Завданнєцентричне тлумачення кримінальних процесуальних норм як спосіб визначення цілеспрямованості та доцільності процесуальної діяльності на прикладі здійснення прокурором повноважень слідчого судді в районі проведення Операції об’єднаних сил

Размещено на http://www.allbest.ru/

Завданнєцентричне тлумачення кримінальних процесуальних норм як спосіб визначення цілеспрямованості та доцільності процесуальної діяльності на прикладі здійснення прокурором повноважень слідчого судді в районі проведення Операції об'єднаних сил

Новожилов В.С.

аспірант кафедри кримінального процесу та

оперативно-розшукової діяльності

Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого, м. Харків

Анотація

кримінальний процесуальний норма прокурор

Метою статті є науково обґрунтувати завданнєцентричне тлумачення як особливий різновид телеологічної інтерпретації правових норм і застосувати його для встановлення змісту, цілеспрямованості й доцільності кримінальної процесуальної норми щодо виконання прокурором повноважень слідчого судді відповідно до ст. 615 Кримінального процесуального кодексу України на місцевості (адміністративній території) проведення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії. Методологію дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи: діалектичний - сприяв комплексному розгляду розв'язання завдань правовою системою України; герменевтичний - забезпечив науковий інструментарій для встановлення змісту новел кримінального процесу щодо обраної теми, а також логічні методи аналізу, синтезу, індукції та дедукції, історичний метод, який сприяв пізнанню передумов формування тексту, що тлумачився, а також юридичні методи: формально-юридичний (позитивістський) і природно-правовий (ціннісний) методи. Наукова новизна статті має як загальноправовий, так і галузевий, практико-прикладний характер: автор запропонував самостійно вироблений спосіб тлумачення кримінальних процесуальних норм, який названо «завданнєцентричним», розробив його методологічну базу, що ґрунтується на дослідженні призначення права загалом і кримінального провадження зокрема, а також завдяки застосуванню завданнєцентричного тлумачення визначив зміст норми права щодо виконання прокурором повноважень слідчого судді на місцевості (адміністративній території) проведення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії. Висновками статті є, по-перше, твердження про те, що запропонований завданнєцентричний спосіб тлумачення кримінальних процесуальних норм права сприятиме простішому й оперативнішому встановленню змісту таких норм; по-друге, у процесі застосування завданнєцентричного тлумачення автор схиляється до думки щодо можливої невідповідності Конституції України уведеному в Кримінальному процесуальному кодексі України порядку обмеження основних прав і свобод людини; по-третє, викладені у статті міркування спрямовані на здійснення подальших наукових й експертних розвідок з питань нормативного удосконалення порядку здійснення кримінального провадження за екстраординарних обставин - під час дії правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.

Ключові слова: завданнєцентричне тлумачення; завдання кримінального провадження; операція Об'єднаних сил; цілеспрямованість; доцільність; імплементація норм; ст. 615 КПК; обмеження прав; конституційність; кримінальне провадження; воєнний стан; межі зон безпеки.

Novozhylov V. - Postgraduate Student of the Department of Criminal Procedure and Operative-Investigative Activities of the National Law University named after Yaroslav the Wise, Kharkiv, Ukraine

The Objectives-Based Interpretation of Criminal Procedural Legal Norms as a Method of Determination of Purposefulness and Advisability of Procedural Activities on the Example of Entitlement a Prosecutor with Powers of Investigation Judge and Exercising them in an Area of the Joint Forces Operation

Abstract

The purpose of this article is twofold: to give scientific reasoning for the objectives-based interpretation as a special kind of legal norms' teleological explication and to apply it for essence, purposefulness and advisability determination of criminal procedural norm on the entitlement of a prosecutor with powers of investigation judge according to Art. 615 of Criminal Procedural Code of Ukraine and exercising them in an area (administrative territory) of enacting the measures on the provision of the national security and defence, resistance and deterrence of armed aggression. The methodological basis of the research was general scientific and special methods, namely dialectical, hermeneutic, teleological, logical, historical, formal legal (legal positivism) and natural law (value-based) methods. The dialectical method was the basis for the work; it allowed the author to consider in complex the achievement of objectives of criminal procedure by the Ukrainian legal system. The hermeneutic method was used to define the meaning of the new text of the analysed legal provision. The historical method was manifested in the attempt to discover prerequisites of amendments to the criminal procedural norm. The article has both general legal and criminal procedural, applicable in practice scientific novelty: the author provided his own method of interpretation of criminal procedural provisions, that was named the «objectives-based» method; the author proposed methodological grounds and instruments for it, which originates from the notions on the purpose of Law and human rights in general, and on the purpose of Criminal Process in particular; the author applied the objectives-based interpretation on the provision on the entitlement of a prosecutor with powers of investigation judge and exercising them in an area (administrative territory) of enacting the measures on the provision of the national security and defence, resistance and deterrence of armed aggression in order to solve legal uncertainty of its essence. As a conclusion of conducting the research, the author focuses on the beneficial effects of applying the objectives-based method of interpretation of criminal procedural provisions, its simplicity, promptness and expediency; the author comes to the conclusion that the procedure for restricting fundamental human rights and freedoms introduced in the Criminal Procedural Code of Ukraine in recent amendments may possibly be inconsistent with relevant provisions of the Constitution of Ukraine; finally, expressed in this article ideas can be used in further scientific and expert researches on the issues of legislative improvement of the criminal procedures in the extraordinary situations - on the legal regime of emergency or martial law.

