про відновлення прав жертв політичних репресій 20-50-х років" [64], масові репресії здійснювалися переважно шляхом позасудових розправ через так звані особливі наради, колегії, "двійки" та "трійки". Проте і в судах зневажались елементарні норми судочинства.

Автор "Історичної Правди", заступник директора Українського інституту національної пам'яті (УінП) Дмитро Вєнєнєєв у своїй доповіді на засіданні Вченої ради УІНП з нагоди 75-ї річниці Великого терору в СРСР та Українській РСР і вшанування пам'яті його жертв повідомив таке: "У 1920-1930-х рр. в СРСР запроваджено ідеологію та норми "революційної законності", на основі яких проводилися політичні репресії. "Революційна законність" базувалася на принципах "революційної доцільності" боротьби з контрреволюцією.

Упродовж1930-1937 рр. Кримінальний кодекс УСРР доповнено майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів "контрреволюційних злочинів".

Відповідно до узагальнених статистичних зведень (підписані в 1964 р. головою КДБ УРСР В. Нікітченком - Галузевий державний архів СБ України, фонд 42, спр. 312) під час Великого терору 1937-1938 рр. в Україні засуджено 197617 осіб, левову частку з них приречено до страти - 122237 громадян.

Через особливі трійки НКВС-УНКВС УРСР пройшло 75670 засуджених (з них до вищої міри покарання - 29268 осіб, далі ця цифра подається у дужках), засуджено рішенням наркома внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР - 38266 (32191), засуджено Особливою нарадою НКВС СРСР - 5891 (1826)".

Відтак майже 120 тис. засуджених стали жертвами саме позасудових органів (понад половина з них отримали вищу міру покарання) [3].

За даними КдБ СРСР у 1930-1953 рр. за обвинуваченням у контрреволюційних, державних злочинах судовими і всілякими несудовими органами винесено вироки і постанови щодо 3 778 234 осіб, з яких 786098 розстріляно. Серед них: державні й партійні керівники, великі вчені, воєначальники, діячі літератури та мистецтва, господарські керівники, робітники і селяни, чекісти, які були проти методів єжовських і беріївських катів.

Одним із найважливіших нормативних актів, на основі яких здійснювався процес реабілітації репресованих громадян, став виданий у кінці існування СРСР Указ про додаткові заходи з відновлення справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30-40-х і на початку 50-х рр. [15]. Цим Указом були скасовані поза- судові рішення, винесені трійками, колегіями, нарадами, не скасовані в судовому порядку на момент видання Указу. Усі громадяни, репресовані рішеннями цих позасудових органів, вважалися реабілітованими.

В Україні правовою підставою для повномасштабної роботи судів, органів прокуратури і безпеки з реабілітації громадян став Закон, яким Верховному Суду України було надано повноваження перегляду в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами кримінальних справ, розглянутих Верховним Судом Української РСР, Верховним Судом Союзу РСР, військовими трибуналами та позасудовими органами, зокрема і за межами території колишнього Радянського Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були громадянами України (ч. 7 ст. 7) [37].

Не менш важливим аспектом розвитку кримінального процесу за Конституцією України 1996 року стало відновлення апеляційного провадження як основної сучасної форми перегляду судових рішень, від якого відмовилася радянська влада. Апеляція, як одна з основних форм перегляду судових рішень, була здавна відома в Україні.

Зокрема, апеляційне провадження було докладно врегульоващ у так званому першому українському кодексі права - у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року [57] (далі - "Права..."). За його положеннями апеляція визначалася як "правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі у цьому нижчому суді" (п. 1 артикулу 35). Як сторонам у цивільному процесі, так і підсудному та потерпілому у кримінальному процесі належало право подати апеляцію на тій підставі, що судове рішення не відповідало праву і справедливості. "Права." визначали строки подання апеляції, перелік обставин, за яких подання апеляції не допускалось, підстави, строки й порядок її розгляду та вирішення, безумовні підстави для скасування судового рішення (артикули 36-37) тощо.

