Економічний аналіз права та захист економічних і соціальних прав

На цій підставі було визнано проявом “державного свавілля” уповноваження урядом здійснювати регулювання умов, обсягу та порядку виплати соціальної допомоги постраждалим від аварії на Чорнобильській АЕС урядовими актами, а не законом, як того вимагають статті 64 та 92 Конституції. Виходячи із юриспруденції Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) такі соціальні виплати КСУ витлумачив як майно, на яке поширюються гарантії права власності, хоча щодо легітимності ступеня втручання у здійснення цього права через засаду пропорційності так і не було досліджено.

Вертикальну структуру права на соціальний захист становлять позитивні обов'язки держави, оскільки право на соціальний захист особи залежить від здійснення державою комплексу таких заходів:

повноти (інтенсивності) законодавчого регулювання відповідної соціальної допомоги чи виду соціального захисту в такому ступені, щоб отримання соціальної допомоги чи захисту особою не залежало від ухвалення урядом чи відомством регуляторного акта; такі регуляторні акти можуть встановлювати особливості здійснення внутрішньо організаційних питань відомства у сфері соціального захисту;

система соціального страхування, яка має диференціюватися залежно від виду соціального захист, діяльність яких має бути підконтрольна і підзвітна; наприклад, якщо йдеться про пенсійне забезпечення, то законодавство має враховувати реальну демографічну ситуацію та ринок зайнятості, структуру ринку праці, і з огляду на це обирати модель страхування на випадок пенсії та регулювати її у законах;

діяльність установ, які надають соціальні допомоги та соціальні послуги і фінансуються з державного бюджету; також держава має підтримувати і приватні установи, які надають соціальні допомоги і послуги;

адресний характер соціальної допомоги і соціальних послуг, тобто надання таких лише особам, які є вразливими і потребують реальної підтримки з боку держави чи осіб, які займаються такою діяльністю.

Секвестр (скорочення) видатків на соціальні допомоги та соціальні послуги Такі заходи можуть застосовуватися у випадках крайньої необхідності з метою запобігання настанню незворотних наслідків правам людини, виходячи із засад соціальної держави та правомірних (законних) очікувань із додержанням таких вимог: уряд може ініціювати процедури секвестру через звернення до парламенту з метою проведення попереднього слухання, за результатами консультацій отримати відповідну резолюцію, в якій мають бути вказані параметри законопроєкту про секвестр на соціальні видатки;

розробити і внести законопроєкт на розгляд парламенту відповідно до визначеної резолюції про параметри такого законопроєкту;

законопроєкт про секвестр на соціальні видатки не може посягати на сутнісний зміст права на соціальну допомогу, тобто така соціальна допомога має зберігати свій періодичний характер і забезпечувати необхідні життєві потреби індивіда, які мають поважати людську гідність;

секвестр соціальних видатків повинен мати тимчасовий характер і після закінчення цього строку уряд має звітувати перед парламентом стосовно вжитих заходів та щодо вжиття заходів на поновлення відповідних соціальних видатків.

При юридичній аргументації своїх рішень щодо соціальних прав суд вирішує, як правило, системну проблематику - захист прав людини завжди є інформацією про наявність очевидних проблем у правовій системі. Вона вирішується двома шляхами. Найпростіший, на перший погляд, це внесення змін у законодавство. Однак воно викликає гострі суспільно-політичні дебати, що взагалі може заблокувати процес внесення адекватних змін у законодавство, а права людини і далі порушуватимуться. Існує інший шлях, коли суд бере на себе відповідальність і, дотримуючись ст. 2 КАС

України, стає на захист прав людини. Цей процес вимагає конструювання відповідного аспекту права на соціальний захист у трьох площинах - горизонтальної і вертикальної структури соціального права та кореспондуючому його масштабу завдань і наявних ресурсів держави, у межах якої вона несе відповідальність і покликана забезпечити соціальний захист із повагою до людської гідності.

3. Окремі приклади захисту економічних і соціальних прав

У цій частині статті на основі аналізу структури захисту окремих економічних і соціальних прав піде мова про умовний характер класифікації та поділу прав людини загалом на позитивні і негативні. Див. також: Михайло Савчин, Порівняльне конституційне право (Київ: ВАІТЕ, 2020), 233-39. З огляду на основоположне конституційне рішення про зобов'язуючу силу прав і свобод людини, держава має ухилятися від прийняття правил, організації публічної адміністрації таким чином чи вчинення дій, чим надмірно або взагалі унеможливлює здійснення певних прав його носіями. Наприклад, Конституційний Суд Південно-Африканської республіки, застосувавши принцип пропорційності до позитивних зобов'язань держави, констатував, що виключення постійних мешканців із державної схеми соціальної допомоги є несправедливою дискримінацією та необґрунтованим і невиправданим обмеженням права на доступ до соціального забезпечення. Khosa v. Minister of Social Development 2004 (6) SA 505 (CC).