Keywords: objectives-based interpretation; objectives of criminal procedure; ratio legis; ratio juris; Joint Forces Operation; purposefulness of law; advisability of criminal procedure; norms implementation; International Humanitarian Law; prosecution in International Armed Conflict; restriction of rights and freedoms; constitutionality; martial law; boundaries of security zones.

Вступ

Закон України від 27 квітня 2021 року «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення окремих положень у зв'язку зі здійсненням спеціального досудового розслідування» № 1422-ІХ ('^а^п икгаіпу", 2021) набрав чинності 14 травня 2021 року. Ним, крім урегулювання питання здійснення спеціального досудового розслідування, було розширено правові передумови здійснення прокурором повноважень слідчого судді під час досудового розслідування. Пункт 15 згаданого Закону доповнив ст. 615 Кримінального процесуального кодексу України ("Кгутіпаїпуі protsesualnyi kodeks", 2012) (далі - КПК України) новим словосполученням, і станом на тепер чинна норма ст. 615 КПК України вказує, що на місцевості (адміністративній території), на якій діє правовий режим воєнного, надзвичайного стану, проведення антитерористичної операції (далі - АТО) чи заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації (далі - заходи із забезпечення нацбезпеки) у Донецькій та Луганській областях, у разі неможливості виконання у встановлені законом строки слідчим суддею повноважень, передбачених ст. 163, 164, 234, 235, 247 та 248 КПК України, а також повноважень щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на строк до 30 діб до осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених ст. 109-1141, 258-2585, 260-2631, 294, 348, 349, 377-379, 437444 Кримінального кодексу України ("Кгутіпаїпуі kodeks", 2001), ці повноваження виконує відповідний прокурор. Відтак, виникла потреба в здійсненні наукового тлумачення належної правової процедури здійснення таких екстраординарних повноважень прокурором у кримінальному провадженні на адміністративній території здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки.

Мета і завдання дослідження

Метою статті є дослідити завдання кримінального провадження як сутнісних підвалин цілеспрямованості та доцільності процесуальної діяльності, а також знайти спосіб використання отриманих результатів у практичній площині, зокрема для здійснення тлумачення кримінальних процесуальних норм. Для досягнення поставленої мети сформульовано завдання щодо визначення й вирішення валідного й актуального кримінального процесуального казусу, на прикладі якого можна запропонувати прикладне застосування виробленої методології.

Виклад основного матеріалу

Питання конституційності та доцільності наділення прокурора повноваженнями слідчого судді в екстраординарних ситуаціях (Novozhylov, 2016), зокрема в АТО, раніше вже розглядалося. Але як конституційні зміни правового статусу прокуратури, так і запровадження у КПК України нової обов'язкової правової передумови здійснення прокурором повноважень слідчого судді спонукають до такого уточнення наукової позиції:

- законодавчий базис правового режиму здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки, визначений у Законі України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» № 2268^Ш ('^акоп икгаіпу'', 2018) (далі - Закон № 2268^Ш). Пункт 3 ч. 1 ст. 5 Закону № 2268^Ш визначає вжиття заходів із забезпечення нацбезпеки як один з передбачених законом способів забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях (далі - ТОТ) у Донецькій та Луганській областях. Зміст заходів із забезпечення нацбезпеки найзагальніше окреслено в ст. 8 згаданого Закону: передбачено, що Генеральний штаб Збройних Сил України може залучати та використовувати сили та засоби, які мають цілком прикладний воєнний характер (а не кримінальний процесуальний), а саме: «особовий склад та спеціалісти окремих підрозділів, військових частин, зброя, бойова техніка, спеціальні і транспортні засоби, засоби зв'язку та телекомунікацій, інші матеріально-технічні засоби» (п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону № 2268^11); вводиться поняття зон безпеки, що прилеглі до району бойових дій, на яких «діє особливий порядок, що передбачає надання органам сектору безпеки і оборони, іншим державним органам України спеціальних повноважень, необхідних для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації» (п. 2 ч. 1 ст. 8 Закону № 2268^11). Частина третя ст. 8 Закону № 2268^11 встановлює, що початок і завершення заходів із забезпечення нацбезпеки у Донецькій та Луганській областях визначають окремими рішеннями Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Крім цього, варта уваги ч. 2 ст. 13 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 2268^11, у якій зазначено: «Цим Законом Верховна Рада України відповідно до пункту 9 частини першої статті 85 Конституції України (''КопБІуМзііа икгаіпу'', 1996) схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, що приймається відповідно до пункту 19 частини першої статті 106 Конституції України, для відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях і забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». По суті це все нормативне регулювання здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки на законодавчому рівні.