За Статутом кримінального судочинства Російської імперії 1864 року, який діяв і на українських землях, право на апеляцію мали підсудний, приватний обвинувач, прокурор, цивільний позивач і цивільний відповідач, а в окремих випадках - поліція (гл. 2 розд. V "Об отзывах и протестах на приговоры неокончательные") [66].

У період Української Народної Республіки Центральна Рада, прагнучи створити власну судову систему, своїм Законом від 17 грудня 1917 року "Про заведення апеляційних судів" [68, c. 1] передбачила створення трьох апеляційних судів - Київського, Харківського й Одеського замість ліквідованих з 1 грудня 2017 року колишніх Київської, Харківської та Новочеркаської судових палат, визначила статус цих судів, причому повноваження, обсяг розгляду та внутрішня організація нових апеляційних судів майже не відрізнялися від попередніх судових палат, ліквідованих "за відчуженість і неприхильність до українського життя". Порядок комплектування судів визначався Законом від 23 грудня 1917 року "Про умови обсадження і порядок обрання суддів Генерального і апеляційних судів" [68, с. 1].

Проте Радянська влада не сприйняла апеляцію як можливість самостійного розгляду справи судом другої інстанції за скаргами сторін. У 1918-1919 рр. [53, 56] у зв'язку з ліквідацією судової системи, що існувала у Російській імперії, і введенням народного суду апеляцію скасовано як таку, що нібито послаблювала діяльність суду першої інстанції, ускладнювала і затягувала процес, і введено касацію, яка не дозволяла суду другої інстанції повторно, з проведенням власного судового слідства, переглядати цивільну чи кримінальну справу.

Відразу після набуття Україною незалежності питання про відновлення апеляції поставлено в Концепції судово-правової реформи в Україні [47], в якій серед основних принципів судово-правової реформи передбачено, зокрема, створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності й реалізації презумпції невинуватості; перевірки законності й обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.

Відновлення апеляції відбулося на конституційному рівні у вигляді однієї з основних засад судочинства "забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України в редакції 28 червня 1996 року).

Принагідно зазначимо, забігаючи наперед, що в редакції Закону, яким було внесено зміни до Конституції України щодо правосуддя у 2016 році ця основна засада судочинства отримала іншу назву - "Забезпечення права на апеляційний перегляд справи й у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення" [21].

Тобто було визначено апеляційний перегляд як основну форму перегляду судових рішень (п. 8 ч. 2 ст. 129). Згідно з ч. 1 ст. 424 КПК у касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої інстанції після їхнього перегляду в апеляційному порядку.

Важливим аспектом розвитку кримінального процесуального законодавства України стала так звана "мала судова реформа" 2001 року. Вона тісно пов'язана з ратифікацією ЄКПЛ і прийняттям Конституції України, а саме з тими застереженнями, які були викладені у Законі про ратифікацію Конвенції і в Перехідних положеннях Конституції України. Ідеться про посилення судових гарантій прав особи під час досудового розслідування.

Приймаючи Конституцію 1996 року, Верховна Рада України у п. 13 розд. ХV "Перехідні положення" зазначила, що протягом п'яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду й обшуку житла або іншого володіння особи.

У Законі про ратифікацію Конвенції, Верховна Рада також зробила застереження про те, що положення п. 1 ст. 5 та ст. 8 Конвенції застосовуються в частині, що не суперечить п. 13 розд. ХV "Перехідні положення" та відповідно статтям 106 і 157, 177 і 190 КПК України щодо затримання особи та дачі прокурором санкції на арешт і щодо дачі прокурором санкції на обшук, а також щодо огляду житла.