Доктрина обов'язку захисту орієнтує державу насамперед на інфраструктурні речі. До універсальних позитивних обов'язків держави належать забезпечення доступу до справедливого суду та належне розслідування обставин порушення прав людини. На прикладі позитивних обов'язків щодо окремих економічних і соціальних прав буде нижче з'ясовано специфіку інтерпретації та юридичного конструювання цих різновидів суб'єктивних публічних прав, що має значення для розуміння юридичного захисту прав людини.

Захист економічних прав: свобода вибору роду діяльності та професії

Радянський Союз фактично зберіг традиційний інститут Московської держави кріпацтва у формі колективізації селянських господарств на тлі інституту прописки, що фактично означало неможливість сільських жителів отримати внутрішні паспорти громадянина і вільно пересуватися по країні (така заборона була остаточно знята лише у 1974 р., коли розпочали видавати паспорти і сільським жителям). Все це остаточно консервувалося кримінальною відповідальністю за дармоїдство (“тунеядство”), яка також була вельми “зручним” засобом розправи над дисидентами (введена 4 травня 1961 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення боротьби з особами, що ухиляються від суспільно-корисної праці та ведуть антисуспільний паразитичний спосіб життя”). Ця “спадщина” Попри те, що конституція як акт установчої влади народу не містить прогалин, для розуміння природи свободи вибору професії і роду занять слід цілісно тлумачити приписи статей 42-46 Конституції України, якими визнаються права на підприємницьку діяльність, на працю, на страйк та відпочинок, а також право на свободу об'єднання у профспілки (ч. 3 ст. 36). і по сьогодні має специфічний вплив на практику забезпечення свободи вибору професії і роду занять у пострадянських країнах.

Самовизначення особи та право на вибір роду заняття. Наведені підходи у регулюванні в державному праві Радянського Союзу права на працю фактично перетворювало її на прихований інститут кріпацтва, який був традиційним для Московської держави та Росії, фактично заперечуючи сутність його змісту, приховуючи підневільний стан переважної більшості своїх жителів. Такий стан речей був справжньою атакою на людську гідність, зокрема на самовизначення особи та вибір роду заняття на свій вільний розсуд, відповідно до власних здібностей, життєвих пріоритетів, стратегій та прагнення до щастя. Основними формами свободи вибору роду занять є свобода підприємницької діяльності та свобода вибору професії і роду заняття. Можливість вільно обирати, без зовнішнього тиску чи примусу, певне заняття чи професію випливає із сутнісного змісту свободи. Водночас такі відносини вносять змагальність і систему заслуг та/чи винагород при здійсненні економічної діяльності. Для економічної активності втручання держави має бути мінімізовано до певної міри, така насамперед залежить від активності самого носія права, що зближує ці свободи із негативними правами.

Свобода підприємницької діяльності має інституційний, індивідуальний та публічний аспект.⁴⁷ За інституційною природою ця свобода пов'язана із вільною конкуренцією, недопущенням зловживання, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції. Це пов'язано з тим, щоб мінімізувати необґрунтоване втручання держави у ринкові відносини. Однак таке невтручання повинно базуватися на певних правових гарантіях (антимонопольне, конкуренційне законодавство), розмежування сфер конкуренції та економічної політики держави. Держава через підприємства, які їй належать на основі акціонерного капіталу чи як державні агентства, виступають на ринку як учасники ринкових відносин, а не як суб'єкти владних повноважень. Проте із конституційного обов'язку забезпечувати засади ринкової економіки випливає вимога про неприпустимість зловживання “засобами монополізації" - субсидіюванням, передачею майна у безоплатне користування тощо.

З точки зору забезпечення індивідуальних прав індивіду належить право бути зареєстрованим як суб'єкт підприємницької діяльності без додаткових перешкод і будь-яких ознак дискримінації. У цьому розумінні індивідуальні права можна трактувати як свободу вибору професії, виду професійної діяльності, визначення мети, програми і напрямів своєї підприємницької діяльності, вступ підприємців в асоціації для захисту своїх інтересів. Також важливе значення має заборона примусової праці.

Публічний аспект свободи підприємницької діяльності пов'язаний із публічним економічним порядком, заснованим на обмеженні монополізму, захистові конкуренції, здійсненні реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності на єдиних правових засадах та ліцензуванні окремих видів підприємницької діяльності. Втручання держави у підприємницьку діяльність може здійснюватися на основі закону з мотивів суспільної К. Экштайн, Основные права и свободы по российской Конституции и Европейской Конвенции (Москва: NOTA BENE, 2004), 339-41. необхідності з метою: а) забезпечення соціального захисту населення та соціальної спрямованості економіки; б) обмеження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції; в) недопущення поєднання зайняття підприємницькою діяльністю із посадами на публічній службі; г) забезпечення додержання суб'єктами підприємницької діяльності права інтелектуальної власності; ґ) додержання прав і свобод працівників; д) захисту прав споживачів.