На жаль, таке регулювання через свою максимальну загальність і неконкретність не тільки суперечить принципу правової визначеності, який є елементом верховенства права та складової будь-якої правової держави, але й призводить до того, що органи, на які покладене здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки, змушені деталізувати його в нормативно-правових актах, які містять інформацію з обмеженим доступом. За такої деталізації, як бачимо, органи виконавчої влади не завжди враховують основоположні приписи правової системи України, що спричиняє неможливість реалізації завдань кримінального провадження. Заходи із забезпечення нацбезпеки в Донецькій та Луганській областях застосовуються безстроково з 30 квітня 2018 року відповідно до Наказу Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України № 3 дск-оп «Про початок операції Об'єднаних сил із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації на території Донецької та Луганської областей». Так, 26 листопада 2020 року набрав чинності Закон України від 3 листопада 2020 року № 948-ІХ ('^акоп икгаіпу", 2020), відповідно до якого внесено зміни до Закону № 2268-VII, зокрема доповнено ч. 1 ст. 8 пунктом 3, яким установлено, що «в районі здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки забезпечується можливість здійснення уповноваженими особами органів досудового розслідування та прокуратури повноважень у кримінальних провадженнях щодо правопорушень, вчинених в районі здійснення зазначених заходів, зокрема через обов'язковість допуску дізнавачів, слідчих і прокурорів до цього району, а також надання їм відповідного сприяння». На наш погляд, це положення є самоочевидним, але в пояснювальній записці до відповідного законопроєкту зазначено, що «на сьогодні органи досудового розслідування та прокуратури об'єктивно позбавлені можливості здійснювати на належному рівні повноваження в кримінальних провадженнях щодо правопорушень, вчинених у районі здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки у Донецькій та Луганській областях, зокрема, через відсутність законодавчо визначеного обов'язку допускати дізнавачів, слідчих та прокурорів до району здійснення таких заходів» ("Ртоекі 2акопи", 2020, р. 1). Завданням відповідного законопроєкту суб'єкт законодавчої ініціативи - Президент України - називає створення нормативних умов для виконання дізнавачами, слідчими та прокурорами покладених на них КПК України повноважень ("Ртоекі 2акопи", 2020, р. 1). Справді, реалізація завдань кримінального провадження блокується у випадку, коли суб'єкти кримінального провадження не мають можливості відвідати місце ймовірного кримінального правопорушення, що розслідується, чи місце, у якому існує можливість здобути фактичні дані щодо такого. І коли така неможливість спричинена об'єктивними факторами непереборної сили (бойовими діями, активною збройною агресією, нападом тощо), будь-яка неупереджена людина розуміє, що перед тим, як забезпечувати розв'язання кримінального правового спору між державою Україною та фізичними особами, має відбутися захист українського народу й відновлено його національну безпеку, передусім не стільки кримінальними процесуальними, скільки примусово-силовими, воєнно-оборонними засобами. Однак, по-перше, використання останніх, відповідно до Конституції України, можливе в процесі запровадження спеціального правового режиму - воєнного стану; по-друге, джерело об'єктивної неможливості реалізації суб'єктами кримінального провадження його завдань має бути зовнішнім стосовно нашої держави, а не іншого державного органу.

Таким чином, нині втілення в практику доктринальної позиції «щоб забезпечити ефективність публічної влади важливо, щоб публічні службовці розуміли зміст і значення соціальної відповідальності, щоб кожен учасник цікавився публічною сутністю, значенням публічного інтересу і взаємною координацією обов'язків» (РауіуБИуп, ШБІутепко, ВаЬіик, Ка^а, & Shkrebets, 2021, р. 120121 ) вимагає законотворчого уточнення норм.

Іншим проблемним питанням застосування ст. 615 КПК України з аналізованими змінами є визначення місцевості (адміністративної території) [чи «району здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки» у термінології Закону № 2268-УІІ], на якій прокурор може здійснювати повноваження слідчого судді: текст зазначеної статті після змін містить неузгодження за відмінками, що ускладнює тлумачення цієї частини норми: «на місцевості (адміністративній території), на якій діє [...] проведення [?..] заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях». Згідно із Законом № 2268-УІІ заходи із забезпечення нацбезпеки можуть застосовуватися лише в Донецькій та Луганській областях. Причому в цьому питанні можна дотримуватися трьох різних позицій: 1) заходи із забезпечення нацбезпеки застосовуються на всій території Донецької та Луганської областей через Наказ Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України № 3 дск-оп (його зміст має гриф обмеженого доступу «для службового користування» й автору не відомий, але вказане витікає з назви наказу); 2) заходи із забезпечення нацбезпеки застосовуються на ТОТ Донецької та Луганської областей, а самі ТОТ у Донецькій та Луганській областях визначаються відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону № 2268-УІІ (ця позиція є привабливою через більшу правову визначеність і звуження можливостей обмежувати права та свободи осіб у кримінальному провадженні, проте навряд чи вона відповідає телеологічному тлумаченню, адже неможливо ефективно застосовувати заходи з відновлення нацбезпеки, якщо їх застосування можливе лише на ТОТ, але не на прилеглих); 3) заходи із забезпечення нацбезпеки застосовуються на ТОТ Донецької та Луганської областей, а також у зонах безпеки, прилеглих до району бойових дій. На нашу думку, системне тлумачення ст. 615 КПК України у взаємозв'язку й цілісності із Законом № 2268-УІІ дозволяє стверджувати про правильність саме третього підходу, оскільки, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 8 згаданого Закону, у зонах безпеки, прилеглих до району бойових дій, «діє особливий порядок, що передбачає надання органам сектору безпеки і оборони, іншим державним органам України спеціальних повноважень, необхідних для здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки [виділення наше - В.Н.]». У цьому ж пункті Закон встановлює і правову процедуру визначення таких зон: «межі зон безпеки, прилеглих до району бойових дій, визначаються начальником Генерального штабу - Головнокомандувачем Збройних Сил України за поданням Командувача об'єднаних сил». Відтак, вважаємо, що під місцевістю (адміністративною територією), на якій проводяться заходи із забезпечення нацбезпеки, для цілей застосування ст. 615 КПК України має вважатися ТОТ у Донецькій та Луганській областях, визначені у межах та переліку районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях, затверджених Указом Президента України від 7 лютого 2019 року № 32/2019 ('Шаг Рге^еШа", 2019), та зони безпеки, прилеглі до районів бойових дій, межі яких визначені начальником Генерального штабу - Головнокомандувачем Збройних Сил України за поданням Командувача Об'єднаних сил. Останні визначені оперативними директивами Генерального штабу Збройних Сил України, які базуються на Замислі операції Об'єднаних сил, затвердженим Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. Згідно з листом-відповіддю на запит Міністерства оборони України від 14 червня 2021 року № 313/окпос/21/2752 ("Lyst Viiskovoi chastyny", 2021) інформація щодо населених пунктів, які складають межу зон безпеки, прилеглих до району бойових дій, за сукупністю ознак не належить до інформації з обмеженим доступом і фактично охоплює всю територію Донецької та Луганської областей, яка не є тимчасово окупованою («Села Виноградне, Курахове, Очеретине, Розівка, Вовчеярівка, Біла Гора, Новоайдар, Садки, Макарівка, Простяне, уздовж Державного кордону, урочище Чернявка, уздовж адміністративного кордону Луганської та Харківської областей, Ольгівка, вздовж адміністративного кордону Донецької та Харківської областей, Знаменівка, уздовж адміністративного кордону Донецької та Дніпропетровської областей, Комишуваха, уздовж адміністративного кордону Донецької та Запорізької областей, Урзуф, уздовж морського узбережжя, Приморське») ("Lyst Viiskovoi chastyny", 2021).

