Показники публікаційної активності правників крізь призму законодавчих вимог

Вступ

Науковий працівник - це "вчений, який [...] відповідно до трудового договору (контракту) професійно провадить наукову, науково-технічну, науково-організаційну, науково-педагогічну діяльність [...]" [1, с. і]. Наукова діяльність є творчою активністю й передбачає одержання нових знань, пошук шляхів їхнього застосування тощо. Одержані наукові результати можуть мати різні форми втілення, але серед іншого мають бути оприлюднені у формі наукової статті, монографічного дослідження, проєкту нормативно-правового акта тощо [1, с. 1]. Для ряду галузей науки опис результату і його опублікування є допоміжними стадіями, оскільки сам по собі результат наукової праці може існувати в матеріальному вигляді (пристрій, корисна модель, продукт, матеріал тощо). Натомість для ряду галузей, які досліджують знакові системи й оперують ними (наприклад, мовою), кінцевий результат може полягати виключно у формулюванні певних положень, що оприлюднюються у знаковому вигляді. У такому випадку власне публікація як така не лише описує результат наукової роботи, а й сама уособлює результат. Наприклад, проєкт нормативного акта може існувати саме в текстовій формі. У зв'язку з цим постає питання оцінки якості наукової роботи в таких галузях. Природно, це питання впирається в показники роботи науковця, які були б порівнюваними, дозволяли достовірно та однозначно оцінити продуктивність його наукової діяльності. Законодавець передбачив вимоги щодо публікаційної активності науковців під час присвоєння вчених звань, присудженні наукових ступенів, а так само в процесі провадження ними своєї діяльності. Водночас окремі складові таких вимог, зокрема, у частині публікації у виданнях, що індексуються у визначених законодавцем наукометричних базах, створюють певні складнощі для представників правової спеціальності. Крім того, актуалізується питання переважання кількісного підходу в оцінюванні публікаційної активності окремих науковців і закладів, які вони представляють, радше ніж оцінювання змісту роботи науковця.

Оцінювання роботи науковців на підставі обліку опублікованих праць містить багато "каменів спотикання". Це, з одного боку, необхідність оцінити якість публікацій різного обсягу, характеру, сфери застосування. З іншого - потреба у експертизі робіт, які не втілюються в матеріальні об'єкти, містять завершені теорії, проєкти нормативних актів, концепції тощо. Викладені супутні явища породжують ряд проблем, які аналізуватимуться автором у цій статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Порушені питання не є новими. Проблематика підходів до оцінювання результатів наукових досліджень тривалий час є предметом уваги ряду науковців як в Україні [2; 3], так і за її межами [4; 5]. Так, проблема "опублікуйся або піди в небуття" (publish or perish) обговорюється у світі не перше десятиліття [6; 7]. Запровадження кількісних показників оцінки ефективності науковця в тій чи іншій формі присутнє в багатьох країнах і справедливо критикується через перекоси в діяльності науковців [8], які виникають під час намагання відповідати [9] встановленим нормативам. Дослідниками окремо відзначається існування складнощів дотримання вимог щодо наявності необхідної кількості публікацій у ході підготовки та атестації вчених соціогуманітарного профілю, а також під час формування періодичних фахових видань за наявними нормативними вимогами [10].

У цій публікації ми ставимо за мету проаналізувати сильні та слабкі сторони окремих складових кількісного підходу в оцінюванні ефективності наукової роботи наукових, науково-педагогічних працівників на відповідних посадах, а також під час присвоєння вчених звань, присудження наукових ступенів, які виявлені практикою та випливають зі змісту нормативних вимог. Завданнями роботи є аналіз окремих недоліків нормативних вимог щодо публікації результатів наукових досліджень, проблема кількісних і якісних метрик так званої публікаційної активності науковця. За результатами такого аналізу автором пропонуються можливі шляхи виправлення ситуації.

Донедавна проблема забезпечення визначеного рівня публікаційної активності та його оцінки мала помірний прояв у діяльності науковців України. Водночас протягом останніх років намагання державних органів запозичити іноземні зразки, які мали б сприяти визнанню праці науковців на міжнародному рівні, втілились у досить неоднозначні механізми. Розглянемо їхні окремі особливості.

Науковий, науково-педагогічний працівник (далі використовуватиметься узагальнений термін "науковий", оскільки саме наукова складова діяльності є предметом нашої уваги) унаслідок своєї діяльності має отримувати певні результати, які об'єктивуються серед іншого в публікаціях. Водночас публікаційна активність є обов'язком [1, ст. 6]. Донедавна публікація результатів для присвоєння вчених звань, присудження наукових ступенів допускалась у будь-яких фахових виданнях, перелік яких визначався Вищою атестаційною комісією України [11] і для кожної спеціальності був досить об'ємним. Фактично це були визнані серед науковців певного фаху видання, у яких вони публікували свої доробки навіть без мети здобуття відповідного вченого звання, наукового ступеня. Така схема дозволяла оперативно та із прийнятними зусиллями оприлюднити результати дослідження й поширити серед колег.

Натепер одним з обов'язкових елементів публікаційної активності є поширення своїх здобутків за межі України. З одного боку це виглядає логічним, адже Україна прагне інтегруватись у світову наукову спільноту. З іншого - неоднозначним, на нашу думку, є зобов'язання науковців мати публікації у виданнях, проіндексованих у наукометричних базах Scopus і Web of science Core Collection. Цей обов'язок передбачений як для науковців, які претендують на присвоєння вченого звання [12], присудження наукового ступеня [13; 14], так і для науковців у їхній поточній роботі [15]. Крім того, одним із критеріїв рейтингування установ-роботодавців є також кількість публікацій саме у згаданих наукометричних базах [16].