Зазначені застереження мали діяти до внесення відповідних змін до КПК України або до прийняття нового КПК України, але не довше ніж до 28 червня 2001 року. Це означало, що запровадження судового дозволу на обмеження конституційних і конвенційних прав особи на свободу і особисту недоторканність, недоторканність житла, на повагу до приватного життя відкладалося на 5 років. Водночас, стосовно необхідності дотримання судової гарантії таємниці листування, телефонних розмов і телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України) п'ятирічної "відстрочки" передбачено не було, вона мала діяти з дня набуття чинності Конституцією України, тобто з 28 червня 1996 року (ст. 160 Конституції).

2001 року внесено зміни до КПК України, якими зазначені судові гарантії прав особи під час досудового розслідування були закріплені і конкретизовані у відповідних статтях КПК України. Тепер вони передбачили здійснення вже не із санкції прокурора (ст. 157, 183, 187 КПК 1960 року), а лише на підставі мотивованої постанови судді обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту і продовження строків тримання обвинуваченого під вартою (ст. 165-2, 165-3 КПК), обшуку житла чи іншого володіння особи і примусової виїмки із житла чи іншого володіння особи (ст. 177, 178 КПК), а накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку - лише на підставі мотивованої постанови голови апеляційного суду або його заступника (ст. 167 КПК).

У цьому ж році законом прокурора і слідчого позбавлено повноважень на звільнення обвинуваченого (особи) від кримінальної відповідальності шляхом закриття кримінальної справи, коли внаслідок зміни обстановки вчинене особою діяння втратило характер суспільно небезпечного або ця особа перестала бути суспільно небезпечною; у зв'язку з дійовим каяттям; у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим; у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 7, 7-1, 7-2, 7-3, 8, 9, 10, 11-1 КПК України 1960 року), і ці повноваження передано до суду. Прокурору, слідчому (за наявності згоди прокурора) натомість надано повноваження скласти постанову про передачу справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого (особи) від кримінальної відповідальності [23].

Варто зазначити, що внесення впродовж наступних 10 років численних змін до КПК 1960 року значною мірою сприяло створенню процесуального механізму належного з'ясування обставин кримінальної справи, забезпеченню прав учасників кримінального процесу, особливо з уведенням судових гарантій прав особи у досудовому провадженні у разі застосування заходів процесуального примусу.

Проте внесення несистемних змін до значною мірою застарілої загальної процесуальної форми кримінального провадження не могло замінити підготовку і прийняття нового КПК України, побудованого на сучасних засадах, визначених міжнародно-правовими актами з прав людини і судочинства і Конституцією України 1996 року. ЄСПЛ у своїх численних рішеннях у справах проти України зазначав про недотримання положень ратифікованої Україною ЄКПЛ щодо справедливої процедури кримінального провадження, особливо щодо забезпечення права на свободу й особисту недоторканність, права на справедливий суд (ст. 5 і 6 Конвенції).

Зокрема, у рішенні у справі "Харченко проти України" [41] він указав на системний характер проблеми забезпечення права на свободу й особисту недоторканність і необхідність невідкладно запровадити конкретні реформи в законодавстві і практиці, щоб забезпечити їхню відповідність вимогам ст. 5 Конвенції (ст. 101 рішення).

Слід зазначити, що ще 1995 року ПАРЄ однією з умов надання Україні статусу члена Ради Європи визначила необхідність "протягом року з дня вступу до Ради Європи прийняти новий Кримінально-процесуальний кодекс [4]. На цьому наголошувалось і в наступних резолюціях ПАРЄ.

Увесь цей час тривала робота з підготовки нового КПК України, яка стала більш інтенсивною з прийняттям нових концепцій із питань удосконалення судівництва та реформування кримінальної юстиції України [44, 45].

У цей період різними робочими групами підготовлено кілька проєктів нового КПК України, положення яких були предметом жвавих обговорень і дискусій як науковців, так і практиків, експертних оцінок експертів Ради Європи. І, нарешті, 13 квітня 2012 року Верховна Рада України, узявши за основу проєкт КПК, підготовлений робочою групою Міністерства юстиції України спільно з Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України, прийняла новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який набрав чинності з 20 листопада 2012 року [49].