Інші особливості уведеного ст. 615 КПК України процесуального механізму здійснення прокурором повноважень слідчого судді та забезпечення прав і свобод людини в районі проведення АТО чи заходів із забезпечення нацбезпеки вже становили собою предмет наукового інтересу різних науковців, зокрема І.В. Басистої (Basysta, 2020), О.І. Безпалової (Bezpalova, 2019), О.В. Лазукової (Lazukova, 2016, 2017, 2018), А.В. Милевської та О.П. Мілевського (Milevskyi, & Mylevska, 2019), І.І. Сидорука (Sydoruk, 2020), М.С. Туркота (Turkot, & Lazukova, 2019), В.М. Юрчишина (Yurchyshyn, 2018) та ін. Ґрунтовний аналіз цього питання у своєму дисертаційному дослідженні здійснила О.В. Лазукова. Так, науковиця акцентувала на тому, що «окрім чітко встановленої сфери дії нормативного винятку (хронодискретні умови його застосування^..]), реалізація зазначеного порядку передбачена за умови неможливості виконання слідчим суддею своїх повноважень у встановлені законом строки» (Lazukova, 2018, p. 133), причому дослідниця додає, зазначаючи, що відповідне рішення (постанова) прокурора «повинно містити додатковий самостійний предмет обґрунтування - правомірність здійснення повноважень замість слідчого судді» (Lazukova, 2018, p. 134). Цілком погоджуючись із наведеним, вважаємо, що правильне розв'язання питання застосування приписів ст. 615 КПК України потребує комплексного підходу, який враховував би сутнісне значення здійснення прокурором повноважень слідчого судді.

Суд (зокрема в складі слідчого судді одноособово) - є невід'ємною складовою правової та демократичної держави, квінтесенцією справедливості. На суд покладено здійснення правосуддя, яке у загальному можна звести до виконання арбітражної функції - вирішення правових спорів. Оскільки будь-який спір є конфліктом за визначенням, то суб'єкт, що виступає арбітром, має бути обов'язково незалежним і неупередженим від осіб, залучених у конфлікт - сторін спору [Nemo judex in causa sua (ніхто не може бути суддею у власній справі): відома давньоримська максима, яка, як видається, порушується у випадку, коли прокурор - один із представників сторони обвинувачення - розв'язує спірне питання, що стосується інтересів інших осіб, зокрема сторони захисту]. Для забезпечення такої незалежності й неупередженості теорія права випрацювала необхідну вимогу до системи державного апарату - обов'язкове відокремлення й незалежність судової гілки влади, що складає правовий ціннісний імператив, закріплений у ст. 6 Конституції України.

У розділі ІІ Основного Закону України визначено ряд юридично значущих рішень, які переважно пов'язані з обмеженням конституційних прав і свобод особи, що приймає суд. Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Також у Конституції України іманентно передбачено існування таких екстраординарних обставин, за яких стає об'єктивно неможливим забезпечення всього каталогу прав і свобод людини, визначених у Розділі ІІ. Але безпосередньо юридичний факт загального обмеження певних прав і свобод людини відповідно до процедури, передбаченої в Конституції України, пов'язаний не з фактичним настанням таких екстраординарних обставин, а із введенням в дію спеціальних, прямо передбачених у конституційних нормах правових режимів - воєнного або надзвичайного стану. Відповідно до ч. 1 ст. 64 Основного Закону України лише в Конституції України можуть передбачатися випадки обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина. Тому заходи, які запроваджені ординарними законами, за відсутності згадки про можливість введення таких заходів в Основному Законі, якщо вони передбачають обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, видаються неконституційними. Навіть в умовах конституційно передбаченого загального обмеження дії певних прав і свобод людини (воєнного або надзвичайного стану) речення друге ч. 2 ст. 64 Конституції встановлює абсолютну неможливість обмеження прав і свобод, передбачених ст. 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Основного Закону України.

Повертаючись до ст. 615 КПК України, варто зазначити, що вона делегує прокурору здійснення таких повноважень слідчого судді: 1) надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів; 2) надання дозволу на обшук житла чи іншого володіння особи; 3) надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій; 4) обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Указаним правообмеженням кореспондують відповідно такі конституційні норми: 1) згідно з ч. 1 ст. 32, ч. 4, 5, 6 ст. 41 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України, право приватної власності є непорушним, а примусове відчуження об'єктів права приватної власності допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням їх вартості; конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду; 2) згідно з ч. 2 ст. 30 Конституції України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду; 3) згідно зі ст. 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо; 4) згідно з ч. 2 ст. 29 Конституції України ніхто не може триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду.