Свобода вибору професії. Як конституція, так і міжнародно-правові акти гарантують свободу вибору виду професійної діяльності, не надаючи чітких гарантій зайнятості. Згідно зі ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права кожен має право реалізувати можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Засади економічного лібералізму гарантують економічні свободи, зокрема свободу контрактів, від довільного державного втручання. Для такого втручання має існувати певний публічний інтерес, який спрямовується на забезпечення балансу інтересів. Наприклад, у справі Лохнера Lochner v New York 198 US 45, 57 (1905). відправною точкою для Верховного суду США було те, що “загальне право на підписання контракту стосовно його бізнесу” було “частиною свободи особи, захищеної Чотирнадцятою поправкою.” Проблеми нерівності розподільчої влади пізніше були зняті з огляду на те, що “за природою речей неможливо дотримуватися свободи договору та права приватної власності, одночасно не визнаючи легітимності нерівномірного розподілу фортуни, яка є необхідним результатом для здійснення цих прав.“ Coppage v Kansas 236 US 1, 22 (1914).

Виходячи із таких постулатів, власник несе певні ризики та водночас обов'язки у разі здійснення права власності через використання найманої сили. Зі свого боку свобода вибору професійної діяльності накладає на державу позитивні обов'язки у створенні відповідних умов для повного здійснення громадянами права на працю, забезпечення гарантій рівних можливостей у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізації програми професійно-технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. На роботодавця з огляду на це накладаються обов'язки щодо виплати винагороди у розмірі, необхідному для забезпечення гідного рівня життя та права особи на вільний розвиток як індивіда.

Право на об'єднання в профспілки та право на страйк. В епоху масових громадських рухів та об'єднань на рубежі ХІХ - ХХ ст. зростає роль професійних спілок, які протистоять роботодавцям і відстоюють права працівників. У результаті зіткнень цих інтересів зароджується соціальне партнерство, засноване на розумінні соціальної функції власності та свободи договору, які мають гарантувати гідний рівень життя індивіда, зокрема шляхом додержання прав працівників. У реалізації соціального партнерства відіграв значну роль досвід Веймарської республіки, V Французької республіки, Італії. Однак сьогодні структура зайнятості змінюється, розширюється практика неповного робочого часу завдяки фрилансу, коло професій у сфері обслуговування, де складно знайти місце професійним ланкам. Знову на порядку денному стоять допустимі обмеження свободи договору, які визначають умови контракту між працівником і роботодавцем. На перший план виходить юридична грамотність контрагентів по контракту та гарантії поваги людської гідності. Зокрема, у Бельгії повага людської гідності охоплює "право на справедливі умови праці та справедливу винагороду” (ст. 23 Конституції). Водночас існують підходи, згідно з якими передбачаються не лише право не на мінімальну заробітну плату, а й на прожитковий мінімум (Норвегія), достатню заробітну плату (Італія та Іспанія) або справедливу заробітну плату (Бельгія).⁵⁰Michel Rosenberg and Andras Sajo, eds., The Oxford Handbook of Comparative Constitutional Law (Oxford University Press, 2003), 1044.

ЄСПЛ розглядає право на об'єднання у профспілки як складову свободи об'єднань, яка передбачає ефективність здійснення відповідних прав, хоча це не є безумовним складником діяльності профспілок. Зокрема, Суд постановив, що право брати участь у консультаціях не є обов'язковим для ефективного здійснення права профспілки. ЄСПЛ зазначив, що ст. 11 захищає право профспілки висловлювати якимось чином свою думку під час колективних переговорів, але не гарантує права на укладення колективного договору (справа Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976 р.)). Нарешті, Суд постановив, що ст. 11 не захищає право на страйк, тим самим дозволяючи державі обирати інші шляхи, за допомогою яких можна було б забезпечити право профспілки на захист професійних інтересів своїх членів. Донна Гом'єн, Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини (Рада Європи, 1999), 54. ЄСПЛ розглядає як дискримінаційну практику масових звільнень з роботи, якщо працівник брав участь у страйках, за критерієм належності до профспілки.⁵²Danilenkov and Others v. Russia App no 67336/01 (ECtHR, 30 July 2008). Таке свавілля з боку роботодавців та відсутність ефективного юридичного захисту є запереченням сутнісного змісту права на об'єднання у профспілку.

У справах Національної спілки бельгійської поліції (1975 р.) і Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976 р.) Комісія ухвалила рішення про те, що нав'язування заходів із боку держави, які можуть обмежити права профспілок під час переговорів із роботодавцями і тим самим зробити менш привабливим членство у профспілках, може в окремих випадках становити порушення ст. 11. Проте Суд не захотів заходити занадто далеко, зазначивши, що зменшення ефективності членства у профспілках було обумовлене "загальною політикою з боку держави щодо обмеження кількості організацій, з якими мають укладатись колективні договори. Така політика сама собою не є несумісною зі свободою профспілок (згідно зі статтею 11).” Водночас ЄСПЛ визнає правомірність особливостей правового регулювання окремих видів профспілок. Беручи до уваги відповідні міжнародні документи та, зокрема, конвенції Міжнародної організації праці (МОП), Суд встановив, зокрема, що згідно з румунським законодавством організації фермерів користуються основними правами, що дають змогу захищати інтереси своїх членів у відносинах з органами державної влади, не потребуючи створення профспілок. У сільському господарстві, як і в інших галузях економіки, ця форма об'єднання тепер була “зарезервована” виключно для найманих працівників і членів кооперативів.⁵³Manole and “Romanian Farmers Direct” v. Romania App no 46551/06 (ECtHR, 16 June 2015).