Як і інші великі за обсягом закони, цей Кодекс не є ідеальним, таких просто не існує. Але він, маючи на меті вдосконалення правового регулювання кримінального провадження в Україні, по-перше, увібрав у себе відповідні найважливіші положення з Конституції України та міжнародно-правових актів з прав людини і судочинства і, по-друге, урегулював низку питань, які були важливими для кримінального провадження, але або були неврегульовані або частково регулювалися іншими законами чи підзаконними актами.

Із цього погляду важливими новелами у КПК України 2012 року є такі.

По-перше, з акцентом на права особи визначено зміст кримінального процесуального законодавства України і завдання кримінального провадження. Розкриваючи зміст кримінального процесуального законодавства України (ч. 2 ст. 1 КПК), яким визначається порядок кримінального провадження в Україні, КПК передбачив його складовими, окрім самого Кодексу, передусім відповідні положення Конституції України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. На необхідності додержуватися їхніх вимог органами й особами, які здійснюють кримінальне провадження, наголошується і в ст. 9 КПК, яка закріплює засаду законності.

Визначаючи завдання кримінального провадження, законодавець у кожній складовій цих завдань наголошує на необхідності забезпечення прав особи: завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК).

По-друге, уперше в КПК окремою главою (гл. 2. розд. 1) визначено засади кримінального провадження, на яких ґрунтується вся система кримінального процесу і які засвідчують, що, крім тих засад, які розрізнено закріплювалися в КПК раніше, особливу увагу приділено тим новим, які пов'язані з необхідністю забезпечення прав людини у кримінальному процесі, це, зокрема - верховенство права, доступ до правосуддя, змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні їхньої переконливості, розумність процесуальних строків, повне фіксування судового процесу технічними засобами.

По-третє, закріплено право кожного обвинуваченого на суд присяжних (у складі двох суддів і трьох присяжних) - у кримінальних провадженнях у суді першої інстанції щодо злочинів, за вчинення яких КК України передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого або одного з них, якщо їх кілька у цьому кримінальному провадженні (ч. 5 ст. 124 Конституції України, ч. 3 ст. 31 КПК), передбачено провадження в суді присяжних як особливий порядок провадження в суді першої інстанції (параграф 2 гл. 30 кПк).

По-четверте, розширено, порівняно з КПК 1960 року, повноваження слідчого судді, пов'язані з охороною і захистом прав особи на стадії досудового розслідування. У КПК визначено, що слідчий суддя - це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення в порядку, передбаченому КПК, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому ст. 247 КПК, - голова чи за його визначенням інший суддя відповідного апеляційного суду.

Слідчий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду (п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК). Під час досудового розслідування слідчий суддя розглядає:

1) клопотання слідчого, прокурора про дозвіл на проведення слідчих (розшукових) дій, зокрема обшуку (ст. 233-235 КПК), і негласних слідчих (розшукових) дій;

2) клопотання учасників досудового розслідування про застосування запобіжних заходів та інших заходів забезпечення кримінального провадження. Причому для оцінки потреб досудового розслідування слідчий суддя зобов'язаний врахувати можливість без застосованого заходу забезпечення кримінального провадження отримати речі і документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні (ст. 132 КПК);

3) усі клопотання про відводи, заявлені будь-якому учаснику досудового розслідування (ч. 2 ст. 81 КПК);

4) скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів до- судового розслідування чи прокурора (ст. 303 КПК);

5) клопотання учасників кримінального провадження про допит свідка, потерпілого у виняткових випадках, пов'язаних із необхідністю отримання їх показань під час досудового розслідування, якщо існування небезпеки для життя і здоров'я свідка чи потерпілого, їх тяжка хвороба, наявність інших обставин можуть унеможливити їх допит у суді або вплинути на повноту чи достовірність показань ("депонування показань"). При ухваленні судового рішення за результатами судового розгляду кримінального провадження суд може не врахувати докази, отримані у такому порядку, лише навівши мотиви такого рішення (ч. 2 і 3 ст. 225 КПК);

6) виконує інші обов'язки щодо захисту прав людини (ст. 206 КПК).