Наведене, на нашу думку, свідчить про те, що лише тимчасовий доступ до речей і документів, якщо такий не пов'язаний із вилученням речей чи документів, до яких надано доступ, і відповідні речі та документи не містять інформації про приватне життя будь-якої фізичної особи, не містить на рівні конституційного правоохоронного регулювання прямої вказівки про здійснення такого судом, а тому може здійснюватися на підставі дозволу прокурора, і лише у випадку, якщо кримінальним процесуальним законом безпосередньо прокурор уповноважений на прийняття такого рішення (у межах виконання конституційного повноваження щодо «вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження» (п. 2 ч. 1 ст. 1311 Основного Закону України)). В усіх інших випадках за умов панування в державі звичного (ординарного) загального правового режиму (тобто за відсутності воєнного або надзвичайного стану) прокурору Конституцією України іманентно заборонено надавати дозвіл на обшук приміщення чи іншого володіння особи відповідно до ч. 2 ст. 30; надавати дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, пов'язаних із втручанням у приватне спілкування відповідно до ст. 31 та на проведення інших негласних слідчих (розшукових) дій згідно з ч. 2 ст. 30, ч. 1 ст. 32. А наділення прокурора повноваженнями приймати рішення про тримання особи під вартою узагалі виключається відповідно до елементарної конвергенції приписів ст. 29 і 64 Конституції України - навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Відтак, згідно з Основним Законом України, лише під час воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені загальні обмеження права на недоторканність житла чи іншого володіння особи, права на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та права приватної власності. Водночас такі загальні обмеження мають бути чітко визначені у відповідному загальнодоступному юридичному акті, яким вводиться та затверджується відповідний правовий режим воєнного або надзвичайного стану.

Та навіть за відповідного правового режиму зміст ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо неможливості делегування функцій суду іншим органам чи посадовим особам залишається чинним і таким, який безпосередньо ставить під сумнів конституційність виконання прокурором відповідно до ст. 615 КПК України повноважень слідчого судді під час воєнного або надзвичайного стану. Як видається, Розділ ІХ1 КПК має бути концептуально переробленим і містити детальну регламентацію здійснення процесуальних дій в умовах запровадженого воєнного або надзвичайного стану, окремо передбачати специфіку дії загальних засад кримінального провадження, ураховувати екстраординарність здійснення кримінального провадження у відповідних умовах і містити чіткий перелік самостійних повноважень і прав суб'єктів кримінального провадження, які були б спеціально пристосовані саме до умов воєнного або надзвичайного стану. Схожі пропозиції вже висували науковці, зокрема, І. В. Басиста (Basysta, 2020, p. 91-92), І.І. Сидорук (Sydoruk, 2020, ^ 322) та ін. В означеному правовому регулюванні слід акцентувати на імплементації несамовиконуваних норм міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надає Верховна Рада України, з питань права міжнародних збройних конфліктів.

Викладене вище, передусім з огляду на приписи ст. 64 Конституції України, на наше глибоке переконання, може слугувати аргументом щодо юридичної нікчемності застосування особливого режиму досудового розслідування у районі проведення заходів із забезпечення нацбезпеки, оскільки правовий режим здійснення таких заходів не передбачений в Основному Законі України як спеціальний правовий режим, а відтак не підпадає під випадки, передбачені Конституцією України, за яких конституційні права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені понад встановлені в Розділі ІІ Основного Закону України процедурні гарантії.

Такий висновок базується на методології юридичного позитивізму, тобто на домінуванні уявлення про беззаперечне найвище значення ієрархічності норм права та виконання передбачених у Конституції процедур. Але Основний Закон України не обмежено Розділом ІІ чи ст. 64. Згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України захист суверенітету й територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу. Тому постає одвічне філософське запитання: «Чи мета виправдовує засоби?». Здавалося, проблему застосування ст. 615 КПК України можливо звести до дилеми із двох суджень: «мета захисту суверенітету і територіальної цілісності України виправдовує застосування процедур, які в неконституційний спосіб обмежують права і свободи людини» чи «мета захисту суверенітету і територіальної цілісності України не є достатньою підставою для застосування процедур, які в неконституційний спосіб обмежують права і свободи людини».

Указану дилему на користь першого судження вирішила Верховна Рада України VII скликання, доповнивши КПК України Розділом IX1, адже згідно з Пояснювальною запискою до відповідного законопроєкту «ситуація потребує більш жорстких та адекватних заходів насамперед з боку законодавчої влади» ("Ргоек 2аколи", 2014, р. 1), оскільки «важливість таких змін зумовлюється практичною неможливістю своєчасного виконання формально-обов'язкових процесуальних дій у військово-польових умовах чи під час конфліктної взаємодії із ополченцями та іноземними диверсантами» ("Ртоек 2аколи", 2014, р. 3). Більшості може здатися, і автор цілком поділяє таку думку, що загроза існування цілого народу виправдовує радикальні засоби, тим паче спрощення юридичних процедур. Така позиція знаходить відгук і в науковому середовищі (Ьагикоуа, 2018, р. 131-133).