Сьогодні роль профспілок змінюється, оскільки доволі значний сегмент працівників працюють на засадах фрилансу чи аутсорсингу, коли вони працюють не за фіксований робочий день, а для виконання певного обсягу робіт за певний час або мають досягти певного результату (наприклад, у сфері ІТ розробити певну комп'ютерну програму чи нову технологію обробки цифрових даних).

Захист соціальних прав: чи є право на медичне забезпечення соціальним правом чи елементом права на життя?

Тут виникає запитання щодо обсягу права на медичне забезпечення з огляду на тріаду - засад поваги до людської гідності, соціальної державності та стверджувальних дій держави - та її кореспондуючу структуру позитивних обов'язків держави.

Людська гідність і соціальні права. Людська гідність сьогодні хоч не безумовно, але все ж таки визнається як засада сучасного розуміння соціальних прав. Як нижче буде видно на основі аналізу співвідношення права на життя та права на медичне забезпечення, його вирішення відбуватиметься через категорію людської гідності, особливо такого дражливого аспекту людської гідності, як права на гідну смерть як своєрідного віддзеркалення права на життя. Так, науковці пишуть, що гідність людини “означає придатність [бути спроможним] (worthiness), На закарпатському діалекті є більш адекватний переклад англійського слова “worthiness” як “годний,” тобто бути здатним на певні вчинки, володіти певними якостями, компетентностями, бути здібним; тут ще можна вживати поняття “здібний.” зовнішній аспект соціальної ролі людини, який викликає повагу, і втілює в собі харизму та повагу, що головують в офісі, званні чи особистості.” David Kretzmer and Eckhart Klein, The Concept of Human Dignity in Human Rights Discourse (Ue Hague: Kluwer Law International, 2002), 19.

Попри доволі багату літературу з цього питання та конституційну юриспруденцію, все одно нині концепт людської гідності виглядає в очах багатьох дослідників доволі релятивним поняттям, предметом багатьох спекуляцій. З цього приводу слід говорити, власне, про природу організації людського суспільства, оскільки на думку критиків людської гідності як універсальної цінності, яка зумовлює зміст та організацію правопорядку, доволі часто складно вирішити дилему між порядком і свободою. Однак концепт людської гідності спрямований якраз на вирішення цієї дилеми, а не породжує її як таку. Мається на увазі, що ключовою стороною людської гідності в організації суспільства служить інтеграція особи на засадах її цілісності та самоідентичності. Якщо ми говоримо про колективну ідентичність, то маємо на увазі формування певних спільних інтересів, які можливі лише у гідній соціальній активності, тобто на повазі ідентичності індивідів, які вступають у правовідносини щодо реалізації власних приватних інтересів, які визнаються, поважаються і підтримуються контрагентами на засадах довіри та взаємності. Тобто ми заходимо у сферу соціальної інфраструктури, яка на початках формування модерної державності лежала у площині приватноправової ініціативи цілком у дусі засади субсидіарності.

Коли вже на етапі становлення сучасної модерної держави були запроваджені функції урядування у рамках концепту камералістики, а пізніше поліцеїстики, на окремі сфери суспільного життя поширилися і функції держави. Кардинальним у цьому відношенні є адміністративні реформи у Данському та Шведському королівствах, Френсіс Фукуяма, Витоки політичного порядку. Від прадавніх часів до Французької революції (Київ: Наш формат, 2019), 346-47, 453-56. де монархії почали опікуватися сферою освіти, яку розглядали як основу зростання добробуту націй, які почали поставати після Вестфальського миру 1648 р. Зі свого боку освіченість населення, як і формування системи освіти для якомога широкого кола підданих, зумовило також активність держави і в сфері охорони здоров'я, яка набула вирішального значення після впровадження сучасних методик профілактики та лікування хвороб. Значну роль для запровадження системи охорони здоров'я на державному рівні відіграло становлення медичних клінік при університетах. Медичне забезпечення стало розглядатись як невід'ємна складова гуманітарного виміру не тільки інститутів громадянського суспільства, а й як певне завдання і цілі державного управління. Це базувалося на уявленнях про природу людської гідності, яка обґрунтовується як у релігійній християнській традиції, так і цілком у секулярній кантіанській традиції моральності. Christopher McCrudden, “Human Dignity and Judicial Interpretation of Human Rights," ftie European Journal of International Law 19, no. 4 (2008): 660. Зародження модерної науки поклало формування заходів у рамках охорони здоров'я на системну основу, поєднуючи приватноправові та державні заходи, прикладом чого може бути система загальнообов'язкового медичного страхування (яка в Україні так і не запроваджена).