По-п'яте, значну увагу приділено законодавцем визначенню поняття недопустимості доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав і свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК), і порядку визнання доказів недопустимими судом як під час їхнього оцінювання в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення, так і під час судового розгляду, а сторонам кримінального провадження, потерпілому, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надав право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими (ст. 89 КПК).

Зокрема, він зобов'язав суд визнавати істотними порушеннями прав людини й основоположних свобод такі діяння:

- здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

- отримання доказів унаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження;

- порушення прав особи на захист;

- отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їхнього отримання з порушенням цього права;

- порушення права на перехресний допит (ч. 2 ст. 87 КПК).

По-шосте, з урахуванням того, що запобіжні заходи й інші заходи забезпечення кримінального провадження (ст. 131 КПК) є заходами процесуального примусу, які пов'язані з можливістю істотного обмеження прав особи, КПК не лише визначив підстави, умови, порядок і строки їхнього застосування, але і вперше встановив вимогу, за якою органи й особи, які здійснюють кримінальне провадження і застосовують заходи забезпечення кримінального провадження, зобов'язані врахувати можливість отримати відповідні речі і документи чи забезпечити належну поведінку учасників кримінального провадження іншими способами, не пов'язаними з таким обмеженням прав і не застосовуючи їх (ч. 4 ст. 132 КПК).

Стосовно застосування запобіжних заходів, яке пов'язане з найбільшим обмеженням прав особи, КПК передбачив ще більш категоричні заборони. Слідчий, дізнавач, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, якими є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, перешкоджати кримінальному провадженню, учинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити те, в якому підозрюється, обвинувачується (ст. 177 КПК). Слідчий суддя, суд відмовляє в застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини є достатніми для переконання, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам (ч. 3 ст. 176 КПК).

По-сьоме, закон (ст. 223 КПК) установлює низку більш суворих і нових вимог до проведення слідчих (розшукових) дій, які пов'язані із забезпеченням прав учасників досудового розслідування:

- ужиття слідчим, прокурором належних заходів для забезпечення присутності під час проведення слідчої (розшукової) дії осіб, чиї права та законні інтереси можуть бути обмежені або порушені;

- роз'яснення перед проведенням слідчої (розшукової) дії особам, які беруть у ній участь, їхніх прав, обов'язків і відповідальності;

- заборона проведення слідчих (розшукових) дій у нічний час (з 22 до 6 години), за винятком невідкладних випадків, коли затримка з їхнім проведенням може призвести до втрати слідів кримінального правопорушення чи втечі підозрюваного;

- у разі отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов'язаний провести відповідну слідчу (розшукову) дію в повному обсязі, долучити складені процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду у випадку звернення з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності;

- слідча (розшукова) дія, що здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження, проводиться за участю особи, яка її ініціювала, та (або) її захисника чи представника, крім випадків, коли через специфіку слідчої (розшукової) дії це неможливо або така особа письмово відмовилася від участі в ній, та ін.

По-восьме, уперше передбачено в новому КПК України (гл. 21) негласні слідчі (розшукові) дії (далі - НСРД), як різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт і методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 1 ст. 246 КПК).

Зрозуміло, що таємний характер проведення цих процесуальних дій не забезпечує таких самих прав учасників кримінального провадження, як під час звичайних слідчих (розшукових) дій. Це враховує й законодавець, установлюючи певні умови для їхнього проведення. Так, згідно з ч. 2 ст. 246 КПК вони проводяться лише у випадках, коли відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

Переважна більшість НСРД проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів. У випадках, передбачених КПК, рішення про їхнє проведення приймається слідчим суддею за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженим із прокурором. Слідчий зобов'язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних НСРД та отримані результати. Прокурор має право заборонити проведення або припинити подальше проведення цих дій. Виключно прокурор має право прийняти рішення про проведення такої НСРД, як контроль за вчиненням злочину. У рішенні про проведення НСРД обов'язково зазначається строк її проведення, який може бути продовжений.