Так, О.В. Лазукова висловлює думку, що ст. 615 КПК України - запровадження законодавцем «спрощеного» порядку надання дозволу на проведення окремих процесуальних дій з огляду на потреби практики, що «зумовлені виконанням завдань кримінального провадження» (Ьагикоуа, 2018, р. 131). У розвиток цієї сентенції дослідниця цитує більш розгорнуту позицію М. В. Чорноусько, яка зазначає, що «надання права прокурорам виконувати деякі з повноважень слідчих суддів в умовах проведення АТО здатне сприяти виконанню завдань кримінального провадження щодо забезпечення швидкості, повноти та якості досудового розслідування. Така мета, на наш погляд, переважає за рівнем своєї значущості настання ймовірних процесуальних ризиків. Крім того, за своєю сутністю досліджувана норма не суперечить принципу верховенства права, цілком відповідаючи принципу військової необхідності» (СИотлоиэко, 2016, р. 198). На нашу думку, науковці, які дотримуються означених поглядів, висловлюючи самостійно правильні засновки, допускають логічну помилку в процесі їх синтезу, сприймаючи чинне нормативне регулювання ст. 615 КПК України як єдино можливе й конституційне. Будь-яка наукова критика, для того, щоб бути конструктивною, вимагає обґрунтування альтернативної думки, тому видається за можливе висловити такі авторські міркування.

Завдання кримінального провадження є складною системою взаємопов'язаних й ієрархічно різноцінних елементів. Усю сукупність таких завдань за предметом можна поділити на загальні, особливі та спеціальні. До загальних належать такі завдання, що притаманні кримінальному провадженню загалом.

Особливі завдання кримінального провадження - це такі завдання, що не стосуються усього кримінального провадження. Різновидами особливих завдань є структурні, функціональні чи елементарні. Структурні завдання - це завдання стадій, етапів чи окремих проваджень кримінального провадження. Функціональні завдання - це завдання, що ставлять перед учасниками кримінального провадження залежно від їх кримінальної процесуальної функції. Елементарні завдання - це завдання, на безпосереднє вирішення яких спрямовано конкретні одиничні процесуально значущі дії. Особливі завдання в кримінальному провадженні не є завданнями кримінального провадження в строгому розумінні (ст. 2 КПК України), проте завжди спрямовані на досягнення загальних завдань кримінального провадження та є нормативно обумовленими.

Спеціальні завдання кримінального провадження - це завдання, які виникають унаслідок існування певної специфіки в деяких групах кримінальних проваджень. Наприклад, якщо кримінальне провадження стосується кримінального правопорушення, яким було заподіяно шкоду окремій особі, то щодо постраждалої особи кримінальне провадження має попередити вторинну віктимізацію постраждалої особи, що може настати у зв'язку зі здійсненням кримінального провадження.

Самі ж загальні завдання кримінального провадження за способом впливу на цілеспрямованість та доцільність діяльності можуть бути розподілені на дві відносно самостійні групи: змістовні завдання та завдання-гарантії.

Загальні змістовні завдання надають діяльності сенсу, тобто спрямовані на формування у суб'єкта кримінального провадження розуміння про бажаний загальносоціальний результат своєї діяльності. Загальні завдання-гарантії спонукають правозастосовця оцінити доцільність власних дій і вимагають відмовитися від продовження чи здійснення процесуальних дій, якщо такі не будуть виконувати завдання-гарантії; скеровують правоволодільця на активне сприяння правозастосовцю в дотриманні завдань-гарантій.

На наш погляд, існує чотири загальних змістовних завдань кримінального провадження:

захист особи, громади та суспільства, українського народу від діянь, кримінальна протиправність яких встановлена в Кримінальному кодексі України, відновлення особистої, громадської та суспільної, національної безпеки, 3) справедливе вирішення спорів, що виникають у межах кримінального провадження, 4) охорона прав, свобод та законних інтересів суб'єктів кримінального провадження.

До загальних завдань-гарантій, зокрема, належить: а) застосування належної правової процедури до суб'єктів кримінального провадження; б) забезпечення застосування виключно обґрунтованого процесуального примусу; в) недопущення обвинувачення чи засудження невинуватої особи; г) забезпечення співрозмірності кримінальної відповідальності вчиненому правопорушенню.

Загальні завдання кримінального провадження можуть і фактично входять у суперечність між собою, оскільки деякі з них є різноспрямованими. Вони вирішуються шляхом реалізації домінантного завдання. Домінантність - це властивість загального завдання кримінального провадження, виникнення чи посилення якої є ситуативно обумовленою та мінливою; жодне із завдань кримінального провадження не є абсолютно домінантним.

Ієрархічність завдань кримінального провадження - тобто їх градація за домінантністю - узагалі залежить від наявності відповідних нормативних приписів, їх тлумачення (зокрема, норм-принципів), правової ідеології, яка панує в суспільстві, та спрямованості правозастосовців. Причому вибір домінантного завдання кримінального провадження для реалізації здійснюється на підставі загальних засад кримінального провадження - принципів моделі кримінального процесу, оскільки лише завдяки їм можна оцінити належність (правомірність, правильність, законність) діяльності. Останні ж обов'язково враховують основоположні та загальноправові принципи права, серед яких у процесі реалізації завдань кримінального провадження чільне місце посідає принцип пропорційності.