Співвідношення права на медичне забезпечення та права на життя у контексті гідності людини. Якщо розглядати це співвідношення, то право на медичне забезпечення у своєму комплексі є компонентом права на життя. У цій сфері до негативних обов'язків держави належить заборона свавільного позбавлення життя. До позитивних обов'язків держави належить: здійснювати ефективне розслідування у випадку заподіяння смерті; захищати осіб від самоскалічення; захищати осіб від екологічних і техногенних катастроф; захищати осіб у сфері охорони здоров'я; захищати осіб у разі нещасних випадків. Серед зазначеного кола позитивних обов'язків держави слід у контексті запиту виділити зобов'язання з медичного забезпечення. Так, у путівнику Ради Європи щодо змісту обсягу права на життя прямо зазначається:

Стаття 2 § 1 [Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод] примушує державу не лише утримуватись від умисного чи протиправного спричинення смерті, а й вживати необхідних заходів для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією (Centre de ressources juridiques au nom de Valentin Cвmpeanu a. Roumanie [GC], § 130).

Загалом, це позитивне зобов'язання має дві складові: а) запровадити нормативно-правову базу і b) вживати практичних превентивних заходів. Довідник із застосування статті 2 Конвенції - Право на життя (Рада Європи, 2018), 8.

Таким чином, прецедентне право ЄСПЛ відсилає на якість правового регулювання у національному законодавстві й адекватні заходи держави щодо забезпечення функціонування медичної інфраструктури. Якщо аналізувати приписи Конституції України, то речення друге ч. 2 ст. 27 щодо обов'язку захищати життя людини у медичній сфері конкретизується через тріаду ст. 49, яка включає право на: а) охорону здоров'я; б) медичну допомогу; в) медичне страхування. Інакше кажучи, ст. 49 містить обов'язки держави щодо запобігання хворобам або їх подолання (лікування), що в підсумку є нічим іншим, як захистом життя людини. Ці три комплексні заходи можна назвати правом на медичне забезпечення. Також слід окремо зробити застереження щодо випадків застосування абортів, які пов'язані з дискусіями щодо моменту початку життя людини та її правосуб'єктності, а також евтаназії, що пов'язані з розумінням права на гідну смерть, які тут спеціально не розглядаються. Утім, ці аспекти права на життя аж ніяк не знімають низку питань щодо вимог до стандартів супутнього йому здійснення права на медичне забезпечення.

Якщо говорити про основні підходи у забезпеченні права на медичне забезпечення, принцип соціальної державності накладає певні обов'язки на органи публічної влади та державних агентів (незалежних регуляторів) при здійсненні заходів щодо забезпечення доступу до медичного забезпечення. У доктрині прийнято вважати, що можливі три альтернативні стратегії щодо обґрунтування соціальних прав, які впливають на сучасний розвиток доктрини, пов'язаних із ними позитивних обов'язків держави. По-перше, згідно з класичною ліберальною позицією обстоюється ідея рівності прав кожної людини на свободу, що необхідно для уможливлення політичної автономії та рівних шансів кожного користуватися свободами. По-друге, об'єктом рівної поваги є рівне право кожної людини задовольнити власні базові потреби, тобто забезпечити базовий антропологічний рівень потреб. По-третє, згідно із засадами рівного розподілу принцип рівної поваги слід розуміти як вимогу політичної справедливості щодо врахування рівного права кожного на справедливу частку при розподілі всіх благ. Штефан Ґосепат, “До обґрунтування соціальних прав людини," у Філософія прав людини, ред. Штефан Ґосепат та Ґеорг Ломанн (Київ: Ніка-Центр, 2008), 138. Це вказує на залежність надання певних соціальних послуг у вигляді певного медичного забезпечення від стану публічних фінансів.

Сутнісний зміст соціальних прав і доктрина стверджувальних дій (affirmative action). Основні права мають надпозитивний характер і передбачають збалансоване державне втручання у сферу приватної автономії. Держава зобов'язана піклуватися про гідний рівень життя особи в суспільстві, що, зокрема, передбачає свободу розвитку індивіда через задоволення його соціальних, економічних, культурних, духовних і подібного роду потреб. Фактично ступінь забезпеченості соціально-економічних прав залежить від стану законодавства та політики уряду щодо соціально-правового захисту особи. В організаційно-правовому відношенні це виражається у принципі соціальної держави. Як стверджується в одному дослідженні:

Соціальні права становлять увесь діапазон від права на частку економічного добробуту та безпеки до права на розділ повною мірою соціальної спадщини і жити життям цивілізованої істоти відповідно до стандартів, що переважають у суспільстві. Інституціонально найтісніше пов'язані з ними система освіти і соціальні послуги. T.H. Marshall, Citizenship and Social Class (1994), 72.

Зокрема, у Німеччині правова позиція ФКС еволюціонувала від ідеї надпозитивного характеру основних прав і свобод у бік думки, що Основний закон виключає конфлікт між надпозитивними основними правами та конституцією, оскільки конституція визнає гідність людини недоторканним і тим самим як один із фундаментальних над- позитивних прав і принципів. На думку колишнього голови ФКС Німеччини Романа Герцога, взагалі немає різниці між писаними і тими, що виводяться за допомогою тлумачення, конституційними принципами, - вони є рівнозначними і рівноцінними. Також слід наголосити, що вирішальне значення принцип людської гідності у гарантіях права на охорону здоров'я набув після злочинів нацистів під час Другої світової війни (Голокост, антигуманні медичні експерименти, таргетне переслідування окремих етнічних і соціальних груп). Нині у світлі людської гідності розглядаються складні питання біоетики у сфері генної інженерії. Як зазначає Крістофер МакКрадден, нових способів і засобів лікування, зокрема репродуктивних прав, дискусій щодо припинення життя, які базуються на засадах згоди. McCrudden, “Human Dignity,” 663.