Стаття 253 КПК передбачає, що особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення НСРД, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження. Конкретний час повідомлення визначається з урахуванням наявності чи відсутності загроз для досягнення мети досудового розслідування, суспільної безпеки, життя або здоров'я осіб, які причетні до проведення НСРД. Відповідне повідомлення про факт і результати НСРД має бути здійснене протягом 12 місяців із дня припинення таких дій, але не пізніше звернення прокурора до суду з обвинувальним актом.

Результати НСРД можуть використовуватися в доказуванні. Згідно зі ст. 256 КПК протоколи щодо проведення НСРД, аудіо- або відеозаписи, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час проведення НСРД речі і документи або їхні копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших СРД під час досудового розслідування. Особи, які проводили НСРД або були залучені до їхнього проведення, а також особи, з приводу дій або контактів яких проводилися такі дії, можуть бути допитані як свідки.

Матеріали, здобуті під час досудового розслідування шляхом проведення НСРД і які прокурор має використовувати в суді як докази обвинувачення, мають бути, по можливості, розсекречені і відкриті стороні захисту в порядку відкриття матеріалів іншій стороні згідно зі ст. 290 КПК України. Оскільки процедура розсекречування матеріалів може бути досить складною і тривалою, ці матеріали, як уточнила Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові, можуть бути відкриті стороною обвинувачення іншій стороні не лише після закінчення досудового розслідування до передачі обвинувального акта до суду, але й під час розгляду справи в суді за умови своєчасного вжиття прокурором усіх необхідних заходів для їхнього отримання [51].

Закріплюючи у КПК 2012 року НСРД, законодавець України намагався враховувати рекомендації РЄ [59], де зазначається, що "особливі методи розслідування" означають методи, які застосовуються компетентними органами у галузі кримінальних розслідувань із метою розкриття і розслідування тяжких злочинів і встановлення підозрюваних і спрямовані на збирання інформації таким чином, щоб не викликати підозр у об'єкта розслідування" (абз.1 розд. І Додатка до Рекомендації), "Держави-члени повинні, відповідно до вимог ЄКПЛ, зазначити у своєму законодавстві обставини й умови, за яких компетентні органи мають право вдатися до використання особливих методів розслідування" (п. а/1 розд. ІІ Додатка).

По-дев'яте, у судовому провадженні, за КПК України 2012 року, передбачено більш повне і послідовне здійснення засади змагальності сторін і свободи в поданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їхньої переконливості (ст. 22 КПК).

Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав і виконання процесуальних обов'язків (ч. 6 ст. 22 КПК). При цьому головуючий у судовому засіданні керує ходом судового засідання, забезпечує додержання послідовності та порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав і виконання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забезпечення з'ясування всіх обставин кримінального провадження, усуваючи із судового розгляду все, що не має значення для кримінального провадження (ч. 1 ст. 321 КПК).

По-десяте, КПК 2012 року, ґрунтуючись на новій системі засад кримінального провадження (верховенства права, доступу до правосуддя, розумності строків кримінального провадження тощо), відмовився від інституту повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства, коли ця неповнота або неправильність не могла бути усунута в судовому засіданні (ч. 1 ст. 281 КПК 1960 року).

Цей інститут був передбачений і досить широко застосовувався за КПК 1960 року і нерідко у повернутій на додаткове розслідування кримінальній справі слідчим, прокурором приймалося рішення про її закриття, зокрема і за реабілітуючими обставинами: за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину, у разі недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину ((п. 1 і 2 ч. 1 ст. 6, п. 2 ст. 213 КПК 1960 року), за якими суд, як орган правосуддя, мав би ухвалити виправдувальний вирок (ч. 4 ст. 327 КПК 1960 року).