Загалом вважаємо, що в публікаціях у визнаних світових фахових виданнях є здебільшого позитивні риси. Кожен науковець цілком обґрунтовано прагне до того, аби його здобутки були поширені серед колег, зокрема за межами країни, якнайширше. Занепокоєння викликає інше - коли вченого зобов'язують публікуватись у певному колі видань, де його потенційна аудиторія є мінімальною чи відсутньою взагалі. Як ми показали вище, чинні вимоги передбачають публікацію не у будь-яких міждержавних виданнях, як було передбачено раніше. Натомість це видання, індексовані комерційною структурою [17], яка встановлює певні правила включення видань до такого індексу, правила платного доступу до інформації тощо з огляду на комерційну привабливість. Звідси випливає очевидний висновок: видання/публікації, які не викликають значного міжнародного інтересу, мають мінімальні шанси до потрапляння до таких баз.

Широкий загал може задатись питанням: так кому ж тоді така публікація взагалі потрібна, якщо нею не дуже цікавляться у світі? На це питання є відповідь, яка є одним із проявів досліджуваної проблеми. Це публікація з галузей науки, які передусім мають національну, а не міжнародну значимість з огляду на свою специфіку. Наприклад, надбання у сфері національного права України (проєкти нормативних актів, концепти правових явищ, їхньої класифікації, пропозиції щодо оптимізації практики, тлумачення тощо) вочевидь викликатимуть обмежену зацікавленість за кордоном, оскільки стосуватимуться виключно українського права. Інтерес можливий здебільшого в контексті порівняльного міждержавного аналізу, а так само щодо тих розвідок, які пов'язані з історичними передумовами розвитку права, спільними для кількох країн. Аналогічна ситуація виникне, наприклад, з українською філологією, яка також переважно, хоча звичайно не повністю, зорієнтована на філологів нашої країни. Наприклад, можливі наслідки скасування Постанови Кабінету Міністрів України, якою схвалений Український правопис 2019 р., вочевидь будуть актуальнішими на національному рівні, ніж за кордоном. Більше того, публікація напрацювань в іншій країні та іншою мовою буде виконувати зовсім інше завдання, ніж публікація українською мовою [18].

Результатом публікації в іноземному виданні буде значно менший ніж в Україні попит на такі публікації за кордоном, а тому відсутність мотивації у власників згаданого видання. Аналогічно включення до міжнародної наукометричної бази українського видання, яке містить дослідження переважно національного характеру наштовхуватиметься на ту ж проблему - таке видання комерційно малопривабливе для власників наукометричної бази, яка зорієнтована на отримання прибутку. Як наслідок, фахівцям відповідних галузей науки буде важче виконати норматив публікаційної активності, який є формальним та уніфікованим. Звичайно, публікація праці з такої спеціальності в закордонному виданні не є неможливою, оскільки, як може зауважити читач, такі роботи попри всі перепони все одно з'являються. Питання лише - завдяки позиції законодавця чи всупереч.

Мова публікації відіграє велику роль у дослідженнях зі згаданих наук. Використання мови міжнародного спілкування (англійської чи іншої) хоча і здатне ознайомити світ із напрацюваннями національної науки, проте в розглянутих сферах науки ускладнить розуміння контексту, а інколи і зможе знівелювати сам зміст дослідження, яке спирається на особливості певної мови, мовленнєві конструкції тощо. Водночас ефект від перекладу може бути спотвореним з огляду на те, що, як ми вказували, основне застосування напрацювань таких наук відбувається в локальному контексті певного суспільства, країни.

Можливість публікації в іноземному статусному виданні праці, яка здебільшого стосується явищ, що функціонують і цікавлять переважно представників національної науки, є досить обмеженою. Наприклад, у переліку національних фахових видань, у яких можуть публікуватись здобутки правників, які претендують на здобуття наукових ступенів, більше 100 найменувань, що дає можливість опублікувати свої здобутки сотням, якщо не тисячам правників одночасно [19]. До згаданих національних видань віднесені ті, які з роками є визнаними джерелами якісної професійної інформації з певної галузі науки. Зараз законодавець відніс їх до "другого ешелону", поставивши не перше місце іноземні індексовані у Scopus або Web of Science Core Collection видання, які українського права безпосередньо не стосуються. Важко уявити, що хоча б мінімально співставна кількість статей прийматиметься від правників України виданнями інших держав, внесеними до розглядуваних наукометричних баз з огляду на те, що обсяг і зміст таких видань обумовлений потребами певної країни/регіону, не України. Також у цьому зв'язку справедливим питанням, що порушується експертами та підлягатиме розв'язанню, буде необхідність якісного рецензування статей, коли доступність досліджень, виконаних відповідними мовами, є недостатньою [20].

Одним із варіантів розв'язання проблеми фахівці пропонують ширше використання локальних мов і публікацію результатів двома мовами як для локального, так і для міжнародного співтовариств [21]. Звідси постає необхідність врахування результатів продуктивності науковців не виключно на підставі Web of Science Core Collection і Scopus, як нормативно передбачено нині. Зазначені наукометричні бази певною мірою є фільтрами, які запобігають поширенню більш локально значимих знань країн окремих регіонів, фактично маргіналізуючи такі наукові знання у світовому контексті [22]. Вважаємо, що в контексті цього питання є перспективними ініціативи щодо збереження національної інфраструктури для публікації локально значимих досліджень на неприбутковій основі та національними мовами [23].