Раніше вважалося, що у цій системі соціально-економічні і культурно-духовні права займають особливе місце і не відносяться до основних прав. За ними не завжди визнавався статус юридично обов'язкових суб'єктивних прав, а відповідно, вони, як правило, не могли бути захищені у судовому порядку. И.А. Ледях, “Защита прав человека как функция конституционного правосудия,” в Современная защита прав и свобод человека (Москва: ИГП РАН, 1994), 45-46. Однак, як видно із сучасного розуміння природи соціальної державності та позитивних обов'язків держави у світлі поваги до людської гідності такі погляди є анахронізмом.

Право на медичне забезпечення можна розглядати як складову права на життя, яка передбачає вжиття державою заходів, спрямованих на: а) підтримання функціонування мережі лікувальних закладів, що перебувають як у публічній, так і у приватній власності; б) підтримання загальної системи оздоровлення, профілактики захворювання, фізкультури і спорту; в) підтримання системи медичного страхування через поєднання загальнообов'язкового і добровільного страхування; г) надання медичної допомоги у державних і муніципальних медичних закладах на безоплатній основі; ґ) медична охорона материнства і дитинства.

До позитивних обов'язків держави щодо забезпечення права на медичне забезпечення належить створення ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, сприяння розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності. Наприклад, ст. 49 Конституції України передбачається вимога надання безоплатної медичної допомоги у державних і комунальних закладах охорони здоров'я і встановлюється заборона скорочення наявної системи таких закладів.

Під поняттям “охорона здоров'я” маються на увазі насамперед певні інституційні компоненти медичного забезпечення, які полягають у: а) попередженні захворювань і подовженні тривалості людського життя; б) відповідної діяльності органів публічної влади, державних, комунальних і приватних медичних закладів, громадських об'єднань і приватних осіб. Частина 2 ст. 49 Конституції України вказує, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Таким чином, на органах державної влади лежить обов'язок розробляти, приймати та втілювати в життя відповідні програми, спрямовані на медичне забезпечення кожного.

Медична допомога охоплює сукупність медичних послуг, які надають кваліфіковані лікарі, а також вся діяльність пов'язана із їхнім здійсненням з метою запобігання захворювань та їх лікуванням, а також подолання станів, які становлять загрозу життю та/або здоров'ю людини. Стосовно медичної допомоги ст. 49 Конституції України наголошує про її безоплатність у медичних закладах публічної власності, віддаючи визначення цього поняття на розсуд законодавця. При цьому міститься застереження про неприпустимість скорочення мережі таких закладів. У контексті права на медичне забезпечення поняття мережі медичних закладів публічної власності, що надають безоплатну медичну допомогу слід інтерпретувати у світлі насамперед доступності, своєчасності та якості медичної допомоги. Таким легітимним цілям має відповідати правове регулювання законодавцем доступності медичної допомоги. Тобто розсуд Верховної Ради при регулюванні окремих аспектів медичної допомоги має відповідати вказаним легітимним цілям.

Медичне обслуговування пов'язане з діяльністю кваліфікованих лікарів та інших медичних працівників із надання медичних послуг і супутніх соціальних послуг, спрямованих на запобігання захворювань та їх лікування, а також подолання станів, які становлять загрозу життю та/або здоров'ю людини.

Висновки

Економічний аналіз права як порівняння затрат і благ, які набуваються при здійсненні певних правочинів конкурує із засадою пропорційності. У межах цього напряму організаційні затрати включають адміністративні процедури, що пов'язано зі станом регулювання економічних і соціальних прав. Оскільки існує небезпека “сповзання” урядів до надмірного дирижизму, то в сучасних конституційних демократіях, а також у перехідних демократіях існує проблема забезпечення балансу приватного і публічного інтересів та забезпечення більш гармонійного регулювання, де слід надавати все ж таки перевагу приватноправовим інструментам. Принцип пропорційності є важливим при визначенні засад запобігання дискримінації та гарантування рівного доступу до соціальної допомоги. Насправді принцип пропорційності потребує філігранного володіння технікою обґрунтування судових рішень та moral integrity з боку конституційних суддів.

У практиці забезпечення прав і свобод економічного та соціального характеру набуває важливої ролі доктрина горизонтального ефекту конституції та основоположних прав і пов'язане з ними конституційно конформне тлумачення законів. Доктрина горизонтального ефекту основоположних прав має вирішальне значення для забезпечення еквівалентності у приватноправових відносинах та запобігання дискримінаційних практик, оскільки законодавство, його конкретизація в актах публічної адміністрації, а також договірна практика мають відповідати основоположним принципам права і не посягати на сутнісний зміст прав людини. Це вирішальні стандарти при захисті економічних і соціальних прав КСУ й адміністративними судами, які це мають вирішувати у конституційно конформний спосіб тлумачення законів відповідно до доктрин прямої дії конституції та горизонтального ефекту прав людини.