Викладені вище міркування можна розглядати як загальне телеологічне тлумачення кримінальних процесуальних норм. За визначенням О.В. Капліної «телеологічний спосіб тлумачення норм кримінально-процесуального права - це сукупність прийомів і правил, спрямованих на з'ясування смислу норми кримінально-процесуального права крізь призму тих цілей, які ставляться перед кримінальним процесом у цілому, окремими його інститутами й нормами, а також випливають із системності права» (Kaplina, 2008, p. 271). Водночас, як видається, поняття мети (цілі) законотворців у процесі прийняття певного законодавчого акта, завдання (призначення) самого законодавчого акта, мети правозастосовця норм цього акта та завдання унормованої діяльності правозастосовців щодо реалізації норм цього акта не завжди збігаються, а тому їх варто розмежовувати. Відтак, телеологічний спосіб тлумачення матиме свою специфіку залежно від того, до якого предмета такий буде застосований. Результатом застосування телеологічного способу тлумачення, на нашу думку, є отримання обґрунтованих припущень щодо мети (завдання) тієї чи іншої норми права чи завдань. Якщо телеологічний спосіб тлумачення дозволяє однозначно встановити лише одну мету (завдання), тоді він проявляє себе як самодостатній і кінцевий спосіб тлумачення. Однак, якщо він спричиняє виведення декількох завдань, тоді постає потреба в подальшій інтерпретації норми права, оцінки домінантності отриманих завдань і виведення ієрархії на підставі змісту конкретної норми права. Така інтерпретація завжди базується на результатах попередньо здійсненого телеологічного тлумачення й ґрунтується на застосуванні логічних і герменевтичних прийомів і методів. Та неодмінною складовою «похідної» телеологічної інтерпретації є використання специфічної юридичної методології - вчення про природу й сутність права, юридичну силу й ієрархічність норм права, правові принципи й цінності. Зазначених особливостей такого правотлумачення, на нашу думку, достатньо для того, щоб пропонувати виокремлення цього способу як самостійного. Пропонуємо йменувати такий спосіб тлумачення завданнєцентричним, оскільки він не тільки аналізує норму права з позиції завдань (мети) реалізації такої, але й містить дослідження цілеспрямованості й доцільності її реалізації конкретним правозастосувачем чи правоволодільцем у конкретних умовах з позицій бажаного загальносоціального результату застосування норм права та дотримання встановлених правогарантій.

Завданнєцентричне тлумачення має схожі риси із «трискладовим» тестом (the three-part' test), який є юридичною конструкцією, завдяки якій Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) здійснює перевірку наявності необхідних умов для обмеження прав (Lysenko, 2021, p. 201), гарантованих ст. 8, 9, 10, 11 (Bychawska-Siniarska, 2017, p. 32) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ("Konventsiia pro zakhyst", 1950). Такими однаково необхідними складниками є: і) обмеження прописано в законі (означає «формальність», «відповідність умовам», «обмеженням» чи «покарання»); 2) обмеження має за мету захист одного або декількох інтересів чи цінностей, визначених у п. 2 ст. 10 Конвенції [національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду]; 3) обмеження є необхідним у демократичному суспільстві. Як трискладовий тест, так і завданнєцентричне тлумачення передбачають здійснення аналізу дотримання верховенства права, зокрема законності, правової визначеності, належної правової процедури, а також враховують кінцеві результати реалізації норм права (Bychawska-Siniarska, 2017, p. 32-33). Проте трискладовий тест за предметом застосування є лімітований декількома чинниками: по-перше, він застосовується не щодо тлумачення будь-якої норми права, а лише такої, яка передбачає правообмеження; по-друге, його основу складає тест застережень-винятків у других пунктах статей 8, 9, 10, 11 Конвенції, а не доктринальне загальне телеологічне тлумачення норм права; по-третє, за загальним правилом, трискладовий тест застосовується ЄСПЛ лише ретроспективно і лише в процесі аналізу конкретного застосування норм права, які мали місце (казусу), але не норми національного права як такої.

Конституційний Суд України в загальних рисах перейняв методологію трискладового тесту й сформулював юридичну позицію щодо того, що «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, дотримуватися легітимної мети, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» (абзац третій пп. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2016 від 01 червня 2016 року) ("Rishennia Konstytutsiinoho Sudu", 2016, p. 4). Так, у разі застосування зазначеного методу Конституційний Суд України повинен через правову невизначеність, нормативну неврегульованість самостійно виводити ті завдання, на досягнення яких спрямоване обмеження конституційних прав і свобод, самостійно конструювати розуміння «легітимної мети» і визначати методологічний апарат для оцінки «оптимального досягнення» такої. Перевагою завданнєцентричного тлумачення кримінальних процесуальних норм є те, що його підґрунтям є здійснене загальне доктринальне телеологічне тлумачення кримінального процесу.

Проблематика тлумачення нормативних приписів залишається актуальною, про що свідчить значна кількість іноземних досліджень з означеної проблеми. Тлумаченню саме кримінальних процесуальних норм присвячено роботи українських (Mudrak, 2019), румунських (Bдdescu, 2017), російських (Velikiy, 2020) науковців, та більш чисельно в англомовній науковій літературі представлено розвідки щодо телеологічного тлумачення правових норм з позиції теорії чи філософії права (Kornhauser, 2018; Sullivan, 2015). Значний інтерес для розвитку наукової доктрини з питань мети та завдань права та закону становить збірник статей «Ratio Legis: філософські і теоретичні перспективи» (Von Schьtz, 2018), дві прикінцеві статті якого (К. фон Шютц «Іманентне Ratio Legis? Юридичні форми і тлумачення законів» (von Schьtz, 2018) і М. Германн «Як Ratio Legis може допомогти правнику витлумачити юридичний текст? Використовуємо призначення регулювання для юридичного тлумачення» (Hermann, 2018)) стосуються саме проблем телеологічного тлумачення норм права.