При захисті соціальних та економічних прав у своїй діяльності адміністративна юстиція зв'язана засадами, згідно з якими адміністративне право є конкретизованим конституційним правом. За таких умов замість з'ясування волі законодавця, судам доречніше використовувати тлумачення права через Travaux Prйparatoires задля встановлення, які аспекти правозастосування припускали автори законопроєкту та законодавці при його обговоренні й ухваленні. Це служитиме також додатковим джерелом аргументації судових рішень у дусі "живого” права, що передбачає судовий активізм, який виправданий для захисту прав людини. Оскільки соціальні права, зокрема право на соціальний захист, залежать від соціальної інфраструктури та реалізації принципу соціальної державності, то суду бажано конструювати його зміст на основі конкретних обставин справи. Ключовим чинником для належного здійснення соціальних прав є їхній ефективний захист, який включає як обґрунтовані адміністративні акти/дії, так і виконання судових рішень. Право на соціальний захист має горизонтальну (виражається у сукупності правоможностей їх носіїв) і вертикальну (сукупність позитивних обов'язків держави) структуру, а скорочення видатків на соціальний захист мають відповідати засадам верховенства права і пропорційності, не посягаючи на сутнісний зміст права.

Доктрина обов'язку захисту орієнтує державу насамперед на забезпечення інфраструктури здійснення прав людини. До універсальних позитивних обов'язків держави, незалежно від негативного чи позитивного характеру прав людини, належать забезпечення доступу до справедливого суду та належне розслідування обставин порушення прав людини. На прикладі права на медичне забезпечення видно, що таке право сформульовано на основі розуміння гідності людини та конкретизації певних обов'язків захищати людське життя, оскільки медичне забезпечення є компонентом обов'язків держави щодо впровадження загальнообов'язкового медичного страхування, заходів щодо охорони здоров'я та доступу до медичних послуг і допомоги. Так само, на прикладі свободи вибору професії та роду занять, які виводяться із приватної автономії та свободи вільного розвитку індивіда, знаходять свою інтерпретацію гарантії рівного доступу до професії, зокрема її здобуття, права на працю та відпочинок, а також свобода підприємницької діяльності та захисту прав працівників, зокрема шляхом об'єднання у профспілки, ведення колективних переговорів чи врегулювання конфліктів за допомогою страйку, якщо інші засоби захисту прав вичерпано.

Bibliography

1. Anthony, Ogus. "The Economic Approach: Competition Between Legal System. In Esin Orucu and Nelken David.” In Comparative Law. A Handbook. Bloomsbury Academic, 2007.

2. Birmontenay, T., E. Jarasiunas, and E. Spruogis. "General Report ofthe XIV Congress ofthe Conference of European Constitutional Courts.” [In Russian.] Constitutional Justice: Bulletin ofthe Conference of Constitutional Control Organs of the Countries of Young Democracy issue 2(40) - 3(41) (2008): 70-245.

3. Brest, Paul. "The Misconceived Quest for the Original Understanding.” B. U. L. Revue 60 (1980): 204-34.

4. Ciacchi, Aurelia Colombi. "The Direct Horizontal Effect of EU Fundamental Rights.” European Constitutional Law Review 15 (2019): 294-305. https://doi.org/10.1017/S1574019619000154.

5. Coase, Ronald. "The Problem of Social Cost.” Journal of Law & Economic 3 (1960).

6. Donna, Gomien. A Short Guide to the European Convention on Human Rights. [In Ukrainian.] Council of Europe, 1999.

7. Eckstein, K. Fundamental Rights and Freedoms. According to the Russian Constitution and the European Convention. Moscow: NOTA BENE, 2004.

8. Eesti Vabariigi pohiseaduse taiendamise seadus, 6 jaanuar 2004. RTI 2003, 64, 429. https:// www.riigiteataja.ee/akt/PSTS.

9. Feteris, Eveline T., ed. Fundamentals of Legal Argumentation. A Survey of Theories on the Justification of Judicial Decision. 2^nd ed. Springer, 2016.

10. Feteris, Eveline T. "Prototypical Argumentative Patterns in a Legal Context: The Role of Pragmatic Argumentation in the Justification ofJudicial Decisions.” Argumentation 30 (2016).

11. Fukuyama, Francis. The Origins of the Political Order. From Ancient Times to the French Revolution. [In Ukrainian.] Kyiv: Nash format, 2019.

12. Goldmann, Matthias. "The European Economic Constitution after the PSPP Judgment: Towards Integrative Liberalism?” German Law Journal 21(5) (2020): 1058-77.

13. Grey, Thomas C. "Do We Have an Unwritten Constitution?” Stanford Law Revue 27 (1975): 703-17.

14. Handbook on the Application of Article 2 of the Convention - The Right to Life. [In Ukrainian.] Council of Europe, 2018.

15. Hellwig, Hans-Jьrgen. "Die VerhдltnismдЯigkeit als Hebel gegen die Union: Ist die Ultra-vires Kontrolle des BVerfG in der Sache Weiss noch mit dem Grundsatz der Gewaltenteilung vereinbar?” Neue Juristische Wochenschrift 73(35) (2020): 2497-503.

16. Hesse, Konrad. Fundamentals of the Constitutional Law of the Federal Republic of Germany. [In Russian.] Edited by N. Sidorov, translated by E. Sidorova. 11th ed. Moscow: Yuridicheskaya literatura, 1981.

17. Hirschl, Ran. "On the Blurred Matrix of Comparative Constitutional Law.” In The Migration of Constitutional Ideas, edited by Sujit Choudry, 39-65. Cambridge University Press, 2006.

18. Hцpner, Martin. "Proportionality and Karlsruhe's Ultra Vires Verdict. Ways Out of Constitutional Pluralism?” MPIfGDiscussion Paper 21/1 (2021). https://pure.mpg.de/rest/items/item_3283151/component/file_3283887/content.

19. Izensee, I., and P. Kirchhoff, ed. State Law of Germany. [In Russian.] Vol. 2. Moscow: IGP RAN 1994.

20. Josepat, Shephan, and Georg Lomann, eds. Philosophy of Human Rights. [In Ukrainian.] Kyiv: Nika-Center, 2008.

21. Koukal, Pavel. Autorskepravo, public domain a lidskaprava. Brno: Masarykova univerzita, 2019.

22. Kozyubra, Mykola. "Models (typi) of Legal Argumentation.” [In Ukrainian.] Naukovi zapysky NaUKMA 144-45 (2013): 3-8.

23. Kretzmer, David, and Eckhart Klein. The Concept of Human Dignity in Human Rights Discourse. The Hague: Kluwer Law International, 2002.

24. Leckey, Robert. "Remedial Practice Beyond Constitutional Text.” The American Journal of Comparative Law vol. 64, issue 1 (2016): 1-35.

25. Ledyakh, I.A. "Protection of Human Rights as a Function of Constitutional Justice.” [In Russian.] In Modern Protection of Human Rights and Freedoms. Moscow: IGP RAS, 1994.

26. Marshall, T.H. Citizenship and Social Class. Pluto Press, 1992.

27. McCrudden, Christopher. "Human Dignity andJudicial Interpretation ofHuman Rights.” The European Journal of International Law 19, no. 4. (2008): 655-724.

28. Petersen, Niels, and Emanuel V. Towfigh. Economic Methods for Lawyers. Edward Elgar Publishing, 2016.

29. Pogrebnyak, Stanislav. "The Principle of Proportionality as the Principle of Law.” [In Ukrainian.] Pravo Ukrainy 7 (2017): 39-46.

30. Rosenberg, Michel, and Andras Sajo, eds. The Oxford Handbook of Comparative Constitutional Law. Oxford: Oxford University Press, 2003.

31. Savchyn, Myhailo. Equivalent Constitutional Law. [In Ukrainian.] Kyiv: Yurinkom Inter, 2019.

32. Savchyn, Myhailo. Equivalent Constitutional Law. [In Ukrainian.] Kyiv: VAITE, 2020.

33. Savchyn, Myhailo. "Legal Argumentation in the Decision ofAdministrative Courts and the Construction of Social Law.” [In Ukrainian.] In Zbirn. mater. IIIMizhn. nauk.-prakt. konf. “Sotsialniprava tayikh zakhyst administratyvnym sudom” (6-7 veresnia 2020, Kyiv), 94-99.

34. Shustrov, Dmitry. "Supra-constitutional Norms in Constitutional Law.” Sravnitel'noe konstituczionnoe obozrenie 1(140) (2021): 100-27.

35. Sujit, Choudry, ed. The Migration of Constitutional Ideas. Cambridge: Cambridge University Press, 2006.

36. Tushnet, Mark V. "Following the Rules Laid down: A Critique of Interpretivism and Neutral Principles.” Harvard Law Revue 96 (1983): 781-824.

37. Wechsler, Herbert. "Toward Neutral Principles of Constitutional Law.” Harvard Law Revue 73 (1959): 9-35.

38. Werner, Frietz. Verwaltungsrecht als konkretisiertes Verfassungsrecht. Hamburg: Mensch und Verwaltung, 1963.

39. Witz, R., and A. Schajo. "Constitutional Values in the Practice of Constitutional Law in Hungary.” [In Russian.] Konstituczionnoe pravosudie 1(35) (2007): 79-124.

40. Wyner, Adam, and Trevor Bench-Capon. "ModelingJudicial Context in Argumentation Frameworks.” Journal of Logic and Computation 19(6) (2008): 417-28.

41. Young, Katharine G. "Proportionality, Reasonableness, and Economic and Social Rights.” In Proportionality: New Frontiers, New Challenges, edited by Vicky C. Jackson, Mark V. Tashnet, 248-72. Cambridge: Cambridge University Press, 2017.

Размещено на Allbest.ru