Ураховуючи викладені міркування щодо актуальності дослідження та доповнення нормативного регулювання ст. 615 КПК України, слушним є здійснити спробу застосування виробленого автором і наведеного вище понятійного апарату до цілком визначеної ситуації - правозастосування цієї статті КПК України в районі здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки з позиції завданнєцентричного способу тлумачення, тобто враховуючи цілеспрямованість і доцільність процесуальної діяльності:

Визначення загального змістовного завдання, досягнення якого є домінантним у процесі застосування прокурором спрощеної процедури ст. 615 КПК України щодо виконання повноважень слідчого судді в районі здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки. Для визначення такого завдання слід врахувати: а) матеріально-правові передумови застосування ст. 615 КПК України; б) предметну спрямованість повноважень прокурора. Ураховуючи ті склади кримінальних правопорушень, щодо яких прокурор може здійснювати повноваження слідчого судді, зокрема їх родовий об'єкт, процесуальна діяльність має бути спрямована на загальне змістовне завдання щодо відновлення громадської та національної безпеки. Предметна спрямованість повноважень прокурора щодо надання дозволу на тимчасовий доступ до речей і документів, обшук житла чи іншого володіння особи чи проведення негласних (слідчих) розшукових дій свідчить про існування у такої спрямованості єдиного особливого завдання - отримання доказів. Доказ є за визначенням не тільки фактичними відомостями про предмет доказування, але й для такого правового статусу має бути отриманий у порядку, визначеному КПК України (ст. 84 КПК). Збирання доказів стороною обвинувачення є також проявом загального змістовного завдання щодо відновлення безпеки, оскільки розпочате кримінальне провадження щодо конкретного припущення про наявність кримінально протиправного діяння свідчить про існування або потенційного ризику існування порушення стану безпеки (національної чи для певної громади, особи), а тому збирання фактичних даних щодо такого презюмованого діяння спрямоване або на встановлення факту порушення стану безпеки та його відновлення, або на встановлення факту відсутності порушення стану безпеки насправді, а відтак фактичного відновлення стану безпеки в загальнонаціональній, громадській свідомості чи свідомості певних індивідів. Здійснення обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою може бути спрямоване як на охорону прав, свобод і законних інтересів потерпілих, так і на захист особи, громади та суспільства, Українського народу від кримінально протиправного діяння.

Отже, в процесі застосування прокурором спрощеної процедури ст. 615 КПК України щодо виконання повноважень слідчого судді в районі здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки домінантним загальним змістовним завданням є відновлення національної та громадської безпеки.

Сама ж процедура надання прокурором дозволу на здійснення окремих процесуальних дій спрямована на вирішення правового спору щодо доцільності й обґрунтованості обмеження прав і свобод людини та на охорону прав, свобод та інтересів суб'єктів кримінального провадження. Але ці загальні завдання мають у цьому випадку, на наш погляд, меншу домінантність, ураховуючи диференційовану спеціальну процедуру, яка призводить до принципової неможливості досягнення охорони та справедливого вирішення спору:

- процесуальні дії, що можуть здійснюватися за наслідком ст. 615 КПК України, пов'язані з обмеженням прав, свобод і законних інтересів осіб-володільців речей і документів, до яких передбачено (клопотання) надання доступу; осіб, які проживають чи володіють майном, у якому провадиться клопотання щодо проведення обшуку; осіб, щодо яких відбувається клопотання з проведення негласних слідчих (розшукових) дій; підозрюваного, якому обирається запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Причому у випадку здійснення прокурором повноважень щодо надання дозволу на проведення означених у ст. 615 КПК України процесуальних дій відповідних осіб не лише не залучають до зазначеної процедури розв'язання питання щодо надання дозволу (з огляду на характер таких правообмежень), але й позбавляють можливості розраховувати на охорону своїх інтересів з боку неупередженого, незацікавленого й організаційно відокремленого від сторони обвинувачення суб'єкта - слідчого судді;

- вирішення прокурором клопотань дізнавача, слідчого чи іншого прокурора про надання дозволу на процесуальну дію, тобто вирішення незмагального правового спору між, з одного боку, обґрунтуванням сторони обвинувачення щодо наявності підстав для обмеження прав і свобод людини, а з іншого, між загальним правом кожної людини користуватися й розраховувати на повагу до своїх конституційних прав і свобод, здійснюється посадовою особою, яка є за визначенням зацікавленою, оскільки належить до сторони обвинувачення, а відтак, виступає суддею у своїй же справі.

Аналіз дотримання загальних завдань-гарантій у процесі застосування прокурором спрощеної процедури ст. 615 КПК України у частині виконання повноважень слідчого судді в районі здійснення заходів із забезпечення нацбезпеки. Дотримання прокурором під час реалізації повноважень, передбачених ст. 615 КПК України таких загальних завдань-гарантій, як забезпечення застосування виключно обґрунтованого процесуального примусу, недопущення обвинувачення чи засудження невинуватої особи та забезпечення співрозмірності кримінальної відповідальності вчиненому правопорушенню має оцінювати окремо в кожному випадку та базуватися як на обґрунтованості й умотивованості клопотання дізнавача, слідчого чи іншого прокурора, так і на обґрунтованості й умотивованості остаточного рішення (постанови) прокурора. Хоча висловлені вище застереження щодо досягнення охорони прав, свобод і законних інтересів суб'єктів кримінального провадження і справедливого вирішення спору ставлять під сумнів загальну справедливість процедури за ст. 615 КПК України. Та ключовим у цьому прикладі є питання дотримання загального завдання - гарантії кримінального провадження щодо застосування виключно належної правової процедури до суб'єктів кримінального провадження.